Тетяна Сліпецька (з дому – Балкова) та Мирослав Сліпецький у вирі громадського життя - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Тетяна Сліпецька (з дому – Балкова) та Мирослав Сліпецький у вирі громадського життя
   

Тетяна Сліпецька (з дому – Балкова) та Мирослав Сліпецький у вирі громадського життя

Олександр Панченко

  та коло керма осередків українського шкільництва в Австралії

Про українців, які в різний час опинилися на чужині, зокрема, на австралійському континенті можна довідатись із наступних книг - «Українці Австралії. Енциклопедичний Довідник»,  «Вільна думка» і Товариство Збереження Української Спадщини в Австралії, Сідней, 2001 рік; «Енциклопедія української діяспори», том 4 (Австралія – Азія – Африка),  спонсор видання Наукове Товариство ім.Шевченка в Америці та Фундація приятелів енциклопедії українознавства, Київ-Нью-Йорк-Чікаґо-Мельборн, 1995);  «Українці в Австралії. Матеріяли до історії поселення українців в Австралії». Накладом Союзу українських організації Австралії (СУОА), Наукове товариство ім.Шевченка в Австралії. Бібліотека Українознавства ч.15, Мельборн-Австралія, 1966; «Українці в Австралії», том ІІ, Союз українських організацій Австралії, Мельборн, 1998; як також багатьох книг споминів та мемуаристики. Про полтавців з походження український материковий читач може дізнатися також із моєї книги «Українська Австраліана. – Полтавщина, Галичина, Боснія»,  яка побачила світ у київському видавництві імені Олени Теліги у 2014 році. За 10 років до цього, у 2004 році, мною було упорядковано та видано спомини св.пам. інж. Мирослава Болюха «Оглянувшись в минуле...»,  дружина якого Марія (з дому Глуховера) походила з полтавської Карлівщини.

Згідно з текстом виданням «Енциклопедія української діяспори», том 4 (Австралія – Азія – Африка),  спонсор видання Наукове Товариство ім.Шевченка в Америці та Фундація приятелів енциклопедії українознавства, Київ-Нью-Йорк-Чікаґо-Мельборн, 1995) ) (с.с. 178-179): «… Сліпецька Тетяна (Tania Slipeckyj), дівоче прізвище Балкова, дружина Сліпецького Мирослава, педагог, гром. і осв. діячка; н. 24.12.1921 в с.Веселі Терни б. Кривого Рогу Дніпропетровської обл. Студіювала в Дніпропетровському Університеті. Від 1944 на еміґрації в Німеччині; 1949 переїхала до Австралії, живе в Мельборні. Працювала вчителькою в укр. таборових школах у Німеччині, зокрема викладала укр. мову й літературу у таборовій техн. школі в Нордгаймі б. Геттінґену. В Австралії вчителька та керівник укр. школи у Нобл Парку, Вік. (від 1954), гол. Укр. Центр. Шкільної Ради (від 1974), чл. управи СУОА (від 1984). Займала різні посади в управах філії УГВ у Нобл Парку і СУ Вік. Чл. дирекції Нац. Фонду СУОА. За самовіддану гром. працю, особливо в шкільництві, одержала почесне членство УГВ…. Сліпецький Мирослав Мирослав (Myroslaw Slipeckyj), гром. діяч; н. 16.10.1913 у с. Порохник Ярославського пов., Галичина. Закінчив Вищу городничу школу (декоративний відділ) у Познані, Польща (1938). Учасник укр. націоналістичного підпілля. 1941-42 як чл. сер. Похідної Групи ОУН (С.Бандери) дійшов до Кривого Рога. З 1944 на еміґрації у Німеччині, у 1945-49 комендант табору ДП в Нордгаймі. Прибув до Австралії 1949 і поселився в Мельборні. Гол. філії УГВ у Нобл Парку (1965-70 і від 1979), чл. (з 1954) і фін. референт (від 1960) батьківського комітету укр. школи в Нобл Парку, чл. управ Укр. Центр. Шкільної Ради (від 1974) та СУОА (від 1984). Довголітній керівник агенції кооперативи «Дністер» в Нобл Парку, там же організатор і будівничий нар. дому та суботньої школи. Нагороджений грамотами УГВ і СУОА за плідну гром. працю і пожертви на укр. потреби….» Прикметно, що автором обох цих гасел в «ЕУД-4»про подружжя Сліпецьких був мій добрий приятель св.пам. Мирослав Болюх, 100-річчя від дня народження якого українська спільнота відзначила 12 січня 2021 року. 

В 2013-му році українські деякі видання помістили мій ширший допис «Постаті Тетяни Балкової й Мирослава Сліпецького на тлі спогадів про діяльність Похідних груп ОУН», в якому я, зокрема, писав, що в австралійському Мельборні 13 вересня 2013 року року на 92 році життя відійшла за межу Вічности Тетяна Сліпецька.  – Що свідоме українство знає про цю видатну жінку?! Прикро, що досить небагато. – А народилася св.пам. пані Тетяна у свідомій українській родині Балкових у селі Веселі Терни поблизу Кривого Рогу на Січеславівщині, куди згодом потрапив у складі однієї з Похідних груп ОУН з-під стягу Степана Бандери її майбутній чоловік Мирослав Сліпецький (нар.16.10.1913), уродженець галицького села Порохник, що на Ярославівщині, недавній випускник декоративного відділу Вищої городничої школи у Познані (1938), про якого також мало що відомо українському материковому читачеві. У «Звіті провідника Південної похідної групи ІІІ Т.Семчишина до проводу ОУН (С.Бандери) про формування, дислокацію та особовий склад групи» від 09 липня 1941 року, а саме в додатку Списку друзів, що відійшли з ІІІ-ої групи до своїх місць призначення, знаходимо прізвище Мирослава Сліпецького у підгрупі «…Г8: Дідик Лев, Сліпецький Мирослав, Мречко Ярослав, Федуняк Михайло, Ганушевський Тарас, Венгринович Орлан, Зарицький Роман, Кліщ Мирон, Чарнота Володимир, Мущак Микола…» (ЦДАВО України, Ф.3853. – оп.1 – спр.14, арк..27, оригінал, машинопис).

Ще у 1952 році у своїй праці «Південна Похідна група» (с.30) її тодішній керівник Зиновій Матла, зазначав, що в окупованому німцями Кривому Розі «ситуація… була дуже тяжка. Ґестапо шукало наших людей, але, завдяки жертовній допомозі самих криворіжчан, ми не потрапили в руки німців. Ми жили нелеґально. Українці, мешканці Кривого Рогу, були свідомі того, що їх могло стрінути за переховування нас у своїх домах. Але ненависть до нового окупанта була така велика, що надавала їм силу разом з нами дивитися відважно в очі небезпеки та загрозі смерти… Навіть найближчі сусіди не знали, що в їхньому домі перебуває український націоналіст, самостійник, як нас називали популярно; навіть найближчі знайомі, до яких вони могли мати довір’я, що не зрадять. І таких відданих нашій ідеї українців в Кривому Розі було багато…».

Колишній провідник ОУН (б) у Донбасі, мій добрий приятель Євген Стахів згадував, що очолювана оунівцем С.Шерстюком міська управа Кривого Рогу за короткий час наладнала життя в місті й окрузі. Там на початку навіть існувала Канцелярія ОУН, а Кривий Ріг «мав вигляд українського міста в Самостійній Україні». В Кривому Розі міською управою осередкам «Просвіти» було передано всі кінотеатри і клуби міста, на місці битви під Жовтими Водами мав бути споруджений пам’ятник полеглим козакам, а провулок названий на «чєсть» одного з організаторів Голодомору ґеноциду  «всєукраінскаго старасти» Грігорія Пєтровського в Кривому Розі ще у середині листопада 1941 року було перейменовано на ім’я засновника ОУН, голови ПУН-у полк.Євгена Коновальця, що героїчно впав на стійці внаслідок большевицького атентату 1938 року в Роттердамі. У тому ж таки 1941 році була видана поетична збірка члена ОУН криворізького поета М.Пронченка «Кобза», а також збірка «Тризуб», що опублікувала як ОУН-івські, патріотичні пісні із Західної України, так і популярні серед місцевих жителів українські народні пісенні твори Наддніпрянщини, як також було поміщено до цієї збірки наш національний славень «Ще не вмерла Україна» та знаменитий стрілецький марш «Ой у лузі червона калина». «…Московсько-большевицькій тюрмі народів настав кінець. Український нарід розправив орлині крила і здійснює свою віковічну мрію – створює Самостійну Українську Державу…», – писав криворізький часопис «Дзвін», пізніше ця ж газета періодично видруковувала матеріали, що стосувалися української національної символіки – герба, прапору та славню «Ще не вмерла Україна». В різний час очільниками Криворізького окружного проводу ОУН були – Я.Потічний, М.Мричко, С.Шерстюк, Ю.Кривошапка(Козик), В.Гадада(Юра), пропаґандистами окружного проводу – М.Пронченко та Б.Євтухов, ідентифікованими членами проводу були – Дм.Горбачів, Ю.Маляр(Чорнота) та Г.Максимець.

У своїй книзі «Втрати ОУН в часі Другої світової війни…» (Торонто, 1991) д-р інший мій респондет Василь Верига зазначав (с.с.85, 97), що восени 1941 року німці заарештовували за зв’язок із ОУН-б перекладача при одній з військових частин у Кривому Розі Теодора Найдича, а в січні 1942 року його закатовано в тамтешній тюрмі, тоді німцями ж було заарештовано криворізьких підпільників М.Пронченка, С.Шерстюка, І.Потапенка, Г.Максимця. Підпільна діяльність українських націоналістів у Кривому Розі підтверджується у тому числі й так званими совєцькими «документами», серед яких маємо російськомовну довідку п.н. «Про виявлення і ліквідацію контрреволюційного елементу» від 17 жовтня 1944 року, що її склав обласний відділ НКВД: «…Выявлено и взято на оперативный учёт участников ОУН: во 2-ом квартале 1944 года – 711, в 3 квартале – 744». Досить прикметно, що з цих т.зв «виявлених» українських патріотів – 1 455 чоловік найбільше – із того ж таки Криворіжжя (461), тодішнього обласного центру – т.зв.Дніпропетровська (127), Кам’янського району (111).

Мені невідомо, чи залишила пані Тетяна Сліпецька  (з дому – Балкова), 100 річчя від дня народження якої відзначимо 24 грудня 2021 року,   або ж її чоловік пан Мирослав Сліпецький спомини зі свого «криворізького» періоду життя зі згадкою про свою підпільну діяльність на окупованих німцями українських теренах… Але, думається, що так чи інакше діяльність Похідних груп ОУН та націоналістичного підпілля на Січеславщині, зокрема, – в Кривому Розі, відіграли в житті обох цих українських патріотів визначальну роль. – Можливо, ми колись дізнаємося про такі хвилюючі й такі героїчні подробиці з їхніх життєписів життя та боротьби, - запитував я себе та читачів тоді, у 2013 році.

Ґрунтовною розвідкою у цій площині, яка добре насвітлює цей період визвольної боротьби нашого народу на буремних теренах Січеславівщини,  є праця дослідників  Романа Шляхтича та Павла Хобота  п.н. «Діяльність підпілля ОУН(Б) на Криворіжжі в роки німецької окупації (1941–1944 рр.)», в якій подаються основні етапи діяльності оунівського підпілля на території м.Кривий Ріг в часі німецької окупації України (1941–1944), в якій її автори, зокрема,  пишуть з посиланням на детально  опрацьовані ними ж джерела, що разом з німцями у місті з’явилася Похідна група ОУН(Б), яку очолював П.Ріжко. До її складу входили Я.Потічний, Д.Горбачов, І.Саляк, І.Тарнавський, Г.Максимець та інші. Їм допомагали українські перекладачі при вермахті: Т.Найдич, О.Вітошинський, М.Войнович, Т.Сендзик…. Основними завданнями, які ставилися перед похідними групами, було створення підпільної мережі в містах і селах Східної України, а також проведення аґітаційно-пропаґандистських заходів поміж місцевого населення. Такі завдання не повинні були викликати особливої протидії з боку вермахту… Органами виконавчої влади в роки німецької окупації в містах України були міські управи. Першим головою міської управи Кривого Рогу став інженер Сергій Шерстюк, який одночасно очолював оунівську організацію в Кривому Розі... Під його керівництвом міська управа та оунівське підпілля розгорнуло найактивнішу діяльність… Окружним провідником Криворізького району з серпня 1941 року до арешту С.Шерстюка (грудень 1941 року) був П.Ріжко. До окружної референтури входили також І.Олійник та Пітій. Референтом молоді був М.Павлишин («Матвій»), який одночасно очолював історичний архів при міській управі… Господарчими референтами були спочатку Сліпецький, а потім - Федоняк…. Районну організацію ОУН(Б) Кривого Рогу очолював Я.Мричко. Криворізьке підпілля мало зв’язки з навколишніми селами, у яких також створювалась оунівська мережа… Отже, вища освіта в Кривому Розі принаймні в 1941-1942 роках була під контролем націоналістично-налаштованої місцевої громади. За сприянням І.Зеленського, завідувача відділу народної освіти міської управи, в Кривому Розі було відкрито агрошколи, які мали забезпечити місцеві сільські господарства кваліфікованими кадрами. У 1942 році було відкрито дві такі школи: одна знаходилась у Веселих Тернах, а друга – в селищі Зелене (Ямчицька)… Цілком імовірно, що в агрошколах проводилася націоналістична аґітація, адже деякі студенти цих закладів були розстріляні німцями за антинімецьку діяльність. А коли в місто повернулася радянська влада, колишні учні цих шкіл розстрілювалися за антирадянську та націоналістичну пропаґанду… Криворізька міськрада впродовж серпня–жовтня 1941 року перебувала під контролем оунівців. За цей час було створено мережу «Просвіт», військово-спортивне товариство «Січ», була налагоджена соціально-економічна та культурно-просвітницька робота. Коли розпочинаються німецькі репресії, оунівці переходять на нелеґальне становище. Загалом оунівці на Криворіжжі займались аґітаційно-пропаґандистською та організаційною роботою…. У цій розвідці знаходимо згадку про людину на прізвище «Сліпецький» та згадку про родиннее село Тетяни Балкової Великі Терни.

За  деякий час, вже у другій половині 1940-их років, колишня студентка Дніпропетровського університету Тетяна Балкова та учасник націоналістичного підпілля пан Мирослав Сліпецький опинилися на еміґрації в Західній Німеччині, де пан Мирослав довший час був навіть комендантом табору для переміщених осіб «Ді Пі» в Нордґаймі, а від 1949 року вони обоє замешкали у далекій від українських теренів Австралії. Своє вчительство й просвітництво на українській ниві пані Тетяна Сліпецька розпочала в тих же таки таборах для переміщених осіб «Ді Пі» в Західній Німеччині, зокрема, викладала українську мову та літературу у таборовій технічній школі в Нордґаймі, що поблизу Геттінґену. На «зеленому континенті» від середини 1950-их років вона була спочатку вчителькою, а згодом – керівницею української школи у Нобл Парку, а від 1974 року – головою Української Центральної Шкільної Ради, посівши через десять років своєї натхненної й самовідданої праці становище члена управи Союзу Українських Організацій Австралії (СУОА), пізніше її було обрано членом дирекції Національного Фонду СУОА та Почесним членом Української Громади Вікторії(УГВ).

Чоловік пані Тетяни св.пам. Мирослав Сліпецький довший час був головою філії Української Громади Вікторії у Нобл Парку (1965-70 і від 1979), членом та фінансовим референтом батьківського комітету української школи в Нобл Парку, членом управ Української Центральної Шкільної Ради та СУОА й довголітнім керівником аґенції знаменитої на увесь світ української кооперативи «Дністер» в Нобл Парку, також виявив себе як здібний організатор та будівничий Народного Дому та суботньої школи в Мельборні.

У 2012 році я перебував у Мельборні, щоб провести в останню путь свого старшого друга св.пам.інж.Мирослава Болюха (нар.12.01.1921), ровесника пані Тані Сліпецької, який також як і її чоловік Мирослав Сліпецький, був членом ОУН, й у 1941 році він разом з Ахілем Хрептовським, Євгеном Гарабачем та Яньо Шухевичем та іншими патріотами став учасником Дружин Українських Націоналістів «Ролянд», пройшовши бойовий шлях з цим українським підрозділом до Ново Воронцовки, поблизу Кривого Рогу на Січеславщині, контактуючи з сіткою ОУН на чолі з Василем Стихом. Рік по тому, до 2013 року, пані Таня ще жила, вона перебувала в українському будинку для старших «Калина» і я коротко бачився з нею, але не насмілився розпочати розмову. Мій же приятель, що приїхав разом зі мною на похорони Мирослава Болюха, казав мені згодом, що пані Тетяна весь не переставала твердити, просила: «Бороніть і бережіть Україну!..». І ось вже понад 7 років немає серед живих щирої і славної української патріотки пані Тетяни Сліпецької (з дому – Балкова), вона спочила далеко від тих  знаменитих козацьким духом місцевостей на Січеславівщині, які рівно 100 років тому дали їй життя та вдихнули в неї українську душу, далеко від тих теренів, населення яких під німецькою окупацією в часі Другої світової війни масово включилося в розбудову українського національного життя та підпільну працю, яку принесли на наддніпрянські терени у тому числі й члени Похідних груп ОУН(р) , серед яких був також і св.пам.Мирослав Сліпецький.

Вона, пані Таня (з дому – Балкова), – уродженка козацької Криворіжчини, а він, пан Мирослав Сліпецький, – галичанин із Ярославівщини, – поєднали свої долі й працю на благо України, не лише тому, що палко покохали одне одного, але, мабуть, ще й тому, що обоє свято вірили у щасливе майбутнє єдиного українського народу та єдину Українську Самостійну Соборну Державу, як мовиться, – «..від Карпатів аж до Кавказу..», яка й постала остаточно й назавжди у 1991-ому завдяки також і їхнім непересічним здібностям, патріотизму, зусиллям, боротьбі та праці на різних відтинках нашого національного життя.

Вже цьогоріч, у рік 100-літного ювілею Тетяни Сліпецької (Балкової) я продовжив свої пошуки про громадську та освітню діяльність на еміграції, в Австралії. Дійсно, особливим відтинком й надзвичайно насиченою ланкою діяльності св.пам. Тетяни Сліпецької було шкільництво, інакше кажучи  - освіта українців в Австралії, яка стала від початків  органічною формою існування і діяльности організованої української спільноти. Окрім церковних і громадських установ, майже з перших років поселення організовувались рідні школи, їх було започатковано в переселенчих таборах, де тимчасово проживали родини новоприбулих еміґрантів з малими дітьми. За ініціативи батьків та завдяки настанові учителів-еміґрантів, переважно жінок, постали школи в таких перехідних таборах: Бонеґілля, Батгерст, Скайвіл, Чулора.

Як писала сама Тетяна Сліпецька, «…щойно після переселення з таборів до більших і менших міських осередків школи почали працювати з чіткішою й узгідненою структурою та програмою навчання. На 1950-ті pоки припадають цілеспрямовані зусилля щодо організації українського шкільництва в Австралії. Вікторія Першою школою в Австралії стала Українська Братська Школа ім.митрполита А.Шептицького в Мельборні, заснована в 1951 році на базі групи релігійного навчання (1950, о. Іван Прашко). Крім неї, було організовано понад 20 шкіл в різних місцевостях стейту. З часом менші школи закрилися або злучилися з більшими.  Школа в Бродмедовсі існувала протягом 1952-71 років з 2 клясами навчання. Найдовше працювали учителі Н.Кудринська, Д.Пирогів. Школа ім. Т.Шевченка в Ньюпорті постала 1952, з 1960 примістилася в народному домі; бл. 60 дітей, в 1965 перший випуск 7-ої кляси, припинила існування в 1981 році . Вчили довголітні педагоги Марія Дейко та Дмитро Нитченко (О.П. – полтавці з походження)…  Школа ім. Лесі Українки в Нобл Парку розпочала навчання 1954 з 8 учнями в бараці Тетяни Сліпецької, а пізніше в австралійській  католицькій  школі. В 1965 році кількість учнів досягала 65, а в 1973 - 102. Від 1975 року  школа готувала  учнів до держвного іспиту з української мови (матрикульований предмет) для одержання серередньої освіти. В школі приділялося  багато уваги мистецькій діяльності учнів: діяв квартет «Соловейки», гурток вишивання. Артистка І.Залеська вела при школі Ритмо-пластичну студію, яку продовжують О. і М. Яреміяки; функціонували школа гри на бандурі І.Якубовича та шкільний хор під керівництвом, видавався учнівський щорічний журнал «Слово Школяра» (до 1993 - 18 випусків)….».

Далі, пишучи виключно про Рідну школу ім Лесі Українки в Нобл Парку, Тетяна Сліпецька подає нам цікаві відомості: «…Історія Школи імені Л.Українки в Нобл Парку, заснованої 1954 році доведена в першому томі книги «Українці в Австралії» до 1963 р. У 1960-их роках, зі збільшенням кількости учнів, щораз більше відчувалася потреба власного приміщення для школи. Про будову Народного Дому та Рідної школи в 1967-69 роках сказано детально в розділі про Філію УГВ в Нобл Парку статті «Українська Громада Вікторії» в цій книзі. В 1965 р. в школі навчалося 65 учнів і працювало вісім учителів: Тетяна Сліпецька — від початку керівник школи. Боженна Коваленко, Іван Єфименко (хор), Ірина Залєська, Євгенія Радіон, Неоніла Сліпецька, Віра Шевченко, Роман Федевич. У 1965-67 роках шкільним хором керувала Н.Сліпецька, потім Анастасія Грушецька і, коротко, студент другого курсу Школи українознавства Ігор Якубович. При школі діяла Ритмоплястична студія під мистецьким керівництвом Ірини Залєської. Хор та студія часто виступали на запрошення міської ради Спрінґвейлу на різних австралійських святах. У 1972 р. урочисто відсвятковано десять випусків Школи українознавства. 1973 рік позначився найбільшою кількістю учнів. Учнів було 102, вчителів - 15. Розпочала працю Педагогічна школа… На пораду професора славістики Університету ім. Монаша Іржі Марвана створився комітет представників слов’янських громад, до якого від українців ввійшла керівник Школи ім. Лесі Українки, голова УЦШР, Т.Сліпецька. Після 10-літнього старання, заходами комітету в 1975 р. Міністерство освіти Вікторії визнало українську мову, нарівні з іншими етнічними мовами, як предмет до матурального іспиту. Починаючи від 1975 р., в Школі ім. Л.Українки підготовляються студенти до матури з української мови. Вони часто здобували перші місця в стейті з цього предмету. Викладачами спочатку були Д.Нитченко, Неван Грушецький і Т.Сліпецька, а від 1991 р. - Орися Стефин. Школа постійно заохочувала учнів писати власні твори з метою вдосконалення рідної мови, а в 1976 р. започатковано ілюстрований учнівський журнал «Слово школяра», в якому друкуються найкращі твори. До 1996 р. вийшло 21 число. В 1977 р. В.Шевченко, А.Грушецька, І.Залєська, молода вчителька Орися Стефин та піяністка Галя Мартинюк підготовили вечір слова, пісні й танцю «Пізнаймося», з яким школа виступала шість разів: у Мельборні, Сіднеї й Аделаїді. У програмі був і скетч «День в українській школі» вчителя-письменника Н.Грушецького. В 1977 р. з учнів школи організувалася нова мистецька одиниця: Школа гри на бандурі ім. Лесі Українки під керівництвом І. Якубовича… …До 1997 р. вчителями були: Т.Сліпецька (43 роки), Марія Якубович (29), В. Шевченко (27), Боженна Коваленко (26), І.Залєська (26), Н.Грушецький (24), Надія Михайлишин (24), Р.Федевич (22), О.Стефин (21), Романна Гілюта (Козак) (20), Євген Стефин (18), А.Грушецька (16), Валя Дроботюк (13), Л.Сліпецька, Стефан Щоткевич (танці), Д.Нитченко, М.Хамула, О.Радивил, Михайло й Оленка Яреміяки (танці) (всі по 6 років), І.Єфименко, Є.Радіон, Оля Шевчук-Захарко - (5), Олеся Дацків (Розаліон), Неоніла Сліпецька, Катруся Сліпецька, Богдан Назар, Юля Олійник, М.Колесник, (4), І.Якубович, М.Данилюк, Леся Гвоздецька, Т.Варцаба, Лена Гіммельрайх, Оля Новошицька, Дана Осідач, Л. Юрків (хор), О. Павлишин (3), Слава Васильків, Тая Шевченко, Юрій Радіон (різьба), Оля Кузик, Люба Десі, Зіна Ботте, Юліян Романик, Анна Горбань, Леся Аббінґа, Н.Слобода (2), Роман Вачур, Галя Єфименко, Леся Шевченко, Лідія Гаєвська-Денес, Юрій Ткач, Валерій Ботте, Василь і Лілі Коваленки (танці), Саржевський (1)….»

В іншій своїй ґрунтовній статті п.н. «Українське шкільництво в Австралії» Тетяна Сліпецька серед іншого зазначала:  «….В деяких стейтах відкрилися Педагогічні школи, випускники яких поповнили ряди вчителів. Згодом школи стали десятирічними. Коли австралійські міністерства освіти в трьох стейтах (Південна Австралія, НПВ і Вікторія) у 1973-75 роках признали українську мову предметом до матури, там організовано відповідні матуральні курси. Навчання в більшості українських шкіл відбувається щосуботи від дев’ятої години ранку до першої або другої пополудні. Крім навчання мови, літератури, історії, географії та культури України, відбувається навчання релігії (для католиків і православних) та співу. При деяких школах ведуться лекції танців та гри на бандурі. У більших осередках української спільноти навчання в українських школах триває 12 років, враховуючи рік дитячого садка й рік дошкілля. У зв’язку зі зміною системи загальної освіти в австралійських школах у 1991 р., учні українських шкіл, щоб закінчити українознавчу освіту одночасно з австралійською середньою школою, вписуються до першої кляси в шість років. Учні українських шкіл Австралії користувалися на початку підручниками,  опублікованими в інших країнах західньої діяспори, але скоро виникла потреба власних підручників. Авторка Марія Дейко склала підручники, які від 1960-их років уживаються в українських школах Австралії та в багатьох школах західньої діяспори. Низка допоміжних матеріялів видається Українською Центральною Шкільною Радою, особливо в її виданні «Інформативно-методичний листок».

Проблема вчительських кадрів на початку була задовільно розв’язана тим, що серед емігрантів було достатньо вчителів, а інтелігенція з інших фахів також радо включалася в учительську гоботу. Згодом виховувалися під проводом досвідчених і фахових педагогів молоді вчителі, випускники педагогічних курсів при українських школах. Останнім часом включилися в працю шкіл також молоді люди, народжені в Австралії, що закінчили українознавчі студії в університетах Монаш і Макворі…. Українське шкільництво в Австралії протягом свого майже півстоічного існування відіграло ключову ролю в національному вихованні молоді. Як мало котра інша спільнота, малочисельна українська діяспора в Австралії приклала надзвичайних зусиль, щоб затримати українську мову, культуру та ідентичність. Це визнають інші національні групи та австралійські державні й громадські кола….».  - І, насамкінець, Тетяна Сліпецька, у своєму дописі наголошувала, що «…Історичну подію - проголошення самостійности України - члени управи УЦШР зустріли з великою радістю.

Факт незалежности України привів до змін у напрямі праці управи, відкрив можливості широких зв’язків з працівниками шкільництва в Україні. У 1991 р. десять учителів українських шкіл в Австралії пройшли одномісячний курс збагачення української мови в педагогічному інституті Івано-Франківська. Голова УЦШР Т.Сліпецька та організаційний референт Мирослав Сліпецький були делегатами від Австралії на Перший Всесвітній Форум Українців, який відбувся в Києві в 1992 р. Вони мали зустріч із заступником міністра освіти України Анатолієм Погрібним та з керівником народної освіти міста Києва, якій подаровано комплект видань УЦШР. Перебуваючи в Кривому Розі, на запрошення голови районного відділу народної освіти Т. і М.Сліпецькі мали зустріч з учителями-методистами та ознайомили їх із навчальною програмою, допоміжними матеріялами, підручниками та виданнями УЦШР. Вони відвідали ряд садочків та шкіл, від яких одержали багато замовлень на видання УЦШР та підручники М.Дейко. Цієї каденції покладено наголос на допомогу матеріялами бібліотекам і школам в Україні, Росії, Естонії, Румунії і Литві…  До кінця 1996 р. організаційний референт М.Сліпецький вислав у 54 місця 109 посилок з 1567-ма примірниками видань УЦШР. Матеріяли вислано школам, бібліотекам, окремим учителям, студентам у різних частинах України, а також у Кубані, Владивостоку, Литві, Латвії, Естонії, Польщі. Протягом усього свого існування УЦШР співпрацювала з СУОА. Кожночасний голова входив до управи СУОА, виконуючи обов’язки референта шкільництва. Інші члени управи УЦШР у різні роки також працювали в управі СУОА. Члени управи УЦШР брали активну участь у всіх акціях, організованих громадською централею, включно з VII Здвигом Українців Австралії, який відбувся в Аделаїді 1996 p., та в пленарній конференції СУОА в Мельборні під кличем: «Наша майбутність - у наших руках». До кінця 1997 р. Д.Нитченко, з доручення УЦШР, провів 40 двомісячників української книжки і преси. За цей час редколегія УЦШР випустила 90 чисел «Інформативно-методичного листка», який від 1998 р. виходить під назвою «Учитель (Інформативно- методичний журнал)». Управа видає шкільну документацію та учнівські щоденники й постачає їх усім суботнім українським школам. Зв’язок з шкільними радами та керівниками шкіл, крім з’їздів і конференцій, відбувався через обіжники, які висилав секретаріят.

Відозвами заохочувалося молодь продовжувати студії на лекторатах україністики… 26 січня 1997 р. відбувся 13-ий Учительський З’їзд під головуванням Юрія Федишина в присутності 36-ох учителів та шістьох гостей. З’їзд, як і п’ять попередніх, відбувся в Народному Домі в Нобл Парку, Вікторія. Після офіційної частини виголосив доповідь С.Романів, голова Комісії багатокультурности стейту Вікторія, в якій поінформував про політику уряду щодо етнічних шкіл. Він звернув увагу на те, що всі діти будуть вивчати бодай одну мову, крім англійської, та повідомив, що протягом трьох наступних років відбудеться державна акредитація всіх етнічних шкіл… Учасники з’їзду знову обрали головою УЦШР Т.Сліпецьку та членів управи, яким на першому засіданні доручено такі обов’язки: Б.Коваленко - секретар, М.Сліпецький - організаційний референт, Оля Павлишин - референт фінансів, преси та інформації, О.Стефин - референт дошкілля (зрезиґнувала). Методична комісія: М.Цікоя - голова, Віра Шевченко, М.Вандер Верф, С.Романів, О.Захарко…

На початку каденції члени управи: Т.Сліпецька, Б.Коваленко та М.Сліпецький взяли участь у громадській зустрічі в Аделаїді, де була порушена справа української мови та українського шкільництва. Відбулася нарада з учителями та відвідано кожну клясу. В рамках конференції СУОА в Сіднеї відвідано школи в НПВ та проведено зустріч з головою Шкільної Ради та вчителями… Головами УЦШР були: Дмитро Нитченко (1956-63), Іван Брозницький (1963-65), Теодор Пасічинський (1965-74), Тетяна Сліпецька (від 1974)….».

Пам’ятаємо всіх

  Із поданих мною вище інформацій та дописів можна зробити висновок, що правдиві українські патріоти - уродженка Криворіжчини Тетяна Сліпецька (з дому – Балкова), 100-річчя від дня народження якої ми будемо відзначати у цьогорічному грудні,  та її чоловік, галичанин з походження Мирослав Сліпецький, учасник національно-визвольної боротьби нашого народу в часі Другої світової війни, - завжди були у вирі громадського життя та повсякчас знаходились коло керма осередків українського шкільництва в Австралії

Автор допису О.Панченко, - Мельборн, 2012-ий рік

Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), - адвокат з міста Лохвиці Полтавської області*

  *Примітка. - Світлини взято із книг -  «Українці в Австралії. Матеріяли до історії поселення українців в Австралії». Накладом Союзу українських організації Австралії (СУОА), Наукове товариство ім.Шевченка в Австралії. Бібліотека Українознавства ч.15, Мельборн-Австралія, 1966; «Українці в Австралії», том ІІ, Союз українських організацій Австралії (Мельборн, 1998), Фейсбук-сторінки Ліяни Сліпецької та відкритих джерел

Теги:
2021-12-10 09:45:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар