Щоденник емігранта - Україна Incognita
   

Щоденник емігранта

Доля родини, розлученої «червоним терором»
Володимир СКРИНЧЕНКО. ФОТО НАДАНІ АВТОРОМ

Надто тривалим був шлях цієї книжки до читача. Вона збиралася майже із клаптів, а перші рядки її писалися на шляху до еміграції, поспіхом, на сторінках із нотатника — «уривках», під кулями братовбивчої війни. Не випадкова й назва її — «Обрывки из моего дневника». Ішла ця книжка з далекої Австралії, із Сіднея. Нарешті цього року вона вийшла друком у Москві та посіла належне місце у книжкових фондах Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (пр-т 40-річчя Жовтня, 3).

Життя автора цієї книжки — Дмитра Васильовича Скринченка — увібрало в себе декілька історичних епох: воно розпочиналося за імператора Олександра ІІ, а завершилося на чужині, в Югославії.

Щоденник для емігранта — немов ковток свіжого повітря: саме йому довіряє він свої потаємні думки й почуття. Та це ще й літопис епохи, і мемуари очевидця, його щоденники мають особливу вагу для історії. «Писать дневник особенно следовало бы нам, эмигрантам, — стверджував Дмитро Васильович, — но удастся ли мне это сделать, не знаю...»

На щастя, йому це вдалося. У творчому спадку Дмитра Скринченка, до якого належить понад 500 праць із філософії та богослів'я, педагогіки та історії, саме щоденник виявився визначною літературно-історичною пам'яткою епохи ХХ століття.

Отже, зазирнімо в минуле...

НА ЗЛАМІ ІСТОРИЧНИХ ЕПОХ

Родинне коріння предків Дмитра Скринченка — у Воронезькій землі, звідки й походив його великий земляк Іван Бунін. Як і в багатьох російських інтелігентів, зокрема Михайла Булгакова, його предки належали до «колокольных дворян», тобто до верстви духовенства. Ще змалку в селі Дмитро поставив собі за мету «...во что бы то ни стало получить высшее образование...»

Неабиякий талант і надзвичайна цілеспрямованість допомогли йому з успіхом пройти курс навчання у Воронезькому духовному училищі та семінарії, а пізніше, 1901 року, блискуче закінчити Казанську духовну академію. Підсумком багаторічної праці й духовних пошуків 27-річного випускника академії став твір «Ценность жизни по современно-философскому и христианскому учению», присвячений питанням православної етики, за який Дмитро Скринченко здобув звання кандидата богослів'я з наданням йому права викладати в духовних семінаріях.

Мабуть, саме історична доба початку ХХ століття змусила його вийти далеко за межі своєї педагогічної діяльності й поринути у вир суспільно-політичної боротьби. У Мінську він проявив себе яскравим публіцистом, а згодом і видатним редактором газет «Минские епархиальные ведомости» та «Минское слово». Публіцистичну діяльність успішно продовжує в Житомирі, а згодом — у Києві, куди його запросили викладати історію в ІІ класичній гімназії.

То були незабутні часи, коли, як згадував киянин Михайло Булгаков, «…в садах самого прекрасного города нашей родины жило беспечальное юное поколение... Легендарные времена оборвались, и внезапно и грозно наступила история».

Революційна буря 1917-го, а згодом і Громадянська війна кривавим колесом прокотилися теренами всієї країни. Жорстоких переслідувань зазнали й представники православної церкви; не оминули вони й Дмитра Скринченка. З прибуттям до Києва Лева Троцького влітку 1919-го розпочався кривавий кошмар «червоного» терору: більшовики винищували інтелігенцію та заможні прошарки населення.

Саме «червоний» терор примусив Дмитра Скринченка виїхати за кордон…

«БЛАЖЕННІ ВИГНАНІ ЗА ПРАВДУ…»

Цю євангельську заповідь йому доводилося часто згадувати на чужині, в Югославії, куди він прибув на початку 1920 року. В міністерстві освіти Дмитрові Васильовичу запропонували викладати російську мову в жіночий гімназії міста Нові-Сад.

Про обставини свого вимушеного від'їзду він згадує в щоденнику (нездужали десятирічний син Анатолій та дружина, Олександра Іванівна, категорично відмовлялася їхати теща). Але він мав ще надію на повернення…

Із перших днів життя на чужині Дмитро Скринченко робить нотатки олівцем на клаптиках паперу, з яких згодом з'явиться щоденник, що допомагав йому вилити душу й утамувати душевний біль і тугу за родиною, цей щоденник був для нього справжньою розрадою. «Жить без семьи, без детей, не видеть их роста, воспитания — какая это страшная казнь…» — пише він у липні 1920 року. Його думки повсякчас із родиною: «Сегодня Воздвижение Креста Господня — дни теплые, прелестные, а как там?» Моральні страждання підносять його почуття до небувалої висоти, до благородних поетичних образів: «Сегодня вечером с криком пролетели над городом дикие гуси… может быть, они пролетали над Киевом?» Гіркі роздуми над власною життєвою драмою і трагічною долею Батьківщини немов переслідують його: «Буря, страшная буря сгубила мою Родину, разбила миллионы семей…» З тривогою дізнається про страшний голод 1921 року: «...печатаются потрясающие известия о голоде в России; сердце сжимается от боли за семью и Родину». Про неласкавий прийом, що чекав на нього, Дмитро Васильович писав: «Монахи скупы, жмутся дать лишний кусок хлеба…» Як дармоїдів сприймає емігрантів робітничий люд: «проклятый рус, я на тебя работаю». У розпачі Дмитро Скринченко запише до щоденника у липні 1921 року: «Милая Родина, как хотел бы отдать тебе свои последние силы, как тяжело, мучительно есть кусок хлеба на чужбине…»

Восени 1922 року він оббиває пороги дипломатичних установ Белграда, здобуває там візу для родини на виїзд до Югославії. Проте все марно: «получил ужасное письмо из Киева: семье не позволено выехать… Господи, сжалься над нами…»

Відтепер залишалося тільки листування, в якому він був у своїх помислах поруч із далекою сім'єю. Обхідними шляхами надсилав своїй сім'ї листи і гроші, що їх заощадив із мізерної емігрантської платні. З початком масових репресій у СРСР листування припинилося.

Щоб менше страждати від розлуки, Дмитро Васильович цілковито поринає у працю: поступово залучається до суспільного та релігійного життя емігрантської громади. Він бере активну участь у житті Російської православної церкви за кордоном, а з 1927 до 1941 р. його постійно обирають головою місцевої «Руської Матиці» — культурно-просвітницької організації емігрантської громади. Нова віха в житті надала новий поштовх його енергії, відволікла думки від моральних страждань. «…Созданное мною крупное культурное дело у всех на виду…» — зі щирим задоволенням пише він у щоденнику.

40-річчя своєї педагогічної діяльності Дмитро Скринченко зустрів у серпні 1941 року, коли в Югославії уже вирувала війна. Роздерту навпіл країну топтали чоботи іноземних загарбників — італійців, німців та їхніх союзників. За дозволом окупаційної влади в місті відкрили гімназію, директором якої Дмитро Васильович був до 1944 року. Але до кордонів Югославії підійшли війська 3-го Українського фронту.

Тим часом у Відні Дмитра Васильовича чекала вся його велика родина, яка ще восени 1943-го покинула Київ. Але — не дочекалися. Не дочекалися й у Мюнхені, куди добиралися навесні 1945-го. Щоденник не містить згадки про це, останній запис датований груднем 1943-го. Але все-таки щоденник опинився у родині!

Із квітня 1945 року, вже 70-річний дідусь, Дмитро Скринченко працював у книгозбірні місцевої філії Товариства з культурного співробітництва із СРСР. Тривала хвороба серця вже давала ознаки. Він помер від інфаркту — 30 березня 1947 року. Останній свій притулок знайшов у «руській парцелі» — на руській ділянці Успенського кладовища міста Нові-Сад.

Восени 2002 року на місці його поховання поставлено православного хреста.

ТАМ, ЗА ОКЕАНОМ — АРГЕНТИНА…

За рік по смерті батька родина його вирушила за океан. Стареньким пароплавом шляхом із Марселя мандрівники дісталися Латинської Америки, увійшли до мальовничої затоки Ла-Плата, неподалік від Буенос-Айреса.

Лише через декілька років Олександра Іванівна дізналася про смерть свого чоловіка; не було й дня, щоб не згадувала його та сина Анатолія, котрий залишився у Києві зі своєю сім'єю. Наприкінці 1970-х років бабуся Олександра мирно спочила в Бозі. І після смерті не возз'єдналася вона із чоловіком. Їх поховано на різних континентах, між ними — океан… Та несповідні шляхи Господні. Якось літньої ночі 1990 року до Києва зателефонували з Буенос-Айреса, і незнайомий голос із виразним іноземним акцентом звернувся до автора цього нарису. І ось — ця драматична історія, що розповів її онук Володимир про свого дідуся Дмитра Скринченка...

Теги:
2012-11-06 09:40:06
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар