200 років неканонічному Шевченку » Статті

Європеєць Шевченко у часи пост-постмодерну

200-річчя від народження Тараса Шевченка — подія для України та світового українства надзвичайно значуща. Навіть на тлі нинішніх політичних баталій. Чи, можливо, саме на тлі цих баталій — адже Шевченко є одним із символів Євромайдану, символів опору безправ’ю й боротьби за свободу.

• Але разом із тим Шевченко сьогодні (як, власне, і завжди) виступає об’єктом запеклої ідеологічної боротьби — деякі форми цієї боротьби традиційні от уже понад століття, а деякі — новітні, сказати б, пост-постмодерні. Одні мас-медіа (друковані й електронні) у ці дні продовжують нескінченну розповідь про «священну й недоторканну спадщину Великого Кобзаря», другі ремствують, що майже ніхто в Україні не прагне модернізувати Шевченка і він постає таким собі «дідусем у папасі», треті подають (від імені різних сучасних авторів) реінкарнацію тез В.В. Щербицького щодо Шевченка як «зразка українсько-російської двомовності», четверті вкотре вже згадують про таку собі «латентну гомосексуальність поета», ну, а п’яті скептично ставляться до Шевченкової європейськості — мовляв, куди йому братися до деяких митців ХХ та ХХІ століть, провінційний поет із провінційної Російської імперії...

Я вже не кажу про тих, хто — вслід за чорносотенцями столітньої давнини — поширює у ЗМІ та книжках, користуючись кожною нагодою, різноманітні плітки про «вурдалака Тараса Шевченка».

Ювілейний ґвалт, один словом.

При цьому неординарні думки та цікаві висновки у середовищі противників «вурдалакознавства» мережаться з відвертими дурницями, які ґрунтуються або на «щирому» невігластві, або на небажанні думати. Отож варто бодай пунктиром розставити деякі крапки над деякими «і».

• Почнімо з того, що місце і роль Шевченка не лише в українській, а й у загальносвітовій історії — це місце і роль одного з тогочасних європейських «будителів» та «відроджувачів нації». З тією відмінністю, що достойники культури поневолених європейських народів за всієї своєї любові до «низів» мали елітарне походження чи, в крайньому разі, були вихідцями з тодішнього середнього класу і дивилися на світ зі своїх соціально обумовлених позицій, тоді як «у Шевченка, ніби перебиваючи одна одну, заговорили всі, доти безмовні складові народної стихії...» (В. Скуратівський).

І поетика Шевченкова теж уплетена в тодішні європейські напрями. Спершу це романтизм з його гіпертрофованими почуттями художніх героїв, їхніми намаганнями відкинути звичне життя, з виявленням героїки в минулому, з яскравою природою, в якій людина знаходить зцілення та нове народження. А потім поет еволюціонує до більш складної та багатопланової стилістики. Тут і політична сатира рівня Генріха Гейне, й історіософські твори, й переспіви біблійних сюжетів... У жодному разі Шевченкова поетика не зводиться до якихось простецьких форм і змістів:

І небо невмите, і заспані хвилі,

І понад берегом геть-геть.

Неначе п’яний, очерет

Без вітру гнеться.

Це зовсім не «народницька» стилістика. «Невмите небо» — це з європейської (й української) поезії вже ХХ століття, це — прорив у стилістику майбутнього. А разом із тим маємо прорив і в майбутні світоглядні змісти. Невипадково Жан-Поль Сартр вважав Шевченка одним із предтеч екзистенціалізму...

Немає гірше, як в неволі

Про волю згадувать. А я

Про тебе, воленько моя,

Оце нагадую.

• Це — прямий Шевченків парафраз із «Божественної комедії» Данте. Що це не випадковий збіг, підтверджує цитування цих рядків у листі до Осипа Бодянського 1852 року, де Шевченко прямо пише: «...як казав старий Данте, що гіршого немає, як у злигоднях згадувати про давнє щастя, то я тепер відчуваю це». Як довели текстологічні дослідження Максима Стріхи, Тарас Шевченко добре був ознайомлений із творчістю великого італійця (і через російські, й через польські переклади), тож не раз приміряв його долю і поневіряння до своїх, свідомо вписуючи тим себе саме до загальноєвропейського контексту.

Адже Данте у ХІХ столітті став не просто поетом, а духовним прапором тих націй, які боролися за своє визволення. Насамперед італійців, бо ж до часів Гарібальді Італія була так само розрубана, і Данте відіграв тут величезну націєтворчу роль. У Польщі до постаті Данте зверталися польські великі поети-вигнанці — Міцкевич і Словацький. А в Україні ситуація була гірша, ніж в Італії, гірша, ніж у Польщі. Бо ж Україна була позбавлена не лише своєї державності, вона була позбавлена права називатися самою собою. Тому роль поета, який так само пройшов вигнання, пройшов пекло і чистилище, була тут суголосна з роллю Данте для свого часу, для Італії й для Європи.

• Впадає в око, що паралель Данте — Шевченко була усвідомлена вже Шевченковими сучасниками. Чи не вперше про цю паралель написав знаний російський поет, автор популярних донині романсів Аполлон Григор’єв у посмертній статті про Шевченка 1861 року. Ще за 15 років, обстоюючи права української літератури на існування після Емської заборони, французький літератор і критик Еміль Дюран писав про те, що Шевченко був для малоросів їхнім Данте. Інакше кажучи, цей вимір європейськості Шевченка не викликав сумнівів уже в ХІХ столітті.

Посутньо європейськими були й Шевченкове релігійне світобачення, його протетичне християнство. Про це писав Іван Дзюба у книжці «У всякого своя доля. Епізод із стосунків Шевченка зі слов’янофілами» (Київ, 1988). Дзюба не міг через цензурні обставини (цензура в СРСР офіційно була скасована тільки влітку 1990 року) від свого імені прямо сказати про Шевченкове протетичне християнство, тому змушений був, заперечивши атеїзм Шевченка, надавати слово сучасникам поета, які ведуть мову про його відкидання «візантизму» та прихильність до «євангельського пуританства», до протестантизму. І справді, ось слова Шевченка: «О святые, великие, верховные апостолы, если бы вы знали, как мы запачкали, как изуродовали провозглашенную вами простую, прекрасную, светлую истину. Вы предрекли лжеучителей, и ваше пророчество сбылось. Во имя святое, имя ваше так называемые учители вселенские подрались, как пьяные мужики, на Никейском вселенском соборе. Во имя ваше папы римские ворочали земным шаром и во имя ваше учредили инквизицию и ужасное автодафе. Во имя же ваше мы поклоняемся безобразным суздальским идолам и совершаем в честь вашу безобразнейшую бакханалию... Где же любовь, завещанная нам на кресте нашим Спасителем-Человеколюбцем?»

Безпосередньо стикаючись із московським казенним православ’ям та з католицизмом у його тодішньому, зашкарублому й догматичному вигляді, Шевченко бачив лихо у тому, що і Католицька, і Православна церкви відступили від приписів Євангелій. Шлях порятунку й відродження християнства він убачає в його реформації, поверненні до незамулених витоків (невипадкова-бо у його творчості поема «Єретик» — ось він, загальноєвропейський обшир!), і лихо України, що вона її не пройшла. Але, попри ґрунтовні праці Івана Дзюби, Оксани Забужко та Євгена Сверстюка, навіть багатьом інтелектуалам сьогодні не зрозумілі засадничі християнські культурні коди, що проходять через усю Шевченкову творчість — аж до «Псалмів Давидових» й останніх поезій...

• Як ознаку не європейської, а, сказати б, євразійської орієнтації Тараса Шевченка і в радянські, й у пострадянські часи називають його так звану українсько-російську літературну двомовність. Але... Ось як сам Шевченко (у листі до Г. Тарновського від 25 січня 1843 року) пояснював, що змусило його вдатися до писання російською мовою: «Щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю». Таке писання йому самому було не до вподоби: «Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею: який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом... Не хочеться, дуже не хочеться мені друкувать «Слепую», але вже не маю над нею волі. Та цур їй!» (лист до Я. Кухаренка від 30 вересня 1842 року).

Що ж до Шевченкового «Журналу» або, як його ще називають, «Щоденника», то розпочатий він був під час солдатчини у Новопетрівському укріпленні на півострові Мангишлак; на це писання був даний офіційний дозвіл: писати тільки російською, під доглядом і цензурою офіцерів. Утім, була й друга причина: тоді в моді були «журнали», призначені для читання досить широким колом друзів та приятелів — авторів цих літературних творів. Таке коло у Шевченка в Новопетрівському укріпленні й пізніше, під час подорожі Волгою та перебування у Нижньому Новгороді, було майже виключно російськомовне, от і писав він російською, бо ж цього вимагали закони жанру. От і все щодо мови.

• Але варто зауважити й те, чим є цей «Журнал» змістовно. У ньому автор розповідає про свою подорож Каспієм, Волгою, Центральною Росією, про свої відвідини храмів, театрів, будинків розпусти, літературних салонів, мужицьких хат та солдатських казарм. Про своє життя, де було чимало дуже різного — від крутого похмілля після нічної оргії з друзями та дамами відповідної поведінки до завжди несподіваних приходів (чи, якщо сильніше висловитися, нападів) натхнення, чи то поетичного, чи то малярського. До речі, заробляв у ті часи, після заслання і по дорозі до Санкт-Петербурга Тарас Григорович переважно малярською працею, як модний портретист. Гроші, втім, не трималися у нього — надто багато було навколо спокус, надто багато молодих актрис та зрілих мадам. У пуританізмі ж Шевченко ніколи не був помічений. Утім, і в істеричному розгулі у стилі: «Ти мене поважає?» — також. Нормальний, по-європейському освічений інтелектуал середини ХІХ століття, а не святенник з ікони — ось хто постає зі сторінок «Журналу».

Та ж сама постать може постати і з телеекрану, якщо серіал за «Журналом» буде зроблений талановито — тобто адекватно щодо тексту. Бо ж, як відомо, геній задає зразок, а талант досконало відтворює цей зразок.

• Але хіба тільки за допомогою «Журналу» Шевченко здатен нині так заговорити до масової аудиторії, щоб це стало для неї неабияким сюрпризом? А як із його текстами, наспіваними рок-музиками? Тут, видається, покладено тільки початок, бо ж відбиралися, схоже, трагічні, драматичні чи ліричні вірші поета; серед виконавців — ансамбль «Кобза», рок-гурти «Кому вниз», «САД» та «Fata Morgana», співачка Ірина Білик... А є ж іще й сарказм, є гумор, нарешті, є протетичні тексти й переспіви Святого Письма. Зрештою, вистачить матеріалу і для рок-опери. І все це буде надання слова самому Шевченкові — за допомогою най-наймодерніших засобів вираження.

Інакше кажучи, насправді Шевченко був і залишається не провінційним «дядьком у чумарці», а посутньо європейського масштабу націєтворцем. А ще він став нині надзвичайно актуальним, бо бачимо тенденцію «заборонити писати й малювати» всім, для кого щось важать свобода слова і переконань.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ