Феномен подвійної інституціоналізації українських архівів - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Ірина Когут » Феномен подвійної інституціоналізації українських архівів
Ірина Когут

Науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Феномен подвійної інституціоналізації українських архівів

Українське суспільство стоїть на шляху до трансформації різного роду соціальних інституцій, тобто відбуваються процеси становлення (інституалізація), часткової зміни чи їх реформування (реінституалізація) чи повного і остаточного занепаду (деінституалізація). У часи Радянського Союзу існували такі соціальні інститути, які з настанням незалежності України втратили свою акутальність, але ситуація в суспільстві потребує змін для подальшої адаптації до потреб сучасності. На думку американського соціолога Пітера Бергера та німецького соціолога Томаса Лукмана, можна ствердити, що соціальний інститут можна вважати сформованим, коли він легалізований (визнаний державою) та легітимізований (визнаний суспільством). Українські соціологи Євген Головаха та Наталія Паніна виділяють також поняття подвійної інституціоналізації, яке позначає одночасне функціонування в суспільстві старих і нових соціальних інститутів, що в принципі спостерігається останні 20 років в нашій країні з огляду на те, що старих соціальних інститутів майже не меншає, а нові - практично не з'являються. Наше дослідження було спрямоване на вивчення процесу становлення архівів як соціальних інститутів в сучасному українському суспільстві, причому до уваги ми брали лише ті архіви, які містять документи радянської карально-репресивної системи. Після розпаду СРСР, багато структур, які існували в радянський час мали б змінитися українськими, які були б покликані захищати інтереси людини і громадянина, суверенітет України тощо. Замість ЧК-ГПУ-НКВС-МДБ-КДБ, створилися національні органи безпеки, як Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ та інші, які, природно, обмежують доступ до інформації щодо своєї внутрішньої діяльності. Але настав час, коли прийшла потреба в розсекреченні історичних архівних документів для вивчення злочинів тоталітарного режиму, що мали б забезпечувати архіви, натомість архівні установи силових структур взагалі мали би зникнути, а на їхньому місці мали б виникати самостійні архівні установи, які б сприяли загальному доступу всіх зацікавлених до документальних джерел, які в них зберігаються. Такі ініціативи мали би бути підтримані з боку влади як фінансово, так і нормативно. Вільний доступ до цих архівних матеріалів мав би забезпечити спеціальний закон, який існує в багатьох країнах Центральної та Східної Європи, що дало би змогу всім охочим сформувати єдино правильну думку щодо радянської карально-репресивної системи вже на підставі архівних документів. Натомість, такого закону в Україні ще немає, а такі потрібні науковцям архівні документи і надалі лежать під сімома замками на полицях архівів СБУ та МВС в закритому доступі. У 2008 році, архівний департамент СБУ зробив важливий крок до лібералізації та реформування своїх архівів, розпочавши масштабне розсекречення та надавши вільний доступ до історичної частини архівів. Тоді ж було розпочато процедуру створення Центрального державного архіву національної пам'яті, проте через зміну політичної ситуації в Україні, цього не вдалося реалізувати. На сьогодні статусно-рольова система в архівних соціальних інститутах України вже сформувалася: у вигляді працівників (керівників архівних фондів, архівістів тощо) та користувачів (істориків, журналістів, студентів, правозахисників та ін.). Попри те, що система соціального контролю є закріпленою в законодавстві України, закону, який регулював би механізм та порядок доступу до документів радянської карально-репресивної системи досі немає. Задля з’ясування сучасного стану інституційних процесів у сфері архівів, які містять документи колишніх спецслужб, Центр досліджень визвольного руху провів експертне опитування. Дослідження проводилося в межах проекту «Доступ до архівів як право на суспільну пам’ять» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». До групи експертів увійшло 30 осіб, серед яких науковці, правозахисники та фахівці з доступу до інформації. Опитування було анонімним і проводилося в жовтні 2011 р.

Нижче подаємо основні результати експертного опитування за різними параметрами. 

Випадки з обмеження в доступі до інформації 

1. Обмеження в доступі до інформації

86,2% опитаних експертів особисто зазнавали обмежень в доступі до архівної інформації. Найчастіше такого роду перешкоди, на думку опитаних, створювалися у Галузевому державному архіві Міністерства внутрішніх справ (Галузевий державний архів МВС), а найменше — у Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО України). 

Стосовно Галузевого державного архіву Служби безпеки України (Галузевий державний архів СБУ), то 43,5% експертів відповіли, що їх обмежували в доступі до інформації не дуже часто, 30,4% — рідко, 13% — доволі часто та 13% — дуже часто.

Щодо Галузевого державного архіву МВС, то випадки обмеження в доступі до інформації тут значно частіші, ніж у Галузевому державному архіві СБУ. Так, 40% опитаних відповіли, що стикалися з обмеженнями доступу до архівної інформації доволі часто, а 60% — дуже часто.

Кількість випадків обмеження в доступі до інформації

Стосовно Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), 76,9% експертів відповіли, що рідко стикалися із обмеженнями доступу до архівної інформації, 15,4% — доволі часто, 7,7 — не дуже часто.

Що стосується ЦДАГО України, то 77,8% опитаних відповіли, що рідко стикалися із обмеженнями в доступі до інформації, 11,1% — доволі часто, 5,6% — не дуже часто, 5,6% — дуже часто.

У місцевих державних архівних установах 30,4% експертів зазначили, що рідко стикалися з обмеженнями доступу до інформації, 30,4% — не дуже часто, 21,7% — доволі часто, 17,4% — дуже часто.

Надання аргументованого пояснення у випадку відмови у доступі до інформації

Як бачимо, найчастіше із випадками в обмеженні доступу до інформації опитані експерти зустрічалися в архівах, які за часів СРСР були зовсім іншими за характером і призначенням соціальними інститутами і, відповідно, виконували інші функції. Це також може свідчити про незавершений процес ліквідації карально-репресивних соціальних інститутів як таких. 

Цікаво, що 12% з тих, хто стикався з обмеженнями в доступі до інформації, взагалі не отримували аргументованого пояснення про причини відмови, а 44% опитаних отримували їх лише інколи. Тобто, користувачі архівів не тільки не отримують потрібної для них архівної інформації, а ще й не мають змоги дізнатися причину відмови у наданні документів.

2. Перешкоди в доступі до архівної інформації

Найбільшою перешкодою в доступі до архівної інформації більше половини респондентів, а саме 57,1%, називають обмеження доступу до окремих архівних справ. Іншими перешкодами є невідповідність архівів сучасним нормам роботи (графік роботи, комфортність, наявність довідкового апарату, терміни видачі документів). Таку відповідь дали 46,4% опитаних. На думку 32,1% експертів, роботі заважають обмеження в копіюванні документів. 25% вказало на низький рівень професіоналізму працівників архіву, а 14,3% — на бюрократичні перешкоди. На необізнаність громадян щодо їхніх прав на доступ до архівної інформації як на причину перешкод, вказало 17,9%, а 10,7% опитаних експертів твердять, що перешкодою в доступі до інформації є недосконалість та двозначність законодавства. Детальні результати опитування щодо цієї проблеми подано на діаграмі.

Проблеми та перепони, які виникають при спробі доступу до архівної інформації 

Ця статистика підтверджує те, що архіви не є цілком доступними для дослідників.

3. Умови роботи в архівах

Наявність комфортних умов для роботи користувачів в архівах також є показниками їхньої доступності. Окремий блок питань опитування стосувався саме цих показників. Експерти оцінювали умови для роботи за п’ятибальною шкалою, де 1 — найгірша оцінка, а 5 — найкраща. Характеристиками, що є індикаторами комфорту та зручності в роботі дослідників в архівах, є такі: час очікування відповіді на запит; можливість користування копіювальною технікою, ноутбуком, описами архіву; компетентність персоналу та обслуговування в цілому.

За результатами опитування, найгірші умови для роботи дослідників створено в ГДА МВС, а найкращі з досліджуваних нами архівів - і у ЦДАВО України та ЦДАГО України.

Умови роботи в Галузевому державному архіві МВС були оцінені експертами таким чином: час очікування відповіді на запит отримав оцінку 1,50; можливість користування копіювальною технікою — 1,00; можливість користування ноутбуком — 2,00; обслуговування загалом — 1,33; можливість користування описами архіву — 1,33; компетентність персоналу — 1,50. Ці оцінки є найнижчими за всіма показниками. Така ситуація спричинена тим, що ГДА МВС є одним із найбільш закритих для дослідників архівів, що ще раз підтверджує те, що в ГДА МВС не відбулась його трансформація зі стану радянського соціального інституту, на основі якого б почалося становлення сучасного архіву.

Оцінка умов роботи в архівах

Галузевому державному архіву СБУ експерти поставили такі оцінки: час очікування відповіді на запит — 3,77; можливість користування копіювальною технікою — 3,25; можливість користування ноутбуком — 3,53; обслуговування  загалом — 3,86; можливість користування описами архіву — 2,50; компетентність персоналу — 4,09. Варто зазначити, що персонал Галузевого державного архіву СБУ отримав найвищу оцінку і, на думку опитаних експертів, є одним із найбільш зручних для роботи.

ЦДАВО України експерти поставили такі оцінки: час очікування відповіді на запит — 4,10; можливість користування копіювальною технікою — 2,76; можливість користування ноутбуком — 4,20; обслуговування в цілому — 3,91; можливість користування описами архіву — 4,33; компетентність персоналу — 3,81. Як бачимо, цей архів отримав найвищі оцінки за більшістю показників,  тому можемо зробити висновок, що ЦДАВО України є одним з кращих архівів за умовами роботи для дослідників.

Щодо ЦДАГО України, то цьому архіву експерти поставили такі оцінки: час очікування відповіді на запит — 3,76; можливість користування копіювальною технікою — 2,61; можливість користування ноутбуком — 4,12; обслуговування в цілому — 3,65; можливість користування описами архіву — 4,17; компетентність персоналу — 3,79.

Опитані експерти давали власні рекомендації, як пришвидшити процеси руйнування радянських репресивних соціальних інститутів та становлення замість них нових. Більшість опитаних переконана, що вся архівна інформація, створена до 1991 р., повинна бути відкритою: за це висловилося 72,4% опитаних. 27,6% загалом підтримують відкритість архівів, але з незначними обмеженнями. Варто наголосити, що жоден із експертів не обрав відповіді про те, що архівні документи до 1991 р. повинні бути закритими.

Перешкоди в доступі до окремих архівів можуть бути спричинені тим, що вони знаходяться у підпорядкуванні органів безпеки, а не у віданні цивільної архівної установи. Прикладом може бути архів органів безпеки УРСР, який на сьогодні знаходиться в підпорядкуванні Служби безпеки України, що є свідченням не тільки незавершеності процесів ліквідації старих радянських соціальних інститутів, а й дисфункціональності нових. Згідно з Законом України «Про Службу безпеки України», СБУ повинна виконувати функції захисту державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, тощо.  Сьогодні ж ця інституція водночас виконує функції архівних інститутів, які мали би надавати максимальний доступ до інформації, яка в них зберігається.

56,7% опитаних експертів вважають оптимальним варіантом створення на базі архіву органів безпеки УРСР, який зараз знаходиться в підпорядкуванні СБУ, окремої державної архівної установи. 20% опитаних вважають, що цей архів має бути переданий до структури Інституту національної пам’яті, 10% експертів переконані, що цей архів має бути підпорядкований одній з центральних архівних установ.

Результати відповіді на питання 

Результати дослідження свідчать, що в Україні ще не завершилися процеси становлення нових та реформування старих архівів, які містять документи про злочини та репресії тоталітарного минулого. Це підтверджує тезу Є. Головахи та Н. Паніної про феномен подвійної інституціоналізації у сучасному українському суспільстві. Прикладами такого стану справ є Галузевий державний архів СБУ та Галузевий державний архів МВС, що містять документи про злочини та репресії у СРСР, проте архіви є малодоступними для користувачів.

Результати опитування дозволяють твердити про часткове реформування репресивних інститутів, але не про кінцеву деінституціоналізацію. Галузевий державний архів МВС є одним із найбільш закритих, тобто виконує функцію не архівного інституту, а швидше репресивного, на основі якого він сформувався.

Дещо інша ситуація з Центральним державним архівом громадських об’єднань України та Центральним державним архівом вищих органів влади та управління України - ці архіви успішно пройшли процеси реформування. За часів СРСР, ці інституції також були архівними установами: перший був Центральним партійним архівом, а інший Центральним державним архівом Жовтневої революції, вищих органів влади та управління УРСР (раніше Центральний державний архів Жовтневої революції та соціалістичного будівництва УРСР). Тобто вже з самого початку створення, ці соціальні інститути були покликані зберігати документи та надавати інформацію для користувачів. Після розпаду СРСР, ці архіви перебрали до своєї власності фонди попередніх інституцій, але змінили підхід у своїй роботі у відповідності з новою суспільною потребою доступу до раніше закритих матеріалів.

Незавершеність процесів становлення архівних інституцій, які містять документи про радянські злочини та репресії, означає, що досі існують перешкоди щодо доступу до історичних документів періоду ХХ століття. Замість того, щоб інформація щодо конкретних злочинів радянського тоталітарного режиму стала доступною широкому колу громадян, вона досі приховується.

Оптимальний варіант підпорядкування архіву органів безпеки УРСР, який зараз знаходиться в підпорядкуванні СБУ

Приховування інформації про злочини проти людяності не практикується в демократичних країнах, тому необхідно змінити ситуацію, яка склалася в Україні з обмеженням доступу до історичних документів. Насамперед, потрібно завершити процес ліквідації старих репресивних інститутів, тобто повністю ліквідувати історичні архівні підрозділи в архівах СБУ, МВС, Служби зовнішньої розвідки, залишивши у віданні силових структур лише їхні власні архіви, які утворилися після проголошення незалежності України. Ті ж документи, які знаходяться у віданні цих інституцій, потрібно передати в окрему новостворену архівну установу або у вже ту, яка існує, але таку, що успішно пройшла процес трансформації. Для швидкого становлення нових самостійних архівних установ, що покликані надавати вільний доступ до архівів колишньої репресивної системи, на нашу думку, необхідно розробити та прийняти спеціальний нормативний акт, який законодавчо закріплюватиме їхні основні функції та легітимізуватиме поточні практики.

2013-06-20 18:13:36
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар