Загадка Пінзеля й Меретина - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Василь Нагірний » Загадка Пінзеля й Меретина
Василь Нагірний

Краєзнавець, автор понад 200 документальних фільмів. Керівник телепроекту «Місто Кола - спадок предків» на Коломийському телебаченні, дописувач тижневика «Коломийські ВІСТИ».

Загадка Пінзеля й Меретина

Ніхто не бачив портретів Пінзеля й Меретина, але тим цікавішими виявилися пошуки слідів давніх майстрів та їхніх творінь.

Ніхто не бачив портретів Пінзеля й Меретина, але тим цікавішими виявилися пошуки слідів давніх майстрів та їхніх творінь. Для цього було залучено Львівського фото-дизайнера Ростислава Різника – автора кількох фотоальбомів з історії сакральної архітектури княжого міста. Його батько – відомий західноукраїнський письменник Левко Різник. Аби більш ґрунтовно збагатитися інформацією, ми разом шукали по Львову вічно зайнятого патріарха, Академіка мистецтв України, Героя України, Шевченківського лауреата, директора галереї мистецтв, 83-річного Бориса Возницького. Сьогодні особливо важко писати про нього в минулому часі, зокрема слово «був». Чверть століття тому цей достойний муж, даруйте за пафос, заснував у місті Лева Музей творчості Йогана Георгія Пінзеля, ініціював ідею назвати 2007 рік іменем великого і водночас загадкового майстра, з біографією і творчістю якого найщільніше пов’язані три західноукраїнські області: Тернопільська, Львівська та Івано-Франківська. Ми зустрілися з метром в його львівському кабінеті. Хотілося б написати «просторому», але то виглядало звичайною собі компактною робітнею на першому поверсі будинку галереї. Сама вулиця має не менш меморіальну назву Личаківська, число 2. Просто на підлозі, наче в якогось полководця, розстелено кількаметрове батальне автентичне полотно з передовими редутами ворогуючих сторін: поляків і турецько-татарським військом. Це, здається, фрагмент битви під Клушином 1613 року львівського маляра Симеона Богушевича (за іншими даними Шимона Богушовича), який виконував замовлення коронного гетьмана Станіслава Жолкевського – магната міста Жовкви. Вже в наш час їх зняли для реставрації в жовківському парохіяльному костелі Св. Лаврентія, де, до слова, спочиває сам Жолкевський та його родина. Вчений Б. Возницький вирішив передати їх під надійну опіку Олеського замку – відділу Львівської мистецької галереї. Але тоді ми говорили більше про феномен Пінзеля та його кума архітектора Бернардина Меретина. Музей в колишньому костелі сестер Кларисок з творіннями Пінзеля у Львові, на жаль, був зачинений на ремонт, і тому замість туристів площу мирно окупували зграї голубів. Залишався більш доступний собор Святого Юра – Змієборця, звідки й розпочалися власні пошуки...

Львів. Після зустрічі з живою легендою українського музейництва та історіографії Борисом Возницьким львівський Свято-Юрський престіл виглядав уже не так утаємничено. Року Божого 1743 року Владика Атанасій Антоній Шептицький заклав основи нового собору святого Юрія, яко воєводи воїтелів Христових, зібравши 116. 000 золотих. До побудови залучено відомого на той час львівського архітектора Бернардина Меретина, з яким уклав угоду, але невдовзі 29 серпня 1746-го помер, передавши обов’язки своєму братові Левові Шептицькому. Їхні тіла покояться під Свято-юрським вівтарем у крипті-усипальниці, поруч із саркофагами кардиналів і митрополитів уніатської церкви: Сильвестра Сембратовича, Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого, Івана Любачівського… Нині над головним входом гармонійно домінують постаті їхніх небесних патронів, в неспокійному ритмі яких вгадується почерк того ж Йогана Пінзеля. Фігура здибленого коня з небесним покровителем Юрієм-Змієборцем, який в першооснові був покритий позолотою, гордо вознеслася на тлі львівського неба, і надалі залишається візитною карткою, гербом і емблемою української духовності міста. Але це далеко не останні роботи неперевершеного Йогана Пінзеля в храмах Бернардина Меретина…

Коломия. Для втілення латинізаційної політики та асиміляторських процесів у другій половині ХVІІІ ст. на теренах Східної Галичини діяло 1066 костелів – один з них відновив свою діяльність у середмісті Коломиї. Це єдиний храм у місті, який зведено за канонами сакральної архітектури, себто проект сконструйовано таким чином, що вівтарну частину повернуто на схід. Тут воістину було достойне почестей місце, облюбоване генієм архітектури Бернардином Меретином. Виходець з Німеччини, цей чоловік був вихований на традиціях ренесансу італійської школи. Притаманна митцеві творча концепція композиційно увібрала у себе не лише типовий пізньоготичний стиль, ніби вимогу епохи, але й дух, вільний лет і фантазію, якими означено його найвиразніші будівничі шедеври, такі як Бучацька ратуша, Городенківський римо-католицький комплекс чи митрополичий Свято-Юрський собор у Львові. І якщо ці споруди різностильові, то у таких українських містечках, як Буськ, Лопатин та польських Годовіца, Бржоздовце ви побачите точні копії з нашим коломийським, які були вибудувані дещо раніше за фундації ксьондза Щепана Мікульського – архідиякона і каноніка Львівського. Отже, можемо говорити про певну шаблонність. Що ж до Коломиї, то це була лебедина пісня архітектора Меретина – останнє над чим автор розпочав працю року 1762-го. Будівлю закінчено через десять літ. За радянської влади її було знищено. 1991 року відновлена і служить, як церква УГКЦ св. Йосафата. Робіт Й. Пінзеля тут не було, але у Коломийському Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ще з передвоєнних літ зберігається скульптура «Доброго пастиря», яку точно ідентифікують зі стилем Пінзеля.

Лопатин. Цей край, куди далі пролягла наша дорога, наповнений легендами про міфічних перелесників з водяниками й русаліями, з їхніми зачарованими житлами серед непрохідних пропащих трясовиць, де, як писала Леся Українка, і: «…люди не ходять, де кури не піють, де мій голос не заходить…». Там на довгому шляху, серед рівнин Малого Полісся, враз постало перед взором містечко Лопатин, яке в 15 столітті зачислив до своїх володінь польський король і великий князь Литовський Казимир IV. Тут, на узвишші, біля старого Лопатинського кладовища, у своїй святковій величі здійнялася обитель господня – костел Непорочного зачаття Діви Марії – сакральна пам’ятка, яку закладено року Божого 1766-го, за проектом зодчого Бернардина Меретина. Пишні архітектурні шедеври стилю рококо і пізньої готики ось уже чверть тисячоліття милують око своєю довершеністю форм. Шпиляста баня сигнатурки є найвищою точкою в лопатинській окрузі. 1933-го лопатинську святиню занесено до визначних архітектурних пам’яток культу в Європі. Всередині поволі тривають реставраційні роботи, які не припиняються ось уже друге десятиліття, після того, як радянські войовничі атеїсти перепрофілювали святиню на банальне складське приміщення. Відтоді нащадки лопатинського приходу не дорахувалися скульптурних творінь, які належали різцю самого Йогана Пінзеля, зосталося тільки двійко янголів застиглих у своїй стихійній експресії. Про наслідки різних колоніальних панувань Лопатина вказують сліди артилерійських снарядів, які наче струпами висипалися на тілі давнього костелу. Це німі і водночас такі красномовні свідчення обстрілу командувача частин Першої кінної Червоної армії Семена Будьонного, які з північної частини поселення 14 серпня 1920 року намагалися захопити Лопатин, чи бодай добряче понівечити його, аби нікому він не дістався. За іронією долі іменем згаданого новітнього Герострата було названо колгосп з конторою в центрі Лопатина.

Бучач. Лише на якусь мить уявімо собі, що ми опинились на початку другої половини XVIII століття, в середмісті Подільської перлини Бучачі, де поміж окрушинами різних культур і націй розміщувалася робітня відомого в ті часи скульптора Йогана (українською він писався Іоаном) Георгія Пінзеля. Тут на початках своєї кипучої діяльності маестро реалізував себе як вівтарних справ майстер. Здається все, чого торкалася його натхненна душа, очі та руки, враз набувало рис божественних, величних, одухотворених, рівних яким в багатьох країнах ще не знали, а якщо й знали, то лише частково... Хоча до цього часу дослідники подейкують про його ґрунтовну європейську школу, зокрема традиції і вплив празького бароко (згадаймо празький міст через Влтаву). Але так доля розпорядилася, що саме звідси, з непоказної подільської майстерні, перші його творіння перемандрували до монументального Бучацького парохіяльного костелу Успенння Діви Марії, де 13 травня 1751 року перед вівтарями та антипендіями власної роботи він сам невдовзі брав шлюб з вдовою Маріанною Єлизаветою Кейтовою. За усіма досягненнями в особистому і творчому житті незмінно стояла невичерпна доброчинність графа Миколая Потоцького, який після смерті матері 1733 року став власником Бучача та довколишніх маєтностей. Це завдяки його меценатській діяльності та глибоким естетичним принципам 1750-го на одному з пагорбів виріс двоярусний постамент святого Яна Непомука – покровителя Доброї слави, різця Йогана Пінзеля. Протягом наступного року на іншому узвишші архітектор Бернардин Меретин проектує для Пінзеля фігуру Бучацької Богородиці. Різьблена з каменя-пісковика, вона молитовно склала руки за щастя і благополуччя своїх містян. Але це тільки копії встановлені зовсім недавно тутешнім каменепластиком Вільгушинським. Сліди оригіналів загублені в період радянської атеїстичної смути. Понад 250 літ середмістя Бучача прикрашає міська ратуша висотою 35 метрів – найдосконаліша з будівель подібного типу, до якої долучився незмінний тандем Пінзеля і Меретина. Й досі ця пам’яка архітектури не має собі рівних не тільки на Західній Україні, але й в усій центральній Європі. За допомогою архівних документів та малюнків тієї далекої доби ми можемо судити про її первозданну красу, оздоблену кільканадцятьма статуями, виконаних, як завше, експресивно і динамічно. Нині Пінзелевих шедеврів в екстер’єрі ратуші майже не збереглося, рештки встиг передати в руки реставраторів той же мистецтвознавець Борис Возницький. Відчуття дотичності до кращих зразків епохи Ренесансу проймають наскрізь, коли входиш до невеличкого мурованого храму в східному передмісті Бучача. Кошти і матеріали на духовну обитель виділені також фундатором Миколою Потоцьким. Тут, у Покровській церкві, особливо у головному вівтарі, зібрано під одним склепінням чи не найбільше вцілілих робіт Пінзеля. З якогось часу самодіяльні «реставратори» почали їх «відновлювати» звичайною білою фарбою, від чого оригінальні скульптури втратили первісний вигляд.

Рукомиш. Несподівано виринула з небуття ще одна пам’ятка про майстра, яка ховалася неподалік звідси, в самому серці мальовничого каньйону села Рукомиш, що у Бучацькому районі. Дорога зовсім не переферійна, без звичних вибоїнок, ось і міст над рікою Стрипою, а вже за ним на горизонті постає печерно-сакральний комплекс, ім’я якому Онуфріївський скельний монастир, посвячений 1758 року. До того часу природні кам’яні ніші були для ченців прихистком і келіями. Поруч десь глибоко з-під землі безперервним каскадом спадає струмок цілющого нектару, до якого на Водосвяття приходять місцеві мешканці з отцями духовними від незапам’ятних віків. Звичайно, таке святоуроче місце не могло не надихнути майстра на створення свого останнього шедевру, який дивом вцілів у старенькій приходській церковці. Це пустельник Онуфрій, в очах якого застигла передсмертна агонія, до стіп його вложився лев готовий лапами випорпати йому яму. За такими і подібними творіннями спраглися столичні виставкові зали й галереї, але забрати їх звідси означає осиротити громаду.

Городенка. Зовсім інша ситуація з Пінзелевим творчим спадком склалася у сусідній з Тернопільською – Івано-Франківській області, а саме в Городенківському монастирі отців місіонерів і костелі непорочного зачаття Діви Марії. Ченців давно уже немає. Літа 1743-го коштом Миколая Потоцького, воєводи Белзького і Канівського, розросталося досі не бачене на теренах будівництво. На головній Подільсько-Покутській ріці Дністер, яку античні греки називали Тирас, днями й ночами, при вогнях, робочий люд займався заготівлею кам’яних брил, які після відповідної обробки йшли на побудову марійського храму у Городенці. Благо скель було вдосталь поблизу дністровського каньйону біля села, що має споріднену з Городенкою назву Городниця. Для зведення костелу головний фундатор запросив знайомих йому уже архітектора Бернардина Меретина в тандемі з не менш талановитим скульптором Йоганом Пінзелем, який разом із учнями витесав 30 скульптур, прославляючи у віках апостолів, євангелістів, святу родину та, зрештою, і самого себе. Більшість з цих повних експресивної динаміки шедеврів вже ніхто й ніколи не побачить, вони залишились тільки на старих фотографічних відбитках початку минулого століття. За радянської вже влади, тут на довгі десятиліття розмістили склад з хімікатами. Свого часу вихованці радянського ПТУ (профтехучилище) чимало шедеврів просто розпиляли на дрова. Від «золотого вересня» 1939 року зосталася лишень високо здійнята колона з кам’яною Пінзелевою Мадонною перед входом до давньої святині.

Івано-Франківськ, колишній Станіслав. За однією з версій свою першоназву місто Станіслав успадкувало від імені його власника і великого коронного гетьмана Станіслава Ревери Потоцького, хоча більш вірогідною є гіпотеза, що до назви спричинився саме його онук граф Станіслав Потоцький, який після закінчення римо-католицької колегіати очолив Коломийське староство. А 12 вересня 1683 року при битві під Віднем з 300-тисячним військом візира Кара-Мустафи знайшли обезголовлене тіло молодого командувача кавалерією польських гусарів королівського ротмістра Станіслава Потоцького. Його вирішили поховати в Галичині на місці нових родинних посілостей. Над криптою звели парохіяльний костел Пресвятої Діви Марії з дзвіницею за проектом італійських інженерів Корассіні та Беное. Тепер тут Івано-Франківський художній музей, де також зберігаються врятовані від доморощених варварів скульптури Й. Пінзеля. Мабуть, не відкрию особливого секрету, що восени його трьох маленьких барокових янголят Путті повезуть на паризьку виставку. В експозиції залишаться фігури «Добрий пастир» та одного з архангелів… без голови. Де її шукати: в Золочеві, Тернополі, Львові??? Про це знав Академік Возницький, раптова смерть майже місяць тому забрала таємницю разом із ним. Однак хочеться дуже вірити, що обидві частини однієї скульптури колись неодмінно зустрінуться…

2013-04-18 16:14:56
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар