Коване листя Вадонів - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Коване листя Вадонів
   

Коване листя Вадонів

Олександр ГОЛОБОРОДЬКО, м. Херсон

На фото - Борис Євгенович Вадон (1991)

Цей енергійний чоловік, невисокого зросту, на початку 1990-х років періодично приїжджав до Херсона. На кілька днів поселявся у друзів своєї юності. Любив ходити знайомими з дитинства маршрутами рідного міста, постояти біля будинку № 24 по вул. Комсомольській (колишній Ерделівській), в якому прожив більше двох десятиліть, побачитись із добрими знайомими. Сказав якось: «Для мене ці приїзди – мов підзарядка енергією…». Потім його шлях знову пролягав на Одещину, до села Вапнярки Комінтернівського району. Якраз у ті роки і пощастило мені познайомитись з Борисом Євгеновичем Вадоном. Він виявився останнім прямим нащадком династії підприємців французького походження, які зробили значний внесок в економічний розвиток українського Півдня. Результатом спілкування став мій матеріал про родинну династію Вадонів, опублікований  у газеті «Наддніпрянська правда» 24 серпня 1991 року. На згадку про тодішню нашу співпрацю Борис Євгенович презентував мені книгу із дарчим написом.

Час вносить свої корективи. Історія свого роду, про яку розповідав Борис Євгенович, у подальшому була ним поглиблена і розширена. Результатом такої праці стали мемуари нашого земляка. Готуючи дану кореспонденцію, я звірявся з цими матеріалами, а також знайшов в них чимало невідомих раніше подробиць, які використав. Мемуари не тільки щира та детальна розповідь Б. Є. Вадона про свій родовід, його віхи, злети, досягнення, біди, а й своєрідний вирок тоталітарному режимові.

Осягаючи долю Вадонів – цих талановитих промисловців-першопрохідників Півдня України, здається, що про цей французький рід можна було б зняти фільм. Йшлося б у ньому про мрію та випробування, любов та родинне щастя, працю та успіх, творчість та нелегку місію лідерів технічного прогресу, нелюдські випробування та незламну силу людського духу.

Умовно, почалася ця історія 1793 року, коли із Марсельского порту у напрямку далекої та загадкової Росії відбув вітрильник із родинами французів, які рятувалися від спалахів своєї революції. Їх гріла надія на щасливе майбутнє: іноземців-спеціалістів радо чекали в Росії – імператриця Катерина II тут обіцяла землю із правом вічного користування! Серед пасажирів судна були родини Кулонів, Вассалів, Алларі, Вадонів… Забігаючи наперед, скажемо, що їм багато що вдасться зробити на російських просторах (сільське господарство, торгівля, розбудова причорноморських населених пунктів, машино- та суднобудування тощо), хоча плата у різні часи виявиться дуже строкатою – і шанобливою, і надзвичайно жорстокою.

Серед пасажирів того марсельського судна був прапрадід Б. Є. Вадона – Жозеф Вадон із дружиною Вікторією та десятирічним сином, також по імені Жозеф. Як розповідав про це Борис Євгенович, подорож його предків до Росії виявилася суцільною трагедією. Під час спалаху епідемії чуми на судні гинуть батьки маленького Жозефа. Ніхто із пасажирів-земляків, що залишались на судні, не наважується взяти хлопчика із собою до Росії. Вердикт французької громади на судні був жахливим: Жозефа вирішують залишити на розсуд властей в одному з портів на шляху корабля. Так і сталося у турецькому Константинополі. Це навіть важко уявити, що може переживати дитина, яка залишається без батьків та близьких у чужій країні, не знаючи мови.

Але ця сумна історія мала щасливе продовження. Через чотири роки, обжившись на нових місцях, а це була Умань, французи згадали про свого юного співвітчизника, залишеного у Туреччині. Ними виявились батьки дівчинки Софі Кулон, з якою Жозеф потоваришував під час подорожі. Вони розшукали хлопця і змогли добитися у турецьких властей дозволу, щоб він міг поїхати з ними до Росії. На той час чотирнадцятилітній підліток вже був добрим майстровим, бо виявив справжній характер і наполегливо вчився у турків слюсарному ремеслу.

В Умані, серед земляків, прихильних до нього людей, у Жозефа з’явилася можливість отримати освіту та належне виховання. Особливо піклувалася про юнака родина Вассалів, що разом із його батьками перебувала на кораблі. За свідченням Б. Є. Вадона, навіть магнат граф Потоцький, засновник знаменитої «Софіївки», знав про трагічну долю Жозефа і покровительствував йому. У Жозефа була можливість і далі удосконалювати свої навички у творчій праці з металом (слюсарювання, ковальство, винахідництво) і, з часом, він досягає у цих ремеслах високого рівня. Родзинкою його праці та визнання майстерності були замки із «секретом», що служили у маєтках графа.

Приходить час, і прадід Бориса Євгеновича – Жозеф (Осип, Йосип) Вадон створює родину. Його обраницею стала та ж Софі Кулон – колишня юна супутниця по незабутньому та трагічному рейсу із Франції. З часом, у них народжується четверо дітей, двоє з яких – Олександр та Ежен (Євген), із дорослішанням, починають опановувати батькові ремесла – слюсарне та ковальське. Маючи намір професійного зростання, Ежен кілька років працює на крупному підприємстві з виробництва сільгоспмашин в Одесі (завод Гена) й з успіхом опановує нові для себе технічні професії. Напевно, підприємницька інтуїція підказує дідові Ежену про сприятливі можливості Херсона для розвитку сімейного бізнесу, бо після повернення до Умані він пропонує батькові та старшому братові Олександру переїхати до міста на Дніпрі і розпочати тут свою справу, на що останні погоджуються.

Діяльність Вадонів у Херсоні розпочинається із відкриттям у Сухарному (одне з передмість) ковальської майстерні. Свою нову майстерню, тепер уже різнопрофільну (механічну слюсарно-ковальську), Вадони розташовують в іншій частині  міста  –  на Військовому форштадті. У виробничому процесі вони застосовують  сучасний на той час технічний засіб – локомобіль (пересувний паровий двигун), що був доставлений із Умані. Послугами енергійних та майстровитих Вадонів користуються все більше мешканців околишніх сіл та хуторів, підприємці нарощують своє виробництво, користуються повагою у замовників.

Під час нашої зустрічі Борис Євгенович розповів про дорогоцінну сімейну реліквію, що стосувалась часів Кримської війни (1853-1856 рр.). Це була велика іменна бронзова медаль, якою Вадони були нагороджені за успішне виконання термінового замовлення царського уряду – виготовлення лафетів артилерійських гармат, отримавши із казни позику на розширення свого підприємства. У підсумку Кримської кампанії, підприємливі, енергійні промисловці-французи швидко розбагатіли: на місці майстерень Вадонів 1856 року виріс чавуноливарний завод, що розбудовувався, отримував нові замовлення (устаткування для міського водогону, млинів, лісопилень тощо).  Про це «гаряче» підприємство донині нагадує назва вулиці у Херсоні –  Ливарна.

 

Євген Йосипович Вадон

Після смерті Жозефа Вадона його спадкоємцями стають сини Олександрта Ежен. Поступово генеалогічне древо Вадонів розгалужується на миколаївську та херсонську гілки. Як згадував Борис Євгенович, старший, Олександр, отримавши половину коштів від вартості заводу, від’їжджає до Миколаєва, де працює на суднобудівному заводі бельгійського товариства «Наваль», а молодший Ежен (Євген Йосипович, його дід) залишається єдиним повноправним власником підприємства.

Бізнесові справи Ежена Вадона стрімко йдуть вгору. Ставши 1895 року власником верфі на Карантинному острові, він наполегливо розвиває суднобудівну галузь  у Херсоні. Спочатку зі стапелів підприємства сходять парові судна, річкові баржі, а згодом й військові кораблі (міноносці та есмінці). Борис Євгенович не приховує свого захоплення дідом: чавуноливарному заводу та суднобудівній верфі лад давав звичайний майстровий, без технічної освіти, який «…сміливо брався за все, що народжувалось в його голові»! Звичайно ж, це був талановитий самородок.

Ежен Вадон був націлений на технічний прогрес і формував на своїх підприємствах освічений виробничий персонал. Насамперед, його сини, знову ж таки Олександр та Ежен (Євген Євгенович, батько Бориса Євгеновича, він на останньому фото) отримують вищу освіту у Франції (м. Ліон). Чимала частина родини працює на заводі та верфі і посідає інженерні та технічні посади.

Ежен Вадон – відома і поважана у краї людина. Його удостоюють високого звання – спадкового почесного громадянина Херсона, обирають гласним міської думи, увічнюють як першого промисловця-француза міста, шанують за благодійництво.  Зі спогадів Бориса Євгеновича відчувається, що дід був людиною високої культури, твердих принципів, непорушних традицій. Не забував свого національного коріння. На підприємствах Ежена Вадона неухильно святкувалися дві події. Насамперед, французьке національне свято – День взяття Бастилії (14 липня). У цей день над заводом та верф’ю майоріли державні прапори Франції. «О дванадцятій годині на заводському подвір’ї накривались святкові столи. Дідуся Євгена Йосиповича вітали з історичною датою. У другій половині дня робітники та службовці не працювали». Непорушно, із 1856 року, відзначалась ще одна дата – 9 травня, день заснування чавуноливарного заводу. У цей день завод та верф не працювали.

Слід відзначити також релігійну толерантність Вадонів. За віросповіданням вони були римо-католиками, неухильно дотримувались релігійних обрядів та традицій. У католицькі релігійні свята на заводі та у костьолі завжди правився молебень. Але з такою ж повагою Вадони ставилися і до православних релігійних свят і ці дні на підприємствах оголошувалися вихідними.

(Додам ще один штрих. 1991 року я отримав листа від Миколи Павловича Гощенка, мешканця м. Анапи Краснодарського краю, колишнього херсонця. Він випадково прочитав мою кореспонденцію про Вадонів і поділився промовистим фактом. Так, в один зі своїх приїздів до Херсона, його хрещена мати Оксана Юхимівна Багненко розповіла наступне. Прадід Гощенка, Павло Олександрович Комаров, у 1880-і роки працював на заводі Євгена Йосиповича Вадона, був висококваліфікованим  і шанованим робітником. Коли він, ще молодою людиною, раптово помер 1888 року, то власник заводу виявив до підлеглого велику шану – поховав його у сімейному склепі на старому херсонському кладовищі).

– У 1911 році, – розповідав Борис Євгенович, – за спадщиною і духовним заповітом дядько Олександр став власником заводу та верфі. Мій батько залишив завод. Це певною мірою, за радянської влади, прислужилося йому, бо якийсь час рятувало від переслідувань як «класового ворога».

Революційні події 1917 року остаточно змінили долю родини Вадонів. Завод та верф були націоналізовані, що для дядька Олександра було великим ударом і він 1919 року помирає. У подальшому доля багатьох членів родини виявилась трагічною, рід був розпорошений.

Оскільки спеціалістів у місті не було, то Є. Є. Вадону на початку 1920-х років запропонували посаду головного інженера чавуноливарного заводу, але через три роки він самостійно звільняється, передбачаючи, що його силоміць примусять це зробити через «соціальне походження».

 Євген Євгенович Вадон

Євген Євгенович Вадон, будучи людиною підприємливою, творчою, організовує під час НЕПу, 1924 року, першу в Херсоні промислово-кооперативну артіль «Металіст». З ним виявили бажання працювати багато висококваліфікованих майстрів токарної, слюсарної, ливарної, модельної справи, які трудилися ще на заводі діда та дядька (Величко, Кургузов, Непомнящий, Могучий та ін.) Спершу артіль отримала велике замовлення на виготовлення парокінних ходів. Потім переключилася на виготовлення поливальної техніки для посушливих районів краю. На початку тридцятих років артіль «Металіст» виросла у невеликий завод. Окрім того, що Є. Є. Вадон був здібним організатором виробництва, він мав ще й талант інженера-винахідника. Його можна назвати одним із перших творців зрошувальної техніки на Херсонщині. Інженера ніколи не залишала творча думка, що виливалось у багато нових технічних рішень. Дитячі спомини Бориса Євгеновича: прокинувшись вночі, він бачив батька за креслярською дошкою. Саме в такі безсонні ночі і народжувався його винахід – високопродуктивний триступінчатий відцентровий насос. 

Чимало бід Херсону приносили повені (1928, 1929 рр.), вода піднімалася високо, отож міськрада, зважаючи на великі інженерні здібності Є. Є. Вадона, доручила йому очолити будівництво дамби біля Дніпра. В місті його добре знали, шанували. Портрет Євгена Євгеновича, відомого в Херсоні виробничника, інженера, винахідника, 1936 року висів на Дошці пошани на вулиці Суворова. Незважаючи на визнання у місті, життя його у різні роки трималось на волоску: не раз арештовувався і ЧК, і НКВС. Причина зрозуміла: належав до відомої на Півдні династії промисловців. До пори до часу виручала «охоронна грамота» – родинний документ, що засвідчував: завод та верф, за духовним заповітом, належали братові…                        

Те, що він нащадок «капіталістів», син його, Борис Вадон відчував весь час. Починаючи із 1920-х років вимушений був ходити до школи на околиці міста, за три кілометри від дому. Учні їхнього класу «Б», в якому вчилися діти з родин непманів, буржуїв, кустарів, вважалися «другосортними» (у класах «А» вчилися діти робітників та селян), весь час займалися у другу зміну. Через соціальне походження Бориса не приймали ні до піонерів,  ні до музичного училища, ні до ФЗУ. Із розповіді: «Якось прийшов на біржу праці, подав документи. А за віконцем реєстратора – Шура Яровий, колишній футболіст на прізвисько «Колеса», він був моїм кумиром:«Який Вадон? Це той, що мав завод свій? Я оторопів… Так нічого і не домігся. Лише після того, як написав листа «всесоюзному старості» М. І. Калініну, мене взяли учнем модельника по дереву. Однак не попрацювавши й року, я потрапив під скорочення, хоча учнів не мали права скорочувати».

…Лише у 22 роки Борис Вадон став першокурсником музичного училища за класом віолончелі. На заняттях сидів разом із 14-15-річними підлітками, які називали його «дядею Вадоном».             

А потім прийшов зловісний 1937 рік. Арештовують Євгена Євгеновича, потім Бориса. Звинувачення було «популярним» на той час: шпигунство та тероризм на користь іноземних держав. Батька засудили до 10 років позбавлення волі без права листування (тоді ще мало хто знав, що фактично це означало розстріл), сина – до 8 років. Матір, вчительку французької мови, вислали до Цюрупинська, де вона, після тривалих пошуків роботи, знущань та приниження, нарешті, влаштувалась до дитсадка прибиральницею та посудомийкою.

– Слідчий, що допитував мого батька, відзначався грубістю, жорстокістю і рукоприкладством. Під час допитів вибив батькові всі передні зуби за те, що той не підписував звинувачення.

(Карна справа Є. Є. Вадона зберігає свідчення чесних людей, його колег по заводу «Металіст». Вони спростовували звинувачення і високо відгукувалися про свого головного інженера. Це Іваненко, Хваль, брати Щедролосєви. Пізніше їх арештували за звинуваченням у груповому співробітництві з іноземною розвідкою).

Місяць відсидів я у напівтемній одиночці, півроку – у загальній камері. Якось, сидячи в одиночці, вдень заснув. Під час обходу камер начальник третього корпусу в’язниці заглянув у вічко і побачив, що я задрімав у ліжку. Увірвавшись до камери, скинув мене, сонного, на цементну підлогу. Під час падіння я сильно забив голову і плече, дістав рвану рану. В цей момент начальник корпусу накинувся на мене і з піною біля рота вилаяв чотириповерховими тюремними матюками, висловивши свою «гіпотезу»: «Ти гад, ворог народу, знаєш, за що тебе посадовили до в’язниці, значить повинен сидіти, а не валятись на ліжку». Я, зізнаюсь, що ніколи не знав і не чув такої гри слів. На прощання, ударив мене чоботом у живіт. Ображений, принижений, задавлений, лишився я лежати на підлозі. Залякана, замордована, ще зовсім молода людина, боячись бути скаліченим на допитах, я підписав усі звинувачення.

У загальній камері, розрахованій на 12 чоловік, нас було 40. Лежали на голій цементній підлозі. Камера цілодобово освітлювалась. Від важкого повітря, задухи багато хто втрачав свідомість. Та й хто з нами рахувався! Ми були контрою, саботажниками, іноземцями, гнилою інтелігенцією і мали вповні відчути «справедливість» кари…

А потім Бориса Вадона та його товаришів по нещастю чекали сорок п’ять діб нелюдського етапу до Сибіру.

– Ще і ще раз здригаюся, згадуючи, як нас везли на схід, – розповідав Борис Євгенович.  – У в’язниці хоч якась передача могла бути, а тут, у вагоні, – два відра води на сорок дві людини, пайка хлібу, миска баланди зі смердючої солоної мороженої риби та кислої протухлої капусти на добу. У вагоні – грубка-«буржуйка», дірка у підлозі для природних потреб. Дикі запахи, задушшя, піт та бруд. Дихати нічим. Усі випари здіймалися до стелі вагону, до загратованих вікон, а звідти проникав крижаний вітер і утворювалися брудні крижані бурульки, які ми обламували і смоктали від нестерпної спраги. Протягом усього етапу не вмивалися; не стрижені, не голені, ми нагадували здичавілих тварин. А тут ще й нашестя комах, що не давали жити всім. Під Красноярськом вперше «помились»: у душових пересильної лазні не виявилось холодної води і нас облили кип’ятком, від чого на тілі з’явились пухирі.

Нарешті, опинилися в одному із забайкальських таборів НКВС. Каторга. Зона, огороджена двометровим парканом з колючого дроту. Вартові на вишках. Досвітні підйоми, п’ятикілометрова хода із конвоєм та собаками до місця роботи. Дванадцятигодинний робочий день. Вручну на тачках підвозили до полотна залізниці, на двометрову висоту, гравій та пісок, що добували киркою та лопатою з вічної мерзлоти. Клімат різко континентальний: влітку – 35-36-градусна спека, взимку – до 50 градусів морозу. Хто був ув’язнений? Інженери, юристи, вчителі, священики, бухгалтери, загалом переважна більшість – представники інтелігенції, а ще – близько десяти відсотків зеків-побутовиків, які тероризували нас. Голод, холод, побої, виснажлива праця косили тисячі ні в чому не винних людей. Про все це неможливо розповідати. Я дивом вижив.

Коли скінчився весь цей кошмар, Борис Євгенович повернувся до рідних місць. З Херсона вимушений був переїхати на Одещину, поселився у Вапнярці, де його ніхто не знав. Не зламався. Навчав дітей музиці. Близько тридцяти років працював в Одеському українському музично-драматичному театрі віолончелістом. Жив замкнуто, ні з ким не ділився своїм болем, спогадами. Говорив, що страх ніколи не залишав його та висів, мов Дамоклів меч: а чи не повториться пережите, жах спецтаборів? Лише через сорок років зміг відкритися колегам, друзям та розповісти про свою трагічну долю та покалічене життя. Наприкінці 1980-х років знайшов у собі мужність і почав займатися питаннями реабілітації. Нарешті, 1989 року його реабілітували. Батька, знищеного у таборах, реабілітовано 1957 року. Посмертно.

Борис Євгенович чимало потрудився на громадській ниві. Він організував й очолював  французький фонд розвитку культури в Одесі. Це національно-культурне товариство було створене для об’єднання громадян французького походження, щоб сприяти зміцненню дружби між народами, вивченню французької мови, опануванню духовних надбань. Він сподівався, що така діяльність сприятиме у майбутньому відновленню родинних зв’язків, прокладанню мостів між Україною та Францією, дружбі міст-побратимів тощо. Зізнавався, що був дещо розчарований, коли після досить тривалих пошуків, на Одещині вдалося знайти лише трохи більше двадцяти сімей французького походження… Та й чому дивуватися? Їх лави жорстоко пошматували еміграція, арешти, розстріли, висилання. Люди прагнули будь-яким способом змінити свою національність, свої прізвища, імена, буквально забути про все це, аби зберегти собі та рідним життя (так і його ім’я було змінене: замість Мориса він став Борисом). Осягаючи долю своєї родини, життєві шляхи багатьох співгромадян французького походження, висловлює сумне припущення: якби французи, які вирішили 200 років тому емігрувати до Росії, знали, на яку трагедію перетвориться тут життя їх нащадків, вони ніколи б сюди не приїхали… І продовжує: так, Францію теж не обходили революційні потрясіння, але ж хіба можна порівняти все це з діяльністю нашого НКВС, судилищ у вигляді горезвісних «трійок», з жахливою системою ГУЛАГу?.. Його останнім бажанням було – померти на землі своїх предків.        

Спогади Бориса Євгеновича Вадона, які він залишив нащадкам, читаються з гіркотою та співпереживанням. Він вважав себе єдиним й останнім нащадком величезної родини Вадонів, опалим листом із колись могутнього та плідного древа. Листом, «зірваним вихором революції». Наприкінці життя жив на грані бідності, що примушувало його, восьмидесятилітню людину, «бігати» по чужих домівках, щоб давати приватні уроки музики. «І все ж, океан неймовірно тяжких подій, що захльоснув мене, чорна масивна глиба, що навалилась, не зламали мене. Я вибрався із безодні та пекла. Після того, що пережив, ніколи і ні до кого не звертався за будь-якою допомогою, усього домагався лише чесною працею».

… Кований лист його родового характеру тримав міць.

Теги:
2014-02-11 10:45:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар