Від «дикого поля» до країни або як Україна зайняла місце на мапі - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Кирило Галушко » Від «дикого поля» до країни або як Україна зайняла місце на мапі
Кирило Галушко

Історик, етносоціолог.
Голова Всеукраїнського наукового гуманітарного товариства

Від «дикого поля» до країни або як Україна зайняла місце на мапі

У росіян існує стале уявлення про те, що назва «Україна» позначає «окраїну Росії». Не будемо сперечатися з тим, що початково слово «україна» дійсно позначало прикордоння, - але прикордоння Русі (а не Московії чи Польщі)

Не буде помилкою, якщо я скажу, що ми уявляємо собі далекий від нас «великий світ» найчастіше за мапою: де є які місцини, моря, гори та країни. Якщо жартома, то якби не було зимового спорту, мало хто в світі знав би щось про Канаду, не знайшовши її величезні обшири на мапі Північної Америки. А якби не було боксу і футболу, так само мало хтось би собі уявив, що таке Україна. Але принаймні останні двадцять років вона займає своє місце на політичній карті Європи. І можна роздивитися: ага, то ця країна простягається від Карпатських гір до Дону, і від поліських боліт до Чорного моря… Існує певний «український простір». Сподіваємось, що світ вже потроху звикає до нашого існування. Але так було далеко не завжди. То який шлях пройшов наш простір, перш ніж сягнути тих меж та тих «600 тис. кв. км», що вчать в школі юні українці?

До ХV-ХVІ ст. для загалу європейців земля ще була пласкою, а вже за обрієм могли жити люди з двома головами. Навіть сусідні краї могли набувати фантастичних рис і казкових мешканців. Географічних координат іще як слід не рахували, і тому на мапі форма будь-якої, навіть хоженої-перехоженої країни могла набувати вельми химерних обрисів. Але прогрес не стоїть на місці, і невдовзі стара Європа одночасно із нововідкритою Америкою почали наближатися до тих форм, до яких ми звикли. У цьому сенсі для малювання географії Східної Європи картографам треба було докласти не менше зусиль, аніж Генрі Хадсону для опису узбережжя Північної Америки.

З кінця ХV ст. почали перевидавати античні мапи географа Птолемея, але із новішими виправленнями. І у 1507-1509 рр. до них додалася мапа «Сучасна карта Польщі, Угорщини, Богемії, Німеччини, Русі і Литви», створена поляком Бернардом Ваповським. Як бачимо з назви, Московії ще європейські обрії не сягнули, адже «Русь» за тогочасними уявленнями знаходилася у складі Корони Польської та Великого князівства Литовського, Жмудського та Руського (так повністю), - тобто це були сучасні українські та білоруські землі. Оскільки з порахованих назв країн лише Русь не була самостійною державою (але згадується окремо), це є свідченням того, що на порозі модерних часів у наших сусідів існувало уявлення про окрему давню країну Русь. Втім, вона мала потім в якійсь спосіб стати «Україною». Як це сталося?

У росіян існує стале уявлення про те, що назва «Україна» позначає «окраїну Росії». Не будемо сперечатися з тим, що початково слово «україна» дійсно позначало прикордоння, - але прикордоння Русі (а не Московії чи Польщі). У першій письмовій згадці цього слова (1187 рік) літописець пише про смерть переяславського князя Володимира Глібовича: «По ньому ж украйна чимало посумувала». Історики нам скажуть, що тоді поняття «Русь» стосувалося околиць Києва, Чернігова та Переяслава. А оскільки кордон зі степом був ось поруч, то «Русь» та «украйна» тоді добряче перетиналися. Але насправді суттєві відмінності між «московською окраїною» та «Україною» вже у 1633 р. визначив голландський купець, мандрівник та картограф Ісак Масса. На його «Карті Московії» є окрема позначка «Okraina», але вона знаходиться далеко на схід від України, позначаючи суто московський степовий кордон. (До речі на цього добродія можна навіть подивитися у Торонто – у місцевій галереї знаходиться його портрет пензля Франса Халса.)

Але найбільший внесок в ознайомлення європейців з Україною здійснив французький військовий інженер на польській службі Ґійом Левассер де Боплан. Окрім свого відомого «Опису України, кількох провінцій королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансильванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн» (1651), він по суті першим помістив Україну (вже не Русь) на європейські карти. Відбулося це у переломний момент нашої історії, адже у 1648 р. вибухнула Хмельниччина.
І по картах Боплана можна зрозуміти, як за кілька років змінилося уявлення про обшири і знаходження України. Якщо починав Боплан з «Карти Диких Полів, інакше України», де «Україною» вважалися терени розташування Війська Запорозького Низового (дніпровське Пониззя), то за кілька років він вже пише інакше: «Карта України з багатьма її провінціями». Тобто міцний зв’язок між поняттями «Україна» та «козаки» «накидав» назву «Україна» на усі козацькі володіння, а такими в перебігу повстання Хмельницького стала уся Середня Наддніпрянщина та Східне Поділля. І в такий спосіб поступово ця старожитня Русь почала називатися по-новому: Україна. Тобто з середини ХVІІ ст. Україна в уявленнях європейських картографів перестала бути «окраїною чогось» і стала окремою землею/країною. Реліктом Русі на мапах продовжувало залишатися львівське Руське воєводство, яке не увійшло до козацької державності, а тому надалі місцеві українці зберігали свою давню самоназву «русини».

У першій половині ХVІІІ ст. Україна вже фігурувала на мапах у поданні німецького картографа Йоганна Гоманна (1664-1724). На його карті «України або козацької землі» (1712) українські терени максимально близькі до етнічних обширів проживання українців – від Слобожанщини до Перемишля. Навіть був намальований у кутку мапи гетьман Мазепа зі своїми соратниками. Європу цікавив перебіг Великої Північної війни між Росією Петра І та Швецією Карла ХІІ, у якій Україна відігравала не останнє значення.

Але під кінець того ж століття Україна вже починає натомість зникати з європейської географії. Корінилося це знову ж у політичній царині. Скасування Петербургом автономії Гетьманщини та поділи Речі Посполитої загубили Україну десь в нетрях величезної Російської імперії, яка простяглася до Вісли й Чорного моря. «Українське питання» вже начебто зійшло з порядку денного європейської політики.

Зазначимо також, що до 1917 р. слово «Україна» не вживалося як офіційна адміністративна назва якогось регіону – що у межах Польщі, що Австрії, що Росії. Володіння гетьманів офіційно називалися «Військо Запорозьке», а російська влада воліла йменувати ці землі «Малоросія», що зручніше вписувалося в титулатуру царів «усіх Великої, Малої і Білої Росії». Малоросія була назвою, добре знайомою українському освіченому класу як грецька назва «старшої (або Давнішої) Русі» (тобто України) у порівнянні з «пізнішою» (більшою або Великою) Руссю-Московщиною. Але залишалося це слово у вжитку суто офіційному, будучи чужим народним емоційним уявленням про «неньку Україну».

Відживлення «українського простору» відбулося вже у ХІХ ст., коли розпочалося національне відродження слов’янських народів. Прийшла доба «будителів», які, використовуючи вже здобутки модерного мовознавства та етнографії, почали малювати на картах багатонаціональних імперій обшири нових націй. Згадуваний у поезіях Тараса Шевченка чеський просвітитель Павел Йозеф Шафарик (1795-1861) видав у 1842 р. карту «Слов’янські землі». На ній вперше був окреслений етнічний обшир «малорусів», який за своєю точністю навдивовижу збігається з усіма подальшими дослідженнями і не надто може бути виправлений навіть сьогодні. Хіба що більше заселили українці таврійські степи та посунулися далі на схід. І вже розчинився з тих пір відокремлений Шафариком північно-російський етнос («новгородці»). Завдяки Шафарику малоруси потрапили спочатку на німецькі, а згодом і на французькі етнографічні карти Європи. Але, звісно, не на політичні. Протягом 1815-1914 років кордони великих імперій в Європі вкрай мало рухалися, і «новинами» стали лише національне об’єднання Італії та Німеччини, що, втім, лише скоротило кількість «політичних гравців» на континенті.

Надалі залишалося одне питання: яка політична доля спіткає цей простір малорусів, і як вони волітимуть себе надалі називати. Адже цей один народ зі спільною мовою в Росії офіційно називали «малоруським племенем російського народу», а в Австрії – «рутенами» (русинами). Наші національні діячі по обидва боки також себе називали по-різному: наддніпрянці вважали себе українцями, галичани – русинами, «руським (але не російським) народом». В офіційному ж вжитку їм доводилося зважати на ті умови, за яких доводилося працювати. Автор українського національного гімну Павло Чубинський та мовознавець Кость Михальчук створили у 1871 р. власну карту, де окреслили терени проживання українців, але називалася вона «Карта південно-руських наріч та говірок».  Але поки в Росії замало відчували загрозу «малоруського сепаратизму» і «мазепинства», ці здобутки потрапляли до навчальних карти і атласів імперії.

Завдяки цим зусиллям, під кінець ХІХ ст. вже не існувало ніяких сумнівів щодо того, який простір охоплюють «українські землі»: усі терени, де живе народ, що розмовляє малоруською/русинською/українською мовою. Але тоді залишалося зробити ще один крок, повторивши зроблене у XVII ст.: назвати «українські землі» на усьому їхньому обширі «окремою країною Україною». А «окрема країна» передбачає колись-то стати «окремою державою». Спочатку це здавалося нездійсненним, адже потуга Росії та Австрії виявлялася нездоланною. Самостійництво було переконанням одиниць – що у Львові, що у Києві.

А тим часом у наших національних діячів зникають останні сумніви щодо нашої спільної самоназви: на межі ХІХ-ХХ ст. галичани поступово відходять від термінів «русинський» та «русько-український» на користь «український». І коли Михайло Грушевський починає видавати перші томи своєї «Історії України-Руси», вже є зрозумілим, що частка «Русь» - це данина минувшині, а «Україна» - майбутньому.

Вибух першої світової війни у 1914 р. захитав ті підстави європейської стабільності, на яких трималися попереднє століття багатонаціональні імперії. Стало зрозумілим, що якійсь з протиборчих союзів переможе,  і якась з потуг, що містить частину українців, впаде. Хто саме переможе і хто впаде? Що буде далі? Чи призведе це до утворення української державності? На Наддніпрянщині? В Галичині? Разом? Усі ці сумніви роїлися в головах українських патріотів. Але чи знатимуть у великому світі, вирішуючи післявоєнну долю Європи, про наявність «українського питання» і про те, що таке «Україна»? Де це? Треба було переходити з етнографічних мап на політичні.

І цей крок був зроблений у 1916 р. українським комітетом у нейтральній Швейцарії, імовірно за участі відомого Дмитра Донцова. Комітет видав (тодішньою міжнародною французькою мовою) мабуть першу політичну карту Європи, де Україна була окремо зафарбована понад довоєнними кордонами Росії та Австрії. Це були відверті політичні претензії на незалежність, які почали реалізовуватися вже зовсім невдовзі: у 1917 р. відбудеться революція в Росії, і розпочнуться наші Національно-визвольні змагання. А вже у 1918 р., за Павла Скоропадського, вийдуть друком у Відні перші окремі карти України як суверенної держави.



2012-07-18 14:00:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар