«Німці в Україні». Реабілітація через пошанування - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Вікторія Білаш » «Німці в Україні». Реабілітація через пошанування
Вікторія Білаш

Випускниця Літньої школи журналістики «Дня» у 2011 р.

«Німці в Україні». Реабілітація через пошанування

На території України до 1939 року проживало близько 880 тисяч німців, за останнім переписом населення зараз їх налічується всього 33 тисячі.

На території України до 1939 року проживало близько 880 тисяч німців, за останнім переписом населення зараз їх налічується всього 33 тисячі. Хоча етнічні німці схиляються до думки, що багато їх співвітчизників і досі боїться вказувати свою справжню національність. З елементарного розрахунку зрозуміло, що кількість жителів цієї етнічної групи, яка масово проживала на території України ще з часів Катерини ІІ, зменшилась майже у 27 разів! Як стверджують представники німецьких організацій таку разючу різницю у кількості представників німецького етносу в Україні пояснюється   не їх численними  можливостями  без проблем виїхати до Німеччини, а кількома жахливими депортаціями  за етнічною ознакою.

Поселення німців в Україні має свою історію. Перші сільські німецькі поселення з’являються на початку XVIII ст. на Закарпатті, а згодом в Галичині, Буковині, на півдні Волині. На західноукраїнські землі вони прибували в міста, створювали свої колонії в сільській місцевості.  В другій половині XVIII ст. за сприяння царського уряду німецькі поселення з’являлись в Східній Україні, зокрема в Запорізькій, Миколаївській, Херсонській та Одеській областях, Криму.  У ХХ столітті в цих поселеннях вони мали свої школи, в яких навчалось більше 60 тисяч дітей, педагогічний інститут в Одесі, видавництва (німецькою мовою видавалися близько 20 газет і журналів).

Але  національна свобода німців закінчилась так само як і для всіх народностей СРСР. Ще в 1933 у резолюції листопадового Пленуму ЦК КПУ піднімалась проблема про необхідність боротьби з "засміченням" партійних організацій, колгоспів, шкіл, клубів, інститутів німецькими "фашистськими елементами". Одним з наслідків цього рішення стало, зокрема, закриття німецьких навчальних закладів. Крім того на цей час припадає колективізація, як не оминула і хазяйновитих німецьких господарів. За неповними даними весною та влітку 1931 року було розкуркулено 23,5 тисяч німецьких та менонітських  сімей (всього більше 150 тисяч людей). Німців, які так само як і українці, відмовлялись від участі у колективізації, відправляли у північні райони СРСР та Сибір.

Але найстрашнішою  проблемою й точкою відліку найбільш трагічних днів для українських німців стало 22 червня 1941 року. Хоча й в рядах радянської армії проти фашистської Німеччини воювало  близько 37 тис. німців (42 німцям навіть присвоєно звання   Героя Радянського Союзу), влада з острахом ставилась до представників цього етносу. 28 серпня 1941 в  газеті «Комсомольська правда»  публікують інтерв’ю першокласного зенітника  - етнічного німця Генріха Неймане, який збив 4 бомбардири «Юнкерс». В інтерв’ю радянському письменнику Цезарю Солодарю він сказав: «Так, я – німець і  всім серцем ненавиджу того, хто наважився назвати себе вождем німецького народу.  З військами цього насильника я буду боротися так, щоб…  Хоча Вам відомий текст присяги Червоної Армії?!» Абсурдно, що  того ж дня 28 серпня 1941 року був прийнятий Указ Президії Верховної Ради СРСР про депортацію німців Поволжя, а потім і всіх німців, які проживають на території СРСР. Німці були  звинувачені в масовому шпигунстві та допомозі ворогові. Жертвами Указу стали всі без виключення: старі, дорослі й навіть ненароджені діти. До середини 1942 р. все німецьке населення, що проживало на території УРСР і Кримської АРСР, було переселено в східні райони СССР. Депортовані змушені були перебувати в спецпоселеннях і працювати в трударміях. Майже 40% з них померли від голоду, сибірських морозів та тяжких умов життя. У ході депортації вони позбулися майна, яке їм обіцяли відшкодувати, але цього не сталося. Німці сподівалися, що у найближчий час можна буде повернутися на батьківщину, але декретом Верховної Ради СРСР від  1948 року було встановлено, що вигнання німців буде збережено назавжди. Лише у 1972 році було прийнято указ президії Верховної Ради СРСР про зняття обмежень у виборі місця проживання для етнічних німців СРСР.

Жителька Вінниччини Світлана Олексіївна  Іллюхіна етнічна німка по маминій лінії. Народилась Світлана Олексіївна  у Воркуті у 1950 році, де залишилась проживати її реабілітована матір після депортації: « Коли мамі було 15 років її забрали у трудармію.  Тоді, у 40-кових жертвами  депортації  стали всі німці і навіть німці-підлітки старше 15 років. Мама розповідала, що їм зовсім зовсім не давали часу на збір речей, не пояснювали куди і з якою метою везуть.  Близько місяця вони їхали у вагонах для перевозу скота. Тоді статус депортованих прирівнювався статусу злочинця.»

Минулого року виповнилося 70 років з початку депортації осіб німецької національності в СРСР.  Рада німців України провела цілий ряд заходів із вшанування загиблих, збору та запису свідчень депортованих. В сумну річницю  у Києві навіть відкрили пам’ятний знак депортованим «Скорботний ангел», що на вулиці Лютеранська 22. Німці України не перестають наголошувати, що вони і досі відчувають біль і від згадок про депортацію, і від зневажливих вигуків «фашисти» .

«Поширену думку, що ми,етнічні німці, - нащадки або окупантів, або військовополонених, можна зустріти не лише на вулиці, але і у ЗМІ і навіть у кабінетах держструктур, -  говорить голова Ради німців Володимир Лейсле, -  Щоб виправити цей історичний стереотип ми вирішили показати Україні, що в її історії є багато достойних та позитивних персонажів-німців.  В цьому можна переконатись просто поглянувши на алфавітний показних бібліографічного довідника Ігоря Винниченка «Німці в Україні» .

Довідник «Німці в Україні» було презентовано минулого року та приурочено 70-ій річниці   депортації  німців з СРСР.   У книзі зібрано короткі біографічні відомості про німців, які зробили  вклад в історію України. Автор – директор  Інституту дослідження діаспори, доцент Ігор  Винниченко зауважує, що  внесок цієї етнічної групи у вітчизняну історію та культуру й до сьогодні, на жаль, належно не поціновано, а довідник «Німці в Ураїні» є спробую познайомити громадськість  з німцями України. Мені пощастило поспілкуватися з автором і дізнатись більше про довідник та його створення.

– Ігоре Івановичу, чула, що Ви поспішали із закінченням книги, щоб видати її до 70-річчя депортації німців з України…

– Німцям  досі болить питання депортації,  і вони досі болісно згадують про цей історичний факт... Тим більше, що живучи в Україні та  інших пострадянських країнах, німці доволі часто асоціюються в свідомості місцевого населення із фашизмом та драматичними подіями радянсько-німецької війни 1941-45 років. Тож, щоб якось «згладити» ці «гострі історичні кути», я пропоную, зокрема, ознайомитися з позитивною діяльністю німців на теренах нашої країни. Це можна назвати «реабілітацією через пошанування». Адже буває прикро,що  майже ніхто тепер не згадує і не пам’ятає тих позитивних речей, які зробили німці, живучи в Україні.  Так, німцям за походженням ми завдячуємо  перлинами архітектури, які нині є окрасою Києва. Тут працювали архітектори Віктор Шретер, за проектом якого споруджено міський театр (нині Національна опера України) та Йоганн-Готфрід Шедель — автор проектів великої дзвіниці та будинку намісника Києво-Печерської лаври, Кловського палацу та багато інших. Знайомство громадськості  з  фактами біографії цих та інших видатних людей змінювало б стереотипи та сприяло б більш конструктивному діалогу.  Дуже важливо, щоб також і самі німці, пригадуючи сьогодні  важкі роки депортації, могли б згадати і всіх видатних діячів, які працювали на благо України, і якими тепер не лише можна, а й варто пишатися.

«Реабілітація через пошанування» матиме своє продовження? – Так, я продовжую розпочату роботу і планую невдовзі познайомити загал з видатними постатями  німецького походження трохи ширше, ніж на сторінках книги. Сподіваюсь незабаром   організувати виставку «Німці в українському державотворенні: постаті». Під 20-25 фотопортретами німців буде розміщено їхні короткі біографії із зазначенням фактів служіння українській справі. Це також сприятиме розвіянню міфу, нібито німці  в Україні лише будували чи займались торгівлею. Те ж, що німці брали участь в народженні та становленні Української держави, для багатьох ще й досі є парадоксом!  Наприклад, показовою в цьому сенсі є доля Миколи Ілліча Шрага, який  був членом Центральної та Малої рад, заступником Голови Центральної Ради (за відсутності М. Грушевського головував на загальних зборах Центральної та Малої рад). Його підпис стоїть під багатьма законами УЦР. А 1931 році цього державника було засуджено у справі «Українського національного центру»  на 6 років таборів.  А професор Київського університету Отто Ейхельман, для прикладу, був одним із авторів конституції УНР.

– Отож, якщо говорити  про вид діяльності німців у нашій країні, то на перший план виходять архітектори та державотворці. А кого ще варто знати і пам’ятати пересічному киянину, українцю?

–       Гортаючи сторінки довідника «Німці в Україні»,  легко пересвідчитися, що цей етнос був задіяний у набагато ширшому колі, ніж архітектура та державотворення. Тут ви знайдете біографічні відомості і про  військовиків, музикантів, поетів, благодійників... Наприклад, внески таких німців як Аманд Струве та Микола Штіґліц важко сьогодні назвати пересічними. А.Струве Київ завдячує залізничним сполученням через Дніпро, водогоном, першим у Російській імперії електричним трамваєм. Підприємець, банкір та благодійник М. Штіґліц пожертвував 100 тисяч рублів «для використання на загальну користь місту Одесі». Значну частину цієї пожертви було використано на відкритий 1817 році  Рішільєвський ліцей, нині Одеський національний університет імені І. І. Мечникова . І хоча у довіднику  ідеться лише про постаті німців, але ж не варто забувати про зразкові німецькі  господарства, підприємства, на яких працювали і українці. Корінне населення вчилося у них ефективно господарювати та вести справи. В українців був навіть вислів «зроблено як у німців», який  і досі вживається  й означає високоякісну річ чи послугу.

Як довго Ви займались укладанням довідника? У чому  були труднощі ?

- Мені дуже важко окреслити часові рамки, так я займаюсь німецькою тематикою від 1992 року. З кожним  днем інформації стає все більше і більше, природно, що виникає бажання все упорядкувати. Що ж до труднощів під час створення довідника «Німці в Україні», то було складно через відсутність чітких критеріїв «німецькості», невизначеність таких понять як «німець», «німці». Потрібно було враховувати ще й той факт, що чимало нащадків вихідців із Німеччини у процесі асиміляції  поступово звикли вважати себе росіянами. Вихідці ж із скандинавських та інших країн, які проживали довгий час  в Російській та Австро-Угорській імперіях, поступово «онімечувалися» й ідентифікували себе німцями.

- Чи є книзі відомості про сучасних німців?

- Ні,  немає. Їхню  роль в історії визначить час. А поки німці України беруть активну участь у дослідженні історії своїх предків, займаються встановленням пам’ятників, меморіальних дощок. Я не від сьогодні співпрацюю з ними, намагаюсь підтримувати та допомагати у реалізації різних ініціатив. Для прикладу, у Житомирі, звідки я родом, ми спільно виправили історичну неточність на меморіальній дошці Святославу Ріхтеру (її в березні цього року було встановлено на будинку музичної школи, в якій митець неоднораз виступав у минулому столітті). Світової слави піаніст народився в Житомирі, потім доля пов’язала його з Одесою та Москвою. На меморіальній же дошці не було зауважено про цей «пуповинний» зв’язок Ріхтера з його малою батьківщиною. Тож не лише іноземці, а й багато місцевих жителів думали б, що музикант просто гастролював у місті. Наразі Святослав Ріхтер причетний до Житомира, України набагато більше.

Довідник «Німці в Україні» видано накладом 500 примірників. І.Винниченко зауважує, що це перше видання, друге  і, можливо, третє будуть видані з доповненнями, адже тему німців у історії України важко вмістити на 350 сторінках. Довідник стане у нагоді науковцям, викладачам, студентам, крає- та країнознавцям, працівникам ЗМІ, а також пересічному читачеві, який відчув потяг до генеалогічних студій. Книги автор подарує інституціям, які цікавляться історією, вивчають  німецьку мову та досліджують етноси. Незабаром довідник «Німці в Україні»  отримають відповідні установи НАНУ, київські бібліотеки та вищі навчальні заклади.

2012-08-20 11:43:19
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар