Чи треба наслідувати тоталітарних вождів - Україна Incognita
Україна Incognita » Полеміка » Чи треба наслідувати тоталітарних вождів

Чи треба наслідувати тоталітарних вождів

Володимир ЛЄСНОЙ

Зізнаюся, що тема газових угод Юлії Тимошенко для дискусії з Ігорем Лосєвим здалася мені надто вже незначною й нецікавою. Крім того, читаючи в Інтернеті найвідоміші закордонні газети, я практично не зустрічаю там дискусій між авторами, котрі співпрацюють з однією й тією ж газетою. І, напевно, це не випадково, оскільки більшість солідних газет публікують різні точки зору, і внаслідок цього виникає небезпека ведення безперервних і нескінченних дискусій усередині однієї й тієї ж авторської групи. Цей закордонний досвід можна було перейняти й нам. Якщо кожний автор «Дня» викладатиме свою власну точку зору, не «чіпаючи» колег поіменно, то читачі розберуться самі, хто й у чому має рацію. Тому, не бажаючи заглиблюватися в дискусійні нетрі, я хотів би порушити лише декілька спірних питань і зі свого боку закінчити суперечку, запропонувавши І. Лосєву «бойову нічию».

Щодо твердження І. Лосєва («День» № 147-148) про те, що програшну газову угоду Тимошенко уклала тому, що не знає російської історії, специфіки російської свідомості й особливостей національного характеру росіян, слід зазначити, що керівники іноземних держав перш ніж відвідати Росію для укладання важливих економічних або політичних угод, звісно, не сідають за вивчення російської історії й усього того, що можна було б назвати «російською ідеологією», інакше їм не вистачило б часу для виконання своїх головних обов’язків. Для російської, китайської, німецької й інших ідеологій, а також для інших переговорних тонкощів існують експерти. Ті політики й підприємці із закордонних країн, які уклали вигідніші газові операції з Москвою, навряд чи знали «російську ідеологію» краще, ніж Тимошенко, котра виросла й здобула середню й вищу освіту в русифікованому Дніпропетровську, має російських родичів. Свого часу Тимошенко змогла добитися від Путіна припинення своєї кримінальної справи, пов’язаної з Олійником, — тож річ явно не в незнанні ідеології. Біда в тому, що у наших політиків особисті й кланові інтереси часто переважають над національними; ймовірно, тому вони й люблять вирішувати державні питання в Москві без експертів, на зустрічах «сам на сам» з кремлівськими лідерами. Унаслідок чого й з’являються на світ усілякі «трагічні помилки».

Що стосується «соціальної близькості», то Тимошенко близька Путіну точнісінько в тій самій мірі, що й Янукович. Вони — продукт зрощення радянського соціалізму з диким капіталізмом; бурхлива епоха винесла їх на поверхню. Незважаючи на гостру боротьбу між собою за вплив, вони надзвичайно близькі «соціально», й не випадково всілякі тушки, перебігши з одного табору до іншого, чудово уживаються з новими братами по класу. Вони не мають жодних моральних і соціальних проблем на новому місці — доти, доки влада не переходить до протилежного табору й знову треба намагатися змінити політичну орієнтацію.

Постійні скарги українських патріотів на «погану» ментальність українців уже починають набридати більшості цих самих українців. Іще Симон Петлюра з цього приводу (вже після остаточної поразки) висловлювався в тому сенсі, що треба навчитися працювати з такими українцями, які є, бо інших нам ніхто не зробить. І кому як не інтелігенції слід було б взятися за виправлення «поганої» ментальності українців? На жаль, значна частина наших інтелігентів уміє лише засуджувати, ганьбити тощо, а в такий спосіб нікого не переконаєш.

Наприклад, чим зліше й частіше паплюжать «противсіхів», тим більше цих противсіхів стає.

І. Лосєв пише, що я не розумію (на відміну від догадливих європейців), що в справі Тимошенко проглядається прагнення влади «політично знищити» Тимошенко.

Шанований мною опонент не дуже уважно прочитав мою статтю. У її передостанньому абзаці моя думка про справу й арешт Тимошенко викладена досить чітко.

У той же час, добре відомо, що боротьба з корупцією й політична боротьба часто переплітаються й у розвинених демократичних країнах. За відомими політиками стежать, копирсаються в їхніх біографіях, службовому й особистому житті, і якщо знаходять що-небудь істотне, то прагнуть завдати якомога більшої шкоди репутації, а в ідеалі й геть «знищити». Звісно, боротьба на «знищення» в демократичному суспільстві має свої специфічні риси. А найпевніший засіб проти цього — не мати «скелетів» у своїй біографії й своєму послужному списку.

У той час, коли в Україні лише ще намагаються «знищити» Тимошенко, американський суд успішно перетворив на політичний труп відомого французького соціаліста Стросс-Кана, який мав намір боротися за посаду президента Франції. У Німеччині політичні опоненти й ЗМІ зовсім недавно «знищили» міністра, одного з керівників правлячої партії та найімовірнішого наступника Ангели Меркель Карла-Теодора цу Гуттенберга. Отже, справа не в самій спробі «знищити», а в тому, як це робиться: якими засобами і з якими наслідками. Кримінальні й інші переслідування корумпованих (і не дуже) політиків у розвинених демократичних країнах ведуть до зміцнення демократії, а не до її звуження або знищення — в цьому й полягає головна різниця.

На жаль, уявлення про справедливе правосуддя у наших політиків (і їхніх прибічників) змінюються залежно від того, при владі вони чи в опозиції.

Якби Україна була розвиненою демократичною державою, розслідування горезвісної газової угоди мали б розпочатися за гарячими слідами — в парламенті й інших органах. Цілком можливо, що в деяких західних країнах після подібних дій глава уряду був би змушений піти у відставку й розпрощатися з політичною кар’єрою. Наприклад, у Японії міністр подав у відставку всього лише через невдалий жарт перед журналістами та пересічними громадянами. Згідно з такими суворими вимогами, добрячому десятку наших політиків треба було б зробити собі харакірі.

У західних країнах досить добре налагоджена система національної безпеки, одним із завдань якої є ретельна перевірка осіб, які претендують на найвищі посади в державі, та реакція на їхні неадекватні дії.

Може, надто вже вони вередливі, ці західні демократи? Ні в якому разі. Від тих, у кого багато влади, багато й вимагають; надто вже багато доль залежить від їхніх рішень.

Показовим є такий факт. Приклади для наслідування (або у випадку із Зинов’євим, Каменєвим і Риковим — для ненаслідування) затятий противник комуністів і демократ Ігор Лосєв, щодо щирості якого немає жодних підстав для сумнівів, знайшов лише серед цих-таки комуністів (радянські генерали сталінського часу, Димитров, Фідель Кастро), лише трохи розбавивши їх Степаном Бандерою. Підсвідомо І. Лосєв (як і всі ми) все ще живе в тій, старій системі, оперує її символами, використовує її чорно-білу методику аналізу. Зізнаюся, що коли я почав підшукувати відповідний приклад для статті, то й мені першим згадався саме Димитров — про цього христоматійного мужнього комуніста мені продзижчали всі вуха ще в школі.

Але важливішим є інше питання — чи не будуть наші нинішні школярі та студенти, сягнувши зрілості, все ще шукати прикладів для наслідування серед комуністичних генералів і вождів, а «російську та радянську ідеологію» знати набагато краще, ніж українську або європейську?

Під час помаранчевої революції українська національно-демократична інтелігенція опинилася практично по один бік барикад, і це був її золотий час. Але після відносної одностайності, зумовленої наявністю досить чіткої розділової лінії між «нашими» й «чужими» в перший рік помаранчевої революції, настав час посилення розбіжностей. Захопившись грою в політику, в запеклих міжусобних баталіях інтелігенція забуває про свою головну місію — нести в народ національну ідею, високу культуру (в широкому сенсі слова) та здорову мораль. Саме інтелігенція може відігравати значну об’єднувальну роль в українському суспільстві, оскільки політики лише розколюють і дроблять його далі, зокрема й такими незграбними судовими діями, як суд над Тимошенко.

2011-12-23 18:13:02

   
  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар