Відродження традицій українського козацтва у добу Національно-демократичної революції 1917-1921 рр. - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Сергій Рудько » Відродження традицій українського козацтва у добу Національно-демократичної революції 1917-1921 рр.
Сергій Рудько

Кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин Національного університету «Острозька академія»

Відродження традицій українського козацтва у добу Національно-демократичної революції 1917-1921 рр.

Одним з вирішальних чинників формування та розвитку нації є історична пам’ять, яка нерозривно пов’язана з формуванням історичного міфу – ще однієї основи для історичної і, відповідно, національної свідомості.

Одним з вирішальних чинників формування та розвитку нації є історична пам’ять, яка нерозривно пов’язана з формуванням історичного міфу – ще однієї основи для історичної і, відповідно, національної свідомості. Так, наприклад, Е.Сміт вважає, що визначальною рисою національної ідентичності є „спільні міфи та історична пам’ять”[1]. Для українців такою рисою є козацькі часи. Підтримуємо думку Я.Грицака, що саме козацький міф став підвалиною модерної української національної свідомості[2].

Революційні події початку 1917 р. збудили приспані козацькі мрії українців. В умовах широкомасштабних революційних зрушень і трагічної збройної боротьби за українську державність досить помітне значення відігравали спроби відновлення козацької військової спільноти та використання окремих українських військово-козацьких традицій. Усе це засвідчувало вагомість козацької героїки та сприяло актуалізації частини військових традицій українських козаків, прийнятних для розбудови Збройних Сил незалежних українських державних утворень та напіввійськових українських національних формувань[3].

І.Лисяк-Рудницький писав, що „...Пам’ять про козаччину жила в народі. Коли ж з народу знову почала виростати нація, ці елементи козацької традиції теж починають активізуватися, виходити на денне світло, набирати політичного вістря, одним словом, скрі­пляти нововідроджену націю. Це сталося в 1917 p., коли в Україні раптом знову віджив з вели­кою силою „козацький дух”. Свої й чужі спостережники стверджують стихійне відродження козацьких традицій в Україні революційних літ”[4].

Сформульований в історичних, літературних та мистецьких творах, козацький міф стає по­пулярним у народі завдяки цілеспрямованій культурно-просвітницькій праці українських громад­ських діячів[5].  Великою популярністю в народі користувались історичні твори П.Куліша, А.Чайковського, А.Кащенка. Оповідання останнього досить часто перевидавалися. Лише в 1917 р. було перевидано 18 книжок його творів[6]. Серед наукових праць, які мали важливе значення для популяризації історії Запорізької Січі та козацтва були роботи Д.Яворницького. За підрахунками Т.Ковальської протягом 1884 – 1917 pp. вчений опублікував у катеринославській пресі 29 статей про запорозьких козаків[7].

Українські культурно-просвітні та громадсько-політичні організації, зокрема „Просвіта”, на­передодні Української революції проводили різноманітні заходи, на яких провідною темою було ко­зацьке походження українців, героїчне козацьке минуле, наголошувалося на потребі повернутися до козацьких, тобто республіканських і демократичних, засад життя[8]. Чисельність українців, які сприймали і підтримували такі заклики, зростала, збуджуючи свідомість, породжуючи сподівання.

Проте не слід і перебільшувати вплив козацького міфу на суспільно-політичні процеси доби національно-демократичної революції 1917-1921 рр.  Адже існування козацького минулого як міфу саме по собі ще не визначало об’єктивної значимості його впливу на суспільні явища модерної історії. Розуміння цього дозволить науковцям уникнути ідеалізованого уявлення про козацтво в оцінках „посткозацьких” XIX та XX століть і, зокрема, доби Української революції[9]. Дослідник повстанського руху М.Боровик звернув увагу на поширену в сучасній історичній літературі тезу про існування в Україні специфічних традицій „вольниці”, пов’язаних насамперед із козацтвом, які нібито зумовили схильність українсько­го селянства чинити опір будь-якій владі[10].

Історик В.Лободаєв також звертає увагу на те, що в літературі присутнє перебільшене акцентування на значимості козацьких тра­дицій щодо зародження та розвитку вільнокозачого руху 1917-1918 pp., а також дещо штуч­не уявлення про „правонаступність” та „спадкоємність” козацтва в усіх його іпостасях – від Війська Запорозького до Вільного козацтва[11]. На відміну від В.Лободаєва В.Бондаренко, шукаючи витоків вільнокозачого руху на Півдні України, до деякої міри перебільшує „козацькість” українців 1917-1920 pp.: „Безперервність існування козацьких формувань, закоріненість у народі козацького ідеалу, козацький менталі­тет, використання українським національним рухом ХІХ-ХХ століть державотворчого по­тенціалу козацтва були передумовами відродження козацтва на Півдні України в 1917 році”[12].

Такі відмінні твердження пов’язані передусім із різним розумінням, наскільки не лише „форма”, але й „зміст” козацького міфу позначилися на революційних подіях 1917-1921 pp. Heзапе­речним залишається козацька „зовнішність” Української революції, але важливим є питан­ня, чи дійсно козацькі традиції мали вплив на перебіг революційних подій, і якщо так, то які саме і якою мірою. Що проявилося в революційних подіях 1917-1921 pp. з народного уявлення про героїчне минуле України? Що знали українці про козацтво напередод­ні революції і який вплив мали ці знання на їхню суспільно-політичну активність?

Говорячи про відродження традицій українського козацтва протягом 1917-1921 рр. слід також зауважити, що на різних територіях та в період різних урядів цей вплив відрізнявся. На території Західної України військово-козацька традиції знайшли своє втілення під час формування легіону Українських Січових Стрільців у 1914 р. Оскільки галицькі українці не могли похвалитися у той час наявністю харизматичного лідера, як наприклад, Ю.Пілсудський у поляків, тому ідеї стрілецтва як зародку національної армії вони надали суто українського, „січового” забарвлення. Крім того, під час творення легіону Українських Січових Стрільців австрійські військові звання були замінені українськими відповідниками з козацької історії. Так, наприклад, командири сотень із офіційним званням «Legion-Hauptman» стали «сотниками». Навіть «булавна старшина» УСС, що призначалася австрійцями з числа професійних військових отримала у внутрішньому використанні заміни: «полковник», «підполковник», «хорунжий» та «отаман». Запорозька військова термінологія використовувалась і в позначенні військових структур УСС. Так відповідно до прийнятої національної термінології легіон поділявся на два «курені» та один «півкурінь», а ті в свою чергу на «сотні», «чоти» і «рої»[13]. Потрібно відмітити, що два останні терміни не мали прямих аналогів з козацьких часів, але функціонально відповідали своєму призначенню.  

В.Задунайський відмічає ще один цікавий зв’язок січовиків з козацькою традицією. Він стверджує, що використання терміну «товариш» у зверненні стрільців один до одного  відповідає відомим запорозьким зверненням «військове товариство» та «пане-товаришу»[14].

Проте іноді застосування козацької військової термінології в легіоні УСС було досить умовним. Так, наприклад, в козацькі часи термін «курінь» відігравав військово-адміністративне, а не військово-похідне значення як в «усусів»[15]. Суперечило козацьким традиціям і використання терміну «кіш», який у січових стрільців означав центр військової підготовки резерву, а не всього війська, як це було в запорожців[16]. Також запозичені козацькі назви рангів і посад часто суперечили історичним аналогам щодо їх рівня й сутності[17]. Попри те, що використання козацьких військових традицій в легіоні УСС носило часто формальний характер, сам факт звернення до козацьких військових традицій підтверджує усвідомлення єдності української нації в добу визвольних змагань 1914-1921 рр. Таким чином, на західноукраїнських землях козацькі традиції в умовах військового будівництва відігравали не лише військово-прикладне, а й державотворче значення.

Стосовно Наддніпрянської України варто наголосити, що впродовж усього періоду Революції тут помічаємо як спроби відродження військово-козацької спільноти, так і використання відповідних військових традицій під час розбудови Збройних Сил. При цьому, керівництво незалежних українських державних утворень підкреслювало обов’язковість опертя на військово-козацькі традиції попередніх часів, що було виявом спадковості українського військового життя[18].

Найяскравішим проявом цього було найменування українських військових формацій. Першим таким формуванням був створений у травні 1917 р. Український охочекомонний (добровольчий) полк ім. Б.Хмельницького. Сама назва цього формування була покликана відродити українську військову традицію часів Гетьманщини. „Охочекомонними”, „охотницькими” полками називалися наймані військові формування Лівобережної Гетьманщини XVII – XVIII ст., що комплектувалися добровольцями („охотниками”). Ім’я гетьмана Б.Хмельницького також мало нагадати сучасникам славні й героїчні традиції минулого[19]. Згодом виникли військові формування названі за іменами таких видатних козацьких ватажків: П.Дорошенка, М.Залізняка, К.Гордієнка, І.Мазепи та ін. Серед військових формувань доби національно-демократичної революції в назвах яких простежуємо впливи козацьких часів слід відмітити також Запорізьку групу, Сердюцьку дивізію, Запорізьку Січ отамана Ю.Божка, Гайдамацькі полки.

Найперше хотілося б відзначити так званих „новітніх запорожців”– найбоєздатніше військове формування періоду революції. Саме з Окремого Запорізького загону зародилася армія Української Центральної Ради. Згодом загін було перейменовано у Окрему Запорізьку дивізію, а за Гетьманату в Запорізький корпус. Серед вояків „запорожців” досить популярними були козацькі традиції. Так, наприклад, коли частині Запорізької дивізії у квітні 1918 р. було віддано наказ рухатись на Крим і захопити півострів козаки і старшини з ентузіазмом зустріли цей наказ. Як, з цього приводу, писав у своїх спогадах сотник Б.Монкевич: „Чи ж не на кримських походах гетьмана Сагайдачного і кошового Сірка наша свідома молодь виховала в собі завзяття?.. Крим пройшов червоною ниткою через нашу історію останніх століть, і його назва була зв’язана і з відродженням давньої держави, і з її упадком. Отже, це був традиційний похід”[20]. Крім того, 2-й Запорозький полк під час походу у повному складі побував на Хортиці, де на місці бувшої церкви поставили хрест з написом: „Новітні Запорожці своїм предкам”[21].

Цікавою є історія такого військового формування, як Запорізька Січ, а особливо особа її командира Ю.Божка. У листопаді 1918 р. він збирає декілька десятків однодумців, які проголошують Ю.Божка кошовим отаманом „Нової Запорізької Січі” верховним правителем Запоріжжя і козацького війська. Серед козаків Січі культивувався особливий тип псевдоісторичної козацької дисципліни, за допомогою якої її командир прагнув відродити у війську традиції Гетьманщини XVII – XVIII ст.[22] Побут Січі Ю.Божка відтворював побут козаків ХVІІ – ХVІІІ ст. Сам отаман писав гусячим пером, наказав всім козакам голити голови, відрощувати „оселедець” і довгі вуса. Ю.Божко ввів єдину форму своїм козакам висока хутряна шапка з капелюхом, жупан із стоячим коміром і великими гудзиками, широкі шаровари і широкий пояс. Він також заборонив грати в карти, п’янствувати, грабувати, за що були введені тілесні покарання „канчуками”[23].

Після того як Південне угрупування і Запорізька Січ були відрізані більшовиками від основних сил армії УНР отаман Ю.Божко повністю підтримав ідею прориву крізь більшовицький фронт. Він мріяв дістатися на Запоріжжя й за прикладом гетьмана Б.Хмельницького очолити звідти національно-визвольну боротьбу[24]. Генерал армії УНР М.Капустянський в книзі так описав Ю.Божко: „цікава особа, типовий отаманчик високої марки, до того ж не цілком нормальний, мріяв про гетьманство, природно, що на чолі з собою. За Божко носили булаву (він її узяв з музею імені Поля в Катеринославі), і він зробив безліч різних дивацтв”[25].

Проте як слушно стверджує М.Ковальчук Ю.Божко хоча й персонаж ексцентричний та трохи „поведений” на оповіданнях Кащенка і на мріях про відродження запорізької давнини, але грабіжником, злодієм чи божевільним він не був. Образ напівбожевільного „батька”-отамана, який можна зустріти в літературі, базується радше на плітках і домислах сучасників, аніж на дійсному стані справ. Наприклад, твердження про те, що Ю.Божко начебто вкрав з музею „запорізькі реліквії” є в статті М.Середи про Божка. Але М.Середа пише про цей сюжет невизначено: мовляв, мабуть Д.Яворницький реліквії не віддав[26]. За спогадами одного зі штабових старшин Січі булаву ніхто не викрадав, а створив її військовий майстер Шелемеха, який працював у майстерні при Запорізькій Січі.

З козацькими клейнодами та прапорами пов’язана ще одна авантюра. Так на початку червня 1917 р. І.Полтавець-Остряниця, будучи російським старшиною, організував в Петрограді відділ вільного козацтва і з ними відібрав в Історичному музеї українські козацькі прапори та старовинну козацьку зброю. При перевезенні до України половина пам’яток була втрачена, а інша була передана до музею в Києві[27].

Важливим у контексті відродження козацьких традицій було створення та діяльність таких особливих військових формувань як Вільне козацтво. Дослідник вільно козачого руху В.Лободаєв стверджує, що передумови появи Вільного козацтва 1917-1918 pp., як, до речі і „Київської козаччи­ни”, треба шукати скоріше у специфіці суспільно-політичного та соціально-економічного роз­витку Правобережжя у XVIII –початку XX ст. Адже саме на Правобережжі Вільне козацтво з’явилося вперше і саме тут, на відміну від інших регіонів, набуло такої масовості, яка й дозво­ляє нам визначати його як широкий селянський рух[28].

Важливе значення для формування Вільного козацтва мала Перша світова війна. У результаті постійних мобілізацій до­рослого чоловічого населення до армії воно було вилучене зі сфери сільськогосподарського виробництва. Це призвело до значного занепаду селянського господарства. За цих умов почала зростати соціальна активність селянства. А після Лютневої революції 1917 р. романтизоване та ідеалізоване козацьке минуле отримало новий шанс для реалізації. Проте йдеться не про відтворення історичних реалій козацької України, а про реалізацію уявлень селянства про них, про ідеалізовані об­рази козацтва, які зберігалися в народній уяві, і були однією з рис його патріархально-традиційної свідомості[29].

Певний успіх мали й спроби використання української козацької спадщини у часи правління гетьмана П.Скоропадського. Уже сама посада „Його Ясновельможність Пан Гетьман” зобов’язувала орієнтуватись на відповідні військово-козацькі зразки попередньої доби. Саме в розробці уніформи, орденів, введенню нових знаків розрізнення та застосування військово-козацької термінології у війську Української Держави було досягнуто найбільших успіхів. Вже 3 червня Військове міністерство видало указ про формування Сердюцьких полків, які мали стати гвардією гетьмана. Слово „сердюк” (тобто сердитий) в Середні віки в Україні означало „суворий” і „серйозний”. Традиційно так називали особисту гвардію гетьманів. Розробкою уніформи і нових орденів в Українській Державі займалась спеціальна комісія у складі трьох чоловік: художник Г.Нарбут, історик В.Модзалевський і капітан генштабу О.Вишневський. Саме цій комісії належить проект уніформи для Гетьманського штабу, Конвою, Сердюцької дивізії і Лубенського Сердюцького кінно-козачого полку[30]. Уніформа була надзвичайно мальовнича і містила елементи козацького одягу (жупан, шаровари, шапка-мазепинка тощо).

Підкреслимо й те, що сам П.Скоропадський подавав приклад шанобливого ставлення до козацького однострою. Проте в період Гетьманату спостерігаємо намагання найбільш комплексно застосовувати лише зовнішні ознаки козацької військової системи у Збройних Силах Української Держави. Велику роль у цьому відігравав генеральний писар гетьмана І.Полтавець-Остряниця. Свідченням цього можна привести слова Д.Дорошенка: „І.Полтавець-Остряниця […] більше цікавився реставрацією стародавнього козацтва та вигадуванням нових уніформ, ніж творенням регулярної української армії”[31].

Козацька спадщина в період Гетьманату проявлялась не лише у Збройних Силах, а й у суспільстві. Найяскравішим прикладом цього була спроба гетьмана відродити козацький стан. Уже в перших законодавчих актах П.Скоропадського – „Грамоті до всього українського народу” та „Закону про тимчасовий державний устрій України” – окремо виділяється така категорія громадян як козаки. Головною метою таких кроків гетьмана було створити соціальну опору своєму режиму. За П.Скоропадського було ліквідовано усі „приватні і вільно-козачі” організацій та переймену­вано „вільних козаків” у просто „козаків”, а також доручено військовому міністру створити козацьку Раду по виробленню статуту для організації козацтва на Україні. 16 жовтня 1918 р. був виданий гетьманський Універсал про відновлення козацького стану. Але з огляду на зміну політичної ситуації і посилення антигетьманських настроїв, П.Скоропадський запізнився з проведенням козацької реформи.

Плановане гетьманом та його сподвижниками використання традицій національно-історичного минулого було спробою послаблення соціальних протиріч і досягнення суспіль­ного компромісу заради зміцнення гетьманської влади. Проте теоретичні розробки козацьких реформ відзначалися непослідовністю та відсутністю чітко визначених напрямків діяльності, а восени 1918 р. внаслідок наростання антиурядових настроїв та змін у зовнішньополітичному курсі уряду гетьмана, вони й не мали шансу на втілення[32].

Цікаво, що на Кубані українські військово-козацькі традиції у цей час існували в реальному вимірі, а тому тут йшлося про відновлення повної військово-козацької самодостатності, включно із набуттям козацької державності. Як слушно зазначає В.Задунайський значна частина кубанців, усвідомлюючи своє українське коріння, намагалась увійти у найтісніші державні стосунки з відродженими українськими незалежними державними утвореннями. Такі наміри викликали жорстоку протидію зі сторони білогвардійського проводу, котрий всіляко заважав самовизначенню українського народу й, особливо, українських козаків на Кубані. Яскравим прикладом цього були не лише репресії проти „самостійницького” проводу Кубанської Ради, але й свідоме уникання виконання обіцянок щодо утворення окремої „Кубанської Армії”, тоді як Донська козацька армія діяла з перших днів спільної боротьби проти радянської влади[33].

Щодо зовнішніх ознак козацької традиції в Наддніпрянській Україні протягом 1917-1921 рр., то варто відмітити, що вона проявлялась у військовій символіці (стяги, відзнаки), назвах військової техніки (панцерні потяги (Хортиця, Запорожець, Полуботок та ін.), перейменуванні кораблів Чорноморського флоту (крейсер „Гетьман Іван Мазепа”, канонерський човен „Запорожець”). Ще одним способом наслідувати козацькі традиції було намагання використати військову термінологію для позначення рангів, посад і військово-структурних елементів. Відповідно до „Статуту Української Народньої армії”, затвердженого 17 грудня 1917 р. Генеральним секретарем військових справ, кожен громадянин, що перебуває у лавах армії УНР, мав носити назву „козак”. Скасовувалося звання офіцера натомість вводився термін „старшина”. Встановлювалися такі назви військових посад: козак, ройовий, чотарь, бунчужний, півсотенний, сотник, курінний, осавул, полковник, отаман бригади, отаман дивізії, отаман корпусу і т.д.[34]

Окремо відмітимо втілення козацької спадщини в одностроях і зовнішньому вигляді періоду Національно-демократичної революції 1917-1921 рр., які були характерні для різних українських військових формувань від УСС до Дієвої Армії УНР. До весни 1918 р. загалом однострій вояків-українців був звичайним зразком армійських уніформ Австро-Угорської (легіон УСС) та Російської (війська Центральної Ради) імперій. Єдине чим відрізнялися «усуси» від інших австрійських військовослужбовців це головний убір типу кашкета, що мав своєрідний крій і називався «мазепинка». Її використання мало місце і серед козаків наддніпрянців, особливо в Українській Державі. Після зайняття 1 березня 1918 р. Окремим Запорозьким загоном Києва серед вояків поширилася мода на чорні шапки з кольоровими шликами, черкески та інші елементи старовинного українського військового одягу, які можна було дістати або зробити за умов ведення бойових дій[35]. З поверненням Центральної Ради до столиці також було видано ряд наказів військового міністра для впорядкування уніформи. Окремі елементи якої опиралися на зразки козацького однострою. Багато козаків за зразком своїх історичних попередників голили голови, залишаючи лише оселедець[36].

Поразка Української національно-демократичної революції обумовила руйнацію як відродження козацької спільноти, так і використання військово-козацької спадщини в українських військових формуваннях. Проте, навіть після відступу військ Директорії за Збруч, намагання використати військові традиції українських козаків продовжили учасники повстанського антибільшовицького руху. В основу цього були покладені досягнення „Вільного Козацтва” та досвід військ УНР і Української Держави. При цьому, на повстанський рух Наддніпрянської України більший вплив справило не пряме наслідування військово-козацьких традицій, а збереження історичної пам’яті про козацьку волю та військову звитягу. З огляду на це, учасники українського повстанського руху, головним чином, виявляли прагнення відроджувати не конкретні досягнення козацьких військових формувань, а глибинний зміст спільної української історичної пам’яті про козацьку військову звитягу, що була базисом українського військового відродження. Слід відзначити, що через брак стабільності та мінливість складу повстанців їх зв’язок із наслідуванням військових традицій українських козаків був слабшим, ніж у Збройних Силах українських незалежних державних утворень[37].

Відзначимо також і намагання більшовиків використати козацькі традиції для залучення на свій бік частини українського народу. Проте радянська влада обмежилась утворенням кавалерійської дивізії „Червоне Козацтво”, яке окрім назви та кількох термінів більше козацької спадщини не використовувало[38]. У складі цього військового формування досить значною була частка представників інших національностей. Так, зокрема, під час утворення „Червоного козацтва” до його складу було включено мобілізованих російських пролетарів і латиський полк[39].

Таким чином, протягом 1917-1921 рр. спостерігаємо значний інтерес до козацьких традицій як серед простого населення, так і серед державних діячів. Особливо він проявився у військово-прикладній сфері, хоча тут часто звернення до козацького минулого носило формальний характер і відображалось, в основному, у зовнішніх ознаках. Загалом широке зацікавлення козацьким міфом свідчило про формування національної свідомості українців незалежно від їх етнічної території проживання.

Використані джерела та література

[1] Е.Сміт, Національна ідентичність, Київ 1994, с.23.

[2] Я.Грицак, Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст., Київ 2000, с.24-25.

[3] В.Задунайський, Військові традиції українських козаків у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. та їх відродження в новітню добу – автореферат доктора історичних наук, Донецьк 2007, с.20.

[4] І.Лисяк-Рудницький, Історичні есе, Київ 1994, Т.1, с.22.

[5] В.Лободаєв, Революційна стихія. Вільнокозачий рух в Україні 1917 – 1918 рр., Київ 2010, с.59.

[6] В.Масненко, Українська історіографія кінця ХІХ – першої третини ХХ століття: межі національної ідентичності та політичної легітимації, «Історія та історіографія в Європі», 2004, №3, с.30.

[7] Т.Ковальська, Публікації про запорозьке козацтво на сторінках катеринославської періодики початку ХХ ст., «Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина», Київ 1993, Випуск ІІ, с.119.

[8] В.Лободаєв, Революційна стихія. Вільнокозачий рух в Україні 1917 – 1918 рр., Київ 2010, с.59.

[9] Там само, с.51.

[10] М.Боровик Анархізм в Україні 1917-1921 рр.: закономірність чи випадковість?, «Український історичний журнал», 2006, №2, с.30.

[11] В.Лободаєв, Революційна стихія. Вільнокозачий рух в Україні 1917 – 1918 рр., Київ 2010, с.51.

[12] В.Бондаренко, Вільнокозачий рух на Півдні України (1917-1918 рр.), Дисертація канд. іст. наук, Запоріжжя 2006, с.173.

[13]І.Монолатій, Українські легіонери. формування та бойовий шлях Українських Січових Стрільців 1914-1918, Київ 2008, с.38-39.

[14] В.Задунайський, Використання козацьких військових традицій у легіоні «Українські Січові Стрільці», «Наука. Релігія. Суспільство», Донецьк 2003, №1, с.140.

[15] Там само, с.139.

[16] Там само, с.140.

[17] Там само, с.141.

[18] В.Задунайський, Військові традиції українських козаків у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. та їх відродження в новітню добу – автореферат доктора історичних наук, Донецьк 2007, с.21.

[19] М.Ковальчук, Створення 1-го Українського імені Богдана Хмельницького полку (травень 1917 р.), «Український визвольний рух», Львів 2010, Зб.13, с.17.

[20] Б.Монкевич, Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим, Нью-Йорк 1956, с.96.

[21] П.Дяченко, Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії, Київ 2010, с.23

[22] М.Середа, Отаманщина: Отаман Божко, «Літопис червоної калини», 1930, №1, с.10; В.Наливайко, Спомини лікаря з української війни 1918 – 1920 рр., «За державність», Варшава 1939, Зб.9, с.117; Д.Ґонта, Отаманщина: (Отаман Божко), Київ 1957, Ч.4, с.262.

[23] В.Савченко, Авантюристы гражданской войны (историческое расследование), Харьков; Москва 2000, с.196.

[24] М.Ковальчук , Поразка і відступ південного угрупування армії УНР до Румунії навесні 1919 р., «Військово-історичний альманах», Київ 2008, Ч.1 (16), с.34.

[25] М.Капустянський, Похід Українських Армій на Київ-Одесу в 1919 році. (Короткий воєнно-історичний огляд), Мюнхен 1946, с.49.

[26] М.Ковальчук Український військовий форум, електронний режим доступу http://forum.milua.org/viewtopic.php?f=2&t=2180&start=15

[27] К.Лисюк, Цікаве з історії УВК 1917 р. (Спогад автора в його листах з 1-го і 11-го липня 1968 р. до редакції „УК”), «Українське козацтво», 1968, Ч.3-4 (11-12), с.18-19.

[28] В.Лободаєв, Революційна стихія. Вільнокозачий рух в Україні 1917 – 1918 рр., Київ 2010, с.60.

[29] Там само, с.61.

[30] Я.Тинченко, Сердюки Гетьмана Скоропадського. Украина. 1918, «Цейхгауз», 2002, №18, с.43.

[31] Д.Дорошенко, Мої спомини про недавнє-минуле (1914-1920), Мюнхен 1969, с.336.

[32] В.Лободаєв, Революційна стихія. Вільнокозачий рух в Україні 1917 – 1918 рр., Київ 2010, с.237.

[33] В.Задунайський, Військові традиції українських козаків у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. та їх відродження в новітню добу – автореферат доктора історичних наук, Донецьк 2007, с.20.

[34] Я.Тинченко, Новітні запорожці. Війська Центральної Ради, березень 1917 – квітень 1918: науково-популярне видання, Київ 2010, с.112.

[35] Там само, с.54.

[36] Б.Монкевич, Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим, Нью-Йорк 1956, с.116; М.Янчевський, Із спогадів, «За державність», Варшава 1931, Ч.2, с.142; В.Петрів, Військово-історичні праці. Спомини, Київ 2002, с.231.

[37] В.Задунайський, Військові традиції українських козаків у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. та їх відродження в новітню добу – автореферат доктора історичних наук, Донецьк 2007, с.22.

[38] И.Дубинский, Червонное казачество, Киев 1987, 244 с.

[39] В.Задунайський, Військові традиції українських козаків у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. та їх відродження в новітню добу – автореферат доктора історичних наук, Донецьк 2007, с.22.

2011-08-05 08:37:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар