У тому бойовищі українець воював за Україну. Сталінградський етюд - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Віталій Галішевський » У тому бойовищі українець воював за Україну. Сталінградський етюд
Віталій Галішевський

Аспірант історії Національного університету "Острозька академія"

У тому бойовищі українець воював за Україну. Сталінградський етюд

Цю битву вже 70 років називають ключовим і водночас поворотним моментом в ході Другої світової війни

Цю битву вже 70 років називають ключовим і водночас поворотним моментом в ході Другої світової війни. Історія не знає випадків, щоб у битві за одне місто боролося понад два мільйони бійців. 6 місяців боротьби за кожну вулицю, кожен будинок. 6 місяців в постійному русі без їжі, води і боєприпасів. Сьогодні, як і тисячі років тому, політика та історія існують невіддільно, тому ми часто стикаємося з відвертими перегинами та фальшуванням незаперечних фактів. Національний поворот в українській історичній науці, безперечно, призвів і до деяких негативних тенденцій, серед яких недооцінка радянського фактору у перемозі над Німеччиною. Однак, навіть на Заході визнають, що перемога на Волзі була вирішальним фактором у перемозі над Німеччиною. Розуміючи, що перебування України у складі Радянського Союзу було величезним злом для нашого народу, варто все ж таки усвідомити, що у роки таких катаклізмів як Друга світова війна не варто радикально судити про більшість тогочасних подій і процесів. До такої події і відноситься Сталінградська битва.

Суспільство повинно розуміти, що у дні тієї битви рядові солдати билися не за партію, чи світову революцію, у тих жахливих умовах мільйони поклали свої життя за рідну землю, батьківську хату… У тому бойовищі українець воював за Україну, росіянин помирав за Росію, білорус – за Білорусь і т.д. Найкращим підтвердженням цьому є спогади українських ветеранів, які, безперечно, усвідомлювали, що лише від них залежить подальша доля України. Зокрема К. Борисенко в опублікованих на шпальтах газети «День» (№ 19, 1 лютого 2003 р.) спогадах вказує: «Пам’ятаю, перед боєм у балці Ягідній під Сталінградом у січні комбат — майор Доценко з Дніпропетровська — заспівав українську пісню. Його підтримали сотні голосів, і заспівали так, що стрілянину з німецьких окопів припинили. А ми, українці, до мурашок по шкірі відчули, що тут, у Сталінграді, ми захищаємо і свою Україну. А наступного дня після того, як відбили Лапшин Сад із великою алеєю пірамідальних тополь — південне передмістя Сталінграда, — з’явилася пісня. Хто придумав її — не знаю, хто заспівав першим — також. Але з’явилася вона вчасно і так за душу брала! Мені запам’яталися лише кілька перших рядків:

«В Сталинграде тополя седые

засверкали снежным серебром!

Вспомним, братцы:

тополя такие, как у нашей

хаты над Днепром!»

Люфтваффе проводить бомбардування житлових районів Сталінграда, жовтень 1942 року

Отож, навесні 1942 року Гітлер був повний рішучості повернути собі ініціативу на Східному фронті після поразки під Москвою. Новий німецький наступ мали здійснювати дві групи військ загальною чисельністю більше ніж 1 мільйон чоловік та близько 2500 танків, за підтримки військ сателітів: Румунії, Угорщини та Італії (близько 600 000 чол.). Вони повинні були остаточно розгромити радянські війська на півдні країни з метою захоплення нафтових свердловин Кавказу для забезпечення Німеччини достатньою кількістю енергетичних ресурсів, необхідних для продовження війни. Проте недалеко від шляху до Бакинських нафтових родовищ стояло велике промислове місто Сталінград. Сучасні дослідники вважають, що наступ німецьких військ на сталінградському напрямку відбувся за особистим наказом А. Гітлера, який був одержимий ідеєю штурмом оволодіти містом, названим ім’ям свого ворога – Й. Сталіна. 

5 квітня 1942 року Гітлер затвердив Директиву верховного командування вермахту № 41, в якій викладався загальний задум наступу в літній кампанії 1942 року. Ця амбіційна директива була заснована головним чином на помилковому припущенні Гітлера про неминуче матеріальне і моральне виснаження Червоної Армії після величезних втрат, завданих їй у 1941 році. 6-а армія (на чолі з Ф. Паулюсом) мала просуватися до Волги та захопити Сталінград, пізніше до неї було перекинуто 4-у танкову армію (на чолі з Г. Готом).

Вуличні бої у Сталінграді

Наступ було розпочато 28 червня. Атаки були успішними насамперед тому, що радянські війська чинили невеликий опір у степу і почали безладний відступ на схід. Кілька спроб військ Червоної Армії відновити лінію оборони не мали успіху тому, що безкрайні степи Поволжя і Подоння були для німецьких генералів чудовим театром бойових дій для тактики бліцкригу, яка була козирем німецької армії. 17 липня частинами 17-ої та 1-ої танкової армій було захоплено Ворошиловград (нині Луганськ), чим було завершено опанування промислово важливими областями Донбасу. 23 липня 1942 р. Гітлер підписав директиву № 45 про продовження операції «Брауншвейг», найважливішої частини плану літньої кампанії 1942 року. 27 липня німецька армія після недовгих вуличних боїв, взяла Ростов, і на наступний день досягла місто Калач-на-Дону на схід від Донської дуги, всього за 70 км від Сталінграду. З того моменту вони почали використовувати війська італійських, угорських та румунських союзників, щоб прикрити свої фланги.

Після втрати Ростова-на-Дону Сталін видав відомий своєю безглуздістю наказ № 227, більш відомий як «Ні кроку назад!». Наказ вимагав зміцнення дисципліни найжорстокішими заходами. Передбачалося створення штрафних підрозділів, а також загороджувальних загонів, які повинні були розташовуватися в тилу дивізій з завданням у разі паніки і безладного відходу частин розстрілювати на місці дезертирів і боягузів. Радянські війська і без всяких наказів і додаткових адміністративних заходів були готові «стояти на смерть».

У кінці липня радянському командуванню стали зрозумілі наміри Гітлера. В східній частині міста, що простяглася вздовж річки Волги, було зосереджено більше військ для захисту. З цих підрозділів була сформована 62-а армія і 1 вересня її командування було доручено генералові Василю Чуйкову. Чуйков отримав наказ захищати Сталінград за будь-яку ціну. Сталін заборонив повну евакуацію жителів міста, тому що їх присутність, як він вважав, сприятиме захисникам в організації опору. Цим рішенням він прирік сотні тисяч мирних людей на загибель, тому відповідальність за тисячі таких смертей лише на вище керівництво СРСР. Цивільні особи, включаючи жінок і дітей, були мобілізовані для риття траншей і будівництва оборонних позицій. Масові атаки Люфтваффе 23 серпня призвели до пожеж, лише в цей день загинуло 40 тис. чоловік. Вісімдесят відсотків будинків в місті було знищено. За свідченнями німецьких офіцерів вогонь був таким сильним, що на віддалі 40 – 50 км. від міста можна було читати вночі.

Вуличні бої у Сталінграді

До кінця серпня німецькі сили досягли Сталінграду. На початку боїв за місто значну частину радянських військ складало ополчення робітників, яке було погано навчене і цілком свідомо кидалося командування на смерть.  1 вересня 1942 року радянські війська налагодили переправу через Волгу, якою постачалися припаси і перекидалися підкріплення. У руїнах зруйнованого міста 62-а армія облаштовувала свої оборонні позиції готуючись до жорстоких і відчайдушних боїв.

Під Сталінградом німецькі війська зіткнулися з ще не знайомою для них тактикою. Тогочасна німецька військова доктрина була заснована на тісній співпраці між танками, піхотою, артилерією та авіацією. Однак тактика радянських військ застосована В. Чуйковим, полягала в тому, щоб лінія фронту знаходилася якомога ближче до ворога. Ця тактика змушувала німецьку піхоту вести боротьбу без підтримки, через ризик потрапити під вогонь власної артилерії та авіації. Важка боротьба йшла за кожну вулицю, кожен завод, кожен будинок, підвал і сходи. Боротьба за Мамаєвий Курган, пагорб поруч з містом, була особливо нещадною. Висота переходила з рук у руки кілька разів. Протягом одного з радянських контрнаступів, щоб повернути курган, радянські війська втратили в один день цілу дивізію (більше 10 тис. чол.). В іншій частині міста будівля, яку захищав взвод під командуванням сержанта Якова Павлова, була перетворена на фортецю. Будівля, яку пізніше назвали «будинком Павлова», знаходилася на відкритому просторі в центрі міста. Солдати оточили будинок мінними полями, встановили кулеметні позиції у вікнах і зробили отвори в стінах фундаменту для кращої мобільності. Активно використовувалися у вуличних боях снайпери, найлегендарнішим з яких став В. Зайцев, доля якого лягла в основу фільму «Ворог біля воріт».

Наступ німецьких військ

У листопаді, після трьох місяців кривавої битви німецькі війська нарешті досягли берегів Волги у центрі міста, захопивши 90% міста, і розірвали 62-у армію на 3 частини. Однак повністю захопити місто німецькій армії не вдалося, а радянський контрнаступ вже був підготований.

19 листопада 1942 року Червона армія розпочала операцію «Уран» наступом з півночі. 20 листопада 1942 року розпочався наступ радянських військ двома арміями на півдні. Румунські війська, що складали фланги сталінградського угрупування німецьких військ, були розбиті майже відразу. Через два дні недалеко від міста Калач, радянські війська замкнули кільце навколо німецьких військ у Сталінграді.

Бойові дії з 19 листопада по 24 грудня 1942

У сучасній літературі пропонується розгляд контрнаступу під Сталінградом в загальному контексті наступальних задумів Ставки ВГК. Зокрема, увага істориків в контексті Сталінградської битви приділена наступу на Центральному напрямку, а саме 2-ій Ржевско-Сичовській операції (операції «Марс»), що проводилася в листопаді-грудні 1942 р. військами Західного і Калінінського фронтів з метою не допустити перекидання військ противника під Сталінград. У минулі роки ця операція не отримала достатнього висвітлення у вітчизняній історіографії. Пожвавлення інтересу до питання про значення подій в районі Ржевського виступу для результату Сталінградської битви не в останню чергу пов'язане з появою монографії американського історика Д. Гленца «Найбільша поразка маршала Жукова», в якій операції «Марс» приписується самостійне значення, і вона розглядається як рівнозначна за масштабом та значенням операції «Уран». Оточення і розгром 9-ї армії вермахту під Ржевом мало поряд з настанням під Сталінградом стати основною ланкою в ланцюзі гучних перемог Червоної Армії взимку 1942-1943 рр., що могло б призвести до поразки Німеччини вже в 1943 р.

В оточення потрапило від 250 тис. до 290 тис. солдатів країн Осі. Це включало в себе чотирнадцять піхотних, три танкові, три моторизовані, одну протиповітряну і дві румунські дивізії та хорватський полк.

Бойові позиції радянських військ

Радянські війська невдовзі створили дві лінії оборони: внутрішню, щоб захиститися від атак з котла, і зовнішню, щоб захиститися від можливих спроб деблокування оточення.

Гітлер заявив, що німецька армія ніколи не покине Сталінград. Німецькі генерали запропонували створення нових оборонних рубежів на заході за лінією річки Дон. На це Герман Ґерінґ заявив, що Люфтваффе зможуть постачати 6-у армію через повітряний міст. Німецькі війська в Сталінграді потребували близько 500 т. вантажів на добу. Щоб виконати це завдання, до Сталінграду повинні були вилітати щоденно 230 транспортних літаків Ju 52. Однак, поєднання поганих погодних умов, та успішні дії радянської зенітної артилерії, призвело до того, що армія Паулюса отримувала менше третини від необхідного. Через нестачу продовольства німецька армія постійно голодувала, що призводило до фізичного виснаження солдат. Також почали швидко закінчуватися паливо і медикаменти і тисячі почали гинути від голоду, хвороб і холоду.

Годинник німецької військової історії вже безупинно відраховував час катастрофи, що наближалася на Волзі. А фюрер патетично сповіщав Паулюса у своїй новорічній телеграмі: «Ви і Ваші солдати повинні зустріти Новий рік твердо вірячи, що я і Верховне командування... використовуємо всі свої сили для порятунку німецьких частин в Сталінграді і перетворимо їх довге очікування в найбільший тріумф німецької військової історії». Гітлер мав на увазі формування нового ударного угрупування, групи армій «Дон» на чолі з фельдмаршалом Еріхом фон Манштейном. Їм було поставлене завдання по деблокуванню Сталінграда. 12 грудня Манштейн розпочав операцію «Зимова буря». Німецький 57-ий танковий корпус, за підтримки румунських частин рухався від Котельниково на північному сході від Сталінграда і після тижня запеклих боїв з радянською 51-ою армією подолав більшу частину відстані. Досягнувши річки Мишова, Манштейн передав кодовий сигнал «Гуркіт грому», за яким Паулюс повинен був виступити йому назустріч, вдаривши в тил радянським військам. Однак Гітлер заборонив Паулюсу йти на прорив. 24 грудня радянські війська завдали контрудару, та відкинули групу армій «Дон» від берегів  Мишової.

Німецькі військовополонені у Сталінграді

Після відступу на захід групи армій «Дон», радянські війська приступили до підготовки до операції «Кільце». Її здійснення покладалося на війська Донського фронту, посилені трьома арміями Сталінградського фронту. Після того як Паулюс відхилив пропозицію здатися, радянські війська 10 січня 1943 року почали масовий артилерійський обстріл німецьких позицій, а потім штурм. Після двох днів інтенсивних бойових дій німецькі позиції розпалися. Вісім німецьких дивізій припинили своє існування, як військові формування. Через тиждень німці втратили контроль над останнім аеропортом. У той час, більше 100 тис.  німецьких солдатів залишалося в Сталінграді. 30 січня Гітлер підвищив Паулюса у фельдмаршали. Німецькі фельдмаршали ніколи не потрапляли в полон, і Гітлер про це прямо сказав Паулюсу, очікуючи, що він буде битись на смерть або вчинить самогубство. Однак 31 січня Паулюс підписав акт про капітуляцію, того ж дня здалася більша частина німецьких військ. Останні осередки опору німців були ліквідовані 2 лютого. Загинуло ще кілька тисяч чоловік. Частини, що оборонялися у фабричній частині міста, оборонялися до останнього набою. Вони були виснажені, перебували на межі голодної смерті і страждали від ран і обмороження. Вони не відчували ілюзій щодо свого майбутнього, прекрасно розуміючи, що їх чекає далі. З обох сторін розстріли військовополонених стали звичайною справою. Але для уцілілих солдатів армії Паулюса, кошмар ще не скінчився. Із більш ніж ста тисяч німецьких солдатів, що потрапили в полон, тільки п'ять тисяч повернуться додому.

Центр міста Сталінграду, 2 лютого 1943 року

«На рубежі століття Сталінград був визнаний вирішальною битвою не тільки Другої світової війни, а й епохи в цілому», - вказує відомий британський історик Дж. Робертс. Наслідки Сталінградської битви не можуть визначатися лише кількістю загиблих солдат і знищеної техніки… На Східному фронті кожен чоловік, жінка і дитина заплатили свою ціну цій битві. Для українського народу такою жертвою стали сотні тисяч полеглих воїнів, що свідомо віддавали свої життя за власну Батьківщину. У полум’ї того бойовища ніхто не думав про переваги чи недоліки радянської системи, кожен намагався захиститися від ворога. Саме тому цілий світ віддає свою данину цій битві, яка стала поворотним пунктом у світовій історії. Так, до сьогодні в музеї Сталінградської битви у Волгограді зберігається оригінал меча, що його викували за наказом англійського короля Георга VI, і був подарований народам Радянського союзу У. Черчілем за подвиг у Сталінградській битві. Подальший наступ ядерної ери означав, що таких битв, як Сталінградська, ніколи вже не відбудеться. Вона стала найбільшою битвою останньої війни доатомних часів.

2012-02-02 18:21:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар