Кому маємо дякувати за незалежність України? - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Станіслав Кульчицький » Кому маємо дякувати за незалежність України?
Станіслав Кульчицький

Доктор історичних наук, професор. заступник директора з наукової роботи Інституту історії України НАН України

Кому маємо дякувати за незалежність України?

Перед присутніми і телеглядачами Євген Кисельов поставив далеке від науки, але інтригуюче запитання: знаючи, що відбулося за ці 20 років, кому Ви віддали б вищу владу у державі – Леоніду Кравчуку чи В’ячеславу Чорноволу?

Кому маємо дякувати за незалежність України?

Напередодні 20-річчя грудневого референдуму 1991 року Євген Кисельов задумав в циклі телепередач проаналізувати здобутки і прорахунки пройденого Україною шляху. 11 лютого він запросив на круглий стіл у програмі “Велика політика” громадських діячів, політолога та історика, щоб освіжити у пам’яті телеглядачів події 1991року.

Є. Кисельов не був би талановитим журналістом, якби проблему народження незалежної України став розглядати у форматі наукової дискусії. Перед присутніми і телеглядачами він поставив далеке від науки, але інтригуюче запитання: знаючи, що відбулося за ці 20 років, кому Ви віддали б вищу владу у державі – Леоніду Кравчуку чи В’ячеславу Чорноволу?

На виборах 1 грудня 1991 року В.Чорновіл здобув 23% голосів, а Л.Кравчук – 62%. В телеаудиторії співвідношення голосів виявилося протилежним.

Увага дискутантів зосереджувалася не на глибинних закономірностях історичного процесу, а на політичних діячах. Я навіть пожалкував, що беру участь в круглому столі, тому що закони жанру не дозволяли підійти до предмету обговорення з наукових позицій. Та запропонована постановка питання має право на життя.

1. Націонал-демократи чи суверен-комуністи?

У розмові за круглим столом зі спогадами виступили учасники подій – Олесь Доній, Левко Лук’яненко, Лесь Танюк. Вони розповідали цікаво і по суті. Натомість їхню роль в утвердженні української незалежності агресивно заперечив комуніст Юрій Соломатін. На його думку, правильну позицію тоді займала тільки Компартія, яка обстоювала наділення України реальними правами в рамках Союзу радянських суверенних республік-держав.

У моїй пам’яті зринула тоді стаття Конституції радянської України 1929 р.: “УРСР входить до складу СРСР як суверенна договірна держава і зберігає за собою право вільного виходу з Союзу РСР.” Пригадався й уривок з листа Й.Сталіна Л.Кагановичу від 11 серпня 1932 року (“Украину можем потерять”), а також терор голодом, започаткований у масштабах всієї України в новорічну ніч 1933 року. Щоб в умовах гострої кризи не втратити цю республіку, а з нею і свою посаду генсека, Сталін ліквідував повстанські настрої в українському селі найбільш звірячим способом: вбивством за допомогою голоду 3,5 млн. селян. У Конституції УРСР, прийнятій в січні 1937 року, тобто напередодні Великого терору, стаття про можливість виходу з Союзу збереглася. Радянська влада могла собі дозволити конституційне вільнодумство, поєднуване з масовим терором.

Сам був комуністом три десятиліття, бо народився і виховувався в ті часи. Тепер, однак, досить просто визначити дистанцію між формою і змістом конституційних документів. Дивуюсь здатності моїх колишніх однодумців зберігати цілісність успадкованого від минулого мислення, хоч скринька Пандори давно розкрита, і всі її жахи перекочували до шкільних підручників.

Незручність моєї позиції в дискусії полягала в тому, що я фізично не міг за хвилину або дві розповісти, як і чому українські політичні діячі в роки горбачовської “перебудови” розділилися на ортодоксів і суверен-комуністів. Не можна було знайти час, щоб пояснити, як блискуче Л.Кравчук використав В.Чорновола та інших націонал-демократів, щоб подалі відійти від Москви, де розгорталася своя боротьба – між ортодоксами і реформістами.

У буремні часи “перебудови” історики продовжували професійну роботу, але вона набула нових рис: вимагалося вивчати те, що нагромадилося у розкритій завдяки гласності скриньці Пандори. Суверен-комуністи, які утверджувалися тоді при владі, включили мене до складу Ідеологічної комісії ЦК КПУ. Не думаю, що завдяки цьому я перетворився з націонал-демократа в суверен-комуніста, тому що членство в комісії не давало тому, хто не є членом ЦК будь-яких повноважень. Але воно дозволило поглянути на політичні процеси зсередини, і деякими спостереженнями я поділюся з читачами цієї статті. Суть її полягатиме у доведенні того, що незалежністю України, всіх інших національних республік СРСР і країн “соціалістичного табору” ми зобов’язані не націонал-демократам, ліберал-демократам або суверен-комуністам, а музі Кліо. Зрозуміло, політичні діячі “підправляли” ходу історії, але їхні дії визначалися об’єктивними обставинами.

2. Революція розпаду

8 лютого ц.р. “День” опублікував розмову Миколи Сірука і експерта з проблем перехідних демократій Брюса Джексона. У заголовок цього матеріалу журналіст виніс таке судження американця: “Америка не зрозуміла, як глибоко було зруйновано пострадянський простір.” Думаю, що цього до кінця не зрозуміли й ми.

Стало звичним порівнювати комунізм з фашизмом і нацизмом, оскільки у них є спільна риса – тоталітарний характер. Однак комуністичні країни, хоч радянська, хоч північнокорейська, докорінно відрізняються за своїм соціально-економічним ладом від країн з традиційним, демократичним або тоталітарним устроєм. Суть різниці полягає у відсутності в суспільстві приватної власності, тобто того стрижня, на якому тримається вся п’ятитисячолітня цивілізація. Звичайно ж, при комунізмі приватна власність не зникає, а зосереджується під іншими назвами у людей, які стоять на вершині піраміди влади. Завдяки цьому вони можуть як завгодно маніпулювати суспільством. Разом з тим концентрація власності об’єктивно зобов’язує їх брати на себе турботи про створення матеріальних умов для членів суспільства: пристойних – для провідників диктатури, мінімальних – для інших. Наша  пам’ять про радянську епоху диференційована. Одних обурюють масові репресії ленінсько-сталінських часів. Інші з ностальгією згадують патерналізм брежнєвської доби.

Радянська влада мала одну істотну перевагу перед іншими режимами: здатність концентрувати максимально можливу кількість людських та матеріальних ресурсів, щоб відповісти на виклики часу. Вона довела це, здійснюючи форсовану індустріалізацію країни, ведучи війну проти нацистської Німеччини, випереджаючи США у повоєнному ракетно-ядерному змаганні. Але ця перевага мала свій зворотний бік – нездатність директивної економіки розвиватися за інтенсивним сценарієм. Економіка зростала майже винятково за рахунок залучення у виробництво додаткових контингентів робочої сили і нових сировинних ресурсів. Рано чи пізно екстенсивні чинники зростання повинні були вичерпатися.

Влада і власність – це різні поняття. Якщо держава здатна поділитися вагомою часткою власності з суспільством, вона залишається за назвою комуністичною, але повертається на шлях, яким йдуть всі інші країни. Такий шлях обрали спочатку Китай, а услід за ним – В’єтнам. Вожді Радянського Союзу після зволікань, які тривали десятиліттями, зробили відчайдушну спробу реформувати радянський комунізм. Але натхненники горезвісної “перебудови” не мали уявлення про те, якою вона має бути. А головне – вони мали справу з населенням, яке перебувало в комунізмі вже третє покоління поспіль. У Радянському Союзі майже не залишилося селян, здатних самостійно, як у Китаї, господарювати на своїй землі. Члени суспільства звикли до економічної залежності від держави і, як показала пізніше ваучерна приватизація, були нездатні ефективно скористатися приватною власністю в своїх інтересах. Немала їх частка не могла дати собі раду навіть з власними невеликими заощадженнями, коли вкладала їх у фінансові піраміди. Не дивно, що бюрократична “перебудова” трансформувалася в неконтрольовану центром революцію.

На відміну від попередніх революцій, які були продуктами природного розвитку, радянський перебудовний катаклізм ( в російській мові тоді з’явився неологізм “катастройка” , який обігравав слова “катастрофа” і “перестройка”) являв собою революцію розпаду. У тоталітарній країні не могли народитися позасистемні паростки нового соціально-економічного ладу, покликаного замінити собою штучний лад, силою запроваджений за лекалами програми РКП(б) 1919 року. Політичні і господарчі структури ленінсько-сталінського комунізму розпадалися, утворюючи в країні, яку вони раніше перетворили на наддержаву, ситуацію анархії і хаосу. Саме в такій ситуації компартійно-радянська номенклатура почала розколюватися на ортодоксів-консерваторів і лібералів-прогресистів. В Україні ці останні самоідентифікувалися як суверен-комуністи (назву, придуману ортодоксами, вони прийняли із вдячністю). У кризовій ситуації суверен-комуністи знайшли спільну мову з колишніми дисидентами і всіма тими, хто в умовах гласності став націонал-патріотом.

3. Точка неповернення

У тривалому процесі розпаду радянського комунізму є дві дати, які історики належним чином не оцінили. Перша з них – XX з’їзд КПРС (14-25 лютого 1956 року).

Цей партійний з’їзд легітимізував десталінізацію, розпочату після смерті диктатора. 15 лютого на ювілейну дату (55 років) відгукнулася газета “День” статтею Юрія Райхеля “Демократизації в країні не сталося”. Варто запозичити цитату з цієї статті: “Проблема не стільки в Сталіні та пам’ятниках йому, скільки у відсутності свободи. Передусім економічної. На зміну командно-адміністративній радянській прийшла система тотальної корупції! І проблема не в чиновниках-хабарниках, а в тій системі їхнього всевладдя, що дісталася від Сталіна й практично не змінилася, цілковитої безконтрольності знизу догори. І управи на них знайти неможливо. Що вбиває в країні все живе. Доки це не зміниться, все українське суспільство приречене на безправ’я та стагнацію.”

Можна тут погодитися з кожним реченням, але висновок, повторений і в назві статті Ю. Райхеля – неправильний. Розмовляючи зі студентами, я нерідко порівнюю ситуацію в сталінському Радянському Союзі з дитячими яслами. Ось у кімнату входить нянечка: одну дитинку приголубить, другій-третій дасть іграшки, четверту і п’яту тихенько задушить – і атмосфера залишиться непотривоженою. Це не перебільшення, так воно й сталося у радянських яслах в 1933 році. Невже з того часу нічого не змінилося?

Держава вже не та, а суспільство змінюється уповільнено. Суть теперішніх негараздів визначається звичкою мільйонів очікувати від держави всіляких благ замість того, щоб самостійно заробляти гроші, платити податки і тримати своїх обранців на короткому повідку. За результатами моніторингу, проведеного Інститутом соціології НАН України у березні 2010 року, цілком довіряли парламенту 1,4% опитаних, а Президенту України – 6,3%. Та хто ж обирав їх? Ще раз повторю: ми собі не уявляємо, наскільки глибоко комунізм зруйнував тканину суспільного організму.

Головне значення XX з’їзду КПРС полягало в тому, що він вилучив з тріади державного управління ( терор, пропаганда, виховання) найважливішу складову – масовий терор. Через це диктатура компартійних вождів втратила стабільність. У суспільстві, однак, вже переважали покоління, які не знали іншого життя, бо народилися після комуністичної революції. Та директивна економіка зустрілася з небезпекою, органічно пов’язаною з її природою: нездатністю використовувати здобутки науково-технічної революції. СРСР залишився на індустріальній стадії розвитку, тоді як країни Заходу увійшли в постіндустріальну епоху. Він втрачав ознаки наддержави, потрапляючи в технічну і продовольчу залежність від інших країн.

Коли чисельність сільського населення була вдвічі більшою, ніж міського, колгоспи справлялися з постачанням міст. Коли співвідношення між селянами і городянами стало зворотним, а продуктивність праці в сільському господарстві не змінилася, почалися продовольчі утруднення. У 1963 році країна вперше закупила зерно за кордоном,  витративши на це 520 тонн золота. У 70-х рр. золотий запас вже вичерпувався, хоч СРСР займав друге місце в світі за видобутком цього металу. Проте світова енергетична криза дала друге дихання економіці. Нарощення видобутку нафти з 31 до 312 млн. тонн і природного газу – з 10 до 156 млрд. кубів допомогло здобути валюту, яка перекрила дефіцит бюджету. На додаток, щоб розрахуватися за продовольство і «ширпотріб» з країнами ”соціалістичного табору”, в сусідніх регіонах, передусім в Україні, почалося інтенсивне будівництво АЕС за здешевленою, хоч і  небезпечною технологією.

За інерцією СРСР зберігав вигляд наддержави. На Заході навіть з’явилася теорія конвергенції, яка пророкувала поєднання переваг директивної і ринкової економік. Але прогресуюче науково-технічне відставання поєдналося у середині 80-х рр. з різким падінням світових цін на нафту і Чорнобильською катастрофою. Становище ще більше загострилося у зв’язку з провалом оголошеної на червневому (1987 року) пленумі ЦК КПРС економічної реформи. Подарована підприємствам економічна самостійність підірвала директивне планування і створила хаос у відносинах між господарюючими суб’єктами.

Коли сталінська економіка перетравила і викинула геть хрущовську (50-х рр.), косигінську (60-х рр.) і горбачовську ( 80-х рр.) господарські реформи, стало зрозумілим, що треба братися за реформу політичного устрою, який не змінювався з ленінських часів. Скільки б Михаїл Горбачов потім не повторював, що міг би обійтися без цієї реформи, вона була потрібна, щоб попередити економічний колапс.

Суть політичної реформи, декларованої влітку 1988 р. XIX  Всесоюзною партконференцією за поданням М.Горбачова, вкладалася в два слова: повновладдя рад. Влада, яка панувала в країні, називалася радянською. Виконкоми рад, аж до Ради міністрів, справді керували всіма сферами життя, але за ними приховувалася диктатура партії, а точніше – її Центрального комітету, і вже зовсім точно – політбюро ЦК. Тепер пропонувалося віддати владу радам, які обиралися населенням, і зробити ці вибори вільними. На сесії Верховної Ради в листопаді 1988 року, яка приймала конституційну реформу, Горбачов зауважив: ”відкривається можливість вільного вибору” . Такого вибору у населення не було з 1917 року, коли більшовики спочатку висунули гасло ”Вся влада – радам! ”, а потім підмінили їх своєю партією.

Листопад 1988 року можна назвати точкою неповернення. Раніше держава в особі компартійних вождів могла робити з суспільством все, що їй заманеться. Коли суспільство дістало можливість визначати персональний склад державних органів, Радянський Союз перестав бути тоталітарною країною. Чи мав він шанси на існування як демократична країна? Події трьох наступних років показали, наскільки ефемерними вони були.

4. Союзний центр і республіки

У 1917-1922 рр. колишня Російська імперія ( за винятком Фінляндії, Польщі і трьох країн Балтії) являла собою країну без назви. Конституційно незалежні радянські республіки об’єднувалися по партійній лінії. Цього вистачало, щоб конгломерат ”незалежних” республік перетворювався на не менш централізовану, ніж при царях, країну. Користуючись тим, що радянська влада мала подвійну структуру, більшовики оголосили завойовані республіки незалежними, щоб зменшити протистояння з визвольним рухом в умовах громадянської війни.

У 1922 році війна закінчилася, остання територія – Далекосхідна Республіка була відвойована у Японії. Керівники центрального апарату вирішили позбавити незалежні республіки державності і перетворити їх в автономії Росії. “Молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру” – стурбовано доповідав В.Леніну нарком у справах національностей Й.Сталін. Ленін не заперечував наміру створити єдину державу. Розуміючи, однак, наскільки руйнівним для центру може виявитися визвольний рух, він відмовився від ідеї автономізації і запропонував, щоб існуючі радянські республіки, не виключаючи Росії, утворили федерацію другого поверху – Союз радянських республік Європи і Азії. В Конституцію СРСР і конституції союзних республік закладалася норма про вихід з Союзу, щоб пом’якшити “націоналам” біль від втрати незалежного статусу. Ця норма була так само фіктивною, як і попередня незалежність.

Щоб стали зрозумілими події 1989-1991рр., треба додати до сказаного ще одну деталь. Російський компартійно-радянський центр став загальносоюзним, а в РФ виник тільки урядовий центр з обмеженими повноваженнями. Російські парткоми підпорядковувалися загальносоюзному центру. У Кремлі не бажали із зрозумілих причин утворювати Компартію Росії і перетворювати Москву на резиденцію двох партійних центрів. Зважаючи на фіктивний характер державності національних республік, Росія ставала єдиною в СРСР державоутворюючою республікою. Разом з тим вона не здобула компартійного субцентру влади, як інші республіки.

Повернемося тепер в останні роки існування СРСР, пам’ятаючи  про те, що ця країна трималася докупи тільки завдяки партійній диктатурі.  Восени 1988 року диктатура зникла, а навесні 1990 року в союзних республіках мали відбутися вибори в органи радянської влади. Назва влади не змінилася, але змінилася її сутність. Народжувалася влада, утворена вільним волевиявленням населення.

Перспектива взаємодії союзних республік у новій політичній ситуації була неясною. Загальносоюзним центром  ще залишалося політбюро ЦК КПРС, але тільки тому, що М.Горбачов об’єднував посади генерального секретаря і голови повновладної Верховної Ради СРСР. 14 липня 1989 року на політбюро ЦК розглядалося питання ” Про шляхи гармонізації міжнародних відносин в СРСР”. Так красиво була названа необхідність негайного укладення нового Союзного договору, який мав забезпечити існування країни. З повновладдям рад фальшиві конституційні декларації про права союзних республік включно з правом  виходу стали реальними.

На обговоренні виявилося, що більш за все членів політбюро ЦК турбувала ситуація в Російській Федерації. Подивимося на обмін репліками:

“В. Медведев. О России. Если мы оформим ее так же, как другие республики, то неизбежно превращение СССР в конфедерацию. Сделать Россию суверенной – голубая мечта прибалтов.

М. Горбачов. Сейчас везде гуляет идея о самостоятельной России. Нельзя становиться на путь суверенизации России. Это означало бы вынуть стержень из Союза.

А. Яковлев. РСФСР надо дать такие же права, как и у других республик. А то получается, что она по-имперски дарует права другим, а сама и без них обойдется.

М. Горбачев. Об РСФСР. Это самый трудный вопрос сегодня. Мы уже не можем игнорировать напора в русском народе и не реагировать… В России идет бурное движение”.

У “бурхливому русі” за термінологією М. Горбачова, поєднувалися  соціально-економічні і національні вимоги. Обрані ще до конституційної реформи верховні органи влади деяких національних республік ставали під тиском громадськості в опозицію загальносоюзному центру. 29 вересня 1989 року Верховна Рада Азербайджану прийняла закон про суверенітет республіки. Через два дні Верховна Рада Литви оголосила приєднання республіки до СРСР у 1940 році незаконним. 9 листопада голова Ради міністрів СРСР М.Рижков меланхолічно зауважив на засіданні політбюро ЦК КПРС: “Надо бояться не Прибалтики, а России и Украины. Пахнет общим развалом”.

5. Декларації намірів

У 1990 році повзуча дезінтеграція Радянського Союзу стала фактом. Загальносоюзний центр продовжував контролювати економіку і силові структури, але на березневих виборах в союзних республіках народжувалася нова радянська влада. Її представники не мали на собі тавра “блоку комуністів і безпартійних”, персональний склад якого визначався в парткомах, хоч у переважній більшості це були члени КПРС. Чи залишалися вони на консервативних позиціях, чи ставали суверен-комуністами – це залежало від тиску громадськості. Всі ті, хто мав виборну посаду, раптом почали всією шкірою відчувати залежність від виборців, а не від парткомів. Утворення такої залежності лежало в основі конституційної реформи. Проштовхував її, як це зрозуміло, М.Горбачов, але реальним автором був, судячи з усього, Олександр Яковлєв.

9 березня Верховна Рада Грузії денонсувала Союзний договір 1922року. 11 березня Верховна Рада Литви прийняла” “Акт відновлення незалежності Литовської держави”. Проте найбільше значення, як і передбачав М. Рижков, мали події в Росії й Україні.

Б. Єльцин провадив виборчу кампанію і був обраний народним депутатом РРФСР під гаслом запровадження посади всенародно обраного президента Росії. М.Горбачов поспішив обратися 15 березня президентом СРСР на позачерговому всесоюзному З’їзді народних депутатів.

29 травня Б.Єльцин був обраний головою Верховної Ради РСФСР, а наступного дня заявив, що Росія має бути самостійною в усьому, і прийняті нею закони повинні мати верховенство над союзними законами.  12 червня ця заява набула форму документу державного значення. З’їзд народних депутатів РРФСР прийняв Декларацію про державний суверенітет Росії.

У Декларації повторювалася норма радянських конституцій: ”РРФСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР у порядку, встановленому Союзним договором і заснованому на ньому законодавстві”. Парадоксально, але Союзний договір 1922 року не передбачав процедури виходу з Союзу. Ця норма в 1990 році спрямовувалася не проти союзної держави, яку Б.Єльцин бажав зберегти ( як показали дальші події), а проти загальносоюзного центру на чолі з М.Горбачовим.

Услід за Росією в країні розгорнувся процес, злостиво названий ортодоксами ”парадом суверенітетів”. 20 червня таку декларацію прийняв Узбекистан, 23 червня – Молдавія,  16 липня – Україна, 27 липня – Білорусія, 22 серпня – Туркменія, 23 серпня – Вірменія, 24 серпня – Таджикистан, 25 жовтня – Казахстан.

Хитаючись між реформаторами і консерваторами, М.Горбачов врешті-решт став на бік останніх. 17 листопада на четвертому з’їзді народних депутатів СРСР він реорганізував владу. Рада міністрів перетворилася на Кабінет міністрів під безпосереднім керівництвом президента. Запроваджувався пост віце-президента, яким став безбарвний профспілковий діяч Г. Янаєв. Прибічники радикальних реформ на чолі з О.Яковлєвим були усунені від влади.

З’їзд прийняв рішення провести референдум про збереження Союзу РСР “як оновленої федерації рівноправних суверенних республік”. Ніхто не знав, що означає “оновлена федерація”, але в Кремлі не було сумнівів у тому, що населення позитивно відповість на запитання референдуму. Після цього всі декларації про суверенітет можна було вважати клаптиками паперу.

В Україні з тривогою спостерігали за рішучими діями М.Горбачова, який під впливом провалу “перебудови” перетворився на консерватора. У керівних колах республіки йшла відчайдушна боротьба між суверен-комуністами на чолі з Леонідом Кравчуком, якого обрали у липні 1990 року головою парламенту, і ортодоксами. Останні групувалися навколо Станіслава Гуренка, якого обрали на черговому з’їзді КПУ ( червень 1990року) першим секретарем ЦК.

19 листопада 1990 року Б.Єльцин зробив миттєвий візит в Київ і підписав з Л.Кравчуком в обхід загальносоюзного центру наступальний договір про взаємодію між Росією і Україною. Договір істотно послабив позиції С. Гуренка й відповідно зміцнив становище Л.Кравчука. Голова повновладної Верховної Ради України не робив спроб реалізувати на практиці революційні вимоги  Декларації про суверенітет, але взяв курс на здобуття незалежності.

6. Проголошення незалежності

У листопаді 1990 року М.Горбачов передав керівництву союзних республік проект Союзного договору. Кожна з них проголошувалася у цьому документі державою, що володіла всією повнотою влади на своїй території. Та за привабливою преамбулою приховувався зміст, який суперечив в кожному пункті проголошеним республіками деклараціям про суверенітет. Одночасно загальносоюзний центр розгорнув активну підготовку до Всесоюзного референдуму.

Початок 1991 року ознаменувався спробою загальносоюзного центру перейти в наступ, щоб перехопити ініціативу у республік. М.Горбачов дав вказівку силовим структурам відновити на території Литви дію Конституції СРСР. Під час штурму телецентру у Вільнюсі загинули люди. Радикалізація ситуації стривожила лідерів республік, які й без того не наважувалися реалізувати свої декларації про суверенітет. І знову на передньому плані опинився лідер Росії. 14 січня Б.Єльцин зробив публічну заяву про необхідність створення російської армії і запропонував керівникам України, Білорусії і Казахстану укласти чотиристоронню угоду, не чекаючи Союзного договору. В лютому довірені особи чотирьох лідерів зустрілися в Мінську, щоб обговорити засади утворення федерації, яка виключала б необхідність загальнофедеративного центру.

Напередодні Всесоюзного референдуму, покликаного закреслити республіканські декларації про суверенітет, Л.Кравчук висунув геніальну за простотою пропозицію. Йшлося про влаштування паралельно з референдумом республіканського опитування на тему, чи підтримують громадяни прийняту Верховною Радою Декларацію про суверенітет України. Мало хто сумнівався в тому, що результати опитування будуть позитивними. Тому ортодокси у Верховній Раді на чолі з С. Гуренком зробили все, щоб парламент відхилив пропозицію. Виявилося, однак, що більшість депутатів, голосами яких Л.Кравчук був обраний головою Верховної Ради, вже перетворилися на суверен-комуністів. Парламент дав хід республіканському опитуванню.

17 березня громадяни України відповіли на запитання Всесоюзного референдуму і республіканського опитування. Запитання про долю СРСР звучало так: “Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?”  Ствердну відповідь дали 70,2% громадян, негативну-28%. Запитання республіканського опитування звучало так: “Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?” Ствердну відповідь дали 80,2% громадян, негативну – 18%. Опитування перекреслило результати референдуму.

28 березня розпочав роботу третій З’їзд народних депутатів РРФСР. М.Горбачов збирався голосами комуністичної фракції з’їзду усунути Б.Єльцина з посади голови Верховної Ради. Його прем’єр-міністр В.Павлов оголосив про запровадження в Москві надзвичайного стану і заборонив мітинги та демонстрації. В столиці з’явилися танки і бронетранспортери, на центральні вулиці вийшли сотні військових автомашин з солдатами. Однак силові заходи дали зворотний ефект. Незважаючи на заборону, десятки тисяч москвичів взяли участь у демонстраціях. Горбачов не наважився їх розігнати і вивів танки з Москви. Керівники загальносоюзних силових відомств зрозуміли, що не зможуть розраховувати на нього в інших подібних ситуаціях. Б.Єльцин залишився на чолі Верховної Ради РРФСР і розгорнув підготовку до президентських виборів. Під час виборів 12 червня він здобув підтримку 57% громадян і став Президентом Російської Федерації.

Від квітня 1991 року розгорнувся так званий “новоогарьовський процес”, тобто обговорення Союзного договору лідерами республік в президентській резиденції М.Горбачова поблизу Москви. Ціною великих поступок президент СРСР залучив до обговорення Б.Єльцина. Лідери Вірменії, Грузії, Молдови і республік Балтії проігнорували переговори.

Л.Кравчук дисципліновано з’являвся на кожну зустріч в Ново-Огарьово, але відстоював у переговорах модель співдружності суверенних держав, схожу на Євросоюз. У червні Верховна Рада України відклала на осінь розгляд Союзного договору. Депутати заявляли, що розглянуть його на предмет відповідності Декларації про державний суверенітет, яка перетворилася завдяки республіканському опитуванню на документ виняткового значення. Парламент прийняв закон про застосування поста Президента України, який означав ще один крок назустріч незалежності. Президентські вибори були призначені на 1 грудня.

Підписання Союзного договору всіма республіками мало відбутися на З’їзді народних депутатів СРСР, скликання якого планувалося на осінь. Але М.Горбачов розумів, що йому треба заручитися шляхом закулісних переговорів підтримкою республік, з якими можна було домовитися. Згоду Б.Єльцина він дістав ціною відмови загальносоюзного центру від розташованих в Росії підприємств союзного підпорядкування і створення одноканальної системи податків, що дозволяло б російському уряду розпоряджатися вагомою часткою прибутків, утворюваних на її території. Нурсултан Назарбаєв мав стати прем’єр-міністром  СРСР, 2 серпня у виступі по телебаченню Горбачов сказав, що підписання Союзного договору Росією, Казахстаном і Узбекистаном відбудеться вже 20 серпня.

В англійській мові є поняття «deadline» (риска смерті), тобто строк, до якого ще можлива запланована дія. Дата 20 серпня стала таким сигналом для тих керівників союзних відомств, які втрачали свої посади після переформатування  Радянського Союзу. Неможливо встановити, яке коло інших осіб було поінформоване про дії, які мали в собі всі ознаки державної змови. Але добре пам’ятаю напутні слова С. Гуренка, адресовані на останньому  перед відпусткою засіданні Ідеологічної комісії ЦК КПУ. Він аж світився від збудження, бажаючи всім нам доброго відпочинку і запевняючи, що восени все буде гаразд.

Нічого нового не можна сказати про путч 19-21 серпня і про Акт проголошення незалежності України 24 серпня. Тому слід перейти до післямови.

7. Післямова

Отже, кому завдячуємо ми здобутою 20 років тому незалежністю України?

По-перше, музі Кліо. Радянський Союз, в якому Україна перебувала десятки років, як муха у бурштині, розвалився тільки тому, що не міг існувати далі через об’єктивні причини. Незважаючи на протистояння наддержав у вигляді “холодної війни”, жодна зовнішня сила не могла загрожувати його існуванню. Так само не існувало внутрішніх сил, здатних повалити диктатуру компартійних вождів. Радянський комунізм проіснував весь відведений йому історією строк і загинув тільки тоді, коли можливості його існування остаточно вичерпалися. Разом з комуністичним соціально-економічним ладом зникла країна, якій він був нав’язаний, і партія, яка нав’язала його цій країні. Так виникла перспектива державної незалежності, якою Україна повинна була скористатися.

По-друге, тим борцям за незалежність України, які створили у 1917-1918рр. українські народні республіки і відстоювали їх у міжнаціональних війнах, що закономірно виникли після розпаду Російської і Австро-Угорської імперій. Борці загинули в тих війнах або закінчили свій земний шлях на чужині. Проте в слушний час відновилася пам’ять про їхню звитяжну боротьбу. Державна символіка створених ними народних республік стала символікою сучасної незалежної України.

По-третє, ми завдячуємо своєю незалежністю тим мільйонам громадян, які підтримали своїми голосами Декларацію про суверенітет України і Акт проголошення незалежності України. Незалежність – таким був усвідомлений вибір українського народу – громадян України всіх національностей.

Проте свій вагомий вклад в утвердження сучасної незалежної України внесли й конкретні політичні діячі. У кого з них цей вклад найбільший?

Першим слід згадати Володимира Леніна. Мова не йде про його концепт національної радянської державності, завдяки якому з’явилася спочатку радянська Україна, а потій й інші республіки такого типу. Утворення радянської імперії з укоріненням комуністичної системи влади в кожній республіці було єдиним способом відродження Російської імперії, яка розпалася в 1917 році. Мова йде про іншу ідею В.Леніна: утворити радянську імперію у вигляді “федерації другого поверху”, до якої на рівних правах мусили увійти всі союзні республіки, включно з Росією. Є зрозумілим походження цієї ідеї. Вона була одним з наслідків національно-визвольної боротьби 1917-1920рр. Але більшовицька Росія могла бути побудована і в інший спосіб – як Російська Федерація, до якої Україна долучилася б у вигляді автономної, тобто позбавленої державних прав республіки. Ми знаємо, чим закінчилася боротьба автономної Чечні за незалежність. У пост геноцидної України не було жодних шансів на відділення від Росії, якби вона мала рівновеликий з Чечнею статус.

Другим варто згадати Бориса Єльцина. Можна сказати, що його подарував нам В.Ленін. Відстоюючи національні інтереси Росії, він руйнував загальносоюзний центр, який пустив свої корені в кожну союзну республіку, утворюючи в ній об’єкти союзного підпорядкування і пронизуючи її вертикально побудованими силовими структурами і “передавальними пасами” – масовою партією, радами, профспілками, комсомолом тощо. Українським політичним діячам залишалося йти в фарватері єльцинського курсу, який провадив до незалежності.

Третім треба назвати Михаїла Горбачова, а з ним – його команду реформаторів на чолі з Олександром Яковлєвим. Коли стало зрозуміло, що на півзаходами обійтися не можна, вони наважилися відокремити компартійний апарат від виконавчої влади у формі рад, позбавити партію державного статусу і повернути народу узурповані в 1917 році суверенні права. В ситуації переростання “перебудови” в революцію М.Горбачов не побажав використати проти повсталих республік колосальні силові засоби, якими розпоряджався.

Четвертим можна згадати Леоніда Кравчука. Він використав з ювелірною точністю всі шанси для здобуття незалежності, які випадали Україні в ці доленосні роки.

П’ятим є незламний борець за національну справу В’ячеслав Чорновіл, а з ним – десятки й сотні шістдесятників та дисидентів, які проклали місток між радянськими поколіннями українського народу і борцями за незалежність початку XX ст.

Не хотів би дискутувати з тим, у кого інше уявлення про те, хто є першим, хто є п’ятим. Мені просто хотілося бути якомога точним в оцінці всіх обставин, пов’язаних із здобуттям незалежності України в 1991 році.

2011-11-01 03:00:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар