Війна. Евакуація. Життя в окупації. Роки 1941 - 1945 - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Війна. Евакуація. Життя в окупації. Роки 1941 - 1945
   

Війна. Евакуація. Життя в окупації. Роки 1941 - 1945

Олександр Парунов

Продовження спогадів "Дитинство. Передвоєнний Київ. Роки 1933-1941"

Настала неділя 22-го червня 1941 року. В цей день, перший день війни, мені вже довелося побачити в небі над Києвом перші німецькі літаки. Їх було троє, на дуже великій висоті в оточенні дуже рідких маленьких білих хмаринок – розривів зенітних снарядів, які до літаків не долітали. Наскільки пам’ятаю, за часів перебування мого у Києві до евакуації німці місто ні разу не бомбили, хоча їх літаки пролітали над Києвом на великій висоті цілими ескадрильями.

Однак, Громадянська оборона міста видала припис у дворі кожного будинку рити укриття. На спеціально відміряній відстані від будинку наші чоловіки за кілька днів вирили у дворі на місці квітника траншею, закрили її товстими дошками і зверху закидали землею. Природно, що ця споруда після першої ж бомби стала би могильником для всіх, хто б там знаходився. Ну, а для мене це склепіння стало місцем розваг з друзями.

Тим часом війна набирала обертів. У відповідності з положенням військового часу дядькові Михайлу довелося розлучитися з радіоприймачем.і здати його в якусь державну контору. Репродуктор-тарілка, що висіла в дідусевій кімнаті, приносила гнітючі для моїх рідних повідомлення. Пішов червень 1941 року. Мого батька вже мобілізували, дядько Михайло теж одержав мобілізаційний припис. Відбулася сімейна нарада, на якій дядько Михайло настояв на тому, що якщо ми всі хочемо, щоб тітка Ірина і його син Юра залишилися живими, тоді їм, як родині комуніста, слід евакуюватися до його від’їзду в армію.

У дядьки був друг –товариш по службі Ізя Кацнельсон, який з цілком зрозумілих міркувань теж вважав за необхідне вивезти свою родину. Вони зкооперувалися і домоглися у себе в міністерстві одержання машини-полуторки і необхідних супроводжуючих документів. І тут моя матуся не витримала і, довідавшись, що в машині буде місце, всупереч уговорам дідуся і бабусі залишитися з ними, вирішила,. що поїде теж. Звісно, зі мною. Все було вирішено запаморочливо швидко, збори були просто стрімголові – боялися, що машину через швидке погіршення справ на фронтах можуть забрати. Приголомшливе прощання з бабусею і дідусем, що залишалися в Києві, і от ми вже в дорозі.

Команда, що їхала в машині, складалася з чотирьох сімей: ми з мамою, тітка Ірина з моїм двоюрідним братом Юрою, тітка Ліда – дружина Ізі Кацнельсона з сином Валерієм і дружина водія машини з грудним немовлям. Якщо врахувати, що Юрі і Валерію було трохи більше року, тоді я в свої дев’ять років мав вважати себе там майже дорослим чоловіком. Зараз важко собі уявити, що пережили тоді в дорозі наші бідні матері. Зразу ж кожна з них викрила, що забула взяти з собою щось вкрай необхідне. Наприклад, малі діти без горщиків у підскакуючій машині не могли сходити ні по малій ні по великій нужді, і через це доводилося часто зупиняти машину. Машина не була споряджена тентом, а літо того року було надзвичайно спекотним – весь час страшенно хотілося пити.

Тітка Іра з моїм двоюрідним братом Юрієм

Від палючого сонця взята з собою їжа псувалася, молоко, вкрай потрібне дітям, скисало. В дорозі в таких умовах ми пробули цілих два дні, проїхавши за цей час 900 км. Приїхали в селище Будьоннівку, що біля Маріуполя (тодішнє м. Жданов), де жили батьки тітки Ліди. Тітка Іра з Юрою оселилися з тіткою Лідою, а ми з мамою швидко знайшли собі кімнату в будинку на околиці. Пам’ятаю, що місце , де стояв цей сільський будинок було просто чудове – поруч велика зелена лука, трохи пройти – невеличний обрив і річка, ще далі – степова дорога і містечок.

Хто були наші хазяї, зовсім не пам’ятаю, згадую тільки, що відношення склалися дуже теплі: мама вміла налагоджувати дружні відносини. Збереглися в пам’яті деякі подробиці тамошнього нашого життя. Мама влаштувалася на роботу бухгалтером на місцевому хлібзаводі – тепер у нас завжди були вдома свіжі булочки, а це в умовах карткової системи, яка незебаром була введена в Будьоннівці, стало великою підтримкою. Щоб я не нудьгував і не бігав по вулицям, мама купила мені зошити і кольорові олівці, садовила мене на работі за вільний стіл, і я малював або читав, а вона працювала. Іноді давала мені завдання – розграфити їй якісь бухгалтерські форми.

У вересні мати привела мене у місцеву школу, і я почав навчатися в 2-му класі. Але провчився я недовго – на початку жовтня вже ясно прослухалася канонада з боку фронта, що наближався. Незабаром через селище потяглися відступаючі радянські війска, йшли, головним чином, у пішому строю. Місцеві жителі з острахом обговорювали свою подальшу долю. А далі сталися дивні події: повне безвладдя і повсюдний грабіж магазинів на протязі двох чи трьох днів. На вулицях валялися винесені з книжкових магазинів книги, біля продуктових магазинів на тротурі були розсипані борошно і цукор. Я з мамою ходив по вулицях, і ми з жахом дивились на весь цей безлад. В сквері я підняв кинуту кимось “Історію древнього світу” для 5-го класу, і вона стала надовго моєю можливістю загаяти час.

Тільки на кінець третього дня за річкою на степовій дорозі з’явилися німецькі мотоциклісти. Їхали вони по двоє на мотоциклах з коляскою, не поспішаючи, іноді зупинялись, а ми зрозуміли, що нас очікує якийсь новий невідомий, незрозумілий етап нашого життя. Незрозумілим, щоправда, воно стало ще раніше: як це без єдиного постріла, за три дні до появи німців наші війська покинули місто. Розум наших громадян не міг сприйняти планів наших великих військових стратегів.

В людині природою закладено вміння пристосовуватися до оточуючих її обставин. Нам незабаром вже не здавалося дивним, що біля нашого будинку, як і біля інших, стоїть німецька вантажна машина, а у вільних кімнатах розмістилися по п’ять-шість німецьких солдат. В переважній своїй більшості це були звичайні люди з мирними професіями, які так само, як і ми, бажали мирного життя і були переконані, що війна от-от скінчиться..

Вони показували нам фотографії зі своїми дружинами і дітьми, намагалися нам щось розповісти про своє місто, інколи давали нам дещо із своїх продуктів. І з обивательської точки зору ми вже не боялися німців, а боялися радянських літаків. Справа в тому, що Будьоннівка знаходилася в декількох кілометрах від берега Азовського моря, на протилежному березі якого в м. Єйську знаходився великий радянський військовий аеродром. І от, кожного дня як тільки починалися сутінки, над нашими головами лунало гудіння радянських бомбардувальників, які летіли на бомбування в напрямку Сталіно (Донецька), Ворошиловграда (Луганска), Запоріжжя.

Ми навчилися чітко розпізнавати, як гудуть мотори радянських літаків і як гудуть німецькі. Оскільки у Будьоннівці були розташовані німецькі частини, то німці відкривали вогонь із зенітних гармат, а у відповідь літаки скидали на них частину свого бомбового навантаження. Біля нашого будинку стояла німецька вантажівка, і ми боялися залишатися вдома. Доводилося майже щовечора при безхмарному небі відправлятися в центр селища, де населення ховалося в якомусь бетонному бункері. Землю стрясали розриви бомб, звучала безперервна какофонія зеніток – в моїй дитячій уяві це було справжнє пекло. Мама читала одну молитву за другою, а я, весь тремтячий, просив її молитися ще і ще, не дивлячись на те, що вважав себе атеїстом. Ми могли себе відчувати людьми і спокійно спати тільки тоді, коли стояла нельотна погода, тобто, коли небо вкривалося хмарами.

Як вже було сказано, нальоти бували звичайно вночі. Але одного разу вдень, коли ми з мамою стояли біля нашого будинку і вели бесіду з нашою хазяйкою, в небі на досить великій висоті з’явився літак. Ми були цілком впевнені, що це німець. І раптом метрах в ста від нас звився вгору фонтанчик землі, а слідом за ним почувся навіть не вибух, а гучний удар. Ми навіть не встигли злякатися, як на відстані двох кроків від нас впали два невеличких зазубрених осколки. Коли літак зник, ми підійшли до місця падіння бомби. Воронка була зовсім невеличка, але осколків ми назбирали чимало. Для того, щоб з кимось з нас сталося нещастя, хіба потрібен був великий осколок?

Мама довідалася, що в Маріуполі стоять якісь словацькі частини, які начебто періодично відправляють вантажівку в Київ за медикаментами (словаки, на відміну від чехів, воювали на боці німців). Думка про можливість повернення додому, в Київ, відразу ж визріла в маминій голові. Вона, не довго думаючи, зразу ж зібралася в Маріупіь до словаків, добралася туди на попутній машині і про все з ними домовилася, зваживши на те,. що мова чеська і словацька майже не відрізняється одна від одної. Вже на початку січня 1942 року до нашого будинку під’їхав великий критий військовий фургон, з кабіни вийшов офіцер у світло-зеленій формі і на такій знайомій мені мові дав нам команду на погрузку.

Словацькі війська воювали на стороні німців

Звісно, з нами поїхала і тітка Ірина з Юрою. Треба віддати словакам належне, віднеслися вони до нас найкращим чином. Тієї зими стояли 20-тиградусні морози, тому словаки виділили нам ковдри, в які кожний з нас замотався з головою. Переночували ми в дорозі в якомусь місті в словацькому лазареті. Нагодували нас картопляним пюре з мілко порізаним солоним огірком і відігрівали чаєм з сахарином. Можна собі уявити, як ми змерзли і зголодніли, якщо я, через стільки років, пам’ятаю ці подробиці, а картопляне пюре з солоним огірком стало моїм найулюбленішим блюдом на все життя.

На кінець другого дня наших мандрів ми приїхали в Київ. Не буду довго зупинятися на зустрічі – були довгі обійми і сльози радості у бабусі і дідуся, які скучили за нами, а заодно і постаріли. Для них було неочікованістю наш приїзд, а для нас було повною неочікованістю, що вийшов нас зустрічати мій батько. Виявилося, що на самому початку війни він потрапив у оточення під м. Пирятін, а потім його було звільнено з табору військовополонених, як людину, що має батьків з австрійським підданством.

Ми всі були ошелешені цілою купою різних новин. Дідусь розповів, що на третій день як увійшли в Київ німці, почалися страшенні вибухи на Хрещатику. Фактично поввністю зруйновані всі будівлі по обидві боки від вул. Леніна до пл. Ленінського Комсомолу, включаючи всі прекрасні кінотеатри. Висаджений у повітря наш улюблений цирк. На Хрещатику лише якимось чудом уцелів ЦУМ. Заарештували дядька Миколу, чоловіка тітки Марусі, татової сестри. Тітка Маруся розповіла нам як таємницю, що Жовтневий райком партії залишив його, як комуніста, для роботи у підпіллі на окупованій території, але судячи з того, як за ним впевнено прийшли німці, про його присутність хтось доніс. Більше про його долю вже ніхто ніколи не дізнався.

Хрещатик був підірваний на третій день після взяття Києва німцями

В Києві виходили з друку дві газети: одна українською мовою – “Нове українське слово” , і одна російською (назву не памятаю). Газети рясніли карикатурами на Сталіна і повідомляли про рішення Міської управи. Населенню видали картки на одержання пайки хліба, пшона, сірників і солі. Хліб, коли його починали різати, весь розсипався, бо пекли його наполовину з проса. Щоб не вмерти з голоду доводилося ходити на “толкучку”, щоб продати деякі речі, вірніше обміняти їх на продукти.

Найпопулярнішою толкучкою в цьому відношенні був Євбаз (єврейський базар), що був розташований на теперішній площі Перемоги. Однак, з часом ці операції почали бути небезпечними: німці і українські поліцаї запроваджували на базарах і в інших людних місцях облави і відбирали молодь для відправки на роботу в Німеччину. До речі, спочатку це пропонувалося на добровільних засадах через газету і вуличні об’яви, але бажаного відгуку серед населення не знайшло.

Дідусь взяв мене показати зміни в центрі міста. У порівнянні з Будьоннівкою кидалася у вічі велика кількість німців на вулицях. Всі вікна в будинках були заліплені хрест на хрест паперовими стрічками. Хрещатик являв собою суцільні руїни. В деяких зруйнованих будинках збереглися частково цегляні стіни без перекриттів, але в більшості своїй від розкішних багатоповерхових будівель дореволюційної забудови залишилися лише величезні гори битої цегли. Важко собі навіть уявити, скільки потрібно було вибухівки, щоб одержати такий жахливий результат. Посередині вулиці була розчищена лише вузька смуга для руху транспорту. Під транспортом я маю на увазі “Опелі” з німецькими офіцерами і криті військові вантажівки.

Найпопулярнішим місцем в окупованому Києві був Євбаз

Майже всі мої приятелі з сусідніх будинків виявилися на місцях. Хтось з них був на рік старший, хтось на рік молодший, але за інтересами нас всіх можна було вважати однолітками. Грали ми в футбол, в “майки” ( коли треба якомога довше протримати у повітрі шматочок хутра з пришитим до нього шматочком олова, підбиваючи його ногою вгору), у “коци” ( на кон у вигляді цегли ставилася купка монет, що вносилися гравцями, а потім з визначеної відстані до цієї цегли учасники кидали спеціальний залізний кружок, і в залежності від відстані цього кружка від кона встановлювалася черговість – кому першому, а кому за ним, бити ребром п’ятака по купці монет, щоб якомога більше монет перевернулося з решки на орел: ті, що перевернулися – твої).

Грали в ножика, коли кінчиком складаного ножа окреслювався на грунті великий круг, який потім ділився на рівні частини, що називалися “державами”. Завдання складалося в тому, щоб спеціальним способом метання ножа на територію “держави” сусіда (ножик повинен був стирчати в землі) прихопити в нього частину території. Тривала ця гра до тих пір, поки або ніж невдало встромлявся і падав, і тоді почав грати супротивник, або територія супротивника була настільки пошматована, що на ній вже не вміщувалася одна нога – тоді він програв. Іще було серед нас дуже престижним мати залізне колесо і спеціально вигнуту з товстого дроту каталку. Цією каталкою можна було штовхати поперед себе колесо і таким чином вести його по будь-якій дорозі. Це гаяння часу було дуже популярним серед хлопців.

Хлопці – це завжди народ цікавий і винахідливий. На вул. Саксаганського в колишньому Дермато-венерологічному інституті німці заснували “Зондерхауз” (будинок розпусти) для офіцерського складу. Хтось із хлопців моєї компанії влітку якимись невідомими мені шляхами знайшов з вул. Паньківської прохід до високого будинку, на горищі якого обладнали спостережний пункт, і таким чином, ми мали можливість візуально прилучитися до безсоромних занять, дивлячись через відкриті вікна означеного закладу.

Переїхавши в Київ, ми не втекли від бомбувань. Радянські літаки постійно виконували нічні нальоти на передмістя, де були сконцентровані заводи. Нальоти, як правило, супроводжувалися скиданням на парашутах освітлювальних ракет, від яких ставало ясно, як вдень, а від цього ставало ще страшніше. А те, що сталося на початку червня, залишилося у моїй памяті у наймаліших подробицях. Вночі завили сирени, всі вдома прокинулися. Спустили завіси затемнення і запалили у дідуся в кімнаті свічку. Почали гучно працювати зенітні гармати, встановлені в Києві у великій кількості. Спочатку пролунали віддалені бомбові вибухи, і раптом весь наш будинок ніби підскочив, пролунав страшенний вибух, за ним ще один, посипалося віконне скло, зі стелі впала частина штукатурки.

А далі настала пронизлива тиша. Можливо, це мені здалося в ці хвилини пережитого жаху. Всі вибігли на вулицю. В непроглядній темряві десь чулися крики. Вранці ми побачили, що від триповерхового будинку № 13 ( от вже, дійсно, прокляте число!) залишилися одні руїни – в дім потрапили дві великі бомби. Підвал, в якому ховалося більшість мешканців, був зруйнований фугасною бомбою. Люди, що стояли навкруги, казали, що звідти ще лунають стони і прохання про допомогу. Приїхала група німецьких офіцерів, щось обмірковували між собою. В другій половині дня з’явилися чоловік тридцять німецьких солдат з ломами, кирками, лопатами, оточили будинок стрічками і почали розкопки. Мама відвела мене звідти і більше туди не пускала.

Такий вид після руйнувань 1941 був на площу Калініна (нині Майдан Незалежності)

Але для нас найстрашніше виявилося лише на слідуючий день. Сусіди з одноповерхового будинку № 11 зайшли у свою комору і побачили, що у стрісі зяяє діра, а у великому отворі в підлозі у глибині стирчіть стабілізатор авіабомби, що не вибухнула. Комора ця була у торці будинку, що безпосередньо прилягав до воріт нашого дому. Подальших подробиць я не знаю, бо мене відправили до дідуся, татового батька. За розповіддю моїх батьків, німецькі знавці розібрали торець сусіднього будинку і знешкодили 250-тикілограмову авіабомбу. Важко навіть уявити, що б з усіма нами сталося, якби вона вибухнула.

Коли я через кілька днів повернувся від дідуся Володі додому, розкопки підвалу злополучного будинку № 13 були закінчені – звідти дістали трупи більшості мешканців. Фінал був для мене воїстину жахливим – перед моїми очима по нашій вулиці їхала череда підвод, на яких вивозили трупи загиблих, витягнутих з підвалу. Підводи були накриті брезентом, але з-під нього стирчали руки, ноги. В одному з цих возів був, звісно, і мій приятель-однокласник Жора. Я захворів якоюсь душевною хворобою і страждав від неї більше двох тижнів – не міг нічого їсти, не міг заснути, мене весь час нудило, батьки не знали, що зі мною робити. А причина була на поверхні – після мого благополучного безтурботного дитинства я вперше в житті стикнувся впритул зі справжнім жахом, зі смертю близького друга, справжнім людським горем, спробував все це осмислити – і відразу став дорослішим.

Через деякий час стало відомо, що того ж таки дня, коли розбомбили нашу вулицю, нальотом було зруйновано з численними жертвами два жилих будинки на вул. Лисенка. Ще одна авіабомба попала в оперний театр, прямісінько на сцену, але теж, як і в нашому випадку, не розірвалася. Так і не зрозуміло за якого принципу провадилися ці, в кінцевому рахунку, варварські бомбардування. Щоправда, зовсім недалеко від нашого будинку, по вул. Саксаганського, у колишній школі розміщався угорський шпиталь – от і висловлювалося припущення, що, можливо, він був мішенню бомбардувальника. Але ж це протирічило міжнародним угодам.

Настав вересень 1942 року. На вул. Караваєвській було відкрито українську школу, в яку привели мене мої батьки. Прийняли мене у третій клас, хоча в другому я провчився в Будьоннівці всього півтори місяці. Та мене постійно змушували вдома працювати над собою, отже я відчував себе у всеозброєнні. Вчилися ми в школі, звісно, без підручників, хіба що користувалися задачником з арифметики, та й то вчитель робив це з опаскою, щоб не порахувати, скажімо, радянських корів в радянському колгоспі під час вирішення якої-небудь задачки.

На початку 1943 року з’явилися чутки про розгром німецьких військ під Сталінградом, про початок наступу радянських військ. Навіть в нашій радіотарільці в місцевих передачах серед старих переможних реляцій можна було прочути нові заяви про тимчасову призупинку наступу в зв’язку з перегрупуванням німецьких військ. Про те, що для німців настали важкі часи, свідчила поява на вулицях Києва великої кількості солдат армій союзників Гітлера. Ми, хлопчаки, з цікавістю роздивлялися сіру форму італійських солдат, які навіть у легки морозці, не бентежачись, загорталися в ковдри прямо на вулиці. Були угорці, румуни, болгари. Ми випрошували в них цукерки, монети, і, як правило, нам вони не відмовляли.

Мені вже давно було несила терпіти дізнатися, що зберігається у великій приземистій шафі на першому поверсі нашої веранди. У мене була підозра, що там якісь книги, які можуть доставити мені насолоду, бо до цього часу я прочитав у нашому домі все, що могло являти для мене хоч якийсь інтерес. Останнім прочитаним мною шедевром був надзвичайно сентиментальний роман “Юность Кати и Вари Солнцевых”, над яким свого часу проплакали мама і тітка Іра. Жінку-автора я не пам’ятаю, а мова там йшла про щасливе дитинство і нещасливе заміжжя обох дівиць.

І от дідусь знаходить заповітний ключ і відкриває цю таємничу шафу. Боже ж ти мій, яке перед моїми очима відкрилося багатство! Це була художня література, яку ще до революції виписував попередній хазяїн нашого будинку професор Бельговський. Літературно-художні і науково-популярні журнали “Нива”, “Вокруг света”, “Природа и люди”, літературно-публіцистичні журнали “Русская мысль” і “Вестник Европы”, підписні літературні додатки до цих журналів, серед яких були повні зібрання творів Олександра Дюма, Фенімора Купера, Райдера Хаггарда, капітана Марієтта, Сельми Лагерльоф. Це був, мабуть, один із найщасливіших днів в моєму житті.

В кінці серпня, на порозі трьохмісячних оборонних боїв за Київ, німці наказали всім мешканцям центральних районів міста взяти з собою все необхідне і покинути свої житла. Забороненою зоною було визначено величезний район, який включав частину Подолу, Печерськ і центр міста. Ми всі, включаючи тітку Іру з маленьким Юрою, переїхали у будинок дідуся Володі. Повезли з собою все, що могло уміститися на роздобутій десь двуколці, включаючи, звісно, зібрання творів Фенімора Купера на мою вимогу. Ну, а перед від’їздом в будинку на Микільсько-Ботанічній дві ночі вирувала робота в саду, в сараї, в підвалі – закопували найцінніше з посуду, ховали зимові речі, взуття, картини.

Важко відновити в пам’яті які-небудь подробиці цього періоду. Дорослі жили в очікуванні майбутніх подій, прислухаючись до далеких гарматних розкотів, обговорювали перспективи подальшого життя, не сумніваючись, що скоро прийдуть наші, все ж висловлювали обережні побоювання, наслухавшись жахів з німецької пропаганди. Я був відчужений від усього оточуючого світу, бо мої дитячі інтереси були сконцентровані на долі героїв Фенімора Купера.

В кінці вересня і на початку жовтня сильно зхолодніло, а всі наші теплі речі залишилися, головним чином, в будинку на Микільсько-Ботанічній. Після сімейної наради було прийнято рішення ризикнути навідатись додому. Справа в тому, що кордон забороненої зони проходив по вул. Саксаганського, вірніше, на тому її боці, що була ближче до центру міста, а з вул. Саксаганського до нашого дому було, як то кажуть, рукою подати. Тобто, не було ніякої необхідності піддавати себе ризику, блукаючи по вулицях зони: достатньо було тільки перейти на інший бік вулиці Саксаганського, пройти через двір і, можна сказати, що ми вже були вдома.

Було нас четверо – дідусь, мама, тітка Ірина і я. Як я домігся участі в цій місіі я вже не пам’ятаю. Різними кружними шляхами ми вийшли у квартал між вулицями Паньківською і Тарасівською в районі лікарні ім. Стражеско. Жахливо вражало повне безлюддя, ніде някої охорони – ні німців, ні українських поліцаїв. Ми стрімголов перебігли проїжджу частину вулиці і через прохідний двір залізли у наш сад. Місто було настільки вимерлим, що ставало моторошно від тиші, яку переривали лише далекі гарматні залпи.

Перше, що нас неприємно вразило, було те, що вхідні двері були напіввідкриті. Ну, а далі вже зрозуміло, що буває в квартирі, коли туди забереться грабіжник – коли ми піднялися на другий поверх, виявили, що всі шафи відкриті, шухляди всі висунуті.. Але все найбільш засмучуюче було попереду. Коли ми спустилися униз, щоб перевірити підвал, біля вхідних дверей чомусь лежала сокира, якої там не було, коли ми прийшли. Тобто, поки ми були наверху, якийсь мародер вже встиг ретируватися, і хто знає, чим би закінчилася для нас безпосередня зустріч з ним.

Вкрадено було багато речей, але з одягу майже все залишилось – грабіжники шукали дорогоцінності. Підвал все ж таки негідники відкрили, недивлячись на те, що дідусь передбачливо забарикадував двері, насунувши на них буфет. Викрали сервізи, кришталь. у мами був подарований дуже красивий японський чайний сервіз з дуже багатьох предметів. Можна собі уявити, яке було засмучення, коли ми з мамою знайшли на протилежному боці нашої вулиці лише декілька чашок і блюдець від цього сервізу: чи ворюзі було важко нести, чи у нього розв’язався вузол з ворованим. А от те, що було закопане в саду і в сараї, те все збереглося.

Судячи з канонади, що все наближалася і звучала вже і вдень і вночі, лінія фронту була все ближче. Однак, одночасно все говорило про те, що німці чинять запеклий супротив.нашим військам. У моїх рідних виникало побоювання, що справа може дійти до вуличних боїв. Порадившись з родиною дідусевого брата, вирішили разом з ними дістатися до знайомих, що мешкали в селі Колончина Макарівського району. Назва села говорила сама за себе – в цьому селі жили, головним чином, чеські колоністи. Природно, що транспорт тоді ніякий не функціонував, тому вирішили іти пішки, посадовивши трирічного Юру на двоколісний візок. В розрахунку на скоре повернення, навантажили на нього тільки найнеобхідніші речі. Але все ж я домігся, що серед цих речей поїхала з нами і моя курка. Це було б просто золочином кинути її на призволяще або просто зарізати її на м’ясо – цю видатну представницю пташиної фауни. Вона потрапила до нас ще курчатком, завдяки моїм зусиллям була зовсім ручною, відзивалася на ім’я Машка, і, що саме незвичайне, несла через день великі яйця з двома жовтками.

По узбіччю впродовж шосе тяглася череда таких, як і ми, біженців. Така картина була згодом відображена в багатьох фільмах, присвячених війні. Шлях нам передбачалося пройти немалий – по Житомирському шосе кілометрів із 25 і ще пару кілометрів путівцем праворуч від шосе. Як би там не було, але в селі цьому ми побували – це я знаю точно, бо у свої 11 років я там до нестями вперше закохався. До цих пір пам’ятаю чешку Марушку Лінгартову, дочку хазяїв, у яких ми залишилися жити. Були ми з нею однолітками, швидко знайшли спільну мову і дуже подружилися.

На початку листопада в село зайшли наші війська, і нам можна було повертатися додому. Розставання з Марушкою було справжньою трагедією. Зараз для мене якось дивно, що з моїм від’їздом наші відносини назавжди перервалися. Здається, пов’язане це було з тим, що їх родина виїхала згодом на постйне мешкання в Чехословаччину.

Зворотня дорога видалася нам набагато важчою, тому що назустріч нам тягнулася нескінченна череда машин з нашими військами, танки, бронетранспортери. Доводилося надовго звертати з шосе, використовуючи перерву в русі для відпочинку.. В пам’яті надовго залишився один епізод нашого походу. Вже на підході до річки Ірпінь з-за лісового масиву виринув величезний німецький транспортний літак з чорними хрестами на фюзеляжі. Летів він на невеликій висоті, мабуть, боячись зеніток, і при підльоті до моста через Ірпінь з нього прямо у нас на очах висипалися п’ять чи шість малих бомб. Всі кинулися урозтіч до кюветів, падали прямісінько у осінню грязюку. Пролунали дуже близькі вибухи. Всю подальшу дорогу всі час від часу поглядали на небо, побоюючись чергового зухвалого нальоту. А між іншим, міст залишився цілим і неушкодженим – німець промазав.

Теги:
2013-10-09 10:59:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар