200 років неканонічному Шевченку » Статті

Актуальний Шевченко

«Народи дуже часто схиляються перед своїми великими, замість того, щоб їх чути»

Чим є Тарас Шевченко для нинішньої влади? Чи не єдиним діячем української культури, про чиє існування вона мусила знати до того, як стала владою. Який, до того ж, закликав до повстання проти царя і називав москалів москалями.

З такими характеристиками Шевченко не може не тримати в тонусі нинішню, як і будь-яку владу.

Сто років тому, 1914 року, коли виповнилося 100 років від дня народження Шевченка, царський уряд спеціальним циркуляром заборонив відзначати ювілей, закривши доступ до Тарасової гори. Шевченкову могилу було оточено жандармами з рушницями напоготові.

Якихось три десятиліття тому за несанкціоноване покладання квітів до пам’ятника Тарасові Шевченку перед Київським університетом його імені люди отримували реальний строк ув’язнення на багато років.

А кілька днів тому в селі Моринці на Черкащині, де народився Щевченко, за словами опозиціонерів, місцевій громаді заборонили відзначати 199-річчя з дня народження Шевченка. Зокрема, нагнали міліції, місцевому хору не дозволили заспівати, а моринським школярам прочитати вірші Шевченка.

Чим є Шевченко для опозиції? Дехто з опозиціонерів нині має час замислитися. «Фахівці з літератури стверджують, що політичні переконання Тараса Шевченка доволі складно ідентифікувати, бо він передусім поет, а не політик. Я гадаю, це помилка. Бо такого великого політика, як Шевченко, ще не знала Україна. Тарас — це половина України. Він змушений був стати політиком, навіть не усвідомлюючи цього, бо така була його місія: захищати нашу землю, нашу націю, нашу історію і культуру. Адже в «Заповіті» Тараса Шевченка більше політики, більше експресії та дії, ніж в усіх чотирьох Універсалах Центральної Ради й усіх заявах сучасної української опозиції. Поезія Шевченка — це політика: це політика боротьби, свободи й визволення», — слушно стверджує у своєму зверненні Юлія Тимошенко.

Проте найголовніше те, чим Шевченко є для свого народу. Бо, як сказав один філософ, народи дуже часто схиляються перед своїми великими, замість того, щоб їх чути.

Більшість українців вважає Тараса Шевченка головним поетом своєї країни.

Це тим більше дивно, що головна функція Шевченка принципово інша. Сам Шевченко вважав себе Кобзарем, відповідно назвавши й свою головну збірку, тобто людиною, яка в українській середньовічній історії всього лише кликала свій народ на боротьбу.

Популярність Шевченка можна пояснити двома причинами. Перша — це, власне, надзвичайна архетиповість його творів. Образи у Шевченкових творах мають виражений національний характер і тому іноді просто не зрозумілі іноземцям.

По-друге, сила Шевченкового слова наштовхнулася на гострий запит у самому українському суспільстві.

Шевченко й досі виконує функцію національного «вирівнювача хребта» — прочитавши його «Кобзар», будь-який українець обов’язково віднайде в собі ознаки «вертикалі», навіть якщо уже давно забув про них.

Через архетиповість Шевченка радянський режим так і не ризикнув за все своє існування викреслити Шевченка з історії, як це було зроблено з сотнями інших українських митців. Хоча радянська школа намагалася виховати відразу до творчості Шевченка, представляючи його простакуватим селюком у кудлатій шапці, це залишилося дрібним уколом.

Для партії та, головне, самих українців було зрозуміло, що коли на стіні не буде Шевченкового портрета, то українці вже не сприйматимуть цієї країни як української. З усіма відповідними наслідками.

Очевидно, саме розумінням важливості Шевченка для національної ідентичності України можна пояснити сучасні спроби руйнування образу Шевченка — безкінечні замовлені за кордоном наклепницькі книжки, статті й публічні випади.

Під час візиту російського президента Путіна в Україну напередодні президентських виборів 2004 року він заявив:

«Ще в студентські роки намагався читати «Кобзаря», але єдине, що я запам’ятав, і то — тому, що це, вочевидь, дуже відповідало тоді моєму настрою. Вірш такий: «І день iде, i нiч iде, І голову схопивши в руки, Дивуюся, чому не йде Апостол правди i науки... Пам’ятаю, прочитав і думаю: ось як, до речі. Я думав, що я такий балбес, нічого мені в голову не йде, виявляється, і великі люди, яких ми всі любимо, пам’ятаємо, поважаємо та цінуємо, мали такі ж почуття і переживання». Нічого дивного в тому, що у школі КДБ не вчили, що Апостолом правди і науки християни називають Ісуса Христа, пришестя якого чекають».

Справжнього Шевченка так досі до кінця й не прочитано. Цікаво спостерігати, як його, самоука, не здатні зрозуміти люди з науковими ступенями чи кількома вищими освітами.

А ще його не прочитано тому, що справжнього, не цензурованого Шевченка можна знайти лише в новітніх виданнях «Кобзаря».

Імперія одразу чітко ідентифікувала свого сильного ворога. «Сегодни цензура выпустыла изъ своихъ пазуривъ мои безталанніи думы, та такъ проклята одчыстыла, що я ледве пизнавъ свои диточкы» (лист до О. Хропаля, 26 листопада 1844 р.).

Щось схоже було і з Гоголем, котрий, на відміну від Шевченка, здався.

Як відомо, роман Миколи Гоголя «Тарас Бульба» вперше було надруковано 1835 р. Про жодного російського царя у тій версії зовсім не йшлося, як і про бажання козаків приєднуватися до когось. Проте надалі зусиллями видавця та переписувача було внесено суттєві зміни до тексту, завдяки яким з’явився «московський цар» і «русская сила». Гоголь протестував, але запізно: після видання книжки 1842 р. і лише у приватному переписуванні визначеним згори видавцем. 20 тисяч карбованців, отримані Гоголем від царя фактично за відмову від публічних протестів, довершили справу. Як наслідок, півтора століття українцям, росіянам і всьому світові «впарювали» «Тараса Бульбу», щодо тексту якого сам Гоголь казав, що в ньому «з’явилися прикрі помилки».

Радянська цензура скорочувала «Кобзар» на цілі твори. У «Кобзарі» видання 1950 року не було надруковано 18 творів, зокрема «Якби ти, Богдане», «Розрита могила», «Великий льох», «Чигирине», «Стоїть в селі Суботові», «Іржавець», «Давидові псалми», «Заступила чорна хмара» та ін.

Радянські переклади Шевченка іншими мовами часто просто анекдотичні: так, фразу «по-московськи лає» замінили на «крепкой бранью осыпает»; «москалики що заздріли, то все очухрали» — «царских слуг объяла зависть, все поразоряли»; «ляхи були — усе взяли, кров повипивали. А москалі і світ Божий в путо закували» — «Шляхта была и все взяла, кровь повыпивала. А царица даже воздух в цепи заковала»; «на квиток повірив москалеві» — «Расписке поверил чиновничьей»; «може, Москва випалила і Дніпро спустила в синє море» — «Может, выжжена Украйна, может, Днепр спустили в синее море»; «Твої діти молодії... московською блекотою... заглушені» — «Сыновья родные... под царевой беленою... заглохшие»; «Як все москаль позабирає, як розкопа великий льох» — «Когда начальство раскопает и славный обкрадет подвал».

«Шевченко не пробуждал высоких чувств к великому государству Российскому, — писав цензор ще Російської імперії, — ибо проповедовал украинофильство и не мог говорить о воссоединении Малороссии с Россией без ненависти».

Очевидно, саме так і було. Про вірш «До Основ’яненка» цензор стверджує: «Из него следует, что под волей здесь понимается не свобода от крепостного права, но вольность Малороссии вообще, воля от уз, связующих с народом российским («лютим ворогом») его южную ветвь».

А Шевченків «Сон» було заборонено цензурою тому, що «автор твердит, что зиждитель Петербурга «засипав болота шляхетними кістками козаків і поставив на їхніх замучених трупах столицю, в якій без ножа пролито багато крові людської; він викроїв собі порфиру із шкіри малоросів і в цьому уборі заснував столицю...»

У вірші «Розрита могила» цензорів обурили докори поета Богданові Хмельницькому за приєднання України до Росії та називання «вірнопідданих малоросів відступниками, які допомагають знімати з України останню сорочку і катувати свою Батьківщину».

У вірші «Заповіт» цензура звернула увагу на те, що поет «просить малоросів, щоб вони, передавши його тіло землі, повстали та порвали кайдани та окропили волю вражою злою кров’ю».

У вірші «Розрита могила» цензори не зрозуміли звернення поета до України: «За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?», та звернення України до Богдана Хмельницького: «Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала».

У вірші «І Архімед, і Галілей» цензори помітили Шевченкове пророкування сумної долі Російської імперії.

Шевченко по-українськи надзвичайно бунтарський та антиавторитарний.

Царі, перед якими плазувала навколішки вся Росія, для нього лише «ведмеді» й «кабани годовані», а цариці — «суки», які «щенять оддоєних щенят».

Між рабством і боротьбою Шевченко незмінно обирає боротьбу — як у власному житті, так і в суспільному ідеалі. «Ревіли гармати» і козаки, які «вміють панувати» — улюблені Шевченкові теми. Один британський критик назвав Шевченка чи не найбільш мілітарним поетом у світовій літературі.

Не менший пафос Шевченка спрямовано проти земляків — зрадників України: «рабів з кокардою на лобі», «лакеїв в золотій оздобі», «свинопасів» та «фарисеїв».

Особливо влучно Шевченко описав «малоросійських» зверхників, продажних і позбавлених патріотизму: «раби, підніжки, грязь Москви».

Шевченко писав, що настане час, коли «Людськії шашелі. Няньки, дядьки отечества чужого! Не стане ідола святого і вас не стане, — будяки Та кропива — а більш нічого Не виросте над вашим трупом І стане купою на купі Смердячий гній, — і все те, все Потроху вітер рознесе. А ми помолимося Богу, І не багаті, і не вбогі...»

Може, ці слова Шевченка уже почали справджуватися?

Серед найбільш явних та актуальних на сьогодні Шевченкових прозрінь була його цілковита незгода і несприйняття привласнення Москвою назви Русі. Шевченко дійшов цього інтуїтивно, адже мав доступ переважно до офіційних російських тлумачень історії.

В усій його творчості Росія названа не інакше, як Московщина. Ну, а росіяни, відповідно, москалі. Для Шевченка Київська Русь і все, що з нею пов’язане, є суто українським. Зокрема, «Слово о полку Ігореві», на мотиви якого він написав «Плач Ярославни».

А як по-сучасному звучать Шевченкові слова: «Бувъ я уторікъ на Украіні — бувъ у Межигорского спаса, и на Хортиці, скрізь бувъ і все плакавъ, сплюндровали нашу Украіну, катової віри, німота зъ Москалями; — бодай вони переказилися» (лист до майбутнього наказного отамана Азовського і Чорноморського козацького війська Я. Кухаренка, 26 листопада1844 р.).

Попри своє цілковите заперечення поневолення України Росією та Польщею, Шевченко не був шовіністом. Він мав чимало друзів і серед росіян, і серед поляків, котрим він навіть присвячував вірші. Співчуття до представників цих націй Шевченко часто висловлював у своїх творах. Шевченко розрізняв росіян і російську державу.

Шевченко залишається незмінною та актуальною опорою української ідентичності, його творча спадщина безумовно посилює сильні сторони української вдачі.

У кріпацькій Росії раб міг стати найбільше лялькою в придворних театрах. Серед російських діячів ХІХ століття кріпаків немає взагалі.

Щоб у такій країні почули Шевченка, мало трапитися диво. Ще більше диво мало б відбутися, щоб слово Шевченка, самоука та кріпака в другому поколінні, стало набагато потужнішим, аніж слова усіх тодішніх царів імперії.

Тарас Шевченко помер, не залишивши після себе ані майна, ані нерухомості, грошей чи акцій, — і, о диво — його образ виявився закарбованим у народній пам’яті, як це не вдалося жодному цареві, королю чи президенту.

Це могло відбутися тоді, коли Шевченкове слово стало як українська пісня — «без золота, без каменю, без хитрої мови, а голосна та правдива, як Господа слово».

ЗАПИТАННЯ «Дня»

Які рядки Тараса Шевченка у вас найбільше асоціюються з сучасною українською реальністю?

Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор Києво-Могилянської академії:

— В усі часи кожна влада, з одного боку, намагалася приватизувати Шевченка, а з іншого — трохи побоювалася його. Якщо говорити про дуже актуальні речі, які зараз на устах у всієї України, то ось кілька рядків з «Давидових псалмів» (1845 р.):

Доколі будете стяжати

І кров невинну розливать

Людей убогих? А багатим

Судом лукавим помагать?

Тут є реакція Шевченка на соціальні кривди, коли з одного боку є ситі, а з іншого — убогі люди. Це характерна картина соціальних контрастів для Шевченка. Я би звернув увагу на слова: «А багатим Судом лукавим помагать?». Суд лукавий, який домотає не безкорисливо багатим, обслуговуючи саме їх, а не закон.

Або ось інша цитата із вірша «Розрита могила» (осінь 1843 р.). Шевченка після 14-річної розлуки повертається в Україну з Петербурга. Дев’ять місяців він нічого не писав, останнім його твором була невелика романтична поема «Гамалія» (початок 1843 р.). Отже, цитата з вірша «Розрита могила»:

Степи мої запродані (це мати Україна промовляє. — В.П.)

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі (це до питання про українських заробітчан. — В.П.).

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває...

Зараз в інтернеті є інформація, що у Моринцях, на батьківщині Шевченка, сільський голова налякався громадських відзначень біля пам’ятника Шевченка. Зокрема, його насторожив вірш «Розрита могила». За його словами, цей вірш революційний і не на часі.

Є також такі дуже актуальні слова Шевченка з його послання «І мертвим , і живим...» (1845 р.). Тут йдеться про українську історію, гетьманів, загалом малоросійське панство, яке успішно для себе переорієнтувалося у дворянство.

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть... та й спитайте

Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..

То й побачите, що ось що

Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви

(це до питання про інтеграційні процеси на східному напрямку. — В.П.),

Варшавське сміття —

ваші пани

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Цими рядками Шевченко по суті залишав українській квазіеліті шанс стати національною елітою.

Тоді ж в 1945 році він по апостольські закликав братів обнятися і загадати про найменшого брата. Там прозвучали його слова: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю». Важко застосувати ці слова до сучасного українського політикуму, скільки б не кликали їх обніматися, брататися. Пам’ятаючи про матір Україну, важко уявити Яценюка в обіймах з Януковичем чи Тягнибока з Єфремовим. Хоча в принципі сама постановка питання про необхідність національної консолідації залишається актуальною.

У вірші «Холодний яр», в якому він, згадуючи історію гайдамаччини, говорить про момент, коли всі одностайно встали проти ворога лукавого. Також є поеми «Іржавець» і «Чернець», в яких він навпаки говорить про брак одностайності між ватажками, зокрема, Іваном Мазепою та Семеном Палієм, який чинився до 1709 року. Це гасло про одностайності теж є вболівання за українські перспективи.

А ще у Шевченка є слова:

Не завидуй багатому,

Багатий не знає

Ні приязні, ні любові —

Він все те наймає.

А закінчується цей вірш словами:

Не завидуй же нікому,

Дивись кругом себе,

Нема раю на всій землі,

Та нема й на небі.

Тут мається на увазі, що багаті теж плачуть.

Левко ЛУК’ЯНЕНКО, Герой України, громадський діяч:

— Дух Шевченка полягає в тому, що необхідно боротися за українську Україну. Цей дух закладений у всіх його віршах. Який вірш и би найбільш підходив до сучасного моменту? Час від часу, я згадую вірш «Осія. Глава XIV»:

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі,

А ти пишалася колись

В добрі і розкоші! Вкраїно!

Мій любий краю неповинний!

За що тебе Господь кара,

Карає тяжко? За Богдана,

Та за скаженого Петра,

Та за панів отих поганих

До краю нищить... Покара,

Уб’є незримо і правдиво;

Бо довго Довготерпеливий

Дивився мовчки на твою,

Гріховную твою утробу

І рек во гніві: — Потреблю

Твою красу, твою оздобу,

Сама розіпнешся. Во злобі

Сини твої тебе уб’ють

Оперені, а злозачаті

Во чреві згинуть, пропадуть,

Мов недолежані курчата!..

І плача, матернього плача

Ісполню гради і поля,

Да зрить розтлєнная земля,

Що я Держитель і все бачу.

Воскресни, мамо! І вернися

В світлицю-хату; опочий,

Бо ти аж надто вже

втомилась,

Гріхи синовні несучи.

Спочивши, скорбная, скажи,

Прорци своїм лукавим чадам,

Що пропадуть вони, лихі,

Що їх безчестіє, і зрада,

І криводушіє огнем,

Кровавим, пламенним мечем

Нарізані на людських душах,

Що крикне кара невсипуща,

Що не спасе їх добрий цар,

Їх кроткий, п’яний господар,

Не дасть їм пить, не дасть

їм їсти,

Не дасть коня вам охляп

сісти

Та утікать; не втечете

І не сховаєтеся; всюди

Вас найде правда-мста;

а люде

Підстережуть вас на тоте ж,

Уловлять і судить не будуть,

В кайдани туго окують,

В село на зрище приведуть,

І на хресті отім без ката

І без царя вас, біснуватих,

Розтнуть, розірвуть,

розіпнуть,

І вашей кровію, собаки,

Собак напоять...  І додай,

Такеє слово їм додай

Без притчі. — Ви, —

скажи, — зробили

Руками скверними створили

Свою надію; й речете,

Що цар наш Бог, і цар надія,

І нагодує і огріє

Вдову і сирот. — Ні, не те,

Скажи їм ось що: — Брешуть боги,

Ті ідоли в чужих чертогах,

Скажи, що правда оживе,

Натхне, накличе, нажене

Не ветхе[є], не древлє слово

Розтлєнноє, а слово нове

Меж людьми криком пронесе

І люд окрадений спасе

Од ласки царської... 

Олександр ПАЛІЙ, історик, політолог