1941-й, Донбас: як це було - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » 1941-й, Донбас: як це було
   

1941-й, Донбас: як це було

Історія однієї родини
Лариса МЕЧЕТНА, дитина війни, просвітянка, Маріуполь

До війни з гітлерівською Німеччиною і майже весь 1941-й рік моя родина жила в передмісті тодішнього Сталіно (нині Донецьк). Батьки працювали в шахті: батько — відбійником, мама — на камероні (відкачувала воду). Це була шахта «Марія», що в районі так званого «заводу Басе». У 1941 році я була першокласницею, а братик навчався у третьому класі. Тато наш як шахтар не був мобілізований до армії, бо «родине нужно было давать уголь».

Хвиля війни наближалася до Донбасу. Від бомбардувань дрижала земля і повітря. Спалахи, заграви пожеж, потужні прожектори розрізали нічне небо. Донбас уже відчував загрозу окупації.

Керівництво міста розпочало евакуацію на Урал і в Казахстан великих підприємств: фабрик, заводів, владних структур, партійного керівництва. Закривалися шахти, школи, магазини. Стало важко з продуктами. По хліб тяглися довгі черги. Хто як міг, так і добував їжу. Рятували колгоспні поля, сади, городи. Збирали колоски, залишки кукурудзи, соняшнику, перекопували картоплю...

Страх приходу німців підсилювався різними чутками про те, що німці вбивають і дорослих, і малих, що в місті почалися повальні арешти, політичні репресії, а центральна тюрма переповнена в’язнями. Ми, діти, боялися виходити за ворота свого комунального дворика.

Німці ввійшли в місто якось неочікувано швидко. Як зараз, пам’ятаю і чую по радіо німецьке оголошення (ламаною російською мовою) про негайну реєстрацію всіх чоловіків на біржі. За неявку — розстріл! Почалися арешти євреїв.

Батько мій не пішов на біржу. Вирішили тікати від німців на далекий хутір до дідуся, що мешкав у Запорізькій області. Про всяк випадок тато влаштував для себе схованку в підвалі нашого помешкання.

Окупаційна влада наводила свої порядки. Уже в нашому дворику з’явився німецький офіцер з перекладачкою-росіянкою. Він зайняв квартиру раніше евакуйованого радянського керівника. Уже по дворах шастали і німецькі солдати в пошуках «шнапсу» та «курки-яйки». І брали все це без дозволу й плати.

Невдовзі місто приголомшило нове оголошення комендатури. Німецька управа запрошувала людей прийти на подвір’я центральної тюрми Сталіно для розпізнання своїх рідних і знайомих. Пояснювали, що німецька влада міста виявила на території тюрми 22 свіжі великі ями із в’язнями, розстріляними енкавеесівцями. Та люди не повірили німцям! Однак подальші реалії засвідчили страшну правду.

З нашої вулиці їздило багато людей до місця трагедії. І справді, дехто з них впізнав своїх родичів. На власні очі я бачила, як везли мертву сусідку, чула розповіді, як упізнали загиблу по сукні, бо обличчя було роз’їдене вапном (усі ями були пересипані вапном, а зверху — землею). Очевидці розповіли і про те, як діставали трупи з ям. Робили це євреї, зібрані в місті німцями. Затуляючи носи і роти пов’язками, євреї діставали з ям людей, клали в ряд, обмивали обличчя трупів, розправляли одяг на них (щоб легше було впізнати). Німці-наглядачі, навпаки, не закривали носи і роти пов’язками, а допомагали транспортувати жертви до їхніх домівок. Були свідчення і про те, як і коли в тюрмі відбувався цей розстріл. Напередодні відступу з міста вищих органів радянської влади тюремне начальство отримало наказ про знищення в’язнів. Розстрілювали вночі під гуркіт моторів заведених тракторів (щоб не було чути пострілів і зойків).

Свідком цих розпізнань став і мій братик, який з юрбою хлопчаків теж їздив до в’язниці. Удома він розповів, що бачив відчинені двері тюремних камер, залиту кров’ю підлогу і забризкані стіни. На стінах було безліч кривавих написів. До ям хлопці не дійшли, бо їм стало дуже страшно. Вдома братик почувався зле: боліла голова, почалася нудота і блювання. На ѓрунті переляку в нього з’явився й інший симптом — нетримання сечі та страх спати в темряві. Серйозне захворювання печінки ускладнювалося іншими болячками, що через 12 років привело брата до смерті.

Тато готував наш від’їзд — втечу від німців. Та прискорив цю подію непередбачений випадок. Одного дня батько, вилізши з криївки, став біля вікна і дивився, як ми, діти, бавимося у дворі. Я побачила його через шибку і з радістю кинулася до вікна, закричавши: «Тату, тату! Подивись, як ми граємо у жмурки!» Та раптом він різко відсахнувся від вікна. Я озирнулася і побачила, як біля мене з автомобіля вийшов німецький офіцер зі своєю дамою. Їхні погляди зупинилися на мені. Я зрозуміла, що моє звертання до батька почули. Бачили вони і самого тата! Коли я все зрозуміла, було запізно.

Кількома хвилинами пізніше в наші двері постукали. Батько сховався у криївку, а мама відчинила. Увійшла німецька перекладачка і стала нас, переляканих, швидко заспокоювати. Вона сказала, що знає про батька. Пані, заспокоюючи маму, запевняла, що, мовляв, німець хороший, він не видасть її чоловіка. І ще пані порадила (батькові) якомога швидше покинути помешкання, бо очікувалася німецька облава.

Чотири ночі батько кудись зникав, а на п’яту він з’явився з конячкою і невеликим возом. Ми з мамою вже були готові до від’їзду. Тато виніс велику «тумбочку», поставив її на воза. Ми з братом залізли в неї, бо вже були прохолодні осінні ночі. Взявши найнеобхідніші речі, ми вирушили в далеку дорогу. Вже потім тато розповів нам, як йому пощастило з придбанням тягла.

Один Бог знає, скільки лиха довелося нам зазнати в тій вимушеній подорожі! Їхали через глухі села окружними шляхами, оминаючи скупчення німців. Їжу нам давали чужі люди. Дехто давав і прихисток від негоди та для відпочинку конячки. Отак з великими труднощами аж через два місяці ми, знесилені, голодні і хворі (застуджені), дісталися до свого дідуся. Він з нами ледве впорався. Передусім влаштував санобробку, позбавив нас від нечисті (вошей). Ми всі були пострижені. Відрізали і мою довгу косу, якою я так пишалася.

Отямившись після важкого поневіряння і хвороби, батько взявся за шевське ремесло, якого він навчився ще в юнацькі роки. З’явилася робота — з’явився і заробіток. Ця професія батька стала в пригоді не тільки нашій родині, а й усьому хутору. Тепер з дідусем ми вже мали і хліб, і до хліба.

Добігав кінця 1941-й рік. Гірким і страшним він був. Та наступний, 1942-й, виявився не кращим. Моя життєва одіссея мала невеселе продовження.

Теги: Донбас
2011-12-27 12:22:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар