Результати пошуку за тегами - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Результати пошуку за тегами

Результати пошуку за тегами

Автор: Ігор СЮНДЮКОВ, «День»  0
Учителювати Василь Сухомлинський почав ще до війни — викладав українську мову та літературу. Коли ж почалася війна, Василь Олександрович вирушив на фронт. Там отримав поранення і за станом здоров’я був комісований (перестала діяти ліва рука). Після госпіталю Василя Сухомлинського призначили директором тієї самої школи, до якої і приїжджала з перевіркою його майбутня дружина. Коли молодята приїхали до України в село Онуфріївка, то Василя Олександровича відразу ж «запрягли» на посаду завідувача райвно, а молоду дружину примусили очолити сільську школу. Вибір упав на Анну Іванівну тільки тому, що вона виявилася єдиним педагогом, який не був на окупованій території. Василь Олександрович увесь час їздив районом, відновлював школи, знаходив учителів. Як члена партії його посилали уповноваженим зі збирання врожаю, з посівної, і повертатися додому до закінчення цих кампаній він не мав права.
Автор: Людмила РЯБОКОНЬ, «День»  0
Автор: Ірина КОЗИР, кандидат історичних наук, доцент Кіровоградського державного педагогічного університету імені В.Винниченка  0
Для української суспільно-політичної думки початку ХХ століття постать В’ячеслава Липинського (1882—1931) є нетиповою, навіть «екзотичною». І діяльність цього мислителя, і його погляди погано вписуються в логіку її розвитку. При бажанні, звісно, можна вести ідейний родовід визначного українського історика, соціолога, філософа, публіциста та політичного діяча від «хлопоманів», передусім В.Антоновича, якого, до речі, В.Липинський вважав своїм вчителем. «Хлопоманам» В.Антоновичу, П.Свенцицькому й Т.Рильському В.Липинський присвятив редагований та виданий ним у 1912 р. збірник фундаментальних наукових праць і документів «З історії України», який є своєрідним підсумком його історичних студій у ранній період творчості.
Саме ж «хлопоманство» цілком вписується в основну «народницьку» тенденцію, притаманну українській суспільній думці кінця XIX — початку ХХ століття. Більше того, воно — яскравий вияв цієї тенденції. «Хлопомани», які виховувалися й формувалися як польські шляхтичі, приносили в жертву українству і своє шляхетство, і свою польськість.
Автор: Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор Нацiонального унiверситету «Острозька академiя», Острог Рiвненської областi  0
Біографію О. Бочковського написати поки що непросто, навіть коли йдеться про короткий нарис. Надто багато в ній білих плям. Ларисі Хосяїновій, співробітниці Кіровоградського міського літературно-меморіального музею ім. ІванаТобілевича (Карпенка-Карого) вдалося розшукати в архівах книгу реєстрації актів про народження римсько-католицької церкви Єлисаветграда, в якій записано, що «Гиполит, мещан Апполона Бочковского и Анны, урожденной Раецкой, законных супругов сын», народився 1 березня 1885 р. «на станции железной дороги Долинской» (нині — райцентр Кіровоградської обл.). Нехай нікого не збиває з пантелику ім’я «Гиполит» (Іполит): батько новонародженого, Аполон Бочковський, мав польське коріння; мати походила з литовського роду, — цим і пояснюється незвичне для степової України подвійне ім’я майбутнього вченого.
Автор: Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»  0
Унікальність Кримського в тому, що глибокі сходознавчі студії (назви лише деяких iз сотень його праць: «Історія Туреччини», «Історія Персії та її письменства», «Перський театр», «Історія новоарабської літератури», «Нарис балканського письменства»...) він органічно поєднував із винятково плідною роботою у сфері українознавства. Варто нагадати, що саме Кримський, будучи вже неодмінним секретарем Всеукраїнської академії наук (1918—1928), зробив неоціненний внесок у справу нормативного становлення української мови: саме він заснував «Комісію живої української мови» (1918 р.), видав (разом з С.О.Єфремовим, Г.К.Голоскевичем) багатотомний Російсько-український словник, ще раніше (т. 1, 2, 1907— 1908 рр.) опублікував «Українську граматику» — своєрідний (і перший в своєму роді!) історичний коментар до розвитку української мови і, водночас, аналіз її сучасного стану. Нарешті, воістину неоціненною є заслуга А.Ю.Кримського як укладача перших «Найголовніших правил українського правопису» (1921 р.).
Автор: Ігор СЮНДЮКОВ, «День»  0
Видану 1966 року в Нью-Йорку книгу російського письменника і філософа Ніколая Ульянова «Происхождение украинского сепаратизма», де автор «ведет откровенный бескомромиссный разговор об украинском самостийничестве, которому дает резко негативную оценку» (редакційна передмова у журналі «Москва», 1992 рік), слід було б включити першим номером до списку обов’язкової літератури курсів історії України і українознавства навчальних закладів країни. Більш переконливого свідчення величі українського народу та його історії годі шукати — навіть у найзаповзятіших «самостійників».
Н.Ульянов помер у 1985 році. І того ж року розпочалася перебудова косметично (серпом і молотом) відремонтованої комуністами російсько-імперської вавілонської вежі. Третій Рим її не витримав: «упав, упав великий Вавилон,... бо лютим вином розпусти своєї він напоїв всі народи».
Автор: Євген ЗАРУДНИЙ, кандидат філософських наук, Харків  0
Батько Сікорського — Іван, а не Ян. Ким був цей «корінний киянин» у широкому смислі — як мешканець святої Київської землі? Вихідцем зі Сквирського повіту, сином сільського священика. Гадаєте, останній, тобто дід Ігоря, був ксьондзом? Нічого подібного — священником. Не уніатським, а православним. Звали його Олексієм. Таким чином, Іван Олексійович Сікорський, батько велета інженерної думки, належав до православного віросповідання. За документами Ігор Іванович Сікорський — однозначно православний.

Не знаю, «як робиться нова, «національно свідома» історія», але все-таки був Сікорський і українцем, і україномовним, і патріотом України. Ось живий аргумент. У штаті Коннектикут, США, в містечку Гантингтоні, неподалік від так званого «Заводу Сікорського», я випадково познайомився з літнім подружжям Свириденків — Боголюбом та Світланою. Вони добре знали Ігоря Івановича, а нині підтримують досить близькі стосунки з Ігорем Ігоревичем та іншими нащадками генія.
Автор: Віталій ДОВГИЧ, доцент Рівненського інституту слов’янознавства Нью-Йорк — Київ  0
Шлях майбутнього митрополита не був усипаний трояндами. Син господаря Молдавії та воєводи Валахії Симеона Могили й угорської князівни Маргарети народився 21 грудня 1596 року. У ХIХ — ХХ ст. чимало істориків дорікали йому за «аристократичне» та «неукраїнське» походження (про м’яко кажучи, не завжди об’єктивне відношення дослідників минулого до Могили ми поговоримо нижче). Але ж життя вже з ранніх років навчило Петра розраховувати не так на впливових родичів, як на себе. А для України цей етнічний молдаванин (до речі, румунська історіографія й досі називає його «своїм») зробив більше, ніж тисячі самозваних «патріотів».
Господар Симеон Могила був отруєний в результаті змови у жовтні 1607 р. А 11-річного його сина Петра, третю дитину в сім’ї, було відправлено вчитися до Львова, у братську школу: слід при цьому взяти до уваги те, що новий молдавський господар вороже ставився до всієї родини Могил за їх пропольську орієнтацію.
Автор: Ігор СЮНДЮКОВ  0
Автор: Сергій МАХУН, «День»  0
   
  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар