200 років неканонічному Шевченку » Статті

Великий Кобзар як творець Української мрії

У рік ювілею Тараса Шевченка — Художника за самовідчуттям і Поета за покликанням Згори — саме час запитати себе: ким він був і ким нині є для України та світу... У чому полягає невмируща магія та чарівність його поетичного Слова? Як так сталося, що прочитання його творів дало серед нащадків такий широченний спектр взаємовиключних оцінок та інтерпретацій його, Поетового, світогляду і творчого доробку?

Обставини страдницького життєвого шляху та біографії Т. Шевченка добре відомі й ґрунтовно досліджені, так само як і джерела впливів на формування його світогляду. Але не їм судилося стати визначальним чинником майже сакрального впливу Т. Шевченка на світове українство — це зробила його поезія, яка витворила й сам Шевченків міф.

У ЧОМУ ШЕВЧЕНКО БУВ МІФОТВОРЦЕМ?

Коли наприкінці 1870-х років (ще не минуло й двох десятиліть по смерті Поета) М. Драгоманов приступив до написання свого великого критичного огляду «Шевченко, українофіли й соціалізм», він вже зіткнувся з реальністю, за якої «всі, хто брався писати про нього, найперше думали про себе, і кожен повертав Шевченка, як йому на той час було треба, і дивлячись на те, перед ким говорилося про українського Кобзаря». Поставивши перед собою завдання розвінчати «культ Шевченка», який уже сформувався на той час серед українства в безлічі взаємовиключних варіацій, М. Драгоманов і сам потрапив у тенета надто спрощеного як для дійсної оцінки постаті та ролі Поета підходу, дійшовши висновку про Шевченкову «неспроможність» як соціаліста.

Пізніше всі ті численні ідеологічні інтерпретації Т. Шевченка часів М. Драгоманова вклалися у дві магістральні, крайніми втіленнями яких є, з одного боку, Шевченко-»більшовик», «революціонер» та «атеїст», якому, з іншого боку, протиставлений Шевченко-»націоналіст», «ідеолог державництва», «глибоко релігійний поет». І що важливо, обидві сторони вважають його поезію прометеївським «вогненним словом», яке виходить за межі часу, історії та служить провідною зорею для всіх майбутніх поколінь українців.

Ключ до зняття протиставлених ідеологічних інтерпретацій Поетового Слова запропонував 1982 р. своїм дослідженням «Шевченко як міфотворець» професор Григорій Грабович (перше українське видання — 1991 р.). Йому переконливо вдалося довести, що в основі Шевченкового поетичного космосу лежить міф, міфологічний код, творцем, безпосередньо залученим до цього учасником (у чому й проявляється Шевченкова унікальність) і продуктом якого одночасно виступає сам автор. Завдяки психологічним екзистенціальним обставинам його долі, його генію, а також культурній готовності читача до його сприйняття, Т. Шевченко досяг унікальної, позачасової співзвучності зі свідомими і несвідомими почуттями народу.

Шевченкова Україна існує в міфологічному (далеке минуле і майбутнє як втілення картини «золотого віку», нещодавнє минуле й сучасність як поле битви парадигматичних опозицій «суспільної структури» та «ідеальної спільності»), а не в історичному часі-континуумі. Модель Шевченкового міфу є двоскладовою. Її нижчий рівень складається з низки конфліктів і ненормальних відносин, організованих навколо фундаментальної бінарної опозиції ідеальної спільності (люди, народ) та суспільної структури (влада, ієрархічна структура, держава та її інститути). Це стадія «лихоліття» в міфологічній динаміці України. Вищий, загальніший і, врешті, універсальніший рівень моделі складається із властивостей і потенційних можливостей чи ідеалів, які акумулюються в ідею утопічного звільнення — грядущого «золотого віку».

Важлива сторона оцього звільнення і пов’язаного з ним утвердження «золотого віку» полягає в тому, що сучасний стан буття з його фальшивим розумом і фальшивою мораллю замінить тріумф ідеальної спільності людей, як це ми бачимо у фінальних рядках вірша «І Архімед, і Галілей...», який є квінтесенцією міленаризму:

Буде бите

Царями сіянеє жито!

А люде виростуть. Умруть

Ще не зачатиє царята...

І на оновленій землі

Врага не буде супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

Хоч деякі вірші пророкують, що її встановлення супроводжуватиметься помстою і насильством, проте здебільшого Поет демонструє, що майбутня утопія неминуче здійсниться за допомогою надприродних сил, як «пасивна революція». «Золотий вік», який ствердиться таким чином, Т. Шевченко сприймає не як світську чи політичну, а як міфологічну і сакральну будову. Вона означатиме тріумф не Розуму, а Істинної Мудрості. Важливо зазначити, що ця ідеальна спільність набирає універсальних масштабів, а ідеальний образ України зливається з образом ідеального людства.

Шевченко торкається минувшини та сьогодення, аби тільки довести, ствердити і пояснити майбутнє та перспективу, пов’язану з ним, а саме апофеоз ідеальної спільності й заперечення суспільної структури. Характерно, що жодної іншої можливості, скажімо, «позитивного ієрархічного суспільства» — Поет навіть не розглядає: міф не шукає інших соціальних можливостей чи побудов. Т. Шевченко стверджує лише ідеальну спільність, і таким чином його рішення постулює не «нормальне» суспільство, а тільки утопію, яка мовою політичної ідеології могла б бути визначена як радикальний антидержавний популізм і навіть анархізм.

Завдяки глибинним структурам його мислення, Т. Шевченка можна назвати релігійним поетом. З одного боку, Шевченко має ознаки Пророка, який часто промовляє до свого народу від імені й голосом Бога. Він ніби виступає посередником між народом і Богом, котрий виконує свою місію, розкриваючи народові Слово. З іншого боку, він, очевидно, зливається з Христом, архетипом Спасителя, Агнцем Божим, який спокутує всі гріхи людства. І в пророцтві, і в покуті він виконує роль носія міфу.

Якщо в чомусь полягає беззаперечна заслуга Т. Шевченка перед Україною — то це в тій видатній, непересічній ролі, яку відіграла його поезія в поширенні та прищепленні по всьому українському етнічному просторові єдиної назви «Україна» та етноніму «українець».

«Пристосована», за Г. Грабовичем, особистість Т. Шевченка в його російських повістях, «Щоденнику» і значній частині епістолярного спадку цілком мирно уживалася з назвою «Малоросія». А от Шевченкова «непристосована» особистість його поетичних творів — не знала іншої назви, крім як «Україна» («Вкраїна»). Як і все інше в поезії Шевченка, його «Україна» становила невід’ємну складову міфологічного коду мислення Поета, була ідеальним позачасовим і фактично також позбавленим чітких просторових обрисів образом та водночас його мрією.

Палка, жертовна, глибока та щира любов Поета до вимріяної ним України, як у цих рядках зі «Сну» («Гори мої високії!..»):

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю! -

запалила свідомість Шевченкового народу мрією про Україну і зробила її об’єктом загального прагнення на всьому українському етнічному просторі. У цьому сенсі Т. Шевченко дійсно може вважатися творцем і батьком сучасної української нації та українського державницького проекту: омріяна ним колись його ідеальна Україна з часом матеріалізувалася зусиллями поколінь тих, хто цю мрію підхопив і на практиці реалізував, звісно, як і все що відбувається в реальному житті — не у формі абсолютного ідеалу, не придатного для цього.

ГЕНІЙ: ПАМ’ЯТЬ НАВІКИ

Монументальна Шевченкіана — ще одне непересічне і, на перший погляд, почасти ірраціональне явище світового масштабу, пов’язане з ім’ям Кобзаря. Понад 1100 пам’ятників Поетові, з яких близько 50-ти розташовані за межами України на різних континентах і материках — це, здається, абсолютний показник у світі як для діяча царини культури.

Встановлення більшості з них припало на другу половину минулого століття, але й у третьому тисячолітті їх відновлення триває. Причому варто відзначити особливу консолідуючу роль монументальної Шевченкіани для українців світу. Пам’ятники Поетові встановлювалися за рішеннями органів влади УРСР і продовжують з’являтися вже у незалежній Україні як на державний, так і на громадський кошт.

Водночас монументальне пошанування Т. Шевченка стало справою честі й самоствердження українських громад по всьому світові. Окрім того, значна частина встановлених Поетові за межами України пам’ятників як у радянські часи, так і після здобуття Україною незалежності — це спрямований на просування України та її духовного символу в світі дарунок (останніми роками — часто «за обміном на основі взаємності») від України (звісно, із формулюванням — «від українського народу»).

***

200-річчя від дня народження Т. Шевченка — це вже сьомий за ліком значний посмертний ювілей від дня його появи на світ.

Перші два з них (50 та 75-річчя), що припали на другу половину ХІХ ст. (1864 і 1889 рр.), внаслідок низки обставин, зокрема й притаманної тій епосі традиції відзначення переважно роковин смерті й перепоховання Поета, не набули широкого громадського звучання. Але разом із тим своєрідний народний культ Т. Шевченка і певний похідний від нього ритуал, який передбачав молитовне поминання Поета і наявність у світлиці портрета чи іншого його зображення в рушниках, — уже цілком склалися станом на 1870—1880-ті роки.

Починаючи ж зі 100-річчя (1914 р.) від дня його народження, всі наступні Поетові ювілеї ставали подією року за шкалою культурної та громадсько-політичної ваги. Більше того, відзначення 125-річчя Т.Шевченка (1939 р.) започаткувало практику офіційних, на державному рівні святкувань його ювілеїв.

Шевченків 50-річний ювілей 1864 р., до якого самому Поетові не судилося дожити три роки, пройшов тихо, камерно, непублічно. У Російській імперії не минуло ще й року, як, за влучним висловом М. Драгоманова, сумнозвісним обіжником міністра внутрішніх справ П. Валуєва було розпочато «антракт з історії українофільства», а тому шанувальникам Поета було не до спроб громадського відзначення його 50-річчя. В австрійській ж Галичині та на Буковині Т. Шевченко ще не встиг на той час стати тим, ким він там став за якихось 10—15 років.

Поетове 75-річчя 1889 р. припало на відлуння затяжного другого «антракту» в історії українського руху в Російській імперії, обумовленого Емським указом 1876 р. імператора Олександра ІІ. В Австро-Угорщині ж перешкод відзначенню не чинилося, проте якоїсь загальної громадської програми ювілею вироблено не було, оскільки вже 1870-ті в Галичині творча спадщина Т. Шевченка стала виразним чинником політичної боротьби: різні партії та громадські діячі інтерпретували, «реконструюючи» за поетичними творами, його світогляд відповідно до мети власної політичної діяльності. Причому спектр суджень був найширшим: від піднесення постаті «батька Тараса» в ореолі мало не біблійного національного Пророка (у працях Ом. Партицького, Ом. Огоновського та ін.) до політичної радикалізації поета в дусі громадівського соціалізму (як у праці Ф. Вовка «Т. Шевченко і його думки про громадське життя»).

100-річчя від дня народження Т. Шевченка було першим його ювілеєм, який привернув до себе увагу не тільки широких верств громадськості, а й державних чинників, сприяв консолідації не лише шанувальників його творчості, а й також противників із російських націоналістичних і правомонархістських кіл, у середовищі яких Кобзаря сприймали перш за все не як Поета, а як «політика» — «творця українства», «сепаратиста» і «ворога Росії».

Прикметою часу був масштабний, транскордонний характер святкувань. Так, у Львові Поетів ювілей запам’ятався величним і раніше не баченим сокольським «Шевченковим здвигом». У Києві Шевченків ювілей відбувся під акомпанемент масових демонстрацій представників демократичної та революційно налаштованої громадськості як української, так і неукраїнської, а також спроб вчинення політичними опонентами провокацій під консульством Австро-Угорщини зі звинуваченням шанувальників Поета у державній зраді.

125-річний ювілей Тараса Шевченка 1939 р. радикально відрізнявся від попередніх і наступних. Ступінь вульгаризації та зведення образу Поета до несамовитого, просякнутого класовою ідеологією «більшовика» й «атеїста» — ніколи більше не набував таких виразних і разючих форм. І все це відбувалося на тлі чисток і жахіть Великого терору, що викосив уже на той час цвіт української інтелігенції.

Разом із тим пропагандистська машина авторитарного сталінського режиму витворила декілька яскравих монументальних зразків увічнення пам’яті Поета, які пережили епоху й пізніше набули нового звучання. Відкриттям 1939 р. величного пам’ятника Т. Шевченку роботи скульптора М. Манізера на Тарасовій горі було завершено формування комплексу монументальних споруд Шевченківського тоді державного, а від 1989 р. — національного заповідника у Каневі.

Того ж року в парку навпроти Київського державного університету, якому саме було присвоєно ім’я Тараса Шевченка, було встановлено пам’ятник великому Кобзареві теж роботи скульптора М. Манізера. Цьому пам’ятникові судилося стати культовим місцем щорічної прощі шанувальників поета й офіційних делегацій, біля нього збиралися дисиденти-шестидесятники і продовжують збиратися, шукаючи Тарасового благословення, учасники протестних акцій.

Відзначення 150-річчя від дня народження Кобзаря широко відбувалося 1964 р. на союзному рівні. Найбільш коштовні подарунки Поетові — завершення друком приуроченого до його ювілею Повного зібрання творів у десяти томах і перейменування на його честь за кілька років перед тим заснованого міста Актау в тодішній Мангишлацькій області Казахської РСР на Шевченко (але 1991 р. місту було повернуто попередню назву).

Цього ж ювілейного року світ побачив два неординарних, знакових пам’ятники Тарасові Шевченку: роботи скульптора Леоніда Молодожанина (Лео Мола) у Вашингтоні та спільного проекту скульпторів М. Грицюка, Ю. Синькевича, А. Фуженка — в Москві, що був відкритий з ініціативи М. Хрущова. Образ ювіляра — «революційного демократа» — у віншувальній кампанії дещо втратив більшовицької гостроти і класової різкості порівняно з попереднім ювілеєм 1939 р.

175-річний ювілей від дня народження Т. Шевченка 1989 р. припав на переддень зміни епох в історії України, Європи та світу: вже було чути, як пробиваються крізь брилу радянської ідеології паростки українського національного відродження, вже починала розсипатися прямо на очах орієнтована на СРСР система комуністичних країн-сателітів у Східній Європі, уже недовго залишалося стояти Берлінському мурові, уже почав відходити у минуле погляд на світоустрій крізь лінзи холодної війни...

Чи не вперше Шевченків ювілей так широко відкрив тоді Україну для світу і для нових ідей, надав можливість українцям по обидва боки океану перетинатися у живій розмові без ідеологічного тиску і страху. За програмою Міжнародного Шевченківського форуму «Від серця Європи — до серця України» Україну тоді відвідали і збагатили її своїми ідеями такі провідні західні шевченкознавці, як професор Григорій Грабович (США) і професор Віра Вовк (Бразилія). З надзвичайним успіхом в Україні відбулись гастролі Музичного ансамблю ім. Т. Шевченка з Канади. Ім’я Тараса Шевченка обрало для себе засноване того року Товариство української мови. В Оренбурзі (Росія) було відкрито Меморіальний музей-гауптвахту Тараса Шевченка.

І от цьогоріч минуло вже його 200-річчя... Минуло 25 років з останньої ювілейної річниці Кобзаря, і цей період охопив весь період становлення і драматичного розвитку сучасної Української держави, яка, на жаль, виявилась несповна вдячною українському Пророкові, якщо тільки на третьому десятиріччі свого існування спромоглася впритул наблизитися до завершення академічного видання повного зібрання його творів у 12-ти томах — проекту, початок першої спроби реалізації якого припадає ще на 1989 р. — рік попереднього Поетового ювілею.

Не можна сказати, що сучасна Українська держава стала недоброю мачухою для пам’яті про Кобзаря. По-своєму, як може, вона все-таки дбає, надає якісь кошти, оновлює, будує, реставрує, зберігає, накреслює, проводить, видає... Але чи робить вона це щиро — з Шевченковим словом у серці? Чи, може, просто дотримується певного ритуалу, який склався задовго до неї, й тихцем освоює кошти за Шевченковими статтями в кошторисі?

Задовго до самого ювілею не виникало ані найменших сумнівів, що з погляду сухих цифр статистики українська влада впорається з організацією відзначення Шевченкового 200-річчя: їй буде чим відзвітувати про обсяги вкладених коштів, здійснених будівельних і реставраційних робіт, кількість виданих книжок, проведених конференцій, зустрічей і слухань. Але... так само не полишало відчуття, що за рядками переможних звітів майже напевно що загубиться проникливий Кобзарів погляд, звернений у душу кожного, хто хоче чути і розуміти його Слово.

І сталося... У плин підготовчих до ювілею заходів втрутився Майдан. Люди, які мають гідність, вийшли, протестуючи проти обману та кривди, сваволі й жорстокості, на Майдан і майдани країни. Вони вийшли не самі — до них приєднався великий Кобзар...

Він присутній скрізь: пронизує поглядом зі сцени Майдану і з-над входу до Київради, а тепер, із закритим революційною хустинкою обличчям (хто б міг раніше подумати, що вона йому пасуватиме?) — і зі стіни будинку академічних інститутів на Грушевського, 4, навпроти барикад; ходить портретом між свого народу на недільних вічах; слова його поезій резонують із думками й настроями тисяч людей і злітають з їхніх вуст навіть тоді, коли до смерті залишаються три кроки — згадаймо українського патріота, який загинув від кулі, вірменина з Дніпропетровщини Сергія Нігояна (вічна йому пам’ять!) та його проникливе декламування безсмертних Тарасових рядків з вірша «Кавказ»:

Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас сила

І воля святая!

Шевченко — сучасний, живий і актуальний як ніколи! Країна спрагло припадає до його творчого спадку, як до життєдайного джерела, перечитує та переосмислює кожен Поетів рядок у пошуках відповідей на гострі питання сьогодення і, що найголовніше, — знаходить їх.

Олександр РЕЄНТ, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук