200 років неканонічному Шевченку » Статті

Шевченко — перший наш посол у Казахстані

«Караюсь, мучуся, але не каюсь...»

Пропускаючи у своїй розповіді багато різних деталей, я тепер скажу: то був один з найцікавіших пошуків у моєму житті. На двох автомобілях з підвищеною прохідністю ми рухалися вперед, вперед і тільки вперед... Я фотографував у степу верблюдів і табуни коней, бачив дітей, які після бурану відкидають лопатами від своїх осель наметений вітром пісок так, як відкидають жителі Чукотки сніг від своїх будиночків після скаженої пурги. Я бачив джерела, вода з яких вважається священною, бо без неї в пустельних місцях і людям, і тваринам — смерть...

А коли ми, нарешті, піднялися на вершину гори Мана-аульє (Мане — це ім’я легендарної дівчини, а слово «аульє» перекладається з казахської як «свята», або «святий»), то перед нашими очима відкрилася грандіозна панорама степової частини планети Земля, помережаної сріблястими стрічками річок і звивистими стежками-дорогами, якими колись рухалися верблюжі каравани, а тепер зрідка проїжджають автомашини, залишаючи за собою довгі сліди з куряви, ніби реактивні літаки... Тут відчуваєш себе громадянином усієї планети...

На верхівці гори Мана-аульє з давніх часів міститься древній некрополь. А на найвищому місці — могила тієї святої дівчини, яка мала ім’я Мана. Тут молитва людей сприймається природно і глибоко, бо це не просто гора. Це — відкритий храм на всі чотири сторони світу під високим і широким небом...

Як жаль, що тоді, коли експедиція рухалася берегом річки Іргиз до Аральського моря, Тарас Григорович Шевченко не побував на вершині цієї гори, а тільки бачив, як вона синіла на горизонті...

Після багатьох консультацій з місцевими жителями, які уважно вивчали малюнок Тараса Шевченка «Дустанова могила» і давали нам поради, ми, нарешті, зупинилися неподалік від аулу Жанис і всі вийшли з автомобіля. Наш черговий провідник на цьому завершальному етапі пошуків взяв у руки білий аркуш паперу з малюнком Шевченка і покликав Дениса Чернієнка: «Ось перед вами те, що ви шукаєте!» Ми всі теж «поприлипали» очима до малюнка і до того пагорба, який був перед нами. Схожість рельєфу була вражаючою, але Денис, як справжній історик, не повірив навіть своїм очам і сказав провіднику: «Ось дивіться, на малюнку Шевченка на передньому плані зображено воду, тобто річку Іргиз. Отже, він малював могилу Дустана стоячи на протилежному березі. А якщо це так, то пропорції зображеного на малюнку, зробленого з того берега, були б іншими». Провідник вислухав заперечення Дениса і запитав: «А коли Тарас Григорович малював могилу Дустана?» Той відповів: «Під час зупинки експедиції на ночівлю після чергового переходу від гори Мана-аульє до могили Дустана, тобто ввечері 27 або вранці 28 травня 1848 року». — Ось перед вам широка улоговина, саме в травні вона повністю затоплюється водою. Отже, Шевченко зобразив на своєму малюнку не річку Іргиз, а талу воду від снігу саме на цьому березі...»

Нині на тому пагорбі, біля якого ми стояли, багато сучасних поховань. Але коли ми пройшли між ними й піднялися на найвищу точку, то побачили там велику купу позеленілих кам’яних брил. Саме під ними і була могила казахського батира Дустана, яку змалював багато років тому Тарас Григорович Шевченко...

Спідометри на наших автомобілях уже «накрутили» 375 кілометрів, які подолала наша пошукова експедиція. А коли повернемося від могили Дустана в Іргиз, то їх буде значно більше...

Саме під час цієї несподіваної подорожі я зробив для себе таке відкриття: казахи — це дуже гостинні люди, вони люблять свою землю, поважають старших і пам’ятають своїх предків, а ще — вони живуть без поспіху, в них поетичне й образне відчуття світу... Якщо сказати коротко, це люди з романтичними душами. Мабуть, саме тому їх і полюбив так щиро поет і художник Тарас Шевченко.

 ДОРОГА В ПІСКАХ

Після старту з Оренбурга я живу тепер у двох вимірах — у минулому часі та в сучасному...

Шлях експедиції, в якій брав участь Тарас Шевченко, поділений на дві частини: перша — від Орська до нинішнього селища Іргиз (тоді на цьому місці було Уральське укріплення), яка мала назву Північний маршрут, а друга — від Іргиза до Аральського моря і далі аж до Раїмського укріплення. Цей завершальний відрізок має назву Південний маршрут. Загальна протяжність усієї дороги — 750 кілометрів, яку Тарас Григорович пройшов пішки...

Невдовзі після нашого старту з Іргиза почалася напівпустельна зона, яка має назву Каракуми (Чорні піски). Тут автомашини рухалися навіть удень з увімкнутими фарами, бо скажений вітер здіймав таку густу куряву, що сонце крізь неї здавалося блідим диском, ніби ти бачиш його крізь чорне скло. Іноді, коли з’являлася вервечка верблюдів або неподалік від дороги виднілася одинока могила із химерним обеліском-символом, я просив водія зупинитися і швидко вискакував з фотоапаратом під пориви вітру. Після кількох секунд пісок набивався в одяг, хрумтів на зубах, сипався з волосся і мені дуже хотілося, щоб на мені замість звичайного одягу був гідрокостюм аквалангіста, а в руках — фотокамера для підводної зйомки, яка не боїться ні піску, ні пилу...

«Законам природи люди

підкорюються

навіть тоді, коли борються

проти них».

Йоганн Гете, німецький поет, письменник, драматург і натураліст XVIII — ХІХ століть

«Розумна людина

пристосовується до світу,

а нерозумна пристосовує світ

до себе»

Бернард Шоу, англійський драматург і публіцист ХІХ — ХХ століть

 ЗАГИБЕЛЬ АРАЛЬСЬКОГО МОРЯ

Парадокс з усіх парадоксів!..

При в’їзді до міста Аральська (а це вже територія Кизилординської області) праворуч від дороги видніється силует білосніжної чайки на голубому щиті. Цей птах — символ колишнього приморського міста, море від якого тепер аж за 150 кілометрів...

— А років тридцять тому, — розповів нам з Денисом директор районного історико-краєзнавчого музею Мадей Кудайбергенович Жасекенов, — морські хвилі билися об цю бетонну набережну. А он там був великий морський порт, в який, крім риболовецьких суден, заходили пасажирські і вантажні кораблі. Просто на березі Аральського моря стояли рибкомбінат і судноремонтний завод, чудовий пляж теж розташовувався в межах міста. А коли море разом із чайками відійшло далеко-далеко від Аральська, то ми ніби оглухли, бо кожен з нас ще з дитинства звик до шуму морських хвиль і до крику чайок...

А ТАКИЙ ВИГЛЯД МАЄ АРАЛЬСЬКЕ МОРЕ СЬОГОДНІ...

Іноді здавалося, що наше море вкрала у нас якась нечиста сила...

— А чому так сталося?

— Це довго розповідати, бо про загибель Аральського моря тепер написано наукові трактати. Але головна причина в тому, що за радянські часи воду з річок Сирдар’ї й Амудар’ї, перегородивши їх греблями, безмірно висмоктували на полив бавовника та на рисові поля, щоб перевиконувати плани — і швидше збудувати комунізм. А коли море почало міліти, то наші учені почали твердити: «На звільнених від води землях ми створимо квітучі сади...»

Із палуби одного з трьох морських суден, які давно стали експонатами Аральського історико-краєзнавчого музею, я оглянув навколишню місцевість у потужний бінокль. Колишнє дно моря, вкрите білою сіллю, виднілось аж до далекої лінії горизонту. Якби раптом на тому мертвому просторі з’явилася собача упряжка з нартами, то мені здалося б, що химерна машина часу перенесла мене з гарячого півдня в холодну й засніжену тундру на узбережжя Північного Льодовитого океану. Але там, на Крайній Півночі, навіть зимова тундра — це жива територія, а тут перед очима — мертва зона. Її створили люди, які боролися проти законів природи, щоб створити собі райське життя в комунізмі...

ТАМ, ДЕ ХОДИВ І ПЛАВАВ ТАРАС ШЕВЧЕНКО

Дорога завжди хвилює, бо не знаєш чим вона закінчиться...

Ще було далеко до сходу сонця, як ми виїхали на УАЗі з Аральська і наш водій Марат узяв курс на селище Раїм, воно розкинулося під горою, на якій колись стояло Раїмське укріплення. Саме звідти 25 липня 1848 розпочалося плавання Т. Шевченка на шхуні «Константин» Аральським морем, яке разом із зимівлею на острові Кос-Арал тривало аж до 22 вересня 1849 року. Пізніше іменем українського поета вже в ХХ столітті буде названо велику затоку і пасажирський корабель, який плаватиме по Аральському морю аж до його загибелі...

Коли ми, проїхавши 120 кілометрів, зайшли в Раїмі в нову сільську школу, то дізналися: стара школа, в якій її тодішній директор Байзак Бімаханов разом із учнями створив кімнату-музей Т.Г. Шевченка, згоріла разом з усіма експонатами... А на горі, де колись стояло Раїмське укріплення, нас теж чекало прикре розчарування, бо кам’яна меморіальна плита біля постаменту була розбита. Коли склали уламки, прочитали напис: «Здесь бывал Тарас Шевченко в 1848 — 1849 годах».

Унизу під горою, де в ті далекі роки на примітивній верфі складали для плавання по Аральському морю шхуни «Константин» та «Миколай» і звідки Т. Шевченко робив акварельний малюнок «Укріплення Раїм. Вид з верфі на Сирдар’ї», тепер ріки тут уже немає, бо вона геть зміліла — і її рештки мігрували в інше місце...

У селищі Каратерен нас теж чекали неприємні сюрпризи: колись тут був колгосп імені Шевченка, іменем цього поета була названа також середня школа, біля входу до неї стояв на високому постаменті бюст Кобзаря. Після розвалу Радянського Союзу колгосп самоліквідувався, а новій школі, яка була недавно збудована в Каратерені, стару назву імені Шевченка чомусь не залишили. Бюст Т.Г. Шевченка ми разом із директором Кішуваєм Махановим знайшли аж на задвірках будівельної бази Каратеренської дільниці Кизилординського водного господарства. Бюст потрісканий, і щоб він геть не розвалився — голову хтось обкрутив і стяг, ніби обручем, старою велосипедною камерою. І тому здалеку здається, що рот поета зав’язаний чорною ганчіркою, щоб він не міг читати свої вірші...

Нічого хорошого ми не побачили і на колишньому острові Боян, який давно став частиною суходолу. Стара маслина, яку колись посадив Тарас Шевченко, кілька років тому згоріла. Кажуть, від блискавки. Засипаний піском і колодязь викопаний біля неї, з якого люди пили колись дорогоцінну воду. Залишилася тільки металева табличка з написом про те, що тут 1849 року український поет Тарас Шевченко посадив на казахській землі джиду, тобто дерево дикої маслини...

Можливо, все те, про що я пишу, сталося тому, що вже понад 20 років ніхто з України не побував у тих місцях біля Аральського моря, які пов’язані з іменем Т.Г. Шевченка. А коли немає постійного живого зв’язку між людьми, то починається забуття...

Наша дослідницька експедиція «Слідами Тараса Шевченка» була присвячена не тільки минулому, а й відродженню всього того, що об’єднувало і буде об’єднувати народи України і Казахстану. Зокрема це й драматична доля Тараса Шевченка, який, за словами наших казахських друзів став першим Послом України в Казахстані. Саме тому ми з Денисом Чернієнком передали частину фотознімків та зібраних матеріалів в Посольство України в Республіці Казахстан, щоб до 200-річчя ювілею Кобзаря спільними зусиллями привести в належний стан усі ті місця, які пов’язані з його іменем...

Під час того нашого спільного маршруту, проїхавши багато кілометрів по колишньому дну, ми «наздогнали» аж біля села Кокарал залишки Аральського моря, яке ще пам’ятає Тараса Шевченка. Саме завдяки його прекрасним поезіям і прекрасним малюнкам про Аральське море і про казахів, які жили тоді на цих берегах, дізнався весь світ.

Але дворічне плавання у надзвичайно важких умовах спеки та холодів підірвали здоров’я поета і художника: саме під час тієї довготривалої експедиції Шевченко почав хворіти на ревматизм і цингу, а пізніше до ослабленого тіла причепилися й інші болячки.

 ЖИТТЄВА ЕПОПЕЯ ДЕНИСА ЧЕРНІЄНКА

Із Аральська до міста Актобе ми поверталися з моїм супутником Денисом Чернієнком поїздом в одному купе вагона. Я вже знав, що він народився в Іжевську, там закінчив історичний факультет Удмуртського державного університету. Ще в студентські роки Денис почав цікавитися історією переселення українців в Удмуртію, хоч сам української мови не знав, бо батько українською не розмовляв, а мати була росіянкою. Нині Денис Аркадійович кандидат історичних наук, а також науковий співробітник Уфимської філії Московського державного гуманітарного університету імені М.О. Шолохова. Підготував до захисту докторську дисертацію, яка має назву «Історико-етнографічне вивчення українців Південного Уралу».

— Цікаво, Денисе, чому ви почали вивчати українську мову?

— Цьому немає жодного логічного пояснення. Просто десь глибоко в душі, мабуть, на генетичному рівні, я почав відчувати, що я — українець. І, найголовніше, мені хотілося бути українцем. Тому я пішов у нашу українську громаду (я жив тоді ще в Іжевську) і став її активістом. Спочатку освоїв розмовну українську мову, а потім почав її вивчати і по підручниках. І невдовзі українська мова стала моєю рідною...

— А чому ви переїхали з Удмуртії в Башкирію, в Уфу?

— Туди мене запросив працювати відомий українознавець Василь Якович Бабенко — він директор Уфимської філії Московського державного гуманітарного університету імені М.О. Шолохова. У Башкирії дуже потужна українська громада, це єдиний регіон у Росії, де офіційно існують українські школи, вони фінансуються з місцевого бюджету...

— А звідки ваше українське коріння? Досліджували?

— Воно з Полтави, бо саме звідти ще в 30-ті роки минулого століття приїхав на заробітки в Курганську область мій дід Олександр Васильович Чернієнко.

— А на Полтавщині бували?

— В Україну мені щастить приїздити іноді по три-чотири рази протягом року. А в Полтаві і на Полтавщині я побував лише один раз — років два тому. Їздив навіть на Сорочинський ярмарок. Сподобалося все: люди, сама Полтава — затишне і красиве місто, українські села, поля, ліси, річки. Там відкрилася нова й особлива сторінка в моєму житті. І мені дуже хочеться, щоб вона продовжувалася...

...Коли наш поїзд прибув до Актобе, то ми з Денисом спішно розпрощалися: він відправився поїздом додому в Уфу читати студентам лекції, а я вирушив автобусом з Актобе в північно-західну частину Казахстану до міста Уральська, щоб продовжити маршрут «Слідами Тараса Шевченка» до кінця...

 АРЕШТ ШЕВЧЕНКА. ДОРОГА В УРАЛЬСЬК

Життя, ніби течія ріки, по якій пливеш і не знаєш, що чекає тебе за поворотом...

Після успішного завершення дослідницької експедиції з вивчення Аральського моря Тарас Шевченко разом із флотською командою капітан-лейтенанта Бутакова 10 жовтня 1849 року відбув з укріплення Раїм і 31 жовтня прибув до Оренбурга. Там Шевченко наполегливо працював над ескізами, виконаними під час степових маршрутів та плаванню на шхуні «Константин» по Аральському морю. Із особливим натхненням він створює альбом краєвидів Аральського моря, який разом з іншими описовими матеріалами про результати експедиції капітан-лейтенант Бутаков додав до офіційного звіту в Генеральний штаб армії у Петербург. Крім цього, він написав рапорт з клопотанням про надання рядовому Тарасові Шевченку звання унтер-офіцера, що могло б прискорити звільнення з військової служби.

Але сталося не так, як хотілося. Прапорщик Ісаєв звернувся з доносом «куди треба» повідомляючи в ньому, що рядовий Шевченко порушив «высочайшее запрещение» государя-імператора Миколи ІІ по чотирьох пунктах: він пише, малює, носить цивільний одяг замість солдатської форми і живе не в казармі, а на приватній квартирі.

Після доносу прапорщика Ісаєва Т. Шевченко був арештований і з 27 квітня по 12 травня 1850 року його утримували в камері-одиночці на головній гауптвахті в Оренбурзі, а 17 вересня того ж 1850 року після тривалого слідства військовий суд в Орську виніс суворий вирок: рядового Шевченка відправити на солдатську службу «під особливим наглядом» у Новопетровське укріплення. Ця фортеця була недавно споруджена на північно-східному березі Каспійського моря — мис Тюб-Караган.

Пізніше Тарас Шевченко в листі до С. Гулака-Артемовського напише про це укріплення такі рядки: «Настоящая пустыня! Песок да камень; хоть бы травка, хоть бы деревцо — ничего нет. Даже горы порядочной не увидишь — просто черт знает что! Смотришь, смотришь, да такая тебя тоска возьмет — просто хоть давись; так и удавиться нечем». І далі в тому ж листі: «Родился, вырос в неволе, да и умру, кажется, солдатом... Но самое мучительное для меня то, что мне рисовать не позволяют... Тяжело! Больно тяжело! А делать нечего...»

...А поки що попереду знову невідомість. Знову перед непокірним поетом далека дорога, яка теж позначена смугастими чорно-білими верстовими стовпами від Орська до Оренбурга, а звідти до Уральська, далі — до Гур’єва і потім ще три доби на поштовому човні Каспійським морем до півострова Мангишлак. Там, на узвишші Курганташ, стоїть Новопетровське укріплення, оточене високою і товстою фортечною стіною...

Усього — понад дві тисячі кілометрів...

Микола ХРІЄНКО, публіцист, мандрівник