«Карта» історії - Україна Incognita
Роман Кабачій

Історик, публіцист

«Карта» історії

Видавець польського історичного журналу «Карта» Аліція Ванцеж-Ґлюза: «Ми показуємо історію з-під споду, з особистої перспективи, а не з точки зору наукової чи приміром, влади»

30 років тому, під час «військового стану» у Польщі кілька громадських активістів заснували підпільний часопис «Карта». Згодом він обрав історичний напрямок діяльності. Після повалення комунізму подвижницька робота «Карти» переросла до об’ємів цілого інституту. Волонтери видання зібрали повноцінні архіви світлин, аудіо записів, документів. Втім, основним же напрямком залишилося видання журналу, котрий показує історію з несподіваного боку, а саме з людського. Як поводили себе прості люди під час воєн, конфліктів тощо. «Родзинкою» видання є старі фото. «Група циган в околицях Мінська, Білорусь, 1941 р.», «Побратими з Варшавського веслярського товариства ушістьох, 1882 р.», «Урочисті відзначення Дня селянина, Городенка, Станіславське воєводство, 1934 р.», «Єврейська вулиця в містечку в Південно-Східній Польщі»… Дивишся на ці фото, і відразу хочеться почути історію, яка за ними стоїть.

Про історію «Карти» та особливості функціонування неурядової організації гуманітарного характеру у Польщі ми поспілкувалися із однією з її засновників Аліцією Ванцеж-Ґлюзою.

Фото з сайта karta.org.pl

«На масовий смак не орієнтувалися…»

- «Карта» була піонером у всіх дискусіях, що стосувалися історичних проблем, пов’язаних із національними меншинами в Польщі. Книги Томаша Гросса про вбивства євреїв поляками у Єдвабному (1941 рік) чи погром у Кєльцах (1946 рік) вийшли десять років пізніше… Але виникає питання про масовість розповсюдження такого «товстого журналу», яким є «Карта». Наскільки дорогим задоволенням було на поч. 1990-х купити «Карту»?

Ми мали дуже великий наклад – 8 тис. як для такого типу видань, вважаю багато. Польща після падіння комунізму переживала інтелектуальний голод на історичні теми. Тому продавалася добре, сягала не тільки до людей, які особисто були через власну долю зацікавлені такими темами, а й до ширшого читача, - до молодшого покоління, студентів. Коштувала дешево, завжди були якісь дотації, гранти на її видавництво. 8 злотих, стільки власне вона коштувала, - вартість двох буханок хліба. Спершу вона виходила як щомісячник, а згодом як квартальник. Ми намагалися знайти такий компроміс поміж ціною і якістю, щоб фінанси не були бар’єром. Нам ішлося теж про те, щоби виховувати смак до якісного історичного чтива, із відповідними ілюстраціями. На масовий смак не орієнтувалися. Звісно, нам також видавалося, що «замало» друкуємо.

- Як ви шукали тем для історичних досліджень?

Вони самі приходили до рук. Але не було так, що кожен номер формував «листоноша», що хтось присилав текст і ми відразу брали його до друку. Винятки звісно були, - коли хтось присилав дійсно вартісний матеріал. Чому так? Бо кожну тему ми дуже ретельно готували, це була дійсно дослідницька пошукова робота. Ми шукали джерела, фотографії, шукали людей, записували їхні свідчення (певною мірою ми таких людей провокували на глибші спогади). При тому «Карта» не є науковим виданням. Ми ніколи не публікували речей, які мали б характер наукових синтез. «Карта» є передусім джерельні матеріали, спогади, листи, документи, світлини, котрі показують історію через призму окремих людей. Натомість синтез виникає вже зі співставленням такого роду джерел. У питаннях польсько-більшовицької війни не пишемо, де проходив фронт, а шукаємо спогадів, листів, як це виглядало зсередини.

Ми показуємо історію з-під споду, з особистої перспективи а не з точки зору наукової чи приміром, влади. Завжди, як тільки це було можливо, з багатьох перспектив, з усіх сторін барикад. Але це теж не кожному подобалося, бо кожен тягне ковдру до своєї рації. Приміром, ми видали номер, присвячений Волинській трагедії з перспективи поляків, а наступний – з української перспективи, як теж про Акцію «Вісла». Звісно, що ті поляки, які бачили тільки другий номер, «не помічають», що перед тим був перший. Чи проблема в польсько-єврейських стосунках, по яких ми видавали цілі книжки. З допомогою Єврейського історичного інституту ми натрапляли на рукописи спогадів євреїв, їх теж видали окремим томом. Серед них така фундаментальна річ для дослідження Голоскосту як спогад Цалка (Карла) Переходника, єврейського поліцая з гетта у Отвоцьку під Варшавою. Це оскарження всім сторін конфлікту. Він у епіграфі до цієї книги написав, що присвячує її німецькій жорстокості, польській підлості і єврейському боягузтву. Це оповідь зсередини гетта, єврейського інтелектуала, який став поліцейським, і дійшло до того, що він власну жінку і доньку посадив на потяг смерті до Треблінки, аби вижити. Описує неправдоподібну деградацію людськості. Ми мали кілька видань цієї книжки. Цю серію єврейських спогадів продовжуємо.

Народжена у підпіллі

- Як усе починалося?

Я з моїм чоловіком Збіґнєвом Ґлюзою заснували «Карту» взимку 1982 року разом із приятелями як невелике підпільне видання. Вона виходила на одному аркуші, звідси назва «Карта», - у польській мові це слово має інше значення, ніж у східно-слов’янських. Звичайний аркуш паперу, видрукуваний з обох боків на друкарці. Також була асоціація із «Картою (Декларацією) прав людини», «Карта (Хартія) - 1977» чеської опозиції.

- Від початку «Карта» орієнтувалася на історичні теми?

Тоді це видання носило переважно політичний характер. Було безпосередньою відповіддю на військовий стан. Ми представляли молодих людей, які не хотіли погоджуватися із дійсністю, мали відчуття протесту, що треба виразити існування незгоди в суспільстві. Вільне слово було на той час дуже запотребуваним. Не йшлося нам тоді про фіксацію інформації, як це нерідко буває у таких невеликих виданнях. Хоч дійсно – доступу до інформації було мало, - під час цього воєнного стану були виключені телефони, не виходила преса в такому вигляді як в період «Солідарності». На той момент наша діяльність була повністю законспірована, коли ми збирали різного роду інформації протестів проти влади по цілій Польщі. Але невдовзі зрозуміли, що ці інформації часом суперечливі, а при тому коли така інформація вже поширена, надрукована, то змінює погляд на речі. Пишемо: там страйкують! – а страйк уже придушений. Пишемо: там вбили людину! – виявляється, неправда.

- Наскільки масовим було це видання?

Спершу «Карта» була невелика, бо розповсюджувалася передруком («самвидав») – в семи примірниках, роздавалося по людях, люди далі то передруковували. Важко оцінити, який це мало тираж, - зараз нам навіть присилають далекі копії наших карток до архіву «бібулок» - «самвидаву». З різних місць, на різному папері, - диво! З часом карти стали більшими, бо ми запровадили нову техніку «на рамках», потім на копірках, врешті вийшли на рівень «товстого журналу». Тоді вже існували підпільні друкарні.

З часом так само ми переорієнтували тематику видання. Це випливало з того, що ми дещо розчарувалися підпіллям, позицією польського суспільства. Маю на думці 31 серпня 1982 року (річниця порозуміння «Солідарності» з владою), коли ми очікували вибух антикомуністичного повстання, до якого справа не дійшла. Ми думали, що буде мега-протест через те, що умови порозуміння не дотримувалися, натомість був запроваджений військовий стан. А протест міг би перерости в революцію. Людей вийшло мало. Я б не сказала, що ми на суспільство образилися. Ми переосмислили цю ситуацію і вирішили не займатися накопиченням нарративу, того що відбувається, а взятися за інтелектуальне освоєння, як теж поради для людей, як витримати під час придушення всього вільного. Почали робити інше видання, інтелектуальне, що мало би служити цінностям та ідеям. Як зберегти свободу в зневоленому світі диктатури.

- І звідки ви знали, як зберегти свободу? Орієнтувалися на досвід попередніх поколінь поляків?

В тому то й річ, що ми вирішили опиратися не тільки на історію Польщі, а до ситуації в різних країнах, різних режимів, в тому числі – досвід Луїса Альяги в Іспанії, чи кубинських дисидентів, чи зі Східної Німеччини. Методи до них досягти вже існували, через різних знайомих. Ми друкували спогади, щоденники, листи, котрі показували людей у різних ситуаціях упокорення. В’язнів, які мали силу зберегти свою гідність. У підпіллі вийшло сім номерів вже такого «товстого журналу». Це тривало біля року.

Фото з сайта karta.org.pl

Але звісно все було не так гладко. Мого чоловіка, Збіґнєва Ґлюзу, арештовано місяць після нашого шлюбу, а я на додаток завагітніла. Ми побралися в січні 1985 року, а арештували його на початку березня. Взяли, коли перевозив машиною велику кількість «самвидаву». Пробув в ув’язненні до народження дочки, - деякі навіть жартували, що спеціально собі таке влаштував. Після того як вийшов, ми видавали «Карту» далі.

- Які теми викликали ваше особливе зацікавлення?

Ми почали формування історичного архіву. По-перше, що стосувалися репресій щодо польських громадян під час радянської окупації та на території СРСР. Я на той час познайомилася, пишучи статтю до «Карти», із групою польських жінок-табірничок, що пройшли ГУЛАГ.  Згадуючи військове минуле, від них випливло, що вони сиділи також у Сибіру. Зрештою, я тут кажу про громадянок довоєнної Польщі, національності ми не розділяли.

Я мала на той час двадцять з чимось років, була вихована в ПНР, закінчила полоністику, і коли зустріла цих жінок, виявилося, що абсолютно не знаю нічого про ті події. У Польщі дійсно про ці події знали невеликі середовища, це була неприсутня тема. Про це писали на еміграції, у певних родинних спогадах, але дуже нечисельних. Про радянські репресії влада намагалася повністю пам’ять вичистити. Для мене це був деякою мірою шок: я вивчена гуманістка (працювала тоді вчителем), і натрапляю на цілий шмат польської історії, який нам відібрали. Його було ампутовано з суспільної свідомості.

Тому ми усвідомили, що з цими людьми відходить незаписана історія. Що її і не буде, якщо ми цього не зробимо. Ми почали з 1987 року записувати свідчення таких людей, копіювати від них документи і фотографії. Цю збірку ми назвали «Східний архів». Ховали ці касети з магнітофонними записами по тапчанах – все це теж було в умовах конспірації. Ці люди нерідко боялися про це говорити, часом ми були першими, хто їх про ці репресії запитував, - навіть в родинах про це не розповідали. Боялися, що якоюсь мірою це жахіття може повернутися. Але раптом виявлялося, що таких репресованих, вбитих можна знайти практично в кожній родині. З сьогоднішньої точки зору ці записи безцінні, - бо нині вже живуть хіба що наймолодші свідки, ми ж записували найбільш свідомих людей зі сформованою позицією. Займалося цією роботою біля ста осіб у цілій Польщі. Волонтери, молоді люди це робили цілком безплатно – тут треба було знаходити гроші на касети, магнітофони.. Я би окреслила цю роботу навіть як суспільний рух.

На момент 1989 року, коли «Карта» вже виходила із підпілля, ми вже знали, що нашою місією буде історія. Реконструкція того, що було неприсутнє, сфальшоване цілі десятиліття. Пам’ятників ми не збиралися ставити, натомість пам’ятник на папері так. Не тільки записів свідчень, а передусім прізвищ, бо ж чимало людей просто загинули як безіменні, навіть у родинах не знали, що з ними сталося. Тому «Карта» почала цілеспрямовано збирати такі прізвища. Так народився «Індекс репресованих», який і далі ми заповнюємо. Це іменні списки жертв, які ми намагалися теж перевіряти у будь-який можливий спосіб.

Ті люди, які допомагали нам збирати архів, пізніше стали опрацьовувати конкретні теми, - «Карта» фактично створила мережу своїх філій по всій країні.

- Ви були свідомі того, що така велика кількість людей, об’єднана певною ідеєю, може бути під пристальною увагою Управління Безпеки ПНР?

Це був час, коли режим уже не був таким гострим, хижим. Так насправді не було арештів наших людей (власне крім арешту мого чоловіка та кількох друкарів, що займалися друком «Карти»). Можливо через те, що в нашому середовищі не було стукачів. Мій чоловік, коли вже пізніше переглядав свою справу з архівів спецслужб, то читав про різні підозри, але не знайшов жодного донощика. А треба сказати – побоювався когось такого знайти серед приятелів, це дуже неприємна річ. Створилася цілі «родина» «Карти», і дуже би було неприємно зруйнувати гарну думку про наше середовище. Це було наше життя, навіть не робота.

- Хто був після «жінок-табірничок»? Національні меншини?

Звісно. Виявилося, що замовчуваних і приховуваних тем є дуже багато. Для багатьох у Польщі не було зрозумілим, чому треба теж поширювати тематику пов’язану з іншими національностями, навіть коли ці люди були польськими громадянами (у міжвоєнний період, під час війни і після неї). Після падіння комунізму подали голос – не хочу сказати – націоналістичні, але дуже пропольські середовища. Позицію «Карти» підтримували не всі, не акцептуючи того, що ми хочемо говорити про жертви не зважаючи на їхню національність – чи то євреї, чи німці, чи поляки. Або говорячи про те, що відбулося на Волині, ми складали списки як поляків, так і українців. Бо жертви були з обох боків.

Поміж «національною правдою» і об’єктивізмом

- Чи може бути компроміс поміж полікультурним баченням історії Польщі та суто національним, у стилі «історичної політики», яку проводили брати Качинські?

Компроміс не потрібен. Об’єктивність не означає релятивізування польських подій. На мою думку, «національний» погляд на історію не мусить означати «захист» рації конкретного народу, бо коли погляд подається об’єктивно, він уже несе в собі цей захист. Показування історії з багатьох сторін не має нічого проти національної точки зору на історію. Ми як «Карта» не виступаємо проти історичної політики, але не таку як її проводили Качинські. Проблема в тім, що так звані ліберальні середовища взагалі історією не займаються, от в цьому проблема. Історією хочуть займатися пост-ендецькі кола у Польщі. «Газета Виборча», котра ніби й пише на історичні теми, робить це нерідко поверхово, передусім на польсько-українському відтинку. Нерідко просто провокує.

Ми в 1994 році в Підкові Лісовій під Варшавою почали зустрічі польських і українських істориків, де ми прагнули посадити їх з двох боків і щоб вони випрацювали спільний погляд на історію. Виявилося, що не можна написати протоколу погоджень, а лише розбіжностей. Але це також було буде важливим, коли прямо говориться про речі, щодо яких не маємо спільності [згодом ці зустрічі переросли в цикл зустрічей «Польща-Україна: важкі питання», організовані Об’єднанням українців у Польщі та Світовим конгресом вояків Армії Крайової, за результатами яких видано 8 томів матеріалів – Ред.]. Ми вважали, що треба домовлятися, говорити між собою. 

- Але згодом виник теж парадокс, що ті з науковців хто не боїться їздити і говорити, серед українських істориків уважаються за пропольських, а серед польських за проукраїнських. Хоч коли вони приїздять у інше оточення, їхні слова сприймаються дуже гостро. А так насправді люди зі справжніми гострими поглядами залишаються десь удома, і протилежна сторона навіть цього не усвідомлює…

Так, навіть дошуковуються якогось коріння у походженні, що особисто мене трохи смішить, бо намагалися і мені пришити українство…

- Як ви би оцінили процес відтворення історичної пам’яті в Україні?

Ми зараз знаходимося в пошуку відповідних партнерів до співпраці в Україні, але щодо глибших процесів важко мені відповісти. Маємо такого знайомого як львів’янин Петро Кендзьор. Він зробив підручник для молоді, що презентує власне полікультурність України, погляд із кількох перспектив. Він простий 30-літній вчитель, зі Львова. Учасник товариства «Нова доба». Він співпрацює з «Картою» в рамках конкурсів європейської мережі, що об’єднують 22 європейські країни. Основи цього руху такі: навчити молодь бути відкритою, що варто вміти дивитися на історію з багатьох перспектив, що існує в цій сфері чимало рацій, правд. І в цьому підручнику він використав наші джерельні матеріали, що стосуються двох польсько-українських тем: по-перше, «Волинської трагедії» 1943 року, а по-друге двосторонніх переселень 1944-1947 років. Петро був у захопленні від цих документів, фотографій. Цей підручник презентовано в березні 2012 року в Києві.

-  Польський рецепт на помірковане і чесне провадження історичних дискусій.

Я можу говорити за «Карту». Захоплення нашими людьми історією, намагання показувати історію з різних боків і не піддаватися тискові ззовні. Ми дійсно чули шалену критику щодо того, що робимо. То ми філосеміти, то антисеміти, то проросійські, то ні. Залежно від того, хто і що читає. «Карта» є незалежним середовищем. Уряди в Польщі змінювалися, а ми були за прислів’ям «dłużej klasztora niż przeora» [монастир живе довше за свого аббата], - робили своє. Хоч постійно ходимо по лезу фінансових труднощів, але таки робимо. Гроші беремо звідусіль, але ніколи за цими грошима не стояв диктат. Жодного хабаря ми ніколи не заплатили за отримання гранту. Часом було так, що певна тема підходить чи не підходить під певний грант. Міністерства ніколи – хоч нам фінансово допомагали, не втручалися в суть роботи, - попри те, що середовища тих ще поляків-кресов’яків писало листи обурення, щоби «Карті» нічого не давати. Кресові та ветеранські діячі з АК вказували, що ми не вживаємо терміну «геноцид» до волинських подій, їх не цікавило, що ми детально досліджуємо ці проблеми, але тільки те що замало жертв подаємо. А ми рахуємо жертви, якщо можна вжити такого вислову, «поштучно». Як видаємо книжки, той же «Індекс репресованих», говоримо: стільки і стільки в’язнів такого і такого табору. Ми не видамо книгу, якщо це все не буде перевірено. Вони ж люблять повторювати: 1,5 млн жертв, 2 млн депортованих, 600 тис. вбитих на Волині.. А як ми відповідаємо, що не 600 а 60, то «замало», якби і це не було достатньо для кількості злочинів. Коли ми говоримо, що депортованих до Сибіру і Казахстану в 1939-1941 роках було 320 тис., а не 2 млн, то теж кажуть, що ми фальсифікуємо дані. А ми маємо документи, рахуємо до кожної людини.

- Які пріоритети ставить «Карта» собі в найближчому майбутньому?

Ми хочемо розповсюдити досвід методик, випрацюваних «Картою», передусім у сфері орал-гісторі. Приміром, польське середовище музейників та Фонд розвитку музеїв теж бажають перейняти те що робимо ми, з особливим натиском на усні свідчення.

ЦИТАТА: Олександр Квасневський, екс-президент Польщі до 30-ліття «Карти»:

«В основі піклування про те, щоб зберегти формат неурядової організації, котра відмежовується від впливу сучасної політики, лежить глибока довіра з боку носіїв різних поглядів, об’єднаних повагою до історії, що спирається на вивірені факти та оцінки, в основі яких лежать загальноприйняті цінності та принципи наукової роботи. У всьому цьому я бачу джерело захоплення та подяки»

Біографічна довідка

Аліція Ванцеж-Ґлюза

Народилася 1956 р. у Варшаві. В 1979 р. закінчила полоністику Варшавського університету та кілька років працювала в ліцеях м. Варшави. З вересня 1980 р. – в русі «Солідарність», в якому заснувала Клуб освіти «Солідарності». Клуб співпрацював також із Учнівським рухом опору. У січні 1982 року спільно з чоловіком та двома друзями засновує підпільний часопис «Карта». З 1987 року починають збирати «Східний архів», - записи про радянські репресії. В 1992-1997 рр. від легалізованого осередку «Карта» співпрацює з Польським телебаченням, в результаті чого було знято кільканадцять програм та документальних фільмів на історичну тематику. З 1996 р. організовує конкурс для молоді під назвою «Близька історія», що передбачає самостійну дослідницьку роботу молоді. Координаторка програм та цифрової бібліотеки осередку «Карта». Співзасновниця «Дому зустрічей з історією». Кавалер Офіцерського Хреста Ордену Відродження Польщі. 

2012-11-30 11:02:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар