Маркери простору у національній пам'яті - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Ірина Когут » Маркери простору у національній пам'яті
Ірина Когут

Науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Маркери простору у національній пам'яті

Україна мала б системно споруджувати пам'ятники жертвам комуністичних репресій, таким чином маркуючи територію, як українську, а не радянську

До продовження теми досвіду Литви у подоланні тоталітарного минулого СРСР

Соціальний антрополог, американець Пол Коннертона застерігав, пам’ятники виступають маркерами простору для певної соціальної спільноти.  Україна мала б системно споруджувати пам'ятники жертвам комуністичних репресій, як пам’ять про страшні злочини та століття боротьби за свободу і права людини. Таким чином маркуючи територію, як українську, а не радянську.

ХХ століття, на думку французького історика П’єра Нора, є «торжеством пам’яті». Однією з передумов такої ситуації стала «демократизація історії», тобто звільнення певних соціальних груп та національних меншин від багажу «нав’язаної» історії та витворення власних форм пам’яті представниками пригноблених прошарків суспільства.

Україна відносно недавно здобула незалежність, але пам’ять про тоталітарне минуле ще живе у спогадах очевидців тих подій. Колективна пам’ять про минуле як надбання цілого народу, формує національну ідентичність, яка в свою чергу мала би бути основою для побудови справді незалежної держави.

Демонтаж пам’ятника Леніну. Вільнюс. 23 серпня 1991 року. Архів Центру досліджень геноциду та резистансу жителів Литви

Радянський Союз за час свого існування намагався позбавити пригноблені народи права на власну історію та пам’ять. Оскільки вона могла би бути загрозою для існування «Союза нерушимых республик свободных». Більшовицька влада задля цього конструювала образ «радянської людини», без пам’яті, без власного минулого, без будь-яких спогадів про героїчні сторінки історії свого народу.

Історія як наукова дисципліна була служницею тоталітарного режиму. Шкільна історія, категоріями якої найчастіше оперують у побутовому дискурсі, перетворилася на суміш постанов з’їздів ЦК КПРС, возвеличення Радянського Союзу та сфальсифікованої інформації. Багато історичних фактів радянська влада подавала у вигідному для себе світлі. Ще й досі значна частина суспільства використовує ті знання.

Як приклад можна навести один з найбільших міфів, який створила радянська влада, — це «героїчна перемога Червоної армії над німецько-фашистськими загарбниками в роки Великої Вітчизняної війни». На сьогодні є багато історичних досліджень, які розвінчують цей міф. Але все одно, значна частина суспільства, особливо старшого покоління та жителів Сходу та Півдня України використовують це історичне кліше. Але важко говорити про те, що саме завдяки Червоній Армії була здобута перемога. Адже без матеріально-технічної підтримки союзників навряд чи Радянський Союз зміг би й далі провадити війну. Та й ідеологія на якій базувався тоталітарний режим у тодішній Німеччині є нацистською, а не фашистською. А територію України після Другої світової війни загарбали інші…

Містечко Гялвонай. Литва. Пам’ятник «Піраміда болю» партизанам округу Великої Боротьби та їх помічникам і зв’язковим. Відкритий 27 червня 1998 року. Архів Центру досліджень геноциду та резистансу жителів Литви

Постає питання: наскільки коректно використовувати термін Велика Вітчизняна війна у незалежній Україні, оскільки він відсилає нас до возвеличення неіснуючої держави?. Про яку «Вітчизну» ми говоримо, якщо на той час ще не існувало держави Україна? Таким чином, ми ставимо знак дорівнює між словами «Вітчизна» і «Радянський Союз». Не варто забувати також, що у боротьбі ж проти гітлерівської Німеччини брала участь не тільки Червона армія, а й Українська повстанська армія.

Як бачимо, в Україні процеси «демократизації історії» ще не розпочались. Більшість пересічних українців досі використовують категорії радянської історії. Що, очевидно, не сприяє становленню національної політики у сфері історичної пам’яті.

Проблеми подолання наслідків радянського минулого, насамперед у сфері суспільної пам'яті, усі охочі могли обговорити на круглому столі «Досвід Литовської республіки в подоланні наслідків тоталітаризму».

Село Менайчяй Грінкішкскої сянюнії Радвилішкского району. Меморіал пам’яті з’їзду партизан всієї Литви, який проходив 10-20 лютого 1949 року. Відкритий 22 листопада 2010 року. Архів Центру досліджень геноциду та резистансу жителів Литви

Попередньо, хочу сказати, що країни Центрально-Східної Європи майже одночасно почали рухатися в напрямку подолання негативних проявів тоталітарного минулого. Але, на відміну від України, Литва вже може похвалитися певними успіхами в цій сфері, зокрема у веденні успішної політики національної пам’яті. Однією зі значних перепон для розбудови сучасної України експерти бачать пам’ять значної частини суспільства про «кращі» радянські часи — дешеву ковбасу, безкоштовну освіту та медицину, натомість амнезію щодо тоталітарних практик, яка не лише не сприяє відновленню «білих плям» історії, але й дозволяє владним інституціям використовувати адміністративні методи  та порушувати права людини сьогодні.

Литовські колеги, які ділилися досвідом із українцями, присвятили увагу формуванню національної пам’яті навколо так званих «місць пам’яті», тобто місць у просторі, з якими пов’язані пам’ятні події для соціальної спільноти. Оскільки питання про підручники і навчальні програми, календар історичних дат та архіви, на яких, крім «місць пам’яті», зосередився український доповідач Руслан Забілий, у Литві були вирішені відразу ж по відновленні незалежності.

Республіка Казахстан. Балхаш. Пам’ятник литовським депортованим. Встановлений у 2004 році. Архів Центру досліджень геноциду та резистансу жителів Литви

Рута Трімонєне, представник меморіального департаменту Центру досліджень геноциду та резистансу жителів Литви, розповіла, що вже наприкінці 80-х років ХХ століття у Литві на хвилі національного піднесення розпочалося масове увічнення жертв радянських репресій та учасників руху опору. Згодом цю діяльність системно взяли на себе державні інституції.

Основну роботу із увічнення пам’яті жертв радянських репресій виконує Центр досліджень геноциду та резистансу жителів Литви, який є державною структурою. В рамках «Програми зі створення знаків пам’яті, символів і пам’ятників жертвам геноциду та особам, репресованим за опір окупаційним режимам» ними встановлено 291 стандартний знак пам’яті у місцях боїв та загибелі партизан, а також 206 стандартних дощок пам’яті на будівлях НКВД-КҐБ-МҐБ, як пам’ять про тих жителів Литви, яких тут утримували та катували, – розповіла пані Трімонєне.

Центр також інвентаризує меморіальні місця та будівлі і складає їхнє зведення. На сьогодні у Литві інвентаризовано 1683 пам'ятні місця і 340 будівель, що позначені 1945 пам'ятниками і пам'ятними знаками, частина з яких включені до Реєстру культурних цінностей та охороняються державою.

На відміну від Литви, в Україні всі ініціативи у сфері національної пам’яті походили із середовища громадськості. Пам’ятники жертвам репресій тоталітарного режиму переважно встановлювалися на локальному рівні організованою громадою, а системної політики у цій сфері так і не було розпочато.

Пам’ятник В. Леніну. Площа свободи, Харків. Приватний архів

В Україні сьогодні немає державної установи, яка б цілеспрямовано та послідовно займалася увічненням пам’яті жертв тоталітаризму та учасників визвольного руху. Хоча у 1996 році було створено Державну міжвідомчу комісію у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій як постійно діючий орган Кабінету Міністрів України, яка у своєму підпорядкуванні повинна була мати відповідні комісії при обласних державних адміністраціях. Фактично ж на місцях їх не всюди створювали і не всюди вони працювали. Мені здається, що Комісія могла стати доволі ефективним засобом із реалізації політики національної пам’яті. Але, на жаль, попри наявне фінансування, тривалий час залишалася бездіяльною.

До формату, притаманного громадським ініціативам, звелася діяльність Українського інституту національної пам'яті. Уряд так і не створив регіональних підрозділів для УІНП, тому політика пам’яті на місцевому рівні практично не реалізовувалася, а в 2010 році УІНП як орган державної влади було ліквідовано.

Відтак проблемою відновлення могил і встановленням пам’ятників жертвам політичних репресій та учасникам українського визвольного руху ХХ століття й надалі займаються різноманітні громадські організації, як от Товариство пошуку жертв війни «Пам’ять», молодіжна організація «Національний альянс», Всеукраїнське об’єднання «Слава», Київська пошукова група «Шана», Благодійна ініціатива «Героїка» та інші.

З ініціативи громадськості з 1991 року створювалися і на громадські кошти існують також музеї, що увічнювали пам'ять борців за незалежність та жертв тоталітаризму. Ряду з них згодом вдалося отримати державну підтримку: Національний заповідник «Биківнянські могили», меморіальний комплекс «Дем'янів лаз», Національний заповідник «Бабин Яр», Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». Чи не єдиним прикладом втіленого на державному рівні меморіальним є спорудження Національного музею «Меморіал пам'яті жертв Голодоморів в Україні».

Пам’ятник воїнам-визволителям. Площа соборності. Чернівці. Фото з http://ilovecv.com.ua/post/13082446338

Експерти ж відзначають: громадські починання не можуть замінити державної програми, а з огляду на благодійний характер їх фінансування, мають змогу тільки час від часу увічнювати загиблих, та й діють вони переважно на обмеженій території.

Успішність литовської політики у сфері відтворення, збереження та конструювання національної пам’яті забезпечена ініціативами, які йшли «знизу», але були вчасно підтримані на державному рівні, відтак – набули ознак системної політики. В Україні формування національної пам’яті теж почалося із громадських проектів, які, втім, не маючи підтримки з боку влади, не могли вийти на загальнонаціональний рівень.

Ще однією відмінністю у політиці увічнення жертв політичних репресій є те, що місця пам'яті організовуються і систематизуються не лише в межах Литви, але й у інших країнах,  де діяли спільні відділи партизан Прибалтійських країн, чи куди були зіслані литовські громадяни. В Україні ж поки що немає єдиної політики зведення пам’ятників у своїй державі, не те що за її межами.

Пам’ятник «Борцям за волю України», встановлений Благодійною ініціативою «Героїка», 23 серпня 2010 року в с. Зміївка Бериславського району Херсонської області

Українські експерти визнають стан справ із топонімікою пам'яті в Україні жалюгідним. Хоча в 2007—2009 роках було демонтовано 481 пам’ятник і перейменовано 2754 топонімічні назви, у столиці України ще досі 59 вулиць мають назви діячів комуністичного режиму, стоять пам’ятники чекістам та Леніну, а по країні пам'ятники доби тоталітаризму, названі на честь його діячів населені пункти та вулиці ніхто системно навіть не обліковував. Дуже показовим прикладом є місто Запоріжжя, де найдовший у Європі проспект називається іменем Леніна. Закінчується він біля пам’ятника Леніну на переїзді через найбільшу в Україні ГЕС ім. Леніна.

Створення єдиної політики національної пам’яті в сучасній Україні, як бачимо, все ще залишається маргінальною темою для представників влади. Яка або не розуміє, або не хоче розуміти важливість увічнення пам’яті жертв тоталітарного режиму задля подолання його наслідків. Соціальний антрополог, американець Пол Коннертона застерігав, пам’ятники виступають маркерами простору для певної соціальної спільноти. Тому те, що сьогодні маркує Сталін у Запоріжжі чи радянські зорі в центрі столиці – питання риторичне.

Приклад Литви свідчить, що ця тема є не менш важливою для успішних соціально-економічних перетворень, ніж ефективні економічні реформи. Литовці одразу ж після звільнення від окупації  змінили старі радянські маркери простору на нові литовські. Чого, на жаль, не відбулося в Україні.

Пам’ятник жертвам Голодомору 1932-1933 років. Київ, відкритий 22 листопада 2008 року. Фото з http://www.panoramio.com/photo/17457041

Зі здобуттям Незалежності, українська влада мала б почати зведення пам’ятників жертвам комуністичних репресій, як пам’ять про страшні злочини та століття боротьби за свободу і права людини. Таким чином маркуючи територію, як українську, а не радянську.

Можливо, якби на державному рівні було вчасно та цілеспрямовано проведено політику  національної пам’яті, то в нас би не виникало різноманітних питань стосовно того, історична пам’ять якої частини України є «правильною». Історія стала б справою істориків, а не політиків.

2012-01-12 14:33:12
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар