Українець Ярослав Колодій. – Таке тривале й дуже коротке його життя… - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Українець Ярослав Колодій. – Таке тривале й дуже коротке його життя…
   

Українець Ярослав Колодій. – Таке тривале й дуже коротке його життя…

Олександр Панченко

 

«…Він був людиною непересічних моральних вартостей, цікавився усіма проблемами, пов’язаними з розвитком й зміцненням незалежної України, переживав невдачі й роздор в українському суспільстві…», і вслід моїм земляком-полтавцем народним філософом Григорієм Савичем Сковородою, якому наступного року виповниться 300 років від дня народження, - вважав, що «щастя людини — в ній самій, а нещасні люди тому, що в погоні за примарними цінностями нехтують справжнім».

У ч.25 часопису американських українців «Свобода» (Н.Дж.) , 23 червня 2000 року у своїй статті під рубрикою «Замість редакційної» Ярослав Колодій на сторінці 4 написав: «..Недаремно пролита кров десятків поколінь українців-борців. Конституція є ґарантом нашої незалежности, інструментом розбудови держави, стимулом єдности нації, піднесення її самосвідомости й духовности... ...Конституція стала базовим актом для творення законів правової держави на основі сучасного міжнародного права. Нарешті вона вивела з неволі нашу рідну мову, назавжди закріпила її державний статус, утвердила в світ і наші національний прапор, Державний гимн і герб… Україні ще доведеться пройти довгим і важким шляхом суспільно-економічного розвитку, наприкінці якого вона, без усякого сумніву, на рівних правах увійде в родину європейських держав і займе в ній гідне місце…». – Від себе додам, що ми й досі вперто йдемо цим «довгим і важким шляхом» та ще й натепер в жорстоких умовинах сучасної ґібридно-кривавої  московсько-української війни, розв’язаної путнським імперським Кремлем.  - До речі, у цьому ж числі названої вище газети на тій же сторінці читаємо направду вражаючий, як на мене, допис такої собі дописувачки «О-КА», яка розмірковує: «…Коли Ви живете в Нью-Йорку, - смерть це таке щоденне явище, що ніхто не бере цього надто поважно і ніскільки цим не зворушується. От зберуться сусіди на кілька хвилин біля хати, де вона прийшла, погуторять про те, на кого припала черга та хто залишився з родини - це і все. Більше зацікавлення викликають різні нещасливі випадки, побиття чи постріли. Це, мовляв, щось «сенсаційне», а банальна смерть у ліжку - кого це може сколихнути? Колись, як я довгими роками жила над морем і через численні вікна бачила зелений простір, а за ним безкрає море, - мені не треба було шукати за людьми, за сусідами і здогадуватися про їхню долю. Тепер, коли стану біля вікна, бачу сірий мур протилежної кам’яниці з очицями віконних шиб, в яких вечерами ясніє світло і снуються тіні постатей. Хто вони, яке їхнє життя? І хто та чим цікаві ті, кого ми щодня зустрічаємо на вулиці?..».

Галина Гордасевич ж у віршованій формі склала нам ніби духовий заповіт Григорія Сковороди:

«…Візьміть лозу і посадіть в саду,

Нехай вона в землі, вкоріниться.

Ще добре, якби там була криниця, -

І я в той сад по осені прийду.

І я скажу: — Допоки є земля,

Допоки на землі живе людина,

О, хай повік не гряне та година,

Що все живе дощенту спопеля…»

Цього чудового вірша любив цитувати серед інших й мій приятель св.пам.Ярослав Колодій відійшов на Вічну варту у такий пам’ятний й дуже трагічний не лише для американців, але й усієї світової спільноти день, - 11 вересня, - але вже цього, 2021 року на північно-американському континенті, але не в Ню Йорку, але у місті Дженкінтавні (біля Філядельфії), що в американському стейті Пенсильванія. Про це коротко було написано у тій же «Свободі» майже за місяць після його смерті у ч.41 з 8 жовтня 2021 року (с.19). У короткому повідомленні я досить несподівано для себе прочитав: «…відійшов у вічність на 94-му році життя дорогий Муж, Батько, Дідо і Дивізійник св. п. Ярослав Колодій. - Світлої пам’яті Ярослав народився 7 листопада 1926 року в місті Козова, Тернопільської області. Його батьки – Василь і Марія (з дому Майсаковська) Колодій. Ветеран Української Національної Армії, відбув полон в Італії, відтак був перевезений до Англії. Там запізнав і одружився зі Стефанією. В Англії був активний в громадських та комбатантських організаціях та був членом екзекутиви ОУН. У 1955 році еміґрував з дружиною до США та замешкав у Філядельфії. Тут Ярослав продовжував громадську та церковну діяльність. 12 років був активним членом Крайової Управи Братства Дивізійників і Суспільної Служби Комбатантів. Він також був дуже активний в українській пресі та був членом Радіоколеґії «Радіо Філядельфія» Українського Освітньо-Культурного Центру…». – Мабуть, не всі материкові українці знають, що  місто Дженкінтавн (англійською мовою - Jenkintown) розташоване приблизно за 16 км на північ від центру Філядельфії, між т.зв. тауншипами Абінґтоном і Челтнемом, населення ж міста становить близько чотирьох з половиною тисяч мешканців, хоча Дженкінтавн був заселений приблизно 1697 року, а офіційно заснований 8 грудня 1874 року, його було названо на честь Стівена Дженкінса, валійського поселенця-піонера.

Чи не вперше ж про правдивого українського патріота уродженця славної тернопільської землі св.пам. Ярослава Колодія я, народжений на теренах полтавського Посулля Олександр Панченко, написав понад 6 років у своєму дописі від 8 листопада 2015 року п.н. «З Великим Тарасом в душі й серці. Шлях українця Ярослава Колодія від Козови до Дженкінтавну», коли той відзначав свій черговий день народження. - Тоді я стверджував, що пан Ярослав, уродженець тернопільської Козови та мешканець американського Дженкітавна, – щодня й щохвилини думав про Україну, про нещасливу долю й краще майбуття українського народу, бо тоді, йдучи за Тарасом Шевченком, він ніби вкотре запитував мене  з Північної Америки:

«…За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра?...»

Народився Ярослав Колодій в родині українців Василя й Марії 7 листопада 1926 року у місті Козова на Тернопільщині, до ОУН вступив при кінці 1941 року. Навесні 1944 року був зловлений німецькою поліцією й під конвоєм був насильно посланий на роботи до копання окопів у прифронтовій зоні поблизу Тернополя. Після втечі з примусової праці зголосився до Української дивізії «Галичина», з якою пройшов воєнну хуртовину, включно з полоном в Італії та Англії. Після звільнення з полону в Англії був активним в різних суспільно-громадських і комбатантських організаціях. В 1954 році був членом Теренової екзекутиви ОУН за кордоном у Великій Британії. З переїздом до США вступив до Закордонного Представництва (пізніше - Середовища) УГВР, на доручення Політичної ради зреформованих Закордонних Частин ОУН, пізнішого очільника ОУН за кордоном, професора Лева Романа Ребета був одним із засновників Організації Однодумців ОУН за кордоном (ОУНз) на північно-американському континенті. Дійсно, він впродовж 12-ти років він обирався членом Крайової  Управи Братства Дивізійників та заступником Голови Суспільної Служби комбатантів в Америці. Св.пам. Ярослав Колодій був активним у житті української громади в ЗСА, мав велике число дописів до українських газет, був автором численних коментарів для українського радіо у Філядельфії.

З ліва до права - Лев Зацний (родич св.пам.Ярослава Колодія), Ярослав Старух, Теодор Федечко, бл. 1939–1940 рр.

Пан Ярослав носив все своє життя українське прізвище «Колодій», ніяк не змінюючи його на англомовний лад, хоча більшість свого життя прожив в англомовному світі. Відомо, що серед інших значень слова «колодій», вона означає  - традиційне східнослов’янське, зокрема, й українське свято, що відзначається протягом тижня перед Великим постом. Початок нового циклу залицянь і любощів, пошуку пари з метою продовження роду. Це трохи архаїчне свято закінчення зими і початку весни відоме майже всім европейським народам, хоча й із різними назвами... Християнська церква прив’язала його до тижня напередодні Великого посту... Саме тому свято не має чітко встановленої дати в календарі, а залежить від дати Великодня, яка, як відомо, є змінною. Зазвичай вона припадає на кінець лютого – початок березня і займає, ніби проміжне місце між зимою та весною. У поляків – це свято Запусти, у московитів  – «маслєнніца». Хоча переважно не Захід, не Московщимна, а український центр, схід й південь святкує Масниці, які теж називають «Колодки» чи «Колодієм»… - Дівчата теж в’язали Колодку, але тільки парубкам, і вже не до ноги, а до лівої руки. Дівоча Колодка оздоблена барвистими стрічками та паперовими квітами. Парубки повинні були платити дівчатам викуп за Колодку грішми або подарунками: намистом, стрічками, шовковою хусткою…».

Уродженець тернопільської Козови на прізвище Колодій, пан Ярослав (англійською - Jaroslaw Kolodij),  колишній вояк-дивізійник й член ОУН писав до мене в посульське місто Лохвицю на Полтавщині із далекого північно-американського Дженкінтавна  (721 Pembroke Rd.,  Jenkintown, PA 19046-3327)  у своїх листах: «…20.12.2010… Посилаю Вам дещо з мого архіву. У своїй статті до газети «Вільне слово» я подав дату народження Шухевича 17-го липня. Також Лев Зацний був заступником організаційного референта Я.Гайваса в Крайовій Екзекутиві ОУН в 1938 р., я не заступником крайового провідника. На якій підставі редакція зробила зміни, - не знаю. Л.Зацний є моїм далеким родичем. Він був середнього зросту, міцної будови, сіроокий, темний блондин, його вигляд і мова вказували на те, що він був інтеліґентом. В Козові його знали і любили всі тому, що з усіма мав про що говорити. Мав талант до музики, добре грав на скрипці і навчав інших, майстерно керував хором, садив дерева. Ніколи не забуду нашого пращання на «Спаса» 19 серпня 1940 р., з плачем, мабуть, відчували його трагічну загибель. З Осипом Дяківим познайомився влітку 1939 р., коли в його селі Олесин посвячували новозбудовану Церкву, а наш хор із Козови співав Службу Божу. Восени 1943 р., я був ОУН-івським зв’язковим на село Олесин (Олесено). Кілька разів був в домі Дякова. Ностальґія – це привілей старшого віку. - Бажаю Вам кріпкого здоров’я та успіхів у Ваших починанням. З дружнім привітом! - Я.К.».

В історичному нарисі про селище Козову, що на славному українському Тернопіллі, яке розташоване на берегах лівої притоки Дністра  річки Коропець на хвилястій рівнині Подільської височини за кількадесять кілометрів від Тернополя, читаємо, зокрема, про його визначних уродженців. З-поміж них – Фелікс Баран, педагог, діяч культури, Володимир Бемко, дириґент Антон Крушельницький, співак (бас), дириґент, видавець, фольклорист, актриса  Ольга Моленцька, педагог, дириґент, заслужений діяч мистецтв Володимир Пекар та багато-багато інших. Відомо також, що у 30-40-х роках минулого століття в цьому містечку діяла розгалужена підпільна мережа  Організації Українських Націоналістів (ОУН), найактивнішими у ній були Володимир Ґерета і Лев Зацний. Якраз уродженець Козови Володимир Ґерета брав активну участь у роботі Крайової Екзекутиви ОУН, як заступник керівника, а товариш В.Ґерети – Лев Зацний  був членом Української Військової Організації та ОУН від 1929 року, членом повітового, відтак окружного проводу ОУН Бережанщини, заступником організаційного референта Крайової Екзекутиви ОУН ЗУЗ, зрештою – учасником лютневих нарад 1940-го року у Кракові, на яких створено Революційний Провід ОУН під керівництвом Степана Бандери.  У передвоєнний період у Козові були заарештовані причетні до ОУН Антон та Іван Гром’яки, П.Кавка, В.Мельник, М.Солтис, А.Федорчак, які згодом загинули від рук совєцьких НКВД-истів….

З ліва до права - Осип Дяків (Горновий) , Осип Кусень (Сірий) , Василь Галаса (Орлан), - Олесин, бл.1942-43 р.р.

У пропам’ятній книзі «Бережанська Земля. Історично-мемуарний збірник». – «Український архів». — Ню Йорк: Комітет «Видавництва Бережани», 1970, (ред. - Василь Лев), що її було публіковано Науковим Товариством ім.Шевченка,  серед інших йдеться про Бережани, Будилів, Нараїв та Козову,  бо, на думку авторів книги, «..це частина історії нас самих у визначеному часі і просторі, тому вона має в наших душах і серцях зв’язувати й об’єднувати наших предків, нас самих, наших дітей і внуків в одне, бо ми - один Народ, автохтони-господарі тієї Землі, на якій жили були, ми є і при Божій nомочі - будемо! Кожний клаптик тієї Землі - насичений нашою працею, нашим потом, там і кров наша і кістки наших рідних, від яких ми самі походимо, там лежать наші Воїни-Герої, що в лютий час захищали від ворогів свій Народ і свою Землю», - є чимало унікальних світлин уродженців Козови міжвоєнного періоду, які подаються  мною у цьому дописі, серед яких трапляються особи на прізвище «Колодій». На жаль, точніше їх ідентифікувати, чи вони є родичами, немає можливості, бо пан Ярослав Колодій вже, на жаль, не живе.

Зацний Лев Ількович «Ар», «Вік», «Троян» (1911-1940 - громадський діяч, дириґент, член. ОУН (від 1929)

Як я вже зазначав вище, у згаданому листі до мене св.пам. Ярослав Колодій, писав, що уродженець Козови Лев Зацний був його далеким родичем. Наразі є вже чимало інформацій про Лева Зацного, якому б на початку цьогорічного травня виповнилося 110 років.  Про Лева Ільковича Зацного  йдеться в дослідженнях авторів - О.Попадюк, М.Литвин, С.Костюк та на багатьох Інтернет ресурсах, зокрема, https://irp.te.ua/zatsny-j-lev-il-kovy-ch/; http://upa75ua.blogspot.com/2021/05/3-1911  Відомо, що Зацний Лев, псевда - «Ар», «Вік», «Троян»; *03.05.1911, містечко Козова — †01.09.1940, с.Вара Перемишль. II пов., Польща) — громадський діяч, диригент. Член. ОУН від 1929 року. Закінчив Бережанську ґімназію (1931), вищу торгівельну школу в Кракові. Керівник дитячого та чоловічого хорів у Козові. Входив до повітового, потім — окружного проводу ОУН Бережанщини (1929-36); заступник, від квітня 1940 – організаційний референт Крайової Екзекутиви ОУН ЗУЗ.  Лев Зацний ще у довоєнний період був відомим й авторитетним членом ОУН. Він щонайменше з 1938 року займав становище заступника організаційного референта Крайового проводу, як також був призначений делеґатом від краю ІІ Великого збору ОУН (Римського). Лев Зацний належав до числа націоналістів, які після утворення 10 лютого 1940 року Революційного Проводу ОУН з-під стягу Степана Бандери (РП ОУН) зголосилися повертатися на територію СССР, щоб організаційно підтримати, активізувати дії підпільної мережі та готувати повстання проти влади большевиків. Ці члени ОУН в березні 1940 р. перейшли кордоні розраховували відразу ж включитися в роботу. Л.Зацний після переходу кордону він виїхав на певний час за межі Львова і тому його особа випала з-під нагляду спостерігачів. 26 березня 1940 року, після прибуття до Львова, він перебував на конспіративній квартирі Мирослави Шавалюк при вулиці Пильникарській, 10. На той час це приміщення вже опинилося під наглядом НКВД, і чекісти намагалися встановити більше число членів ОУН, які належали до керівного складу.  В часі перебування у Кракові Л. Зацний активно цікавився діяльністю організації на території СССР та допомагав інформацією. Відомо, що він та Д.Мирон передавали окремі доручення кур’єрами, які вирушали до Львова, інформували про кількість озброєння, яке перебуває на обліку місцевих осередків тощо. Цікавим є факт, що спочатку в Кракові «Вік» не був призначений на пости у крайовому проводі чи в крайовому військовому штабі. Взагалі питання надійного та безперебійного зв’язку, зокрема між Краковом та Львовом, було одним із найважливіших для функціонування організації. Водночас перехід кордону супроводжувався постійною небезпекою, і саме з переходом кордону були пов’язані частина арештів та загибелі членів крайового проводу ОУН в 1940 р. Тому особи, які відповідали за цей напрям, зобов’язані були володіти не тільки теоретичними знаннями, але й мати великий досвід практичної роботи. Д.Мирон та Л.Зацний розпочали підготовку до створення мережі підпільних організацій у східних областях підсовєцької України.  Лев Зацний — «Вік» — «Ар» — «Троян» із групою членів ОУН загинув 1 вересня 1940 р. при переході кордону.

До 1977 року у Козові був прекрасний костел. - Знищений большевиками

До Організації Українських Націоналістів Ярослав Колодій вступив юнаком  при кінці 1941 року. Як відомо, від липня 1941-го  липень 1944 року Козова знаходилась під німецькою окупацією, 12 вересня 1942 року нацисти відправили до концтабору в місто Белзець (тепер – Польща) близько тисячі місцевих євреїв, а у березні 1943 року вони  розстріляли в околицях Козови близько 4 тисяч осіб цієї національності, звезених із кількох суміжних теренів. Відомо, що із Козови та околиць на примусові роботи до Третього Райху (Німеччини) було вивезено 778 місцевих юнаків та дівчат. Ярослав Колодій згадував у листі до мене й село Олесине, що натепер у Козівській селищній громаді Тернопільської області, перша писемна згадка про яке відноситься до 1553 року з населенням близько півтисячі осіб розташоване при річці Ценівка, на заході реґіону.  Наприкінці 19 століття великим земельним власником у селі був граф Станіслав Потоцький. До початку німецько-совєцької війни в цьому селі діяли українські товариства «Просвіта», «Луг», «Сільський господар», «Рідна школа» та інші, кооператива.

Колодій Ярослав

У своєму листі до мене Ярослав Колодій писав, що з уродженцем села Олесине «…Осипом Дяківим познайомився влітку 1939 р., коли в його селі Олесин посвячували новозбудовану Церкву, а наш хор із Козови співав Службу Божу. Восени 1943 р., я був Оунівським зв’язковим на село Олесин (Олесено). Кілька разів був в домі Дякова….».  - Дійсно, Осип Дяків, син Василя (псевда в ОУН, УПА та УГВР - «Артем», «Гончарук», «Горновий», «Наум», «Осипенко», «Левадний») був крайовим провідником ОУН (р)  Львівщини, теоретиком й організатором боротьби УПА, заступником голови Генерального Секретаріяту УГВР, Лицарем Золотого та Срібного Хреста Заслуги. Він народився понад 100 років тому,  21 червня 1921 року в селі Олесине, загинув у боротьбі з большевиками - 28 листопада 1950 року біля села Великополе на окупованому большевиками Прикарпатті, в околицях якого був добре замаскований, капітально обладнаний бункер. При вчиненні відчайдушного опору там полягли геройською смертю четверо підпільників - Осип Дяків-«Наум», Микола Мошончук-«Бор», кущовий провідник «Петро»-«Вибух» та бойовик «Бора» Павло Леус-«Орест». Між іншим, у вбитих вилучено 3 автомати, 2 рушниці, 5 пістолетів, ґранати, набої, радіоприймач, підпільні документи і видання, а також продукти. В іншому бункері також виявлено два радіоприймачі й багато речей. Трупи були доставлені до Львова для впізнання, яке здійснили колишні зв’язкові Романа Шухевича — Катерина Зарицька-«Монета», Галина Дидик-«Анна», Дарія Гусяк-«Дарка» і надрайонний референт СБ ОУН (р) Городоччини Мирон Гельнер-«Остап».

До речі, відомий дослідник національно-визвольної боротьби нашого народу Володимир Мороз у своїй книзі «Портрет Осипа Дяківа-«Горнового»» (Торонто-Львів, вид-во «Літопис УПА», 2010) (с.с.10-15), зокрема, пише, тим самим фактично підтверджуючи уривочні інформації  Ярослава Колодія та подаючи цікаві подробиці про перебування Осипа Дяківа якраз в його родинному селі Олесин: «…Успішне навчання, поряд із привітною вдачею, вмінням висловлювати свої думки та організаційними здібностями, зробили його одним із авторитетних лідерів сільської дітвори Олесина, з якою він радо ділився своїми знаннями. Так, під час канікул Осип допомагав Василеві Галасі, який працював наймитом у його дядька, займатися самонавчанням. З нижчих класів гімназії Осип почав писати перші літературні твори. Так, в оповіданні «Наше село» змальовував природу та людей Олесина. Під час навчання в гімназії записував у рідному селі народні пісні, казки, перекази, оповідання, народні звичаї, повір'я та обряди, спогади про визвольні змагання. За спогадами батька, таких записі назбиралося «кільканадцять» зошитів, які, на жаль, у 1944 році були знищені німецькими солдатами, які стояли в господарстві Дяківих в Олесині… О.Дяків організував в Олесині та сусідніх селах футбольні команди і чемпіонат між ними; був тренером і гравцем команди свого села. Крім фізичного гарту, разом з матчами відбувалися лекції на різні теми, зокрема з українських історії та літератури. Також був ініціатором театральної самодіяльності, в якій брав активну участь. Підпільні сходини у Бережанах проводили біля церкви св. Миколая на Адамівці, у лісі або на цвинтарі… У 1939–1940 рр. Осип Дяків працював у Бережанському повітовому проводі ОУН заступником референта розвідки Івана Майчука-«Богуна», мав псевдонім «Осет». Є інформація, що у 1940 р. очолив референтуру розвідки повіту, передавши керівництво гімназійним юнацтвом Ярославу Скасківу… На початку німецько-радянської війни його вивезли з Тернополя до Бердичева, звідки йому з великою групою інших в’язнів вдалося втекти 6 липня 1941 р. Подробиці звільнення описані у спогадах Люби Комар, Дмитра Клячківського та Теодозія Крупи, а також батька Василя Дяківа… За твердженням батька, Осип повернувся у рідний Олесин 28 липня. Після п’ятиденного побуту вдома він, незважаючи на підірване у в’язниці здоров’я (яке і так не було міцним), поїхав у Бережани, де почав працю в окружному осередку пропаґанди ОУН. Зокрема, належав до керівництва Союзу українського націоналістичного студентства у Бережанах, організовував Організацію української націоналістичної молоді «Січ»… На початку вересня О. Дяків важко захворів на запалення легенів і поїхав в Олесин лікуватися. Це його врятувало від масових арештів членів ОУН, проведених німцями 15 вересня 1941 р. Не вилікувавшись як слід, повернувся до організаційної праці, де взяв активну участь у акції допомоги мешканцям карпатських і підкарпатських сіл, в яких в той час був голод. У 1941-1943 рр. О.Дяків постійно мешкав в Олесині, інколи відлучаючись у справах… Продовжити навчання у Львівському університеті Осип Дяків не міг, оскільки той був закритий…».

В одному із своїх дописів з нагоди сторіччя Українських Січових Стрільців Ярослав Колодій, зокрема, писав: «…На творчих ідейних прикладах УСС виростало й гартувалось нове молоде покоління, бойовики ОУН, УПА і вояки дивізії «Галичина», які своєю кров’ю густо окропляли шлях боротьби української нації. Їхніх могил українські дівчата не квітчали червоною калиною, не ставили на них хрести і не співали їм «Вічную пам’ять». Але вічно остались всі відомі і безіменні великі лицарі в серцях і душах української нації, бо вони найбільше добро віддали для свого народу – своє життя. Вони вибрали важкий тернистий і бойовий шлях своїх батьків, старшого покоління УСС, і нічого з заповіту своїх батьків:  «Волю здобути своїй Батьківщині» – вони не відняли й не скреслили…». - Щирий же український патріот Ярослав Колодій вибрав для себе тернистий бойовий шлях своїх духових батьків та зверхників зі славної когорти Український Січових Стрільців, Української Галицької Армії, Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів, гідно пройшовши героїчну й страдницьку дорогу, яка судилася усім воякам Української Дивізії «Галичина».

Побратим св.пам. Ярослава Колодія, видатний український громадський діяч, історик, журналіст та редактор, дійсний член НТШ та віце-президент Світового конґресу вільних українців, колишній вояк  Української Дивізії «Галичина» Василь Верига   (*1922-†2008) у своїй книзі «За Рідний Край, за нарід свій, або Хто такі дивізійники» (Київ, видавництво імені Олени Теліги, 2006) писав, що «Дивізія «Галичина» воювала під українськими прапорами, й на всіх видах її військового спорядження пишався жовтий лев на блакитному щитику. Ніде дивізія «Галичина» не воювала з цивільними населенням – ані в Україні, ані поза її межами, і її частини не виконували жодної служби при концентраційних таборах. Що вояки Дивізії не йшли воювати за Великонімеччину чи нову Европу, про це дуже добре знало німецьке командування й тому не кидало Дивізії на західний фронт. – Українська дивізія «Галичина» була створена для боротьби з большевизмом, тобто з московським імперіалізмом,і на тому фронті вона вистояла до кінця як військова формація, а пізніше як індивідуальні громадяни, аж до проголошенням незалежности України 24 серпня 1991 р. – ...Із закінченням війни дивізія «Галичина», тоді вже 1-ша Українська Дивізія Української Національної Армії, зложила зброю не перед ворогом ч.1, а перед західніми альянтами, на яких розраховувала як на оплот свободи й демократії... Деякі дивізійники, закінчивши університетські студії і виявивши академічні здібності, самі стали  викладачами в університетах чи інститутах Европи, чи так званих «коледжах» Америки й Канади...  На сторінках 166-167 згаданої мною тут книги Василя Вериги  «За Рідний Край, за нарід свій, або Хто такі дивізійники» (Київ, видавництво імені Олени Теліги, 2006) подано відомості й про Ярослава Колодія.  До речі, у ч.3 часопису «Свобода» (Н.Дж., США) від 18 січня 2013 року автор Ярослав Колодій у своїй статті «Послужив Україні і як вояк, і як вчений» у некролозі подав ширший життєпис  іншого свого побратима, вояка-дивізійника св.пам. професора Івана Святослава Коропецького зокрема писав: «…З волі Всевишнього закінчив свою туземну мандрівку життя колишній підпоручник Дивізії «Галичина» та член Братства Дивізійників проф. Іван Коропецький. З глибоким жалем сприйняв вістку про мого дорогого побратима – про смерть, що звільнила його від терпінь останніх днів. Недуга та смерть забирають від нас наших рідних і друзів, і часами важко зрозуміти, куди вказують Господні напрямні знаки. Залишається для нас лише віра і надія на зустріч ... Полегшу в цей сумний час знаходимо у споминах минулих днів... …Покійний І.Коропецький був людиною непересічних моральних вартостей, цікавився усіма проблемами, пов’язаними з розвитком і зміцненням незалежної України, переживав невдачі і роздор в українському суспільстві. Проф. І.Коропецький непохитно вірив у майбутнє України, перемогу національних ідеалів і свободу для українського народу. Хай американська земля буде йому легкою. Вічна йому пам’ять!».

Як, колишній офіцер-підводник атомного Північного флоту, я здавна цікавився військовою проблематикою, - спочатку це було зацікавлення діями збройних відділів УПА, бойовими акціями підпільників сітки ОУН в часі Другої світової війни, а в теоретичному плані - військовими програмами Головного штабу УПА та Генерального секретаріяту УГВР. Пізніше мене захопила мемуаристика та роздуми  військовиків збройних підрозділів українців, які воювали, так би мовити, «під чужими прапорами».  У 2003 році вийшла друком упорядковані мною спогади, роздуми та поезії вояка Дивізії «Галичина» Володимира Осипа Демчука, «Життя. Війна. Поезії», наступного року - Збірка праць колишнього дивізійника  Василя Томківа  «...Та найбільше любив Україну», а за три роки по тому, в 2007 році,  - книжка того ж таки Василя Томківа «Важко забути. Фраґменти із пережитого та написаного».  За кілька років по цьому, у 2011 році, за сприяння колишнього вояка-дивізійника Михайла Цяпи вийшла друком Збірка стосовних праць, статей та споминів» «Українська дивізія «Галичина» та тлі Доби Воюючої України». До цієї Збірки, зокрема, ввійшли праці  Поль Половецький (Полікарп ІІорфирович Плюйко). -  Пісня-марш Дивізії Галичина»; Любомир Рихтицький. - Тим, шо впали під Бродами; Патріярх і Кардинал Йосиф. - Слово з нагоди річниці створення Української Дивізії «Галичина»; Листування між ген.П.Шандруком і єпископом І.Бучком; Меморіял про 1-шу Українську Дивізію; Павло Шандрук. - Спомин про дивізію «Галичина»; Кость Паньківський. - Дивізія з перспективи двадцяти років; Матвій Стахів. - Політична плятформа Галицької Дивізії; Роман Крохмалюк. - Як прийшло до створення Першої Української Дивізії «Галичина»; Володимир Стечишин. - Чи було доцільним творити дивізію «Галичина»; Микола Чеботарів. - Коротка замітка з моїх споминів про творення дивізії «Галичина»; Архип Кмета. - Ставлення Гетьмана Скоропадського і гетьманців до творення дивізії «Галичина»; Порфирій Силенко. - Ще до ставлення гетьманців до творення дивізії «Галичина»; «Усім членам, симпатикам і українським самостійникам, що з незалежних від них причин знайшлися в рядах чужої, ворожої Україні армії. - Наказ; Звіт полковника Андрія Мельника; Орест Городиський. - Лицарський хрест у військах СС; Василь Федорович. - Німецька кампанія на Сході в світлі документів ОКВ; Василь Федорович. - Українське питання (в актах Нюрнберзького процесу); «Комісія для розшуку воєнних злочинів (Комісія Дешена)» -  перша частини звіту; Роман Гнатишин. - Відповідь уряду Канади на звіт Комісії для розшуку воєнних злочинців (Комісія Дешена); О. д-р Іван Гриньох. - Дивізія «Галичина» й українське підпілля; Богдан Підгайний. - Два шляхи - одна мета; Мирослав Маленький. - Мої зв’язки з підпіллям (до історії І. УД УНА); Мирослав Маленький. - У 30-ліття 1-ої УД УНА; Мирон Левицький. - Десять днів в УНА; Омелян Кульчицький. - Бої у Словаччині; В.Кузьмин. - Спогад з 1944 року; Богдан Стасів. - Роман Шухевич і Українська дивізія «Галичина»; Роман Шумський. - ОУН - Дивізія - УНА — каторга; Ярослав Стех. - Володимир Дашко «Марко»; Василь Чупринда. - Він мав псевдо «Вій»; Богдан Чайківський. - Пласт, дивізія і УПА; Богдан Підгайний. УПА - Дивізія «Галичина» — німці; Роман Цьолко. - Генерал Павло Шандрук в Дивізії; Юрій Тис-Крохмалюк. - У Штабі Дивізії; Юрій Тис-Крохмалюк. - Шпиґун-майстер; Юрій Тис-Крохмалюк. - «З джерел до історії УД УНА (про книжку Геральда Райтлінґера «Дім будований на піску. Гітлерова політика сили в Росії»); Роман Колісник. - Німецьке «братерство зброї» в Українській Дивізії (з приводу книги Ріхарда Ляндвера «У боротьбі за волю»); Михайло Федоренко. - Українська дивізія «Галичина»; Олекса Горбач. - Артилерійський полк; Володимир Каплун. - Автобіографія; О.Йосиф Кончак. - Спомин з військової служби в Українській Дивізії і Польському Корпусі; Омелян Кульчицький. - Спомини учасника бойової групи Вільднера на Словаччині; Лев Бабій. - Група вояків Дивізії «Галичина» на вишколі й фронті у Дивізії «Вікінґ» 1944 року; Едвард Кухар. - Українці воювали за Франції, Роман Сербин. - Українці в чужих арміях у Другій світовій війні; Ігор Аркуша. - Дивізія військ СС «Галичина». Правда і вигадки; Василь Томків. - «СС-и у Британії»; Михайло Цяпа. - Коляборанти... коляборанти…

Іншим цікавим й насиченим відтинком громадської праці св.пам. Ярослава Колодія була  його діяльність в рамках Суспільної Служба Комбатантів (ССК) у ЗСА, до складу якої входили  такі Організації на терені ЗСА як - Братство Українських Січових Стрільців, Об’єднання був. Вояків Українців в Америці,  Братство кол. Вояків 1-ої УД УНА в ЗСА й Об’єднання колишніх Вояків УПА в Америці й Канаді, українські воєнні інваліди, бувші воїни УПА і 1-ої УД УНА та їхні вдови в Україні і  в Польщі.

Колодій Ярослав, син Василя

Однак, для мене, полтавця з походження, який народився та виріс на лохвицько-чорнухинських теренах, де близько 300 років тому побачив світ Божий народний філософ й «вчитель життя» Григорій Сковорода, вимовним є допис уродженця тернопільської Козови Ярослава Колодія, який був опублікований на с.7 у ч.11 часопису «Народна Воля» (Скрентон, Пенсильванія) рівно 14 років тому - 28 листопада 2007 року, який має чудовий наголовок  «Увійдіть у філософський сад Григорія Сковороди», бо ж, на думку автора  цієї статті Я.Колодія, якраз «…Григорій Сковорода займає неповторне місце в історії української культури. Він у повному розумінні слова — вчитель життя, який на особистому прикладі показав сучасникам гідний його зразок. Г.Сковорода був надзвичайно освіченою, цілісною та послідовною особистістю, володів кількома давніми мовами та новими мовами, достатньою мірою орієнтувався в ренесансовій і новоєвропейській філософії. Але набагато ближчі його духові були ідеї Святого Письма і батьків Церкви, античних мислителів (Сократа, Платона, Епікура), особливо давньо-християнські звичаї. Український мудрець не заперечував доброї волі науково-технічних відкриттів і винаходів у вдосконаленні суспільно-політичного ладу, але вважав, що поки людина сама не візьметься за вдосконалення себе, всі блага світу цього принципового не змінять її долі. Щастя людини — в ній самій, а нещасні люди тому, що в погоні за примарними цінностями нехтують справжнім. Г.Сковорода належав до того типу мудреців, яким поталанило втілити в повсякденному житті своє розуміння блага, істини, краси. Ж иттєвими ідеалами для мандрівного філософа були Сократ і Апостоли. їхнім життєвим завданням було не відкриття якогось нового принципу чи побудова своєрідної, в чомусь істотно відмінної від усіх інших філософських систем, а прилучення до вищих істин буття для практичного втілення їх у повсякденному житті, і це своє покликання Г.Сковорода повною мірою та з честю виконував. Він був тим, «стовпом хмарним», тим невичерпним джерелом осяйної Божої Мудрости, яке живило та напувало, не давало впасти у гріховність серцям, народженим нести світло. Не знаю, кого мала на увазі пишучи свій вірш Галина Гордасевич, але и ліричний герой, як на мене, складає духовний заповіт Сковороди: «Візьміть лозу і посадіть в саду, Нехай вона в землі, вкоріниться. Ще добре, якби там була криниця, - І я в той сад по осені прийду. І я скажу: — Допоки є земля, Допоки на землі живе людина, - О, хай повік не гряне та година, - Що все живе дощенту спопеля». Г.Сковорода жив більше для інших, ніж для себе, говорив щиру правду людям і вмер без жалю за своїм життям мандрівника, упродовж якого був щонайбільше учнем — учителем, співаком і пастухом, але завжди мудрецем, що намагався стати вище своїх обставин, тверезо зберігати згори зазначені правила та не покорятися загальній думці, коли вона віддаляє вас від правди. Чи вміємо жити ми так? Ми, люди XXI століття?...».

Пам'ятник Тарасові Шевченку у Козові (автор світлини - І.Я.Крочак)

Св.пам. Ярослав Колодій був глибоко віруючою людиною - вірив у Бога нашого, вірив в Україну, вірив у наш нарід, шанував святих отців рідної церкви. Так, у своєму нарисі «У 45-ту річницю звільнення Патріярха Йосифа Сліпого». Він, зокрема писав, що Києво-Галицький Митрополит Йосиф Сліпий з’явився після 18-літньої каторги Сибіру, в центрі Вселенського християнства у Вічному місті Римі. Поява на волі Блаженнійшого Йосифа була провидінням Божим, яка дивувала весь світ. Про його звільнення писала на передових шпальтах вся світова преса. В історії  Християнської Церкви в Україні - це світла і героїчна постать, яка  зробила великий внесок в розбудову нашої Церкви. У XX столітті Боже Провидіння післало Українській Греко-Католицькій Церкві двох визначних і світлих церковних мужів, що пройшли тернистим шляхом і в героїчний спосіб виявили свою вірність Христовій Церкві та українському народові. Слуга Божий Митрополит Андрей і його послідовник на престолі галицьких  Митрополитів - Блаженнійший патріярх Йосиф.  В 1939 році Митрополит Андрей, приготовляючись на мученицьку смерть за свою Церкву, вибрав свого наслідника, сказавши, що «ліпшого кандидата над о. ректора Сліпого – нема». В празник Непорочного Зачаття, 22 грудня 1939 року він разом з  єпископами Будкою та Чернецьким уділили архиєрейських свячень  Блаженнійшому Йосифові, який намагався оправдати це велике  довір’я. У своїх записах з 1975 року згадує: «В покликанні до духовного стану я бачу виразно Божий Голос, Божу Руку впродовж усього життя... Зокрема Голос Божий наказував мені стати наслідником святого і геніяльного сл.п.Митрополита Андрея в найтяжчих умовах нашої Церкви. За одно дякую Богові, що я старався і в найтяжчих умовинах не сплямити доброго греко-католицького імени нашої Церкви і свою скромну особу». Караючись 18 років по совєтських тюрмах і лаґерях. Митрополит  давав свідоцтво справжнього Пастиря, вказуючи, що поза брутальною силою, якою користується безбожницька система і її звироднілі ватажки, існує ще незнищимий Дух.  Від 1945 до 1963 року він поневірявся по тюрмах, сибірських тайгах і тундрах, де між мільйонами каторжників треба було чоловіка Божого, що своїм зразком християнського життя і геройською поставою супроти безбожної влади проповідував Христову Євангелію краще,  ніж з собору св. Юра….».  - І далі, продовжуючи свою думку, міркував Ярослав Колодій, - «….Може, наша Церква не йде в такому темпі, як передбачав Патріярх Йосиф, але незалежно від усього, вона посувається в тому напрямі, в  якому повів наш Глава Церкви Святої Пам’яти Патріярх Йосиф, і від  цього напрямку самобутньости нашої Помісної Української Като лицької Церкви втекти, забути і не бачити неможливо. Про це Патріярх Йосиф пише у своєму унікальному та неповторному Заповіті: «І вас, мої возлюблені діти, благаю: ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї Страдної Церкви, Ви ж живі, існуючі її діти! Тому згадаймо Патріярха Йосифа, якого Господь зберіг для нас в ті  тяжкі часи та допомагав Йому обороняти єдність і права нашої церкви….».

За деякий час після цього у ч.24 (233) від 13 червня 2013 року українського тижневика у ЗСА (США) «Нова Газета» на с.23 Ярослав Колодій подав свій короткий допис, де знову пригадав мученицьку й світлу постать Патріярха Йосифа Сліпого «…Шановна редакціє! Прошу прийняти ширу подяку за гарну інформативну статтю…  про Великодні святкування при парафії Св. Архистратига Михаїла в Дженкінтавні (штат Пенсильванія). Не знаю, з чиєї вини, але в цю статтю вкралася одна неточність. У ній написано: «Освячував наріжний камінь Патріарх Йосиф Сліпий». Насправді ж 21 вересня 1976 року Блаженніший Патріарх Йосиф о 7-й годині вечора відслужив Службу Божу. У своїй проповіді він висловив вдячність Господеві, схвалив задум збудувати тут храм і закликав приступити до ції великої та нелегкої справи по-Божому, по-святому, наголосивши, що збудована тут церква скликатиме нас і наших нащадків на молитву і в ній вінчатимуться та хреститимуться українці, лунатиме Слово Боже, що закликатиме нас до христитянського життя. Після Служби Божої Патріарх Йосиф поблагословив ділянку під забудову майбутнього храму й уділив патріарше благословення всім присутнім. На згадку про ту подію на місці, де служилася Св. Літургія, сьогодні стоїть пропам’ятний хрест. Я був присутній на обох освяченнях й написав про це невеличку статтю, яку надсилаю й вам. При цьому залучаю невеликий даток на видавничі потреби. Бажаю вам міцного здоров’я та успіхів у ваших починаннях. На все добре. З пошаною, Ярослав Колодій…».

Ще мені пригадалось… - Коли ж на початку 1990-их років небайдужі мешканці Козови започаткували збір коштів на пам’ятник Генієві українського народу Тарасу Шевченкові (скульптор І.Сонсядло), то якраз Ярослав Колодій, знавець, поціновувач й шанувальник творчості Великого Кобзаря та правдивий український патріот, пожертував на цю благородну ціль для потреб своїх земляків на той час чи не найбільшу суму, яка за курсом 1993 року складала близько 290 тисяч карбованців. У своєму дописі з нагоди річниці встановлення у Козові пам’ятника Кобзареві громадська діячка Ядвіґа Федик зазначала: «…Настала неділя 23 травня 1993 року — день відкриття пам’ятника. Право зняти покривало з монумента надає голова селищної ради І.Боднарчук голові РО Товариства української мови Дмитру Федику і тим, хто ще 1989 року разом із ним домагалися дозволу: Валентині Ждан, Григорію Сім’ї і Зеновію Гнатейку. Спадає полотнище — і перед людьми на площі постає велична постать Кобзаря. Задумливий погляд спрямований на присутніх, ледь нахилена голова, руки схрещені на грудях: права вільно лежить на серці, а ліва стиснута в кулак…».

У часописі американських українців «Свобода» у ч.41 з 8 жовтня 2021 року далі йшлося, що «…Світлої пам’яті Ярослав залишив у глибокому смутку дружину Стефанію, доню Ірину та чотирьох синів – Мирона (з дружиною Марусею), Ореста, Нестора (з дружиною Деборою) та Бориса (з дружиною Лорою). Залишив шістьох внуків: Христину (з мужем Михайлом), Катерину (з мужем Йосифом), Ніну, Карен, Андрія і Юлію. Залишилася також родина в Україні….». - Я не знав особисто нікого з них, але також складаю свої щирі співчуття у зв’язку  з відходом мого приятеля пана Ярослава на Вічну ватру..

Я впевнений, що взірцем для  св.пам. українця з тернопільської Козови Ярослава Колодія, який спочив 11 вересня 2021 року у північно-американському місті Дженкінтавні, - завжди були вічно Шевченкові слова:

«…Свою Україну любіть.

Любіть її… во врем’я люте,

В остатню, тяжкую мінуту

За неї Господа моліть…»

Все своє життя св.пам. Ярослав Колодій йшов за дороговказами й настановами українських геніїв Григорія Сковороди, Івана Франка, Тараса Шевченка, як також святих отців церкви - Слуги Божого Митрополита Андрея, Патріярха Йосифа Сліпого та згідно зі своєю патріотичною настановою й власним сумлінням. - Він був одним із тих небагатьох українців на чужині, яких повністю характеризують ось ці Кобзареві рядки:

«…Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою…»

Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), - адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

*Примітка: деякі світлини взято Олександром Панченком із пропам’ятної книги «Бережанська Земля. Історично-мемуарний збірник». – «Український архів». — Ню Йорк: Комітет «Видавництва Бережани», 1970, (ред. - Василь Лев), як також із книг кол. Дивізійників, більшість фото св.пам. Ярослава Колодія – із хатнього архіву д-ра О.Панченка, інші – із відкритих джерел

Теги:
2021-11-24 09:45:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар