Борис Мартос - Україна Incognita
Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

Борис Мартос

20 травня 1879 народився видатний український політичний діяч і економіст, кооператор і педагог Борис Миколайович Мартос (1879-1977), Голова Ради міністрів Української народної республіки (УНР) в квітні-серпні 1919. Виходець із давнього козацького роду Мартос. Закінчив класичну гімназію в місті Лубни (нині Полтавської області). У 1908 закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету. 

З 1899 брав участь у діяльності нелегальної Української студентської громади Харкова, в 1900 був делегатом Першого Українського студентського конгресу, що проходив в Галичині. У цей же період познайомився з Симоном Петлюрою. У 1901 був заарештований за участь у студентській демонстрації і висланий на два роки з Харкова під нагляд поліції. Жив у Полтаві, де продовжував брати участь в українському національному русі, займався пропагандою серед селян. У 1901 був учасником підпільної конференції Українських студентських громад в Полтаві.

У 1903 повернувся до Харкова, де знову брав активну участь у діяльності Української студентської громади. Півроку перебував в ув'язненні за членство в Революційній Українській Партії (РУП, перша активна політична партія на Центральних і Східних Українських Землях, заснована 11 лютого 1900 в Харкові діячами студентських громад Д. Антоновичем, М. Русовим, Л. Мацієвичем, Б. Камінським, П. Андрієвським, Ю. Коллардом, О. Коваленком, Д. Познанським й ін; як підпільна революційна партія. Постання РУП було завершенням попередніх спроб створення політичних організацій таких, як Братство тарасівців, соціал-демократичний гурток І. Стешенка й Лесі Українки, Українська Національна Партія, які поривали з тогочасним українським аполітичним культурництвом й українофільством та започатковували політичну діяльність). Брав участь у транспортуванні шрифтів для нелегальної друкарні, двічі оголошував голодування. Після звільнення вступив у створену на основі РУП Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП або есдеки, з'явилася в результаті розколів в РУП, на самому початку налічувала близько 3000 чоловік. Лідерами партії стали Винниченко, Порш, Антонович і Петлюра). Брав участь у розробці її програми і в агітаційній діяльності.

Переїхавши на Волинь, в 1909-1911 працював старшим інструктором кооперації. У 1910 перебував на практиці в Волзько-Камському банку в Києві. У 1911-1913 керував фінансовим відділом Управління Чорноморсько-Кубанської залізниці, входив до дирекції Кубанського кооперативного банку (1913), при цьому викладав українську мову і літературу в нелегальному гуртку школярів. У 1913-1917 - інспектор кооперації у Полтавському губернському земстві.

Після Лютневої революції 1917 став одним із провідних діячів УСДРП, 21-22 травня керував роботою Українського національного з'їзду Полтавської губернії. У червні 1917 увійшов до складу Центральної ради і Малої ради. На І Всеукраїнському селянському з'їзді обраний до складу УЦР, член Малої Ради від фракції УСДРП, член і заступник голови ЦК Селянської Спілки (організація, яка об'єднувала незаможне селянство в Україні 1917-1919.), редактор тижневика УСДРП «Воля». З 15 липня по серпень 1917 - генеральний секретар по земельних справах, потім товариш генерального секретаря по земельних справах. На відміну від інших соціалістів, виступав проти скасування інституту земельної власності. Попереджав, що такий крок спричинить земельну анархію: «кожний селянин буде брати для себе землі стільки, скільки йому захочеться, посилаючись на те, що земля є всенародна». Відстоював думку, що «широке громадянство просто не доросло до соціалізму», «селяни розуміють соціалізм як перенесення майна із панського двору до свого власного». Один з авторів проекту Земельного закону. Був одним з організаторів Українського центрального кооперативного комітету (Коопцентра), з 1918 - голова правління Коопцентра. Був одним з організаторів Київського кооперативного інституту, в якому читав лекції. Був членом наглядових рад «Дніпросоюз» і Українбанки, входив до складу редколегії журналу «Українська кооперація».

За гетьманату очолював управу Українського кооперативного комітету, викладав у Київському комерційному інституті, був одним із засновників Кооперативного інституту ім. М. Туган-Барановського у Києві, членом ради директорів «Дніпросоюзу» і «Українбанку». Після утвердження Директорії у грудні 1918 - січні 1919 і в лютому 1919 - травні 1920 був міністром фінансів УНР в урядах Володимира Чеховського, Сергія Остапенка, Ісаака Мазепи. Зберіг цей пост в уряді, який сам очолював. Був призначений головою Ради міністрів УНР 9 квітня 1919 з ініціативи Симона Петлюри і під тиском лівих українських партій, незадоволених політикою уряду Остапенка. Прихід до влади лівого прем'єра викликав невдоволення правоцентристських політичних сил і сприяв спробі державного перевороту, зробленої командувачем військами УНР на Волині Володимиром Оскілком. Переворот Оскілка був швидко придушений, але вкрай негативно позначився на становищі української армії на фронті. Під час цього виступу Мартос був заарештований офіцерами, підлеглими Оскілка, але потім звільнений прихильниками Петлюри. Під час арешту рішуче відмовився визнавати законність перевороту, звинувативши його учасників у змові з більшовиками.

У травні 1919 уряд Мартоса під тиском польських військ і Червоної армії був змушений переїхати з Рівного до Галичини. Спроби уряду Мартоса активізувати проведення аграрної реформи знову викликало неприйняття з боку правих сил, що звинувачували прем'єра у проведенні «соціалістичних експериментів». В уряді склалися напружені відносини з керівництвом Західно-Української народної республіки (ЗУНР), що існувала на території Галичини. На початку липня 1919 столицею УНР тимчасово став Кам'янець-Подільський, куди переїхав і уряд Мартоса. Тривали розбіжності з лідером ЗУНР Євгеном Петрушевичем, що перешкоджали об'єднанню сил двох українських республік, привели до урядової кризи і відставки Мартоса (27 серпня) під тиском галицької сторони. Офіційно ця відставка була пояснена його перевтомою. На чолі уряду його змінив Ісаак Мазепа.

Після відходу з поста міністра фінансів в 1920, Мартос жив у Німеччині, а з 1921 - у Чехословаччині. Був членом, а потім директором Українського громадського комітету в Празі. Заснував кооперативні курси, які в 1922 були перетворені в Інститут сільськогосподарської кооперації, на базі якого була створена Українська економічна академія в Подєбрадах. З 1924 - професор, у 1923-1925 - декан економіко-кооперативного відділу. Автор праць «Теорія кооперації» (1924) «Кооперативна ревізія» (1927) і статей з питань кооперації, що публікувалися в українських (емігрантських) чеських, французьких фахових виданнях. Керував Товариством українських кооператорів, редагував «Кооперативний альманах». Після закриття економічної академії був одним з організаторів Українського техніко-економічного інституту. Брав участь у діяльності Українського економічного товариства, Української наукової асоціації, Масарикової академії праці в Празі, міжнародного Інституту кооперативних досліджень у Парижі. Керував кооперативним семінаром при Центральній спілці чехословацьких кооперативів.

З 1945 жив у Мюнхені, де був одним із засновників і ректором (1945-1949) Української економічної вищої школи, став доктором наук honoris causa. У 1948 був обраний дійсним членом Української вільної академії наук (УВАН) і Наукового товариства імені Шевченка (НТШ). Був заступником голови УВАН, директором Інституту з дослідження питань Сходу Європи. У 1946-1949 - член переселенської комісії та Головної переселенської ради при Центральному представництві української еміграції в Німеччині.

З 1951 жив у Швейцарії. У 1954-1957 був одним із засновників Інституту вивчення історії та культури СРСР, очолював його наукову раду та видавничу колегію ради. У 1958 переїхав до США, викладав в Українському технічному інституті в Нью-Йорку, на курсах українознавства, вчив дітей української мови в парафіяльній школі. Неодноразово виступав з науковими доповідями в УВАН і НТШ. З 1966 керував ініціативним комітетом з відзначення 50-річчя відновлення української державності.

Як пише Євген Андрос, завідувач відділу філософської антропології Інституту філософії імені Г. Сковороди НАН України у статті «Ідея для ХХI століття: великий кооператор Борис Мартос і сьогодення», той факт, що з 1905 і до 1920 року Б. Мартос є членом УСДРП «має велике значення для усвідомлення його світосприйняття і світорозуміння, оскільки в розділі «Теоретичні засади» програми УСДРП, прийнятої в 1905 році, записано чітко і однозначно: посилання на Ерфуртську програму (1891) Німецької соціал-демократичної партії - провідної партії Другого Інтернаціоналу, на базі якого потім з'явився Соцінтерн. А останній, як відомо, зіграв визначальну роль у формуванні нинішнього вигляду європейської цивілізації». І продовжує: «Говорячи про Б. Мартос, слід зазначити, що це був фундаментально освічений фахівець (в галузі математики та фінансової справи, української та світової теорії і практики кооперації), який в той же час мав колосальний практичний досвід організації на українських територіях різноманітних форм кооперації, насамперед сільськогосподарської. Весь його світогляд, зорієнтований на основоположні європейські цінності, як і його теоретичний і в першу чергу практичний досвід, а також робота в урядах першопрохідців української суверенної держави - урядах Центральної Ради і Директорії УНР, викристалізувалися в кінцевому підсумку в значні наукові напрацювання, насамперед у сферах кооперації та фінансової справи. (...) Підсумовуючи, слід сказати, що бачення сільськогосподарської кооперації Б. Мартосом, засноване у своїх глибинних фундаментах на перетині європейської традиції кооперативного руху ХІХ і початку ХХ ст. та української традиції в цьому питанні, теж особливо активною на початку ХХ століття, дає зразок для нинішніх організаторів сільськогосподарського виробництва та життя на селі».

Мартос - співавтор книги «Гроші Української держави» (1972). Автор праць з української історії XX століття: «Завоювання України більшовікамі» (1954); «Оскілко й Болбочан. Спогади» (1958); «Як відновлено Українську державу» (1968); «Перші кроки Центральної Ради» (1973) та ін. Похований на українському цвинтарі в Баунд-Бруку (США).

ЦІКАВІ ФАКТИ: Борис Мартос є одним із найбільш довгоживучих керівників глав держав та урядів у світі. Він також найбільш довгоживучий прем'єр-міністр української держави серед тих, хто народився в Російській імперії чи СРСР.

2015-05-20 09:42:45
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар