Ціна свободи - Україна Incognita
Ігор Дерев'яний

Cтарший науковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»

Ціна свободи

Український народ не сприймав радянську владу своєю, попри те, що вона представляла себе народною, борцем за права і свобод «трудящих»: селян та робітників...

«Коли якась влада, якийсь уряд

починають дуже драстично

відбирати в людей їхні права,

люди мають право боронитися.»

Блаженніший Любомир (Гузар)

Український народ не сприймав радянську владу своєю, попри те, що вона представляла себе народною, борцем за права і свобод «трудящих»: селян та робітників. Але після багатьох років війни українські селяни – переважаюча частина українського суспільства, повіривши у гасла та у політику НЕП (Нова економічна політика), склали зброю та повернулися до мирного життя.

Чи усвідомлювали вони, що за ідеологією комунізму селянство трактувалося як пролетаріат нижчого ґатунку, що тяжіє до приватної власності (адже лише за таких умов можливий оптимальний розвиток сільського господарства)? Очевидно, ні. А згідно з доктриною «класової боротьби», вони мали бути знищеними ще й за високий рівень національної свідомості, котра проявилася у довготривалій боротьбі за Українські державність (1917–1920 рр. – організована боротьба, 1920–1924 рр. – партизанська боротьба).

В 1927 р. відмовилися від “нової економічної політики” та почато курс індустріалізації (читай мілітаризації) – розвитку важкої промисловості. Котру, за планами партійців, повинні були підтримувати селянські плечі, постачаючи до міст харчі. Для зручності організації такого постачання режим розпочав на селі колективізацію, створюючи державних сільськогосподарських підприємств – колгоспів та радгоспів.

Здійснення цих планів відбувалися вже звичним способом – репресіями. Розпочалося розкуркулення селян – найсвідоміших та найактивніших. Згадує Віктор Нагурний (1919 року народження з Хмельниччини – очевидець Голодомору): «Я це пам’ятаю дуже добре, як виселяли куркулів. В 30-му році ми сиділи на вікні. А мороз був 28-30 градусів. З сусіднього села, за2 км, везли куркулів. На «ґринджолах» [сани без бокових бортів ‑ І.Д.] 3-4 дітей накритих периною. Пір’я з перини збилося на ноги і діти залишилися під домотканим сукном. І кричать від холоду. А за ними біжить мати-куркулька, молода жінка, років 25-30: змучена, в кожушині та червоною хусткою оперезана. І вона ... от я сам розчулився ... плаче, бо вона не може нічим помогти своїм дітям. Їх везли15 км. Це все спеціально робилося на їх погибель. Везли їх до залізниці, де стояв товарняк. І цілий місяць – до Сибіру. Кого вони туди привезли?»

Створення колгоспів супроводжувалися конфіскаціями худоби, сільськогосподарського приладдя. Людей насильно, під страхом виселення, записували до колгоспів. Все перевернулося у селах: професіонали поїхали до Сибіру гинути від холоду та голоду, ледарі-бідняки, колишні чорнороби, постали керувати сільськогосподарським процесом, а середні селяни стали чорноробами.

Часи червоного терору повернулися. І логічною реакцією українського населення було чинити опір. З 1926 р. відбувалися поодинокі виступи проти репресій, які радянські спецслужби класифікували як «бандитизм». Насправді, Україною ширилося «робінгудство», коли селяни відбирали націоналізоване комуністами майно. Попри жорстокі придушення, селянський рух набирав обертів. Спочатку по всіх районах підрадянської України виникали невеликі групи повстанців, згодом вони перебирали під свій контроль цілі села, а то й по декілька сіл. Повстанці виганяли радянську владу, убивали партфункціонерів.

На піку виступів на початку 1930 р. селянський повстанський рух набув організованості:  окрім соціальних вимог припинення економічних репресій, почали висувати суто політичні вимоги: «Геть комуністичну владу!», а на Правобережжі повстанських рух перетворився на визвольний, коли головною ідеєю селян стала незалежність України – «Хай живе самостійна Україна!».

Весною 1930 р. найбільше повстання охопило Дніпропетровщину. Групи селян, озброєних вогнепальною зброєю, планували захоплення Павлограду, звідки хотіли розгорнути повстанський рух та об’єднати розрізнені загони. Влада відповіла репресіями – підрозділи ҐПУ, комсомольців та міліції намагалися придушити ці виступи. Проте рух опору був настільки масовим, що комуністам довелося мобілізовувати й військові підрозділи кавалерії, а подекуди, й артилерію.

Розрізнені, недисципліновані, погано озброєні селяни зазнавали поразок, проте запал боротьби залишався високий. Його підігівала жорстокість чекістів, котрі часто розстрілювали на місці полонених. Повстанський рух так і не вдалося остаточно придушити, поодинокі виступи тривали й до 1932 р. Останнім ж акордом антиукраїнської політики комуністів для упокорення українських селян став один з найбільших та найцинічніших злочинів – Голодомор 1932‑1933 рр. – геноцид українського народу.

Українські селянські повстання, хоча й були стихійними, проте показали: навіть в умовах тоталітарної окупації, людина здатна на останній порив честі – відстоювати добро у хаосі зла.

2013-08-08 01:30:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар