200 років неканонічному Шевченку » Статті

Тарас Шевченко та закордонні діячі культури: епізоди шани та любові

Емоційне українське ставлення до Шевченка самозрозуміле. Та ось читаю другий том Щоденників Олеся Гончара — і на сторінці 459-й привертає увагу короткий дворядковий запис за 12 квітня 1981 року:

«Згадалося чомусь, як плакав Стейнбек в музеї Шевченка, стоячи перед посмертною маскою поета і слухаючи «Заповіт».

Джон Ернест Стейнбек? Славнозвісний американський письменник — і плакав у музеї Шевченка? Так його схвилювали наш поет? Наша земля? Цей факт не лише потряс, — він привернув увагу до Тарасового шанувальника, далекого від України і географічно, і ментально. А проте близького духовно; близького як людини, митця, християнина.

***

Уперше Джон Стейнбек побував в Україні в серпні 1947 року — і вже тоді відкрив для себе (й для своїх численних читачів), що українці не подібні до росіян, з якими щойно познайомився в Москві. «Хоча Київ дуже зруйнований, а Москва — ні, кияни все ж не так смертельно стомлені, як москвичі, — писав Стейнбек у «Російському щоденнику» (1948). — Вони не сутуляться під час ходіння, плечі випрямлені, на вулицях часто чути сміх. Може, це властиво для цих місць, адже українці відрізняються від росіян — це окрема гілка слов’ян».

Прикметно, що письменник із США, — на той час уже знаний у всьому світі творець шести романів (серед них «Грона гніву»), повістей, оповідань, лауреат Пулітцерівської премії, — побував у двох колгоспах, і обидва мали ім’я Тараса Шевченка. Щоби не переплутати ці господарства, Стейнбек називав їх «Шевченко-1» і «Шевченко-2». Щоправда, заокеанського гостя настільки щедро частували й поїли, що він у своєму Щоденнику ані словом не обмовився про Голодомор чи напівголодне існування повоєнної пори: в його свідомості ще жевріли певні ілюзії щодо справедливості соціального устрою СРСР, хоча і в Москві, і в Києві, потім у Грузії, був маломовний — на кожному кроці остерігався КГБ. І мав усі підстави.

Восени 1963 року Стейнбек удруге прилетів до Києва. Гостював, зокрема, в Олеся Гончара. «Коли ми приймали дома Стейнбека та його дружину, — згадував Гончар 20 травня 1991-го, — в квартиру непрохано, нахабно набилося повнісінько сексотні, ціла зграя «соцреалістів» у «штатском» очей не зводила, дуже, видно, кортіло їм не пропустити моменту, коли Стейнбек буде мене «вербувати». Вкрали зі столу навіть «Грона гніву», підписані ним, — книжка так і не знайшлася...»

Це було, отже, восени шістдесят третього року. На той час слава автора піднеслася ще вище: 1962-го він отримав Нобелівську премію, був автором нового роману «Зима тривоги нашої» та низки інших класичних творів. Проте Україну не забував, цікавився історією нашої країни, зосібно добою Ярослава Мудрого, захоплювався фресками Софії Київської. Так само його захопила вистава «В неділю рано зілля копала» в театрі ім. Івана Франка: він дивився її від початку до кінця (а не тільки першу дію, як планували організатори зустрічі), хоча й не знав української мови. Наступного дня подався до книгарні, щоб купити цю повість, яка його так схвилювала.

«І це не був жест ввічливого гостя, — наголошує знаний літературознавець Григорій Костюк, який знав Стейнбека особисто (в Нью-Йорку), листувався з ним. — Глибокий психологізм, драматизм і народність твору — це ж органічна риса мистецького світогляду Стейнбека. Як мистець він не міг не відчути цього в драмі О. Кобилянської».

Під час перебування в Києві, в Музеї Шевченка, як згадує Олесь Гончар, Стейнбек заплакав, «стоячи перед посмертною маскою поета і слухаючи «Заповіт». А за півроку, наприкінці травня 1964-го, коли в Україні відзначали 150-річчя з дня народження Шевченка, надіслав з Нью-Йорка сердечне привітання, яке не можна не навести в його повноті:

«Чи можна вплести ще якісь слова у вінок Шевченкової слави — слави, яку беззастережно визнає весь світ? Той, хто шукає плодів діяльності людської, що житимуть вічно, може знайти їх у Шевченка. Я згадую вітром пощерблені скелі на шляху до Гори й потріскані стіни пірамід. Навіть ваш улюблений Дніпро трошки змінив течію й пересунув свої піщані коси. Але слова Шевченка, пролунавши колись, залишилися незмінними назавжди. І я не знаю, чи можна ще додати що-небудь до уславлення його».

Невдовзі славний письменник побував у В’єтнамі, де вирувала затяжна війна, яку підживлював своєю зброєю та інструкторами СРСР. У В’єтнамі  загинув друг Стейнбека — фотокореспондент Роберт Капа, який супроводжував письменника у поїздці до України 1947 року. Сам  письменник літав на бойовому гвинтокрилі, навіть брав участь у бомбометанні. З прихильника СРСР Стейнбек став його критиком. 

Але для України він назавжди залишився другом, звеличником нашого Кобзаря. І не лише він один.

2

Рокуелл Кент. Ще один знаменитий американець, художник і письменник, який 1949-го познайомився з учасниками фестивалю Українсько-американського народного мистецтва, які об’їздили з концертами десять міст США. «Мене попросили сказати слово на концерті цього колективу в Ньюарку, і я сумлінно готувався, щоб мовити щось розумне й значуще. Та, опинившись на сцені, був такий зворушений від того, що побачив і почув на концерті, що пошматував дурні записи й почав просто розповідати про свої враження. Промовляючи від імені присутніх у залі, я набрався зваги заявити, що ми всі як один відчуваємо, ніби і в наших жилах тече бодай трохи української крові».

А в серпні 1958 року Кент з дружиною приїхали на батьківщину Кобзаря безпосередньо, відвідали його Музей у столиці України і заявили (в Книзі почесних відвідувачів): «З цього дня ви маєте зарахувати нас, двох американців, до тих мільйонів людей у всьому світі, які віддають шану найвеличнішому з великих — Шевченкові. Ми глибоко зворушені. Щиро ваші Саллі та Рокуелл Кент».

Зворушений був Кент і в березні шістдесят першого, коли виступав на Шевченківському вечорі в Нью-Йорку; і в травні шістдесят четвертого, коли (перед тим побувавши в Ужгороді) прибув до Києва на Міжнародний форум діячів культури, що його — під егідою ЮНЕСКО — репрезентували учені і митці із сорока трьох країн.

«Я сердечно вдячний вам за виявлену мені честь узяти участь у святкуванні 150-річчя з дня народження великої людини... — сказав Кент 29 травня, виступаючи перед учасниками Форуму в Києві у залі засідань Верховної Ради. — Тарас Шевченко як видатний художник і великий поет повинен здобути широке визнання у Сполучених Штатах». І висловив надію, що твори українського поета стануть для американців такими ж близькими, як сонети Шекспіра чи поезії Роберта Бернса. Щодо самого себе, то Кент глибоко шкодував, що в юності не зазнав на собі впливу Шевченка, який, незважаючи на десять літ ув’язнення, внутрішньо не змінився і «зберіг молодість до кінця своїх днів».   

Творчість славного американського художника частково віддзеркалена  у Львові. В картинній галереї міста зберігаються чотири картини Кента — часточка з тих дев’ятсот полотен і гравюр, що їх він 1960 року подарував  музеям Москви, Ленінграда, Єревана, Києва. Інші шанувальники, а точніше — шанувальниці Шевченка, пов’язані зі Львовом безпосередньо. Проте не американці, як Стейнбек чи Рокуелл Кент, а представниці туманного Альбіону...

3

Етель Ліліан Войнич. Авторка роману «Овід» (в іншому перекладі — «Гедзь»), що вона його написала 1895 року про боротьбу італійських патріотів проти австрійського володарювання, про ідейну непохитність і драму головного героя Артура Бертона.

Під час творення свого відомого твору, в лютому 1895-го, Етель приїжджала до Львова, щоб зустрітися з Михайлом Павликом та Іваном Франком. Павлик спершу сприйняв її як «шпигунку». Та коли вона подала рекомендаційного листа від Сергія Степняка-Кравчинського, якого Павлик знав особисто (познайомився 1879-го в Женеві), то заспокоївся. Ще раніше Степняк-Кравчинський листовно познайомив Павлика з чоловіком Етель Ліліан — Михайлом Войничем, і вони листувалися.

Щирі взаємини з львівськими друзями, дружба з родиною Кравчинських, в якій панував культ «Кобзаря», сприяло тому, що англійська письменниця всім серцем прихилась до «країни Дніпра», як називав свою батьківщину Степняк-Кравчинський. Саме Сергій — мати його була українкою — зацікавив Етель Ліліан Україною, творчістю Шевченка. І Войнич вивчила українську мову, переклала декілька пісень, серед яких «Чайка» («Ой горе тій чайці...»), відтак взялася за переклади Шевченка. 1911 року  видала окремою книжечкою шість поезій Кобзаря, до яких написала передмову і нарис про поета, ставлячи його в ряд світових ліриків.

Найкращі з цих перекладів, зазначає професор Роксолана Зорівчак, — «Заповіт» (найдосконаліша з усіх дотепер відомих англомовних інтерпретацій), «Зоре моя вечірняя», «Мені однаково, чи буду...» Безмежна щирість цих поезій проривається крізь переклад...» А ще, наголошує дослідниця, Войнич «зберегла багатство змісту і своєрідність стилю першотворів...» І до кінця своїх днів (вона, майже всіма забута, померла 28 червня 1960-го в Нью-Йорку у віці дев’яносто шести років) зберігала «Поезії Т. Гр. Шевченка, заборонені в Росії», що були видані в Женеві 1891 року. З цієї книжки Етель й перекладала англійською мовою поезії Тараса.

4

Не менш інтригуючий, вражаючий життєпис співвітчизниці Войнич — Віри Річ (1936 — 2009), яку називали «надзвичайним послом України в світі англомовної культури». Віра Річ народилась у Лондоні, навчалася в Оксфорді, писала вірші — і от...

«Я достеменно можу назвати дату, з якої розпочалася моя кар’єра перекладача, — це 24 квітня 1956 року... На моєму двадцятому дні народження один із друзів був українець Володимир Микула, який на той час працював над дисертацією. Я пам’ятаю таку розмову:

— Невже це правда, що ти можеш перекладати поезію? Ти не була би проти перекласти одну українську поезію, звісно, для публікації в журналі...

—Так, добре. Але я... не знаю української мови.

— Це не проблема. Ти вивчиш...»

Треба подякувати цьому свідомому українцеві, Володимирові

Микулі, за цю молодечу впевненість «ти вивчиш». І юна англійка-поетка справді опанувала українську мову, причому блискуче. Спершу вона переклала Франків «Пролог» до його поеми «Мойсей», який уже наступного, 1957, року побачив світ в «Українському віснику», що виходив у Лондоні. А 1961-го видала збірку перекладів творів Шевченка. Врешті-решт переклала «Кобзар» повністю. Їй належать близько ста публікацій про нашого Кобзаря та українське письменство взагалі, зокрема глибока розвідка про драму «Гамлет» Вільяма Шекспіра у перекладі Григорія Кочура.

1997 року Національна спілка письменників України присудила Вірі Річ премію ім. Івана Франка — найвищу нагороду в галузі перекладу; 2005 року її обрали Почесним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка. А 2006-го нагородили орденом княгині Ольги. Тим-то своє сімдесятиріччя Віра Річ святкувала не в Англії, а в Україні. Спершу — у Львові. Тут, у Дзеркальній залі Національного університету ім. Івана Франка, наша дорога гостя ілюструвала свою розповідь співом, навіть танцями; а коли їй подарували вишивану сорочку, вона тут же одягла її — під загальні оплески. Відтак її вітали в Києві.

А 20 грудня 2009 вона пішла з життя, заповівши поховати себе в Каневі біля Шевченкової могили. Її бажання виконали. 15 квітня 2011, в п’ятницю, на «козацькому» канівському цвинтарі було встановлено пам’ятний знак Вірі Річ, в який вмонтовано її прах. Тепер і у вічності романтична українофілка з далекої Великобританії буде поряд з нашим Тарасом. Хіба це не диво?

***

На цьому місці годилося б поставити крапку. Адже виявів шани й любові до українського Кобзаря — не перелічити. Скажімо, величаве відкриття пам’ятника Шевченкові у Вашингтоні (27 червня 1964 року) та хвилююча промова екс-президента Дуайта Ейзенхауера.

Це також вислови інших видатних людей світу: і в Шевченковім Музеї в Києві, і в Каневі на Чернечій горі — всюди, де пломеніє вогонь Кобзаря. Ось рядки в перекладі Миколи Зерова із сонета «Шевченкова могила» російського поета Петра Бутурліна, який жив у 1859 — 1895 роках — і теж передчасно пішов з життя:

Побожний гостю! Припади чолом,

З душі зринає радісний псалом,

Хоча від сліз і туманіють вії.
 

Там дід Дніпро і степ без берегів,

А тут гора, розлогий шум гаїв,

І хрест, як символ муки і надії.

Автор цього есею теж пережив потрясіння, коли вперше піднявся на Чернечу гору. І відчув дух Шевченкової всеприсутності. На очі несамохіть навернулись сльози. Але це були сльози вдячності, очищення; відчуття і своєї причетності до історії, до немеркнучого слова Кобзаря.

Петро ШКРАБ’ЮК, письменник, доктор історичних наук, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (Львів)