Чому внутрішньоукраїнські війни не були громадянськими? - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Кирило Галушко » Чому внутрішньоукраїнські війни не були громадянськими?
Кирило Галушко

Історик, етносоціолог.
Голова Всеукраїнського наукового гуманітарного товариства

Чому внутрішньоукраїнські війни не були громадянськими?

Це був свій хатній Вєтнам чи Афган: дурна незрозуміла війна проти «чужих», але чомусь на своїй землі. Але хто «чужий», визначали завжди не ми.

Ідея «історичного примирення» співгромадян однієї держави - ситуація цікава, але не надто актуальна у світі європейської політкоректності. Бо ж одразу зазначимо, що європейські клопоти з історичної памяті - не внутрішньодержавні, а міждержавні. Європа - конгломерат націй, які воювали між cобою протягом століть, і рештки старшої генерації електорату взаємно відстрілювала себе ще у 1939-1945. Але треба триматися разом. І якщо претендуєш на членство, то покажи своє «єдине обличчя». Україна такого обиччя поки не має. Такий собі дволикий Янус, але наскільки ця його дволикість вимучена? Може це одне лице? Тільки як його упіймати і накреслити на тому шаржі «європейської спільноти»?

Усі «нормальні люди», - «не екстремісти», - мусять знайти в собі достатньо доброї волі і бажання до взаємопорозуміння щодо минулих конфліктів і, суто за Фрейдом, знайти собі компенсацію - визначення того «спільного приємного минулого», яке видається запорукою взаємної сучасної втіхи чи емпатії опонентів. «Ви билися між собою 70 років тому? - Але ж 300 (600) тому ви воювали разом проти спільного ворога!» Згадуємо: усі наші хлопці руськи-русинські билися під Синіми Водами проти Золотої Орди (навіть не проти наших співгромадян - кримських татар, тому взагалі без образ), під Грюнвальдом-Танненбергом-Жальгірісом проти німецького Ордену. (А раптом Німеччину образимо?) Під Оршею ті ж самі люди сто років по тому накидали московитам - росіянам буде образа... Вони, росіяни, поки не в Європі, але ми щодня відчуваємо їхній поганий настрій.

І тут, змиримося, - що для нас може бути добре, для Європи - вже поганенько! Билися, наприклад, усі христянські нації супроти мусульман, але ж тепер мусульмани - активна складова європейського суспільства, і «підйом теми» може бути неполіткоректним...

Є події, які породжують конфлікти, і є такі, які не збуджують пристрасті. Але негативні емоції щодо минулого можна ділити за мірою «дратівливої інтенсивності» залежно від того, скільки генерацій вашої родини вони зачепили (а це можуть бути дуже криваві і болісні розрахунки - як мені знайти потвору, яка стуканула на прадіда у 1938? Потвора вже померла (та й (по архіву) не одна була), але ж нащадки існують і можливо своїми прадідами також пишаються... - Сваритися з ними чи ні?); наскільки давно це відбулося; чи бачимо ми сьогодні такі смисли спільного безконфліктного існування з нащадками колишніх ворогів, аби запропонувати їм взаємне пробачення і спільний проект на майбутнє. Але! Ця схема також не проходить. Міжукраїнські конфлікти ніколи не були суто міжукраїнськими.

Львівський журналіст Євген Борисов, запитуючи мене про варіанти порозуміння, згадував певний приклад з Іспанії, коли жертвам обох сторін громадянської війни 1936-39 зробили спільний меморіал. Тема хороша, але в Україні не було за останні сто років (якщо не 500) жодого внутрішнього конфлікту в «Україні як державі» без участі «третіх сторон». Україна не була усталеною країною/державою до 1991 року від часів Мазепи. Та й до того не мала суто внутрішніх конфліктів. Гетьманат мав щонайменше трьох шефів-"підривників".

Іспанська громадянська війна - також не обійшлася без СРСР та Італії-Німеччини, але Іспанія була сотнями років суверенна європейська держава. Це була лише її власна війна.

«Помирити» українців від Львова до Луганська за останні 70 років особливо "важко" через те, що вони вкрай зрідка один одного ображали, «мочілі», сперечалися і взагалі бачилися. Міжукраїнські конфлікти - то не була наша хатня громадянська війна. Переважно "полярні" українці взагалі особисто не бачилися у ті часи, коли хтось когось вбивав, і не завдавали безпосереднім дідусям-бабусям сучасних хлопів з Дрогобича і пацанів з Ясинуватої фізичної шкоди. Звісно, радянські українці були присутні в усіх репресивних машинах, які ламали хребет і своїй Східній, і потім Західній Україні. Західні українці за старою українською народною звичкою (як і східні перед тим) намагалися позбутися усіх ворожих влад, у тому числі представлених своїми співвітчизниками. І що?

Усі наші «внутрішньоукраїнські війни» взагалі не були українськими. У 1917-1920 більшовики, а згодом денікінці відновлювали тут Неподільну Росію, а у 1920 поляки - Історичну Польщу, у 1939-1945 Гітлер, Сталін і Рузвельт малювали тут свою «геополітику», яку саме ми тепер і намагаємося «перемалювати» на якісь «внутрішньонаціональні порозуміння». Біса! Не так питання ставиться! Ці війни і суперечки не були нашими війнами. Це був свій хатній Вєтнам чи Афган: дурна незрозуміла війна проти «чужих», але чомусь на своїй землі. Але хто «чужий», визначали завжди не ми.

2012-06-21 08:45:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар