200 років неканонічному Шевченку » Статті

Слідами Тараса Шевченка в Оренбурзі

«Караюсь, мучуся, але не каюсь...»

Я американський художник і американець плоттю і кров’ю, але те, що я побачив у творах Шевченка-художника, і те, що я знаю про нього як про поета, викликає найглибші почуття щирого захоплення його талантом і творчістю. Я пишаюся цими творами, немовби я сам українець. Ваш Шевченко — це і мій Шевченко. Я люблю і ціную Шевченка.

Рокуелл Кент, американський художник і письменник ХХ століття

На фото - «ШЕВЧЕНКО НА СОЛДАТСЬКОМУ ПЛАЦУ». ФРАГМЕНТ ЕКСПОЗИЦІЇ МУЗЕЮ «ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО В ОРСЬКІЙ ФОРТЕЦІ»

До ранку я не спав. Як чудово їхати вперед на схід, у невідому далечінь і навіть у небезпеку, ніж знову через не хочу повертатися додому — не досягши своєї мети...

А вдень, наговорившись зі своїми цікавими супутниками в купе, я довго сидів за столиком біля вагонного вікна й милувався новими та свіжими для мене краєвидами. Справді, вікно вагона — це найкращий телевізор на світі! Бо те, що бачиш на екрані — забувається, а те, що побачив крізь вагонне вікно — запам’ятовується назавжди...

Там, у вагоні поїзда, мені пригадалися рядки з автобіографічної повісті Тараса Шевченка «Близнецы», в якій він устами свого героя Сави Сокири оповідає про свою дорогу з України в Оренбург: «Переправясь через Волгу, я в Самаре только пообедал и сейчас же выехал. И после волжских прекрасных берегов передо мною раскрылась степь, настоящая калмыцкая степь. Первая станция от Самары была для меня тяжела, вторая легче, и глаза мои начали осваиваться с бесконечными равнинами».

МЕМОРІАЛЬНА ДОШКА. САМЕ ТУТ ПОЧАЛОСЯ ЗАСЛАННЯ Т. ШЕВЧЕНКА. ПЕРШУ НІЧ ПОЕТ ПРОВІВ НА ГОЛІЙ ПІДЛОЗІ В УПРАВЛІННІ ОРЕНБУРЗЬКОЇ ЖАНДАРМЕРІЇ

Приблизно такі ж краєвиди я бачив із вікна й тепер, через багато-багато років. І сонце таке, як тоді. І небо... Тільки сріблясті смуги на ньому від реактивних літаків засвідчували: нині не ХІХ, а ХХІ століття.

АРЕШТ НА ДНІПРІ. ШЕВЧЕНКО В ОРЕНБУРЗІ. ОРСЬКА ФОРТЕЦЯ

Суха історична хроніка засвідчує: після доносу студента університету святого Володимира Олексія Петрова 3 березня 1847 р. про те, що в Києві існує Кирило-Мефодіївське товариство, на засіданні якого читали «явно протизаконні» вірші Тараса Шевченка, закликали «малоросіян до повстання» й виявляли «ненависть до царської фамілії», — жандарми Третього таємного відділення розпочали прискіпливе слідство. Згодом у Петербурзі було заарештовано М. Гулака, у Варшаві — П. Куліша, в Києві — М. Костомарова, Г. Андрузького та інших. У вилучених під час обшуків паперах «братчиків» було знайдено рукописні копії Шевченкових поезій «Сон», «Кавказ», «Великий льох» та інші. Усі вони, як і раніше надрукована збірка віршів «Кобзар» та поема «Гайдамаки», були уважно вивчені чиновниками таємної канцелярії і стали для поета основним аргументом обвинувачень. На паромній переправі через Дніпро із села Седнева до Києва 5 квітня того ж 1847 року Шевченка було заарештовано і під конвоєм доставлено до Петербурга. Слідство тривало до 30 травня. Воно не довело тоді членства Тараса Шевченка у Кирило-Мефодіївському товаристві («действовал отдельно, увлекаясь собственной испорченностью»), але вірші українського поета були такими сильними і небезпечними для самодержавного ладу кріпосної Росії, що слідчі Третього відділу таємної жандармерії вважали: «По возмутительному духу и дерзости, выходящей из всяких пределов, он должен быть признаваем одним из важных преступников».

Щоб не допустити небажаного політичного резонансу в самодержавній Росії, суду над членами Кирило-Мефодіївського товариства не було: за пропозиціями Третього відділу жандармерії кожного покарали таємно «по высочайшему повелению». Найтяжчий вирок було винесено тому, хто був найнебезпечнішим: «Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский отдельный корпус с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений».

Пропозиції Третього відділу таємної жандармерії щодо покарання учасників Кирило-Мефодіївського товариства цар Микола І підтвердив повністю. Але у вироку Шевченкові з’явилося додаткове формулювання: «Под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать». Його дописав сам Микола І. Пізніше український поет і художник зробить у своєму щоденнику такий висновок: «Навіть трибунал під головуванням самого сатани не міг би винести такого холодного і нелюдського вироку».

У щоденнику від 1 липня 1857 р. Тарас Шевченко, згадуючи ті давні й драматичні події з арештом, таємним вироком і резолюцією царя, напише: «Странное, однако ж, это всемогущее призвание. Я хорошо знал, что живопись — моя будущая профессия, мой насущный хлеб. И вместо того, чтобы изучить ее глубокие таинства, и еще под руководством такого учителя, каков был бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил и которые наконец лишили меня свободы...»

Ці рядки будуть написані багато років по тому, а поки що після таємного вироку 30 травня 1847 р. поштові коні несуть непокірного поета і художника в супроводі озброєного фельд’єгеря Карла Віддера із Петербурга в Оренбург на заслання. Скільки триватиме неволя — він не знав, бо ніде не було зазначено терміну покарання. Це теж додатковий психологічний тягар. Може, тільки власна смерть стане звільненням від тяжкої неволі...

Колись давно, ще маленьким хлопчиком, Тарас ходив далеко-далеко за своє село шукати «залізні стовпи», на яких тримається небо. Тоді він не знайшов їх, зате тепер від Петербурга до Оренбурга його шлях позначений 2110-ма смугастими чорно-білими стовпами. Не тими, що підпирають небо, а тими, що відмічають кожну подолану версту, яка дорівнює 1066,8 метра. Ці смугасті чорно-білі стовпи стануть своєрідними символами його невільницького шляху на всіх етапах життя, навіть після смерті, коли Т. Шевченко повертатиметься в труні з Петербурга в рідну Україну...

На восьму добу після виїзду з Петербурга об 11-й годині уночі 9 червня 1847 р. поштові коні привезли опального поета і художника в далекий Оренбург — і за ним зачинилися важкі двері жандармського управління...

МІСТО-МАНДРІВНИК. ЄВРОПА — АЗІЯ. ЗУСТРІІЧІ З УКРАЇНЦЯМИ. МУЗЕЙ-ГАУПТВАХТА

Сучасне місто Оренбург вразило мене передусім своєю чистотою і впорядкованістю. Жителі в ньому спокійні й доброзичливі. Серед них є дуже багато українців. Це місто цікаве не тільки своєю багатою історією, а й тим, що біля нього тече річка Урал, правий берег якої міститься в Європі, а лівий — в Азії. Обидва береги поєднані кількома мостами і тому протягом одного дня можна побувати багато разів на двох континентах нашої планети.

Цікаво й те, що Оренбург кілька разів переносився з одного місця на інше і тому екскурсоводи в музеях називають його містом-мандрівником. Далекого 1773 р. Оренбург штурмували повстанські загони Омеляна Пугачова, тут навчався в льотному училищі перший космонавт світу Юрій Гагарін, також у цьому місті кілька разів побував Тарас Григорович Шевченко. Востаннє перебував він там 15 днів (із 27 квітня до 12 травня 1850 р.) у камері-одиночці головної Оренбурзької гауптвахти — після доносу прапорщика Ісаєва та арешту поета-засланця. Нині ж у приміщенні тієї гауптвахти — Меморіальний музей Т. Шевченка. Я доторкався долонями своїх рук до тих кам’яних плит, якими ступав у солдатських чоботях наш великий поет-художник.

Разом із музейними працівниками в тій камері-одиночці ми розсипали землю з Географічного центру України, яку я привіз до Оренбурга з Добровеличківки Кіровоградської області. Просипавшись у щілини між кам’яними плитами, наш український чорнозем назавжди залишився як символ пам’яті там, де «карався, мучився... але не каявся» великий поет...

Оренбург — це єдине місто на планеті Земля, де 27 березня 1993 р. з ініціативи письменника-літературознавця Л. Большакова було створено Інститут Тараса Шевченка, який став структурним науково-дослідним підрозділом Оренбурзького державного університету. Десять років цей інститут очолював Леонід Наумович Большаков — відомий учений-дослідник творчості геніального українського поета. Інститут проводив дослідження біографії Т. Шевченка періоду його десятирічного заслання, активно займався видавничою діяльністю, організовував наукові конференції... Інститут розвивав культурно-просвітницьку діяльність: курирував проведення щорічних мистецьких фестивалів «Шевченківський березень» і «Шевченківські читання», допомагав також в організації святкувань української культури в усіх районах Оренбурзької області, активно співпрацював з музеями Тараса Шевченка: відправляв дослідницькі експедиції для вивчення українського фольклору на Південному Уралі й підтримував широкі гуманітарні зв’язки з науково-освітніми закладами і громадськими організаціями України.

Доречно згадати і про такий факт: за своє творче життя Л. Большаков (помер він у 2004 р.) написав і випустив у світ понад 60 книжок, переважна більшість яких — про Т. Шевченка. Ці книжки дійшли до читачів не тільки українською та російською мовах, а й польською, грецькою, словацькою, пушту, вірменською...

У нинішній час Інститут Тараса Шевченка хоч і припинив своє існування в колишньому форматі, але та науково-дослідна база, яка була створена за минулі роки, повною мірою використовується в різних напрямках, зокрема в українських бібліотеках, у музеях і загальноосвітніх школах.

За три дні перебування в красивому місті на берегах Уралу однією з найцікавіших були зустрічі з активістами Оренбурзької обласної української культурно-просвітницької громадської організації імені Т. Шевченка, яку вже багато років очолює Микола Петрович Науменко. Саме завдяки його ентузіазму та особистим коштам в Оренбурзі споруджено оригінальний двоповерховий Український будинок-музей, в якому представлено різнопланові матеріали та експонати про колишню та сучасну Україну, в тому числі про наших видатних земляків, які жили колись і проживають тепер в Оренбурзькій області. Серед них — і Тарас Григорович Шевченко.

ЗУПИНКА В ОСТРІВНОМУ. МІСТО ОРСЬК

Мені пощастило...

Ще в Києві на презентації енциклопедії «Зелений Клин», яку створив і випустив у світ активіст Далекосхідної української діаспори В’ячеслав Чорномаз, я випадково познайомився з кандидатом історичних наук і викладачем Уфимської філії Московського державного гуманітарного університету ім. М. Шолохова (Росія, Башкортостан) Денисом Чернієнком.

Дізнавшись тоді, що я збираюся виконувати журналістський проект «Слідами Тараса Шевченка», він запропонував: «Давайте частину запланованого маршруту виконаємо разом. Ви беріть на себе туристичне забезпечення експедиції, а я відповідатиму за її наукову частину. Такий альянс неодмінно дасть хороші результати, адже я вже багато років досліджую життя і творчість Шевченка». Я погодився без вагань, бо відчув: переді мною стоїть енергійна, наполеглива і порядна людина...

І ось тепер, після кількох днів нашої спільної роботи в Оренбурзі, ми з Денисом пізно ввечері попрощалися з головою української діаспори Миколою Науменком та її активістами: Віктором Пономаренком, Оленою Поповою-Маринченко, Тамарою Чащиною-Страшенко. А наступного дня рано-вранці автомашиною, яку нам надали наші земляки-українці в Оренбурзі, вирушили в Орськ — туди майже 300 кілометрів. Водій авто Борис Фролов сказав: «Якщо побачите по дорозі щось цікаве для фотозйомки, скажіть — і я зупинюся».

В автобіографічній повісті Т. Шевченка «Близнецы» є такі рядки: «До станции Островной он (головний персонаж повісті Сава Сокира. — М. Х.) только любовался окрестностями Урала... Но подъезжая к Островной, он вместо серой обнаженной станицы увидел село, покрытое зеленью... Подъезжая ближе к селу, ему действительно, представилась малороссийская слобода: те же вербы зеленые, и те же беленькие в зелени хаты, и та же девочка в плахте и полевых цветах гонит корову. Он заплакал при взгляде на картину, так живо напомнившую ему прекрасную Родину. У первой хаты он велел остановиться и спросил у спящего на призьбе усача, можно ли будет ему переночевать у них?

— Можна, чему не можна... Мы добрым людям рады.

Он отпустил ямщика и остался ночевать.

Здесь он впервые в Оренбургском крае отвел свою душу родною беседою...»

З тих документальних матеріалів, які передав мені раніше мій супутник Денис Чернієнко, я вже знав, що Острівна — це колишня станиця біля Орської дороги, а тепер — село Острівне Сарактаського району Оренбурзької області. Це одне з ранніх українських поселень в Оренбурзькому краї, засноване в 1812—1813 рр. жителями Кінель-Черкаської слободи — нащадками черкасів (українців. — М. Х.), які переселилися туди раніше. У селі Острівному, в якому проживало понад 500 мешканців, Тарас Шевченко побував тоді, коли його доправляли етапом по дорозі з Оренбурга до місця солдатської служби в Орську фортецю.

І ось тепер звернувши з Орської дороги, ми під’їхали до центру села і вийшли з автомашини. Ще темно, ще не світиться жодне вікно, але вже біліють хати і чути, як за верболозами шумить річка. Пахне полином. Кукурікають півні. Ніби далека пожежа в степу, над горизонтом починає червоніти краєчок неба... Ось пам’ятник загиблим жителям Острівного на фронтах Великої Вітчизняної війни. Серед них багато українських прізвищ: Бурлуцькі, Богаченки, Ісаєнко, Коваленко, Савченко, Садовий, Середа... А ось на цьому хресті, якщо добре придивитися, можна прочитати на металевій табличці такий напис: «На сем месте в начале ХХ века благочестивыми людьми был воздвигнут храм архангела Михаила. В 1930 г. безбожниками храм был разрушен. Памятный крест установила Свято-Троицкая обитель поселка Саракташ 17 сентября 2004 года».

Несподівано з бокової вулички, яка виходить до школи, почулося тупотіння ратиць і повз нас пройшло кілька корів. За ними йшли дві молоді жінки. Привітавшись, я запитав у них: «А чи є в Острівному люди, які розмовляють українською мовою?» Вони здивовано подивилися на мене й відповіли: «У нашому селі всі старі люди розмовляють українською мовою. І пісні на святах і на весіллях співають українські. А тих, хто заповідає перед смертю, одягають перед похоронами у вишиті сорочки або кладуть у труну український рушник». — «А музей тут є?» — «Ні! Є тільки ось цей камінь, на якому викарбувано напис про те, що Острівне заснували переселенці з України. Тут навіть Тарас Григорович Шевченко побував, коли його везли на заслання в Орськ...»

Коли ми виїхали з Острівного на дорогу, то побачили праворуч від неї смугастий чорно-білий верстовий стовп і викарбувані слова: «Страдаю, мучаюсь... но не каюсь! Т. Шевченко».

Поруч барельєф поета і дата: 1847 рік.

Сонце вже піднялося над видноколом, і в його промінні сріблясто-золотистими хвилями вигинається під подихами вітру степовий ковил. Біля обчухраних скаженими зимовими буранами одиноких беріз видніються, наче табунці колючих їжачків, далекі копички сіна. Над хвилястими відрогами Уральських гір — м’яке небо ніби в пастельних барвах. Тут все не так, як в Україні. І степ, і небо...

Саме ці місця бачив і Тарас Григорович Шевченко. Він пив воду з тих самих придорожніх джерел і дихав цим повітрям, яке влітку обпікає обличчя нестерпним жаром, а взимку люди кашляють від лютого морозу, ніби в легені разом із повітрям потрапляє дрібно потовчене скло...

ОРСЬКА ФОРТЕЦЯ. ПОЧАТОК МУШТРИ

В Оренбурзі Тарасові Шевченку видали військову форму. «Коли він приміряв штани, мундир та шинель, аж тоді уявив своє майбутнє, і в нього набігла сльоза; але він зумів не виказати своїх почуттів у казармі», — так написав у своїх спогадах про поета його земляк Михайло Лазаревський.

З Оренбурга Шевченка відрядили на солдатську службу в Орську фортецю, розташовану за 250 верст на південний схід. Казахи називали те військове укріплення на степовому березі річки Урал Яман-кала, тобто Погань-місце.

«По-моему, это самое приличное ей (Орській фортеці. — М. Х.) название», — написав Т. Шевченко в автобіографічній повісті «Близнецы». І додав ще й такі рядки: «А страшная пустыня, ее окружающая, казалась мне разверстою могилой, готовою похоронить меня заживо... Переехавши по деревянному, на весьма жидких сваях мостику, мы очутились в крепости. Это обширная площадь, окруженная с трех сторон каналом аршина в три шириною да валом с соразмерною вышиною, а с четвертой стороны — Уралом. Вот вам и крепость!.. Вот что оживляло первый план этой сонной картины: толпа клейменных колодников, направлявших дорогу для приезда корпусного командира, а ближе к казармам на площади маршировали солдаты».

Того ж дня, 22 червня 1847 р., рядового Шевченка було зараховано в 3-тю роту 5-го батальйону першої бригади 23-ї піхотної дивізії. З ранку наступного дня командир 5-го батальйону капітан Мєшков почав особисто муштрувати «колишнього художника» на плацу фортеці марширувати «учбовим кроком у три темпи» і навчав проколювати мішки з соломою штиком «в один, два чи три підскоки...» Капітан Мєшков раз у раз нагадував рядовому Шевченку, що «прокалывние штыком набитых соломой мешков должно производиться молниеносно и с лихим видом...»

А попереду, до звільнення Тараса Шевченка із заслання, було ще 10 років, 3 місяці й 27 днів...

«Солдаты — самое бедное, самое жалкое сословие в нашем православном отечестве. У него отнято все, чем только жизнь красна: семейство, родина, свобода — одним словом, все», — такий запис-підсумок зробив Шевченко у своєму щоденнику 14 червня 1857 року.

Сучасний Орськ — місто контрастів...

Ще в давні часи саме тут перетиналися шляхи торгових караванів із Персії, Китаю, Індії та країн Середньої Азії. Від назви ріки Ор походить і назва міста Орськ, яку місцеві дотепники «розшифровують» так: «Особый район ссыльных каторжников». І небезпідставно. Адже саме тут у різні часи відбували покарання декабристи й петрашевці. У період сталінського терору біля Орська були розташовані концтабори для репресованих радянських громадян, а пізніше — для німецьких військовополонених. Старі жителі Орська пам’ятають величезне кладовище з дерев’яними стовпчиками на могилах, на яких виднілися написані білою фарбою номери. У добу активного будівництва комунізму на тому кладовищі спорудили Комсомольську площу, а від неї — Ленінський проспект, який пролягав «до світлого майбутнього» по людських кістках...

Нині жителі Орська пишаються тим, що доля українського поета і художника Тараса Шевченка тісно пов’язана з історією їхнього міста: тут споруджено гарний пам’ятник Кобзарю, Шевченковим іменем названо й міську бібліотеку, педагогічний університет, міський парк... Є також і музей Тараса Григоровича Шевченка, який відвідують гості Орська з усього світу.

Орська фортеця, яка стала для українського поета тюрмою, проіснувала 126 років. 1861 р., коли в імперській Росії скасували кріпосне право, фортеця на горі Преображення теж втратила своє військове значення — і тепер замість неї на вершині гори стоїть прекрасна церква Преображення Господнього. Багато віруючих моляться в ній і за упокій душі Тараса Шевченка, для котрого Біблія була найулюбленішою книгою в світі...

Микола ХРІЄНКО, публіцист, мандрівник