Невторопана епоха: Вступ до обговорення - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Кирило Галушко » Невторопана епоха: Вступ до обговорення
Кирило Галушко

Історик, етносоціолог.
Голова Всеукраїнського наукового гуманітарного товариства

Невторопана епоха: Вступ до обговорення

На тлі буремних історичних періодів української минувшини ХІХ століття сприймається дещо нуднуватим: немає ані виразних національних повстань, ані героїчних звитяг

На тлі буремних історичних періодів української минувшини ХІХ століття сприймається дещо нуднуватим: немає ані виразних національних повстань, ані героїчних звитяг. Усі тогочасні війни для України – лише «зовнішня політика» Російської імперії, де український чинник не має помітного власного обличчя. Марудний перебіг життя, в якому дійсні національні здобутки губляться у «садках вишневих» або тихих університетських кабінетах малоросійських провінцій Російської імперії.

Після виступу Івана Мазепи лівобережна Гетьманщина протягом XVIII століття лише втрачала рештки декоративної автономії, а в ХІХ ст. вступила як зовні цілком поглинена і перетравлена периферійна частина величезної держави. У 1793 та 1795 рр. внаслідок другого та третього поділу Речі Посполитої Росія увібрала в себе ще один великий шмат українських етнічних земель, з якими отримала як «проблему» не українство, а волелюбну польську шляхту. Після декількох російсько-турецьких війн та “приєднання” Криму давня дистанція між наддніпрянською Україною та Чорним морем була подолана: утворилася “новоколонізована” територія Новоросії, поліетнічна та зорієнтована на середземноморський економічний простір. Врешті це прислужилося до розширення українських етнічних теренів, але то був лише прихований, супутній наслідок активної зовнішньої експансії імперії. На початок ХІХ ст., на відміну від попередніх часів, землі, які сьогодні (від 1991 р.) становлять 600 тисяч квадратних кілометрів держави Україна, опинилися поділеними не між кількома державами і державками, а між двома великими імперськими утвореннями – строкатими, але зовні могутніми державами Габсбургів та Романових.

Ані перша, ані друга на початку ХІХ століття й гадки не мала про якусь, навіть імовірну «Україну». Але в 1917–1921 рр. ця «Україна», нехай ненадовго і на перший погляд несподівано, виринула на поверхню історії. Це було наслідком тих процесів, які аж ніяк не впадали в око пересічному «мешканцю ХІХ віку», а отже, щось там усе ж таки відбувалося…

У кожному разі, те, що ми сьогодні звемо «Україною» та «українством», сформувалося в нетрях двох імперій: з усіма позитивами і негативами. Виходячи з цього, нинішнє українство, попри усі сумніви, є продуктом дійсно довгого ХІХ століття. Розглянемо декілька контекстів проблеми «українського ХІХ століття», які зроблять зрозумілішими читачу висновки інших дослідників, подані у цій збірці.

Контекст східноєвропейський: націоналізм і модернізація

Сучасні науковці скажуть, що в епопеї становлення українського національного руху немає чогось помітно унікального. Інші бездержавні народи Центрально-Східної Європи також у цей час вступали на шлях формування національних вимог. Це були й вже «підзабуті історією» чехи, словаки, хорвати, словенці, білоруси, латиші, литовці, естонці, й більш «помітні» угорці та поляки. Різниця між першими і другими полягає у тому, що другі зберегли власну еліту, яка поділяла деякі, принаймні етнокультурні та мовні риси свого селянського оточення, уникнувши асиміляції титульною імперською нацією (германізації чи русифікації). Місце угорської та польської знаті в соціальній та адміністративній структурі Австрії (Австро-Угорщини) та Росії завжди було помітним. Вона завжди була готова до повної чи часткової суверенізації, до перебрання на себе «більших владних повноважень». Угорцям вдалося навіть створити «імперію в імперії» після Компромісу 1867 р., перетворившись із нації «пригнобленої» на «пригноблюючу». Приблизно в той самий час поляки здобули в австрійських володіннях адміністративний контроль у Галичині, а інша частина польських патріотів стійко тримала східний фронт опору – Російській імперії, якій так і не вдалося «розчинити» поляків у «російському морі».

«Селянським народам» було відверто важче: безправний статус гречкосіїв не готував для них високих культурних та владних перспектив. Проте поступова і повільна модернізація європейської периферії породила прошарок гуманітарної інтелігенції, яка захоплювалася європейською інтелектуальною модою: романтичним націоналізмом і лібералізацією. Це робило безальтернативною більшу увагу до долі (соціальної, громадянської, політичної, культурної) соціальних низів, які виявилися потужним резервуаром архаїчної етнічної ідентичності. Економічний підйом з розвитком промисловості та урбанізації готував ґрунт для швидкої асиміляції селянства при міграції з сіл до іноетнічних міст. Але національна інтелігенція перехоплювала ініціативу анонімних соціальних потуг молодого капіталізму, беручи селянина «під руку» у справі освіти та збереження своєї самості. Натомість селянин, що приходив до міста, отримував від «опікунів» сурогат світогляду модерного націоналізму, перетворюючись із «селюка» на «чеха» – саме у такий спосіб чехи отримали свій міський прошарок.

Але варто зазначити, що таку можливість надавали умови життя в імперії Габсбургів. На Наддніпрянщині ж місто культурно та мовно перемелювало прийшлих, перетворюючи їх на частину російського міщанства та пролетаріату. Зрозуміло, що в демократичніших і швидше модернізованих суспільствах і регіонах існувало більше шансів для «оживлення» національної свідомості. Ширший простір для політичних та просвітницьких маневрів об’єктивно надавав національній інтелігенції більше можливостей для ідеологічної мобілізації мас. У більш відсталій Російській імперії цей соціально-економічний чинник (про демократизацію до 1905 р. годі говорити) допомагав полякам (західні окраїни Росії були в цьому сенсі розвинутіші за імперський центр), але інші національні спільноти він ставив на межу самозбереження. З іншого боку, в Росії впертіше трималися проти нівелювання та асиміляції найвідсталіші околиці, де зберігалися архаїчні соціальні та конфесійні ідентичності (Кавказ та Центральна Азія). Українці перебували десь посередині, але з поправкою на їхні прадавні руські слов’янськість та православ’я.

Контекст східнослов’янський і православний: триєдина російська нація

Відносно швидко забувши про колишню українську окремішність і виходячи з усвідомлення єдності православних східних слов’ян, Російська імперія надавала українцям (малоросам) чимало можливостей для індивідуальної кар’єри. Ми не можемо говорити про індивідуальну дискримінацію малоросів, адже, будучи лояльними підданими імперії, вони могли брати активну участь в її розвиткові та розбудові. Вихідці з України ставали впливовими урядовцями і чиновниками, сприяли русифікації Польщі та колонізації Кавказу, Центральної Азії та Сибіру. Малоросів ніколи не вважали «інородцями». Проблеми починалися з того моменту, коли малорос починав проявляти схильність до «мазепинства», тобто до етнокультурного або політичного сепаратизму. Цим він викреслював себе з числа «лоялістів» і перетворювався на «зрадника», причому в найгіршому сенсі – він зраджував свою природу, вихідну та історичну «руськість». Саме ця «руськість» (в російському розумінні) і була єдиним етнічним обгрунтуванням існування імперії (якщо сприймати її не лише як продукт діяльності династії Романових, але й як «народну творчість»). Поняття про «руськість» до середини ХІХ ст. пройшло шлях від попередніх загальних уявлень про запрограмовану історією «єдність та возз’єднання Русі» до теорії «офіційної народності» графа Уварова.

Адміністрація Російської імперії мала клопіт з тими суспільними силами, які прагнули лібералізації – це могли бути етнічні росіяни та представники інших народів, але йшлося передовсім про реформування цілої Росії. Український рух, який також мав свої демократичні прагнення, дивився на лібералізацію Росії через «українські окуляри». Це вважалося гіршим, ніж бути «російським демократом». Така подвійність становища українців спричиняла, з одного боку, жорстку реакцію влади на явні «колективні культурні вимоги» (освіта українською мовою і т п.), а з іншого боку, нездатність виокремити і попередити потенційне «мазепинство» на індивідуальному рівні. Якщо українофіли утворювали нелегальну демократичну організацію – Кирило-Мефодіївське братство – то її члени ставали очевидним і явним об’єктом державних репресій. Але водночас національні прагнення братчиків ставали об’єктом державної таємниці, оскільки Миколі І та вищим урядовцям було зрозумілим, що карати мільйони малоросів, які й гадки не мають про «витівки» декількох романтичних молодиків, – невигідно і безглуздо. Братчики уявлялися чимось на кшталт поодинокої і випадкової мутації загалом лояльних малоросів. Коли ж подібні організації утворювали поляки (а тим паче приступали до практичних дій), то санкції вживалися на порядок суворіші, з натяком на колективну відповідальність усієї польської спільноти чи її значної частини (шляхти чи духовенства). «Польська хвороба» була очевидною даністю, але імперській адміністрації не хотілося, аби вона заразила інших підданих. Тому славнозвісний Емський указ просто створював певний системний запобіжник (щеплення) проти чергових українофільських «мутацій».

Світоглядне роздвоєння українофілів (частини «титульної нації» і водночас потенційних автономістів) дзеркально відбивалося роздвоєнням у сприйнятті їх з боку імперського центру: з одного боку, симпатизувати «малоросійському племені», а з іншого, суворо обмежувати його племінні особливості. Проте така амбівалентність не може тривати довго. Повільний поступ російського капіталізму та модернізації не встигав за допомогою індустріалізації та урбанізації асимілювати мільйони українських селян, з чиїх освічених дітей раз-по-раз, але з упертістю закономірності вигулькували усе нові українофіли. Існуючі засоби не вирішували проблему: малоросів було надто багато, їхня стихія залишалася надто самодостатньою, малоконтрольованою, а тому – з огляду на перспективу – непередбачуваною.

Більш вагомою відповіддю на юний український націоналізм стало інтенсивне посилення російського націоналізму (громадського та державного) за часів Миколи ІІ. Династична імперія, не сперта на потужну масову «національну» підтримку, попри всі «уніфікації», досі надавала надто багато простору для локальних відмінностей, самодіяльності губернаторів, які могли часом надто довільно тлумачити політику центру в конкретних місцевих умовах (навіть підтримувати українофілів). «Націоналізація» великоросів доби Столипіна і поширення великоруських націоналістичних організацій не опиралася на урядовців, а надавала більше ініціативи значно агресивнішим охотнорядницьким «низам». Ефемерна демократизація Росії початку ХХ ст. створювала живильний ґрунт для обох націоналізмів – і великоруського, і українського. Але у першого була краща стартова позиція і більші ресурси, оскільки він був за визначенням лояльним до держави. Український же (також за визначенням) був її антагоністом, а через це рухом підривним навіть за умови виключно культурницької програми.


Контекст світового колоніалізму: чи була Україна колонією?

Старе питання – чи була Україна колонією Росії? Перш, ніж робити якісь висновки, звернемося до визначень поняття «колонія». Почнемо з довідника кінця того самого ХІХ віку. «Малий енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона» знає як явище передовсім античні грецькі та римські колонії (від яких, власне, і пішло саме слово). Щодо ж тодішньої «сучасності», то визначення таке:

«Нині – володіння європейських держав в інших частинах світу».

Україна як цілком європейський терен під це визначення явно не підпадає. За радянських часів, коли ставлення до колоніалізму (імперіалістичного) вже не було таким нейтральним, «Тлумачний словник російської мови» Д.Ушакова (1935-1940) визначає колонію так:

«Область або країна, захоплена імперіалістичною державою з метою отримання надприбутків шляхом ввезення до неї капіталів та товарів, використання її джерел сировини і нещадного економічного, політичного та національного пригноблення населення».

Автор тут цілком перебуває в руслі ленінської теорії імперіалізму, яка починає цю добу («вищу стадію розвитку капіталізму») з 1870-х років. Ясно, що пригноблення населення України не було в Російській імперії якимось екслюзивним у порівнянні з «метрополією», а «обмін товарів на сировину» тут нам не підходить, адже на межі ХІХ-ХХ ст. Україна була одним з чільних промислових регіонів; роль «сировини» тут, звісно, не остання, проте обіг сировинних ресурсів диктувався  умовами загальноросійського ринку, в якому сировинні та переробляючі регіони (окрім виразно сировинних Центральної Азії й Сибіру), були розкидані й по осередковій Росії, й по решті приєднаних земель. Тому, бачимо, суто економічні критерії не дадуть нам чіткої відповіді[1]. Підемо далі. У 1960-1970-х рр., коли світова колоніальна система вже зазнала краху, а історичний досвід існування різноманітних колоній, «підмандатних» та «залежних територій» суттєво збільшився, «Велика радянська енциклопедія» давала таке визначення:

«Колонії при капіталізмі[2] - країни та території, що перебувають під владою іноземної держави (метрополії), позбавлені політичної та економічної самостійності, керовані на підставі особливого режиму. Країни-метрополії нав’язують своє панування «чужим» країнам і територіям, проводячи колоніальну політику. Колоніальна політика – це політика пригноблення та експлуатації за допомогою військового, політичного та економічного примусу народів, країн і територій з переважно інонаціональним населенням, як правило економічно менш розвинутих. Вона здійснюється експлуататорськими класами метрополій».

Про економічні критерії ми вже говорили, але тут ми вже бачимо й банальне «позбавлення самостійності» та «керування на підставі особливого режиму». Перше нам більш-менш буде при нагоді, щодо ж останнього, то такого «режиму» щодо України не було, бо вона керувалася на підставі звичайних адміністративних стандартів Російської імперії. Якщо ми звернемося вже до цілком новітньої англомовної «Вікіпедії», то прочитаємо наступне:

«В сучасному використанні колонія зазвичай визначається як заморське володіння. У такому разі місцеве населення, або принаймні та його частина, яка не прибула з країни-метрополії, не користується повними громадянськими правами. Політичний процес [в колонії] обмежується, особливо в питанні унезалежнення. Впроваджуються релігійні та правові стандарти метрополії. Іноді місцеве населення примушується до невільної  праці, приборкується грубою силою або навіть політикою геноциду. […] Термін «неофіційна колонія» також застосовується щодо країн, які ніколи не були захоплені силою або офіційно не керувалися іноземною державою, але поза тим мають чітке підпорядкування їй в соціальних або економічних аспектах.»

Випадок «заморських володінь» (очевидний для практики західних «морських імперій») для нас тут не є прийнятним, оскільки ми маємо справу з імперією виразно континентальною. Цікавішим є визначення «неофіційна колонія» (ще використовується поняття «залежна територія», але у чіткіше окресленому міжнародно-правовому сенсі), але українські терени були частково приєднані до Росії на підставі цілком офіційних угод (згодом знехтуваних), а частково захоплені, - відібрані від Речі Посполитої та Туреччини. Надалі ці землі також офіційно управлялися як  невід’ємна складова Російської держави. Варто перерахувати ще інші різноманітні ознаки колоній, котрі можна знайти у довідниках:

    Політична несамостійність, особливий правовий статус, який, як правило, відрізняється від статусу повноцінних провінцій метрополії;
    Географічна відособленість і переважно віддаленість від метрополії;
    Економічна експлуатація природних багатств, праці аборигенів на користь метрополії, що часто приводить до гальмування економічного розвитку, деградації колонії;
    У багатьох випадках – етнічна, релігійна, культурна, або інша відмінність аборигенів від жителів метрополії, що дає першим підстави вважати себе окремою, самостійною спільнотою;
    Певні історичні прецеденти:
        1. Захоплення території метрополією, окупація;
        2. Позбавлення колонії метрополією самостійного правового статусу:
            1) шляхом нав'язування нерівноправних, кабальних договорів місцевій владі про протекторат, васалітет, концесію, «опіку», за допомогою інших форм позбавлення або обмеження повноти суверенітету на території колонії на користь метрополії;
            2) насадження шляхом застосування воєнної сили або інспірування приходу до влади в колонії залежного, маріонеткового режиму,
            3) шляхом анексії території, формування метрополією своєї колоніальної адміністрації,
            4) шляхом прямого управління колонією з метрополії;
        3. Переселення в колонію значимого числа жителів з метрополії, формування ними органів місцевої влади, політико-економічної, культурної еліти;
    Найчастіше (особливо до останньої чверті XX століття) – обмеження громадянських прав аборигенів у порівнянні з жителями метрополії, насадження чужої для аборигенів культури, релігії, мови, звичаїв, дискримінація місцевої культури аж до расової, станової або іншої сегрегації, апартеїду, позбавлення засобів до існування, геноцид;
    У багатьох випадках – прагнення більшості жителів колонії до зміни, поліпшення свого становища.
        1. Наявність явно вираженого і постійного сепаратизму (національно-визвольного руху);
        2. Заходи з боку метрополії щодо  насильницького придушення вказаного.


Бачимо, що було б набагато простіше, якби українці були чорношкірі та ще й відокремлені від Росії морем. Двозначність ситуації полягає в тому (повторимося), що Росія – імперія континентальна, яка після продажу Аляски не мала «заморських володінь». Тривале співжиття за умов етнічної та релігійної близькості надто розмиває згадані ознаки «виразної відмінності» метрополії від колонії – як в плані географічному, так і соціальному й адміністративному. Тому й немає відповідності усіх ознак українській ситуації.

Аналогічна ситуація, зазначимо, складається з іншими європейськими володіннями династичних імперій (Романових, Габсбургів, Гогенцоллернів, Османів) – тими ж Польщею, Чехією або Південним Тіролем. В часи формування багатонаціональних імперій монархи зі зрозумілих причин аж ніяк не прагнули узгоджувати свої територіальні амбіції з масою населення приєднаних теренів, аби довести «добровільність входження». Проте усі ці надбання мали цілком офіційний і легітимний характер на рівні міжнародних договорів. Коли певні «прирощення» здійснювалися «нахабніше», аніж це було прийнято великими державами, це називали «анексією», проте цей факт не впроваджував до вжитку термін «колонія», - адже в уяві європейців усі колонії дійсно знаходилися десь «за морем». Мешканці анексованих територій зазвичай користувалися тими ж правами (обсяг яких залежав від загальної політичної культури і міри лібералізму «володарів»), що й мешканці «метрополії». Проте відчути свій «залежний статус» вони могли на прикладі державних конфесійних, культурно-мовних та освітніх практик: певні релігійні та етнічні групи піддавалися обмеженням (наприклад польські католики в Німецькому рейху або ті ж поляки в підросійській Польщі) та асиміляції («германізація», «мадяризація», «русифікація»). За умов мовних бар’єрів існували й об’єктивні чинники обмеження соціальної мобільності, кар’єри представників певних етнічних груп. Звісно, що асиміляційні практики залежно від кон’юнктури то активізувалися, то згорталися, - проте вони відбувалися. Тому на тлі становлення національних рухів Центрально-Східної Європи у ХІХ ст. саме культурні та мовні конфлікти становили собою стрижень того конфлікту, який може нами тлумачитися як прагнення звільнитися від «колоніальної залежності». Навіть якщо ми використовуємо слово «колонія» не як міжнародно-правовий термін, а як риторичну фігуру - певний «образ примусової залежності». На рівні культурного конфлікту деякі «пригноблені», отримавши як ціла спільнота додаткові поступки від «метрополії», могли раптом самі ставати речниками «культурно-мовного тиску» на інших – як угорці та поляки в Австро-Угорщині після 1867 року щодо українців-русинів. Підсумувавши, ми можемо припусти, що виникнення самих думок про «колонії в Європі» ми можемо віднести до того моменту, коли виникають певні національно-визвольні рухи: ідея свободи одразу ставила на порядок денний питання неприродності невільного, залежного стану.

Іншій, вже суто український парадокс полягає в тому, що самі історичні підвалини територіального розширення Московської держави (згодом – Російської імперії) ґрунтувалися на задекларованій тотожності малоросів та великоросів. Теза про «возз’єднання Русі» не дозволяла надавати мешканцям Києва статусу «завойованих» чи «приєднаних», - лише «возз’єднаних». Це неодмінно мало бути «добровільним входженням». Відповідно «триєдиний російський народ» виступає як єдиний, спільний носій ідеї російської державності. А на такому тлі мусять розчинитися й забутися деякі речі, які виразно фігурують у нас вище в переліку ознак колоній: і дійсно «нерівноправні, кабальні договори» (гетьманські статті), і «позбавлення самостійного правового статусу, суверенітету» (скасування автономії Гетьманщини) і реальне «застосування воєнної сили», яке траплялося (московсько-козацькі війни доби І. Виговського і Д. Дорошенка, терор 1708–1709, 1775 рр.), і «правова дискримінація» (відновлення кріпацтва).

А як же «громадянські права»? – Таких навіть корінні великороси не мали! Переважна їх більшість до 1861 р. була рабами з гіршим статусом, аніж селяни підкореної Росією Польщі. Як адміністративна цілісність Україна у нинішніх межах існує лише якщо не з 1917, то з 1954 року, а українські землі, (окрім Лівобережжя) Росія або здобула не від українців, а від інших країн, які ними володіли (Річ Посполита), або самотужки завоювала і колонізувала знову ж таки, забравши терени від інших (Північне Причорномор’я). Останнє стало часткою «України» лише протягом ХІХ століття, коли було заселене переважно українськими селянами.

Тому після аналізу «об’єктивних ознак» колонії нам залишається не зовсім зрозумілим, в якому краю, частині Україні чи в ній цілій, коли саме і якими були прояви «колоніалізму»? І проти кого він був спрямований? Україна як відомий нам нині цілісний простір спочатку сформувалася в уявленні діячів національного українського руху, а не в міркуваннях російських адміністраторів. Вона для останніх доволі раптово «вигулькнула» замість звичних для них «Малоросії», «Новоросії» та «Південно-західного краю», і в особі новітніх самостійників заявила про те, що вона, буцімто, є колонією Росії.

Ця двозначна ситуація трохи нагадує стосунки Англії і Шотландії: остання була позбавлена суверенітету в XVIII ст. через війни і нерівноправні договори, але у ХІХ ст. шотландці виступили одними з будівничих Британської імперії і почали користуватися усіма преференціями, які надавав цей статус. Шотландці поза межами Британських островів виступали вже як британські колоністи. Проте відмінністю є те, що Шотландське королівство вступило до Сполученого королівства територіальною і адміністративною цілісністю, а доводити споконвічну єдність шотландців та англійців ніхто не збирався – то вже самі шотландці міркували, що їм вигідніше – погодитися на спільний «дах» чи опиратися до останнього. Вони як окремий народ були для Лондона незаперечним фактом, а от українці для Санкт-Петербурга – ні.

Як дати чітке визначення такої ситуації, котра дуже залежить від суб’єктивних уявлень людей кожної конкретної історичної доби? У ХІХ ст. мільйони українців і гадки не мали про те, що вони живуть у колонії (де така ознака, як «невдоволення більшості населення колонії»?); сотні історично освічених були поінформовані про несправедливий статус своєї землі, але не могли чітко визначити своє ставлення до такої ситуації і необхідність відповідних дій; одиниці були схильні до виразного сепаратизму. Але врешті, вже у ХХ ст. (після часів вже радянського колоніалізму – також двозначного) перемогла позиція самостійників.

Проте, я все-таки спробую нарешті відповісти на запитання, чи була Україна колонією. Суб’єктивні уявлення великої маси людей («соціальний факт») - ось ключ до відповіді. Коли певна спільнота починає реалізовувати свій національний проект (наприклад, український), це тягне за собою конфлікт з іншими національними проектами (наприклад, з російським, польським) або державами, які претендують на ті ж землі і той же народ. У перебігу з’ясування відносин – історичних, політичних, воєнних – носії національної ідеї впевнюються у моральній та історичній обґрунтованості й виправданості своїх дій і цілей. Повторюся: якщо свобода спільноти стає усвідомленою необхідністю, то відчутий стан несвободи визнається неприродним, штучним і нав’язаним. І в той умовний момент, коли національні цілі усвідомлюються, Україна починає виборювати незалежність, а попередній чи актуальний залежний статус стає синонімом колоніального. То ж відповідь проста: коли українці усвідомлюють потребу національної, окремої самореалізації, несамостійна Україна стає «колонією». Як і в інших європейських «анексованих територіях» Україну зробила «колонією» не економічна експлуатація і не спільне з росіянами безправ’я, а культурно-мовний конфлікт, який перетворив українську спільноту на дискриміновану. Українці-індивіди були такими же підданими, як і росіяни, але українці як спільнота вже не були їм тотожні, в дивний спосіб перетворюючись фактично на «інородців».

Саме ці суперечності об’єктивних і суб’єктивних станів українства обумовили хронічну «подвійність» свідомості та світогляду українців – подвійні ідентичності, лояльності, орієнтації. Проте наслідки цього стану, процес усвідомлення власної спільноти та її місця в світі мають цілком однозначно постколоніальні риси. Тому негаразди самореалізації нинішньої незалежної України цілком справедливо можна пояснювати постколоніальним синдромом, оскільки це є проблемою переходу від несвободи до свободи: люди, звиклі до меншовартості і несвободи, не можуть швидко змінитися. Отже для нас є сьогодні актуальним і справедливим визначення свого «колоніального статусу» в Російській імперії принаймні пост-фактум і це є цілком виправданим з морально-етичної точки зору.

Що ж до конкретного визначення і проявів «колоніального статусу» в конкретних обставинах Російської імперії ХІХ ст., то не варто дивитися на минуле спрощено: це ми вже, сподіваюся, зробили свій вибір, а от предки – далебі не всі… Але чи маємо право їх засуджувати? Адже реальне життя завжди сповнене двозначностей, напівтонів та парадоксів.

Натомість читаймо фахівців-істориків і уважно порівнюймо минуле з сьогоденням, адже диявол, як відомо, ховається у деталях. У тому числі й небезпечний диявол неоколоніалізму.

_________________________________________________________________________________________________________________

[1] Цікаво, що у тому ж 1940 р. радянський підручник «Історія України. Короткий курс» цілком безапеляційно писав: «У 1654 році Україна приєдналася до Росії, де влада перебувала в руках царизму. Царизм пригнічував російські народні маси і провадив колоніальну політику щодо підкорених народів. Таку ж колоніальну політику провадив російський царизм й на Україні.»

[2] Тут альтернативою, звісно, можуть бути лише «колонії за доби рабовласницького ладу», а не «колонії при соціалізмі».

2012-08-15 20:00:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар