NB! - Україна Incognita

NB!

Безперечно, війну можна описати простим наративом протистояння двох сторін, де одній волею історичної долі дісталися лаври переможця, а іншій — судилося бути переможеною. Іноді, надто коли ми говоримо про глобальні світові війни, цей опис доповнюється спрощеною чорно-білою тональністю розповіді, де оборонці добра й справедливості перемагають вселенське зло. Така нехитра характеристика насправді доволі далека від історичної дійсності.
«У перші дні та в перший час свого правління тиран посміхається всім, хай хто б йому зустрівся, а про себе стверджує, що він зовсім не тиран; він дає багато обіцянок приватним особам і суспільству; він звільняє людей від боргів та роздає землю народу й наближеним до нього людям. Так вдає він, що є милостивим і лагідним. Але тирану необхідно безперервно вести війну, щоб простий народ відчував потребу у вожді.
Саме голова Ради Корольов контролював виконання n завдань і особисто відповідав за результати та терміни. На додачу — гуртував сотні кваліфікованих учених, кожен із яких керувався власними інтересами. Надзвичайно важливим є те, що попри професійні суперечки та протистояння всередині колективу, члени Ради не дозволяли собі різких випадів у бік опонентів і мали доходити консенсусу.
Упродовж декількох століть українцям довелося творити націю у бездержавному стані та змагатися не тільки за свою політичну свободу, а й за традиції, культуру та мову в нерівному двобої з рейдерською колоніальною політикою. Отже, не дивно, що ми досі не маємо довгограючої пам’яті та ґрунтовно занотованих родинних переказів.
Можна припустити, що цей аргумент став одним із переломних в остаточному самовизначенні Павла Скоропадського. Спостерігаючи таке шалене неприйняття бодай обмежених прав українства з боку людей, добре знайомих йому, близьких за минулим життям, колишніх товаришів і комбатантів, гетьман зробив важливий для себе висновок. Це конкретно проявилося в ставленні до Добровольчої Армії, яка в другій половині 1919 р. стала провідною антибільшовицькою силою, проте наприкінці того ж року довела свою повну неспроможність утримати Україну.
Політичний фольклор позначав повалення Микити Хрущова у жовтні 1964-го як «другу жовтневу революцію». Поза сумнівом, вона назріла. Питання полягає лише в тому, хто прийшов на зміну і що сталося далі. Важливо, що зміна керівництва СРСР не викликала масової незгоди (незгодних були одиниці). Це було ще одним підтвердженням того, що Хрущов таки втратив свій авторитет, набутий у 1950-х роках.
Відвідували гетьмана у Берліні також давні приятелі ще за імперською армією — родич Романових герцог Г. Лейхтенберзький, колишній київський губернський маршалок кавалергард Ф. Безак, родичі Олсуф’єви. Проте це не означало зближення з великоросійськими монархістами, яких сам Скоропадський дещо пізніше називав «правими більшовиками». Він не ввійшов до складу російського монархічного центру в Берліні, як про те подейкували серед емігрантів. У жовтні 1919 р., наприклад, білий генерал В. Пєпєляєв у далекому Сибіру нотував у щоденнику
Українізацію час від часу розгортають – потім знову згортають, як те небо у відомому біблійному сюжеті. Чомусь українізацію пов’язують здебільшого з відповідною політикою, запровадженою в Україні більшовицькою окупаційною владою, хоча ще в квітні 1917 року цей курс проголосила Українська Центральна Рада. Якраз вона, власне, й ввела в широкий обіг термін «українізація», запропонований ще в 1907 році Михайлом Грушевським.
«Мы чаяли, что Ты в своїм государстве едина государыня, что Ты сама правишь, что Ты своей государской чести смотришь и своему государству прибыток; поэтому Мы и хотели с тобою великия дела делати! Ажно у Тебя помимо Тебя правят люди государством, да и не то что люди, а мужики торговые, а Ты пребываешь в своем девическом чину, как есть пошлая девица... После этого Нам нечего продолжать с тобою сношений; все наши грамоты, которые мы давали по сей день, не в грамоты!».
Її вчинки на троні (так само, як і моральне обличчя ще до приходу до влади) геть не вписуються у «чорно-білий» канон історії, що його й дотепер часто застосовують щодо видатних особистостей історії (а Ізабелла Кастильська, 1451 — 1504, перша королева об’єднаної Іспанії, конструктор і творець потужної Іспанської імперії, поза сумнівом, до таких особистостей належить). Можна, згідно з цим самим каноном, сприймати спадок Ізабелли спрощено, в режимі «або-або» — «видатна державна діячка, незвичайна монархиня» або «винятково жорстока володарка, котрій Європа «завдячує» жахливим інквізиційним процесам, спаленню десятків й сотень тисяч «єретиків», вигнанню євреїв та нащадків арабів, фанатична католичка»;

   
  • Останні коментарі

    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар