Депортація лемків - Україна Incognita
Ліна Тимощук

Студентка Національного університету «Острозька академія»

Депортація лемків

Трагедія родин…

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА ПРО ЛЕМКІВСЬКИЙ ЕТНОС

Як зазначають історики, етнічні лемки генетично споріднені з білими хорватами – племенами, що уже в VI-VII століттях населяли обидва схили західних Карпат. Саме це руське східно-слов’янське плем’я й прийнято вважати далекими предками сучасних лемків, а згадану територію – їх батьківщиною. Вперше назву «лемки» ввів в історію та літературу Й. Левицький у передмові до своєї «Граматики» (1831). Власну етнографічну територію русини-лемки, а потім і їх сусіди, почали йменувати Лемківщиною. На сьогоднішній день ці етнічні землі лемків поділені між Польщею, Словаччиною та Україною.

Лемківська говірка (голос Надії Василівни Задорожної (Демчук))

МАСОВІ ДЕПОРТАЦІЇ ЛЕМКІВ 1944-1947 РР.

Події 1944-1947 років розпочали трагічну сторінку в історії карпатського етносу та значною мірою послабили історичну єдність лемків. Восени 1944 року Тимчасовий уряд Польщі заключив угоду з урядом Радянської України про обмін населенням. Відповідно до угоди-«бартеру» українське населення, що проживало у межах повоєнної Польщі, підлягало виселенню в Україну в обмін на польське населення, яке переїжджало з України до Польщі. Нестерпна ситуація, яку створило націоналістичне польське підпілля, постійні залякування, непоодинокі вбивства, грабунки стали причиною «добровільних» виїздів понад 200 тис. лемків з етнічних батьківських земель і переселення їх на територію України. Подібні акції були надзвичайно жорстокими стосовно лемків, адже вони не лише на енергетичному рівні відривали етнос від власних коренів: рідних гір, могил своїх предків, але й змушували покидати виплекані ґаздівські багаті садиби і всі свої матеріальні пожитки в обмін на напіврозвалені, «голі» глиняні хати в бідних селах радянської України. Депортованих навесні 1945 року в Україну лемків намагались заслати якнайдалі на схід і південь, у Запорізьку, Ворошиловградську (тепер Луганська), Сталінську (тепер Донецька), Дніпропетровську, Миколаївську, Херсонську, Кіровоградську та Одеську області. Горянам-лемкам було нелегко адаптуватися до життя в степу, а ще важче було перевчатися від вільного приватного ґаздування до колгоспного хліба. Багато хто вже після перших тижнів прямував на захід, зокрема в Галичину, де ще на той час дихалося вільніше і було відносно легше перебути голод 1946-1947 років.

Лемківська пісня у виконанні Надії Задорожної

МАСОВІ ДЕПОРТАЦІЇ ЛЕМКІВ 1944-1947 РР.

Чимало лемків (родичів тих, хто був вимушений покинути свій край раніше) нізащо не погодилися «добровільно» залишати свої села, утім вже невдовзі й вони були піддані знущанням з польського боку. Після перших хвиль виселення лемків у Польщі їх залишилося близько 140 тис. Їм теж не судилося й далі родинами проживати на своїх обійстях. Доля цих людей склалася по-іншому: весною 1947 року стартувала сумнозвісна акція «Вісла», яка з метою асимілювати лемків з поляками та навіки позбавити етнос самобутньої ідентичності розпорошила їх по західних і північних землях Польщі. Автором і виконавцем плану депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя у 1947 році був генерал Стефан Моссор – командувач Операційної Групи «Вісла» від 17 квітня до 31 липня 1947 року. Польське керівництво вмотивувало висилку помстою за вбивство заступника міністра національної оброни Польщі генерала Кароля Свєрчевського, як вважали, скоєного бійцями Української Повстанської Армії. Польська держава розглядала лемків як опору для «українських бандитів» (УПА), тому це й стало ідеальним приводом позбутися впертих лемків.

ОЧЕВИДЦІ ПАМ’ЯТАЮТЬ…

Лемкиня-переселенка Задорожна (Демчук) Надія Василівна, член громадського об’єднання «Київське товариство «Лемківщина» ім. Богдана-Ігоря Антонича, учасник Комітету ветеранів Деснянського району міста Києва 16 квітня 1946 року силоміць разом зі своєю родиною була виселена із села Вислічок Сяніцького повіту Львівського воєводства до села Великі Бірки, що на Тернопільщині. Надія Василівна – одна з небагатьох лемків, хто ще пам’ятає лемківську говірку. Жінка розповідає про лемківські страждання і особисто про свої, які і дотепер ниють сердечним болем.

НЕЗГАСАЮЧА ТУГА ЗА РІДНИМ КРАЄМ

«Коріння моє не тут, − говорить лемкиня, − хоча мій батько Демчук Василь, як і його рідні брати Стефан, Іван та Микола, страждав і боровся за Україну». Родина Демчуків на Лемківщині залишила свій ліс, 21 морг поля (1морг −0,56 га), велику стайню з рогатою худобою, кошару овець, цілі зграї домашньої птиці. Жінки у рідному селі Надії Василівни займалися господарством, виховували дітей, вишивали, ткали верети (постільна білизна), в’язали на дротах (шпицях). Чоловіки були різьбярами, теслями, орали і сіяли в полі. Окрім того, мужчини на селі активно займалися політикою, на таємних нарадах обурювалися пануванням Польщі на етнічно українських землях, відтак прагнули їх звільнити. Родичі й сусіди часто сходилися зимовими вечорами або на свята у родинний маєток Демчуків і говорили про життя, політику, про Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, Лесю Українку. «З раннього дитинства пам’ятаю, як завжди збиралися у нашій хижі (так лемки називають хату), − пригадує Надія Демчук, − і все бесідували про велику Україну, про те, чому ми не маємо своєї української мови, чому в нас немає українських шкіл». На той час у їхньому селі була школа, але всі навчальні предмети там викладали польською мовою.

Примітно, що жителі села Вислічка ніколи не одружувалися з поляками, таким чином не асимілювалися і зберегли свою етнічну чистоту. Автохтонне населення ідентифікувало себе як лемки, аналогічно до етносів бойків, гуцулів.

НАЦИСТСЬКІ РОЗСТРІЛИ ЛЕМКІВ У 1940-Х РР.

Жах спіткав лемківську родину Демчук… Життя батька на 37 році обірвала фашистська куля. «Це був липень 1943 рік, мені ще не було 8 років, – розповідає Надія Василівна. В цей час, коли село знаходилося під німецькою окупацією, активізувалася діяльність партизанів». Партизанів лемки ще називали бандерівцями або лісовими. Дівчинка також чула, як люди говорили про якісь бараки у місті (концтабори) і що там німці збирали всіх євреїв і військовополонених. «Пам’ятаю, мій тато брав участь у сільській раді, що у нас називалася «солтис». Там на зборах чоловіки обговорювали всі політичні питання. Батько повертався додому пізно, коли вже ми, діти, спали». Одного дня прийшла група німецьких солдатів, оточивши хату родини Демчук, розпитували про господаря Василя і його місце перебування. «Вдома були тільки мама і бабуся. Бабуся сказала, що батько пішов косити (він зраненька десь пішов), хоча він рідко косив насправді. Тоді німці забрали з собою мою маму». Потім сусідська дівчина повідомила сім’ю, що її матір німці теж повезли до солтиса (сільської ради). Селяни переймалися, що буде з тими людьми, котрих повезли німці, але всі добре знали, що їх катуватимуть. Бабуся наказала Надії піти в ліс на поляну, де мав бути батько. Там біля криниці висів кусок заліза з плуга і палиця, за їх допомогою можна було покликати батька. Коли дівчинка вже з батьком поверталися додому, біля сусідської хати їх перестріло 20 німців. «Один із німців закричав до тата: «Herr, komm schnell!», а інший побіг батькові назустріч, аби той не надумав тікати. Німці юрбою підбігли та оточили батька». За короткий час сусідська дівчина повідомила, що Василя Демчука дуже сильно б’ють. Ганну Демчук на той момент вже привезли на мотоциклі додому. Зібралася вся сім’я (мама і четверо дітей), побігли до батька (його били біля сусідського двора). Проте німці не давали до нього підступити, били родичів другим боком фузії (гвинтівки), не розбираючи, чи то дорослі, чи діти. Потім лемка повели в село. Родич порадив сім’ї зарубати гусей і набрати полотна, щоб таким чином просити за батька. «Той чоловік взяв нас і те все добро на фіру і повіз до солтиса(сільська рада). Там вже була тьма німців і поляків-урядовців. Мама пустила мене наперед до того солтиса, гадаючи, що німці пошкодують дитину і змилостивляться над батьком. Я побігла до сіней, потім в кімнату. Там батько ходив босий із зв’язаними назад руками. Підійшла до нього і кажу: «Тату, подте домів». Але німець схопив мене за комір і викинув з хати надвір, щось злісно кричачи». Поляк переклав Демчукам, щоб забиралися звідти геть. Так вони й поверталися з тими гусьми і полотном додому без батька, німці так і нічого не взяли. «Люди раяли нам усілякими можливими шляхами відкупити батька від смерті, але ж ніхто не знав, чи був він справді у чому винен». Варто зазначити, що перед тим, на Різдвяні свята 1943 року, лемка Василя вже забирали з наради громади у солтисі. Возили у сусіднє місто Риманів (що за3 км від Вислічка). Там велося слідство. Поляки брали свідчення в заарештованих лемків, у тому числі й Василя Демчука. Запитували, хто лісовим їсти носив, хто поляків вбивав або робив їм якусь шкоду. «Тоді розстріляли 13 наших односельчан, а за батька хтось домовився, – пригадує Надія Демчук. – Він тої ночі повернувся додому, тільки дуже сильно побитий був. Спина вся синьо-фіолетова була».

Розстріляні під церквою у селі Кролик (жертви з села Віслічок):

Дзензель Ганна (за переховування воєнополоненого)

Копина Дмитро

Кухта Наталя

Смолій Станіслав

Яхван Ольга

 

Після того аж до липня був затишок.

Того літнього дня, коли арештували батька, майже вся родина зібралася у хижі. «Але стрийко Іван (брат батька) надвечір пішов додому. Він мусив сповістити всіх рідних про те, що поляки переказували про погрози німців розшукати і вистріляти всю родину, бо ми – всі бандити-бандерівці, – пояснює Надія Василівна. – Мовляв, потрібно всім ховатися». Наступного дня удосвіта сім’ї сказали, що батька вже немає – німці розстріляли. Всі побивалися, але ж треба було вже й самим ховатися. «Стрийко поселив нас під липою при потічку. Здоровенна липа… Гірська річка під час повноводдя вирила там бункер. Стрийко наніс туди соломи, принесли перину, подушки і нас там поселили в тому бункері, де довгий час перебувала сім’я, – розповідає лемкиня. – Сусідський чоловік завжди там, неподалік у лісі, пас худобу і нам подавав у банці їсти. Невдовзі всі стали нишком говорити, чого ж то насправді батька вбили». Потім односельчани довідалися про місце, де застрелили Василя Демчука. «Через кожних 10 хат у селі стояла варта, вони по секрету стрийкові розповіли, що звечора їм наказали викопати вночі яму на дорозі, після чого повертатися на своє вартування». Тієї ж ночі вбили ще одного чоловіка, який тільки місяць як побрався. Німцям доповіли, що він нібито носив лісовим їжу. «Їх обох застрелили, а тіла закидали камінням. То було 13 липня». Потім почалася війна. Наступив фронт. Осінь 1944 року фронт відійшов. Василя перепоховали за християнськими законами. На поминках люди знову говорили, за що його було вбито. В Риманові був концтабір з євреями та військовополоненими. А за декілька днів до того, як заарештували батька, той концтабір був уночі розпущений. Варту побили, а в’язні з концтабору втекли. Їх знайшли в лісах, щоправда, не всіх. «У нашому лісі під горою був великий яр. І кажуть, що в тому яру були бункери, де познаходили тих полонених, − розповідає далі Надія Василівна. − Вважалося, що той ліс належав нашій родині, відтак тато був до того причетний. По-друге, тато активно займався політикою, дуже хотів незалежності і становлення Української державності. Щоб Лемківщина була українськими землями, а не польськими, щоб дітей навчали українські вчителі. Ще за життя батько з громадою постаралися, аби з Риманова прийшла україномовна вчителька в нашу школу, а поляка, щоб вигнали». Але це було ненадовго… Одного вечора вчительку вбили, як вона поверталася додому. Однак за такі вчинки Василь Демчук удостоївся особливої ненависті з польського боку.

ФРОНТ У ВИСЛІЧКУ

Почалася війна…Коли Надії Василівні було 9 років до села Вислічка прийшов фронт. Було це у липні 1944 році. Лемкиня пам’ятає, як їхніми полями й садом йшли цілі ширенги солдат радянської армії з гвинтівками на плечах. В їхньому саду тоді й дислокувалися війська радянської армії, де вони залишили незліченну кількість ящиків з кулями. Пам’ятає, як в цей день повітряні сили німецької армії тікали від літаків радянського фронту, які гнали їх з тилу. Тоді командування загоном наказало родині покинути свою оселю і перейти на інший бік села. «Наш кінець села називався вишній, а нам було наказано тікати на нижній, – пригадує Надія Демчук, – оскільки на території нашого господарства буде проходити фронт, ритимуть окопи і закопуватимуть канони(гармати). І почали на наших луках копати рови. Пам’ятаю, як бабуся моя кричала, мовляв, що ви псуєте мені тут землю, але воїн відкинув її на землю, і старенька, плачучи, пішла до хати. Нам відразу сказали негайно збиратися, бо тут буде стрілянина, бомбардування і скоріш за все у вогні згорить наша хижа. Нас на фіру поскладали. Мама поїхала з нами (дітьми) на другий кінець села, де жила татова сестра». Батька вже на той час було вбито. Як їхали до тітки селом, то дощові потоки були незвичного для дитини червоного кольору, а обабіч дороги і на самому шляху лежали розкидані голови, а той цілий солдат у шинелі – побиті німці. У тітки сім’я сховалася у пивниці (підвалі). «Наша хата на горбочку була, тому ми увечері від тітки бачили, як там стріляють з канонів і повсюди сипався вогонь, – розповідає переселенка. – Хоча й наша хата була дерев’яною, але крита гонтами, а не соломою, тому й вціліла. Бабуся не поїхала й була на час фронту у хижі. Казала: «Нема Василя, не буде хижі, то й мене не треба».

Фронт був недовго. Потім війська зібралися й пішли далі на захід.

ПОВОЄННИЙ ЧАС. ЛЕМКІВСЬКІ «РУЇНИ»

Скінчилася війна і сім’я повернулася додому. На відміну від інших родин, хата у Демчуків була. Треба було знову починати жити. «Мама взяла наймитів, які орали і сіяли в полі, косили. Худоби, щоправда, було вже менше, бо ще раніше партизани забрали». По селу все частіше ходили чутки, що з лісу приходять бандерівці. Попереджали, що хто дасть їсти партизанам, того поляки будуть розстрілювати.

ПЕРШІ «ДОБРОВІЛЬНІ» ПЕРЕСЕЛЕННЯ ЛЕМКІВ

Справжнє горе, що випало на долю лемків, почалося одразу після війни. Лемки нічого не знали про підступний план шовіністичної влади комуністичної Польщі насильницьким способом вирішити українське національне питання, ліквідувавши багатовікову українську етнічну територію на південних і східних окраїнах Польщі. Саме це й передбачали польсько-російські домовленості 1944 року. «А в той час, починаючи з кінця війни у 1945 році, вже ходили по селі і записували тих, хто хотів їхати на далеку Україну, – говорить лемкиня. – Казали: «Їдьте на далеку Україну, там так добре жити, що ковбасами плоти городять». В селі були такі сім’ї, яким хати під час війни згоріли і вони не мали нічого: худоба, хата згоріли, а якось треба було жити. «А якщо на Україні так добре, – міркували тоді лемки, – то воно й краще записатися добровільно. Рідний брат батька Стефан повернувся з Німеччини у 1945 році, після того, як остарбайтером був вивезений на примусові роботи. Стрийко Стефан, одружившись з нашою кухаркою Феньою, вирішили записатися і поїхати на далеку Україну. З ними поїхала бабуся. Від того часу ніхто не знав, де вони поїхали і що з ними далі було».

ОСТАННІЙ ВЕЛИКДЕНЬ НА ЛЕМКІВЩИНІ. ВИСЕЛЕННЯ…

«Ми тоді жили небагато… Було таке, що на стіл ставили одну миску і кожен мав свою дерев’яну ложку», − добре пам’ятає повоєнний час Надія Демчук. Як з мамою йшли до церкви, то дівчинка чула, як люди між собою говорили, що той поїхав на Україну, а той не хоче. «Сусід Семен Матвійців весь час кричав: «Не поїду! Хай мя навіть ту застрілять, а свою хыжу я не лишу!» (потім він проживав у селі Курники неподалік від Тернополя). І всі люди стали галасувати, мовляв, ми не поїдемо».

У квітні на Великдень, коли після святкового богослужіння родина зібралася за пасхальним столом, побачили, що нараз прийшло до села військо в шинелях з фузіями на плечах. «Вони прямували до нашої хати, – пригадує Надія Демчук. – Мама тоді в крик: «Забили мені Василя, тепер по Фиська (другого чоловіка) прийшли!» Солдати увійшли до хати, вигнали всіх на двір, кажуть: «Запрягайте воза, збирайтеся на далеку Україну». Фисько почав запрягати фіру, бо він боягуз був, а мама сказала, що не поїде. Підійшов поляк та й мовить, що як пані не поїде, то зроблю їй те, що зробив сусідам Сентикам. Фисько побачив, що сусіда застрелили і каже мамі: «Збирайся, бо як тебе застрелять, що я буду робити з твоїми дітьми?!» Ганна Демчук голосила: «А де ми шытко(все) подінемо?» Проте згодом родина вже збиралася. Поляк сказав, що нічого з собою не брати, тільки вбрання для дітей. Ганна Демчук (мати) виносила на фіру перини, верети, подушки. Взяли з собою масничку, образи, ложки, миски, приготовану на паску їжу, шафу, прив’язали одну корову до воза, а коня запрягли. Сім’я сподівалася, що незабаром зможе повернутися додому, тому деякі речі закопували у вимощену соломою яму, а всі двері в хату позамикали на ключ, вікна позабивали дошками, щоб за їх відсутності люди тут не наробили шкоди. Розпустили всю худобу, вівці, птицю.

Сім’я вже їхала фірою, а позаду них йшов польський конвой. Їхали селом-пусткою, де людей вже нікого не було, тільки якось страшно ревла худоба і кричали інші свійські тварини. Все вказувало на те, що тут виїхали вже давніше. У сусідів вже нікого не було, ревіла голодна худоба, двори стояли розбиті. Сім’ю Демчук вивозили вже в останню чергу, бо їм до кордону було лише 15-20 км, а спочатку везли людей з північної Лемківщини. «Заїхали ми за село, в сусіднє поселення, що називалося Тернавка (сьогодні там вже ліс, нема навіть і сліду, що раніше тут люди мешкали), − говорить лемкиня. Потім проїхали ще два села і прибули до Заршина – найближча залізнична станція». Біля Вислічка не було залізниці, адже ця місцевість була дуже гористою.

СТАНЦІЯ ЗАРШИН. ОЧІКУВАННЯ ПОТЯГА В УКРАЇНУ

На станції панувала атмосфера жаху. Найбільше голосили старі люди: «Мої гори, мої бескиди, дороги, Карпати, будьте здорові!». Ревла голодна худоба. Ганна Демчук пропонувала чоловікові повернутися фірою додому, поки того потяга ще не було, поїхати і взяти ще чогось, бо ж все там залишилося. Дорослі вернулися…То була відстань у25 км. Діти сиділи на привезеному сіні, їли те, що з Пасхи було, плакали. «То був 1946 рік, мені виповнилося 10 років. Коли вже смеркалося, на станції зчинився страшний крик: «Горить наше село!» Глянули…полум’я аж до хмар – ціле село горить, а якраз же туди поїхали батьки». На станції вже не було місця – люди один на одному сиділи. А зі всіх сіл продовжували й далі з’їжджатися цілі каравани. У вервичці фір їхала й Демчукова. Батьки розповіли, що навіть не доїхали до села. В сусідніх селах Полави, Синява жили й польські родини. Сільські поляки любили лемків. Вони просили батьків виїхати вранці, бо попереджали, що вночі їх можуть постріляти лісові. Останні не хотіли, щоб лемки їхали на далеку Україну. Партизани казали: «Ліпше вас тут постріляти, аніж везти туди до колгоспу на Україну». «Батьки десь там у поляків заночували і аж надранок виїхали».

Люди сиділи на тій станції вже декілька днів. Коли приїхав потяг, знову був страшний крик і голосіння. Тут вже шандарі казали ладуватися у вагони. Польський жандарм показував пальцем, хто і у який вагон повинен йти. Перед тим, родини називали своє прізвище і зазначали, що вони залишили на Лемківщині. То був такий своєрідний реєстр. «У наш вагон завантажили 7 чи 8 родин, − говорить про той день Надія Демчук. − А кожен же ще з собою мав щось: хто шафу, хто скриню. Ми були аж під самою стелею, вже й не було чим дихати».

ЗУПИНКА В УКРАЇНІ – САМБІР.

«Проїхали ми через Сянік, невдовзі потяг зупинився. Мабуть, що вже кордон перетнули, бо до нього було лише 10 кілометрів. Нам сказали, що «п’єц» відправився за іншими вагонами з людьми, а ми тут будемо стояти на станції(потім дізналися, що то був Самбір)». Всі вагони потяга були напхані людьми, а два останні в хвості поїзда були призначені для інвентаря. Там перевозили людське добро, хто що встиг захопити у поспіху із собою. З речей родини Демчук там були млинок, борони і плуг. Був вагон і для людської худоби. На станції Самбір сім’я вперше за довгий час поїла. Потім всіх знову попакували до вагонів і повезли аж до станції Великі Бірки.

НОВА ОСЕЛЯ НА ТЕРНОПІЛЬЩИНІ

У селі Великі Бірки Тернопільської області людей викинули з вагона і сказали йти по селах, шукати собі хату. Сільська рада водила і показувала пусті будівлі, які поляки залишили перед від’їздом у Польщу. «Лемківські родини Рожко, Демчук, Когут, Бучок, Дзензель, Скирпан і ми мали знайти тут собі домівку». Родині хати не вистачило. Потім місцева влада згадала, що є ще один будинок на колонії (хуторі). «То була новобудова, яка не мала ні вікон, ані дверей, − описує нове помешкання лемкиня. − Поруч з нею на подвір’ї стояв згорілий під час війни хлів. Це обійстя належало поляку, який переїхав зі Скалата, побудувався, а потім виїхав до Польщі». Хата 2 роки стояла пусткою. Люди розібрали собі солом’яний дах як паливо в піч(в цих краях не було поблизу лісу). «Я маєток лишила, хату з покоями, а ви мені даєте пустку!» − голосила Ганна Демчук. Перший час лемківська родина спала на соломі, яку позичили у сусідів. Батьки поїхали до Тернополя, бо з’ясувалося, що туди попрямували вагони з їхніми пожитками: шафа, креденець, посуд. Потім довелося їхати за інвентарем до Збаража. Батьки забрали те все і повернулися. Вночі в хаті впала стеля. Тоді вже хтось з людей дав дошки, трохи скла, а замість вхідних дверей заставляли простір шафою. Згодом дали зерна на посів. «За наш маєток на Лемківщині вітчиму дали цілий мішок грошей. Тоді, пам’ятаю, кінь коштував 50 тис. злотих …Вітчим прийшов з папером до каси і приніс на плечах мішок грошей, а у 1947 році він з тим мішком пішов знову до каси і вже приніс грошей тільки в кулачку».

«ЗАПРОШЕННЯ» ДО КОЛГОСПУ

Ну й так почалося життя вже тут на Україні. Посіяли, зібрали... «А тоді приходить Петро Вовна, то був такий чоловік на селі, що податки збирає. Каже: «Плати податок за поле». Мама плаче, що нема чим, тут діти голодні. А він говорить, що тоді пишіть заяву до колгоспу. Родина не мала уявлення, що таке колгосп. Мати відмовлялася йти до колгоспу. «Підете», − переконливо заявляв представник місцевої влади. Фисько (вітчим) вмовляв маму: «Ганцю, заб’ють тя! Кажуть, що тут людей до Сибіру вивозять. Якийсь Сибір є, повідають, що там люди замерзають, же там зима бардз велика. Та й вивезуть тебе! Кажуть, з Бірок багато людей вже вивезли до Сибіру». Мама тоді лише плакала».

Вночі сім’я радилася, що робити далі. Ганна Демчук хотіла повернутися на Лемківщину. «Фиську, а домів коли поїдемо? Я домів хочу поїхати. Там своє поле. Тут лісу нема, тут повітря не таке. Тут чужі люди, вони з нас сміються, бо ми не так бесідуєм. Вони повідають, що ми приїхали на їх землю. Та ми не приїхали, то нас вигнали. А мені ніхто не вірить, що нас вигнали. Фиську, моє серце не витрима. Лем же домів», − постійно бідкалася жінка. Лемки збиралися й весь час говорили поїздку на батьківщину. Але так було рік, два, три, а потім зрозуміли, що вже того не буде і на всіх вже чекає колгосп.

За якийсь час прийшов знову Петро Вовна й каже: «У вас телятко родилося, ми його заберемо або заріжте, то ми заберемо м'ясо й шкіру». «Мама сказала, що не дасть теля, а виростить собі ще одну корову, а потім її продасть».

Потім приходив до Демчуків депутат районної ради і примушував записатися до колгоспу. Сім’я відмовилася. Так приходили декілька разів, пхали ручку в руки. Навідувала їх і ціла бригада. «Мамі аж руки викручували, щоб підписала. Вона пояснювала, що неграмотна і хрестик не може поставити, тоді за вітчимом бігали. Він тікав з дому в той час, коли вони приходили».

(НЕ)ПРИЙНЯТТЯ УМОВ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ

«Голова сільради Худзій Йосип був добрий чоловік. Він поміг вітчиму влаштуватися на роботу на залізничну дорогу, колії ремонтувати, а мамі порадив піти у колгосп, бо інакше жити спокійно нам не дадуть, − пригадує Надія Демчук життя в Україні у 1948 році. − Потім того голову сільради розстріляли бандерівці у його ж хаті на очах жінки і сина. То була така політика, щоб ніхто не служив «совєтській власті».

Ганна Демчук пішла до колгоспу. Працювала на полі біля своєї хати, сім’я орала своїм плугом, їм давали насіння буряків, показували, як його й що робити. Діти пололи, проривали, сапали той колгоспний буряк.

Тоді 1946 року приходили за тим, щоб діти йшли до школи. «Ходила до школи тільки я, бо була найстарша (10 років), а решті дітям одягу не вистачало. Ходила до школи босоніж, писали чорнилом з бузини. В першому класі я сиділа за одною партою з дівчиною, теж переселенкою, тільки з Любачівського повіту. Я дуже хотіла вчитися, але до школи йшла лише, коли заморозки починалися, а так на полі робота була». Так було аж до 7 класу. Потім дівчина, ще будучи неповнолітньою, почала працювати судовим виконавцем. Не маючи метрики, паспорта, свідоцтва про народження, вирішила заробляти життя не такою важкою працею як у колгоспі. На роботу брав суддя, виходець з Лемківщини (з Жукова) Кітик Данило Іванович. Він ще й не встиг навчитися говорити українською. «Так я вибралася з тих злиднів. Вчила кодекси, інструкції, виконувала по селах судові рішення, вчилася заочно. Потім вже переїхала працювати в Тернопіль».

БАТЬКІВСЬКІ ЗАПОВІТИ

«Я дуже тата любила і до сьогодні живу батьковими заповітами і виконую їх, – каже Надія Демчук. – Він помер за любов до української Лемківщини. Любила й рідне село, до якого якась невідома сила мене постійно тягне».

Старше покоління довгий час тужило в Україні за рідними бескидами. Люди так і доживали до смерті в надії повернутися на свою землю. Молодим, звісна річ, було легше пристосуватися до нових умов, проте любов до батьківських споконвічних традицій, історії карпатського краю вони зберегли у серці назавжди, а пронісши її крізь роки, продовжують передавати дітям та онукам батьківські заповіти.

ПІСЛЯМОВА

Хоча й лемки багато років після насильницького переселення жили у скруті, приниженні та обмеженні прав, важкі економічні та політичні умови не завадили їм відстояти своє національне осердя, не втратити віру предків та їх традицій. Лемки – це етнос, який довів свій стійкий імунітет проти полонізації та радянізації авторства ворожих режимів.

Сьогодні тисячі лемків й досі не можуть збагнути, чому їх тоді силоміць виганяли із власного дому, а десятки тисяч родин і дотепер через стільки років шукають один одного по світах після нав’язаної їм розлуки.

Щорічна ватра у селі Ждиня («Чекай мене» у перекладі з лемківської говірки) консолідує лемків, збирає їх з усіх куточків України на етнічне фестивальне святкування, що простягається на декілька гектарів.

Надія Василівна інколи сум за рідним краєм та нещастя своїх братів-лемків переливає у віршовані рядки.

Я з родини Демчука,

Село моє Вислічок,

Хата під лісом Явірник,

Сад, а під ним потічок.

В квітні 46-м році

Їхали в Заршин до потягу.

Їхали тоді цілі каравани,

Хто кіньми, коровами, биками.

Цілі села люду

На станцію звалили.

Люд ридав, прощався з горами.

Все майно там залишили і харчів не мали.

У Заршині в вагони пхали

По 6-8 родин, які стільки ж людей мали.

В товарняках нас всіх везли та ще й світла не дали.

А щоб не втекли, то вартували.

Як з села виїжджали,

То ще ся лемки оглядали,

А вже всі наші хати –

В димі, полум’ям палали.

От із Польщі на Вкраїну

Ми – діточки і мама – приїхали.

Нас на станцію Великі Бірки викинули.

Нічого їсти не дали.

Шукати хату в селах приказали.

Нас воші кусали, а хліба і цвілого ми вже не мали.

Привезли одну корову, тим молоком і виживали.

По дорозі ходили – маму виглядали.

Прийшли мама Ганнуся, впали і гірко ридали.

«Діточки, хати нема», – крізь сльози сказали.

«Є глиняна розвалюха – без даху, вікон і дверей»,

«Іншої нема», – сказала сільська рада.

Отака-то була тоді влада.


2013-05-21 00:15:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар