Від історії до сьогодення міста над Ужем - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Ліна Тимощук » Від історії до сьогодення міста над Ужем
Ліна Тимощук

Студентка Національного університету «Острозька академія»

Від історії до сьогодення міста над Ужем

Чому алгоритм гармонійного життя мультикультурного Ужгорода не можна реалізувати в масштабі держави?

Співрозмовник - Сергій Дмитрович Федака, доктор історичних наук, професор кафедри історії України УжНУ, письменник, журналіст, Член Національної спілки письменників України

Юрію Дмитровичу, ви розпочали свої наукові дослідження з історії України-Русі доби Рюриковичів, потім працювали над «Словом о полку Ігоревім». Як ви вирішили, що концептуальне дослідження історії Закарпаття у вас має розпочатися саме із вивчення політичних партій і загалом з політичного життя минулих епох?

Відомий закарпатський історик Микола Вегеш, який впродовж семи років очолював Ужгородський національний університет, із 1989 року почав досліджувати історію Карпатської України. У радянські часи ці події в історіографії були «персоною нон-грата». Коли вже це стало можливим у період перебудови, Микола Вегеш досліджував різні аспекти Карпатської України – політичні, економічні, історію передвиборчих кампаній і їх персоналії. Знайомлячись із доробками Миколи Миколайовича, я відчував певний дискомфорт. Мені хотілося мати послідовну історію Закарпатського краю, тому взявся написати історію п’яти місяців: коли Закарпатська Русь у складі Чехословаччини спершу отримала автономію, а потім їй вдалося проголосити свою незалежність у зв’язку із розпадом Чехословацької республіки. Великою мірою, події цього часу були дуже бурхливими й насиченими. Щодня відбувалося по декілька подій, до того ж, значних. На фоні всієї історії Закарпаття ХХ століття можна побачити, що осінь 1938-весна 1939 рр. – найбільш яскравий та буремний час. Ці події самі просилися до розгляду, хронікування, що я, власне, і зробив. Спочатку це вийшло зовсім простенькою брошурою, а згодом – у дещо допрацьованому вигляді. На сьогодні вже є 3 солідних видання «Хроніки Карпатської України», але на цьому робота не припиняється. Є ще багато подій, про які варто говорити. Матеріалу, що стосується життя Августина Волошина, вистачить на томик обсягом 500 сторінок щонайменше, де можна детально описати хронологію життя Президента КУ день за днем. 

До речі, зараз область готується до відзначення 75-річчя Карпатської України у 2014 році. Обласна рада прийняла спеціальний план підготовки святкування – будуть проведені наукові конференції, масові заходи. Таким чином, ці події постійно присутні в сучасній історичній пам’яті і зараз вони актуалізовані на Закарпатті.

Хто з істориків раніше досліджував історію краю? Які саме із цих досліджень допомагали у вашій роботі?

Дуже багато істориків досліджували історію Закарпаття. Найбільш видатним по праву вважається Микола Вегеш. Кілька десятків науковців захистили дисертацію по цій тематиці, писали немало. Старше покоління істориків: Василь Ходанич(учасник історичних подій), Михайло Булдишак, Омелян Довганич (найкращий закарпатський історик-архівіст). Останній досліджував події Другої світової війни, повоєнних сталінських репресій на Закарпатті. Молода генерація істориків – це здебільшого учні Миколи Вегеша. В наш час вже існує ціла школа дослідників Карпатської України, до якої належать близько 40 чоловік.

На сьогодні Ужгород – це місто, в якому дуже гармонійно співмешкають різні національності. Скажіть, який секрет цього співжиття і чи можна цей алгоритм перенести на масштаб всієї України?

Навряд. Те, що можна побачити в Ужгороді, склалося історично впродовж багатьох століть. Колись тут селилися люди справді різних національностей, вихідці з різних країв України і різних країн – з того боку Карпат, з країн південної Європи. Селилися національності окремими селами. Часто й в одному селі поселялися вихідці з найрізноманітніших місцевостей. Все відбувалося природним чином. Без ніяких спеціальних тренінгів складалися традиції взаємної толерантності, взаємної поваги одне до одного, до різних культур. На Закарпатті у дуже багатьох селах церкви трьох-чотирьох конфесій стоять на майдані одна біля одної як символ такого мирного співжиття. Хоч міжконфесійні усобиці в історії України завжди бували, але на Закарпатті намагалися цього уникати. Суто національні конфлікти на етнічному ґрунті – це не було типовим для Закарпаття. Були окремі спалахи політичної боротьби під час виборчої кампанії Чехословацького періоду, в інші епохи, але це пов’язано з виключно партійно-політичною боротьбою. Толерантність, взаємоповага, намагання оминати гострі кути, які, звичайно, виникають, коли різні люди контактують між собою. Але так вже історично склалось, що ми намагаємось жити мирно, у дружбі, по-сусідськи.

Чи був в історії Ужгорода період, коли правобережна і лівобережна частини міста знаходилися під владою різних держав?

Ні, такого не було. Коли чехословацькі власті прийшли в Ужгород у 1919 році, у них були просто побоювання, що Закарпаття недовго вдасться утримати у складі Чехословацької республіки. Вони боялися, що доведеться віддавати цей край і він перейде або до Угорщини, або до Радянського Союзу (як потім і сталося), а кордон пройде по річці Уж. Тоді правобережну – історичну стару частину Ужгорода – Чехословаччина залишить у своєму складі, а усім іншим доведеться пожертвувати. Тому в Чехословацький період Ужгород розташувався на правобережній частині, яку чехи вважали своєю. Коли вже у 1945 році був підписаний договір між Радянським Союзом, Угорщиною та Словаччиною, місто цілком відійшло до складу СРСР.

Річка Уж

На вашу думку, у який період історії місто досягало апогею свого розвитку?

Таких періодів було декілька. В кінці ХVII століття перервалася династія графів Другетів: помер останній нащадок чоловічого потомства. Місто і замок перейшли у власність іншого графа – Міхая Берчені. Останній перетворює середньовічний замок, який дістався йому від Другетів, на розкішний палац з вишуканими інтер’єрами. Головне – в цей час змінилося життя палацу, а відповідно і міста. Відтоді воно супроводжувалося концертами, відбувалися різні прийоми, бали, культурні акції. За правління Берчені місто почало набувати дещо іншого характеру.

Ужгородський замок

Другий великий позитивний імпульс місто отримало у 1772 році, коли Мукачівську греко-католицьку єпархію очолив єпископ Андрей Бачинський. До Андрея Бачинського центр єпархії містився в Мукачеві. Позаяк у місті не було належного приміщення, де можна було б розмістити єпископську канцелярію, Андрій Бачинський у 1772 році переніс центр єпархії до Ужгорода. Це й визначило те, що Ужгород стає головним містом на Закарпатті. Владика долучився до розвитку міста й тим, що переносить сюди з Мукачева духовну семінарію. Інституція розмістилася у замку, який на той час втратив своє воєнне значення. Імператриця Марія Терезія подарувала замкову споруду єпархії, а владика у свою чергу розмістив там семінарію. У будівлі навпроти замку було відкрито учительську семінарію. В замку готували священників, навпроти – учителів.

За життя владики Бачинського практично у кожному закарпатському селі відкрилася і працювала школа. Це був великий спектр сільської просвіти на Закарпатті, а Ужгород як єпископський центр у свою чергу також переживає культурне піднесення. Більше того, владика заснував у місті архів церковної єпархії, який зберігся і досі перебуває у складі обласного архіву, відкрив бібліотеку, видав п’ятитомну Біблію для своїх прихожан.

Третій імпульс був у 1840-их роках – місто отримало самоврядування. На відміну від Мукачева, яке ще у середні віки було самоврядним, Ужгород був приватною власністю: належав Другетам, а потім – Берчені. Після того, як Берчені «включився» до антиавстрійської війни, повстання Ференца Ракоці, повстання угорських дворян, які хотіли скинути австрійське панування, і яких згодом було розбито австрійськими військами, замок і місто у Берчені відібрано. Місто понад століття управлялося казною, що перебувала у власності держави. А ось у 1840-х роках Ужгород отримав самоврядність і став управлятися міською радою, яка обиралася за такою ж процедурою, як і зараз обирають депутатів і міського голову. З 1850-х років у місті почали мостити вулиці, що раніше були тільки ґрунтовими, встановили освітлення. Ужгород почав розбудовуватися, набувати вже більш сучасного вигляду.

Четвертий імпульс настав вже з приходом чехословаків, коли в 1919 році Закарпаття було включено до складу Чехословаччини. Будується безліч нових красивих будинків, які на сьогоднішній день є пам’ятками архітектури, встановлюється більш-менш сучасна інфраструктура міста.

Наступний поштовх був наданий радянською владою. Після переходу у 1945 році Ужгорода до складу СРСР було відкрито університет, про який давно мріяли краяни. Він і досі залишається найбільшим досягненням радянської влади і її найбільшим позитивом. В цей час місто індустріалізується, відкриваються фабрики, заводи, розбудовується культурна мережа: філармонія, театр, школи і т. д.

Про сучасні імпульси розвитку ще рано говорити. Стоїть питання, щоб зберегти б хоча те, що залишилося від попередніх епох. Помітних зрушень за двадцять років незалежності так і не відбулося.

Ужгородський замок тривалий час належав династії Другетів. Як цей рід отримав його у своє володіння?

У 1301 році в Угорщині виникла династійна криза. Вимерла перша королівська династія Арпадовичів. Останній її представник – Андрій Третій – помер бездітним. Ні племінників, ні дальших родичів не знайшлося, щоб продовжити рід. Впродовж 20-ти років точилася війна між декількома претендентами на отчий престол. Серед них були і галицькі правителі Андрій та Юрій, котрих тут підтримувала частина населення. Але, врешті-решт, у тій 20-літній війні переміг Карл Роберт, виходець із Анжу(Франція). Його підтримав Папа Римський і феодали. Воєначальниками і командувачами армії Карла Роберта були два брати – Ян і Георгій. Після того, як Карл Роберт став королем Угорщини, він дуже щедро обдарував своїх воєначальників. Король передав їм у власність чимало територій, зокрема Ужгород і навколишню землю, що складали комітат. Тодішня Угорщина була розділена на 64 комітати(області). Правителями Ужанського комітату були призначені брати Другети і у їхню власність було передано замок, де ця династія урядувала близько 4 століть.

Як правителі брати Другети були зацікавлені, щоб населення працювало і приносило певні доходи. Відтак, вони покровительствували, щоб з’являлися нові села, нові виноградники, оброблялися поля і т.д.

Чи суттєво руйнували архітектуру міста історичні воєнні сутички?

Половці у 1806 році не раз з’являлися під Києвом. Якось один із угорських королів запросив їх як своїх союзників. Це не був якийсь справжній руйнівний набіг. Швидше за все вони просто пройшли під Ужгородом і навіть не вступали в місто.

Згідно з хроніками, які збереглися, хан Батий взяв місто і добряче поруйнував. Знищено найдревніший замок, який у той час був дерев’яним. Після приходу Батия фортифікаційна споруда постала вже у камені. Що стосується подальших воєнних лихоліть, то все XVII століття в історії Закарпаття – це століття суцільних війн, коли більшість років припадали на бойові дії. Тоді Ужгород був суттєво поруйнований: штурмували замок, із замку стріляли по навколишніх вулицях, де був противник. Активна участь Ужгорода була й у війні Ференца Ракоці у 1803-1811 роках. Ужгородський замок був певний час резиденцією Ференца Ракоці, тоді місту і замку дещо дісталося.

Що стосується ХІХ та ХХ століття, то, на щастя, активні бойові дії оминули територію міста. Архітектура цього періоду досить пристойна. Якщо говорити про Другу світову війну, то у 1941 році один радянський літак бомбардував місто, але якихось великих руйнувань не було. У 1944 році, коли радянські війська вступали до Ужгорода, вдалося уникнути боїв: угорські й німецькі війська чекали Червону армію з одного боку, а радянське військо розташовувалося з іншого боку. Фактично, якихось боїв тут так і не відбулося. Якщо у середні віки Ужгороду добряче діставалося, то у XIX-XX столітті місто уже цього уникло.

1646 року відбулася Ужгородська унія. Які основні її причини і як вдалося уникнути серйозних міжконфесійних конфліктів?

Причини унії на Закарпатті ті ж, що для Брестської унії на Галичині, Наддніпрянській Україні – прагнення православної церкви вижити в тих умовах. Для цього було вирішено піти під покровительство Папи Римського. Зберегти обряд і всі традиції, але змінити верховного ієрарха із православних патріархів на Папу Римського, щоб він оборонив Руську церкву від польського засилля по той бік Карпат, а по цей бік – від тиску угорської римо-католицької церкви.

Це був компроміс, який великою мірою виправдав себе у наступні століття. Прийняття унії на Закарпатті розтягнулося на три роки, тому часто називають подвійну дату: 1646 рік, коли в замку зібралося 63 священики, які прийняли таке рішення, і 1649 рік, коли Папа Римський затвердив цю акцію і прийняв Руську церкву на Закарпатті під своє покровительство і під свою юрисдикцію. Відносно, це було безболісно, але тільки відносно. Тоді на Закарпатті, як і на решті українських земель, були дуже сильні позиції римо-католицької церкви, протестантів і православних, які стають уніатами. Стосунки між цими трьома основними церквами були досить напружені – доходило і до конфліктів, але масштабна релігійна війна все-таки не спалахнула. Були ще й світські війни світських правителів, на які накладалося міжконфесійне протистояння.

Яка національність була найбільшим прихильником протестантської церкви?

Дуже багато українців були прихожанами протестантської церкви. Чимало заможних людей, руських шляхтичів переходили у протестантську віру. Протестантська церква була більш дешева, не вимагала таких поборів із прихожан, як римо-католицька наприклад. Це імпонувало багатьом міщанам і дворянам. Руські вірники теж переходили до протестантів, і навіть чимало угорців. Угорці й досі розділені на дві конфесії. Одна частина - римо-католики, а інші прийняли кальвінізм або, як вони самі себе називають, є прихожанами реформаторської церкви, заснованої Жаном Кальвіном.

Прийнято вважати, що лівобережна Україна завжди перебувала в гірших умовах, ніж правобережна, зокрема Закарпаття, оскільки тут влада завжди була більш демократична і лояльніше ставилася до українців. Який все-таки період був найбільш гнітючішим для Закарпаття і яка влада найбільше чинила репресії українцям?

На щастя, так щоб повністю якийсь репресивний режим тут утверджувався не можна сказати. У 1938-1939 році спочатку частина, а потім й усе Закарпаття перейшло під владу хортівської Угорщини. В період приєднання розгорнулися репресії проти українців, проти прибічників Карпатської України, послідовників Августина Волошина. Кількасот карпатських бойовиків, які зі зброєю в руках намагалися захистити Карпатську Україну, загинули. Було близько 20-ти військових сутичок. Найбільший із цих боїв – на Красному Полі під Хустом. Після того, коли угорська влада повністю відновилася, кількасот колишніх січовиків, членів уряду Карпатської України знову арештовано й репресовано. 1939 року було видано урядову амністію тим, хто не був на той час страчений. Більшість з них повернулися до звичного життя. Це був найбільший сплеск репресій за етнічною ознакою.

Чи вдавалося українцям, будучи під владою Угорщини, займати якісь чільні владні посади і впливати на політику держави на тій території?

Так. Сформувався цілий прошарок серед українців, їх називали медіаторами. Вони були прихильні до угорської культури, лояльні до угорської держави. Таким людям відкривали шлях до кар’єри. Вони займали досить вигідні посади, хоча ключові місця у владі, звичайно, обіймали угорці. Закарпатський край у період Другої світової війни управлявся регентськими комісарами, тобто губернаторами. За ці роки змінилися 3 регентські комісари. При всіх них головним радником регентського комісаріату був Олександр Ільницький – духовна особа, але дуже активний у світській політиці. Саме Ільницький переважним чином і визначав внутрішню політику на землях Закарпаття. Була можливість для українського населення активно себе проявляти, але за умови засвідчення своєї лояльності.

На Закарпатті були тенденції до посилення опору владі чи населення більш конформістично ставилося до політики, яка проводилася?

Були прояви опору. У липні відзначили 70-ліття репресивного судового процесу періоду Другої світової війни. В липні 1942 року на Закарпатті була окреслена досить розгалужена мережа ОУН. Понад 100 чоловік навіть було арештовано по тій справі. Їх утримували у Мукачеві в палаці Ковнер, тому цю справу називають за місцем ув’язнення оунівців «справа Ковнера». Протримавши кілька місяців в ув’язненні, піддаючи жорстоким тортурам, врешті-решт, місцева влада випустила оунівців, аби не загострювати ситуацію на Закарпатті. Утім, залишила їх під наглядом, щоб вони не мали змоги чинити жодних диверсійних акцій. Таким чином, був опір, хоч він так і не привів до бурхливих і яскравих виступів, до вбивств окупантів. Це було ліквідовано на корені тодішньою угорською владою.

Для угорців дуже болісним був період депортації чоловіків. Цей день дуже важливий для національної меншини і вони намагаються зберегти історичну пам'ять.

Якогось окремого дня не було. Радянські війська прийшли восени 1944 року. Тоді й була установка Сталіна: взяти під контроль та зібрати у табори чоловіків тієї національності, яка воювала проти Радянського Союзу, аби вони не чинили партизанських дій, диверсій проти нової радянської влади. Цей наказ стосувався Закарпаття й усіх територій, які займала Червона армія. І Словаччина, і Угорщина воювали проти СРСР, оскільки були сателітами і належали до військ Гітлерівської Німеччини. Близько 30 тисяч угорців було зібрано у Свалявському таборі для інтернованих угорців. Декого їхні дружини викуповували від охоронців і за хабар їх відпускали додому. Багато хто був на примусових роботах, здебільшого будівельних, оскільки після війни було що відбудовувати. Чимало закарпатців: і угорців, і неугорців було відправлено в Донбас на відбудову шахт. Близько 10 тисяч було репресовано в судовому порядку, вони отримали різні вироки в сталінські післявоєнні часи. Більшість з 30 тисяч угорців після перебування у Свалявському таборі повернулися додому.

Чи для Закарпаття були притаманні партизанські сили як, приміром, війська УПА?

УПА не мала своїх формувань на території Закарпаття. Інша справа, що потім після 1945 року, коли Закарпаття увійшло до складу Радянської України окремі загони УПА переходили з того боку Карпат. Сьогодні відомо близько 20-ти таких сутичок між зайшлими бандерівцями і місцевими НКВДистами, місцевими працівниками влади, але якогось такого масового характеру, як на Івано-Франківщині, тут не мало місця.

Чи були в історії краю такі ситуації, коли місцеві жителі були змушені воювати один проти одного?

Безперечно, постійно. 2 роки тому в гірському селі Колочава відкрився пам’ятник примирення, де в центрі села з одного боку встановлено таблицю, на якій написано списки односельців, які служили у радянській армії, а з іншого боку – така ж сама із прізвищами односельців, які служили в угорській армії. Коли Закарпаття увійшло до складу хортівської Угорщини, то багатьох забрали в армію і вони воювали на фронті проти червоних військ радянської армії. Потім, коли у 1944 році радянські війська прийшли сюди – багатьох було призвано до радянської армії. Можливо, не один проти одного, але вони воювали по різні боки барикад.

Але, все-таки, проблем із примиренням історичної пам’яті тут немає.

Таких гострих проблем, які пов’язані з УПА, коли на Львівщині живуть поруч ветерани радянської армії і нащадки воїнів УПА, немає. Немає такого протистояння. Були в різних загонах чи арміях, але, як правило, це насильно, а не за ідейними покликаннями. Потім вже у цивільному житті цих людей протистояння більше не продовжувалося.

Як населення, що звикло дбати про свої приватні господарства, прийняло колективізацію, насильницькі створення колгоспів?

Дуже негативно. Практично, тільки через три роки колективізація почалась на Закарпатті - у 1948 році. Перші спроби були й раніше, але вони видалися не дуже вдалими, а масові колективізації на Закарпатті вже вповні розгортаються у 1948 році. Дещо полегшена ситуація була тим, що дуже мало сіл на Закарпатті мають родючі ґрунти, щоб там можна було організувати колгосп. 80 % Закарпаття займають гори і передгірська місцевість, де колгоспи створювати недоцільно, оскільки там і так малоземелля. Тому на Закарпатті створення колгоспів був не такий активний процес, як на Східній Україні. Утім, у низинних районах, де колгоспи створювали, населення вступало туди без особливого ентузіазму.

У час, коли вже приблизно було визначено кордони і родичі, ймовірно, знаходилися по різних боках чи були послаблені для них режими кордонного перетину?

У перші роки радянської влади було встановлено залізну завісу, коли не було можливості родичам спілкуватися між собою. Були випадки, що навіть окремі села розрізав державний кордон. Тільки із Хрущовською відлигою після 1956 року починають дещо привідкривати цю залізну завісу, починається обмін партійно-урядовими делегаціями між Закарпаттям і сусідніми Словаччиною та Угорщиною. Але це знову ж таки стосувалося лише перевірених, лояльних до режиму людей. З часом у 60-70 роки дозволяються і такі, так би мовити, туристичні поїздки з України в Закарпаття, в сусідні країни, і відповідно навпаки. Поступово ці контакти налагоджуються. У період Горбачовської перебудови був ще безвізовий режим, поки Словаччина й Угорщина не були у складі шенгенської зони. У цей період закарпатці масово їздили, буквально щодня, а дехто й по кілька разів на день перетинав кордон.

Яка форма візового режиму для Закарпаття з Угорщиною та Словаччиною, адже все-таки тут проживають етнічні представники цих країн?

Що стосується виїзду на історичну Батьківщину, то практично повністю виїхала із Закарпаття німецька нацменшина. У радянські часи німців було досить багато, навіть окремі села. Однак за період горбачовської перебудови, а тим більше після 1991 року, переважна чисельність німців переселилися до ФРН, адже там значно вищий рівень життя. На сьогодні німців на Закарпатті майже немає. За етнічним принципом до Угорщини виїжджає дуже багато угорської молоді, оскільки там вищі зарплати, кращий рівень життя. Чимало словаків виїжджають до Словаччини. Люди їдуть туди, де матеріальний клімат тепліший.

На сьогоднішній день сусідні держави співпрацюють із Закарпатським регіоном?

Так, постійно. Підписуються різні угоди про співпрацю, транскордонне співробітництво і з міською та обласною адміністрацією, і з обласною радою. На Закарпатті є десятки спільних підприємств із угорським, словацьким, німецьким та австрійським капіталом. Співпраця – досить активна. Специфіка Угорщини: у цій країні близько 10 млн. населення, а чисельність угорської діаспори складає ще десь 4-5 млн. угорців. Відтак, офіційний Будапешт дуже зацікавлений, щоб ці закордонні угорці не переселилися до Угорщини, адже постануть питання забезпечення нових поселенців житлом та роботою. Офіційний Будапешт взяв курс на те, щоб підтримувати закордонних угорців у тих країнах, де вони живуть. Надається допомога і матеріальна, і культурна. Закордонним угорцям надається право приїжджати в Угорщину і працювати там, але не оселятися, а потім повертатися назад до своєї країни.

Тобто проблем з інвестиціями у краю немає?

Що стосується серйозних інвестицій в економіку і бізнес, то у 1995 році на Закарпатті була створена спеціальна економічна зона. Підприємства були звільнені від податків, щоб підняти промисловість. Зона себе виправдала, але існувала лише до 2009 року. Досі закарпатці ображаються на владний режим, що припинив її існування. СЕЗ позитивно впливала на економіку краю, тому зараз борються, щоб її відновити у тій чи іншій формі. Є близько десятка потужних підприємств, які розвинулися за рахунок існування СЕЗ. Приміром, «Єврокар» під Ужгородом, який складає автомобілі «Љkoda», є підприємства з японським капіталом.

Які села переважають на Закарпатті – моноетнічні чи все-таки здебільшого змішані?

Дуже мало моноетнічних. Переважно перемішані. Звичайно, в різних районах по-різному. Скажімо, в Берегівському районі на півдні переважають угорські села, де більшість населення складають угорці, а от два села є чисто українські, де переважають українці і, може, лише кілька угорських сімей все ж є. На Міжгірщині, наприклад, угорці майже не представлені. На півночі переважно українські села. Якщо брати до уваги центральні та східні території, як Ужгородський та Мукачівський райони, то тут більшість сіл – перемішане населення. Основа – українська, але є 10-15% угорців, декілька відсотків румунів і т.д. У Хустському районі є село Нижнє Селище, де живуть французи, чиї предки декілька десятиліть тому туди переселилися, одружилися з нашими дівчатами, створили свою невелику, але дуже популярну в регіоні, сироварню. Є в деяких селах й швейцарці. Процеси міграції і сьогодні мають місце, коли вихідці із досить далеких країн переселяються на території Закарпаття.

На Закарпатті є люди, які ідентифікують себе як русини. Що ви можете сказати про цей етнос і які його витоки?

Русини не є окремим етносом. Це давня назва всіх українців. Важко сказати, що вони себе так ідентифікують, швидше виступають за збереження цієї назви, що передувала назві українці. З іншого боку, багато закарпатців намагаються відстояти і зберегти ті давні культурні традиції, ту говірку, яка, звичайно, відрізняється від літературної мови, свої пісні, перекази. На цьому ґрунті витворився локальний варіант української культури, що теж часто називають русинством.

Як на Закарпатті з питанням мови, адже, мабуть, кожна національна меншина відстоює своє лінгвістичне право?

Як не дивно, Закарпаття – найбільш україномовний регіон в Україні, звичайно поряд з Галичиною. Тут українська мова реально утвердилася і їй досить комфортно. На Закарпатті українська мова відчутно домінує, як воно записано у відповідних законах і як воно й має бути. Тим не менше, мови меншин досить вільно розвиваються. Національні меншини видають газети своїми мовами, мають свої театри. Єдиний на всю західну Україну російськомовний театр є у Мукачево. Цей театр вражає своїм репертуаром і, на мою думку, він кращий за деякі україномовні. У Берегово є угорськомовний театр, щоправда, там проблеми із глядачем. Функціонують російські, угорські, румунські школи. Кілька років тому в гарному старовинному приміщенні Ужгорода відкрилася словацька школа. Окрім того, є й недільні школи, наприклад, єврейська. У 1944 році євреїв було повністю винищено. На місці синагоги відкрили філармонію. Однак у 1945 році у місто приїхали радянські євреї.

У 60-70-ті роки більшість євреїв з різних причин покинули територію України. Найвідоміші закарпатські євреї – письменник-сатирик Фелікс Кривін, Михайло Глімей.

На Закарпатті мови, як і національності, гармонійно співвіснують, взаємодоповнюючи та урізніманітнюючи культурний спектр краю.

2013-12-23 10:26:31
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар