Жабина цицька або Синхронізація історичних позицій - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Кирило Галушко » Жабина цицька або Синхронізація історичних позицій
Кирило Галушко

Історик, етносоціолог.
Голова Всеукраїнського наукового гуманітарного товариства

Жабина цицька або Синхронізація історичних позицій

Тріумфальна хода «Русскаго міра» змушує українських істориків та, особливо, викладачів історії з нетерпінням чекати на чергові офіційні «історичні інновації»

Тріумфальна хода «Русскаго міра» змушує українських істориків та, особливо, викладачів історії з нетерпінням чекати на чергові офіційні «історичні інновації». У цьому сенсі ми мусимо сподіватися на результати плідної співпраці міністерств освіти України та Росії. Як зветься цей фронт робіт ми вже знаємо: «спільна історія». Але поки здобутків у цій царині не відчувається, то може спробуємо зробити припущення? Що, - перепрошую, - «что день грядущий нам готовит»
 
 
Радість від нового життя

Уся громада українських істориків (від школи до вишу) усе чекає і чекає… Як повідомляли свого часу ЗМІ (прикро, що не голосом Левітана: «Сегодня, в 4 часа утра…»), «Україна та Росія створили робочу групу з розробки спільного методичного посібника для вчителів історії. Нагадаємо, його створення Дмитро Табачник і Андрій Фурсенко ініціювали на третьому засіданні міждержавної комісії. Передбачалося, що допомога синхронізує спірні історичні позиції Національної академії наук України (НАНУ) і Російської академії наук (РАН) щодо голодомору 1932-1933 років, діяльності УПА та Другої світової війни. Завершити розробку цього видання планувалося у жовтні-листопаді 2010 року, але у нас в країні мабуть усе насправді робиться лише під Євро-2012... Тим часом Дмитро Табачник уточнював, що це питання тільки обговорювалося на засіданні комісії істориків. "Ми вирішили створити робочу групу з підготовки посібника для вчителів історії. Я вважаю, що педагог, який знає і використовує у своїй роботі погляди Михайла Грушевського та Василя Ключевського (російський історик), може донести більш об'єктивні знання", - додав він.»

Ніщо не може так тішити, як спільні важкі зусилля. «Спільна праця об’єднує», казали мудрі люди. А намагання створити новий посібник для вчителів історії не виглядає процесом, здійсненим «малою кров’ю на чужому терені». Вчителі, вони такі необізнані: їм так і кортить, щоб їх хтось понавчав отому їхньому предмету. А то вони не знають. Або провів би політінформацію (ми вже скучили: у мене в школі була по вівторках). Але що може перешкодити планам людей, які «будують нову країну»? Звісно, що нову, оскільки, як собі дати раду зі старою – не зовсім зрозуміло й їм самим. Простіше мабуть зробити нову, зовсім інакшу. Тільки ось що це буде за новотвір? Яке воно має бути?

Втім, як не відомо ще деяким наївним, створення нових країн потребує не менших інтелектуальних і творчих зусиль, аніж перетворення старих. Тому якщо таких ресурсів немає, то не вийде за обома розкладами. І тому «нова Україна» навряд чи буде тішити більше, аніж «стара». Вона таки геть стара, ненечко. Зробити з неї «нову»? Надути цицьки, зробити підтяжки, щоб вона виглядала як ті деякі з сучасного бомонду «нової країни»? Усе нове, як відомо історикам, - це добряче підтягнене старе. Але щось не віриться: старенька наша країна вкрай уперта фактом свого існування і своїми шкідливими альтернативними звичками. На гламур її не розведеш (перепрошую за мову «нової країни»). А років за нею – ой не перерахувати… Вона не робить зайвих рухів. Тільки ми, молоді, перебуваємо у суєті, вештаючись ланами її зі своїми буттєвими клопотами.
Щоправда, кожне нове покоління кожної країни по своєму оцінює свою конкретну «стареньку», тому історія усіх країн одвічно переписується. Колись я сам вчив історію України, тепер вже давно її викладаю. І за двадцять років вона ой як змінилася. Як сказали б філологи, дивна живуча форма недоконаного минулого часу. Її пишуть і переписують, а отже вона живе, - бо з нею постійно щось відбувається. Й далекий від нас українець ХХІІ століття також знайде в історії України  ті фішки та прикольні речі, які щось йому пояснять, заплутають або заінтригують. Залишать небайдужим. І він знову знайде у тій глибокій минувшині щось собі цікаве. Але вибачте читачі: ми облишимо футурологію. Ми маємо готуватися відчути «нову країну» прямо зараз, і, як не дивно, на історичному фронті. У минулому! Стара Україна Антоновичів, Грушевських та Липинських піде у минуле. Буде найновіша, Дмитра Табачника. Якась «косметика» на неї тепер точно очікуватиме.
 


Хто розумний - вчиться сам, хто дурний - вчить інших

Специфіка історії як жанру полягає у тому, що з істориком вже відбулося усе на світі: він започатковував перші цивілізації, будував Святу Софію, писав «Руську правду», бив ординців на Синіх Водах, засновував Січ, відкривав Америку, креслив свої кордони Богдановою шаблюкою, штурмував Рейхстаг та рятувався в упівських схронах. Наш цех важко здивувати, адже попри затурканість та малі зарплати, ми володіємо світовим досвідом людства, який час від часу (згідно розкладу) намагаємося передати отим нашим «золотого Тамерлана онучатам голім». Онучат ми любимо і по змозі одягаємо в шати нашої спадщини. Потім вони її розмалюють, подряпають, перешиють і створять Україну ХХІ століття. Чи впливають на цей процес міністри освіти і науки? Не дуже впевнений: вони належать не до того, що зветься «історичними константами», вони радше ближчі до «перемінних», причому дуже і дуже легко перемінних. Вони надто мало впливають на реальне життя. У кожного чергового наявні цінні ідеї, які в реальності зрідка суттєво зачіпають їхні відомства (ту ж освіту та науку), змінюючи хіба що якісь графіки чи сценарії урочистих нарад, або заплутуючи питання про те, скільки років треба вчитися в школі. Скільки років вийде на поточну політичну ситуацію, стільки й повчаться. Усі там були, усі звідти вийдемо. Магістратури, болонські процеси, модульно-рейтингові системи… Ой! Налякали жінку високими підборами!
Але часом міністрам, що підсвідомо відчувають свою історичну скороминущість у порівнянні з когортами підлеглих (чи зрівняється колись каденція міністра зі стажем учителя середньої школи чи викладача універу?), кортить напаскудити нам в душу. Бажання цілком зрозуміле, якщо чергового міністра гнітять комплекси власної меншовартості, котрі він у запалі сублімації компенсує із затятістю підліткового прищавого нігілізму: ці – не українці, це – не Україна, це – не історія України, а ті (за списком) дебіли й невігласи. Це якщо не згадувати хронічну «хвору тему» про те, що між «в Україні» і «на Україні» немає жодної суттєвої, а тим більше принципової різниці.

Треба цих вчителів повчити, бо як свідчить східна мудрість, хто розумний - вчиться сам, хто дурний - вчить інших. Якщо вчителі вчать, то вони як «дурні» вочевидь потребують невідкладної допомоги міністра, який не помічає, в яку сам категорію тим самим потрапляє: а як назвати того, хто вчить тих, хто вчить інших, виходячи з цієї логіки? Але психотерапевта не покликали, і міністр нам замислив у міністерських нетрях «навчальний посібник». В руслі сучасної молодіжної моди, не будемо брутально лаятися, а скажемо нейтрально-схвально: «Вау!» і ласкаво посміхнемося: ми трохи знаємо історію, а тому спробуємо передбачити ту шалену інновацію «нової країни» на історичному фронті. Тим більше, що серед істориків чимало людей молодих та жвавих. Тому прагнення пана Табачника «синхронізувати історичні позиції» може їх щиро зацікавити – ну в сенсі суто історичному (це не я про Кама-сутру подумав, - це ви). Може якесь свіженьке ноу-хау?
 


Шляхи синхронізації позицій

Лиха доля викладачів історії полягає у тому, що треба щось читати. Принаймні підручники та посібники. Навіть російські та білоруські. Тому новина про «синхронізацію» дозволяє нам уявити «новий історичний розклад нової країни». З історії відомо, що синхронізація позицій у середовищі східних слов’ян дає більше задоволення лише одній стороні (це - константа). Тому новий навчальний посібник для вчителів вочевидь подарує нам пасивну позицію відносно одної з тих, які прийняті в російському історико-політичному середовищі. Слово «пасивність» аж ніяк не несе у мене якихось вульгарних сексуальних асоціацій. Якщо людей досі задовольняє місіонерська позиція (за ментальністю - це так по-російському! Усе таки Третій Рим), то вони навряд чи її змінять на якусь інновацію. А якщо вони її прагнуть змінити на щось більш винахідливе, то це буде вже мабуть суто богемно, в середовищі історичного істеблішменту – на рівні академіків. Адже далеко не всі цікаві штуки довіряють нижчому і середньому комсоставу (від учителів певних категорій і методистів до доцентів). Але не будемо заздріти академікам: просто окреслимо можливі варіанти позицій без будь-яких фантазій.

Якщо класифікувати виклад історії східних слов’ян, поширений у Росії, то він поділяється на три підходи у підручниках і на один у посібниках для вчителів. Оскільки у Росії – демократія, то вчителі можуть обирати принаймні з текстів для учнів.

Перший підхід. Історія СРСР, переписана під історію Росії. Люди віком за 35 її вчили у школі. З СРСР був один історичний прикол. Союз утворився у 1922 році, але його історія починалася у палеоліті. Він мав монополію на усе, що колись відбувалося раніше і поруч. Так тепер з Росією. Була Русь, населена давньоруською народністю, яка незбагненним чином  потім розпалася на росіян, українців та білорусів. Росіяни виникли героїчно внаслідок упертої боротьби з ординським ігом. Білоруси та українці з’явилися не внаслідок боротьби з кимось, а просто через факт іноземної окупації (литовці, поляки). Як відверті колаборанти. Початок героїчної боротьби за звільнення був покладений Олександром Невським, який мудро розумів, що воювати проти татар – марна річ (рано!), а от почубитися із католицьким Заходом – саме час. Тому він продає свій народ Орді, що у підручнику подається як акт героїзму. Поки минає дурна ситуація різних російських держав (Новгород, Твер, Рязань – адже має бути завжди лише одна), наприкінці 15 ст.  утворюється Російська держава (те, що вона стала так називатися лише у 1721 році, нікого не цікавить). Немає ніяких інформацій про те, що означало слово «Росія» або коли воно з’явилося і набуло вжитку. Нагадаю, що «Україна» і 1187 рік є банальністю українських підручників. Цікавий перехід від «Русі» до «Росії» залишається інтимною таємницею.

Оскільки невідомо як і коли називалася держава, залишаються геть невідомі її межі. Що є Росією, а що не є. Цим підручникам не властива дивна звичка українських оповідати історію тих земель, які є територією сучасної держави «Україна». Російський історичний виклад почувається у Києві так само вільно, як у Москві. Той, хто повчився по ньому, просто не зрозуміє, якого біса той Київ зараз не у Росії. Це ж «наша історія»?! Щодо неросіян (у Росії, як відомо, більше сотні народів), то вони з’являються в історії Росії лише один раз: у розділі про зовнішню політику, коли вони «добровільно входять» із-зовні або випадково трохи підкоряються. І усе. В історії Росії це їхній останній історичний крок. Вони зникають – і у «внутрішній політиці» їх вже просто ніколи немає. Їхня історична місія виконана. Наприклад, остання згадка про башкир – це їх упокорення за Петра І. Більше не було в історії башкирів, хоча у сучасній Російській Федерації наявна така республіка. У кількох мільйонів волзьких татар взагалі немає місця в історії Росії після не зовсім добровільного «входження» за Івана Грозного. Російська імперія викладається дуже душевно (там було чимало прогресивної російської інтелігенції), окрім певних дрібниць на кшталт повстань підкорених народів. Окрім – у сенсі «без». Наприклад не було ніяких поляків з їхніми повстаннями. Зовсім. Царство Польське входило до складу Росії, але мабуть без населення. І, просто резюмуємо: в Росії не могло бути інших національностей, окрім росіян. Неросійськість – це тимчасовий стан людини. Як у грішника до спокути. Вони до неї входили  і… зникали. Про інші підходи буде коротше, вкажемо лише на їхні відмінності від першого.

Другий. Ліберальний. І таке буває. Він продовжує давні традиції ліберальної російської історіографії. Олександр Невський зникає, оскільки є відверто вигаданим героєм. Існує чимало цікавих міркувань про політичні режими: новгородська олігархічна демократія, московський деспотизм, є варіанти! Героїчна антитатараська Твер і протатарська Москва. Давньоруська народність начебто фігурує (Так надо!), але подається так, що повірити в її існування якось важко. Вітаємо! Але врешті це усе одно залишається історією не Росії (тим більше – Російської Федерації), а росіян. Національне питання в Російській імперії відсутнє. Тобто у Росії, звісно, є проблеми, але це – просто складнощі усвідомлення свого вірного шляху. Що ж до того, що в процесі цього усвідомлення перемололи купу народів, зіпсувавши їм життя на століття або просто знищили (як аборигенів Камчатки), випадає з уваги. А може автори б і хотіли згадати, але не можна таке писати. Втім, чого мудрувати і вигадувати? Ця позиція в українсько-російському посібнику для вчителів нам точно не світить. Надто вона «неактуальна» як для нинішнього стану відносин. Потрібні міцніші обійми або щільніша «синхронізація позицій».

Третій. Він з точки зору «спільної» історії відверто розвинутіший за перший, оскільки взагалі не передбачає «окремої». Втілюється у навчальній літературі переважно Інститутом вітчизняної історії РАН на чолі з  директором Андрієм Сахаровим. Наявний потужний комплекс меншовартості: Росія весь час відстає від Заходу, але через те, що завжди його рятувала від когось. А ті падлюки натомість жирували. Від кого вона його врятувала, щоправда залишається невідомим. Причина одвічних негараздів Росії – татарське іго, яке було, як виявляється, не першим «ігом». Першим було також 300-річне іго сармат над східними слов’янами (яких тоді ще не існувало). Якщо перший підхід передбачає наявність нехай недолугих та тимчасових «українців» (усе-таки у СРСР було розв’язане національне питання), то цей їх виключає. Коронний вислів: «Три слов’янські народи, які тривалий час населяли Росію, – російський, український та білоруський». Вдумалися? Де жили вони? Українці також жили в Росії. І щодо існування народів – час минулий. Росія була завжди, і від початку містила наші землі. Наявні тези про русоволосих русинів-руських як відбитка істинних арійців, усіх неслов’ян як про одвічних ворогів та культурно нижчих людей. І улюблений знайомий акорд: трипільці як праарійський предок східних слов’ян. Зайва ілюстрація до того, як аматорські знущання над українською історію тішать наших сусідів. Тепер до нас в’їдуть на тих же трипільських танках, тільки недбало і зверхньо виправлять Віктора Андрійовича: «Вы ошиблись… это были русские!». І ціла купа наших академіків скаже: «Канєшно!»

Що ж до російських навчальних посібників вже для вчителів, то Інтернет нас потішить хіба що тезою про Сталіна – «ефективного менеджера» і явну виправданість масових репресій (посібник 2007 року). І будемо певні: посібник для вчителів – це буде не навчально-педагогічний, а політичний акт. Російські варіанти подачі інформації ми оглянули. Хоча… Теоретично про Україну у ньому мусять писати наші автори. У Дмитра Табачника вже є такі «кадри» – на чолі з академіком НАНУ Петром Толочком та головою Інституту національної пам’яті Валерієм Солдатенком. Але ці пишуть набагато гірше за росіян – не в сенсі ідеології, а якості викладу (там би таку продукцію просто викидали на смітник як надто тупу – адже росіяни доволі освічений народ). Чиє це буде, наше щастя? Хто нас нарешті просвітить про нашу долю – сусіди чи співвітчизники? Але ми добре й так знаємо, що це буде просто макулатура. І доля її поза межами офіційних нарад і прес-конференцій буде звичною – в унітаз. З почуттям виконаного педагогічного обов’язку. Врешті ми б так добряче посіяли «вічне». Для історичної педагогіки не псувати свідомість дітей «шизою» – вже саме по собі є педагогічним актом. І «стару» нашу країну це ніяк не змінить: вона вже таких новаторів стільки перебачила… І якщо її розштурхати цим новим, ще не написаним посібником, вона скептично скаже: «Ото вам, діточки, нарешті жаба цицьки дала»… Дякуємо, неню, за консультацію...

2011-09-26 16:28:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар