Велика ілюзія Льва Гумільова: Приклад перевтілення новаторської гіпотези у псевдонаукове вчення - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Кирило Галушко » Велика ілюзія Льва Гумільова: Приклад перевтілення новаторської гіпотези у псевдонаукове вчення
Кирило Галушко

Історик, етносоціолог.
Голова Всеукраїнського наукового гуманітарного товариства

Велика ілюзія Льва Гумільова: Приклад перевтілення новаторської гіпотези у псевдонаукове вчення

Свої академічні статуси Гумільов отримував з тої банальної причини, що за відсутності політичних вказівок «згори» та застосування «адмінресурсу» здолати його позицію для опонентів (особливо публічно) було практично неможливо

Писати про Льва Гумільова (1912-1993) – складно. І не тому, що важко розібратися в його наукових ідеях, чи навіть більше – піддати їх критиці. Критикувати його – справа не надто й складна, і цим займалося чимало і справжніх науковців, і ще більше «істориків у цивільному». Проблема в тому, що Лев Гумільов – це не лише дослідник, відкинутий свого часу «офіційною наукою», не лише автор багатьох блискуче викладених книжок, що обов’язково ставали бестселерами (і за його життя, і залишилися після смерті), але й ціле явище, зрозуміти яке не можна без знання багатьох контекстів його життя – особистих, політичних, ідеологічних, академічних. Навряд чи ми тут зможемо повноцінно висвітлити усі ці контексти і саму суть його учення, але спробуємо зрозуміти, чому його життя склалося саме так, а його ідеї були саме такими. Це дозволить нам пояснити, чому ця стаття називається «Велика ілюзія».

Образ зайвої людини

Радянська влада протягом першої половини свого існування цікавилася походженням громадян СРСР не менше, аніж середньовічні монархи своєю генеалогією. Держава робітників та селян далеко не всім надавала рівні права, і далеко не всім вибачала їхнє існування. Безкомпромісна і кривава боротьба класів змушувала з підозрою ставитися до тих, хто ніс на собі клеймо походження від «експлуатуючих» верств або ж колишніх опонентів нової влади. Якщо від політики партії чимало діставалося й звичайним селянам, то можна собі уявити умови життя інших неповноправних – т.зв. «лішенців», що походили від «буржуєв» або дворян, а вже тим більше від відомих ворогів. Це й обмеження в отриманні роботи і освіти, і відсутність карток на купівлю хліба, і ігнорування з боку оточуючих, і постійне існування під дамокловим мечем арешту з боку прискіпливих «органів». «Органи» любили «перестраховуватися», і цифра в мільйон (чи десять) гідно покараних «ворогів народу» не стала б перешкодою в ефективній діяльності доблесних чекістів. Вільне життя «лішенців» тривало лише до першого доносу.

Становлення особистості Льва Гумільова відбувалося тоді, коли його прізвище було відомим будь-якій більш-менш освіченій людині. Його батьками були Ніколай Гумільов і Анна Ахматова – знакові постаті російської культури «срібного віку». Проте їхня загальна відомість не стала запорукою легкого життя для їхньої дитини, скоріше навпаки: це робило його більш помітним, аніж було б варто за сталінських часів. Хоча «зоряний шлюб» великих поета та поетеси був нетривалим, тавром на біографії Ахматової та молодшого Гумільова залишався один упертий факт: 1921 року Ніколая Гумільова було розстріляно за звинуваченням в антирадянській діяльності. Життєві перспективи Льва, попри його дитячий вік, вже були визначені наперед як сумнівні, адже походження прирікало його на життя ізгоя. Нікого вже потім не цікавило, скільки він знає і вміє, що він собою являє як людина та особистість, оскільки такі люди були зайві і несли в собі загрозу існуючому режиму – і дорослі, і діти.
Непотрібний суспільству хлопчик зростав «книжковою дитиною», виявляючи глибоку ерудицію, прискіпливий критичний розум і поетичні здібності. З юності Лев Гумільов самостійно мислив і виявляв непоступливість вдачі. Це було і потенційною загрозою, і певним порятунком: якщо ти вже й так людина другого сорту, то втечу від несприятливих обставин варто було шукати в самому собі – думках, ідеях, творчості.

Якщо говорити про його подальше життя, то ми можемо цілком щиро вважати Гумільова виразним егоцентриком: йому завжди вистачало власного внутрішнього духовного життя і не бракувало впевненості у своїй інтелектуальній перевазі. У нього були помітні амбіції, коли він вірив у свою правоту. Проте навряд чи можна назвати його егоїстом: його внутрішній світ важив для нього багато (це часом був його єдиний життєвий простір), проте у світі зовнішньому його особистості було потрібно небагато – банального визнання його як дослідника, ученого, новатора – хоч би у тих межах, які дозволяло суспільство. Трохи справедливості, більше визнання якщо не у мирських благах, то в наявності кола шанувальників і адептів. Коли радянська влада привчала його до побутової скромності, то він досягав певної величі у своєму інтелекті і баченні своєї, як йому здавалося – об’єктивно революційної - ролі в науці. Але повернемося від характеру до біографії.

З 1929 р. Гумільов живе у Ленінграді. Університет для «лішенця» був недосяжним, і він працює, шукаючи собі справжньої «пролетарської» праці, але такої, яка б хоч якось відкривала світ. Таку широту обріїв та певну екзотику дарували геологія та археологія. Він бере участь у геологічних експедиціях у Прибайкаллі, Сибіру, Таджикістані, в археологічних – на теренах колишньої Хазарії. Накопичення трудового стажу на некваліфікованих роботах дозволило нарешті у 1934 р. вступити на історичний факультет Ленінградського університету. Проте убивство місцевого партійного керівника Сєргєя Кірова спричинило напруження ситуації в місті, і комсомольська організація істфаку ініціює виключення «сина ворога революції і радянської влади». Наступного року відбувається вже арешт за «монархічні погляди», і лише особистий лист Анни Ахматової до Сталіна випускає його на волю. Після цього, за сприяння тодішнього ректора ЛДУ Міхаїла Лазуркіна, вдалося поновитися в університеті.

Але незабаром, у 1937 р. самого Лазуркіна вбивають на допиті в НКВС, і у березні 1938 студента Гумільова знову ув’язнюють («контрреволюційна терористична організація»), цього разу вже надовго. Після півроку слідства він отримав п’ять років таборів – на будівництві гірничозбагачувального підприємства у Норільську. Звернення матері-поетеси до Вождя вже не мали наслідків, а з 1940 сама Ахматова піддається гонінням і живе на межі арешту.

Проте згадана нами характерна вдача Гумільова залишала йому достатньо «віртуального простору» для збереження себе і здатності подолати вкрай важкі умови життя. Саме 1939 року 27-річний в’язень вирішив зайнятися «теорією історичної науки» і винайшов ключове поняття своєї майбутньої теорії етногенезу – пасіонарність. Це красиве слово ще не мало чіткого визначення своєї суті (а потім, у дійсності, так і не отримає такого визначення), але стало тим дороговказом, який вів Гумільова протягом усього життя. Соціальний склад зеків доби Великого терору давав йому достатньо цікавих інтелектуальних співрозмовників, з якими можна було відпрацювати і відточити свої ідеї, покращити ерудицію та освіту, знання східних мов. Ми можемо відчути якійсь гіркий жарт життя: одна з мільйонів анонімних порошинок «таборного пилу» вирішила нарешті розібратися, який «імпульс» штовхнув Александра Македонського на спробу перетворення світу, «порошинка» запрагла піднятися з «дна» історії на її «вершину». Табір давав можливість вирішувати усі великі питання буття та історії, оскільки буття самого такого мислителя не було варто й копійки. Окрім пошуку невідомих Поштовхів Історії Гумільов пише (вірніше - створює і запам’ятовує) вірші і римовані п’єси на історичні сюжети. По закінченні терміну покарання (1943) його залишають на поселенні «до кінця війни», але Гумільову вдається записатися добровольцем на фронт.

Колишній зек, який закінчив війну у Берліні, отримував певну суспільну реабілітацію як такий, що частково вже спокутував свою провину кров’ю. За сприяння декана ленінградського істфака, відомого вченого-русиста Владіміра Мавродіна Лев Гумільов складає екстерном іспити за 4 та 5 курс і захищає диплом. Успішно складені іспити в аспірантуру Інституту сходознавства нібито перегортали попередню сумну сторінку біографії. Але 14 серпня 1946 р. постанова ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звєзда» і «Ленінград»» з критикою творчості Анни Ахматової знову захитали життєвий корабель цієї й так вже постраждалої родини. Поетесу виключають зі Спілки письменників і забороняють друкуватися, а на підставі спеціального рішення Президії АН СРСР Гумільова виключають з інституту. Після чергової перерви на зовсім не академічну працю Льву вдається усе таки захистити у грудні 1948 р. в університеті кандидатську дисертацію по історії Першого Тюркського каганату . Далі вони з мамою животіють на його маленьку зарплату співробітника Інституту етнографії. Та це було не найгірше: у листопаді 1949 р. Льва знову арештовують і врешті засуджують вже на десять років таборів.

Працюючи на сибірському будівництві, він продовжує формувати своє бачення рушійних сил історії. Допомагали цьому абсолютна пам’ять, а після смерті Сталіна – можливість отримувати поштою книги з Ленінграду. Саме тоді він починає досліджувати історію гунів (хунну), пише книгу «Древня історія Серединної Азії», яка стала основою докторської дисертації. Творчість залишалася його єдиною розрадою, бо навіть така сильна особистість як Гумільов може впадати у відчай (приводів було більш, ніж достатньо). Цей табір приніс йому серед інших «втіх» ще й інвалідність. І ось нарешті, у травні 1956 р. з нього були зняті всі звинувачення. Можна було знову починати життя спочатку.

Його родина, як і раніше, складалася лише з нього та матері. Втім, остання усе більше мешкає у Москві, і їхні відносини стають прохолоднішими, а через 10 років – у 1966 - Анна Ахматова піде з життя. З цілком зрозумілих причин Льву Гумільову не могло пощастити створити власну сім’ю, хоча й він користувався значною увагою жінок. Але до 44 років життя він був на свободі лише тимчасовим гостем, що очевидно усвідомлював і він, і його подруги.

Після поневірянь з пошуком роботи життя врешті стабілізувалося: Гумільов знову їздить в археологічні експедиції Ермітажу з вивчення Хазарського каганату. «Висока політика» хрущовської доби нарешті й допомагає: конфлікт СРСР з КНР посприяв стимулюванню досліджень з історії Центральної Азії та Далекого Сходу, тим більше щодо таких історичних ворогів Китаю як гуни. У 1960 виходить книга Гумільова «Хунну», а у листопаді 1961 він захищає докторську дисертацію (створену, як і кандидатська, у таборі).

На початку 60-х ми можемо поставити крапку в історії трагічних стосунків Гумільова з радянським режимом (той вже перестав звертати на нього увагу), і можемо перейти до справ наукових. Решта життя ученого пройшла у боротьбі за відстоювання своїх ідей і визнання «офіційною наукою», - якій, на відміну від «сталінських соколів» було набагато важче дати собі раду з непоступливим і амбітним сходознавцем і етнографом.

Будівля без фундаменту

Свої академічні статуси Гумільов  отримував з тої банальної причини, що за відсутності політичних вказівок «згори» та застосування «адмінресурсу» здолати його позицію для опонентів (особливо публічно) було практично неможливо. Після сталінських чисток інтелектуальний рівень радянських науковців (навіть у такому культурно-науковому осередку як Ленінград) суттєво знизився, і чимало «метрів» нової епохи виразно поступалися Гумільову і обсягом конкретно-історичних знань, і загальною культурною базою. Він писав набагато швидше за них і викладав свої міркування у блискучому стилі, який поєднував науковість і зрозумілість викладу. Його лекції викликали захват аудиторії, а надруковані книги зміталися з полиць магазинів. Він був завжди впевнений у своїй правоті, вірив у революційність своїх ідей і був відверто нездоланним дискутантом. Проте у захисників «чистоти радянської науки» завжди як останній аргумент залишалася теорія соціально-економічних формацій та історичний матеріалізм. Можна було змиритися з тим, що твори Гумільова мають певну корисність як накопичення та обробка малознайомого історичного матеріалу, проте йому завжди можна було закинути «невірну методологію», адже  в поясненні причин і витоків досліджуваних явищ він явно уникав марксистської схоластики. Врешті, попри далеко не завжди коректну форму, ця критика й мала за певні й наукові підстави, - які втім часто губилися за казенною безпардонністю.

Тож звернемося до найбільш виплеканої ідеї-фікс Льва Гумільова -  теорії етногенезу, яка ґрунтується на постулюванні існування такого чинника історичного розвитку як пасіонарність. Етногенез, як відомо, - це процес виникнення певного народу (етносу). Щодо впливу пасіонарності на цей процес - звернемося до самого автора, навівши доволі великий - але тут необхідний - фрагмент з його останньої прижиттєвої роботи «Від Русі до Росії» (мовою оригіналу):

«Следовательно, начало этногенеза мы также мо¬жем гипотетически связать с механизмом мутации, в результате которой возникает этнический «толчок», ведущий затем к образованию новых этносов. Процесс этногенеза связан с вполне определенным генетичес¬ким признаком. Здесь мы вводим в употребление новый параметр этнической истории — пассионарность. Пассионарность — это признак, возникающий вследствие мутации (пассионарного толчка) и образующий внутри популяции некоторое количество людей, обладающих повышенной тягой к действию. Мы назовем таких людей пассионариями.
Пассионарии стремятся изменить окружающее и способны на это. Это они организуют далекие походы, из которых возвращаются немногие. Это они борются за покорение народов, окружающих их собственный этнос, или, наоборот, сражаются против захватчиков. Для такой деятельности требуется повышенная способность к на¬пряжениям, а любые усилия живого организма связаны с затратами некоего вида энергии. Такой вид энергии был открыт и описан нашим великим соотечественником академиком В.И.Вернадским и назван им биохимичес¬кой энергией живого вещества биосферы.

Механизм связи между пассионарностью и поведе¬нием очень прост. Обычно у людей, как у живых орга¬низмов, энергии столько, сколько необходимо для под¬держания жизни. Если же организм человека способен «вобрать» энергии из окружающей среды больше, чем необходимо, то человек формирует отношения с другими людьми и связи, которые позволяют применить эту энергию в любом из выбранных направлений, возможно и создание новой религиозной системы или научной теории, и строительство пирамиды или Эйфелевой баш¬ни и т.п. При этом пассионарии выступают не только как непосредственные исполнители, но и как организаторы. Вкладывая свою избыточную энергию в организацию и управление соплеменниками на всех уровнях социаль¬ной иерархии, они, хотя и с трудом, вырабатывают новые стереотипы поведения, навязывают их всем остальным и создают таким образом новую этническую систему, но¬вый этнос, видимый для истории.

Но уровень пассионарности в этносе не остается неизменным (см. рисунок). Этнос, возникнув, проходит ряд закономерных фаз развития, которые можно уподо¬бить различным возрастам человека. Первая фаза — фаза пассионарного подъема этноса, вызванная пассио¬нарным толчком. Важно заметить, что старые этносы, на базе которых возникает новый, соединяются как сложная система. Из подчас непохожих субэтнических групп создается спаянная пассионарной энергией целостность, которая, расширяясь, подчиняет территориально близ¬кие народы. Так возникает этнос. Группа этносов в одном регионе создает суперэтнос (так, Византия — суперэтнос, возникший в результате толчка в I в. н.э., состоял из греков, египтян, сирийцев, грузин, армян, славян и просуществовал до XV в.). Продолжительность жизни этноса, как правило, одинакова и составляет от момента толчка до полного разрушения около 1500 лет, за исключением тех случаев, когда агрессия иноплемен¬ников нарушает нормальный ход этногенеза.

Наибольший подъем пассионарности — акматическая фаза этногенеза — вызывает стремление людей не создавать целостности, а, напротив, «быть самими собой»: не подчиняться общим установлениям, считаться лишь с собственной природой. Обычно в истории эта фаза сопровождается таким внутренним соперничеством и резней, что ход этногенеза на время тормозится.

Постепенно вследствие резни пассионарный заряд этноса сокращается, ибо люди физически истребляют друг друга. Начинаются гражданские войны, и такую фазу мы назовем фазой надлома. Как правило, она сопровождается огромным рассеиванием энергии, крис¬таллизующейся в памятниках культуры и искусства. Но внешний расцвет культуры соответствует спаду пассионарности, а не ее подъему. Кончается эта фаза обычно кровопролитием; система выбрасывает из себя излиш¬нюю пассионарность, и в обществе восстанавливается видимое равновесие.

Этнос начинает жить «по инерции», благодаря при¬обретенным ценностям. Эту фазу мы назовем инерцион¬ной. Вновь идет взаимное подчинение людей друг другу, происходит образование больших государств, создание и накопление материальных благ.
Постепенно пассионарность иссякает. Когда энер¬гии в системе становится мало, ведущее положение в обществе занимают субпассионарии — люди с понижен¬ной пассионарностью. Они стремятся уничтожить не только беспокойных пассионариев, но и трудолюбивых гармоничных людей. Наступает фаза обскурации, при которой процессы распада в этносоциальной системе становятся необратимыми. Везде господствуют люди вялые и эгоистичные, руководствующиеся потребитель¬ской психологией. А после того как субпассионарии проедят и пропьют все ценное, сохранившееся от герои¬ческих времен, наступает последняя фаза этногенеза — мемориальная, когда этнос сохраняет лишь память о своей исторической традиции. Затем исчезает и память: приходит время равновесия с природой (гомеостаза), когда люди живут в гармонии с родным ландшафтом и предпочитают великим замыслам обывательский покой. Пассионарности людей в этой фазе хватает лишь на то, чтобы поддерживать налаженное предками хозяйство.

Новый цикл развития может быть вызван лишь очередным пассионарным толчком, при котором возни¬кает новая пассионарная популяция. Но она отнюдь не реконструирует старый этнос, а создает новый, давая начало очередному витку этногенеза — процесса, благо¬даря которому Человечество не исчезает с лица Земли» (С.16-20).

Нам цього буде достатньо, але якщо читача зацікавить розлога аргументація, то вона викладена в окремій книзі Гумільова – «Етногенез та біосфера Землі» . Наведений уривок є цілком промовистим та інформативним, аби зрозуміти хід думки автора та здогадатися про причини несприйняття його ідей радянською історичною та етнографічною наукою. Від часів зацікавлення Сталіна національним питанням в СРСР етнос (народ) тлумачився як спільнота людей, яка визначалася за культурними ознаками (мова, звичаї, релігія), антропологічними (зовнішні риси) та ментальними (специфічна вдача, самосвідомість). Але найголовніше, це те, що етнос є спільнотою людей, що зазнає соціально-економічних змін, і протягом історії піднімається сходами соціально-економічних формацій – від первісності через рабовласництво і феодалізм до капіталізму і соціалізму. Марксистське вчення було від початку соціально-економічним, а вже далі йшла політика.

Таких загальних уявлень радянським етнографам до пори вистачало, а найбільш ґрунтовно радянський погляд на природу і сутність етносу розробив один з опонентів Гумільова академік Юліан Бромлей (1921-1990) у своїх працях 1970-1980-х рр. Якщо прибрати впливи «лінії партії», то врешті напрацювання його та інших науковців  (зокрема Л.Дробіжевої та Ю.Арутюняна) вивели «теорію етносу» у русло створення науки етносоціології, яка від 1960-х вже почала розвиватися у США та Канаді, Німеччині як суттєво удосконалений варіант вивчення етносу та міжетнічних взаємин за умов модерного суспільства. Тобто (якщо узагальнити), за радянських часів якнайбільше шанувався соціальний контекст життя етносу, дещо менше – культурний (просто комплекс ознак, який відрізняє один етнос від іншого ), а решта вважалися такими, що якщо не зайві, то другорядні. У Гумільова ми бачимо, що етнос є передовсім складовою довкілля, природи, а не просто одна з людських спільнот. Етнос утворюється внаслідок дії природно-географічних чинників, енергетичних впливів іззовні (чи-то з надр землі, чи-то з космосу – автор так і не визначився), які й спричиняють «пасіонарний поштовх» - мутацію, яка змінює енергетичний баланс у частині людей. Поштовх стимулює виникнення нових етносів. Занепад же новоутворених народів відбувається через поступове послаблення цього енергетичного наповнення, зменшення кількості і суспільної ваги «пасіонарно заряджених особистостей», а увесь цей цикл злету і занепаду триває приблизно 1500 років. Ясно, що на ці процеси соціально-економічний чинник аж ніяк не впливає, що робить етноси у Гумільова цілком байдужими до канонічного «історичного матеріалізму».

Рушієм історії стає не класова боротьба, а дії (у Гумільова є спеціальний термін – «діяння») енергійних (буквально енергетично заряджених) та завзятих особистостей. Етноси складаються у певних екологічних нішах і є невід’ємними від свого довкілля. Якби не було тут чинника ролі особистості, то дійсно небезпідставними були б звинувачення з боку критиків Гумільова у тому, що він є речником «географічного детермінізму» . Втім, й ці особистості (пасіонарії) є також породженням природних енергетичних впливів, а не лише специфічним збігом психологічних рис певної людини.

Якби не висував Лев Гумільов свою єретичну ідею пасіонарності, то після нього залишився б цілком визнаний внесок в історичну науку: переосмислення історії хазар, глибоке для свого часу дослідження взаємодії кочових народів Центральної Азії та Євразійського степу з природним середовищем, впливу кліматичних змін на міграції та експансії кочовиків, певна академічна реабілітація степових етносів, які традиційно зневажалися європейською та російською наукою. Для цих обох було властиве наголошення на культурній вищості і, відповідно, певній цивілізаційній місії землеробських, осілих народів і цивілізацій. Такий підхід і сьогодні доволі поширений у російській науці , коли вплив кочових спільнот на східних слов’ян вважається виключно негативним, таким, що призвів до відставання Росії від Заходу. Після розвалу СРСР це стало одним з численних історіографічних проявів постімперського комплексу меншовартості. Інші ідеї Гумільова, натомість, зараз активно взяті до вжитку у навколополітичній та ідеологічній сфері, але про це – трохи нижче.

Якби Гумільов обмежувався лише певною історичною «реабілітацією» степових народів… Але він прагнув більшого: дати нове тлумачення світового історичного процесу. Тлумачення, безперечно, - оригінальне, але воно завело його далеко і від конкретної історії Центральної Азії, і від сучасних йому інших теорій і методологій у вивченні етносів, - теорій, які також проходили важкий шлях визнання, але цілком вже прийняті світовою спільнотою вчених-суспільствознавців, істориків, етнологів. В його творчості закінчуються монографії, і починаються трактати, що повторюють певні речі, знову і знову аргументуючи його теорію етногенезу. Гіпотеза перетворюється на учення, а теореми на аксіоми. Гумільов усамітнюється в своєму власному інтелектуальному світі, власній ерудиції, зациклившись лише на розширенні опису ролі пасіонарності на щоразу інших історичних прикладах. Прикро, що палко відстоюючи свої ідей, він ніколи не міг сприймати їх хоч якось критично. Справою принципу була його власна правота,  а не удосконалення його теорії у горнилі критики. Такій ситуації сприяли певні риси вдачі Льва Гумільова, які ми вже згадували. Його учень, Андрій Зелінський писав:

«Характер у Льва Миколайовича був важкий, авторитарний, задиристий. Він був майстром словесної наукової дуелі, яка часом перетворювалась на нещадну битву зі співрозмовником, з якої він практично завжди виходив переможцем. Бути науковим опонентом Льва Миколайовича було достатньо безперспективно…» (В.Демин, С.131).

Цікаво, але ми можемо знайти об’єктивну характеристику власних індивідуальних якостей у начебто сторонніх міркуваннях Гумільова. Він вважав себе справжнім пасіонарієм, людиною, що палко відстоює свої принципи. Це означає, що до нього можна застосувати його ж власну оцінку «пасіонарних особистостей»: «…возможно и создание новой религиозной системы или научной теории, и строительство пирамиды или Эйфелевой баш¬ни…». Для пасіонарія його власна ідея-фікс – цілком самодостатня, і тому для нього «нова релігійна система» нічим не гірша за «наукову теорію». Він егоцентрично не помічає, де саме він переходить межу між одним та іншим. Головне – «не подчиняться общим установлениям, считаться лишь с собственной природой». А доволі важливого моменту, коли разом з водою виплескується дитина, – момент, коли заперечення застарілих стереотипів переходить у створення нових – наш пасіонарій у своєму енергійному (енергетичному?) запалі не схильний помічати.

Як учений Гумільов став самодостатнім, стежачи лише за «новинками» природознавства (вони могли потенційно підкріпити його обґрунтування «пасіонарних поштовхів»), і переставши зважати на розвиток наук гуманітарних. Він вважав, що в останній царині вже важко щось сказати після нього.

А що там відбувалося і відбувається? Сьогодні, під час розмивання етнографічної старовини місце етносів у світі та різноманітних суспільствах суттєво допомагає описати соціологія – наука сувора і точна (принаймні така, яка оперує точними кількісними методами). На пострадянському просторі (і в Україні зокрема) колишній марксистський погляд на природу етносу був без зайвих проблем у 1990-ті рр. модифікований у сучасний культурно-соціологічний підхід, суголосний західним теоретичним пошукам – саме у вже згадану нами вище етносоціологію. Альтернативний напрям – культурна антропологія, поширена з 1960-х за океаном та у Франції, спиралася на значно збагачений (інформативно та методологічно) арсенал західної етнології для вивчення переважно домодерних, архаїчних суспільств. А отже: для вивчення етносу модерного існує етносоціологія, для етносу домодерного – культурна антропологія. Останній доробок гуманітаристики ХХ ст. – постмодернізм - у нашій царині взагалі схильний відмовитися від поняття «етнос» як сконструйованого «національно обтяженими» та політично ангажованими науковцями ХІХ-ХХ ст. Серед цього розмаїття академічних підходів вагомим для нас у даному разі є одне: в арсеналі жодного з цих провідних наукових напрямів і на початку ХХІ століття немає визнання ані явища пасіонарності, ані теорії етногенезу Л.Гумільова. Чому ж сталося таке уперте ігнорування теорії, яка за часів радянського тоталітаризму вважалася напівопозиційною, а доволі освіченою інтелігентською громадськістю - хіба що не революцією, що зруйнує усі попередні науково-ідеологічні стереотипи? За переможного плюралізму думок і концепцій теорія Гумільова мала всі шанси запанувати на руїнах «історичного матеріалізму»… Цього не відбулось. Чому?

Дещо ми вже констатували: переставши цікавитися розвитком суспільних наук та історичних досліджень, Гумільов не помітив, що наука пішла іншими шляхами і знайшла інші пояснення тим речам, які він усі скидав на «доробок» пасіонарності. І також обійшлися без істматівської схеми. Його ж популярність на батьківщині також була популярністю лише в межах певного «ґетто». Радянська інтелігенція зазвичай не мала можливості знайомитися з доробком західних науковців, - хіба що в єзуїтських критиках «буржуазних викривлень і фальсифікацій», до чого були допущені лише найбільш перевірені інтелектуальні кадри режиму. Тому усе своє роздратування й оскомину від остогидлих шаблонів і догм «істмату» та регулярної політінформації читаюча публіка могла компенсувати лише захопленням (часто некритичним) вітчизняними «напівопозиційними» теоріями. Перевірити ж, наскільки ці «вітчизняні продукти» відповідають стану і тенденціям розвитку світової науки ця публіка, звісно, не могла. За таких умов ідеї Гумільова були приречені на популярність. Тим більше, що якщо він був здатен відкидати небезпідставну критику й доволі освічених фахівців, то пересічні зацікавлені читачі навряд чи могли щось йому заперечити. Ще однією причиною захоплення Гумільовим був той факт, який за часів Сталіна йому лише шкодив – походження. Його шанували ті ж люди, які від руки переписували і вчили на пам’ять заборонені блискучі вірші його батьків. Гумільов, що б він не робив всупереч офіціозу, завжди сприймався як спадковий мученик справжнього мистецтва і справжньої науки, як втілення чистого струменю думки в світі закоснілих схоластичних схем і мертвої (але пануючої) ідеології.

Вагомим і, на перший погляд, нездоланним аргументом вченого-новатора було те, що його теорія ґрунтувалася на здобутках природничих (точних) наук – географії, геології, фізики, біології. Його етноси способом свого існування у певних природних нішах нагадували популяції біологічних видів, і аналогія з ґрунтовно вивченим світом зоології та етології  просто кидалася в очі. Пояснення природи пасіонарності мовою теорії біосфери В.Вернадського, апеляція до досліджуваного фізиками космічного та геомагнітного випромінювання, симпатія до модної тоді «біоенергетики», вживання щодо тої ж пасіонарності взятих з генетики термінів «мутація» та «генетичні ознаки» - усе це створювало враження явної достовірності його теорії, яка спирається не на якісь ідеологічні спекуляції, а на ті науки, довіра до яких в світі «фізиків і ліриків» була незаперечною.

Втім, найбільша і поки що невиліковна «больова точка» теорії Гумільова – це і є ставлення до неї природничих наук. «Точні науки» через те і називаються «точними», що об’єкти їх дослідження – від ДНК до космічного випромінювання - піддаються вимірюванню, обчисленню, вивченню. Вони існують, і їх можна якщо не помацати рукою, то побачити в електронному мікроскопі. Мутації мають цілком осяжні причини, перебіг і прояви, випромінювання можна виміряти відповідними приладами. А от пасіонарність не можна виміряти і дослідити, бо її поки що жодною природничою наукою не виявлено. У Гумільова були регулярні спроби творчої співпраці з різними природничниками, але усі вони (окрім суто практичних пояснень впливу кліматичних змін та рельєфу на біосферні процеси) виявилися невдалими: пасіонарність так і не було виявлено, а отже й пояснено. Що змінилося згодом? Після смерті Льва Гумільова (1992) найбільш вражають світ успіхи генетики, - але якщо спитати фахового генетика, що він думає з приводу пасіонарності як мутації на генетичному рівні (згадаймо перший абзац нашої довгої цитати), то він оцінить це визначення відверто: маячня, яка суперечить усім засадам і доробками сучасної науки. Дозволю собі в цьому контексті процитувати знаного генетика, професора Сергія Храпунова (Медичний коледж імені Альберта Ейнштейна, Нью-Йорк), який люб’язно погодився надати автору невеличку фахову консультацію: «Ідея "пасіонарності" Гумільова являє типовий приклад гуманітарних "теорій", позбавлених методичної наукової основи, і котрі є радше питанням віри, а не знання».

Найперший принцип методології науки: немає сенсу розвивати теорію, засадничі підстави якої недоведені. Неможна щось будувати без фундаменту. Але з теорією етногенезу Льва Гумільова саме так і сталося: світова історія переосмислюється, виходячи з постулату існування «пасіонарних поштовхів», але факт цих поштовхів так і залишився недоведеним. Що залишається після цього? Звісно, що можна робити певні припущення, чому сталися ті, або інші події. Цивілізації підіймалися і занепадали, і століттями історики та філософи билися над визначенням причин цього. Але якщо прибрати чинник недоведеної пасіонарності, то Гумільов опиняється серед інших відомих авторів, які просто постулювали те, що розвиток людських спільнот відбувається у вигляді певних циклів: античного грека Полібія, росіянина Ніколая Данилевського, німця Освальда Шпенглера, англійця Арнольда Тойнбі. Оригінальність теорії втрачається, а її «екслюзивність» зберігається лише в тих історичних сюжетах, на прикладі яких Гумільов виводить своє бачення історії. Попередники писали про Європу, а він – про Азію. Так само як його попередники та сучасники у цьому жанрі, він також не зміг дати свого пояснення сучасному періоду історичного розвитку, ігноруючи все, що торкалося подій останніх 300 років і будучи неспроможним застосувати свою теорію до модерної доби, пояснити природу і чинники розвитку модерного суспільства. Але якщо пропонується усе пояснююча схема, то вона мусить пояснювати усе…

Було до Гумільова чимало і «дрібних» претензій: за спрощене бачення та інтерпретацію описаних ним сюжетів, і за конкретні фактичні помилки, і за ігнорування фактів, які не вкладалися в його теорію. Це - звичайна доля авторів, які намагаються усе багатоманіття історії вкласти в прокрустове ложе кабінетної історичної схеми. Гумільов до цих закидів ставився зневажливо, оскільки намагався дивитися на історію з висоти «пташиного польоту». Решту ракурсів він називав «дрібнотознавством» («мелочеведением»). Проте люди ходять по землі, а професійна етика історика не дозволяє ігнорувати «дрібниці». Можна зрозуміти захоплення людей «гумільовщиною», але історія, попри все, залишається і складнішою, і строкатішою, і суперечливішою. А методологія науки також залишається доволі упертою щодо вимог до доказовості умоглядних конструкцій.

Ми могли б ще довго стежити за черговими популярними публікаціями нашого героя, за його боротьбою з «офіційною наукою», могли б і засуджувати те, що симпатики Гумільова називали «травлею»… Але чи варто це робити? Життя Льва Гумільова було і трагічним, і важким, і вкрай цікавим, його живий розум рятував його від зневіри і відчаю, даруючи порятунок від сваволі і жорстокості нездоланних обставин. Але ці жорсткі обставини, які зробили його життя саме таким, врешті і принесли йому ту популярність, якої він набув серед вдячних читачів і слухачів, і якою, сподіваюсь, встиг певним чином втішитися за життя. Його нещастя і здобутки породжені його індивідуальною вдачею саме за умов радянського режиму, його падіння і злети були обумовлені станом і духом цього режиму. В іншій країні або за інших обставин усе б склалося інакше. Я сподіваюсь, що він завдяки колу шанувальників врешті отримав певну моральну компенсацію за свої поневіряння. Що ж до того «офіційного визнання», якого Лев Гумільов також прагнув, то наші часи вже не ті, і це визнання вже не є життєво важливим. Для науковців же його біографія залишиться повчальним і сумним прикладом виживання яскравої особистості за жорстоких часів тоталітаризму, а його теорія – ще одним прикладом того, якими бувають інтелектуальні ілюзії. Проте зазвичай такі речі називаються у професійному середовищі інакше - «інтелектуальним спекуляціями». Вони можуть бути й блискучими, але все одно – спекуляціями, бо вони так і залишаються недоведеними.

Євразійський фантом

Інший аспект учення Гумільова, який натомість безперечно задіяний у сьогоднішніх реаліях – це євразійство. Щоправда, це використання стосується не лише історії чи етнології, а більше політики та ідеології. Проте уточнимося, що ж це таке.

Євразійство - російська філософсько-істо¬рична і політологічна школа, що сформувалась у 1920 - 1930-ті роки в еміграційному середовищі. Основоположниками і головними теоре¬тиками були М. Трубецькой, П. Савицький, М. Алексєєв, Л. Карсавін, Г. Вернадський, П. Сувчинський, В. Ільїн. Ця течія оформилась у широкий інтелектуальний рух, який мав свої осередки у Празі, Софії, Варшаві, Белграді, Брюсселі, Харбіні. Соціально-політична програма руху була сформульована у брошурі «Євразійство. Досвід систематичного викладу» (1926). У чому ж суть євразійства? Євразійці піддавали критиці оцінку західної цивілізації як вер¬шини еволюції людства, заперечували політичне і культурне домінування Заходу. Натомість вони пропагували прий¬няття тих цінностей, які були основою східних куль¬тур та заперечувались Заходом, для побудови нової культури, основаної на усвідомленому синтезі «Європи» та «Азії». Визначивши територію Росії як Євразію, євразійці наполягали на природній географічній та культурній са¬мобутності російської цивілізації. Деякі ідеї, які були розвинуті на цьому ґрунті, видадуться нам небезпідставними, але висновки, що зроблені авторами, часом заводять скептичного читача у глухий кут.

Писалося, що створив «євразійський простір» Чінгісхан, а успадкувала його спадщину Московська держава, котра й стала об’єднувати континент, ставши своєрідним культурним синтезом східних культур та деяких елементів західної. Ніколай Трубецькой писав:

«Московська держава виникла завдяки татарському ігові. Московські царі, далеко ще не закінчивши «збирання Руської землі», стали збирати землі західного улусу великої монгольської монархії: Москва стала потужною державою лише після завоювання Казані, Астрахані й Сибіру. Російський цар  явився спадкоємцем монгольського хана. «Скинення татарського іга» звелося до заміни татарського хана православним царем і перенесенням ханської ставки до Москви. […] Російська державність в одному зі своїх витоків пішла від татарської, і навряд чи праві ті історики, які закривають очі на цю обставину або намагаються применшити її значення.» (Цит. За: Демин В., С.161).

Революція 1917 р. відбулася, на думку євразійців, через те, що російська імперська еліта стала «надто  західною», втративши духовний зв’язок з російським народом. У муках мала народитися «нова Росія», коли більшовики відмовляться від західного марксизму і почнуть здійснювати політику у більш національному дусі, відновивши втрачену сутність російської держави і культури. Ідеалом євразійців було «ідеократичне суспільство», побудоване на засадах органічного та ідеологічного зв’язку правителів з народом. Можна здогадатися, що таке «ідеократичне суспільство» за своєю суттю є тоталітарним, і відносити євразійців до лібералів нам не доводиться. Вони відкидали чимало засад Західної цивілізації: недоторканість власності, демократію, верховенство права. Таке ставлення до сутності суспільства, якщо не ставити одразу ярлик «тоталітаризму», дещо нагадує норми конфуціанства, - панування ієрархії та виплеканої самодостатності, що тисячоліттями були властиві культурі Китаю. Ці норми, попри свою органічність та історичну обумовленість, критикувалися західними політичними та суспільними мислителями, які вбачали у західних цінностях універсальну панацею правильного життя. Західне уявлення про комплекс невід’ємних природних прав індивіда дійсно було чужим для колективістських східних спільнот, а плідне поєднання елементів західних суспільних стандартів із власними культурними нормами вдалося небагатьом з них. Найпромовистіші приклади останнього - Японія, Південна Корея, Тайвань. Євразійці міжвоєння таких прикладів не знали, і виступали своєрідними пропагандистами більшовизму в сподіванні на те, що він врешті стане більш «російським» та «православним», повернувшись у звичну історичну колію. Як не дивно, євразійці короткозоро недобачали того, що російський більшовизм після провалу «світової революції» на початку 1920-х (і переходу до «побудови соціалізму в одній окремо взятій країні») у дійсності й ставав таким собі ідеологічним покручем, близьким до їхніх прагнень, – адже від класичного європейського марксизму залишалися лише риторика і пропагандистський «образ назовні», а сутність режиму та його історико-ідеологічних складових, бачення себе у світі й часі дуже нагадували колишнє Московське царство. Самодостатність, «вороже оточення», боротьба проти «підступного Заходу» і винищення «космополітів». Пантеон радянських історичних героїв залишався тим самим, що й за православних царів, – Александр Невський, Іван Грозний, Петро І. Місія «третього Риму» замінялася на монопольне володіння рецептом вселюдського щастя комуністичного раю.

Якби євразійці дожили до 1980-х, демократизація і розвал СРСР стали б для них трагедією, катастрофою історичної місії російського народу. Але вже початок ХХІ століття їх би дещо втішив: путінська Росія цілеспрямовано почала втілювати в життя їхній проект. Євразійська імперія знову почала дихати і ворушити ще не зовсім атрофованими м’язами. Якщо для радянських комуністів ідеї євразійців були зіпсовані їхнім «білоемігрантським» походженням, то сьогодні це вже не є перешкодою.

Усвідомлення своєї «євразійськості» у новій Росії відбулося не одразу. Спочатку, після хаосу 1990-х почала відбудовуватися жорстка владна вертикаль, коли певні правові «західні стандарти» де-факто (не де-юре) були заперечені. Потім розпочалися ідеологічні пошуки, які могли б легітимізувати новий авторитарний режим, спираючись на існуючі вітчизняні традиції. Почали з реанімації радянської ностальгії та апологетики комуністичної наддержави, а найлегшим шляхом виявилося постулювати «унікальність православної цивілізації», яка просто часом набувала різних форм – у т.ч. комуністичної. Інша справа – чіткіше визначити своє місце у глобалізованому та озахідненому світі. Оскільки завжди зручна доктрина «обложеної фортеці» передбачає наявність численних підступних ворогів, то образ «ворожого Заходу» було швидко реанімовано – нащо винаходити велосипед, коли покоління співгромадян вже мають цей образ викарбованим на рівні підсвідомості. В якості новітньої місії обирається опір глобальному пануванню США і Заходу, а гуртуватися довкола Москви мають потужні азійські держави – Китай, Індія, Іран, не кажучи вже про «дрібноту» на кшталт Білорусі та Таджикістану. Нова антизахідна спілка стає буквально євразійською, а в цьому товаристві Росія залишається «найєвропейськішою».

Цей фантом континентального євразійського єднання доктринально обґрунтовується тою наукою, яка видалася б за часів СРСР єретичною – геополітикою. Фундатор геополітики Карл Гаусгофер (1864-1946) виходив з цікавих ідей про необхідність для великих держав «життєвого простору», потребу знищення дрібних держав як джерела міжнародного хаосу і зпрограмованість утворення євразійського «Континентального блоку» (тоді це була «вісь» Берлін – Москва - Токіо) всупереч «морському блоку» англосаксів (США - Британія). Історичний антураж дещо змінився, але суть доктрини цілком відповідає сьогоднішнім настроям Кремля. Дослідники справедливо називають теорію Гаусгофера своєрідною версією євразійства, побудованою втім, не на спекуляціях навколо культур і цивілізацій, а на ґрунті «політичної географії». Географія для адептів геополітики – наука природнича, «точна». Але «євразійська геополітика» є не лише прагматичним військово-політичним осмисленням географічних реалій (як в геополітиці західній), вона неможлива без апеляцій до ірраціональної доленосної місії євразійського простору та особливої історичної місії Росії.

Найвідомішим речником новітнього геополітичного євразійства є відомий російський «консервативний теоретик», популярний у навколокремлівських колах Александр Дугін. Він зазначає:

«Марксизм і лібералізм однаково закладають в основу економічний бік людського існування…Але на відміну від «економічних ідеологій», вона [геополітика] заснована на тезі: «географічний рельєф як доля». Географія й простір виступають у геополітиці в тій же функції, як гроші й виробничі відносини в марксизмі та лібералізмі, до них зводяться всі основні аспекти людського існування, вони служать базовим методом інтерпретації минулого, вони виступають як головні фактори людського буття, що організують навколо себе всі інші сторони існування». (Цит. За: ru.wikipedia.org/wiki/Геополитика)

Як бачимо, нашу долю визначаємо не мі самі, не суспільні чи економічні процеси, а «географія й простір». Не варто, звісно, скидати з терезів долі держав і країн географію, але покладати на неї усю відповідальність якось не хочеться, адже не залишається тут місця людині. Втім, доля індивіда ніколи не була для євразійців чи кремльовських ідеологів всіх часів чимось цікавим. А де серед цих ідей місце нашого героя – Льва Гумільова?

Згідно небезпідставних тверджень біографа і апологета Гумільова Валерія Дьоміна, той, хоч і познайомився з працями «класичних євразійців» лише у зрілому віці, «завжди вважав себе євраційцем «до мозга костей»» (Демин, С.213). З кінця 1950-х він листується з останнім з «класиків» - Петром Савицьким, який після радянських таборів повернувся жити до Праги. У 1966 р. вони познайомилися безпосередньо на празькому археологічному конгресі. Взаємна сипатія зміцніла, і вони разом почали міркувати про «наближення російської епохи світової історії».
Гумільов завжди наголошував на природності та органічності переплетіння російської та східних культур, що цілком виразно відчувається у його тлумаченні стосунків північно-східної Русі та Орди як виключно взаємовигідних. Образ Александра Невського як пасіонарного захисника цієї сполуки перед лицем ворожого латинського Заходу у Гумільова гіперболізується до знакової, символічної фігури. Описуючи зв’язок Гумільова з євразійством, той же Валерій Дьомін впевнено констатує:

«Праці останнього [Л.Гумільова. – К.Г.] увінчуюють цей виключно важливий і плідний етап у розвиткові російської історичної та філософської думки. Гумільову же належить та спрямована у майбутнє думка, яка цілком може служити опорою й для сучасних теоретичних пошуків та практичних дій: «Якщо Росія буде врятована, то лише через євразійство»» (Демин, С.216).

Можемо погодитися з тим, що дійсно може, - і вже служить опорою. Сучасне євразійство суперечливо доповнює інший, вже згаданий нами російський постімперський комплекс: тезу про відставання Росії від Заходу через те, що вона завжди, жертвуючи собою, закривала Захід від нищівних навал зі Сходу. Ці дві тези співіснують, хоча в реальності, ми розуміємо, вони є несумісними: як, звалюючи причини усіх негараздів на «Схід», можна при тому одночасно захоплюватися плідним культурно-цивілізаційним євразійським синтезом? «Схід», - він врешті є позитивним чи негативним чинником російської історії? Але це протиріччя залишається без відповіді, доволі наявно характеризуючи «фантомні болі» російської великодержавної свідомості.

Гумільов і українські проблеми

На звершення варто закінчити парою слів про «український контекст» гумільовського учення. Говорячи про ставлення Льва Гумільова до «українських тем», можна зазначити, що наші «палестини» його не надто цікавили. Це – і добре, і погано. Добре, оскільки українська історія менше «постраждала» від його «революційних узагальнень». Погано, бо якби на якихось українських прикладах він доводив свою концепцію, її спекулятивність була б наочнішою і зрозумілішою для українського читача, котрий схильний (навіть деякі науковці) надто захоплюватися «гумільовщиною». Цікаво, що теорія пасіонарності починає відлік існування українців так само, як і радянська історіографія – з XIV століття (а «пасіонарний поштовх» у нас відбувся у ХІІІ ст.). Радянська схема датує цим часом розпад «давньоруської народності»  й утворення народностей великоруської (російської), української та білоруської. Гумільов на цей час відносить «пасіонарний поштовх», який спричинив аналогічні наслідки. Можливо когось втішить, що українському етносу ще залишилося 800 років існування з відміряних Гумільовим для етносів 1500, - але реалії недавньої історії показують, що й попри не зовсім втрачену пасіонарність наш доволі численний етнос може опинитися на межі існування набагато раніше. І діставалося нам від тих, у кого «рівень пасіонарності» за Л.Гумільовим не перевищував наш рівень (росіяни, поляки, турки). Може варто пошукати інших причин і пояснень?

Тому, власне, коріння наших проблем лежить не втому, коли саме у нас стався «пасіонарний поштовх». Гумільов, як говорилося, так і не зміг пояснити, за якими закономірностями живуть модерні людські спільноти і сучасні етноси. Знову ми опиняємося без пояснень і готових відповідей, - що саме по собі абсолютно непогано. Ми самі відповідаємо за своє життя і своє майбутнє. Що ж до популярності в Україні ідей Гумільова і некритичного до них ставлення, то це несе в собі й певну небезпеку: ми можемо непомітно підхопити одну із поширених ментальних «російських хвороб», до євразійства включно. Нам треба більше думати про нашу власну місію у світі і обовєзок щодо себе, а не в’язнути наївним розумом у болоті тої багатошарової заплутаної маячні, яка сьогодні закладається в ідеологію російського неоколоніалізму.

Література:

Гумилев Л. Этногенез и биосфера земли. М., 2005.

Гумилев Л. От Руси к России. М., 2004.

Демин В. Лев Гумилев. М., 2008.

Євтух В., Трощинський В., Галушко К. Етносоціологія: терміни і поняття. К., 2003.

_____________________________________________________________________________________________________________________

[1] Перший Тюркський каганат (552-603) – держава давніх тюрків (тюркутів), яка за найбільшого поширення простягалася від північного Кавказу до Маньчжурії.

[2] У кінці нашого збірника ми подаємо спеціальний словничок термінології Льва Гумільова.

[3] Американські суспільствознавство та культурні студії називають такий комплекс «рис окремішності» етнічної групи - етнічністю. Використання понять «етнічна група» та «етнічність» дозволило американським вченим взагалі відмовитися від вживання поняття «етнос». Докладніші роз’яснення навколоетнічної термінології можна знайти в іншій книжечці серії «LIKBEZ-АБЕТКА»: Галушко К. Етноси, народи, нації… Знайди відмінності. К.: Темпора, 2007.

[4] Географічний детермінізм – концепція, згідно якої клімат та інші природні умови визначають специфіку економічного, соціального та політичного життя держав, формують національний дух і національний характер.

[5] Наприклад: История России с древнейших времен до начала ХХІ века / Под ред. А.Н.Сахарова. М., 2006.

[6] Етологія – наука про поведінку тварин.

[7] Щодо сучасних поглядів на походження українців та суть теорії давньоруської народності читач може отримати інформацію з інших книжок «LIKBEZ-Абетки»: Новітні міфи і фальшивки про походження українців. К., 2008; Залізняк Л. Походження українців: між наукою та ідеологією. К., 2008; Чи жили українці у Давній Русі? К., 2009.

 



2013-01-25 11:15:42
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар