В очікуванні тотальної русифікації та диктатури - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Павло Гай-Нижник » В очікуванні тотальної русифікації та диктатури
Павло Гай-Нижник

Доктор історичних наук

В очікуванні тотальної русифікації та диктатури

Через нездатність до політичного компромісу, соціальний «тероризм», занепад військових сил, утиски української мови, початок першої хвилі політичних репресій перед Україною реально постає загроза її існуванню як суверенної держави

Фото з сайта http://www.if.gov.ua

Через нездатність до політичного компромісу, соціальний «тероризм», занепад військових сил, утиски української мови, початок першої хвилі політичних репресій перед Україною реально постає загроза її існуванню як суверенної держави. Цього може не відбутися, якщо ми будемо пильними до самих себе та до уроків минулого, які нарешті маємо засвоїти. Не боятися правди про минуле означає розуміти сьогодення і мати майбутнє.

Усе це може спричинити незворотні процеси згортання державотворчого розвитку країни. Вітчизняна історія початку ХХ ст. вже має невтішний досвід подібного характеру, який мусить бути повчальним для сьогодення. Українська Народна Республіка (УНР), що виникла, подібно до нинішньої України - внаслідок розпаду імперії, невдовзі припинила своє існування. Проте, процеси, які стали акумулятором до падіння УНР, присутні й у житті сучасної Української держави. При цьому, оглядаючись на українське державотворення початку ХХ ст. й кінця ХХ – початку ХХІ ст., складається враження своєрідного дежавю, коли певною мірою (чи то в загальних тенденціях) справджується вислів «історія рухається за спіраллю». Безумовно, шукаючи паралелі подібностей, потрібно розуміти різницю у міжнародному становищі України сьогоднішньої і тогочасної. Проте, характерні ознаки історичного спрямування на диво тотожні. І це змушує мене оглянути їх і усвідомити спільні небезпеки для обох державотворчих процесів та підсумки, що їх вже зазнала Україна початку ХХ ст. й що поволі втрачає Україна сучасна.

Коли Російська імперія (як і Радянська) доживали свої останні роки, український політичний національний рух очолювали (і складали його основну активну масу) представники інтелігенції. Винниченко, Петлюра, Христюк, Швець, Єфремов, як і Чорновіл, Лук’яненко, Горинь, Павличко, Драч та інші були письменниками, поетами, журналістами, правниками, що зазнали гонінь за імперських часів. І ті, й інші, з постанням Республіки, прагли бачити Україну демократичною країною, але спосіб досягнення цієї мети не передбачав протистояння з колишнім імперським центром, а тим паче національно-визвольної збройної боротьби. Відтак за обох епох було обрано парламентську форму здобуття національних прав, коли провідники національним рухом оголосили про своє лояльне ставлення до загальноросійського/загальносоюзного центру на принципах федеративно-конфедеративного співжиття. Центральна Рада ані своїми першими трьома універсалами, ані навіть четвертим не поставила руба питання самостійності України (у IV-му самостійність оголошувалася до зібрання Установчих зборів). У кінці 1980-х – на початку 1990-х Товариство української мови ім. Шевченка, згодом – Народний рух України, додали до своєї назви «за перебудову», чим окреслили свою відносну лояльність до політики Москви. Лише окремі діячі (Міхновський, Лук’яненко), які опинилися у меншості, прагли чіткого оголошення шляху на самостійність, після чого були оголошені ледь не провокаторами. Відтак склалася тенденція самоплинності процесу набуття Україною державності в залежності від світових та загальноросійських процесів – мовляв, від українців мало що залежить.

Перший Генеральний Секретаріат Центральної Ради. 1917 рік

Коли російський центр фактично розвалився (падіння Тимчасового уряду й розкол Росії на «червону» й кілька «білих» центрів наприкінці 1917 – початку 1918 рр., або ж децентралізація в СРСР, заколот ГКЧП тощо у 1990-х), і Україна отримала очікувану, але, як не дивно, несподівану незалежність, молода держава опинилася без національно свідомих провідників (еліти). Здавалося б, саме в цей час провідництво нацією, як моральне, так і фактичне, мала б узяти на себе вітчизняна інтелігенція (не лише творча, але й технічна, адміністративна, управлінська), що опинилася у ролі новітньої політичної еліти. Проте виявилося, що ані на початку, ані наприкінці ХХ ст. «цвіт» української нації не був спроможний до керівництва державою. «Виявилося», що державний організм потребує зваженого рутинного керівництва, політичного компромісу та соціального регулювання, економічного розвитку, а фінанси не стають стабільнішими від яскравих і гарних промов про любов до народу. З колишнього ж центру (Петроград – Москва) припинили надходити не лише вказівки, але й кошти. Ще 29 жовтня 1917 р. голова першого (соціал-демократичного) уряду Центральної Ради В.Винниченко практично визнав бездіяльність генеральних секретарів (міністрів) у справі розбудови державної урядової та адміністративної служби, коли заявив про неготовність національної інтелігенції до урядової роботи та загальну кадрову кризу.

При цьому на поверхню життя випливли і цілком меркантильні потреби – не лише як керувати державою, але й як облаштувати власне життя. Відтак М.Грушевський, що створив собі ореол «мудрого дядька», який став головою українського парламенту й ніби то міг «під час дощу між краплями пройти» (нікого не нагадує?), все частіше на засіданнях Центральної Ради переймався написанням статей задля особистого заробітку й вступив до однієї з найпотужніших партій (есерів). А голова Верховної Ради (згодом – Президент Л. Кравчук) теж став партійним і не забув про питання більш близькі до приземлених. Інтелігенція, що асоціювалася (чи, швидше, сама себе ідентифікувала із совістю нації) у Верховній Раді досить швидко поступилася провідною роллю колишнім директорам, які усвідомили переваги власного нового становища. Тож невдовзі «провідники» національного руху стали підігравати владі не лише червоних директорів, а й новопосталої олігархії, задовольняючись «скромною» вигодою від свого перебування у владі чи т.зв. «конструктивній» опозиції. Крім того, потреба закріпитися на владному олімпі витворила потребу винайти кілька міфів та технологій, головною метою яких стало збереження статус-кво існуючих речей.

Педагогічний музей у Києві – резиденція Української Центральної Ради. 1917 рік

Свого часу військовий міністр УНР О.Жуковський у 1918 р. із захопленням і, водночас, з жалем писав: «Майже кожен із діячів почував себе Наполеоном, почував себе героєм, призваним спасти отчизну і дати їй лад та порядок. Багато із них міркували в душі, що тільки він один покликаний і призваний історією до святого діла – відродження батьківщини. В цьому виявилось інтелігентське кружкове виховання і вплив російської культури. Чисті душею, з великими святими ідеалами, переповненим серцем робити і принести людству добро, любов та правду, але простої роботи, техніки в праці, адміністративного хисту і марудної мілкої щоденної роботи, для них вона не була зрозумілою… Правда не всі то з чистими намірами… щоб щиро працювати. Не треба забувати. ...А такі обставини, в свою чергу, висували на підмостки політичного життя політиків демагогів, ріжних авантюристів, людей аморальних, безпринципних, які устраювали свої особисті інтереси і хтіли взяти від життя, від других людей що тільки можна взяти, але накладати високих обов’язків на себе, ні – це заборонялоси, це не полягало в їхні натурі».

Більше того, на практиці селянство та робітництво, від імені яких творилася нова українська державність та будувався новий соціальний лад, також, врешті-решт, були позбавлені можливостей та важелів впливу на соціально-економічну політику в державі, а Республікою керувала лише група інтелігентів-романтиків, яких невдовзі (за Гетьманату) від влади усунули тогочасні «олігархи» – великі земельні власники, промисловці та фінансисти.

На початку ХХ ст. (як і сьогодні) плідній роботі заважала кадрова проблема. Підбір працівників за партійною приналежністю викинув за межі державотворчої роботи досвідчених у таких справах працівників середньої ланки. Не було вжито заходів до реформування системи праці у департаментах, через відсутність коштів заробітна платня урядових службовців не відповідала потребам часу, тому зовсім не сприяла притоку фахівців до урядових структур. Непродумана кадрова політика призводила до того, що в органах виконавчої влади не було досвідчених і професійно підготовлених державних службовців. Все це сприяло до розвою хабарництва, безпринципності, залежності від вказівок партійних босів та й елементарного підлабузництва і безхребетності владних структур на усіх щаблях державної вертикалі й в усіх сферах суспільного життя.

Фактично було знищено армію. Закон Центральної Ради від 3 січня 1918 р. практично знищував ідею створення збройних сил УНР. Що відбувається із сучасною нашою армією й годі нагадувати. Після відмови від будівництва національної армії та усунення від служби кваліфікованих, але «партійно несвідомих», державних та інших службовців, до шарів незадоволених політикою влади потрапив й численний прошарок цивільних і військових службовців.

Маніфестація українців-солдатів Петроградського гарнізону на підтримку Центральної Ради. Березень 1917 року

«Техніки, інженери, промисловці, дідичі, управителі культурних маєтків, всі інтелігентські сили, цілий вихований літами апарат новочасної суспільности, що міг би одиноко вирвати край з руїни, загнано в кут», – справедливо зазначалося на Всеукраїнському з’їзді хліборобів-демократів. Насправді Центральна Рада (як і сучасна Верховна Рада) так і не стала, «уособленням національно-демократичного фронту», позаяк саме її лідери розкололи спочатку український національний рух (самостійники-націоналісти були оголошені провокаторами, а середній клас і консервативні кола взагалі позбавлялися права бути представниками українства), згодом було нівельовано й поняття демократичного фронту (взяти хоча б політику утиску профспілок). Так виникла глибока системна політична криза Центральної Ради.

Остаточного ж вироку долі УНР, репрезентованій Центральною Радою, завдала криза економічна. Не спромігшись опанувати економічною ситуацією, українська влада втратила лояльність робітництва (саме лояльність, а не підтримку, бо її практично не мала). І, врешті, у підтримці владі відмовили ті, кого вона вважала за свою соціальну базу, ті, кого українські вожді ототожнювали (й ототожнюють) із безмірною губкою, що мала б бути просякнута їхньою ідеологією – селяни. Село, кинуте бездіяльністю уряду сам на сам на поталу хаосу та анархії, не пробачило Центральній Раді невирішеність земельного питання. Чи пробачить Верховній Раді – теж питання. Відсутність же армії і зовсім залишила УНР беззахисною як перед внутрішніми, так і перед зовнішніми загрозами.

Таким чином увесь цей комплекс крайнощів, сукупність управлінської, політичної та економічної криз, фактично ізолювали УНР та її уряд від власного народу («близькість» до народу режиму В.Януковича, на диво провідників його уряду та партії («регіонів»), невдячний народ чомусь не відчуває), що стало ще однією причиною падіння української державності. УНР у тій моделі та за тієї структури владно-управлінських інституцій була приречена на падіння. Питання полягало лише в тому, коли, хто і в який спосіб підірве її ззовні, або коли ця вибухова суміш здетонує з середини. Сталося так, що ці обидва фактори вже визрівали практично одночасно.

Прихід більшовиків на межі 1917 та 1918 рр. – тоді ще слабких і погано організованих – не був чудом, якщо враховувати бездарність тогочасного українського проводу. До влади уенерівців повернули німці, але, коли українцям (уряду есерів) і далі закортіло продовжувати свої соціалістичні експерименти, окупаційній владі урвався терпець – встановлення прямого правління німецької військової влади могло стати реальністю.

Владу Центральної Ради було повалено у квітні 1918 р. переворотом гетьмана П.Скоропадського (за німецького, щоправда, сприяння). Роль Верховної Ради також через короткий час було нівельовано режимом Л.Кучми. За обидвох лідерів відчувалася певна економічна стабільність, життя «вирувало», бізнес почувався добре і тулився до влади, відкривалися українські школи, але російська лояльність відчувалася у кожному ковткові повітря. У владних вікнах взагалі відсвічувалося відображення Кремля. Водночас селянство залишалося без землі, профспілки були позбавлені можливостей захистити робітництво, армії фактично не було, а демократичні свободи і далі згорталися. Як і в ті часи, більшість свідомої інтелігенції зайняла вичікувальну позицію «проти всіх» і лише охочі до влади вожді продовжили боротьбу руками народу за власне місце під сонцем...

Свідоцтво, видане С.Петлюрі. 5 липня 1917 року

Проте розхитування влади було в руслі тогочасної моди – революція понад усе, особливо якщо є можливість її очолити. Коли гетьман втратив владу, – зрозуміло, що не через свою грамоту про федерацію з Росією, а внаслідок масштабної соціально-політичної кризи та зубожіння населення, – у його наступників з’явився реальний шанс показати свої державотворчі таланти, щоправда, за умови засвоєння попередніх уроків історії. Відтак невдовзі обидва режими було повалено: у листопаді-грудні 1918 р. – П.Скоропадського, у листопаді-грудні 2004 р. – Л.Кучми.

Нові керівники держави (голова Директорії В.Винниченко і головний отаман С.Петлюра, як Президент В.Ющенко і голова Кабміну Ю.Тимошенко) мали шалену популярність. Проте, дуже скоро особиста боротьба закінчилася фактичною перемогою других революційних вождів і вони стали першими (С.Петлюра витиснув з Директорії В.Винниченка, а Ю.Тимошенко фактично знівелювала владу В.Ющенка). Кожен з них вважав (а дехто й досі ще вважає) себе ледь не за месію. Але обидва виявилися напіввладними й «халіфами на годину»... Країною почали правити отамани, князьки «місцевого розливу», що з посмішкою спостерігали за боротьбою за Київ, розмірковували на який важіль кинути копійку й зняти карбованець (гривню, марку, долар – за смаком та планами майбутнього самовлаштування). Між тим, країна й народ зубожіли і все частіше займали позицію «проти всіх – лише за себе». Простим людям йшлося про примітивне фізичне виживання. Проте, як завжди, не спали Москва та проросійські сили, Захід же – багато повчав пустопорожніми словами й оглядався на «єдіную і нєдєлімую» (у будь-якому її становищі та забарвленні). При цьому те, що державність в Україні існує лише номінально й скоро може взагалі перетворитися на фікцію не помічав (не помічає й сьогодні) лише сліпий.

Здавалося б, саме в такі часи, національна інтелігенція мала голосно й згуртовано заявити про себе, закликати владну верхівку схаменутися й апелювати до народу. Але інтелігенція (її більшість) знов наступила на старі граблі – вона оголосила нейтралітет, вона уявила себе «вищою» над ситуацією в країні, заявила, що вона «проти всіх». Й потрапила у пастку. У пастку національної совісті й історичної відповідальності. «Розум нації» не має права бути над нацією, він має бути її провідником, надто – за відсутності національної еліти.

Як наслідок, в Україні настали часи гонінь на українське, часи, коли українська державність є засобом збереження новітньої моделі російського (будьмо відверті – російського) панування на певній території – настали часи нової дєнікінщини. Сьогоднішня неодєнікінщина, як і та дєнікінщина, що прийшла в Україну в 1919–1920 рр., також не приховує своєї сили, презирства до  українського та принципів «рубай з плеча» і владарюй. До того ж, нова (українська) денікінщина не лише не відмовляється від послуг комуністів, а й добре опанувала риторикою та засобами їхніх вчителів – більшовиків (лєнінців-сталінців). І, як і та дєнікінщина, сьогоднішня веде нас у Росію, Росію «білу», а, може, й якусь «свою» (а чи навіть під жовто-блакитним прапором), проте, якою керуватиме таки Москва, але не Україна, не українство!

Звичайно ж, це ще не кінець. Сьогоднішня ситуація ще не означає, що боротьба за Україну є вже програною українцями. Не факт, що історія у своєму загальному підсумкові повториться. Власне, щоб цього не трапилося, і треба пам’ятати й аналізувати її тенденції та загрози. А вони були такими: боротьбу програно, Європа вкотре віддала перевагу єдиній Росії, пізніше - голодомори, в’язниці, табори... Що ж до тих, хто сьогодні «проти всіх», то хотілося б нагадати (ні, не їм, а нам усім), що, врешті-решт, вони (ті, що раніше змирилися – Грушевський, Єфремов, Річицький та багато інших) наслухалися заспокійливих пісень нового режиму і навіть спробували співпрацювати, впливати на нього (дехто увійшов в коаліцію з режимом, вислужували теплі місця, письменники шукали народну ідею, академіки тишком-нишком шепотіли й шукали спокою для наукової роботи, ректори принишкли, а потім – усі вступали до партії...). Для забуття (навіть тимчасового) деякі отримали посади, гроші, українізацію, а зрештою – тюрми, сльози родин, катування, могили... Інші (Винниченко) встигли усвідомити помилку й утекти за Захід... А терор набирав обертів, який згодом перетворився на геноцид українського народу (у більшовицько-російському різновиді під українським КПУшним туманом) залишився... Згодом тисячі молодих (і не дуже) людей загинуть у підпіллі в боротьбі з окупантами, але ж цього усього могло б і не бути, коли б наша «розумова верхівка», «совість нації» активно заявляли б свою позицію, очолили спротив народу й включилися б до процесу консолідації нації та формування української політичної еліти, якої українське суспільство й досі не сформувало.

Короткозорість і провінційність світогляду тогочасних, та й сьогоднішніх, «лідерів» і «володарів дум», котрі не бачили (не бачать) національних інтересів зі стратегічної перспективи, лише на ходу звикаючи до самостійництва і державного будівництва становить моральну загрозу існування української нації, яка, як свідчить минуле, цілком здатна сягнути її фізичного нищення. І тоді, й досі, нову державу (модель нового часу) прагли повернути до старої бази (чи то російсько-імперської, чи то російсько-радянської). І у той, і у цей часи світ зазнавав кардинальних перетворень чи не у всіх аспектах як «державо-врядного», так і «суспільно-ладного» життя, й лише українські можновладці залишалися пасивними будівничими старих фундаментів, які прикрашаються й досі новітньою риторикою. Але ж і тоді й сьогодні, ані управлінська, ані наукова, ані творча «еліти» не вимагають глибинних змін. От і виходить, що найбільша країна Європи в умовах нових світових викликів все ще не має чим захищатися, бо ліки надто застарі, а лікарі, здається, самі невиліковні. І на велику міжнародну сцену (як, власне, і внутрішню) поки що нам немає кого виставити у якості «актора» і «гравця» світового рівня, бо й власна сцена порожня. Складається враження, що вітчизняна політична верхівка України є найбільшою загрозою її національній безпеці. Ні меча, ні щита, ні думки! Дай Боже, щоб «не дай-боже»...

Проте, водночас, нині ми можна зробити найважливіший висновок з наших дежавю: ми вже досить багато знаємо про себе і нарешті не боїмося своїх минулих і поточних помилок. Іншими словами, розуміємо, що для створення потужної незалежної держави треба багато і напружено працювати.

«Не треба слів, хай буде тільки діло», як казала Олена Теліга.

2012-09-04 12:00:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар