Спогади Магди Стокотельної-Угрин - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Спогади Магди Стокотельної-Угрин
   

Спогади Магди Стокотельної-Угрин

Наталія Загоруйко

…Ходили комсомольські бригади, збирали податки. Забирали все з комори, з хати, з подвір’я. Щупами все передзьобували, щоб нічого від них не заховали. А як була дощова погода й болото, то тими щупами чистили чоботи, а потім робили переверти в скринях, навмисно все вимащували тим болотом і писали по стінах. Зараз пригадую, що тоді виробляли і думаю: а хіба так можна?

Це, напевно, був 1947 рік, коли тато відігнав корову під Тернопіль, де тоді ще трохи краще жили люди, щоб придбати якоїсь їжі додому. Якби не вигортали все у нас, то і голоду не було б. Привозив потроху хліба, бараболь, десь макух вдавалось роздобути. А як був макух, то вже було що їсти. А перед тим, мабуть, ще 1946 ріку, прийшли перепис робити ті комсомольські бригади. І ось перечитує якась комсомолка: «Лошадь есть, корова есть, свинья есть, овцы есть и коза есть – КУРКУЛЬ!!!». Довгенько ми сміялись і люди разом з нами. Якби кози не було, то б і куркулем не був би. Звичайно, на подворі було все – кури, гуси, качки – ми біля потічка жили, то гріх був би, якби не тримали тої птиці.

Ксенiя Стокотельна (кiнець 1920-х рокiв)

…Ходили з дня у день. Вимагали хліб, м’ясо, молоко. Одного разу прийшли і доказували, що ми ще не додали 5 кілограмів м’яса, за що взяли маленьке телятко з подвір’я. За тим телятком мої молодші братик та сестричка дуже плакали…

Час минав, сорок сьомий рік пережили, але збір податків і позик продовжувався. Примусово змушували підписувати великі позики. Ходили по ночах і не давали людям спати. Прийшли одного разу до нас і вимагали, щоб тато підписав позику, але її вже брали, а це знову вимагали. Батько не погоджувався з ними й з ліжка не вставав (прийшли вночі, як завжди). Молодий перевертень (односелець, який був за Бандеру, а став комсомольцем) зірвав батька з ліжка й так в тому спідньому повів його до сільради підписувати позику. Батько змушений був коней продати та ще щось, щоб сплатити ту позику.

У сільраді били людей, щоб ті скоріше погоджувались на підпис позики. Іншого разу до сільради повели вже маму (Ксенію Стокотельну, 1909 року народження), але, мабуть, вона не підписала. Пам’ятаю, як прийшла й каже: «Добре, що була в кожусі, бо так пару палиць потягнув по плечах, якби не кожух, то була б синя».

Змушували людей записуватись до колгоспу, а наш тато не хотів. Мама писала заяви, але від неї не брали – рвали та сварились – «Хай господар пише». Люди в селі писались до того колгоспу, а батько не спішив, казав, що краще кудись на роботу поїде. Один на все село до колгоспу не вступив.

Ксенiя Стокотельна з дітьми (1952)

Та прийшли до нас із конем і плугом та й попри саму хату переорали. Борозна та називалось «відрізати город», бо до колгоспу не йде. Та було того сміху, один чоловік Гаврищук, що був з плугом, каже: «А тепер, Іване, будеш на під ходити с…ти». Вийшло так, що з одного боку хата, а все господарство опинилось за борозною. Те, що за борозною опинилось, то було вже не твоє… Мама говорила батькові: «Іване, запишись до колгоспу, бо вивезуть на Сибір». Але тато не вірив у таку перспективу, принципово відмовлявся йти до колгоспу й жартував: «Хоч би тебе, Ксенько, з твого п’єца не забрали».

А «рубахи» (так в селі називали військових, які спеціалізувались на пошукові ворогів народу)… Як вони бандерів шукали! Зайдуть до хати і по баняках найперше тих бандерів шукають, покришками дренькають і кричать: «Бандеры есть?». Ніби в каструлях бандери сиділи… Але поза баняки і до пічки добирались. Одного разу нас троє малих сиділо на печі, а «рубашник» почав піч валити якимось топірцем. Пічку розвалює – вогонь на нас, ми вже за комин сховалися, а він все не зупинявся, не зважав на те, що діти попечуться. Було, що люди в нашому селі вдавали, що не розуміють, про кого йдеться. Одного разу старша сестра мого батька Ганна якось відповіла, що «Колись була бандерівка (перекручуючи слово бандура), колись грали, але зараз війна. Все погубилось». Тоді один сказав: «Пойдем. Она ничего не понимает».

Але на подвір’ї й справді була криївка, тільки не могли знайти… Не знайшли. За стайнею під горою була, вдало замаскована курником. Одного разу прийшли до нас на подвір’я знов шукати бандер. Павлусь був у тата на руках, а «рубашник» почав стріляти попри батькову голову. Тато закривав вуха дитині, притуляв до грудей, щоб дитина не оглухла від того страшного звуку. Я тоді з вікна це бачила. Після цього нальоту тато пустив у криївку кролів й качок, щоб слідів не залишилось від того сховища. Батьки боялись розправи НКВД, бо мали четверо дітей. Пам’ятаю, як мама на моїх очах порубала тризуб (висів у великій хаті під образом) й кинула його у піч, бо за збереження національної символіки тоді могли не просто ув’язнити, але й розстріляти. До того ж бандер тоді шукали практично щодня, перекидаючи все на подвір’ї. Якось татові це набридло й каже: «Не буду прибирати, бо завтра у другий бік все перекинуть знову». Тривало це, доки не вислали нас.

Магда, Павло та Ольга Стокотельнi (Сибiр, селище Тогур, 1955 р.)

Брали все, не було міри в тому грабункові. Якось вечором прийшли по позику, був голова сільради з іншими. Вимагали, аби батьки дали позику. Взяли у нас 500 рублів, залишивши нам на господарстві 50 копійок, а вранці прийшли висилати на Сибір. Зраділи, що тато вдома. Перше, що сказали: «Собирайтесь! Два часа на збор!». Так, нас, «пособников банд ОУН-УПА», вислали на Сибір 9 травня 1950 року. Радянська влада була великим символістом навіть у малому… Видно, наше виселення – виселення ворогів народу – присвятили саме до роковин цієї події. П’яту річницю перемоги з нами відсвяткувало так ще чотири родини з нашого села Нівра, зокрема сім’я моєї тітки. Залишились бабуся і дідусь самі. Вони жили окремо й від людей довідались про те, яка біда спіткала нас. Дідуся від цього горя розбив інсульт й бабуся сама 7 років його доглядала паралізованого. Жодні слова не можуть передати того болю… Висилали нас, як тоді зазначалось, назавжди – старенькі думали, що вже ніколи не побачить ні своїх дітей, ні онуків! Страшно згадувати це тепер.

Спочатку ми всі закам’яніли, не рухались. Марійка, старша моя сестра, скрикнула: «Давайте збиратися !». Зібрались… Посадили нас на воза, декілька вузликів взяли, а більше не дозволили взяти. На того воза поклали бочку, що не було де ноги діти. Ми не розуміли для чого цей вантаж везуть. Як виявилось, то треба було їм на пересильний пункт до Копиченець на паливо. А на другого воза ще у нашій присутності керівник виселення складав собі все з нашої хати, що краще було, що йому сподобалось! Так! Як прийшли до нас москалі «освободителі», то таку дали свободу, що «освободили» не лише від рідної хати та рідної України, а й навіть від рідної сорочки… Зробили нас голими і голодними. Позабирали все і вислали на Сибір… Як нам було важко прощатись з своїм подвір’ям, садком, річкою, долинами та левадами, соловейками нашими… Я ще попросилась на кошару до овець. Обняла вівцю, котра відмовлялась годувати своє дитинча, й під конвоєм востаннє погодувала ягня…

Так все в нас видерли, що й булки дитині не було за що купити. Всіх позвозили до сільради, потім перевезли до Мельниці-Подільської для ночівлі в КПЗ. Потім до Копиченець на пересильний пункт. Загнали в маленьку камеру, де не було місця для всіх. Два тижні наша мама сиділа й спала на параші, аби дітей вкласти на нари. Кому треба було, то легенько торкав її за плече, будили її, вона вставала…

Двоюрiднi - брат Петро та сестра Марiйка (Сибiр, селище Коржа,1957)

Під час переклички виходили всі з камери, а я все бігала в кінець коридору подивитись, що робиться далі. Там через заґратовані двері було видно сусідній коридор, де часто лежали обкровавлені люди після допитів. За свою цікавість я частенько отримувала кирзовим чоботом від чергового. Через це у мене страх і відраза до військової форми на все життя.

Викликали на допити, катували людей. Батька теж викликали. Сварились за те, що мовчить і били. Викликали на допити багатьох, було і зовсім страшно – тижнями людей тримали. Настю з Бабинець, яка була зв’язковою у підпіллі, після допиту двоє попід руки довели до камери, відкрили двері й кинули, як клубок м’яса. Люди два тижні тримали її на вереті, бо не годна була ні до чого доторкнутися.

Із часом перевели нас в більшу кутову камеру, але вона була ще гірша, бо не було нарів, тому всі змушені були сидіти і спати на підлозі. Камера була переповнена, тому мама не спала вночі, боялась, щоб дітей не подушили. З жахом пригадую ті картини: людей багато, параші підтікають, ми на підлозі… Були й люди зі зовсім малими дітьми, весь люд разом, простий з інтелігентами, навіть молодий священик був з маленькою дитиною.

Настав день перевезення. Всіх позвозили на залізничний вокзал до вагонів. Далі по дорозі підчіплювали вагони з усіх пересильних: копиченського, бережанського, львівського, формуючи один ешелон. Загнали людей у телятники й повезли до Сибіру. Ані води, ані їди не давали. Харчувались ми одними сухарями, що бабуся з родичкою нам на передачу принесла, долаючи шлях у 70 км. Їхали ми більше двох тижнів. «Выгрузили» нас у Томську на звалищі переробленого вугілля. Опинились на згарищі, ходили по тих горбиках із перегару. Гарно хтось написав на стіні туалету: «ХТО НЕ БУВ, ТО ЩЕ БУДЕ, А ХТО БУВ, ТО НЕ ЗАБУДЕ !». Я довго дивилась на той напис і розуміла, що й, справді, не зможу забути… Коли нас вранці перевозили до порту, жінки молились, щоб Бог поміг це все пережити. Наглядачі з конвою – атеїсти – сперечались з нами, доводили, що Бога нема, бо його ніколи не бачили. Жінки відповідали, що Сталіна теж не бачили… Сонячним ранком мені пригадався віршик, який вивчали у школі: «А все світить сонечко / Та все звідтіля / Від батечка Сталіна / Від його Кремля …». Так і мені засвітило те сонечко аж у Томську.

Із того звалища нас привезли до річкового порту. Повантажили на великий пароплав і повезли по річці Об до устя ріки Кить. Викинули на березі й знову повантажили на пароплав «Норд». «Нордом» нас повезли до устя ріки Йолтирево. Ось так ми вояжували. Там знову нас висадили й визначали кого куди. Сім’ю моєї тітки Ганни повезли в іншому напрямі. За нами приїжджали уповноважені особи у військовій формі, але ми, відчуваючи свою безправність й рабське становище, називали їх між собою «купцями». Для нас «стали дела хуже», бо повантажили нас не на катер, а на човен, а ми ж відкриті – як позлітались ті оводи з комарами й різною машкарою, як напали на нас, Боже милий! Хоч у воду було скакати. Маленький братик Павлусь вчепився рученятами за ногу тата і скрізь сльози говорив: «Таточку, таточку, я тут не витримаю, я тут умру». Через деякий час нас знову почали ділити на 21 км., на 33 км., і 53 км. Дотяг нас й декілька родин моторний човен до 21 км. (до моторного човна був прикріплений великий човен, який російською називається «неводник»), а решту далі повезли. Тоді ми ще не знали, куди повезли решту. Про ті «км» ми ще нічого не знали. Ті «км» означали «плотбіща» – робочі дільниці. Тут залишили всього сім родин. Зайшли ми в страшний барак, а решту розмістили ще в двох бараках. У баракові ми жили через стіну з родиною Кав’юків, що була з Білобожниці. Це була мама з трьома дітьми. У баракові нічого не було, крім тапчанів, але і це нас влаштовувало, бо були просто виснажені. Я подумала, що хоч цієї ночі ми зможемо відпочити. Постелили веретку на тапчан. Скоро звечоріло і ми заснули. Світла не було ніякого, окрім місяця. Тоді була літня пора, кінець липня. Боже мій! я прокинулась від того, що мене почав пекти тапчан – то позлазились клопи, про яких я й гадки не мала. Піднімаюсь, а тапчан червоний – ті клопи не тільки в тапчанах – вони й по стінах й зі стелі червоною хмарою падають вниз. Так ми «спочивали» першу ніч.

Коли ми приїхали до нашого 21 «плотбіща», нас зустрів старий дід з довгою білою бородою – Волков. Зустрів він нас такими словами: «Тепер я вижу, каких бандитов привезли. Нас таких привезли в 1928 году из Алтайского края». Його син керував там робітниками. Дуже скоро погнали старших на роботу рубати ліс, прокладати шпали, готувати спеціальну дорогу для транспортування лісу. До такої роботи треба було мати відповідний одяг, а що в нас було? Все залишилось удома: ні одежі, ні їжі. Треба було пошити сітки на голови, бо неможливо було робити без сіток і рукавиць – комарі загризали. Не довго ходили батьки в ліс на роботу, скоро їх та старшу сестру Марію забрали для лісгоспу заготовляти сіно. Посадили у той човен і повезли. Проторохкотіла моторка, потягнула човен, а я з двома молодшими братиком та сестричкою на березі нашого «плотбіща» залишились.

Заробітну плату ніяку не платили. Туди на сінокіс їм привозили продукти – картоплю, крупи й хліб. Це називалось «пайком». Нами, малими, що залишились на «плотбіщі», ніхто не цікавився, ніхто не довідувався. Рідні хотіли б, та як самим добратися через болота та води? Дорога тільки річкою. На сінокосі спали в балаганах, де всяка машкара та комарня загризала.

Було дуже важко на сінокосі та в лісі. Все тоді там робили вручну: рубали, обрубували, носили, та прокладали дорогу для транспортування лісу. Невже посильна робота для жінок та дівчат? На сінокосі всім дали коси в руки – коси! Всі гроші, які мали заплатити людям, лісгосп забрав на свої потреби. Що хтіли, те й робили.

А нам в лісі, хоч вмирай – ніхто не спитав, чи маємо що їсти. Старий Волков казав мені ошпарювати в баракові стіни, щоб клопи не кусали, то я так і робила. Перед бараком на цеглини я ставила банячок, той єдиний, що взяли з дому, кип’ятила воду й обливала нею тапчани та стіни. Також потрібно було робити «куриво», щоб розігнати хоч трохи ту машкару.

Дід Волков деколи запрошував нас йти до лісу ягоди збирати. Ходила я то з дідом, то сама. Але самій було страшно, адже там час від часу можна було натрапити на ведмедів.

Племiнниця Оля. Народилась у Сибiрi, 1958

Минуло трохи часу і харчі наші закінчувались. Вузлик муки кукурудзяної був, я варила тирбу, яку їли ми всі троє раз на день. Мука закінчувалась, й мене пекла думка: «Що робити далі?». Але малим нічого не казала. Стала останніми днями прислухатись, чи моторний човен не йде, щоб якісь вісті від рідних отримати… Але нічого не було… Скільки пройшло часу вже не пам’ятаю, але настав день, коли я зварила останню тирбу, висипала вже всю муку з торбини, а коли несла ту, дуже дорогу для нас тирбу, (варили ми їсти під бараком, на цеглинах, бо в баракові плита була зірвана), то зачепилась за сходи і все розілляла… В душі щось обірвалось і вирвалось: «Діточки, мої діточки, що я вам дам їсти?!». Двоє дітей біля мене. Сестра Оля показувала мені, що в мене попечена нога, але я не відчувала фізичного болю, бо у мене боліла душа, що не маю, що дати їсти дітям. Але коли подивилась на ногу, то побачила великі, як боби, пухирі. Того дня ми вже нічого не їли, так позасипали. Наступного дня вранці прислухались знов, чи «моторка» не гуде. Щось почули – щось зашуміло. Павлусь переший побіг до річки, я за ним. Оля ще на сходинках стояла. Павлусь біжить назад і говорить мені: «Літак», а я чую «Татко», і кажу: « Мамки нема? Татко! Мамки нема…», – я так думала про батьків, що нічого більше чути і розуміти не могла… Нарешті він підняв свою маленьку руку вгору і показав на небо. Аж тоді я побачила того літака. Засмутилась, повернулись назад. Через декілька годин загуркотіла «моторка», пішла вверх по річці з 21 «плотбіща» до 53, а коли поверталась, я вхопила вузлик (можете тільки уявити скільки тих речей в нас було) й дітей, і ми сіли в того човна. Так ми вирушили на пошуки батьків і старшої сестрички Марійки.

Наша моторка на сінокіс не поїхала, а подалась у селище Білоярівку. Дістались до устя ріки Йолтирево, потім повернули на р. Кить і прибули до селища Білоярівка. На причалі вийшли. Тільки уявіть собі цю картину… Замучені, холодні, майже голі…

Я почала розшукувати начальство. Найшовся Сальніков – завлісгоспу, пообіцяв: «Доставлю маму». Якось я розшукала наших людей, що вже там жили, можливо, й Сальніков підказав. Але коли прийшла мама, то маму я не впізнала – розминулась з нею у коридорі. У неї все обличчя й руки були, неначе обпечені, червоні, ніби терням потерті – то так машкара поїла на сінокосі. Мама не мала що нам дати, їм не платили за роботу, вона прийшла з голими руками. Тоді взяла подушку, щоб обміняти на картоплю. Така була наша їжа, без кусня хліба. Подушку ту нам повернули, бо сказали, що то людські сльози. Була то родина якогось міліціонера.

Начальство поселило нас до двох молодих матерів. Мама наша повернулась на роботу, десь була там стежка по березі річки Кить. Трохи ми жили там, потім нам виділили там квартиру – будинок на двох господарів. З нами жили добрі люди Малахові, корінні жителі.

«Раціон» наш не змінився, варила ту картоплю, раз в день їли, щоб на довше стало. Одного разу мама прийшла і запитувала мене, як я годую дітей, я відповіла, що один раз в день. Тоді вона жалібним голосом сказала: «Магдусю, давай більше дітям їсти, вони маленькі, їм рости треба» (мені було тоді 14 років, а двійнятам по 7 років). Мамі було жаль малих дітей, але що ми могли зробити?

Закінчився сінокіс. Тата з Марійкою забрали на 53 «плотбіще» далі в ліс на роботу. Мама вже була з нами, робила, що могла. Ходила по людях картоплю копати, за що й сама отримувала трохи тієї картоплі. Я теж ходила помагати й два відра бараболь заробила. Мама взимку робила на конюшні, порядок наводила. Вже зимою почали трохи платити, то вже й хліб навіть купували. Тато взяв позику в держави і купили корову, а мама ще восени заготовила сіно.

Все було оточене лісами та болотами. А зимою болото замерзало, і вже скрізь можна було йти. Та й літом земля не дуже розмерзалась, коли садили картоплю, то під кожний корч клали гній, щоб грів бараболю. Вдома в Україні було все, але вирвали з рідної землі…

Тато двічі на рік приїздив до нас з 53 «плодбіща» – на першотравневі та жовтневі свята. Травень тоді у Сибірі – 40 градусів морозу. З лісу через річку Кить йшов по кризі. Коли проводжали його, то довго дивились йому у слід, аж поки не зникав за обрієм. До батька й Марійки була санна дорога, часом мама передавала їм заморожене молоко. Тато робив на трельовці – вивозі лісу. Все робили вручну: чоловіки рубали, жінки обрубували гілля, а наймолодші обдирали кору. Оброблене дерево перевозили до річки, щоб переправити далі, а весною був сплав лісу.

Бідні наші дівчата були від тієї важкої роботи: і хворіли й вмирали. Марійка наша теж падала в лісі, не витримуючи тієї каторги. Все-таки якось змилувались і забрали її на кухню, а потім написавши їй мої роки (замість 1933 року – 1936 рік), щоб була молодша й направили в Новосибірськ на курси завмагів. З тією роботою вона справлялась добре.

Я хотіла теж працювати, пішла з сусідкою на заготовку «чурки» – дрів для теплоходів. Різати дрова – різала, пилу тягала, а от носилки носити не могла – падала з ними. Так ми жили. Улітку їздили трохи до батька, там мама ходила на «шкуровку», я теж ходила разом з нею на роботу, але у мене не було сили перевертати колоди. Падала і скоренько вставала, щоб з мене не сміялись. Там мама ще й у бані палила, але це теж не було легко. Чоловіки навіть дивувались, як вона тільки справляється, адже ще й дрова самій треба було нарубати. Як тільки вона ті ковбики колола на дрова, якось навчилась поміж сучки це робити. Сам Бог їй допомагав. Ось таке «равноправие»: «В Советском Союзе весь труд в почете. Женщинам работать на равне с мужчинами».

Такі були в нас професії: лісоруби, сучкоруби, шкуровщики, банщики. А які там морози! 40 градусів і більше. Від того морозу аж лиця в нас біліли. Один одному показували, щоб розтерли. Ходили по морозі – «рип-рип». Сіро було від того морозу, ніби в тумані, аж шипіло. Марійці нашій доводилось часто ходити в морозні ночі, бо з 53-го на 33 «плотбіще» посильною документи носила до кантори.

Наступного року (1951 р.) Павло та Оля пішли до школи в селищі Білоярівка. А я ходила в школу в Тіпсіно. Наша адреса була така: Томська область, Колпашевський район, Тіпсінська сільська рада, селище Білоярівка, а далі йшли вже «плотбіща» (робочі дільниці) 21, 33, 53. Отже, діти вчились в Білоярівці, потім в Тіпсіно, Тогурі. Вчились дуже добре. Деякий час і я вчилась в Тіпсіно, куди й молодших до себе забрала. Жили ми на квартирі. Місцеві учні дуже погано до нас ставились. Були там і українські діти, а коли ми з дівчатками починали говорити українською мовою, то відразу був крик: «Чье по-своему то калякаете, чье по-русски не разговариваете? Га-га-га! Хахлё собралось!!!».

Коли привезли нас в Сибір, то сказали: «Сосланы на вечное поселение». Наші люди жартували, що тепер будемо вічно жити… Комендатура мала роботу: відмічала нас, провіряла нас, щоб ми не порозбігались. Без дозволу не можна було виходити за межі населеного пункту.

Так і жили до 1953 року. Коли помер Сталін, нам дозволили їздити по району. В 1954 році ми з мамою переїхали в робоче селище Тогур, що недалеко від Колпашево. У Тогурі був лісопильний завод і вечірня школа трудової молоді. Було де працювати й можна було закінчити середню школу. Я пішла водночас на роботу і до школи. Тата нашого з лісу довго не відпускали. Я тричі їздила в Колпашево до прокурора – просила, щоб нам тата відпустили. Через якийсь час тата все-таки відпустили. Марійка в той час працювала в магазині на Жигаловському рейді. Павлусь і Оля пішли в початкову школу до 4 класу. Наступного року перейшли до середньої школи. Де закінчили 5-7 класи. Закінчили школу дуже добре. Марійка скоро змінила місце роботи, перевели її на «плотбіще» Коржа Зайкінської сільради, де її дуже завантажили роботою, бо назначили відповідальною не лише за їдальню, пекарню, магазин, а й за великий склад. Тато теж пішов у Тогурі працювати на завод. Працював спочатку на біржі сировини, а потім знову возом з кіньми при деревопереробному цехові – возив там, що треба. Мучений наш батько був, перемучений, але який був, такий і залишився. Якось почула на території заводу татів голос, а він був дуже дзвінкий: «Дай Боже», – так він звернувся до нашого чоловіка Ілька Бідули. Це було незвичне привітання, адже на там лунали зовсім інші привіти…

Середню школу я закінчила з Божою допомогою, але треба було витерпіти роки знущання. Чого тільки довелося нам там пережити – несправедливо ставились до нас і на роботі й в школі. Я дуже хотіла вчитись і мати кращу роботу. Тому пішла на курси обліку та брокерів. Пізніше працювала брокером, але в 1956 році під час відпустки поїхала в Україну – комендатура дозволила, але з роботи не відпускали на заводі. Коли повернулась, то до попередньої роботи мене не допустили. Я продовжувала працювати на заводі, виконуючи вже іншу роботу. Мені це було байдуже, я ходила до вечірньої школи, уроки вчила трохи біля пилорами, де формули малювала пальцем по тирсі, коли колода затримувалась й була вільна хвилька. Завод працював у три зміни. Найважче було працювати у нічну. В третю зміну було настільки важко, що ми чекали, щоб щось зіпсувалось, щоб перестали мотори гудіти. Як замовкнуть – то швидко мітелко під голову і бах у тирсу. Як вперше це побачила, то була дуже вражена, але потім і сама так робила. Так ми викручувались влітку, але взимку цей номер не проходив. Зимою бігали грітись у «курілку», але за умови, що одні могли підміняти інших, наприклад біля пилорами це було неможливо. В ті морози до туалету доводилось ходити втрьох, адже руки так замерзали, що й одягнути потім сам себе не міг. З цього приводу навіть побутував сороміцький жарт «Нема гіршої муки, як піти с..… і змерзнути в руки». Ось так, із пісні слів не викинеш. Попрацювала я на заводі з 1954 року по 1958 рік. З 18 до 22 років я пройшла таку школу життя. Крім важкої роботи було трохи й розваг: на танці ходили в заводський клуб, в кіно ходили. Окрім наших людей були там німці з Поволжя, латиші, молдавани. Але заміж виходити я не поспішала, бо надивилась за ті роки того життя – «Бедная мать и голодные дети». Думала, що поки не буду мати свій кусок хліба в руках, то й виходити заміж не буду. У школі мене добре помучили. Найбільше директор школи – Марія Миколаївна Касіяк. Таке враження, що хотіла просто мене від школи відгризти, але я дуже хотіла вчитись і все витерпіла. Школа працювала у дві зміни. Вона викладала історію, але що вона зі мною виробляла – все вчила мене російської мови. Коли відповідала, то вона завжди робила зауваження: «Вы, товарищ Стукательная, – спотворюючи моє Стокотельна, – если хоть одно слово произнесете по-русски неправильно, я не выпущу вас за двери нашей школы. Тройка, садитесь. Научитесь разговаривать по-русски». Вже в дорослому віці, слухаючи виступ Е. Шеварднадзе, мимоволі подумала щодо його вимови: «Він міністр закордонних справ, а що від мене можна було хотіти – простої дівчини?». Так я закінчила середню школу і попрощалась із нею. То був 1958 рік. Слава Богові, всі були живі-здорові. За час перебування в Сибірі у нас збільшилась родина – сестра Марія вийшла заміж і у неї народилась донечка Оля.

1958 рік. Амністія. Нас звільнили з комендатури. Це означало, що ми стали вільними і могли повернутися на Батьківщину. У 1958 році повернулися в Україну. На Західній Україні нас не прописували, а непрописаних й на роботу не брали. Та й хата наша була розібрана сільрадою на продаж до самого фундаменту: спочатку дах бляшаний зняли, а потім і дерев’яні балки. Змушені були переїхати на Східну Україну. Кам’янець-Подільський добре знав наш батько, тому обрали це місто. У Кам’янці батько влаштувався працювати на будівництво. Почали й ми будувати своє нове життя.

Сестра Марiя. Сибiр, селище Коржа, 1955

Вже пізніше, у 1970-х роках, коли Ольга і Павло жили й працювали у Києві, КГБ зацікавилось ними через їх зв'язок із шістдесятниками (перший обшук у квартирі було проведено у зв’язку з арештом Олеся Бердника), а особливо через шлюб Павла з Надією Світличною. Допитуючи їх, не приховували свого обурення, що ті, подаючи документи для вступу, схитрували, написавши, що були не вислані до Сибіру, а перебували там разом із батьками, які їздили в Томську область на роботу… Однак саме завдяки цій «неточності» дітям ворогів народу вдалось вступити до кращих ВНЗ країни – Ольга закінчила шевченківський університет, а Павло політехнічний інститут. Дивно, що тоді органи це проґавили, адже можна було здогадатись, на якій «роботі» могли перебувати селяни в Сибірі з Тернопільської області.

У 90-х роках держава частково компенсувала реабілітованим конфісковане-пограбоване, але ми нічого не взяли. Сестра Марія сказала: «Держава бідна. Нехай собі залишить».

Липень 2009 р., квітень 2016 р.

Спогади записала Наталія Загоруйко

Теги:
2016-05-13 17:26:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар