NB! - Україна Incognita

NB!

Творчість Т.Г.Шевченка, його громадсько-політична діяльність відіграли виняткову роль в українському русі. Стихійні процеси національного відродження, пов’язані з творчістю і культурно-просвітницькою діяльністю українських романтиків, остаточно викристалізувалися у поезії Т.Шевченка у певний політичний світогляд. Як справедливо зауважував І.Франко, від часів Катерини II у кожному гуртку російських діячів і письменників серед найпрогресивніших зустрічаємо українців (згадаймо Капніста, Каразіна, Гнєдича, нарешті Гоголя та ін.).
Контакти Т.Шевченка з представниками української аристократії почалися ще в Петербурзі. Досить сказати, що саме поміщик Лохвицького і Лубенського повітів, нащадок відомого козацько-старшинського роду Петро Мартос, з яким поет познайомився взимку 1839-1840 рр., видав власним коштом «Кобзар» (1840). Він же познайомив Т.Шевченка з Г.Тарновським — славнозвісним меценатом і мистецтвознавцем, засновником знаменитої колекції українських старожитностей у Качанівці, яка стала засобом утвердження національної свідомості численних учасників українського відродження.
В численних українських аристократичних родинах протягом усього ХІХ — початку ХХ ст., причому як на теренах колишньої Гетьманщини, так і у Правобережній Україні та її західних регіонах, помітними є спільні чинники формування і зміцнення їхньої «українськості». Значною мірою вона проявилася у специфічних ознаках побуту, пов’язаних із безпосередньою участю в господарській діяльності у спадкових володіннях, патріархальним характером взаємин із селянством, тісним повсякденним зв’язком із ним.
Зрозуміло, що в ті роки Україну відвідували, окрім Долгорукого, й інші російські візитери — молоді й поважного віку, різного ступеня культурності й відмінного соціального стану. Але що примітно: переважна більшість із них погоджується з висновками князя-мандрівника: малоросійська земля, хоч вона вже понад півтора століття «возз’єдналась» із «старшими братами»-великоросами, це — не Росія, тут живе зовсім відмінний народ!
Приблизно 200 років тому в освічених колах тодішнього російського суспільства, серед дворянства, вченої публіки, поважного чиновництва, допитливих військових виникла дуже цікава, своєрідна мода (вона мала воістину далекосяжні, без перебільшення, історичні наслідки, котрі тоді, як майже завжди у подібних випадках, неможливо було передбачити) — а саме мода на Україну (Малоросію).
Дивовижна, важко передбачувана річ — наукова дискусія! З плином часу, навіть тоді, коли нащадки визнають величезну важливість проблем, котрі перебували в центрі уваги такої полеміки, і навіть у тому разі, коли опоненти бездоганно дотримуються правил наукової доброчесності (саме так було в перебігу полеміки, про яку ми розповімо), — все одно поступово якийсь загадковий «туман» огортає початок, передумови такої дискусії, постаті, які брали в ній участь, і, що головне, справжні, реальні, не вигадані погляди й переконання цих людей.
Імперські архіви створюють чудову можливість для історичних досліджень, і центр україністики переміщається до Петербурга. Одним із засновників пітерської школи історії України був Микола Костомаров, який 1859 року дістав запрошення на кафедру Санкт-Петербурзького університету як екстраординарний професор. Перша лекція, що її дав Костомаров, завершилася овацією, студенти на руках донесли професора до екіпажу.
Петербург — прекрасне і дивовижне місто, що славиться своїм космополітизмом і толерантністю. Побудоване на фінських землях іноземними архітекторами, воно відразу стало столицею Російської імперії. Мені досить часто доводилося чути міф про моє місто, що стоїть на кістках запорожців. Зараз вже доведено, що розповіді про тисячі смертей перших будівельників Петербурга сильно перебільшені, хоча запорожців, з легкої руки Івана Мазепи, сюди дійсно відправляли, а болотистий клімат північної столиці явно не сприяв поліпшенню здоров’я.
У численних українських аристократичних родинах протягом усього ХІХ — початку ХХ ст., причому як на теренах колишньої Гетьманщини, так і у Правобережній Україні та її західних регіонах, помітними є спільні чинники формування і зміцнення їхньої «українськості». Значною мірою вони проявилися у специфічних ознаках побуту, пов’язаних з безпосередньою участю в господарській діяльності у спадкових володіннях, патріархальним характером взаємин із селянством, тісним повсякденним зв’язком із ним.
Тотальне несприйняття Україною імперських порядків, попри загалом лояльне ставлення до інституту російської монархії, констатувалося багатьма обсерваторами тодішньої української дійсності. «Я не находил в Малороссии ни одного человека, с которым мне удавалось говорить, выгодно к России расположенным; во всех господствовал явный дух оппозиции, — писав про свої відвідини України в 1824 р. генерал О.Л. Михайловський-Данилевський.

   
  • Останні коментарі

    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар