Архівно-бібліотечні копирсання, або як у діаспорі бережуть історію - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Устя Стефанчук » Архівно-бібліотечні копирсання, або як у діаспорі бережуть історію
Устя Стефанчук

Політолог, докторантка (Мюнхен-Львів), дослідниця та біограф Юліяна Вассияна

Архівно-бібліотечні копирсання, або як у діаспорі бережуть історію

Інколи усвідомлення власної національної ідентичності приходить до нас тільки тоді, коли ми відчуваємо себе іноземцями, а отже, чужими…

Останніми роками довелося багато подорожувати близькими і далекими світами, що колосально вплинуло на мене. До того ж, я завжди думала, що вже сформована і самодостатня особистість (в кожного буває період такої самовпевненості). Підозрюю, що навряд чи знайдеться інше, настільки ж глибоке і невичерпне джерело пізнання навколишньої дійсності. А що інше здатне  відкрити очі на світ, як не піший перехід Шегині-Медика, співбесідники в І класі потягу Берлін-Париж, нічні співи на вокзалі в Будапешті з табором циганів, або ж, автостоп з Праги до Мюнхена через 5 країн… Все це відбивається якимось загадковим сумом, сумом, що несе в собі тавро певної втаємниченості.

Як би це не було парадоксально, проте, завдяки цим мандрам я більше дізналася не про чужий світ - тих дивакуватих, незрозумілих, таких кльових і різних іноземців, а про українство в найбільш широкому сенсі слова. Направду, ніщо не викликало таких емоцій та трепету, як несподівані (чи навіть, цілком, прогнозовані) зустрічі з українцями, які траплялися на шляху. Ніколи б не подумала, що моя національна самоідентифікація та прив’язаність настільки сильно вкорінена. Як виявилося, українська мова (не вживатиму тут слово «язик» бо в контексті останніх подій, воно мені перестало асоціюватися з органом в ротовій порожнині) доведе не лише до Києва. Наприклад, будучи в Перемишлі, якось, протягом 5 днів мені випала нагода «вимахнутися» своєю польською лише двічі, а  поза тим, навіть не було відчуття, що я за кордоном (це так, щоб трохи потішити свої амбіції щодо етнічних кордонів).

Українська еміграція – це явище настільки неоднозначне та багатолике, хоч, в той же час, можна проводити цілу низку паралелей між українськими громадами у різних країнах. В цьому невичерпний міх роботи для дослідника (почуття гумору в роботі якого побажане, щоб не зварювати і не зневіритися). Побутують застереження (як на мене не завжди виправданих), буцім українська діаспора дуже закрита, особливо давнішня, і не допускає в свої ряди новоприбулих, більшість з яких воліють вливатися в чужомовні середовища через постійні чвари, безкінечні поділи (навіть коли вже ділити немає що) та непорушну ієрархію в середині української громади. Деякі з цих думок цілком слушні і кожен, хто зіштовхувався із діаспорним середовищем зможе додати щось зі свого гіркого досвіду. Проте, не думаю, що варто акцентувати на цьому увагу, бо це той випадок коли з-за полови не видно добірного урожаю, коли слід відкинути дріб’язковість і спробувати побачити цінність спадщини (даруйте за пафос), залишеної українцями з різних частин мапи.

Упродовж ХХ ст. стараннями еміграції було сформовано низку потужних громадських, наукових та освітніх центрів, які стали  основою для  розвитку незалежної від радянського союзу  науки та культури, довкола яких об’єднувалися українці, котрі, як і я, в чужих умовах відчували гостру потребу збереження власної ідентичності. Та, мабуть, найбільша цінність подібних середовищ полягала в можливості знайомити та формувати опінію про Україну серед світових інтелектуальних, і не тільки, кіл.

Найбільш активна діяльність української еміграції припала на міжвоєнний період. У цей час постали організації та установи, завдяки яким вдалося сформувати унікальні добірки та колекції україніки – раритетних видань, архівів та творів мистецтва. Важливо, що декотрі із подібних структур продовжують цю місію в складних умовах (передусім фінансових) сьогодення. У цьому випадку, сценарій досить схожий, після здобуття Україною незалежності те фінансування, яке отримували українські організації з боку країни їх розташування частково або й повністю припинилося і довелося шукати альтернативні джерела, оскільки на допомогу від України, яка мала б бути якнайсильніше зацікавлена,  годі було сподіватися  (що вже й казати тепер…).

До уваги прискіпливих поціновувачів української літератури і звичайних читачів-любителів пропоную цей невеличкий огляд українських бібліотек та добірок україністики у бібліотечних фондах країн Европи, з якими мені довелося в той чи інший спосіб ознайомитися.

Вдаючись в історію, слід згадати, що свою частку у формуванні та поповненні збірок україніки вклали офіційні представництва та уряди в екзилі – УНР, ЗУНР, гетьманське середовище.  Таким чином, наприклад, виникають у 1926 р. Український Науковий Інститут в Берліні з ініціативи гетьмана П. Скоропадського та Бібліотека (і музей) ім. Симона Петлюри в Парижі. Якщо остання продовжує існувати, видає свій бюлетень та постійно поновлює колекцію, то Інститут, у фондах якого були унікальні наукові матеріали та дослідження на тему України, основну частку з яких складали німецькомовні, був знищений внаслідок бомбардування в 1944 році. Разом із ним втрачено повністю  інститутську бібліотеку та архіви Б. Лепкого.

Не можна оминути увагою фонди Українського Вільного Університету (УВУ) в Мюнхені, який має надзвичайно багату історію та неабиякої вартості бібліотеку, сформовану протягом 90 років свого існування. Облишимо деталі історії  цього навчального та наукового закладу, оскільки це потребувало б окремої уваги,  скажу тільки, що УВУ впродовж свого існування завжди був і залишається центром українства, української вільної науки. Зосереджу увагу лише на короткому огляді бібліотеки УВУ. В фондах бібліотеки переважно українська література - поезія та проза як класична, так і сучасна. Серед сучасної, зокрема, твори, видані в діаспорі і практично не відомі українському читачеві,  також, є поодинокі переклади чужомовної класики українською мовою. Велику частку бібліотечних фондів (виходячи із профілюючої спрямованості навчального закладу) складає історична, економічна та  суспільно-політична література та публіцистика. Особливий інтерес мають дисертаційні та габілітаційні праці, захищені в стінах Університету в різні роки, серед інших: Л. Ребета, В. Кубійовича, І. Мірчука, Ю. Старосольського, О. Оглоблина тощо.  Бібліотека  має також чудову добірку довідкової літератури, повні комплекти найбільш відомих та цікавих світових та українських енциклопедій і словників. Гордістю університету є архіви та підбірки періодики минулого століття та сучасної. Зокрема для мене були дуже цікавими видання з таборів Ді Пі (DP - Displaced Persons, табори біженців на території Німеччини та Австрії, що були у підпорядкуванні альянтів), а також нещодавно знайдений архів Уласа Самчука з рукописами та особистою кореспонденцією.

Якщо вже почали з Мюнхена, то варто, між іншим, згадати, що в центральній бібліотеці Баварії (Bayerische Staatsbibliothek München) розміщена велика збірка україністики, зокрема, тут спочили примірники усіх видань, які будь-коли виходили друком у Баварії (у цьому випадку нас цікавлять українські). Окрема збірка україністики є також в межах бібліотеки Східноєвропейського інституту, який нещодавно переїхав до Баварського міста Регензбург. У місті Штутгарт (земля Baden-Württemberg) у центральній бібліотеці (Landesbibliothek Stuttgart)  міститься  неабияка колекція українських стародруків XVII-XVIII століть, літописів, а також, Острозька Біблія (1581р.) (була там до недавнього часу), що може бути цікавим не лише для обмеженого кола науковців.

Інша українська наукова установа, з не менш давньою та цікавою історією, знаходиться в Сарселі поблизу Парижа. Тут з 50-их рр. ХХ ст. розміщується осідок НТШ та редакція «Енцикдлопедії Українознавства», а відтак, безцінна бібліотека україністики, наукові праці та монографії, невелика кількість художньої та мистецької літератури. Дуже сумно констатувати, що з початком 1990-их рр. із значним скороченням фінансової допомоги, бібліотека як і саме товариство НТШ в Сарселі переживають не найкращі свої часи. Хочеться сподіватися, що ця ситуація піде на покращення через  організаційні зміни, які нещодавно там відбулися.

Не менш значними центрами українського культурно-наукового життя були Прага та Відень. Так, наприклад, в Празі існувало кілька українських бібліотек, зокрема при Музеї визвольної боротьби України (розформований та конфіскований з приходом радянських військ, детальніше див. в книзі М. Мушинки «Музей визвольної боротьби України в Празі та доля його фондів: історико-архівні нариси. Київ. – 2005р.)  та величезна збірка української та перекладної літератури у Слов’янській бібліотеці (Slovanská Knihovna) при Національній бібліотеці Чеської Республіки. Збірка Слов’янської бібліотеки (створена на поч. 20-их років Т. Масариком) – чи не найбільша на території Центральної Европи: це і неперевершена колекція стародруків,  преси, а також добірка невідомих та рідкісних праць українських письменників, величезні фонди наукової літератури (передовсім еміграційної).  Свою збірку української літератури  має, звичайно ж, і кафедра україністики Карлового Університету в Празі. Не буду окремо на цьому зупинятися, це детальніше писала про це раніше.

Книгозбірні української літератури в Австрійській столиці є дуже цікавими та багатими, передусім пов’язані із Західною Україною, як частиною Австро-Угорської імперії.  У Відні україністика зосереджена в першу чергу в Австрійській національній бібліотеці (немає окремого відділу української літератури), Бібліотеці та архіві Віденського університету (бібліотека досліджень Східної та Півднно-Схдіної Европи), а також, в Парламентській бібліотеці (Інститут Східно-европейських студій), деякі окремі матеріали можна знайти в Австрійському державному архіві (Österreichisches Staatsarchiv).  В останньому, наприклад, можна знайти унікальні документи, рукописи, які відображають історію західноукраїнських земель, починаючи від середини XVIII ст. У межах підрозділу військових архівів міститься цікава та малознана серія мап та детальних планів (датовані переважно  XVIII - XIX  ст.) міст та сіл Західної України, а також описи земель, що відійшли до складу Російської імперії після поділу Польщі.

Мабуть, найбільше цікавого можна знайти в закапелках польських архівів та бібліотек, більш-менш вичерпний огляд яких потягне на окреме дослідження.  Свої бібліотеки є на кафедрах україністики Варшавського університету та Ягелонського в Кракові. Побіжно можна звернути увагу на архів та бібліотеку Варшавського університету. В архіві, до прикладу, можна знайти колекцію стародруків та рукописів, щоправда окремого підрозділу україністики тут немає, тому, доводиться перебирати все. В архівних збірках Ягелонського університету я натрапила на дуже цікавий фонд, який ілюструє цілу історію Львова, нехай дещо однобоко, бо йдеться про таке явище як «польський Львів», проте тут я сиділа днями, вечорами і не могла відірватися. Тільки згодом дізналася, що цей фонд частково перетворений в електронний формат і розміщений на сайті університету. До слова, у фонді я знайшла унікальні матеріали про Львів (в першу чергу  до ІІ св.) -  там і дані польської поліції, і каталоги львівських виставок та галерей, частина архівів Університету Яна Казимира (ЛНУ ім. І. Франка), статистичні дані  різних років, а також, очевидно, цілі стоси статей, спогадів та монографій, присвячених історії польсько-української війни. Викладені в матеріалах дані, ясна річ, доволі тенденційні і події 1918-1919 рр. представлені з позиції «обронцув Львова», але матеріал однозначно цікавий для дослідників цього періоду, скажімо, з точки зору розгляду панполонізму як певної ідеології, яка тут дуже яскраво виражена.  Особливе зацікавлення в мене викликали альбоми знимок Львова 1914 – 1915 рр., я зачудовано просиділа над ними цілісінький день і почувалася так, ніби з’їздила додому. Особливо запам’яталися фото львів’ян,  які навіть на фоні воєнного міста  батярували, пили каву і «мали всіх в носі».

Що стосується країни, де в останні роки спостерігається величезний наплив українців, а саме Італії, то тут також є чимало книгозбірень з українською літературою, яка може зацікавити не лише науковців, але й  звичайних читачів. Це передусім: бібліотека при Василіянському Монастирі в Римі (в першу чергу теологічна та релігійна література) та бібліотека Українського Католицького Університету в Римі, яка особливо цікава з огляду на  свої цінні збірка  україністики, зокрема філософії та суспільствознавчих наук, а також, очевидно, релігійної літератури. Варто згадати, секції славістики в університеті Мілана та Ла Сапієнца в Римі, з якими не мала нагоди ознайомитися, тому про них знаю мало. Крім того, в Італії активно діє низка громадських організації та об’єднань різного спрямування, які, зважаючи на недовгий період існування (порівняно із перечисленими вище), ще не встигли накопичити значні ресурси, проте, все ж поодинокі цікаві матеріали в них можна знайти.

Маю надію, що цей короткий огляд збірок та бібліотечних фондів україністики, а між іншим українських установ у країнах Европи, з якими я мала щастя ознайомитися когось зацікавить та спрямує до глибшого вивчення. Хоч можна ще продовжити цей дуже загальний перелік  бібліотек в Европі, не кажучи вже про приватні та невеличкі колекції при парафіях, які можна знайти, фактично, в усіх містах, де була чи є українська діаспора. Адже, інколи, будучи за кордоном відчувається бажання, необхідність національного самоствердження та самовираження (ось він ренанівський щоденний плебісцит в дії). Першим, часто несвідомим, кроком до цього є  нездоланне прагнення до чогось рідного: мови, традицій, та будь-чого, що асоціюється з домом. Так починаємо творити, або гуртуватися навколо вже створених українських центрів та організацій. Цікаво, що інколи усвідомлення власної національної ідентичності приходить до нас тільки тоді, коли ми відчуваємо себе ауслендерами (іноземцями), а отже, чужими. Мабуть, кожному в житті треба це пережити, щоб дати собі правдиву відповідь на хитре та спекулятивне питання: хто ж я, в біса, такий?! 

І на завершення…

Більшість друзів, які добре мене знають, дивуються, як я можу годинами просиджувати перебираючи запилені стоси паперів у архівах… Ех, вони, просто, не розуміють приємності і відчуття сатисфакції від подібної праці, а для мене це ні що інше, як сповнене радості  копирсання в історії, часто в якості першовідкривача. І тут, навіть заледве можна однозначно відповісти, що приносить мені більшу насолоду – подорожі чи вдихання аріхвно-бібліотечного пилу… Мабуть, поєднання першого і другого.

P.S. Якщо хтось із читачів, раптом має якісь питання або інформацію, яка б могла доповнити вищесказане, то запрошую  до обміну думками.

2014-01-10 00:15:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар