Післявоєнний період. Шкільні роки. Роки 1945-1949 - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Післявоєнний період. Шкільні роки. Роки 1945-1949
   

Післявоєнний період. Шкільні роки. Роки 1945-1949

Олександр Парунов

Продовження спогадів "Дитинство. Передвоєнний Київ. Роки 1933-1941" та Війна. Евакуація. Життя в окупації. Роки 1941 - 1945

 

Майже через два місяці після того, як ми були з вини окупантів позбавлені свого дому, ми нарешті одержали можливість повернутися знову додому. Всі запори виявилися на своєму місці, отже нових спроб поживитися нашим добром, мабуть, не здійснювалося. Крім того, якусь роль зіграла і та обставина, що ми повернулися одними з перших, принаймні, серед тих, які жили на нашій вулиці. Дорогою додому на прилеглих вулицях  ми ніде не побачили ніяких ознак вуличних боїв. Де-не-де лише можна було зустріти розібрані протитанкові загородження, раніше встановлені відступаючими німцями.

Трохи згодом виявилося, що в нашому районі сильно постраждав парк ім. Т.Г.Шевченка. На території парку німці спорудили свій арсенал: завезли малокаліберні снаряди, міни, ящики з патронами. При відступі німці не встигли вивезти ці боєприпаси і вирішили знищити їх на місці. В результаті цього варварського заходу постраждали майже всі дерева парку, багато з них перетворилися просто в обрубки. Майже все моє житя практично пройшло в цьому районі, і я був свідком того, скільки довгих літ знадобилося природі, щоб відновити те, що було знищено фашистами у лічені години. Ще вважаю за потрібне відзначити справжнє чудо – як в цій безлічі вибухів зберігся без жодної пошкрябини пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку!

Зруйнований університет ім. Т.Г.Шевченка з боку Ботанічного саду

До речі, у травні 2001 року, через 58 років після війни, при проведенні реконструкції парку ім. Шевченка було виявлено велику кількість снарядів, що збереглися в землі. Парк було тимчасово закрито для відвідування, і всі боєприпаси, що збереглися, були вивезені і знешкоджені.

В місті поступово налагоджувалося мирне життя, почали працювати окремі підприємства. Незважаючи на те, що моєму дідусеві пішов сьомий десяток, він знову почав ходити на роботу у свою рідну “Ленінську кузню”. Незабаром влаштувалася на роботу і моя мама.  Її прийняли бухгалтером до Харчоторгу Московського району, а через деякий час вона настільки позитивно проявила себе на роботі, що її призначили бухгалтером-ревізором. 

Робота у моєї мами була дуже важкою, оскільки всі ревізії в магазинах проводилися до пізньої ночі, а іноді і до самого ранку. Однак, після таких ревізій  вона, смертельно втомлена, приносила додому всіляку смаківщину, яка, природно, була недоступна в магазинах пересічному обивателю – вона була призначена тільки для керівних працівників. Нагадую, що ще на повен хід йшла війна, і в Києві, як і в інших радянських містах, діяла карткова система. А мене, власне, ще дитину, охоплювала особлива радість, коли мама приносила американські подарунки, що їх нам надсилали Сполучені Штати Америки в рамках  військової допомогои для  СРСР за так званим ленд-лізом.

Боже ж ти мій, чого там тільки не було в цих красивих картонних коробках розміром з велику поштову посилку! Я надхненно вивантажував кілограмові банки свиної тушонки, банки з шинкою, рибні консерви, згущене молоко, печиво, тюбики льодяників в барвистій обгортці, різні фруктові джеми в пластмасових коробочках, баночне пиво і соки. Важив такий подарунок більше десяти кілограмів. Неважко собі уявити, яке це було свято  для нашої родини після щоденних пшонних кандьорів в довгий період німецької окупації.

Треба віддати належне тодішній міській владі. Київ був звільнений від німців на початку листопада 1943 року, а вже в грудні того ж таки року було оголошено про початок навчального року в школах. Навчання було вже роздільним: школи були чоловічі і жіночі. Сталося так, що моя 45-та російська школа, в якій я закінчив перший клас, була перетворена на жіночу, і тоді було вирішено, що піду я в школу № 30, розташовану на вул. Саксаганській, хоча була вона з українським навчанням. Згодом, через плин років, я багаторазово згадував з вдячністю це мудре рішення, яке заклало в мене тверді основи знання української мови і виявилося дуже корисним в моєму подальшому житті. 30-та школа була майже поруч з моїм домом – треба було лише перелізти через огорожу  нашого саду, і я за п’ять хвилин був вже у шкільному дворі. 

Якщо підійти з формальної точки зору, то після першого класу через початок війни я нормальне навчання у другому і третьому класах так і не пройшов. Але вдома у нас про запас були підготовлені деякі підручники, і я не без наполягання з боку дорослих проявляв до них постійну цікавість. Тому мама без особливих роздумів записала мене у четвертий клас, і ніхто з керівників школи не поставив це під сумнів.

Навчання в школі почалося не відразу. Школа в часи окупації була переобладнана під угорський військовий госпіталь, тому всі учні були задіяні для розборки ліжок, завантаження їх на машини, з горища зносили закинуті туди парти. Я чудово пам’ятаю директора школи Миколу Федоровича Івашкевича, майора-фронтовика, демобілізованого після поранення. Для всіх хлопців це був взірець справжнього чоловіка – високий статний, чудовий організатор і прекрасний вихователь, вихователь, як то кажуть, від бога. Завдяки його організаторським здібностям в ті важкі часи він домігся багато чого. Зима була дуже суворою, а парове опалення в школі не працювало. Директор роздобув пічки-буржуйки для кожного приміщення школи, завіз дрова, вугілля – і навчання почалося. 

В четвертому класі я не провчився і двох тижнів. Більша частка учнів класу була дуже погано підготовлена, тому вчителям доводилося починати навчання майже з азів. Для мене це було справжньою мукою, і я вжив заходів, щоб перевестися в п’ятий клас. Спроба закінчилася вдало, але на першому етапі мене очікували дуже великі труднощі. По-перше, клас було укомплектовано хлопцями, які були набагато старші за мене. Серед них були такі, як Толя Гудзикевич, 1929 року народження, який вже встиг побувати сином полку. А я виявився не тільки наймолодшим за віком, але й найменшим за зростом. По-друге, з п’ятого класа вводилося багато дисциплин  вперше, скажімо, біологія, хімія, фізика, астрономія, і вся термінологія цих предметів українською мовою звучала для мене майже таким же чином, ніби їх викладали французькою. Отже, трудитися довелося в поті чола. 

Треба сказати, що із шкільними викладачами мені в житті дуже пощастило. Класним керівником у нас була Людмила Василівна Кошова, яка вела наш клас до самого випуску нас із школи. Це була скромна, доброзичлива жінка, їй було вже десь за сорок, але сімейне життя не склалося. Жила вона безпосередньо в школі зі своєю молодшою сестрою, теж одинокою, яка працювала секретарем директора. Те, що наш класний керівник опинилася в житті одинокою, це для неї була, безумовно, біда, але для нас, її учнів, це обернулося благодаттю.

Вона вела у нас російську мову, російську літературу і іноземну мову- англійську. Вона постачала нам художню позакласну літературу, водила в музеї, долучала нас до театру. Завдяки їй, я познайомився свого часу з чудовими голосами Івана Сергійовича Паторжинського і Марії Іванівни Литвиненко-Вольгемут в опері “Запорожець за Дунаєм”, Зої Михайлівни Гайдай в операх “Наталка-Полтавка” і “Пікова дама”, ми дивились балети “Лебедине озеро” і “Лускунчик”, слухали опери “Риголетто” і “Корневільські дзвони”. Після відвідування спектаклів вона присвячувала цій події частину уроків, намагаючись допомогти нам розібратися в тому, що ми побачили на сцені.

Однак не всі і не завжди  потрібним чином платили Людмилі Василівні за її турботу. Дисципліна в класі була препоганою, частина учнів була настільки розпущена, що дозволяла собі майже відверті образи на її адресу. По класу літали портфелі, книжки, головні убори, некажучи вже про безневинних паперових  голубів. А один випадок залишився в пам’яті в найменших подробицях, тому що просто чудом не скінчився трагедією. В Ботанічному  саду німці залишили, імовірно, такий самий арсенал, як і в парку Шевченка, але не встигли його підірвати. 

І от зацікавлене підростаюче покоління добралося до цих порохових запасів, які практично ніким не охоронялися. У школі почали з’являтися мішечки з порохом, справжні рушничні патрони. Із цих мішечків порох у невеличких кількостях висипався на верхню частину пічки-буржуйки, і виходив такий собі мініатюрний фейерверк у супроводі бойових ароматів.Коли ж кінчалися запаси пороху, курочили патрони і висипали зміст гільзи на піч. Ефект був аналогічний. 

Але от хтось із наших класних умільців, полінувавшись розкрити патрони, додумався до того, що декілька патронів кинув під час перерви прямо у саму пічку. Коли продзвенів дзвінок і в клас увійшла Людмила Василівна, прогримів вибух, розпечений залізний круг зірвався з верху печі, описав дугу над головою нашого класного керівникм і з гуркотом врізався у вхідні двері. Наслідком був грандіозний скандал. 

Навчання в 5-тому класі давалося мені нелегко. Пам’ятаю, що найбільші труднощі виникали у мене при вивченні української граматики і при освоєнні української термінології у фізиці, ботаніці, інших дисциплінах. Важко давалися   задачі з арифметики, ті, в яких через одну трубу вливається, а через декілька виливається. І ще із зустрічами у визначеній точці при неодночасовому виході подорожуючих з двох різних пунктів.Відмінно справи у мене йшли з російської мови і літератури, а щодо англійської мови, то я вважався в класі асом. І все ж табель в кінці навчального року, який складався лише з двох четвертей, я одержав непоганий: парочка трійок при  решті четвірок і п’ятірок. 

В нашому класі було чимало хороших хлопців, з якими в мене налаштувалися добрі відносини, незважаючи на різницю у віці. Наприклад, Толі Гудзикевичу було тоді п’ятнадцять. Він вже встиг повоювати, відрізнявся від всіх інших серйозністю, акуратністю. Отже, не було нічого дивного, що його одноголосно обрали старостою класу. Толя і Ігор Сагулін, красивий хлопець трохи молодший за Толю, марили морем, мріяли стати військовими моряками. Під сорочкою вони завжди носили замість майок тільки тільняшки.Забігаючи дещо наперед, мушу сказати, що їх цілеспрямованість сприяла реалізації їх мрії. Після школи вони закінчили Севастопольське вище військове морехідне училище і одержали призначення до командного складу  крейсера. 

З ними товаришували їх однолітки, теж хороші хлопці, Ігор Хмельницький, Толя Потемський, Петро Добровольський. Вони дещо дистанціювалися від наших класних розгільдяїв, непогано вчилися, за їх ініціативою було створено драмкружок і поставлено декілька п’єс, головним чином, на воєнні теми. Моя участь в одному з таких спектаклів ще на стадії репетиції виявилася не дуже вдалою, і всі їх подальші спроби залучити мене до театрального мистецтва були з мого боку категорично відкинуті.

Я затоваришував з Борею Маняко і Сєвою Костюком, відмінниками нашого класу, спокійними, врівноваженими хлопцями, майже моїми однолітками. Особливо тісна дружба у мене зав’язалася з Борисом. Жив він недалеко від мене, на розі вулиць Саксаганського і Толстого. Сімья його була невелика – мати, він і молодша сестра, батько його загинув на фронті. Був Борис дуже самолюбним і намагався приховати, що достаток в його сім’ї був значно нижче середнього.

Після школи ми з ним звичайно йшли до мене додому, моя бабуся нас добряче годувала, і ми разом робили домашні завдання. Більш за все нас з ним зблизила любов до книжок, до читання. Ми разом ходили в міську бібліотеку, яка знаходилася на вул. Володимирській, де на цьому місці в кінці 60-х років побудували Будинок політосвіти Київських міськкому і обкому Компартії України, а в часи “перестройки”  цю будову в стилі модерн перейменували на Концертний зал “Золоті ворота”.

Ми могли годинами просиджувати в читальному залі, бо тільки там можна було отримати окремі випуски-брошури  - так тоді друкувалися найновіші шпигунські повісті з продовженнями. Обидва ми тоді були ще закохані у фантастику: з великими труднощами роздобували романи Герберта Уельса, Жюля Верна, Артура Конан-Дойля, маловідомі романи Юрія Смолича, захоплювалися тільки-но вишедшим з друку романом Адамова “Тайна двох океанів”. Ми з Борисом досить часто запроваджували собі походи на книжкові розвали, які розташовувалися на речовому ринку, так званома Євбазі (Єврейському базарі).

 Мало хто із сучасних молодих киян знає про те, що на місці Київського цирку, на сучасній площі Перемоги, перед війною був продуктовий базар. А під час окупації Києва і в 40-х роках після війни  тут зародився стихійний речовий ринок, де населення продавало свої речі або вимінювало їх на продукти, щоб якось вижити в ті голодні часи. Саме тоді з’явилися примітивні патефонні платівки, що їх виготовляли з рентгенівських плівок. На таких платівках у великій кількості тиражувалися  і продавалися на Євбазі записи пісень дуже популярних того часу Олександра Вертинського і Петра Лещенка.

На початку 50-х років міська влада вирішила перенести ринок і побудувала на розі Повітрофлотського і Брест-Литовського шосе базар, який в народі назвали “Новий”. Трохи згодом, років через два-три це місце визначили під житлову забудову і, щоб прибрати базар, довелося побудувати Солом’янський критий ринок на вул. Урицького (тепер вул. Солом’янська). Але що вражає – незважаючи на вдале розміщення ринку біля вокзалу, цей ринок так і не став популярним.

Так от, я закінчив на тому, що ми з Борисом у неділю іноді відвідували Євбаз, щоб тільки поглянути на недоступні нам за ціною книжкові багатства. Нам  залишалося лише мріяти про те, що колись ми станемо самостійними людьми і почнемо самі заробляти, і тоді чого тільки ми собі не купимо.

Ботаніку, а пізніше біологію і анатомію, нам викладала Марія Олександрівна Шульга, чудова людина, прекрасний педагог. Директор школи доручив їй за сумісництвом  підготувати відкриття шкільної бібліотеки. Вона звернулася до нас з Борисом, як до книголюбів, по допомогу. Справа в тому, що в школі, виявляється, була велика бібліотека, але під час окупації всі книжки були угорцями звалені в одне приміщення і займали в цьому приміщенні весь простір від підлоги до самої стелі.

Тепер у двох спеціально відведених великих суміжних кімнатах  були розставлені стелажі, і ми витягували книжки із завалів малими порціями, сортували їх, присвоювали їм інвентарні номери і розставляли по полицям. Пам’ятаю, що поряд з художньою літературою там були просто унікальні книги: багатотомний словник Брокгауза і Єфрона, чисельні іншомовні словники, Енциклопедія тварин Брема, різні довідники, всього і не згадаєш. Цікаво, яка доля склалася для цієї чудової бібліотеки, адже школа в цій будові вже давно не працює?!

Одного разу ми з Борисом пішли погуляти. Було це десь влітку 1944 року. Прийшли на Хрещатик. На розборках руїн працювали люди, що їх по разнарядці виділяли підприємства міста. Із цікавості побродили по розвалинах і непомітно потрапили на площу Калініна. А там – повна площа народу, і ми через натовп побачили якісь споруди, не зразу розгледівши, що то шибениці. От таким випадковим чином ми стали мимовільними свідками публічної страти німецьких військових злочинців, які скоїли злочини в Києві. 

Страта тільки-но починалася. По мегафону зачитали вирок. Німці стояли із зв’язаними руками на вантажівках під шибеницями, на шиї їм накинули петлі.. Один з німців шалено пручався, не хотів розлучатися із життям. Вантажівки одночасно рушили з-під ніг німців, і вони жахливо засіпалися у повітрі. Видовище було, звісно, не для людей із слабкими нервами, тим паче не для таких дванадцятирічних хлопчаків, якими тоді були ми. Тому ця картина збереглася  в пам’яті на все життя.

Довелося мені бути також мимовільним свідком ще одного непривабливого видовища. Не пам’ятаю, було це в 1944-му чи вже в 1945 році. По Хрещатику демонстративно вели  полонених німецьких солдат і офіцерів. Вигляд їх був страшний: обірвані, щось жували на ходу. Йшли вони дуже повільно, по-різному реагуючи на оточуючих численних глядачів: одні непіднімаючи голови, інші – байдуже озираючись по сторонам. Хода ця тривала майже три години і скінчилася виїздом на Хрещатик численних миєчних машин. А змивати після невдалих переможців було що. До речі, німецькі військовополоненні згодом справно попрацювали на  відбудові Хрещатика.

У травні 1945 року всі святкували довгоочікувану Перемогу. Радість була всеохоплююча – незнайомі між собою люди на вулицях поздоровляли один одного. Скінчилася страшенна кровопролитна війна, що забрала мільйони і мільйони людських життів. 

Поступово Київ ставав все багатолюднішим – додому поверталося населення з евакуації. Повернулися подорослішалі діти і з нашої вулиці, з якими я вчився в першому класі і ті, з якими просто грався на вулиці. Роза з дому № 1, Тамара з дому   № 3, Рая з дому № 6. Всі ділилися своїми враженнями, та й нам, дітям, які пережили окупацію, було їм про що розповісти.

Племінник мого дідуся Георгій Францевич Павліс

В родині Павлісів, у дідусевого брата, зустрічали дядю Юру і дядю Федю, які воювали до останніх днів війни. До речі, дядяЮра зустрів під Сталінградом дядю Мишу, батька мого двоюрідного брата, дуже зворушливо розповідав про цю зустріч. А от від дяді Миши  листи почали приходити все рідше, моя тітка Іра була постійно в стані розладнаних почуттів. В одному з останніх листів він повідомив, що знаходиться в Естонії, на острові Езель, що його демобілізація відкладається на невизначений час. Напевно, причина була зовсім в іншому, але все скінчилося благополучно, і в 1946 році він повернувся в сім’ю.

В Києві за досить короткий час після звільнення було відновлено електропостачання, почав працювати міський електротранспорт. Мова, власне, йде про трамвай. Саме через нього цікаво прослідковується еволюція транспортного сполучення нашого міста. Не ставлю перед собою завдання розглянути це питання в глобальному загальноміському масштабі – розповім лише про трамвайні маршрути, якими в той час мені доводилося скористатися. 

На площі Богдана Хмельницького  знаходилася кінцева зупинка трамвайних маршрутів № 1 и № 15. Трамваї цих маршрутів їхали по вул. Короленка (тепер Володимирській) до вул. Толстого, повертали ліворуч униз на пл. Толстого, потім наслідував поворот на вул. Червоноармійську. Далі трамвай № 1 їхав по Червоноармійській в район, який тоді в народі називали Сталінкою, а трамвай № 15 повертав на вул. Саксаганського і прямував на залізничний вокзал.

Відволікусь і пірну трохи в історію. Звичайно, настав час, коли згадані трамвайні маршрути змінили на тролейбусні. Трамвайні рельси на вул. Короленка були в 1959 році  демонтовані, і з пл. Богдана Хмельницького почали ходити тролейбуси № 1, № 2 та № 12. Тролейбус № 2 біля оперного театру повертав праворуч на вул. Леніна (тепер Б.Хмельницького), потім їхав по вул. Пирогова до бульв. Т.Шевченка, на бульварі повертав на вул. Комінтерна до залізничного вокзалу. Доцільність цього маршруту була поза усякого сумніву. Він не тільки скоротив  шлях із центру до вокзалу, але й охопив транспортним обслуговуванням ряд вулиць, по яким раніше міський транспорт взагалі не ходив.

Тролейбуси № 1 та № 12 не тільки повністю замінили трамвай № 1, але тролейбус № 12 ще продовжив цей маршрут аж до Виставки досягнень народного господарства. Щож до мешканців району, що прилягав до вул. Червоноармійської, то їх доставку на вокзал прийняв на себе тролейбусний маршрут № 10. Цим маршрутом тролейбус їхав по вул. Комінтерна, потім повертав праворуч на бульвар Шевченка, доїжджав до вул. Короленка, і потім їхав як тролейбус № 12 аж до бульвара Дружби Народів, де повертав ліворуч і доїжджав майже до моста Патона. 

Так було тільки до 2000 року. Потім всю цю доцільність було повністю зруйновано тодішньою міською владою на чолі з Олександром Омельченко. Були повністю ліквідовані тролейбусні маршрути № 2 та № 10, а кінцева зупинка тролейбусів № 1 та № 12 була перенесена  з пл. Б.Хмельницького до Центрального стадіону. В результаті цілий великий район, що прилягає до вулиць Володимирській і Богдана Хмельницького, взагалі залишився без міського транспорту. 

Якийсь час в якості компенсації тоді був задіяний кільцевий автобусний маршрут № 7-8.  Адже був ліквідований ще й дуже популярний трамвай № 2, що зв’язував Львівську площу з вокзалом. Замість трамваю було задіяно автобусний маршрут № 7, який ходив з вокзалу по вул. Воровського, по вул. Ярославів Вал, далі по вул. Володимирській, вул. Толстого, вул. Саксаганського до вокзалу. Автобус № 8 ходив йому назустріч цим же маршрутом. Але це тривало недовго. Незабаром мудреці Київської мерії скоротили маршрут № 7 тільки до Львівської площі. Маршрут № 8 пустили тільки до вул. Прорізної, далі маршрут продовжили до пл. Б.Хмельницького    і вниз до пл. Незалежності. Такий маршрут мав певну доцільність, але  пройшло  небагато часу і цей маршрут було взагалі ліквідовано.

Мимоволі ставиш собі запитання, чи можна назвати доцільним заміну екологічно чистого транспорту, яким є трамвай і тролейбус, на автобуси з дизельними двигунами, що випускають за собою шлейфи вихлопних газів. Складається враження, що наші міські керівники ніколи не були за кордоном, де, скажімо, в столиці Чехії Празі основним транспортом вважають саме трамвай. 

Але повернемося на кінець 40-х років. З Бесарабської площі вгору по бульвару Шевченка ходили тоді трамваї маршруту № 7. Їхали вони через Євбаз по Брест-Литовському проспекту з кінцевою зупинкою навпроти заводу “Більшовик”..Оскільки на Бесарабській площі не було місця для розвороту трамваїв, то за цим маршрутом ходили старі пульманівські вагони ще бельгійського виробництва, у яких пульти управління знаходилися в обох кінцях вагону. Щоб їхати в зворотному напрямі, вагоновожатий на кінцевій зупинці тільки опускав одну токопровідну дугу і піднімав іншу. Такі ж пульманівські вагони ходили і по маршруту № 8. Кінцева зупинка цього маршруту була на пл. Л.Толстого.

Трамвай їхав на всьому протязі вул. Л.Толстого і далі по вул. Урицького на Солом’янку.  Спочатку кінцеву зупинку цього маршруту перенесли на ріг вулиць Короленка і Толстого, що було виправдано демонтажем рельсів трамвайних маршрутів № 1 та № 12. Але ще трохи згодом трамвай № 8 взагалі відмінили, і рельсовий шлях демонтували до вул. Саксаганського. Замість трамваю    № 8 на Солом’янку пустили трамвай № 5 від Палацу сорту по вул. Саксаганського. Це викликало великі нарікання, бо залишило мешканців Cолом’янки без можливості потрапити швидко до центру міста. Але на цьому експерименти з міським  транспортом не закінчилися – в 2001 році взагалі демонтували трамвайні рельси і цього маршруту, і замість трамваю пустили тролейбус.

Існував ще один дуже довгий популярний трамвайний маршрут, маршрут № 23, яким часто користувалися члени нашої родини, щоб відвідувати родичів на Шулявці. Маршрут цей, а також маршрут трамваю  № 9, що зв’язував Сталінку з Подолом,  теж ліквідували. Тоді це було вмотивовано пуском тролейбусного маршруту № 5. Але цим було повністю перервано транспортний зв’язок району вул. Червоноармійської з площею Перемоги. Все це було тепер перекладено на обслуговування маршрутними таксі, які не визнають льготний проїзд пенсіонерів і інвалідів.

Але все ж повернемося  знову у післявоєнний період. В той час трамвайний парк був у дуже поганому стані, бо за зрозумілих причин вагонний склад давно не відновлювався. Двері в трамваях автоматично не закривалися, і тому, звичайно, були постійно відкриті.. На підніжках у години пік висіли грона людей, постійно практикувалося вскакування в трамвай і вискакування з нього на ходу, що приводило до травмування пасажирів. 

Одного разу в таку ситуацію потрапив і я. Наскільки пам’ятаю, трапилося це зі мною, коли мені було вже років чотирнадцять. Вийшли ми з Борисом з бібліотеки, сіли на зупинці біля оперного театру на трамвай. Наступна зупинка була біля бібліотеки університету, майже на розі бульвару Шевченка, і нам довелося б йти пішки ще майже квартал до вул. Толстого, щоб повернути потім праворуч і йти далі додому. І отут у нас виникла ідея  зіскочити на ходу, коли трамвай перед поворотом на пл. Толстого уповільнює хід. Я знав, що Борис вже давно користується таким недозволеним засобом залишити вагон. Питаю його, як мені зіскочити? Та нетреба нікуди зіскакувати, каже він, подивись, щоб не було позаду машини і виходь, як на зупинці. Ну, я так і зробив. Але при цьому не зійшов по ходу трамваю, про що Боря забув мене попередити, а прямо уперед із дверей, та ще й не з тієї ноги. Ноги в мене заплелися і мене перевернуло, дякуючи богу, що не під трамвай. Коротше кажучи, я відбувся тріщиною кістки зап’ястка і півтора місяця носив руку у гіпсі.

Через транспортні проблеми запам’яталися мені ще поїздки на пляж. Адже Парковий міст, яким народ зараз чимчикує пішки на пляж, був побудований лише в 1956-57 роках, а міст для метро ще пізніше – в 1965 році. Тому доставка пляжників на бажаний для них протилежний берег Дніпра  здійснювалася великими місткими відкритими катерами, дуже широкими в поперечнику, за що їх в народі прозвали “личаками”. Працювало на переправі звичайно від трьох до п’яти таких “личаків”. Як правило, у вихідні дні  народу на катер набивалося зверх усякої міри, тіснота була неймовірна. Але, дякуючи богу, історія цих переправ нещасних випадків не зафіксувала.

До речі, переправитися на протилежний берег після війни для поїздки, скажімо, до Чернігова можна було тільки спочатку по понтонному мосту, а через рік по тимчасовому дерев’яному. Тільки в 1953 році було завершено будівництво суцільнозварного мосту, який носить ім’я його творця – Євгена Оскаровича Патона.

Коли вже я зупинився на поїздках на пляж, то не гріх згадати про одну мою таку поїздку з моїми однокласниками. Переправившись на протилежний берег Дніпра, ми пішли на одне з озер Труханова острова. І тут я зазнав примусового навчання тому, як триматися на воді, тобто вмінню плавати. Мене без усякого попередження  розкачали і неповажливо кинули на глибоке місце. Після цього я все ж таки примудрився згадати про розмову, що у нас попередньо відбулася  про стилі в плаванні, і цілком невимушено, можна навіть сказати, інстинктивно, обрав стиль плавання по-собачи.

Уявіть собі, у мене все склалося, хоча встиг пристойно нахлебтатися водиці. На здоров’ї моєму це не відбилося, бо  у ті далекі часи з екологією Дніпра ще все було в порядку, а до Чорнобильської катастрофи залишалося ще цілих сорок літ. Необхідно відзначити, що з тих пір я став наче виродком в нашій сім’ї, оскільки ні моя мама ні батько плавати не вміли і панічно боялися води. Я ж у своєму вмінні плавати удосконалювався і навчився плавати не тільки по-собачи.

Коли вже певною мірою зайшла мова про спорт, то розповім про те, як шкільна публіка тих часів освоювала зимні види. Почну з того, що в ті часи зими були дійсно справжніми зимами. З грудня по лютий морози стояли, як правило, від п’яти до п’ятнадцяти градусів, і періодично стужа сягала до двадцяти, а то й до 25-ти. Крім того, взимку завжди було дуже багато снігу. Бувало, снігу навалить стільки, що дітвора проривала в снігових  кучугурах печери з довгими коридорами між ними під снігом.

На лижі уперше я став у шість років, коли мені на Різдво під ялинку подарували дитячі маленькі лижі з палками. Мій захват з цього приводу важко описати. Вчився кататися прямо у нас у дворі. Згодом у мене завжди були хороші бігові лижі з жорсткими кріпленнями. В парку Шевченка кожної зими ентузіасти лижного спорту прокладали професійну лижню вздовж усього периметру огорожі. Це для любителів бігу. А для бажаючих проїхатись з вітерцем годилися гірки в Ботанічному саду, а то й просто наші круті вулиці Паньківська і Тарасівська. Це не було небезпечно, бо по цих вулицях взимку водії їздити просто не ризикували. На таких крутих спусках часто будували снігові трамплини. Серед хлопців запроваджувалися справжні змагання на дальність стрибка, хоча це іноді закінчувалося плачевно – поламаними лижами. Такий прикрий випадок стався якось і зі мною.

В шкільні роки захоплювався я і ковзанами. Кататися навчився на ковзанах, які видавали напрокат прямо на катках за дуже помірну платню. А заставою слугували взуття і одяг, що здавалися в гардероб. За якийсь час мама купила мені так звані “гааги”, а ще за пару років я вже з’являвся на ковзанці на найпрестижніших бігових ковзанах – “ножах”.

На каток звичайно ходили компанією з 3-5 чоловік. Катків у Києві заливали взимку дуже багато, але ми ходили тільки на стадіон “Динамо” – там заливали бігову доріжку, або на Центральний стадіон – там заливали верхнє тренувальне поле. До  речі, Центральний стадіон, вірніше, Республіканський стадіон ім. М.С.Хрущова ( так його назвали під час відкриття) відкрили 22 червня 1946 року, рівно через п’ять років після призначеного строку, зірваного початком війни. Катки були яскраво освітлені, грала чудова музика. Все це сприяло встановленню прекрасного настрою, і втома відчувалася лише після повернення додому. Це була дуже приємна втома.

В ті роки була дуже популярною серед хлопців їзда на ковзанах за рухомим транспортом. Зими, як я вже казав, були дуже сніговими. Проїжджу частину вулиць не встигали очищати – механізмів для очистки тоді невистачало. Хлопці, користуючись дротяною “каталкою”,  чіплялися на ходу за задній борт вантажівки, що їхала побіжно, і таким чинолм  їхали декілька кварталів. Було це надзвичайно небезпечно через автівки, що їхали слідом, але у хлопців це вважалося, звісно, геройством. Мені було категорично заборонено брати участь в таких ризикованих заходах.

Але найазартнішим зимовим видом були санки. У мене, як і у всіх дітей, починалося з санчат зі спинкою, коли тебе, неумійку, возять дорослі. З часом спинка знімається і починається освоєння невеликих гірок у дворі і на вулиці. Спочатку сидячи, керуючи п’ятками, потім лежачи, керуючи носками. А вже десь з десяти  років, всупереч категоричній забороні батьків, відбувся мій вихід на великі гонки. Спускався народ засніженою бруківкою крутих вулиць Тарасівської та Паньківської.

Починалася траса трохи вище Микільсько-Ботанічної вулиці, де крутизна брала свій початок. Звідси саночники, все набираючи швидкість, мчали метрів з 300 аж до вул. Саксаганського. Я вже казав, що водії, зважаючи на крутизну цих вулиць, з першим снігом вже не ризикували на ці вулиці заїжджати. Однак, небезпека була в іншому: швидкість санок була настільки великою, що, не встигаючи своєчасно почати гальмування, деякі  лихачі вискакували на проїжджу частину вул. Саксаганського. А на цій вулиці був дуже інтенсивний рух транспорту, включаючи і трамваю. Але на моїй пам’яті, дякуючи богу, нещасні випадки не траплялись.

Треба зазначити, що після роботи, з настанням темряви, на спуску з’являлося чимало дорослих з великими санями, спускалися цілими сім’ями з дітьми, складали так звані “поїзди” із саней. Стояв неймовірний шум, крик, сміх. Я періодами брав участь в цих подіях не тільки у шкільні, але й у студентські роки, поки жив на Микільсько-Ботанічній вулиці. Який це був чудовий час!

Десь приблизно з восьмого класу я підключився в ряди футбольних вболівальників. Всі матчі тоді проходили на стадіоні “Динамо”. Перед початком матчу стадіон оточували поодинокі фігури міліціонерів, перед якими стояло завдання не допустити проникнкнню через огорожу таких вболівальників, якими були ми,  школярі. Розроблялася стратегія операції: два-три хлопця робили вигляд, що прямують до огорожі, відволікаючи міліціонера, а в цей час  з десяток хлопців вже встигали перемахнути через огорожу.

В ті часи суперниками київського “Динамо” були московські команди “Динамо”, “Спартак”, “Торпедо”, ЦСКА, “Локомотив”, ленінградські “Зеніт” та “Динамо”, тбілісське “Динамо”,  ташкентський “Пахтакор”, бакинський “Нафтовик”, ризька “Даугава”, вільнюсський “Жальгіріс”, куйбишівська “Крила Рад”. Можливо, когось я пропустив в зв’язку з давниною, але ці команди не могли  грати головну роль у першості країни. Я гордую з того, що був свідком гри видатних майстів футбольного м’яча воротарів Ідзковського, Макарова, Чанова, Рудакова, форвардів молодого Лобановського, Щеголькова, Петра Дементьєва, Віньковатова, Серебрянікова, Блохіна, Біби, Веремеєва, Сосніхіна, Колотова, Конькова, Турянчика, Сабо, Мунтяна.

Спортивный комментатор Вадим Синявский

Я бачив чудову гру футболістів-москвичів Всеволода Боброва, Бубукіна, Лева Яшина,  Хоміча, Ріната Дасаєва, Григорія Федотова, Олександра Пономарьова. Незабутнє враження залишилося від гри торпедівця Едуарда Стрельцова. Відмінно судив матчі Латишев, який тоді незабаром одержав звання судді міжнародної категорії. А слухати репортажі про футбольні матчі у виконанні радіокоментатора Вадима Синявського було непередаваною насолодою. Особливо, якщо врахувати, що телебачення тоді було ще тільки на підході.

Саме в ті роки у мене в класі і серед моїх вуличних друзів ходили розповіді про футбольний матч, який відбувся в окупованому Києві між ігроками київського “Динамо”, які опинилися в полоні, і футбольною командою німецьких пілотів “Люфтваффе” Ніхто з розповідаючих на цьому матчі не був, але суть їх розповідей зводилася до одного: колишні динамівці виграли матч у німців з розгромним рахунком, і їх всіх після матчу розстріляли.

 

Рівно через 60 років, 12-го і 13-го липня 2002 року київська газета “Факти” оприлюднила дві статті, присвячені цій події. У кожного з авторів цих статей було своє бачення того, що сталося. 

Футболісти залишилися в Києві з різних причин -  одніх наші не встигли вивезти при квапливому відступі, інші потрапили у полон і були відпущені німцями.Майже всі вони влаштувалися на роботу на київському хлібзаводі  № 1 і незабаром, як ентузіасти футболу, створили заводську команду “Старт”. Всього команда зіграла з 12 липня по 9-те серпня сім матчів, в тому числі двічі з угорською командою і двічі з командою німецького льотного складу.

Всі сім матчів динамівці виграли. Однак після програного німцями останнього матчу наших футболістів не розстріляли. Всі вони були заарештовані  і потрапили у Сирецький табір після того,   як німці знайшли у випеченому на хлібзаводі для німців хлібі бите шкло. Крім того, було організовано підпал Київського заводу спортінвентаря, де провадився ремонт обладнання для німецької армії. Після цього гестапо розстріляло більш, ніж половину працівників цього заводу і 200  заручників із Сирецького табору. В число розстріляних заручників потрапили  видатний воротар Микола Трусевич, футболісти  Іван Кузьменко, Олексій Клименко і Микола Коротких. Головною причиною їх страти послужило те, що вони вважалися лейтенантами НКВС.

Друга стаття являла собою інтерв’ю, що його взяв кореспондент газети “Факти”  у колишнього гравця відомої до війни футбольної команди “Рот фронт” Валентина Волкова. Він стверджував, що в 1946 році зустрівся із своїм приятелем Володею Балакіним, який був безпосереднім учасником  матча з “Люфтваффе”. Він йому, нібито, розповів, що бригада робітників концтабору на Сирці, серед яких знаходилися і наші футболісти, копали траншею. І коли на одного з робітників накинулася собака, той, недовго думаючи, вдарив її лопатою по голові. На нещастя хазяїном собаки виявився комендант табору. Слідуючого ранку комендант, неутруднюючи себе довгими розборками, вишикував всіх, хто копав траншею і наказ розрахуватися на “перший-другий”. Серед перших згубних номерів були чотири наших футболісти.

Ще одну романтичну версію про “матч смерті” я прочитав в 1960 році, придбавши в книжковому магазині повість Петра Северова і Наума Халемського “Останній поєдинок”. В книзі висувалася версія про розстріл після матчу, а прізвища футболістів були трохи змінені (Русевич, Климко, Кузенко). Уже тоді мене насторожила фраза у передмові авторів: “Оскільки повість не є документальною,   ясно, що читачеві не слід шукати в ній фактичний матеріал”.

У квітні 1966 року трьох розстріляних динамівців – Трусевича, Кузьменка і Коротких – посмертно нагородили медаллю “За відвагу”, а ще п’ятьох – Балакіна, Гончаренка, Мельника, Свірідовського і Сухарева – медаллю “За бойові заслуги” Чомусь у списку нагороджених було відсутнє прізвище загинулого Клименка.

*              *              * 

В післявоєнний період дуже популярним стало кіно. На екрани вийшли такі визначні фільми як “Два бійці” з Марком Бернесом і Борисом Андреєвим, “Подвиг розвідника” і “Повість про справжню людину”  з Павлом Кадочніковим, “О шостій вечора після війни” з Ладиніною та Самойловим, “Сказання про землю Сибірську” з Дружніковим та Ладиніною. Особливе враження справила картина Сергія Герасимова за романом Олександра Фадеєва “Молода гвардія”. У фільмі вперше знялися молоді актори Нонна Мордюкова в ролі Уляни Громової, Сергій Гурзо в ролі Сергія Тюленіна, Інна Макарова в ролі Люби Шевцової, В’ячеслав Тихонов.

Не можу не згадати фільм “Антоша Рибкін” з Чірковим, Ладиніною і Крючковим, “Неспокійне господарство” з Михайлом Жаровим, Людмилою Целіковською і Юрієм Любимовим. А як можна забути кінофільми “Олександр Невський”, “Петро Перший”, “Адмірал Нахімов”. Одне слово, кожна нова радянська картина ставала того часу великою подією.

Американська актриса і співачка Діна Дурбінеч

В ті ж таки часи екрани кінотеатрів заповнили непогані зарубіжні трофейні пригодницькі фільми. Серед них пам’ятаю “Індійську гробницю”, “Ешнапурський тигр”, .”Дівчина моєї мрії”, цілу серію фільмів про Тарзана з олімпійським чемпіоном з плавання Вайсмюллером в головній ролі. Згодом, через рік чи то два, такі трофейні фільми почали випускати тільки на екрани клубів. Саме завдяки цьому я дізнався яка в Києві велика кількість різних клубів.

Сеанси в клубах звичайно починалися о 16-тій годині, і ми прямо зі школи починали обходи клубів в пошуках нового зарубіжного фільму.  На Печерську це були клуб МВС, клуб КДБ, Будинок офіцерів, Клуб заводу “Арсенал”, потім Клуб заводу “Більшовик”, Клуб трамвайщиків, всіх навіть не перерахувати. Трохи пізніше, вже в 1949 році, коли було побудовано “Зелений театр” на Петрівській алеї, ми, будучи вже в 10-му класі, вечорами ходили туди. Пам’ятаю, були дуже хороші зворушливі музичні фільми із відомими італійськими тенорами Енріко Карузо та Беньяміно Джильї в головних ролях. По декілька разів ходили дивитися фільм про Йоганна Штрауса “Великий вальс” з Царою Леандер.

Але найчудовішіми з нашої юнацької точки зору  були фільми, в яких знімалася талановита американська актриса Діна Дурбін. В ті роки демонструвалися за її участю чотири художніх фільми: “Секрет актриси”, “Перший бал”, “Весняний вальс” і чудова комедія “Сестра його дворецького”. При чарівній зовнішності у Діни Дурбін був прекрасний голос. І от вже в наші дні, в 2000 році, ввімкнувши телевізор, я цілком випадково потрапив на передачу  “В пошуках втраченого” з ведучим Глебом Скороходовим. З цієї передачі дізнаюся, що Діна Дурбін (її справжні ім’я і прізвище – Една Мей) закінчила за власним бажанням свою артистичну кар’єру у 26 років. З тих пір живе у передмісті Парижу і в грудні 2001 року має відзначити свій 80-річний ювілей. З жалем залишається додати, що за повідомленнями ЗМІ Діна Дурбін   померла в 2001 році, лише трохи не доживши до свого ювілею.

Популярний в післявоєнні роки тенор Михайло Олександрович

Із задоволенням згадую радіопередачі, які мені дуже подобалися, бо в них звучали лірічні пісні. Найулюбленішими моїми виконавцями у кінці сорокових років були тенори Георгій Виноградов і Михайло Александрович. Того часу їх особливо не популяризували, бо в їх репертуарі переважали італійські пісні, в той час як їм, на думку партійних керівників, слід було співати пісні радянські, патріотичні. У мене був цілий набір платівок із записами цих виконавців. Згадують про цих співаків вкрай рідко і тепер, щоб не сказати, що вони взагалі незаслужено забуті.

*          *          *

Якось зовсім непомітно в домі у мене об’явився товариш, з яким  вже можна було про дещо погомоніти, зіграти з ним в яку-небудь настільну гру, разом почитати. Мова йде про мого двоюрідного брата Юру, що помітно подорослішав. У вересні 1947 року ми в школу пішли з ним вже удвох: він – у перший клас, а я – у восьмий. Будівля школи у нас з ним виявилася одна, а от номери шкіл – різні. Його вирішили віддати у школу № 21 з російською мовою навчання, яка відкрилася того року на другій зміні в будові моєї школи № 30.

Запам’ятався мені один епізод. Щоправда, мова піде про період, коли Юркові було ще тільки років з п’ять. В нашому домі був дуже красивий залізний жук, роги якого були призначені для надання допомоги при знятті чобіт. Жук був досить важкий: важив кілограма два-три. Якось ми з Юрком дуже розігралися, бігали один за одним навколо столу, по кімнатам. Я від нього втік, ліг на дідусеву кушетку і удав наче втратив свідомість.

Він довго мене смикав, а потім, напевне, бажаючи таким чином повернути мене до свідомості, з розмаху поклав мені цього залізного жука на фізіономію. Зуби в мене, дякуючи богу, залишилися якимось чудом цілими, а от ніс і губи мій братик так розквасив, що мені з великими труднощами вдалося під холодною водою зупинити кровотечу. З малолітками жарти погані!

Навпроти нашого будинку, в домі під № 6 на першому поверсі поселилася дуже пристойна пара. І чоловік і його жінка своєю привабливою зовнішністю несвідомо привертали увагу. В цій родині незабаром з’явився ще один привабливий чоловік років 25-ти. Це був молодший брат чоловіка, демобілізований після служби на флоті. Звали його Валентин. Я дуже вдячний йому за те, що він прищепив мені любов  до шахів, навчив правильно реагувати на програші, допоміг зрозуміти, що граючи з сильним суперником і програючи, я отримую досвід, а граючи зі слабким тільки для того, щоб святкувати перемогу, я зупиняюсь у своєму розвитку. Від нього я засвоїв ще одне хороше правило: книги не слід читати всі підряд, а відбирати для себе тільки ту літературу, яка змушує тебе після прочитання замислитись, зробити для себе якісь певні висновки, коротше, вчитися життю.

Перший чемпіон світу з шахів австрієць Вільгельм Стейніц

Валентин незабаром поступив на заочне відділення якогось вузу і поїхав вербуватися на китобійну флотилію. Дружба наша була недовгою, але надовго залишилася в пам’яті. Я записався в шаховий клуб і через рік, керуючись у грі принципами, прищепленими мені Валентином, заробив другий спортивний розряд. 

 Щоб підтримувати спортивну форму довелося накупити гору шахової літератури. Одночасно я значно просунувся у вивченні історії цієї чудової гри. Зокрема, я дізнався, що першим чемпіоном світу став у 1886 році австрієць, уродженець Праги Вільгельм Стейніц. Через 8 років він поступився званням чемпіона світу поляку Еммануїлу Ласкеру, який зберіг за собою це звання аж до 1921 року. В цьому році талановитий кубинський шахіст Хосе Рауль Капабланка домігся згоди Ласкера на матч і переконливо виграв його з рахунком 6,5 : 2,5.

Чемпіон світу кубинець Хосе Рауль Капабланка

Капабланка вже в 13 років  став чемпіоном Куби. Після закінчення університету в 1913 році одержав призначення на роботу в кубинському консульстві в Санкт-Петербурзі, взяв активну участь в житті  Росії, виступаючи  із сеансами  одночасної

гри. Двічі з гастрольними виступами побував  і у нас в Києві: в лютому 1914 року і влітку 1936-го. В 1927 році в боротьбі за світову шахову корону зустрівся з Олександром Альохіним і програв йому з рахунком 15,5 : 18,5. Поговорювали, що причиною поразки стало його надмірне захоплення жінками. До речі, другою дружиною Капабланки стала прекрасна блондинка, російська княгиня Ольга Чегодаєва, яка померла не так давно у США у віці 95 років.

Четвертий чемпіон світу Олександр Олександрович Альохін народився 31 жовтня 1892 року. в Москві. У 16 років гімназист Альохін  став переможцем Всеросійського турніру любителів шахів. Йому вручили перший приз Їх Імператорських Величностей – розкішну художню вазу. В 1914 році Альохін закінчив  престижне училище правознавства і одержав чин титулялного радника.

Чемпіон світу Олександр Альохін

Молода людина, яка досконало володіла десятью мовами, була призначена в Міністерство юстиції. Недивлячись на визначні турнірні успіхи, Альохіну знадобилося цілих шість років, щоб зібрати 10 тисяч доларів призового фонду, необхідного для проведення матчу з чемпіоном світу Капабланкою. Довелося грати в багатьох турнірах, серед яких були і турніри наосліп. Досі залишається кращим для чемпіонів світу його рекорд, коли він зіграв одночасно 32 партії, небачачи своїх партнерів. Восени 1918 року Альохін здійснив поїздку в Україну. В Києві він зіграв декілька партій з місцевими майстрами. 

16 вересня 1927 року в Буенос-Айресі почався історичний матч Капабланка – Альохін. Під час попередніх зустрічей  Альохін програв Капабланці п’ять партій при семи нічиїх і в жодній не зумів взяти гору. На протязі двох з половиною місяців поки продовжувався матч лікарі видалили Альохіну шість зубів. І все ж таки наш шахіст домігся переконливої перемоги з рахунком 6 : 3 (нічиї не враховувалися). Згодом Альохін шуткував: “За кожний видалений у мене зуб я вирвав у Капабланки по перемозі”.

Одружившись в 1921 році із швейцарською журналісткою Анне-Лізе Рюгг, Альхін легально полишає Росію. На батьківщину чемпіон більше не повернувся. Знаходячись в еміграції у Франції, він отримав ступінь доктора права. В 1935 році Альохін поступився званням чемпіона світу голландцю Максу Ейве, який був значно слабший за нього. Це було для Альохіна великим ударом. Подейкували, що причиною його поразки могла стати виникла пристрасть до алкоголю. Все ж Альохін знайшов в собі сили, щоб побороти свої слабкости і через два роки повернув собі світову шахову корону. Реванш був переконливим – 10 : 4 (при 11 нічиїх).

Другу світову війну чемпіон світу зустрів у чині лейтенанта французької армії. Після капітуляції Франції останні роки життя він провів в Іспанії і Португалії. 24 березня 1946 року він помер в португальському місті Ешторіл. В номері готелю біля мертвого Альохіна, який сидів у кріслі, стояла шахова дошка з розставленими на ній фігурами.

П’ятим чемпіоном світу пробув лише два роки (1935-37р.р.) голандець Макс Ейве. Ейве був доктором математики, лише в 1950 році став міжнародним гросмейстером, в 1970-1978 роках керував Міжнародною шаховою федерацією (ФІДЕ). Помер в 1981 році у віці 80 років.

Чемпіон світу Михайло Мойсейович Ботвинник

В 30-ті роки помітною фігурою у світі шахів стає радянський інженер Михайло Ботвінник. Беручи участь в міжнародних турнірах, він здобував перемоги, випереджаючи Еммануїла Ласкера, Капабланку, Альохіна і Ейве. В 1938 році на турнірі, вингравши партії у Альохіна і Капабланки, він затвердив своє право на матч з чемпіоном світу. Альохін прийняв виклик Ботвінніка, але початок Другої Світової війни перешодив проведенню матча. Матч не відбувся і після закінчення війни через несподівану смерть Альохіна в 1946 році. 

Матч-турнір на першість світу почався лише в 1948 році і завершився перемогою Ботвінника. 18 травня  1948 року в Колонному залі Будинку Союзів Москви головний арбітр матч-турніру югослав Мілан Відмар увінчав лавровим   вінком Ботвінника, який одержав переконливу перемогу над сильнійшими гросмейстрами світу – Паулем Кересом, Василем Смисловим, Самуелем Решевським (США) і Максом Ейве (Нідерланди).

Я постійно продовжував цікавитись подальшою долею чоловічої шахової корони.

*              *               *

 Років з чотирнадцяти почав я заглядатися на дівчат. Мою увагу спочатку привернула гарненька дівчинка з другого поверху будинку № 6, що був навпроти нашого дому. Ім’я в неї  було Рая. Я міг годинами видивлятися її у її вікні, що виходило на вулицю. Намагаючись чисто по-дитячі привернути до себе її увагу, я вилізав на виступ колони, що підтримувала навіс біля наших вхідних дверей, і насвистував арію герцога з опери “Риголетто”. Піти на відверте знайомство мені тоді чомусь не дозволяла моя юнацька, вірніше, хлоп’яча, сором’язливість. А їй, мабуть, теж не посміхалася перспектива, яка таїлася у словах герцога – “їм зраджую також я”. Так і закінчився цей роман, навіть не почавшись.

Ще мій погляд зупинявся на Тамарі, блондинці з будинку № 3. Але юна діва, імовірно, ще не дозріла для різностатевої дружби, так само як я ще до дозрів до донжуанства. Крім того, її батько носив форму майора КДБ, а це теж не сприяло моєму любовному натхненню.

Подальший розвиток ця тема одержала після одного з сумісних вечорів художньої самодіяльності, які іноді запроваджувало керівництво моєї школи і жіночої школи № 45. Напевно, для того, щоб ми остаточно не здичавіли  в своїй чоловічій самотності. На одному з таких заходів я проявив ініціативу і познайомився з двома подругами, одну з яких звали Ритою.

Вони запросили мене разом з ними відвідувати школу танців, в якій, як вони стверджували, явно невистачало кавалерів. Рита виявилася прекрасною партнершою, і справа у мене дуже швидко пішла на лад. До кінця учбового року я не тільки успішно склав іспити в 9-му класі, але й вельми професійно, якщо можна так висловитись, вмів танцювати вальс, танго, фокстрот, вальс-бостон, польку, краков’як, чарльстон і навіть па-де-патінер, па-де-катр і па-де-грас.

Моє свідоцтво про народження після дідового редагування

У квітні 1948 року мені виповнилося 16 років і згідно із законами нашої країни мені належало одержати паспорт. Для цього треба було в ЖЕК здати свідоцтво про народження. І ось тепер я раптом згадав, що туди вписано моє законне блазенське ім’я – Альбін, а не Олександр, як я всюди представлявся і записувався в різних шкільних і медичних реєстраційних документах. 

Відбулася сімейна нарада, а потім за справу взявся мій дідусь. Його кропітка робота у заводському архіві з кресленнями дозволила йому придбати дуже необхідні для даного випадку навички. Крім того, він в певній мірі був зацікавлений, щоб його онук носив його ім’я. І він зробив, здавалося б, неможливе: так вміло підібрав колір чорнил і так віртуозно переправив у метриці ім’я Альбін на ім’я Олександр, що ні один міліцейський співробітник не помітив цей зухвалий обман. Я одержав паспорт на ім’я Олександра Володимировича Шустера..

*              *              *

Прем'єр-міністр Великобританії Уїнстон Черчиль

В 15-16 років я вже всерйоз цікавився міжнародною політикою. Події у світі  в ті часи відбувалися дійсно історичні. Утворювалися нові держави, отримували незалежність колонії. Особливий резонанс того часу отримав виступ Черчілля в американському місті Фултоні, штат Міссурі. Звичайно, в нашій пресі зміст промови закордонного політика  не друкувався, але стверджувалося, що саме цей виступ у Вестмінстерському коледжі 5 березня 1946 року заклав початок “холодної війни”. Ще в своїй промові Черчілль ввів в обіг знаменитий термін “залізна завіса”, якою Радянський Союз на довгі роки відгородився від західного світу.

 Після закінчення 2-ої Світової війни на порядку денному постало питання про створення єврейської держави. З газет я довідався, що 29 листопада 1947 року ООН схвалила резолюцію про створення на території Палестини, англійській підмандатній території з 1920 року, двох держав: єврейської (57% території) і арабської (43%). Місто Ієрусалим було проголошено міжнародною зоною. Великобританія повинна була вивести свої окупаційні війська з території створених держав.

Однак проти створення єврейської держави категорично виступили араби. Все ж таки, 14 травня 1948 року, зразу ж після виведення англійських військ, було проголошено утворення Держави Ізраїль. Першим її прем’єр-міністром став Давид Бен-Гуріон. А палестинці, не маючи визначених політичних структур, свою державу створити не зуміли. Сусідні з Ізраїлем арабські держави  не визнали Ізраїль і зразу ж проголосили йому війну. Об’єднані збройні сили Єгипту, Йорданії, Сірії, Ірака, Лівана, Саудовської Аравії та Йемену почали наступ. Однак, армія Ізраїлю зупинила противника і нанесла йому удар у відповідь.

Перший прем'єр-міністр Ізраїлю Давид Бен-Гуріон

У червні 1949 року було підписано перемир’я. Палестинська держава не тільки не була створена – вона ще й втратила більшу частину відведеної їй рішенням ООН території: Ізраїль прихопив близько 7 тис. кв. км, Єгипет зайняв сектор Газа, а Йорданія зайняла Західний берег ріки Йордан. Арабо-ізраїльська війна породила проблему палестинських біженців – близько 1 млн  їх розселилося по різним   країнам. А у мене в школі на перервах захлинаючись розповідали свіжі анекдоти, зміст яких зводився до того, як один єврей упорався з тисячами арабів.

*              *              *

Того ж таки 1948 року  всі радянські газети надрукували різкі критичні  відгуки на так званий план Маршалла, як план американського закабалення Європи. План був запропонований держсекретарем США Джорджем Маршаллом і почав здійснюватися з квітня 1948 року, коли конгрес США  прийняв закон «Про економічну допомогу іноземним державам». Закон передбачав чотирирічну програму економічної допомоги 17-ти країнам Європи. Загальна сума асігнувань склала 17 млрд доларів.

Лауреат Нобелівської премії миру Джордж Маршалл

Ініціатори плана запросили взяти участь в ньому  СРСР і країни Східної Європи. Чехословаччина, Польща, інші країни дуже хотіли одержати американську фінансову допомогу і інвестиції, однак вимушені були підкоритися диктату Москви, де було сказано рішуче «ні».

В результаті реалізації плана Маршалла було здійснено швидке відновлення економіки західних країн на принципах розвитку  ринкових відносин, стабілізувався  їх внутрішній стан, зміцнилися умови для розвитку демократії.

За розробку і реалізацію плана відновлення економіки  країн Західної Європи Джорджу Маршаллу в 1953 році було присуджено Нобілівську премію миру.

*              *              *

 В 1948 році в радянській пресі з’явилося повідомлення про рішення Комінформбюро (Інформаційне бюро комуністичних партій) виключити компартію Югославії із своїх рядів. Комінформбюро було створено за ініціативою Москви у вересні 1947 року. В нього увійшли представники компартій 7-ми східноєвропейських країн, а також Італії і Франції. Діяльність бюро керувалося повністю з Москви.

Газети після рішення Комінформбюро зразу ж зарясніли призовами «знищити зрадницький режим Тіто-Ранковича», на підприємствах проводилися мітинги, на    яких приймалися резолюції, в яких Броз-Тіто звинувачувався у зв’язках із Заходом, в закулісній критиці ВКП(б) і СРСР, в ревізії марксистсько-ленінського вчення, в троцкізмі і націоналізмі.

Як з’ясувалося згодом, загострення югославсько-радянських відносин почалося після переговорів в Москві, в ході яких Сталін вимагав об’єднання Югославії і Болгарії в єдину федеративну державу. Делегація Федеративної Народної Республіки Югославії на чолі з Тіто висловилася проти утворення такої федерації. Цей супротив наш керманич нормально сприйняти не зміг.

Маршал Йосип Броз-Тіто став на чолі уряду і КПЮ завдяки виключному авторитету, який здобув під час боротьби проти фашизму за звільнення своєї країни. На відміну від інших керівників східноєвропейських держав він не допускав повного підпорядкування сталінському керівництву, прагнучи проводити самостійну внутрішню і зовнішню політику, залишаючись при цьому прибічником марксистсько-ленінської ідеології.

Характерним фактором того часу стала книга під назвою «Югославська трагедія», яка збереглася у мене. Книга вийшла з друку в 1952 році і не без заміру видали її  у Воєнному видавництві Військового Міністерства СРСР. Автор її  якийсь Орест Мальцев на 450 сторінках грубо викривляв хід партизанської боротьби в Югославії і місце в ній Йосипа Броз-Тіто. Книга явно носила замовний характер,  бо на зворотній стороні титульного листа повідомлялося: «Постановою Ради Міністрів Союзу РСР Мальцеву Оресту Михайловичу за роман «Югославська трагедія»  присуджена Сталінська премія другого ступеня за 1951 рік». 

Мушу зауважити, що я в жодній енциклопедії не знайшов такого письменника Ореста Мальцева, а занесений    у Великий Енциклопедичний словник російський письменник Єлізар Юрійович Мальцев напевно не бажав би, щоб його прізвище  помилково зв’язували з цим замовним романом.

Лише після смерті нашого вождя з середини 50-х років почалася поступова нормалізація  радянсько-югославських відносин.

*              *               *

В 1948 році президентом США було обрано Гаррі Трумена, який виконував обов’язки президента після смерті в 1945 році Франкліна Делано Рузвельта. Цей діяч, який на посту президента так нічим себе і не проявив, все ж таки увійшов в історію як людина, яка віддала наказ в серпні 1945 року скинути на японські міста Хіросіму і Нагасаки перші атомні бомби.

 *              *              *

У грудні 1947 року в нашій країні було скасовано карткову систему розподілу продуктів.

В цьому ж таки році була проведена грошова реформа. Населення, яке мало вклади в ощадкасах, одержало можливість  обміняти рублі старого зразка на нові у співвідношенні  1 : 1 у кількості до 3 тисяч рублів. Якщо сума вкладу перевищувала 3 тисячі, але була менша за 10 тисяч, тоді сума обміну скорочувалася на третину, а при сумі, більшій за 10 тисяч, скорочувалася на дві третини. Ті, хто зберігав свої гроші не в ощадкасах, отримував тільки 1 рубель за 10 старих.

*               *              *

1948 рік був без сумніву доленосним роком для населення мого міста. Не вважаю, що у мого читача могла хоч на одну мить виникнути думка, що цей рік я назвав доленосним через те, що на Бесарабці цього року було урочисто відкрито пам’ятник з дорогущого рожевого мармура вождю пролетаріату В.І.Леніну. До речі, нагадаю, що на цей час тільки-но розпочалася відбудова Хрещатика.

Так от, доленосним для населення Києва став цей рік, тому що в цьому році був зданий в експлуатацію газопровід Дашава-Київ. На цей час була також завершена величезна робота по розводці домових газових магістралей, квартирна розводка і встановлення газових лічильників. Так, так, тих самих лічильників, які згодом глибокодумно вирішили повсюди демонтувати, а в наші часи думають на які кошти ці лічильники знову встановити в кожній квартирі. Отже, на кухнях киян запрацювали газові пальники. В домах стало чище: зникли галасливі примуси і коптячі керогази, зникла необхідність виносити пічну золу. Але разом з тим в наших домах зник романтичний тріскіт горящих березових полін. Але так вже побудований світ: щось ми втрачаємо, а щось знаходимо.

*              *              *

Дуже немалозначна подія трапилася в 1949 році. В столиці України було створено управління “Київметробуд” і, звичайно, ця організація зяявилася з однією метою – почати будівництво 1-ої черги Київського метрополітену. І будівництво почалося, недивлячись на те, що до кінця відбудови головної магістралі столиці – Хрещатика – залишалося безліч будівельних робіт.

Стисло зупинюсь ще на одному моменті, характерному для того відрізку   часу. На відбудові Хрещатика, на відбудові заводів, на багатьох будовах використовувалися німецькі військовополонені. Недалеко від нашого будинку, на   розі Паньківської вулиці  за допомогою цієї дармової робочої сили почали зводити монументальну житлову будову для працівників Академії Наук.

Монументальною цю будову я назвав недарма, адже її оточують зовнішні широкі сходові марші. Але я хочу привернути увагу на інше. Кожного ранку на це спорудження під охороною одного молоденького солдата з автоматом приводили близько сорока німців, а ввечері солдат шикував їх у колону і забирав. В обідню перерву, перекусивши, німці починали збирати дерев’яні відходи.

Всі ці відібрані палки з німецькою акуратністю ув’язувалися  ними у в’язанки і з дозволу солдата розносилися по прилеглим домівкам. Газа ще не було, і моя бабуся із задоволенням відгукувалася на цю послугу, віддячуючи німця тарілкою супу, кількома картоплинами або дрібними грішми на купівлю папирос. А тепер, через 50 з лишком літ все пішло шкерберть:  біля німецького консульства в Києві стоять великі черги наших співвітчизників, добровільно пропонуючи себе для роботи в Німеччині. Як то полюбляють казати в народі, такова селяві!

*              *              *

1-го вересня 1948 року я розпочав свій останній рік навчання в школі. В ті роки пристигли для нашої багатостраждальної  країни великі ідеологічні  викриття, ініційовані секретарем ЦК ВКП(б) з ідеології А.О.Ждановим. Тому у нас на уроках з російської літератури наша викладачка змушена була  приділити головну увагу не Пушкіну, Лермонтову або Блоку – на першому плані стояло вивчення Постанови ЦК ВКП(б) “Про журнали “Звезда “ і “Ленінград”. Ми мали засвоїти, що письменник-гуморист Михайло Зощенко – моральний виродок, який свідомо спотворює чудову радянську дійсність. А поетеса Ганна Ахматова – реакціонерка, яка оспівує безідейність і песимізм замість того, щоб закликати радянських людей до нових перемог соціалізму.

Поет Максим Рильський

На уроках української літератури ми розбирали Постанову ЦК КП(б)У “Про журнал “Вітчизна”. Нам пояснювали, що редакція журналу  постійно надавала свої сторінки для пропаганди буржуазно-націоналістичної ідеології. Нас інформували, що чудові українські поети Максим Рильський та Володимир Сосюра скочуються на позиції націоналізму.

На уроках “Анатомії і фізіології людини” нас знайомили з підсумками сесії ВАСХНІЛ (Всесоюзної академії сільсько-господарських наук ім. Леніна), що пройшла в серпні 1948 року і на якій виступив академік Т.Д.Лисенко. “Великий мічурінець”, улюбленець Й.В.Сталіна, привчав нас до думки, що генетика – це псевдонаука, а так звані вейсманісти-морганісти, тобто, вчені-генетики, ведуть нашу науку у глухий кут. 

Найбільш парадоксальними були уроки з фізики. Тут провадилася глобальна боротьба з “безродним космополітизмом”, з низькопоклонством перед Заходом. Всі пріоритети віддавалися російській науці: електролампочку винайшов Олександр Лодигін, а зовсім не Едісон, як до цього друкувалося у всіх книжках, перший локомотив створили батько і син Черепанови, а не англієць Джордж Стефенсон. Радіоприймач винайшов одноосібно наш Олександр Попов, а не італієць Марконі – шарлатан, який присвоїв собі наш пріоритет. Згодом я з подивом дізнався, що Гільєльмо Марконі був удостоєний за свої праці Нобелевської премії з фізики за 1909 рік.

Одна з найпередовіших і найперспективніших наук – кібернетика – проголошувалася вишукуванням ідеалістів. Звучала тоді така крилата фраза: “Кібернетика – продажна дівка імперіалізму”. Ну, то що ж! Історія розставила все по своїм місцям -  в наші дні і генетика і кібернетика розкрили людству величезні перспективи його розвитку. А в 1948 році цьому в США вже була закладена основа – там цього часу вже винайшли транзистор.

За результатами 9-го класу мене готували на медаль: четвірки були тільки з української мови і літератури. Щоправда, за третю чверть у табелі в мене красувалася четвірка з поведінки: вже надто випирав з мене на уроках гумор. Був я маленький, розумненький, дуже іронічний. А при невеличких габаритах силою не візьмеш – треба брати хитрощами. От і приклеїли мені у класі прізвисько “лисиця”. А в 10-му класі я почав раптом невтримно рости.

Всі шкільні роки я стояв у шерензі на фізкультурі останнім – а тут на тобі, вже ставлять першим! Почалися в мене якісь перебої в серці, затаскала мене мама по лікарям. Визначилося, що мої внутрішні органи не встигають за ростом оболонки, стомлюються. Але лікарі обіцяли, що незабаром все стане на свої місця. І не помилилися. Навесні я вже на повну силу користувався своїм придбаним зростом на волейбольному майданчику, зникав туди цілими днями і в результаті   ледве не прогавив надії вчителів і батьків на мою медаль. А до того додалася ще одна неприємність – я закохався. Так, до мене прийшло перше справжнє кохання!

Восени старше покоління мого класу налагодило зв’язки з першокурсницями медінституту. Воно й зрозуміло – парубкам по 19-20 років, що їм за цікавість провадити час із сімнадцятирічними дівицями 45-ої жіночої школи. І от я зовсім випадково зустрічаю на вулиці своїх однокласників Юру Дірдовського і Бориса Мастистого в компанії двох дівчат.

Не знаю, з яких міркувань, але вони зупиняються    ( згодом один з них про це пожалкує) і знайомлять мене з цими дівчатами: Діна і Лєра, студентки першого курсу лікувального факультету Київського медичного інституту ім. ак. Богомольця. Лєра зразу ж справила на мене незгладиме враження: висока, струнка блондинка ( звісно, натуральна), сіроока, правильні риси обличчя, дуже приємна посмішка, хороше почуття гумору. Діна була повнувата, занадто розв’язна, що ще більше підкреслювало достойність її подруги.

Вже не пам’ятаю якими правдами чи неправдами я роздобув у Юри чи Бориса телефон Валерії. Ми з нею ходили на ковзанку, в кіно, просто гуляли. Валерія розповідала, що в минулому році закінчила школу з золотою медаллю, мріяла стати лікарем, і от вона вже реалізує свою мрію. Вона запросила мене до себе додому, познайомила з батьками. Жили вони на Печерську, на Інститутській вулиці, недалеко від Будинку офіцерів. Батько Лєри був військовим, мати була домашньою господаркою. Ще у Лєри була молодша сестра-школярка Галочка. Поки мені іноді доводилося чекати, поки Валерія збирається, ми встигали з її батьком зіграти партію в шахи. Все у нас було чудово, незважаючи на те, що Валерія була на два роки старшою за мене.

Але за розвитком, завдяки своїй начитанності, я дещо навіть випереджав її, і їй було зі мною цікаво. Вона суворо дотримувалася принципів високої моралі, і всі   мої спроби піти далі у наших дружніх стосунках не знаходили розуміння з її боку. Весна придала мені сміливості, і при одному з прощаній я привернув її до себе і поцілував. Вона дуже суворо попросила мене більше цього не робити - і пішла. Найближчими двома тижнями мені не вдалося домовитися з нею про зустріч. Я прийшов до висновку, що цим вона дає мені зрозуміти про безперспективність наших подальших відносин.

Надворі стояла весна, початок квітня – канун мого дня народження, мого сімнадцятиріччя, в нашому саду все буйно цвіло, а я шукав самотності. і страшенно переживав. фіаско мого першого кохання: зник апетит, міг годинами лежати, байдуже поглядаючи на стелю, навіть почав кропати вірші. Пам’ятаю, що в одному такому моєму ліричному опусі були рядки приреченості: “Рассыпалось взлелеянное счастье, как замок, выстроенный из песка…». Далі, природно, це рифмувалося із словом “тоска”. 

Історія мого першого кохання мала продовження в 1969 році, тобто, рівно через 20 років. Я жив разом з мамою після невдалого одруження. Знову була весна, що збуджувала кров 36-річного здорового чоловіка. На вулиці я знайомств не заводив, кого-небудь із знайомих дам, які відповідали б моєму вимогливому смаку, на прикметі не було. І тоді я згадав своє давнє уподобання і попрохав маму зателефонувати батькам Валерії – з’ясувати, що там у них і як. Мама з моїм завдання боискуче впоралася, поговоривши з мамою Валерії. Та розповіла, що Лєра керує терапевтичним відділенням, все ще незаміжня, живуть вони одні – чоловік недавно помер, дуже хотіла б, щоб ми з Валерією зустрілися.

Зустріч відбулася. Можливо недобре про це розповідати, але на побачення прийшла жінка, дуже мало схожа на колишню Лєру: вся якась змарніла, худа, якось дуже дивно одягнена. Особливо їй не личили зуби, зіпсовані карієсом, з почорнінням на кінчиках. Невже жінка в її порівняно молодому віці, до того лікар, не може доглянути за собою? – подумалося мені. 

Я висловив їй співчуття з приводу смерті батька. Поговорили про долю наших спільних знайомих. А потім я все ж таки не утримався, щоб не спитати про те, чому між нами пробігла чорна кішка в тому далекому 1949-му. Вона спробувала уникнути цієї теми, але я настояв. От що вона мені розповіла. 

- Ти мені дуже подобався. Я все більше прив’язувалася, і це мене лякало. Я вважала, по молодості, що у наших відносин не може бути перспектив, бо я старша від тебе. І коли ти мене поцілував, я вирішила, що це зручний привід, щоб нам розлучитися. Потім я за уим дуже жалкувала, але упертість в моєму характері і гордовитість не дозволяли мені проявити ініціативу. А моя мама, та взагалі мені  життя не давала, постійно згадуючи про тебе. За всі ці роки я так і не зустріла людину, яка відповідала б моїи ідеалам. А зараз цілком занурилася в роботу, задумала реорганізцію, нема коли навіть поглянути навкруги. 

На цьому ми попрощалися. Вона дуже поспішала на роботу. Я пообіцяв зателефонувати, але, каюсь, цього не зробив. Ця жінка була для мене зовсім чужою. А її мати зателефонувала нам, і вони з моєю мамою зустрілися, стали дуже близькими подругами. Коли вона пішла із життя раніше моєї мами, останні роки їй цієї подруги дуже невистачало. 

В нашому десятому класі заняття йшли до завершення, наближалися іспити на Атестат зрілості. І тут у нас стався випадок, характерний для тих часів. З нами вчився хлопець високого зросту, могучої статури на прізвище Денисенко. Імені його вже не пам’ятаю, здається, Ігор. Розмовляв він з усіма тільки українською мовою, вчився, щоправда, не дуже, але писав хороші патріотичні вірші про Україну.

Всі ми з задоволенням слухали, як він читає свої твори, і з повагою відносилися до його поетичного дару. До іспитів залишалося менше місяця, коли на урок в клас зайшов директор з якимсь чоловіком у військовій формі. Людина ця наказала Денисенко зібрати свої речі і вийти в коридор. Більше ми нашого Денисенка не бачили і нічого про нього більше не чули. А на наші запитання класний керівник тільки знизувала плечима. Любити Україну в ті часи слід було дуже помірно!

Я би це собі не вибачив, якби не сказав пару слів про своїх вчителів. На моїй пам’яті  на все життя залишилися імена, по батькові і прізвища улюблених і глибоко мною шанованих вчителів. Я вже розповідав про мого класного керівника  Людмилу Василівну Кошову і вчительку ботаніки, зоології і біології ( вона ще й шкільний бібліотекар) Марію Олександрівну Шульгач.

Не можу не згадати чудову вчительку української мови і літератури Марію Григорівну Іваненко, яка дуже зворушливо переживала за те, щоб із стін школи ми вийшли грамотними людьми. Завдяки її настійливості і вимогливості ми, її учні, прочитали не уривки, а цілі твори всіх українських класиків: Котляревського, Нечуя-Левицького, Квітки-Основ’ненка, Ольги Кобилянської, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського. Я вже не кажу про твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки.. 

Після того, як минуло стільки літ,  я із задоволенням констатую, що можу на пам’ять прочитати уривки із “Енеїди” Котляревського (“Еней був парубок моторний...”),  із “Каменярів” Франка (“Лупайте цю скалу...”), високохудожній  уривок  із романа Нечуя-Левицького “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” (“Пливе у сірі і безвісті нудьга...”). І те, що раніше ми сприймали як  нав’язування нам чогось зовсім непотрібного, що в житті ніколи не згодиться, тепер сприймаєш як те, що вплинуло на становлення твого більш багатого сприйняття оточуючого світу. 

Марія Григорівна не тільки знайомила нас  з обов’язковою програмою, з поетами Малишком, Тичиною, Бажаном, головним чином прославлявших в своїх віршах радянський устрій. Вона читала нам задушевну лірику поетів Максима Рильського і Володимира Сосюри.

 

Одна, без чоловіка, який загинув на фронті, вона виховала чудового сина, прекрасного вченого, одного з засновників Інститута кібернетики АН України – академіка Віктора Іваненка.

Нелегко мені давалися в житті математичні науки, але з повагою згадую нашу вчительку спочатку арифметики, а потім алгебри, геометрії і тригонометрії – Надію Федорівну Воловик. Вона незмінно вела у нас уроки з п’ятого по десятий клас. Була вона дуже сувора, викладала матеріал дуже дохідливо, повторювала по декілька разів  для тих, хто чогось не зрозумів. Я познайомився з її сином, бував у них вдома. У них була чудова бібліотека. Пам’ятаю, брав у них почитати “Агасфера” і “Паризькі таємниці” Ежена Сю – книги для тих часів дуже рідкі.

Доля Надії Федорівни була дуже схожа на долю Марії Григорівни. У неї теж чоловік загинув на фронті. Вона сама виростила чудового сина. Він працював науковим співробітником і викладав в Київському політехнічному інституті.      

Але найулюбленішим нашим був вчитель історії Олександр Олександрович Петровський. Високого зросту, острижений під “їжачка”, завжди акуратно одягнений, з незмінним старим шкіряним портфелем, забитим літературою по темі чергового уроку. На його уроках завжди панувала тиша, що було справою незвичайною. Слухали ми його розповіді з розкритими ротами, оскільки  був він чудовим розповідачем. Він не просто розповідав по темі урока, він насичував свою розповідь історичними анекдотами, демонстрував нам ілюстрації із старовинних книг і журналів.        

Він, як і я, жив на Микільсько-Ботанічній вулиці, але в будинку № 10, майже навпроти. Я часто бував у нього на його запрошення, так само, як і наші учні, які готувалися стати військовими моряками. Дружина його померла, і він жив удвох із дорослою дочкою. У нього була дуже велика бібліотека історичних книг, і він забезпечував нас додатковою літературою. Завдяки Олександру Олександровичу я дізнався багато цікавого про Наполеона, Суворова, Кутузова, Багратіона, російських адміралів Нахімова, Сенявіна, Макарова, Істоміна, Лазарева, генералах Брусілова, Скобелева, про римських імператорів.

Без сумніву ця чудова людина залишила по собі прекрасну пам’ять у всіх,  кому довелося зустрічатися з ним по життю.

А навесні 1949 року життя продовжувалося. Попереду було завершення навчання в школі. Я зрозумів, що через свої любовні переживання знаходжусь на грані провалу зі своєю медаллю, і повністю переключився на підготовку до  іспитів. Не все пройшло так гладенько, як мріялося – на іспитах отримав дві четвірки з алгебри і геометрії, але все ж таки на випускному вечорі директор вручив мені документ, який завершувався словами

       «На основании Постановления Совета Народных Комиссаров Союза ССР от 21 июня 1944 года № 750 «О мероприятиях по улучшению качества обучения в школе» Шустер награжден СЕРЕБРЯНОЙ медалью.

         Настоящий аттестат, согласно п. 4  Положения о золотой и серебряной медалях «За отличные успехи и примерное поведение», утвержденного Советом Народных Комиссаров Союза ССР 30 мая 1945 года, дает его владельцу право поступления в высшие учебные заведения Союза ССР без вступительных экзаменов.

         Выдан 14 июля 1949 года».

Потім були традиційні нічні гуляння на схилах Дніпра. Вранці я прийшов, відіспався і зрозумів, що в школу вже більше ходити не доведеться, а доведеться думати, як жити далі, ким стати у світі дорослих, який відкривається переді мною.

Теги:
2013-10-21 11:56:51
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар