Українсько-російські відносини у творчості М. Ю. Брайчевського - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Віталій Галішевський » Українсько-російські відносини у творчості М. Ю. Брайчевського
Віталій Галішевський

Аспірант історії Національного університету "Острозька академія"

Українсько-російські відносини у творчості М. Ю. Брайчевського

Він важав неприйнятним курс зовнішньої орієнтації на Росію і СНД, був переконаним захисником української мови і культури, які, на його думку, були тими факторами, що перш за все є протекторами державного і національного суверенітету

Проблема українсько-російських відносин здавна цікавить не лише політиків й політологів, а й істориків. Практично кожен так чи інакше сприймає та оцінює місце Росії в українській історії та сучасності та навпаки. Зважаючи на перипетії нашої історії (зокрема тривале перебування України у складі спочатку Російської імперії, пізніше СРСР) переважна більшість досліджень з цієї теми через різні причини й мотиви вказували на позитивний вплив Росії на «молодшого брата». Однак завжди з’являлися незгодні, що відстоювали кардинально іншу думку. Одним з найбільш знакових представників «незгодних» був історик-нонконформіст Михайло Брайчевський.

Виходячи зі спеціалізації Михайла Юліановича не варто сподіватися на широкий спектр матеріалів з цієї проблематики. Все-таки у славістиці і, частково, в номадистиці не так вже і багато українсько-російських відносин. Однак саме погляди на історію давніх слов’ян, і насамперед Київської Русі визначають позицію того чи іншого історика. Але не варто забувати, що такий активний діяч як Михайло Брайчевський залишив також значний спадок праць політичного, соціального та культурного спрямування. Саме в них і проявляється його бачення українсько-російських стосунків. І в більшості випадків думки вченого висловлені не у відкритій формі, як у його відомому творі «Приєднання чи возз’єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції», а у більш затушованій, де наприклад, негативний вплив з боку Москви проявлявся через хабарництво, нехлюйство, відверту антиукраїнськість чиновників та вищого партійного керівництва.

Брайчевський, як адепт українофільської схеми історії України Михайла Грушевського, безперечно відстоював позиції автохтонності та незалежності як українського історичного процесу так і народу. Захищаючи ідею українського націотворення за схемою М. Грушевського («Україна і Росія сформувалися після розпаду Русі в умовах роздільного існування»), Брайчевський поступово дійшов до ідеї державного суверенітету України. Він вказував, що значні культурні, ментальні та інші особливості, а насамперед формат суспільних відносин – це не що інше, як доцільність незалежного існування двох сусідніх народів. Сміховинною тезою Брайчевський вважав те твердження, згідно з яким український народ боровся з сусідами задля приєднання до народу російського. «Цим історичним актом (Переяславською радою 1654 р.) була завершена тривала боротьба волелюбного українського народу проти іноземних поневолювачів, за возз'єднання з російським народом в єдиній Російській державі. Тож не будемо дивуватися, що акт возз'єднання розглядався як підведення підсумків всієї попередньої історії українського народу (коли головною історичною метою його було саме приєднання до Росії). У зв'язку з цим історія України отримала дуже своєрідну інтерпретацію. Виходило, що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином проти власної національної незалежності. Що незалежне існування було величезним злом для нашого народу. І що, отже, всі ті, що кликали його на боротьбу за національну незалежність, були «найлютішими ворогами українського народу».

Як один із представників національно-культурницької течії в опозиційному русі М. Брайчевський на чільне місце висував необхідність духовного і культурного відродження українського народу, зокрема, його національної самобутності, традицій мови, правдивого висвітлення історичного минулого. Він звинувачував Москву у антиукраїнській політиці, нищенні пам’яток історії та культури, переслідуванні за переконання, незаконних арештах і закритих політичних судах, чинив опір русифікації, ідеологічному одурманюванню людей, догматами соціалістичного реалізму.

Михайло Брайчевський. Вибране

Більш активно проявилися його державницькі погляди тоді, коли він став одним з  засновників  «Руху за перебудову». Тут М. Брайчевський бере активну участь у розробці політичної програми цієї організації, дискутує з лідерами Руху про перспективи українського державного будівництва. Активна громадська діяльність Михайла Юліановича в цей період дозволяє краще прослідкувати його суспільно-політичні погляди, які у попередні етапи були прикриті ширмою марксистсько-ленінської ідеології. Тепер же він активно включився в дискусію щодо перспектив української державності, традиції якої він виводить ще з періоду Київської Русі. Проте вчений враховував також й історичні приклади, що вказували на прорахунки українських провідників, доводячи цим те, що Москва у існуючій ситуації (1989 р. – авт.) піде на все, щоб задушити потяг України до суверенітету. Акцентуючи увагу на кількох принципових моментах державного будівництва (1. не повинно бути сфер життя, підпорядкованих загальносоюзним інституціям; 2. не повинно бути загальносоюзних збройних сил; 3. не повинно бути подвійного громадянства; 4. «абсолютно неприйнятною є стаття, що утверджує російську мову в ролі державної в межах цілого Радянського союзу»), він наголосив, що їх ігнорування може знову повернути державність України до тієї ж історико-політичної фікції, якою вона була доти. Однією з основних вимог-засторог М. Брайчевського була апеляція до суспільної думки і її перевиховання з інтернаціоналістичної ідеології на націоналістичну. «У нашу свідомість укорінився стереотип, згідно з яким багатонаціональні держави є великим благом і досягненням людства». Наводячи приклад історичної долі колоніальних держав і процесу здобуття незалежності постколоніальними країнами Михайло Юліанович вказував не значну прогресивну роль націоналізму в процесі здобуття країною державного суверенітету: «Якраз ХХ ст. пройшло під гаслом націоналізму та національно-визвольної боротьби. Воно позначене крахом колоніальної системи, повним розпадом імперій – Австро-Угорської, Османської, Британської, Французької і т.д. та здобуттям залежними країнами державної незалежності».

З обґрунтуванням цих позицій М. Брайчевський не раз виступав на шпальтах газет та журналів і після прийняття Акту про державну незалежність України. Зокрема, коли Росія почала робити спроби протягнути через СНД ідею спільних стратегічних сил та створення Ради колективної безпеки, він наголосив, що концепція спільної оборони є одним з найнебезпечніших стереотипів комуністичного мислення, тією основою, на якій виросте «нова «тюрма народів». Однією з головних ідей про зовнішньополітичний курс України, М. Брайчевський позиціонував її курс на європейську інтеграцію. «Але хто б міг розтлумачити мені, чому Україна, скажімо має об’єднатися з Узбекистаном, або Киргизією і не об’єднуватися з Польщею, Чехією, Угорщиною, Словаччиною, Болгарією та іншими Європейськими народами, з якими її зв’язують до порівняння тісніші та органічніші зв’язки – історичні, культурні, світоглядні, конфесійні і т.д.». Ще в радянський період він констатував «європейськість» України, вказуючи, що з Європою її пов’язували куди більш тісніші зв’язки ніж з двома іншими «братніми народами»: «Україна… становила собою невід’ємну частину європейського terrariumurbis, її історія була нерозривно пов’язана з тими процесами які в цей час визначали головні напрямки всесвітньої історії».

 

Одне з найважливіших місць у державній політиці України Михайло Юліанович відводив мовно-культурному питанню. Вказуючи на негативний вплив російської мови і культури на Україну, вчений наголошував, що протягом свого тривалого панування в Україні, Москва долучалася до процесу позбавлення народів їх власної національної культури, їхнє прилучення до фактично провінційної російської культури з елементами національної. Підтверджуючи свою думку, вчений пише: «Найзначніші й найталановитіші представники української інтелігенції зараховувалися (і продовжують зараховуватися до числа діячів російської культури (Микола Гоголь, Михайло Глінка, Ілля Рєпін та ін.)». Висвітлюючи це питання у історичному зрізі М. Брайчевський вказував, що у переважній більшості випадків насадження російської культури на Україні мало регресивний характер. Зокрема він вказував, що «російська культура в ХVІІ-ХVІІІ ст. перебувала у жалюгідному стані і стояла набагато нижче від української. Вона не тільки не могла здійснювати «благотворний вплив» на українську культуру, але навпаки, сама розвивалася під благотворним впливом останньої», а тривале насадження російської культури призвело до того, що «країна майже зі стовідсотковою грамотністю, якою описав її в середині ХVІІ ст. Павло Алеппський, Україна на початку ХІХ ст. перетворилася на країну з майже суцільною неписьменністю. У галузі науки, літератури, мистецтва Україна стала глибокою провінцією яка змушена була доводити своє право і здатність на власний культурний розвиток».

Михайло Брайчевський — першопроходець духу

У негайному вирішенні мовного питання М. Брайчевський бачив підвалини для нового розвитку української культури уже в незалежній державі. Він наголошував, що державна мова «має застосовуватися в усіх сферах суспільного життя – в державних установах, культурних закладах, на підприємствах, у торгівлі, закладах громадського харчування, обслузі тощо» і що офіційна влада зобов’язана підтримувати розвиток державної, національної мови. «Відкритий лист» до Президента України засвідчив його виняткову увагу до становища державної мови в країні. У ньому М. Брайчевський показав небезпеки нехлюйського ставлення до національної мови у державі, вказавши, що масове ігнорування чиновниками державної мови та швидкий процес зросійщення української нації – це очевидний крок до втрати Україною незалежності.

Прослідкувавши основні аспекти суспільно-політичних поглядів М. Брайчевського, переконаний, вони видають в ньому істинного патріота України, який не будучи «українцем по крові», став одним із найвидатніших «українців по духу». Михайло Юліанович чітко вказуючи на древні державотворчі традиції українського народу вважав, що Україна повинна бути суверенною, наголошував на євроінтеграційному курсі України. Вважав неприйнятним курс зовнішньої орієнтації на Росію і СНД. Був переконаним захисником української мови і культури, які, на його думку, були тими факторами, що перш за все є протекторами державного і національного суверенітету.

Насамкінець, замість загального висновку, доречно навести думку видатного російського вченого Л. Гумільова: «Коли астрономи спостерігають близьке проходження великої планети і малого метеору, то їх не дивує, що останній підкоряючись силі тяжіння, або падає на планету, або стає її супутником. І ні планета, ні метеор, ні сила тяжіння не винні, тому що в природі немає місця поняттю вини. Але коли стикаються різні етнічні і суперетнічні цілісності, чи може бути по іншому? Воля і настрій окремих людей розчиняються в статистичних закономірностях етногенезу, що відрізняються від законів природи лише меншою вивченістю. Зіткнення народів з протилежними інтересами завжди створює гострі колізії…».

2012-06-25 09:00:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар