Кравцова 13 - нещаслива зірка на задвірках Харківського планетарію - Україна Incognita
Україна Incognita » Маршрут №1 » Кравцова 13 - нещаслива зірка на задвірках Харківського планетарію

Кравцова 13 - нещаслива зірка на задвірках Харківського планетарію

Про пережите століття та нелегку долю свого творця, - українського зодчого та громадського діяча Сергія Тимошенка, одного з творців українського національного стилю в архітектурі початку ХХст., повідав невеликий будиночок, стримано вишуканий наперекір власній занедбаності, що притулився на задвірках Харківського планетарію
Денис ВІТЧЕНКО, Харків

Харківські дворики розповідають історію свого міста значно більш промовисто, аніж респектабельні вулиці та проспекти, змушені постійно ховатися за ширмами наочної агітації та віялами зовнішньої реклами. Зміна міських «аксесуарів» відбувається тут дуже повільно, тож, опинившись на задвірках гомінких вулиць, наче потрапляєш на машині часу в минуле. Деякі харківські дворики зберігають справжні архітектурні скарби. Непримітний будиночок у провулку Кравцова, розташований за планетарієм (колишньою синагогою), є одним із таких шедеврів.

Провулок, до якого приписаний будиночок під нещасливим номером 13, було утворено ще в другій половині XVIII ст. на місці земляного укріплення - польового люнету, насипаного за наказом Петра І, що перебував у Харкові з інспекцією фортифікацій перед Полтавською битвою, фінал якої став початком знищення решток «малоросійських обикностєй». Хто знає, може, і маячила на клочківських схилах, на місці нашого будиночка, довготелеса постать у зеленому камзолі та з підзорною трубою, притиснутою до ока й наставленою на горизонт в очікуванні приступу свеїв і сердюків анафемованого фаворита.

Розташований в історичному середмісті горбатенький провулочок, що з'єднує нагірну вулицю Римарську з підгірною Клочківською, за кількістю відомих особистостей, які жили тут у різні часи, не поступається й більш знаним вулицям Харкова. За переказами, першу назву провулок дістав від великого дерев'яного будинку Мордвинова, на місці якого тепер школа № 6. Десь тут під час великої пожежі в середині XIX ст. на страх та потіху роззявам-міщанам розверзлася дорога, проковтнувши кінного жандарма  разом із його конем і ще раз нагадавши про таємничі підземелля, може й старіші за місто. У будинку № 11 (упритул до дворика, де примостився наш будиночок) у 1870-80-ті рр. мешкав гірський інженер Петро Миколайович Горлов, на честь якого назване місто Горлівка на Донбасі, а в 1900-20-ті рр. - лікар та освітянин Петро Іванович Кравцов, на честь якого згодом перейменували провулок. Саме за адресою Мордвинівський, 13 харківський авіатор і батько не менш відомої льотчиці Валентини Степан Васильович Гризодубов мав власну електромеханічну майстерню. А в сусідньому дворику цього провулка перші роки свого життя провела Людмила Гурченко.

На зламі XIX-XX ст. тут мешкала чимала єврейська громада, яка в 1915 р. заснувала синагогу, замовивши проект у архітектора  Юлія Семеновича Цауне. Революція 1917 р., а згодом і хрущовська хвиля войовничого атеїзму змінили призначення молитовного дому. Осередок дослідження Тори став будинком пізнання явленої Творцем частини Всесвіту, яку спостерігають із Землі в темний час доби, в аспекті Його, Творця, повного заперечення. Інакше кажучи, синагогу перетворили на рупор атеїзму - планетарій. А спогади дитинства про задвірки синагоги-планетарію зберегли двоє друзів: один - відважний моряк-десантник, оборонець Одеси та Севастополя в 1941-42 рр. і поет Григорій Поженян (Угольок), другий - Марк Азов - письменник, автор текстів для Аркадія Райкіна. Хотілося б вірити, що рядки з його оповідання «Дім» навіяні дитячими спогадами про наш будиночок: «…і тут я побачив ЙОГО! Не міг не побачити! ВІН сунув на мене, як айсберг, хоч і мав лише два поверхи… Але поверхи ЙОГО чесно служили поверхами: нижній знизу, верхній згори під дахом, а не навпаки, як уламки інших домів, що розповзлися купами понівеченого мотлоху… ВІН накочував на мене Колумбовою каравелою, загрожуючи втопити, але я встиг відштовхнутися від човна, який щойно затонув, і вчепитися за поруччя ґанку. Море послужливо подавало ЙОГО мені ґанком! Уявляєте? Увійди та володій! А я ще не ввійшов, аж зрозумів - це мій дім. Якби я для себе його будував, він був би точнісінько таким…»

Зазирнувши на задвірки колишньої синагоги, побачимо невеликий двоповерховий будинок, який просто не може не привернути до себе увагу простими й водночас лаконічними та вишуканими формами.

І від непрофесіоналів, які полюбляють фотографувати скарби харківських двориків, і від фахівців-архітекторів не раз доводилося чути думку про те, що власником будинку був рабин. Усе начебто логічно, бо ж поруч синагога, але, мабуть, той ребе був дуже великим оригіналом і космополітом, якщо замовив проект власного будинку у стилі українського архітектурного модерну - із трапеціюватими вікнами й дахом, із такими заломами, як на українських хатах, та вхідними дверима, прикрашеними різьбленими різдвяними зірками й українським орнаментом-городкою.

«Це особняк Томицьких, побудований 1915 р. за проектом цивільного інженера Сергія Прокоповича Тимошенка», - скажуть нам дослідники харківської архітектури. На жаль, про Томицьких нічого не відомо; вочевидь, недовго вони там мешкали, бо жовтень 1917 р. вніс суттєві корективи в життя багатьох власників й куди скромніших кам'яниць.

Значно більше відомо про автора цього будинку Сергія Тимошенка. Виконані у стилі українського архітектурного модерну, що був частиною національно-культурного руху початку XX ст., споруди майстра нерозривно пов'язані з його ідейними переконаннями.

...Давно вже минули часи слобідського полкового самоврядування, і гордовита козацька старшина перетворилася на слухняних «вєрноподданих» нею ж розбудованої імперії. Через відсутність потреби в обороні зламано башти та стіни харківської фортеці. Хати поступилися місцем багатоповерховим будівлям убраних у шати офіційних архітектурних стилів, підігнаних, як армійські шинелі в петербурзькому імперському ательє, для потреб провінції. Але генетична пам'ять праправнуків переселенців із Правобережжя та Наддніпрянщини про своє козацьке минуле  нестримно переростала в усвідомлену потребу культивувати мову, звичаї, самобутність свого народу. У зросійщеному ґрунті «асимільованих дикунів» уже прокльовувалися зерна нової, національної культури. Її паростком на ниві архітектури став Василь Кричевський - вихованець харківських майстерень С.І. Загоскіна та О.М. Бекетова. Подібно до археолога Г. Шлімана, що відшукав Трою, яку до нього вважали вигадкою Гомера, митець унаслідок багаторічного дослідження народної творчості підніс її до рівня монументального мистецтва, а форми оборонних веж українських фортець та дахів традиційних хат запровадив у сучасну йому архітектуру, тим самим довівши спроможність українського мистецтва бути актуальним і модерним. Будівля Полтавського губернського земства, «дім - як грім», на десятиліття визначила риси українського національного стилю.

Одним із найенергійніших послідовників і соратників В. Кричевського був Сергій Тимошенко, вихованець Петербурзького інституту цивільних інженерів. Ще будучи студентом, Тимошенко створив підпільний гурток із вивчення української архітектури, а згодом став з одним із керівників Українського художньо-архітектурного відділення Харківського літературно-художнього гуртка.

Українські мотиви традиційного хатнього, оборонного та культового будівництва митець привносить у композиції архітектури модерну, які мали раціоналістичну основу, що відповідала потребам сучасної авторові доби. 

Політичні переконання й симпатії після 1917 р. унесли С. Тимошенка далеко від Харкова. Київ, Львів, Подебради, Луцьк, Перемишль, Загреб, Грац, Бєльськ, Прага, Карлсбад, Гейдельберг і, зрештою, Пало-Альто в далекій Каліфорнії, де митець і знайшов свій вічний спочинок у 1950р.

Будівлі Сергія Тимошенка стримані й вишукані водночас. Незважаючи на занедбаність, вони й досі є прикрасами нашого міста. Більшість із них унесено до реєстру пам'яток архітектури. На відміну від інших кам'яниць, що височать на центральних вулицях Харкова, цей його витвір занесло на задвірки тихого провулку та й призабуто. Навіть невтомний дослідник українського архітектурного модерну професор Віктор Васильович Чепелик не згадав про наш дім у своїй монографії.

Будинок дуже раціональний, органічний, ясний та оптимістичний. В  окремих елементах, зокрема в пластичних дахах із заломами, як в українських хатах, яскраво відчутна мотивна спорідненість із народною архітектурою, традиціями українського хатнього будівництва. Поряд із прямокутними прорізами автор використав трапецієподібні, якими підкреслив важливі з точку зору архітектурної композиції частини будівлі, зокрема вікна верхнього поверху та вітраж над наріжним входом. Автор із лаконічністю справжнього митця розкрив можливості цегляного мурування, зробивши конструктивне водночас і декоративним: сталеві профілі-пальці, які тримають мурування піддашного карниза, і хвилястий, динамічний вигин еркера неодмінно привернуть увагу й нефахівця.

На жаль, час перетворює на порох навіть цеглу, а сучасні люди у своїй діяльності керуються аж ніяк не ностальгією за минулим і не намаганням підтримати естетику старовини. Будівлю у вересні 2011 р. спіткала пожежа, яку, на щастя, вчасно загасили. Вогонь знищив дахи над одноповерховою частиною споруди, пощадивши унікальні вхідні двері. Тож поспішайте подивитися на будинок, час і люди безжальні, незабаром можете й не побачити  його серед живих…

Теги:
2013-02-27 14:51:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар