Українські мистці й патріоти Деряжні та Бабченки - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Українські мистці й патріоти Деряжні та Бабченки
   

Українські мистці й патріоти Деряжні та Бабченки

Віру в Бога та любов до свого народу цих родин зміцнила музика й спів
Олександр Панченко

На початку цьогорічного липня відзначає свій славний 75-річний ювілей знаменитий лицар українського кобзарства, правдивий український  патріот козацького роду, який натепер замешкав в далекій Австралії, полтавець з походження Петро Федорович Деряжний. Рівно п’ять років тому низка українських видань в Краю та на чужині помістила мій ширший допис про Петра Федоровича, в якому, зокрема, зазначалось, що у липні 1691 року якраз на землях історичної Полтавщини народився останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський. Це, мабуть, єдиний український діяч, який був канонізований обома гілками сучасного українського православ’я – Київським Патріархатом як Петро Багатостраждальний у 2008 році та митрополією московитської церкви у 2015 році, як праведний Петро Калнишевський. У відомій же кобзарській думі про Петра Калнишевського співається: «…Боже! Як на Україну хочеться, - Впасти в ноги сивому Дніпру, - Січчю возродитися на Хортиці – Боже, крила, силу дай Петру!..». У цьогорічному липні хочеться згадати й іншого Петра, Петра Деряжного, сина Федора,  який побачив світ 2 липня 1946 року, через 255 років після народження свого знаменитого тезки отамана Петра Калнишевського, який є отаманом вільних козаків, але вже у далекій Австралії. Бандурист й композитор Петро Федорович Деряжний, який народився через рік по закінченню останньої світової війни у родині Федора Деряжного, уродженця містечка Нові Санжари, що на тій же таки благословенній Полтавщині. - Батько Петра Деряжного, будучи 16-річним юнаком, вперше побачив бандуру в руках молодого сліпого кобзаря та не маючи грошей купити інструмент, заходився зробити подібну бандуру власними руками. Однак лише через 10 років після початку свого захоплення кобзарством йому вдалося виготовити свою першу бандуру, тоді Федір Деряжний почав учитися грати зі слуху, а також переслухував старі платівки у свого дідуся. Під час великого українського Голоду на початку 1930-их років він їздив велосипедом аж до Білорусі, де виступав зі своєю бандурою, щоб на зібрані пожертви купити хліб й врятувати родичів від страшного Голодомору, що тоді нищив українське селянство. Інший український кобзар Єгор Хомич Мовчан, який також багато знав про жахіття Голодомору, згадував: «Біда мені була з цією думою у Харкові на базарі. Як заграв її, то мене якийсь агент ухопив за руку і почав тягти в міліцію. Спасибі, люди відбили. Хтось видер мене з його рук і швидко потяг з базару у город. Потім співав по селах у хатах, там свої, не видадуть. Плакали жінки, слухаючи думу, бо в ній свята правда». Ось його, кобзаря Єгора Мовчана, дума про Великий Голод: «…В тридцять третьому году - Їли люди лободу, - Пухли люди із голоду — Помирали на ходу. - Отощали усі люди, - Падали як мухи, Кропивою-лободою - Не наповниш брюха… Гей, гей! — не наповниш брюха… - Хліб качали-вимітали — Весь народ сумує, А «великий голова» - Мовби і не чує…». -  …Батько ж Петра Деряжного – пан Федір у Західній Німеччині виступав з бандурою на концертах перед українцями, що рятуючись від большевицької тиранії, також опинилися в таборах для переміщених осіб. Під час кількарічного періоду свого життя у таборах для переміщених осіб DP на території Західної Німеччини, чекаючи прийняття іммігрувати до Австралії, пан Федір об’єднався з кількома іншими майстрами музичних інструментів, щоб зробити різні типи струнних інструментів, включаючи цимбали, бандури, гітари, домри й мандоліни. Там він познайомився з іншим моїм земляком бандуристом Григорієм Бажулем, який народився у Полтаві 22 січня 1906 року. Принагідно згадати, що пізніше якраз Григорій Бажул з Федором Деряжним й стали основоположниками знаменитої Школи гри на бандурі в австралійському місті Сіднеї. Там, на чужині, Г.Бажул разом з дружиною, як і родина Деряжних, стали меценатами Рідного шкільництва. Це якраз Григорій Бажул, Федір Деряжний, а згодом і наш ювіляр Петро Деряжний, разом з іншими українським патріотами закликали активно інформувати Захід про стан життя в Україні та про неймовірні утиски, що їх терпів тоді наш народ. Федір же Деряжний у 1945 році одружився з Марією, яка до заміжжя мала прізвище Полікарпова, а вже наступного року народився у них спільний син Петро, тепер – визначний бандурист та громадський діяч в Австралії, який цьогорічного липня  святкуватиме своє славне 75-річчя, а кілька років тому відвідав батьківські полтавські терени, які понад століття тому дали життя його не менш знаменитому батькові. До слова, - 1950 року родина Деряжних на кораблі «Goya» з незначними пожитками та двома бандурами прибула до Австралії. Однак, доскіпливі австралійські митники сконфіскували другу бандуру Федора Деряжного. Після перебування у таборах Бонеґілля та Нелсон Бай пан Федір з родиною поселився в Ньюкастелі. Заохочений дружиною Марією, пан Федір розпочав виготовляти свої знамениті бандури вже із австралійських порід дерев для потреб українських бандуристів у Мельборні, для Григорія Бажула у Сіднеї, як також для інших виконавців в країнах поселення. Заходами ж Ніни Денисенко його власну бандуру, яку привіз з Німеччини, купив австралійський уряд та поставив у відділі музичних інструментів у Технологічному музеї Сіднею. У 1950-тих роках на українських імпрезах та академіях маестро Федір Деряжний часто виступав зі своєю бандурою та виконував власні композиції «Круча» та «Гомоніла Україна», також наш земляк захоплювався поезією. Від 1966 року він почав працювати над бандурою нового типу, на якій поставив цілком пряму «обичайку». Цим новим типом бандури та виконанням на ній пісні «Ой Морозе, Морозенко» Федір Деряжний заохотив свого сина Петра до пісні й бандури. З часом почала грати також й донька Ліда і вже 1971 року тріо бандуристів Деряжних виступило на Ньюкастельському телебаченні в ході проведення концерту, присвяченому 20-літтю поселення в Австралії еміґрантів з Европи. Я вже писав раніше, що 2013 року українські бандуристи Ніла та Петро Деряжний, нинішній ювіляр, із Сіднею відвідали північну Полтавщину, як тоді збентежила нас до глибини душі чудова гра цих видатних бандуристів українського роду при вшануванні нашого земляка леґендарного командира Кінного полку Чорних Запорожців св.пам. полковника Петра Гавриловича Дяченка, як тоді щиро раділи та сердечно сприйняли мешканці з села Березова Лука Гадяцького району на Полтавщині та гості цього заходу виконання козацьких пісень Нілою та Петром. Було просто неймовірно! - Тоді мені подумалось: а живе таки українська душа й у нашій, в полтавській глибинці. Петрові ж та Нілі Деряжним аплодували дорослі й діти, а з-поміж них і моя тоді ще маленька доня Марійка Панченко, яка натепер під знаходячись із дитинства впливом чудової гри мистців Деряжних,  опанувала гру на бандурі у Лохвицькій музичній школі.  Ми ж тоді всі дякували дорогим нашим землякам-українцям з далекої Австралії. Й натепер ми не забуваємо їх обох і їхню направду зворушливу й професійну гру на своїх прекрасних бандурах, творцем особливої конструкції яких був незабутній український патріот, уродженець полтавського містечка Нові Санжари Федір Деряжний.

Деряжний Петро Федорович

Прикметно, що Петро Федорович Деряжний  минулий ювілейний день свого народження, що припав на початок липня, тоді відсвяткував разом зі свою співтоваришкою долі та дружиною Нілою, також українкою, з дому – Бабченко, батько якої Григорій Іванович походить із північних районів Слобожанщини, - у колі своїх земляків-полтавців. Ми тоді говорили, як вже тепер далекого 1968 року в Сіднеї, йдучи непростим творчим шляхом свого тата Федора Деряжного, пан Петро став членом Ансамблю Бандуристів імені Гната Хоткевича, керівником якого був згаданий мною у цьому дописі уродженець Полтави бандурист Григорій Бажул.

Цю мою статтю про знаменитого українського бандуриста, видатного композитора, дириґента й відомого громадського діяча Петра Федоровича Деряжного доповнюють відомості з інших поважних джерел, в яких йдеться, що він народився 2 липня 1946 року у місті Калдені (Західна Німеччина). 1950 року разом із батьками - Федором і Марією та сестрою еміґрував до Австралії. 1966 року Деряжні оселився в Сіднеї. Грі на бандурі юного Петра почав навчати його батько Федір Деряжний. Від липня 1968 року Петро  також навчався  й у Григорія Бажула, учня розробника харківського способу гри на бандурі Гната Хоткевича. Пізніше Петро Деряжний закінчив інженерські студії в Сіднейському Політехнічмону Інституті, а також вокальні студії, вже у Сіднейській Консерваторії. Дириґентуру він вивчав у Володимира Колесника в Канаді. 1971 року Петро Деряжний став художнім керівником Ансамблю бандуристів ім. Гната Хоткевича та Школи гри на бандурі в Сіднеї. 1974 року він записав платівку «Кобза і пісня». У 1982-1986 роках Петро Федорович Деряжний був дириґентом сіднейського хору «Боян», а  від  1984 року — Українського народного ансамблю ім. Володимира Івасюка в Сіднеї.  У 1980-1983 роках він  працював культурно-освітнім референтом Союзу Українських Організацій в Австралії (СУОА). У 1969 році Петро Деряжний написав свої перші композиції для бандури «Край Козацький» (на слова Тараса Шевченка)  й  «Слава отаману». 1971 року пан Петро став художнім керівником Ансамблю бандуристів ім. Гната Хоткевича в Сіднеї. Ансамбль під керівництвом Петра Федоровича Деряжного, який мав у доробку понад дві сотні концертів, виступав перед українськими та австралійськими глядачами в Сіднеї, Мельборні, Перті, Аделяїді, Ньюкастелі, Брізбені, Джілонґу та інших містах Австралії. У списку гастролей Петра Деряжного, його дружини Ніли -  Австралія (East Coast) (1970–1972) with Khotkevych Bandurist Ensemble of Sydney; Австралія (1978-79) with quartet of bandurists); Північна Америка (1984–1985) solo — Edmonton, Winnipeg, Toronto, Montreal, NY, Washington; Італія (1985) solo — Рим; Україна (2008) разом з дружиною — Київ, Рівне, Харків. Серед композицій Петра Федоровича Деряжного пісні та хорові твори – «Край козачий» (1969) — слова В.Масляк; «Слава Отаману» (1969) — слова невідомого автора»; «Гамалія» (1969) - слова Тараса Шевченка; «Заспіваю» (1970) — слова Тараса Шевченка; «Ночували гайдамаки» (1970) — слова Тараса Шевченка; «Надія» (1971) — слова Лесі Українки; «Генералові Чупринці» (1971) — слова Марка Боєслава; «Дума про Петлюру» — слова кобзаря Івана Кучугури-Кучеренка; «Кобза і пісня» (1978)(Bandura and song) - слова  Анатоля Юриняка; «Прапор України» (1978) — слова Іван Данильчука; «Пісне, пісне…» (1978) — слова Зої Когут; «Очі сині» — слова Пилипа Вакуленка; «За селом» (1982) — слова Божени Коваленко;  «Клени, мої клени…» (1986) – слова Світлани Кузьменко та Стефанії Гурко; «Про матір» — слова Івана Смаль-Стоцького; «Гомін з Чигирину» (1987) — слова  М.Ч.; «Прощання» 1987) — слова  Божени Коваленко; «Зажурилася смерека» (1987) — поема про Володимира Івасюка; «Молитва Україні» (1998) — слова Тетяни Домашенко; «Лелеки» (1998) — слова Василя Онуфрієнка; «Пісня про Сагайдачного» (1998) — слова Василя Онуфрієнка; «Могутні володарці (1999) — слова Л.Саракула; «Балада про орла» (1999) — слова  Тетяни Волошко; «Чумацький шлях» (2000) — слова Калав Рошко; «Бандурі» (2008) слова Любов Забашти; «Пісня про Отамана Зеленого» (2009) — слова Миколи Щербака.  - Серед творчого доробку Петра Федоровича Деряжного особливе місце займає духовна музика, серед цих його творів -  Літургія (1982);  Перший антифон — Bless the Lord, Oh my soul (1983); Отче наш (1984); The Small Litany No.1, 2, 3 (1985–1986); The Great Eucharistic Prayer (1986); Тропар Св. Володимирові (1988), присвячена 1000-ліття християнства в Україні; Достойно є (1988); Отця і Сина (1996); The Holy Communion Hymn — (1986); Другий антифон Only Begotten Son (1997) Присвячено батькам; Третій антифон — The Beatitudes (1997); Small Litany for the Catechumens (1998); Прийдіте, поклонімось… (1998); The Thrice-Holy Hymn — Sviatiy Bozhe (1998); Алилуя, слава тобі Господи (1998); Вірую (1998); Відпуст (1999); We have seen the True Light (2000); Отче наш (2001) in memory of victims of 11th Sept. 2001 attack on NY; The Annunciation (1999); З нами Бог (2005), а також  інструментальні твори - «Bandura and Song» у виконанні квартета бандуристів і гітариста Віктора Маршалла, продюсер Петро Ілик; «Songs of Volodymyr Ivasiuk» у виконанні народного Ансамблю ім. В.Івасюка в супроводі ансамблю бандуристів ім. Г.Хоткевича та Віктора Буряка (фортепіано) та чимало церковних творів. - Петро Федорович Деряжний має низку поважних громадських відзнак та нагород, серед них  - медаля Т.Шевченка (бронза) — за вклад у розвитку та популяризації Української музики в Австралії; медаля Т.Шевченка (золото) — за вклад у розвитку та популяризації Української музики в діяспорі; Козацький хрест Слави (бронза) — за послуги українській громаді; Козацький хрест Слави (срібло) — за послуги українській громаді; Козацький хрест Слави (золото) — за послуги українській громаді; Козацький хрест Слави (золото) — другий ступінь — за послуги українській громаді; Медаль СУОА (срібло); Медаль СУОА (золото),  Грамота  — (Рівне, Україна) — за послуги кобзарстві в діаспорі.

Деряжний, пан Федір, син Михайла, - Нюкастель (Австралія), 1952 рік

Моє ж зацікавлення кобзарями й бандурою підсвідомо виникло вже досить давно, більш як півстоліття, напевно, від самого мого дитинства, коли я уважно слухав розповіді свого дідуся Демида Максимовича Тютюнника з полтавського хутора Сокириха, коли той оповідав про цих славетних співців української пам’яті та долі. До речі, й сам дідусь Демид чудово співав, танцював й частенько грав на ним же зробленій сопілочці, мабуть, з пагона бузини, яка досі дбайливо зберігається в мене на робочому місці, на знак доброї пам’яті про свого чудового дідуся, людини тяжкої долі, який мав дуже великий вплив на моє становлення, як людини. Особливо мені пригадується його тужлива пісня про Кармелюка: «За Сибіром сонце сходить…», яку він співав гарним тужливими тенором мені та моєму на рік старшому братові Володі, довгими зимовими вечорами, в побудованій ним самим добротній селянській хаті неподалік лісу Трушівщина та урочища Тихенківщина, де ми з ним взимку каталися на зроблених нашим дідусем великих санках.

«За Сибіром сонце сходить,
Хлопці, не зівайте,
Ви на мене, Кармелюка,
Всю надію майте!
Ви на мене, Кармелюка,
Всю надію майте!..»

Як видно, ця пісня розповідає про перебіг боротьби Устима Кармалюка проти панів-визискувачів, які пригнічували підвладних українських селян. Пісня до того ж має глибокий сакральний сенс, наприклад, назва символізує переможність народної боротьби проти панських експлуататорів, так як сонце традиційно асоціюється з добром, а Сибір з проблемами, негараздами і розлукою. Образ Кармалюка для нашого народу став символом боротьби народу проти несправедливості й кривди. Український народ склав багато пісень, переказів і леґенд про Кармалюка, наділивши його богатирськими рисами. Тарас Григорович Шевченко називав Кармалюка «славним лицарем». Образ Кармалюка відважного борця за волю народу також відтворено в інших художніх літературних творах. Я ж не забував про своє українське походження, національне коріння й частенько згадував розповіді свого дідуся Демида про кобзарів навіть в часі своєї служби офіцером на атомних підводних човнах Північного флоту за Полярним колом совєцького союзу у 80-их роках минулого століття.

Але особливий й надзвичайно потужний поштовх моєму захопленню вивченню кобзарства й гри на бандурі мав Петро Федорович Деряжний, знаменитий бандурист українського роду, який натепер замешкав на австралійському континенті.  Як я вже згадував вище, отаман Українського Вільного Козацтва Австралії пан Петро побував разом зі своєю дружиною, теж видатною мисткинею Нілою (з дому -  Бабченко) у мене в хаті в Лохвиці. Від панства Деряжних тоді я вперше дізнався про батька Петра – Федора Деряжного, полтавця з походження. Принагідно зазначу, що у 1979 році  для державного телебачення SBS Ф.Деряжний створив коротку програму про свій спосіб конструкції бандури. З початком українського організованого життя в Ньюкастелі пан Федір був головою Спілки Визволення України (СВУ), і як довголітній член православної парафії Святого Василя в Ньюкастелі, він склав першу пожертву на будову приміщення цієї православної церкви, де довгі роки виконував функцію члена контрольної комісії….

На фолкльорному фестивалі (Австралія, 1982), з ліва до права, стоять - Лідія, Петро та Ніла Деряжні, сидять - Марта Смеречук, Олена та Анна Денисенки

У виданні часопису «Вільна Думка» і Товариства збереження Української історичної спадщини в Австралії «Українці Австралії. Енциклопедичний довідник» (Сідней, 2001), з якого я користав при написанні цього допису, зокрема, зазначено, що тяжкі роки та пережиті муки відбилися на його здоров’ї, - помер  наш земляк, уродженець полтавського містечка Нові Санжари Федір Деряжний 29 квітня 1982 року у лікарні австралійського міста Ньюкастель й був похований на українській секції сіднейського цвинтаря.  Неподалік Вічного спочинку св.пам. пана Федора Деряжного  на цьому цвинтарі спочиває і його дружина народжена на Донбасі св. пам. пані Марія Деряжна (*1913-†1986), - німкеня з походження, донька Карла та Павліни Оленберґ, яка виховувала своїх дітей в українському дусі, часто появлялася на українських заходах у своїй вишитій блузці, була активною в українському Сестрицтві, довголітньою православною парафіянкою при православній парафії Святого Василія в Ньюкастелі. Поряд з ними покоїться  й св. пам. пані Ліда Деряжна-Богуславська (*1941-†1988),  - також відома бандуристка й вишивальниця, активна учасниця українських хорів, ансамблів, семінарів, та міжнародних фестивалів. Крім названих мною вище музичних колективів, які очолював в різні часи її брат Петро Деряжний, пані Ліда співала у парафіяльному гуртку «Ґренвілянки» під керівництвом паніматки Олександри Люльки, пізнішої дириґентки хору «Суцвіття», дружини уродження Прилук, що на  історичній Полтавщині, православного священика, митрофорного протоієрея, члена Консисторії УАПЦ отця Володимира Люльки (*01.10.1933), який від 1972 року був настоятелем парафії св.Афанасія в Ґренвілі.  До речі, зараз ще мало хто пише про Об’єднання православних сестрицтв Австралії (О.П.С.А.) (Association of Ukrainian Orthodox Sisterhoods),  куди входила разом з іншими й Марія Деряжна, як і про інші місцеві припарафіяльні організації жінок, хоча ці сестрицтва існували майже у всіх українських православних  парафіях в Австралії. У березні 1975 року якраз у Сіднеї, неподалік якого замешкали Деряжні,  відбувся з’їзд делеґаток місцевого  православного сестрицтва, на якому й було створено О.П.С.А. Спочатку в цьому Сестрицтві налічувалось 205 членкинь, згодом це число зменшилося. О.П.С.А. провадило харитативну та релігійно-освітню діяльність й виконувало різні допоміжні функції при церквах.

Петро (з ліва) і Федір Деряжні - видатні українські бандуристи

Для материкових українців цікаво знати, що Сідней (Sydney) – це є найбільше місто Австралії, столиця стейту Новий Південний Велс (НПВ), яке розташоване на південно-східному побережжі Тихого океану. Українці почали поселятися в околицях Сіднею або у стейті НПВ від кінця 1940-их pоків, переїжджаючи із переселенчих таборів. Деякі табори існували  й у самому Сіднеї, як, наприклад, Чулора. Українські  іміґранти розпорошились по різних районах міста, проте у деяких, насамперед, у Лідкомбі, скупчилися у більшій кількості. Існували й існують далі менші скупчення українців у передмістях Бенкставн, Блектавн, Горнсбі, Кабраматта, Меррілендс, Редферн, Сейнт Мерісу Сефтон, Гомбуш та ін. На території Сіднею знаходиться великий цвинтар Руквуд (Rookwood) з окремими секціями для українців православних й  католиків (близько 2 тисяч поховань). В передмісті Сіднею Ферфільді споруджено пам’ятник іміґрантам. У Сіднеї, здебільшого в Лідкомбі, розміщуються головні українські установи НПВ - Українська Громада Нового Південного Велсу, Український Народний Дім, Дім Української Молоді (з товариським клубом), кредитова кооператива «Карпати», кілька православних церков.  Українська громада Нового Південого Велсу леґально була утворена ще у 1958 році. В половині 1960-их років УГ НПВ нараховувала 760 членів, згуртованих у дев’яти місцевих громадах. Прийнявши в 1963 році  принцип координаційної організації, Українська громада НПВ змінила назву на Об’єднання Українських Громад НПВ і під тією назвою існує досьогодні. – А от портове й промислове місто Ньюкастель (Newcastle), розташоване в північно-східній частині стейту НПВ, за 170 кілометрів від Сіднею, недалеко від гирла річки Гантер, що впадає у Тихий океан. Станом на 1991 рік в цьому місті налічувалося понад півтори тисячі українців. Українські іміґранти поселялися тут при кінці 1940-их і на початку 1950-их pоків, головно в близькому містечку Ґрета, де був переходовий табір. Ще до розформування табору в 1950 році українці розпочали організовувати в Ньюкастелі церковне життя. Парафію УАПЦ Святого Юрія було засновано в 1957 році, а дерев’яну церкву було збудовано у 1960 році  у передмісті  Іслінґтон (Islington), ця парафія з близько 230-тьма вірними належала до об’єднаної єпархії УАПЦ, діяла також невелика церква св. Василія УАПЦ (Соборноправної). Від 1950 року існувала філія Української громади НПВ, діяли суботня школа українознавства в Адамставні, хор, СУМ, СУА, Товариство Сприяння УНРаді, танцювальна група «Троянда».

Деряжний Федір Михайлович (в центрі з бандурою), - Австралія, світлина 1950-их років

Слід зазначити, що усі представники родин як панства Деряжних, так і панства Бабченків, були і є православної віри, відтак історія  творення клітин Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ-УПЦА) в Австралії і Новій Зеляндії, яка починається 26 вересня 1948 року заснуванням першої православної  парафії, що прибрала назву Святомиколаївської, у Канберрі, як на мене, є дуже цікавою. Священиком у цій парафії був уродженець волинського села Більні, колишній січовий стрілець в рядах Корпусу УСС полковника Евгена Коновальця -   Ананій Теодорович (*1900-†1971), одружений з паніматкою Євгенією, - батько іншого священика Олександра Теодоровича(*1927-†1979). Ананій Теодорович прибув до Австралії в червні 1948 разом з українськими  еміґрантами з таборів Ді-Пі в Західній Німеччині та Австрії й був призначений на дворічну контрактову працю до Канберри. Незабаром, коли почали творитися парафії УАПЦ і в інших місцях, де поселювано більшими групами українських еміґрантів, митр. УАПЦ на чужині Полікарп Сікорський призначив згаданого тут мною о.Ананія Теодоровича адміністратором УАПЦ в Австралії. У 1949 році до Австралії прибули разом з еміґрантами, як контрактові робітники, інші священники, зокрема, Анатолій Стришинський - полтавець з походження, колишній поручник в Амрії УНР, від 1925 року – диякон УАПЦ, який  в 1942 році був висвячений на священика Харківським архієпископом Ф.Булдовським, заqмав становище настоятеля парафії УАПЦ в Решетилівці, пізніше був настоятелем парафії в Ґайденав, в Австралії був священикjм парафій Сідней-Гомбуш, Нюкастель, РЕдферн,  Блектавн, а від 1969 року настоятелем Святомиколаївської парафії УПЦА в Кабраматті. До Сіднею ж в різний час прибули також диякони Олександер Пігулевський (*1920-†1992) й Микола Критюк.  26 червня 1949 року прибув до Австралії, як утриманець родини, єпископ Сильвестр Гаєвський (в миру – Степан) (*1876-†1975), мовознавець й релігієзнавець, автор праць «Теорія поезії» (1924), як також книг про Ольгу Кобилянську, Петра Могилу, про твори Івана Франка й про Берестейську унію, який до початку Другої світової війни працював у педінституті в Кременчуці, де був репресований, виступив з УАПЦ в Західній Німеччині. Він взявся очолити священиків, які відмовилися служити в УАПЦ під адміністрацією о. Ананія Теодоровича. За те митрополит Полікарп декретом від 3.3.1950 року  заборонив йому виконувати єпископські обов’язки. Єп. Гаєвський не підкорився і зорганізував свої парафії. Першою серед них була парафія св. Афанасія Лубенського в Редферні (Сідней), до нього зголосилися на службу священики з соборноправної єпархії УАПЦ Іван Манько (уродженець міста Ромни на Полтавщині) (*1901-†1977), Іван Перелазний та диякони Юрій Горбунов та В.Ковалевський. Так започаткувався певний двоподіл в УАПЦ в Австралії. Лише у квітні 1953 року настало поєднання, і єп. Гаєвський зі своїми парафіями Святоволодимирською у Водонґа, Вік., і Святоафанасієвською в Редферні став помічником архиєпископа,  уродженця Буковини Івана Данилюка (*1896-†1953), який був хіротонізований у липні 1952 року в Парижі з титулом Архиєпископ УАПЦ Сіднейський та Австралійсько-Новозелянський.  На  соборі у 1953 році УАПЦ (Мельборн) до Сіднею було обрано кандидатом на єпископа уродженця Чернігівщини Віктора Соловія (*1891-†1966) (єпископа Варлаама), колишнього секретаря Генерального суду України (1918), вояка УСС та УГА, пізнішого працівника канцелярії  Симона Петлюри (1920), який був хіротонізований у 1958 року в Чікаґо (ЗСА). Він у травні 1954 року був висвячений на священика й призначений помічником настоятеля Святопокровської парафії в Сіднеї. У 1954 році  відбулися деякі зміни настоятелів парафій. О.Пігулевський став настоятелем Святопреображенської парафії у Ґренвілі (Сідней)… Однак, ця історія є, як на мене, дуже  складною й потребує окремого дослідження досвідченим фахівцем-релігієзнавцем. Хочеться однак зазначити, що на 12-ому спільному соборі УАПЦ і УПЦА 27-29 грудня 1992 року  в Канберрі обидві єпархії об’єдналися. Постала одна УАПЦ в Австралії і Новій Зеляндії, в якій, зокрема, перебували - Парафія св. Покрови в Гомбуші (Сідней), заснована 1949 року протопресвітером А.Стришинським, яка мала власний храм, збудований 1958 року, і при церковну залю. Настоятелі - протопресвітери – уродженець Волині  Ананій Теодорович (*1900-†1971) (найдовше), О.ІІігулевський. Православний священик Олександер Пігулевський, який приїхав до Австралії у 1948 році й поселився в Сіднеї організував парафію в переходовому таборі у Ріджентс Парку (Regents Park), став співзасновником парафії УАПЦ св. Покрови в Гомбуші (Homebush West), Сідней, - був рукоположений на священика 1954 року, зайняв становище настоятеля Святопреображенської парафії в Блектавні (Blacktown), НПВ, з 1957 - Святомиколаївської церкви у Канберрі. 1963 піднесений до сану протоієрея, 1978 - протопресвітера. З 1972 був настоятелем Святопокровської парафії в Ґомбуші, членом консисторії УАПЦ, в 1981-92 роках він виконував обов’язки голови консисторії…Парафія св. Афанасія Лубенського в Ґренвілі (Сідней), заснована 1950 року єп. С.Гаєвським, мала власну церкву, збудовану 1960 року, й залю. Настоятелем був протоієрей В.Люлька. Святопреображенська парафія в Блектавні (Сідней), заснована 1958 року  священиком Миколою Критюком. Настоятель - протоієрей уродженець Запоріжчини (*1924) Василь Черванів має власний храм, дерев’яний, збудований 1956 року і заля. - Стосуючись української православної преси, слід зазначити, що вона виникла ще 1952 року, коли єп. С.Гаєвський видав у Мельборні два  числа «Церковного Вісника», згодом в Аделаїді при парафії УАПЦ о. П.Грушецький розпочав випускати журнал «Наш Голос», згодом він став у Мельборні органом УАПЦ під редакцією священика Г.Фомічевського. Тут же, в Мельборні, у 1970-их pоках публікувався  й орган українських православних  братств «Православний Світ» . У 1952-53 роках при Святопокровській парафії УАПЦ в Сіднеї як орган вищого церковного правління УАПЦ циклостильним друком виходив місячник «Церковні Вісті» (редактор - А.Теодорович, у 1964 році в Куджі (Coogee) (НПВ), побачив світ журнал «Православна  Україна», як орган тимчасової управи Союзу братств за об’єднання всіх українських православних Церков в єдину УАПЦ. Від 1965 року консисторія УАПЦ, спочатку в Сіднеї, а згодом в Канберрі, видавала квартальник (пізніше - двомісячник) «Пращ і Життя».

Подружжя бандуристів Деряжних - Ніла Григорівна та Петро Федорович

Я вже писав вище, що кілька років тому Петро Федорович Деряжний, нащадок санжарівських козаків, який  є також кошовим отаманом Українського Вільного Козацтва в Австралії, вшановував разом з іншими Пам’ять іншого свого тезки-отамана полк.Петра Гавриловича Дяченка у полтавському селі Березова Лука.  Відомо, що сам полковник Дяченко також знав й шанував старі козацькі традиції, добре розумів їх та, незважаючи на службу й вишкіл у московському імператорському війську, зберіг їх та впровадив у життя, розбудовуючи пізніше знаменитий Кінний полк, з яким пройшов славний бойовий шлях в рядах відродженої у 1918-1920 роках української армії.  Слід зазначити, що особливою сторінкою у вояцькій біографії Петра Дяченка було його командування Полком Чорних Запорожців, цією ударною частиною високої бойової якості, прапор якої, до речі, був чорним, сріблястим обшитий, де з одного боку було нашите гасло «Україна або смерть», а під тим гомілки і череп над ними.  До речі, у своїй статті «Бойовий орел української кінноти» проф. Лев Шанковський (*1903-†1995) слушно зауважував, що поза «…модерною ударністю чорношличники полк.Дяченка таки дійсно нагадували своїх предків, козацьких кіннотників із загонів Мрозовицького-Морозенка чи Кривоноса. Вони уподібнювалися до них, перш за все, своїм виглядом. Ось оголений лоб, з якого звисає козацький «оселедець», - це не тільки стара традиція, але й засіб для збільшення боєздатности під сучасну пору. З «оселедцем» полону немає; большевицькі вороги придумували для власників «оселедців» особливі тортури, знаючи, що їх власники належать до «отборних частєй Петлюри». Далі, на голові козацька шапка з довжелезним, козацьким шликом, для командного складу обрамованим срібними чи золотими нашивками... Жупани й шаравари, що їх випускали на чоботи, доповнювали парадний однострій «Чорношличників» при чому козацький жупан мав на кінці чорні вилоги в трикутній формі... Чорний Запорізький полк був прекрасним бойовим полком, що його аннали не знали поразки на полі бою. Це були дійсно бойові орли української кінноти, і між ними перший бойовий орел, командир полку, - полк.Дяченко, справжній невмирущий козак-характерник наших днів, що свою ознаку успадкував по своїх славних козацьких предках... Чорний Запорізький кінний полк полк. Дяченка в бою переможеним не був...». 

З права до ліва - видатні українські бандуристи - Ніла Деряжна (Бабченко), Петро Деряжний та Віктор Мішалов

Я ж від початку спілкування з Петром та Нілою Деряжними у Лохвиці, батьківщині кобзарського панотця Івана Кравченка-Крюковського, далі продовжував вивчати творчість українських бандуристів та кобзарів, обмежившись на деякий час лише австралійськими теренами, оскільки від середини 1950-их років якраз там бандура здобула широку популярність, зокрема, серед молоді. Дійсно, спочатку в Сіднеї, потім у Мельборні й Аделаїді створилися групи з метою навчання гри на бандурі та ансамблі бандуристів, які самостійно або в поєднанні з іншими мистецькими одиницями виступали на українських святах й репрезентували українську музику перед ширшою австралійською публікою. У Сіднеї кобзарське мистецтво популяризував спочатку Григорій Бажул, учень славного кобзаря Гната Хоткевича, та Федір Деряжний. Підготовча група, зформована 1954 року, розвинулася в ансамбль, який виступав з хором «Боян».  Група самоліквідувалася 1964 року, але того самого року з ініціятиви Пласту Григорій Бажул створив і вів до 1971 року Ансамбль Бандуристів ім.Гната Хоткевича з метою плекати кобзарське мистецтво в Австралії і, зокрема, вдосконалювати харківський спосіб гри на бандурі, що його винайшов Хоткевич, доки ансамбль не очолив Петро Деряжний. При ансамблі в 1972 році була зорганізована сіднейська школа юних бандуристів, яка поєдналася з Українською Центральною  Школою. Репертуар включав козацькі й  народні, як також історичгі й сучасні ліричні пісні. Перший самостійний концерт колектив дав у березні 1970 року у місті Воллонгонґ, що Новому Південному Велсі, загалом же турне по Австралії в 1978 році охопило Перт, Аделаїду, Джілонґ, Мельборн, Брізбан і Воллонгонґ. Того ж року в Австралії вийшла перша кобзарська платівка «Кобза і пісня». Ансамбль виступав на Здвизі українців Австралії, на фольклорному фестивалі в Сіднейській Опері, на сіднейському радіо й телебаченні. В 1972 році було засновано при ансамблі школу гри на бандурі на чолі з Петром Деряжним, а згодом ця школа згодом перейшла до Центральної Рідної Школи в Сіднеї, До речі, під керівництвом Петра Деряжного ансамбль у 1985 році влаштував у Сіднеї крайовий кобзарський семінар, який налічував 26 учасників. Петро Федорович, між іншим, був також культосвітнім референтом - Союзу Українських Організацій Австралії (СУОА) в 1980-83 роках, Української громади Сіднею (1984-88) та Української громади  в Пенріт Сейнт Меріс (1978-80). Першим на терені Сіднею був організований хор в 1949 році під назвою «Український Національний Хор». Його мистецьким керівником був Маркіян Струк. З незалежних причин хор припинив свою діяльність в 1951 році. Основуючі ж збори Українського співочого товариства «Боян» було скликано на 15 вересня 1951 року і зареєстрували двадцять двох хористів, прийнято статут Товариства і назву хору — Українське співоче товариство «Боян». Вкоротці виникла потреба на існування хору на великому терені Сіднею. Голова Громади (Нова Південна Валія) Сідней, др. Євген-Юрій Пеленський запросив до комітету для організації хору Тараса Фіґоля, Ярослава Микитовича, Володимира Майківського і Павла Лопату. Обрано управу хору і контрольну комісію. За цей час дириґентами хору були: Тарас Фіґоль (1951-1952), Володимир Майківський (1952-1953), Василь Матіяш (1953-1982), Петро Деряжний (1982-1986). Хореографом танків була Наталія Тиравська (1963-1980). Заступниками дириґентів: Володимир Островський, Ярослав Микитович, Зіна Мороз-Котко, Микола Бараняк, Петро Деряжний. Адміністратором танцювальної групи був Орест Кошарич (1963-1980). Ансамблем бандуристів керував, Григорій Бажул (1950-1960), Акомпаніаторами обох чоловічого і мішаного хорів були Ерна фон Джованелі, Ляриса Лукянчук, а також Кляра Скрипченко, Віктор Терпак, Віктор Буряк, Рос Кембель-Еді і Олександра Бучацька. Керівники малих оркестр були панове: Павло Плужник, Іван Джуфер, Павло Намурен, Ігор Кляйберт, Борис Спесивий, Микола Бараняк Солістами обох хорів були пані Зіна Мороз-Котко, Марія Суховерська, Валя Спесива, Валя Кулик, Валентина Юрчук, Соня Соболевська, Лідія Мішук, Ярослава Микитович, Галя Куцик, Нуна Кармазин, Христина Менцінська, Марта Менцінська, Валя Берегуляк, Галина Гродзіцька, Ніла Деряжна, Валентина Коваль, Софія Бардич, Тамара Черрі, панове Семен Мойсієнко, Карло Ігнатюк-Іннес, Володимир Рихтовський, Іван Качуровський, Володимир Островський, Ростислав Теодорович, Василь Кармазин, Микола Живолуб, Роман Рішко, Отто Пишек, Василь Ферстей, Степан Хвиля, Валерій Ботте, Зеновій Менцінський, Василь Гладкий, Сергій Цимбалюк, Павло Стеценко, Теодор Глива, Евген Коцюмбас, Андрій Білинський. У влаштовуванні національних святкувань часто були запрошені гості з доповідями: проф. Михайло Німців, Анатоль Жуківський, Дмитро Нитченко, прот. Іван Шевців, Юрій Денисенко, Др. Галина Кошарська, Степан Куніцькии, Богдан Подолянко, Микола Свідерський. Ансамбль бандуристів імені Гната Хоткевича був засновнаний також у Сіднеї полтавцем Григорієм Бажулом в червні 1964 року. В травні 1971 року мистецьким керівником ансамблю став Петро Деряжний. Ансамбль відрізнявся від інших кобзарських колективів в тим що ансамбль грав винятково харківським способом на діатонічних інструментах. В 1961 році ансамбль видав першу свою платівку, та в 1978 році під керівництвом Петра Федоровича  Деряжного ще одну довгограючу платівку «Кобза і пісня».

З ліва до права -Климентій Бабченко, Петро Деряжний, Ніла Деряжна, Леся Білаш, Юля Бабченко. - Виступ Ансамблю Бандуристів імені Гната Хоткевича, Австралія, 1972 рік

Мені давно хотілося докладніше написати ще й про батьків Ніли Деряжної – панство Бабченків, які також були залюблені в українську музику та народний спів. У мальовничому слобожанському селі Попівка на теперішній Сумщині,  а тоді – Богодухівщині,  у лютому місяці року Божого 1924-го у родині свідомих українців Івана та Олени Бабченків побачив світ син  Григорій Бабченко, батько пані Ніли та тесть Петра Деряжного. В окупованій большевиками Україні Григорій здобув середню освіту та вивчився грати  та баяні.  Згодом він був змобілізований совєтами для служби в  «рабочє-крестьянской красної арміі», проходив служба у артилерійському батальйоні, а в часі Другої світової війни потрапив до німецького полону, де під загрозою життя був змушений служити т.зв. «русской освободітєльной арміі» (РОА), під командуванням колишнього московсько-большевицького генерала Андрєя Власова.  По закінченню війни, у жовтні 1945 року, пан Григорій одружився з уродженкою села Хомутець Брусилівського району, що на Житомирщині, Марією Бабченко, донькою інших свідомих українців Тетяни та Петра Дяченків,  вона була насильно вивезена до Третього Райху (гітлерівської Німеччини) на примусові роботи, працювала на острові Феймен.  Як пан Григорій, так і панна Марія, з юних літ були обдарованими людьми в царині музики та співу, обожнювали українській народні традиції. Ба більше, - пані Марія, батько якої Петро Дяченко навіть виготовляв струнні музичні інструменти для гри на них двох своїх синів, - здобула не лише середню, але й музичну освіту ще у довоєнному Києві, де сільська з походження дівчина натхненно вивчала музику і спів на професійному рівні. В молодих роках Марія Дяченко співала на шкільних концертах в присутності  знаменитої української оперної співачки (лірико-драматичне сопрано) Оксани Андріївни Петрусенко однієї з найкращих виконавиць українських народних пісень й романсів, яка померла 15 липня 1940 року, на восьмий день після народження другого сина Олександра. До речі, існує версія, що співачка була отруєна за замовленням дружини «красного» маршала Тимошенка з ревнощів. Саме Оксана Петрусенко дала поштовх до визнання найвідомішої художниці України Катерини Білокур.

Деряжна Ніла (з права) зі своїми батьками Григорієм Івановичем та Марією Петрівною Бабченками, - Австралія

До речі, в епітафії «Пам’яті Оксани Петрусенко» Павло Тичина писав у 1940 році:

«Їй од природи стільки було дано,

Як велетень вона росла й росла.

Ой рано, рано, дуже рано,

Оксана, ти від нас пішла…

Й народ, яким жила ти, — вічна сила —

Носитиме твій образ на руках!

Що смерть? Сьогодні хай скосила, —

Але не скосить у віках!...»

30 грудня 1946 року у родині Григорія та Марії Бабченків, які в тому часі перебували у довоєнному Гамбурзі, народився синок Клеменс, ровесник знаменитого бандуриста, дириґента й композитора Петра Федоровича Деряжного. До Австралії Григорій Бабченко прибув в 1948 році на кораблі «General Sturgess», а його дружина з маленьким сином прибули туди на кораблі  «Castel Bianca» у червні 1949 року. Григорій Бабченко поселився  спочатку у переходовому таборі в Батгурсті, а Марія з сином замешкала на перших порах в таборах Бонеґілля та Валляція, пізніше вся родина оселилася у місцевості Россмаре біля Сіднею.   - Стосуючись історії переселених таборів, т.зв. «Migrant Camps» чи «Migrant Hostels», які стал місцями перебування в Австралії імігрантів з таборів «переміених осіб» Ді Пі після Другої світової  війни, в яких працював Григорій Іванович Бабченко, слід нагадати, що у  зв’язку з тим, що при кінці 1940-их pp., завдяки заходам міністра А.Колвела, Австралія широко відкрила двері т.зв. переміщеним особам в Західній Німеччині й Австрії, а уряд подбав про організоване тимчасове розміщення і працевлаштування тисяч людей, які прибували сюди без засобів для існування. Їх  було майже без винятку було сконцентровано в іміґраційних центрах, таборах, які щодо житлових умов мало чим різнилися від таборів ДП в Европі. Це були колишні військові табори або табори військовополонених. Зазвичай іміґранти мешкали в дерев’яних або бляшаних бараках з примітивним влаштуванням, де були масово скупчені люди (чоловіки, жінки і діти) різних східноевропейських  національностей. Влітку у цих густозаселених приміщеннях було гаряче, зимою проймав дошкульний холод. Після переведення працездатних чоловіків на т.зв. контрактову працю їх поселяли в робочі табори б. заводів, копалень, будівництва шляхів. Працюючі перебиралися, найчастіше з родинами, до облаштованіших переселених таборів, де умови були дещо кращими - окремі кімнати для родини, приміщення для шкіл, релігійних  відправ, суспільно-товариських занять. Лише одиниці і ті, що з власного заробітку могли собі винайняти окремі квартири поблизу місця праці, жили поза переселеними таборами.  Табори знаходилися подалі від великих міст й іноді давали початок творенню окремих робітничих селищ. В деяких  випадках, після закінчення проєктів праці, їх ліквідовували.

Батьки Григорія Бабченка - Іван Матвійовіч та Олена Фондієвна Бабченки при своїй хаті, село Попівка, Слобожанщина, 1941 рік

19 грудня 1950 року в родині українців Бабченків у Падінґтонській жіночій лікарні Сіднею побачила світ Божий донька Неоніла, яка стала згодом видатною бандуристкою Нілою Деряжною. За два роки, 23 січня 1952 року, в жіночій лікарні «Crown St.» прийшла в цей світ молодша донька панства Бабченків - Юля.   Клеменс Бабченко, який зі своїми батьками підлітком замешкав спочатку неподалік Сіднею, також виявив музичний хист й талант:  він під натхненням свого тата Григорія Бабченка захопився грою на баяні. Від 1957 року Клеменс з батьками поселився в Ґілфорді, де закінчив середню школу в «Fairfield Boys High», свої подальші студії юнак продовжив у Ґренвілдському Коледжі, де здобув фах бухгалтера. Від 1972 року він, мабуть, під впливом своєї молодшої сестри пані Ніли (в заміжжі - Деряжна)  почав вчитися гри на бандурі, а відтак кілька років грав й співав басом в ансамблі бандуристів імені Гната Хоткевича. З часом Клеменс Бабченко став хористом та членом управи в ансамблі імені Володимира Івасюка та співав у церковному хорі Святої Покрови у Стратфілд-Вест. Відійшов у засвіти пан Клеменс вже у 2021 році.

Наймолодша ж з панства Бабченків - Юля також виростала у Росморі та Ґілфорді (Сідней) в музичній родині своїх батьків Григорія Івановича та Марії Петрівни Бабченків, старшої сестри Ніли та брата Клеменса. Панна Юлія закінчила середню школу в Меррилендсі  й продовжила свої студії у Сіднейському бізнесовому коледжі. Того ж таки 1972 року вона почала співати та виступати на академіях та концертах з Ансамблем бандуристів імені Гната Хоткевича, а також разом зі своєю матір’ю Марією Петрівною та сестрою Нілою (Деряжною) у церковному хорі Святого Афанасія в Ґренвілі.  Пані Марія Бабченко заробітково  працювала на фабриці  A.W.A. в Сіднеї, у вільний час брала активну участь у релігійному житті  української громади – стала фундаторкою  парафії  Святого Афанасія в Ґренвілі, була активною в православному Сестрицтві, а в 1972 році стала його очільницею.  Від 1958 по 1996-ий рік співала в парафіяльному хорі, як також від 1959 року – в хорі «Боян», та у 1982 році – у жіночому ансамблі «Суцвіття», тривалий час була хористкою   церковному хорі Святої Покрови у Стратфілд Вест. До речі, український  жіночий ансамбль «Суцвіття» постав у Сіднеї в 1977 році, його зорганізувала і до останніх років життя (1985) вела Зіна Мороз-Котко, від 1986 року  - Петро Деряжний. Репертуар цього ансамблю включав народні й сучасні пісні, вокально-хореографічні монтажі («Вечори в Карпатах», «Жнива», «Вечорниці», «Циганський вечір»). У 1988 році цей ансамбль налічував  21 особу; він виступав на телебаченні, по радіо, перед світовим жіночим Конґресом ЮНЕСКО, а також в різних містах стейту НПВ.

Григорій та Марія Бабченки зі своїми кумами, хрещеними батьками свого сина Климентія, табір ДіПі, Фішбек (Західна Німеччина), 1947 рік

…Голова родини  Григорій Іванович Бабченко працював тяжко на австралійських теренах, -   державний контракт відпрацював на плантаціях цукрової тростини в місцевості Таллі, що у Квінсленді, а відтак на будові греблі «Вараґамба». На курсах технічного коледжу пан Григорій здобував кваліфікацію  інженера електроніки, працював за цією професією на фірмах   «S.T.C.», «A.W.A.» та     «H.M.V.».  Григорій Іванович Бабченко був членом Будівельного комітету церкви Святого Афанасія в Ґренвілі та парафіяльної ради.  Як я вже писав вище, старша донька Григорія Івановича та Марії Петрівни Бабченків – Ніла (в заміжжі – Деряжна)  з юних літ виявила любов та здібність до співу. В Рідній школі вона вивчала гру на духовому інструменті, співала у шкільних хорах як другий альт, але, маючи  широкий діапазон голосу, була здатна співати дуже складні та найвищі хорові партії. У 1958 році вона навчилася грати на фортепіяно і здобула згодом високі музичні знання. Крім цього, панна Ніла ще у середній школі виявила здібність до спорту, особливо до атлетики, здобувши кілька чаш за швидкий біг, репрезентуючи свою школу  навіть на міжнародних змаганнях з атлетики. Закінчив середню школу в Меррилендсі, Ніла Бабченко продовжила студії у Сіднейському бізнесовому коледжі, де закінчила курс з високою оцінкою, як найкраща студентка. Від 1971 році Ніла захопилася виступом бандуристів і вступила до Ансамблю ім.Гната Хоткевича в Сіднеї, де почала вчитися харківським способом гри на бандурі.   За короткий час вона стала виступати, грати і співати в ансамблі, де й зустріла свого майбутнього чоловіка Петра Деряжного, за якого вийшла заміж у 1972 році. Від 1978 року пані Ніла Деряжна (Бабченко)  співала сопрано та  грала на бандурі квартетом ансамблю ім.Гната Хоткевича, тоді ж було записано, як я вже писав вище, першу кобзарську платівку в Австралії «Кобза і Пісня». Від 1982-го по 1986-ий  рік Ніла Деряжна виступала як хористка/солістка в хорі «Боян»  та жіночому ансамблі «Суцвіття», протягом кількох років навчалася співати у приватних вчителів Дейзі Гукер, Таїси Тарас та Ріти Гантер, але найбільше працювала сама, постійно вдосконалюючи свій голос та спів.  Окрім участі в діяльності Ансамблю імені Гната Хоткевича, Ніла Деряжна (Бабченко)  у 1984 році взяла участь у заснуванні Українського народного ансамблю імені Володимира Івасюка в Сіднеї, співала соло у записі чотирьох пісень цього композитора,  виданих ансамблем, як також у 1994-1998 роках співала ведучим голосом у модерному ансамблі «The Rock-its» та записала кілька пісень модерного характеру. В 1999 році вона взяла участь у змаганнях оперних вокалісток у Сіднеї, де здобула високу похвальну оцінку. У 1972 році пані Ніла стала членкинею  Української Громади Кабраматта-Ферфілд, є довголітньою членкинею Української громади Сіднею, сіднейського відділення Союзу Українок імені княгині Ольги, у 1977 році на ініціятивних зборах Українського товариства «Відродження» була обрана англомовною секретаркою. Ніла Деряжна є також активною членкою Куреня Українського Вільного Козацтва ч.33 імені короля Данила, від 1984 року є членкинею парафії УАПЦ Св.Покрови в Стратфілд-Вест, у 1982 році Президія Світової ради СВУ нагородила її золотою медалею імені Тараса Шевченка за національно-культурну працю.

Подружжя Бабченків серед інших т.зв. переміщених осіб, табір ДіПі, Фішбек, Західна Німечина, 1947 рік

Для мене було цікавим, з яких же українських теренів походили з роду-племені українці -  Григорій Іванович Бабченко та його дружина Марія Петрівна  Бабченко (з дому – Дяченко)? – Відомо, що поширене на історичній Полтавщині та інших реґіонах України прізвище «Дяченко» раніше вживалося у значенні «син дяка».  Слово ж «дяк», очевидно, запозичене через церковнослов’янську мову, походить від грецького «служка» — «диякос» (грецькою мовою - διάκος, від «дияконос»), початкова етимологія цього слова не зовсім ясна сучасним мовознавцям. У теперішньому Козельщинському районі Полтавщини є навіть невелике село Дяченки, що відноситься до Мануйлівської сільської ради. Прізвище Дяченко, мабуть, можна віднести до найпоширеніших. За деякими підрахунками, лише в сучасній Україні налічується майже 12 тисяч носіїв цього прізвища, а ще більше мають подібне змосковщене прізвище «Дьяченко», бо таких більш як у тричі більше – аж понад 37 тисяч! - Згідно з даними  Центрального державного історичного архіву України, всього населених пунктів з назвою «Попівка» в  Україні  на початку ХХ-го століття налічувалось 14 (чотирнадцять). Це  - Попівка Боярська, село Таращанського повіту Київської губернії,  Попівка Конельська, село Липовецького повіту Київської губернії с.Конельські Хутори з церквою св. Димитрія;  Попівка Лисянська, с.Звенигородського повіту Київської губернії, а також просто Попівки  - Миргородського повіту Полтавської губернії,  Богодухівського повіту Харківської губернії, хут. Гутинівка, Кобинівка,  Уманського повіту Київської губернії,  Конотопського повіту Чернігівської губернії,   Кременчуцького повіту Полтавської губернії,  Липовецького повіту  Київської губернії,  Хорольського повіту Полтавської губернії,  Зіньківського повіту Полтавської губернії, Пирятинського повіту Полтавської губернії, Черкаського повіту Київської губернії, с.Воробіївська (Горобіївська) Буда,  Попівка, с. Черкаського повіту Київської губернії, переважна більшість із  «Попівок» знаходились в Полтавській та Київській губерніях під московською окупацією. Село ж Попівка, в якому народився й проживав до початку Другої світової війни Григорій Іванович Бабченко мала ще приписні хутори  Гутинівка та Кобинівка. Це село за адміністративним поділом спочатку належало до Вольновського повіту Слобідсько-Української губернії, за адміністративним поділом XIX століття - до Богодухівського повіту Харківської губернії під московською окупацією, за адміністративним поділом вже цього, XXI століття, належало до колишнього Великописарівського району Сумської області. Населення села Попівки у колишньому Великописарівському районі Сумської області становить близько тисячі осіб. По території сільської ради (теперішньої об’єднаної громади)  протікають 2 річки - Ворскла, Ворсклиця, до районного центру Великої Писарівки відстань становить  10 км. Село Попівка розташоване на березі річки Ворсклиця, вище за течією на відстані 1 км розташоване село Сподарюшине (Бєлгородськая область Московщини, а насправді – українські етнічні території), нижче за течією на відстані 1.5 км розташоване село Їздецьке. Річка у цьому місці звивиста, утворює лимани, стариці та заболочені озера, отже село розташоване на кордоні з Московщиною.  Село Попівка не має точної дати виникнення, як села Ямне і Вільне, проте найбільш вірогідна дата утворення села 1795 року, коли вперше згадується назва села. Але документи минулих часів, свідчать, то село Любимі Буди існувало вже в другій половині XVIII ст., а другу назву Попівка, одержало наприкінці того ж століття і вже в офіційних документах 1795 року значиться: «Поповка, Любимые Буды тожь». Засвідчено це в описах Харківського намісництва кінця XVIII століття. Мало це село і третю назву «Монастирське». Спочатку загубилась назва Любимі Буди. Це сталося після переселення жителів з початкового їх поселення в Любиному Яру та на пагорбах Буд (так тепер називають цю частину лісу на пагорбах яру). Дві назви Попівка та Монастирське зберігалися довго — до 1905 року, коли село остаточно стали називати Попівкою. Сучасне село утворене з трьох сіл - Попівки, Гутеновки, Кобилівки. Останні мають свою історію виникнення. Попівка ж з її ще двома назвами виникла дякуючи будівництву Вільнівського стрілечого монастиря, яке було розпочато в 70-х роках XVIII століття, обумовлене це будівництво проханням групи вільнівських «служілих людей» перед московським царем Алєксєєм Міхайловічєм. Коли були дано дозвіл на будівництво, постало питання про заготівлю будівельних матеріалів а, водночас, постачання робочої сили. Тому Вільнівський воєвода з задоволенням приймав біглих людей з Правобережної України і поселяв їх на місцях будівництва. В 1684 році була збудована церква, та будівництво продовжувалось. В розділі топографічний опис Харківського намісництва кінця XVIII століття по Богодухівському повіту значиться: «Вольновский монастирь построен 1725 г. коштомь монастырским и белгородского помещика майора Петра Кобылева, а старанием того жь монастыря игумена Илариона Томаря. Зазстоянием от Богодухова в 32 верстах. Внем один строитель». За досить короткий час монахи володіли великими багатствами: землями, лісами, сіножатями, різними господарськими будовами. Надалі монастир почав комерційну діяльність. І володіння його розрослися від Хотьмижського кордону до Гутенова ставка. Монахам належав млин у хуторі Верхолюджа з усіма будівлями, сіножаті в селі Станичному і багато чого іншого. Маючи таку кількість орної землі та сінокосів, монахи самі своїми силами не могли впоратися з усіма сільськогосподарськими роботами. Більшість робіт лягло на плечі жителів села. «В селі Монастирському селяни відбували панщину Троїцькому монастирю по три дні на тиждень», — зазначав А.І.Слюсарський в історичному нарисі про Слобідську Україну. Та, в 1786 році за указом московської цариці Єкатєріни II монастирські привілеї були скасовані. Монастир втратив водночас всі багатства. Мешканці його почали розбігатися. Залишились тільки старі немічні монахи. Монастир перетворився в своєрідне місце заслання духовних осіб, які по тих чи інших причинах мали «гріхи». Подальше заселення монастиря подібними особами породило там такі неподобства, що не тільки вищі духовні особи, а навіть громадяни терпіти не могли і в 1796 році монастир було закрито. В приміщенні монастиря була відкрита церква. Землі церкві були виділені з фондів місцевих громадських земель. Селяни Монастирського були підпорядковані відомству колеґії економії. В селі того часу нараховувалося 407 мешканців. Всім після закриття монастиря керувала в основному церква.  Інше походження має село Гутінівка. Це поселення виникло з появою Білгородської лінії укріплень. Вільнівський воєвода подарував боярському служивому Гутинову велику кількість сінних покосів по річці Ворсклиця. Син його, Петро Гутинов, в 1708 році одержав ще 60 «четвертей» землі, що перетворило його в поміщика. На своїй землі Гутинови поселили вихідців з Правобережної України, перетворивши їх у кріпаків. Від його прізвища і започаткувало свою назву село. Так само виникла теж Кобилівка. Большевицька  окупація в селі Попівка встановлена в грудні 1917 року. З січня 1919 року і по березень 1923 року — до утворення районів — Попівка разом з Великою Писарівкою, Вільним і Ямним було волосним селом. Жителі села пройшли колективізацію, зазнали голод 1933 року, пройшли через страхіття Другої світової війни. Жертви Голодомору 1933 року були великі. Під час організованого большевицькою тиранією Голодомору 1932-1933 років померло щонайменше 276 жителів села, зокрема, на прізвище «Бабченко» - Бабченко Анастасія Семенівна, селянка, померла в 1933 р., Бабченко Антон Григорович, селянин, помер у 1933 р., Бабченко Василь Антонович, селянин, помер у 1933 р., Бабченко Денис, селянин, помер у 1933 р., Бабченко Марія Антонівна, селянка, померла в 1932 р., Бабченко Микола Антонович, селянин, помер у 1933 р., Бабченко Олена Антонівна 8 р., укр., померла 20.03.1932 від дифтериту, Бабченко Прасков’я, селянка, померла в 1932 р., Бабченко Фекла, селянка, померла в 1933 р., Бабченко Іван, селянин, помер у 1933 р., Бабченко Іван, селянин, помер у 1932 р.,  Бабченко Іван Антонович, селянин, помер у 1933 р. - В період нацистсько-большевицької війни оборонні бої «красной  арміі» в районі тривали з 12 по 19 жовтня 1941 року, по тому район, зокрема, й Попівка, повністю були окуповані нацистськими збройними силами. По закінченню Другої світової війни попівчани розпочали з відновлення т.зв. «колективних господарств» «Побєда» і «Ударник».  Наприкінці 1940-х-початку 1950-х років на річці Ворсклиця будувалася гідроелектростанція, яка деякий час давала електроенергію. Щоправда, освітленням вона охоплювала тільки частину села. У зв’язку з недосконалістю будови та некваліфікованим доглядом за нею, у весняний паводок була зруйнована. Від  грудня 1962 по грудень 1966 року — Попівська сільська рада належала Охтирського району Сумської області, а від  січня 1967 — Великописарівського району.

Григорій Бабченко з дитячим візочком, в якому є його син Клим в таборі ДіПі Фішбек, - Західна Німечина, 1947 рік

Населених пунктів із назвою «Хомутець» до большевицького перевороту 1917 року в Петроґрадє було два. Це  - Хомутець, містечко Миргородського повіту  Полтавської губернії та село Радомишльського повіту тодішньої (тепер - у Брусилівському районі Житомирської області),  в якому народилась Марія Петрівна Дяченко (в заміжжі – Бабченко), розташоване за 6 км на південний схід від районного центру Брусилів, за 26 км від залізничної станції Скочище і за 28 км до залізничної станції Фастів. Селом протікає річка Урочище Глибоке, права притока Здвижу. Перша писемна згадка про село датована 1609 роком. Першим власником села був Мартин Бутович, згодом ним володіли його нащадки. З 1690 року село відійшло у власність Стефана Проскури-Сущанського. Пізніше село відійшло до Чацького, а Чацький продав його Станіславу Лапінському. Є декілька версій про виникнення назви села Хомутець. В одній з них розповідається, що люди їздили з Брусилова до Фастова через село. Під селом від Брусилова і від Вільшки є багато піску, який в дощову погоду весною та восени перетворювався в трясовину. Крім того, через село протікає безіменна річка, яка в давнину була глибокою та широкою. Вона перетинала шлях мандрівникам. Основним видом пересування були коні та воли, запряжені в вози. Упряж (хомути), якими були запряжені коні, часто рвалися, тому що тварини грузнули в трясовині з піску та глини на проміжку шляху, де лежить село. Єдиним порятунком у цій ситуації були люди, які проживали у згаданій місцевості і займалися виготовленням та торгівлею хомутів. Звідси і пішла назва села Хомутець. В іншій версії розповідається, що в давнину село було продане попу Хомі. Віруючі селяни зверталися до попа Хома отець, а разом чуємо Хомутець. 1624 року в Хомутці пограбували підданого Булгаковського, який був там проїздом. Через село проходила відома дорога, якою 1657 року їхали з Брусилова в напрямку Фастова до Чигирина замирювати козаків австрійські піддані Парчевич і Маріянович, а 1768 року з Фастова до Брусилова прямував гайдамацький ватаг Іван Бондаренко. У 1815 році село Хомутець стало власністю поміщика де Воґіне, який в 1854 році продав село таємному раднику Р.С.Четиркіну. На цей час зросло населення до 975 чоловік. Бідність, голод і тяжка експлуатація були постійними супутниками життя кожної селянської сім'ї. Крім державних податків, селяни кожен рік змушені були платити ти викуп в сумі 923 карбованців. В 1900 в селі мешкало 1135 чоловік. Половина землі належало Четиркіну, 308 десятин — багатим орендарям, 44 десятини землі належало церкві, лише невеликі клаптики землі залишилось селянам. Спадкоємці Четиркіна, заплутавшись у власних боргах, були змушені продати село барону Унґерн-Штернберґу. Історія колгоспу села Хомутець починається зі створення большевиками комітету незалежних селян у 1920 році. У 1929 році у селі було створено СОЗ (союз обробітку земель). На початку 1930 року, паралельно було створено колгосп «Червоний плугатар», а при кінці року його перейменували у «Х з’їзд Рад».  Від початку т.зв. колективізації усі дрібні артілі «об’єдналися» у колгосп «Ударник» у 1931 році. У 1933 році колгоспи «Ударник» та «Червоний плугатар» також «об’єдналися». Село Хомутець у часу Голодомору 1932–1933 років  входило до складу Хомутецької сільради Брусилівського району Київської області. За даними сільради, у 1932–1933 рр. загинуло 200 чол., на сьогодні встановлено імена 13 чол. Мартиролог укладений на підставі довідки Хомутецької сільради, що базується на свідченнях Парфончук Г. П., Парфончук П. Д., Чередниченко В. М. Венедчук та двоє дітей, до 5 років, c.Хомутець, 1933 рік, причина смерті невідома. Пархомчук та двоє дітей, до 5 років, c.Хомутець, 1933 рік, причина смерті невідома. Петренко та двоє дітей, c.Хомутець, 1933 рік, причина смерті невідома. Шарупа та троє дітей, до 10 років, c.Хомутець, 1933 рік, причина смерті невідома… Справжньою ж причиною смерті багатьох з роду-племені українців у 1930-из роках був Великий Голод, зорганізований большевицькими людожерами супроти української людності. - В Національному банку репресованих, що його уклали є такі земляки на прізвище «Дяченко»  - 1).Дяченко  Петро Аврамович, 1880 р.н., с.Хомутець Київської губ., заарештований 13 лютого 1930 р. Обвинувачувався за ст. 54-10 КК УСРР. За постановою Судової трійки при Колеґії ҐПУ УСРР від 20 березня 1930 р. висланий у Північний край на 3 роки; 2)Дяченко Аврам Данилович, 1888 р.н.,  с.Краківщина Брусилівської вол. Радомисльського пов. Київської губ., малописьменний, заарештований 14 березня 1933 р. за ст. 54-10 КК УСРР, Київським облвідділом ҐПУ УСРР 2 квітня 1933 р. справа припинена; 3)Дяченко  Филимон Петрович,  1908 р.н., с.Хомутець Київської губ., заарештований 6 червня 1932 р. Обвинувачувався за ст. 54-10 КК УСРР, за постановою Судової трійки при Колеґії ҐПУ УСРР від 14 квітня 1933 р. ув’язнений до концтабору на 10 років…

Під час відвідин Лохвиці - Ніла та Петро Деряжні, О.Панченко зі своєю донею Марійкою, - 2014 рік

…Ось такими були мої пошуки, узагальнення, міркування й рефлексії  напередодні славного 75-річного ювілею мого знаменитого земляка-полтавця, лицаря українського кобзарства, правдивого українського патріота, отамана козацького роду, який натепер замешкав в далекій Австралії - Петра Деряжного, сина Федора, про його шлях й здобутки та про родини свідомих українців, православних вірян, обдарованих українських мистців й патріотів зі свідомих родин Деряжних та Бабченків, віру яких в Бога, любов до свого народу зміцнила музика, спів та бандура.

Переконаний, що Дух Святого Петра для українського роду дійсно є гордим й непереможним, такими ж гордими та непереможними є сучасні українські Гомери - лірники, кобзарі та бандуристи, до яких ми з гордістю відносимо нашого знаменитого земляка Петра Деряжного, сина Федора.

…Й знову, й знову згадується мені та знаменита кобзарська дума, в якій тужливо співається:

«…Боже! Як на Україну хочеться,
Впасти в ноги сивому Дніпру,
Січчю возродитися на Хортиці –
Боже, крила, силу дай Петру!..»

Тож, Боже, крила, силу дай на Многії Літа маестро Петрові Федоровичу Деряжному, бандуристові й композитору, - нашому славному земляков-полтавцеві, та пошли, Боже, усіляких гараздів для всього панства Деряжних й Бабченків, українцям з далекої Австралії,  - все це гучно й мелодійно лунає з полтавських теренів аж під саму Антарктиду!

Адвокат Олександр Панченко, - доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), директор Інституту Українського Вільного Козацтва імені Антона Кущинського

Теги:
2021-05-28 14:05:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар