Таємниці величних храмів - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Таємниці величних храмів

Таємниці величних храмів

Володимир Грипась

За відсутності природного каменя в стольному граді однієї з найбільших держав середньовіччя будували переважно з дерева — і розкішні боярські тереми, і добротні хороми купців, і скромні оселі ремісників. Своєрідні київські Помпеї — досить добре збережені під сучасною забудовою Подолу залишки кварталів і вулиць дерев’яного Києва Х—ХІІ століть — були виявлені в 1972 — 1974 рр. під час прокладання лінії метро та будівництва Житнього ринку, а також нещодавно — при реконструкції Поштової площі. На сьогодні подібні музеєфіковані фрагменти середньовічного міста приваблюють численних туристів у Барселоні, Кракові, Бресті та інших містах. Кияни та гості української столиці поки що позбавлені такої можливості...

Першою згаданою у літопису (945 р.) кам’яною будівлею Києва був терем княгині Ольги, що стояв «за святою Богородицею над горою». А напередодні монголо-татарської навали в давньоруській столиці, згідно з писемними джерелами та археологічними даними, вже нараховувалося приблизно 50 значних кам’яних будівель. Після падіння «матері городам руським» і тривалого періоду «темних віків» цей пласт давньоруської спадщини став terra incognita для наступних поколінь. І лише з кінця ХVІІІ ст. почалися наукові дослідження кам’яного зодчества Давнього Києва. Проводилися археологічні розкопки залишків церков і князівських палаців, складалися їхні плани. Також встановлювалися приховані під пізнішими добудовами первинні форми уцілілих і датованих у літописах храмів, по них визначалися характерні стилістичні риси й особливості будівельної техніки для давньоруського зодчества різних часів. Додаткову інформацію отримували з описів давніх руїн іноземних мандрівників і замальовок, зроблених у 1651 р. голландським художником А. Вестерфельдом, а в ХІХ ст. Т. Г. Шевченком і М. М. Сажиним. Шляхом аналізу і співставлення цих даних вдавалося встановити час будівництва виявлених і досліджених археологами споруд і прив’язати частину з них до згаданих у літописах, але не ідентифікованих. Таким чином поступово відтворювалася історична топографія давньоруської столиці. Значний внесок у цю справу зробили М. Ф. Берлінський, митрополит Євгеній (Болховітінов), К. А. Лохвицький, М. О. Максимович, В. В. Хвойка, Л. І Похилевич, М. В. Закревський, М. К. Каргер, П. П. Толочко, Ю. С. Асєєв, Г. Н. Логвин, М. В. Холостенко та інші.

Згідно з цими багатогранними дослідженнями кам’яне зодчество у давньому Києві пройшло у своєму розвитку кілька етапів. Його еволюцію та особливості будівельної техніки від поч. ХІ ст. до першої пол. ХІІІ ст. сьогодні можна простежити на покритих фресками та мозаїками інтер’єрах давніх храмів, які значною мірою збереглися у первісному вигляді, та ззовні — на відкритих ділянках їх кладки.

ЧАС ЄДИНОЇ АРХІТЕКТУРНОЇ ШКОЛИ В ЄДИНІЙ ДАВНЬОРУСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

Перший етап ознаменував справжній прорив у будівництві після прилучення Русі до християнської цивілізації. Це був час єдиної архітектурної школи в єдиній Давньоруській державі. Доба найбільшого її розквіту і могутності за Володимира Великого і Ярослава Мудрого залишила по собі монументальні кам’яні споруди у Києві — Десятинну церкву і князівські палаци, Золоті з надбрамною церквою Благовіщення Богородиці й Софійські ворота, церкви Георгіївського та Ірининського монастирів, і ще одну не встановлену (можливо, церкву Богородиці), а також Спаський собор у Чернігові, Софійські собори у Новгороді та Полоцьку. Завдяки різновисоким куполам храми цього часу мали пірамідальну композицію, що не характерно для візантійського зодчества; та і деякі інші особливості мали ознаки власного архітектурного стилю. А неперевершений Софійський собор у Києві не мав аналогів у тогочасній світовій архітектурі. Такого висновку дійшли не тільки сучасні дослідники (Ю. С. Асєєв «Архитектура древнего Киева»). Ще в ХІ ст. про цю 13-купольну споруду митрополит Іларіон написав, що «не знайдеться подібної їй в усіх північних землях від сходу до заходу». Гармонійні споруди перших кам’яних храмів органічно вписалися в дерев’яну забудову давньої столиці.

Риси нового архітектурного стилю в цих церквах не могли з’явитися на порожньому місці, до того ж протягом такого короткого часу в країні, де кам’яне будівництво практично не велося. Прототипом для цих самобутніх будівель могли бути дерев’яні тереми чи язичницькі капища. На сьогодні немає жодної інформації щодо архітектури язичницьких храмів. Але вони мали існувати, адже не могли кумири мокнути під дощами чи замітатися снігами, коли зверхники Русі жили у розкішних хоромах. Богам належить мати найкраще житло. Як християнство в Русі включило деякі фрагменти поганських вірувань, так і архітектура кам’яних церков могла поєднати запозичені візантійську будівельну техніку і масштаби із зовнішніми формами найкращих місцевих дерев’яних споруд. Адже нове легше приживається, коли в ньому можна побачити і щось своє, звичне. Важливим чинником тут була і сильна князівська влада, яка могла диктувати Світовій імперії свої умови прийняття нової релігії.

Будували тоді з плінфи — тонкої цегли завтовшки орієнтовно 2,5 см у Десятинній церкві та князівських палацах (кін. Х ст.) і 3,5 см у спорудах першої пол. ХІ ст. Випалювали її в тимчасових печах біля новобудов. Одну з таких печей було розкопано біля Десятинної церкви. Розчин включав вапно, цем’янку (товчену кераміку) і пісок. При будівництві застосовувався змішаний (візантійський) спосіб кладки, коли ряд природного каменя чергувався з кількома рядами плінфи. При цьому плінфу укладали «з утопленими рядами», тобто кожний другий ряд цеглин дещо заглиблювався, а проміжок між двома рядами, що виступали, заповнювався розчином. Ці особливості добре видно у кладці стін Софійського собору та залишків Золотих воріт. Цегляні орнаменти на зовнішніх поверхнях стін вказували на відсутність штукатурки.

ПОСИЛЕННЯ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ВПЛИВУ

Після смерті Ярослава Мудрого Русь перестала бути унітарною. З ослабленням центральної влади в державі відчутно зросла роль духовенства. Як наслідок, у кам’яному зодчестві значно посилився візантійський вплив, а основною формою будівництва став монастир. Кожен із синів Ярослава, а згодом і онуки мали право на Київ, тому і засновували у стольному граді чи на його околицях вотчі монастирі, де велося кам’яне будівництво, а біля них — свої двори (резиденції). Ізяслав на поч. 1060-х років заклав Дмитрівський монастир із церквою апостола Петра (1085 р.), згодом перейменований на Михайлівський Золотоверхий. У 1070-х роках на Копиревому кінці (р-н сучасної Львівської пл.) Святослав заснував Симеонів монастир, де були розкопані фундаменти значного храму, а Всеволод на південній околиці Києва — Видубицький монастир із Михайлівською церквою. Дещо пізніше постали монастирі — Спаський (1072 р.) з церквою Спаса на Берестові (1120-ті роки), що стала родовою усипальницею Мономаховичів, Андріївський (Янчин), що заснований 1086 р. дочкою Всеволода Ярославича Янкою, Кловський (кін ХІ ст.) з церквою Богородиці Влахернської (1108 р.), Йорданський на Подолі. Розбудовувався Печерський монастир, де вслід за Успенським собором звели кам’яні ворота з Троїцькою надбрамною церквою та трапезну палату. Цей, думається, неповний перелік свідчить при значний розмах кам’яного, зокрема монастирського, будівництва. Найвизначніші будівлі тих часів — Успенський собор (1078 р.) Печерського монастиря, що став у подальшому зразком для будівництва головних храмів Русі, собори Михайлівського Золотоверхого (1113 р.) і Кловського монастирів, Борисоглібський собор (1115 р.) у Вишгороді. За незначними винятками це вже були зовсім інші, збудовані за візантійськими церковними канонами, споруди. Замість динамічних пірамідальних обрисів вони мали форму паралелепіпеда з трьома апсидами, що завершувався закомарами і коробовими склепіннями та одним куполом. При подальшому збільшенні товщини плінфи кладка залишалася змішаною. На цеглі Успенського собору майстри залишали літери кирилиці, а також слова та фрази давньоруською мовою.

РИСИ РОМАНСЬКОГО ЗОДЧЕСТВА

З посиленням феодальної роздробленості після смерті Володимира Мономаха (період із 30-х до 80-х рр. ХІІ ст.) в давній столиці та її околицях продовжувалося цегляне будівництво, але його обсяги, зокрема монастирського, зменшилися. Натомість розвиток торгово-ремісничих посадів зумовив появу приходських церков. Серед великих культових споруд того часу — заснований 1129 р. сином Володимира Мономаха Мстиславом Федорів монастир із церквою Федора Тірона, який став усипальницею Мстиславичів. Коштом цього ж князя 1132 р. був споруджений головний храм ремісничого Подолу — церква Богородиці Пирогощі. Також на Подолі існували кам’яні Турова божниця, біля якої у 1146 р збиралося віче, та церква Михайла (1147 р.). Під 1171 р. у літопису згаданий Кирилівський монастир з однойменною церквою — усипальницею чернігівських князів Ольговичів. Як і в попередній період, це були переважно тринавові хрестово-купольні храми з одним верхом. Але в їхній архітектурі намітився відхід від візантійських канонів, натомість проявилися риси романського зодчества. Будучи породженням часів феодальної роздробленості, будівлі мали важкі пропорції, набули суворого, неприступного вигляду. В інтер’єрах мозаїки повністю поступилися місцем фрескам. На фасадах з’явилися масивні напівколони, замість поширеного в попередні часи меандрового орнаменту став застосовуватися пояс із декоративних ніш, а на рівні п’ят закомар — аркатурний пояс, для чого виготовлялася лекальна цегла. Сталися відчутні зміни і в будівельній техніці. Перестав вживатися змішаний спосіб кладки, чому, можливо, посприяло вичерпання запасів місцевих каменів (церква Спаса-на-Берестові). Натомість отримала розповсюдження відома в Римі та Візантії і характерна для романської архітектури порядова кладка з чергуванням ложкових і поперечникових рядів. Як і раніше, у вапняний розчин додавали цем’янку, але з часом утоплених рядів уже не робили, в результаті фактура фасадів перестала бути смугастою (Кирилівська церква). Плінфа залишалася крупноформатною, але її товщина зросла (30х22х5 см — Кирилівська церква, 32х29х4,5 см — церква Пирогощі). В другій половині ХІІ ст. стала застосовуватися малоформатна цегла, розміри якої (27х19х5 см) зручніші для роботи. За якістю вона поступалася цеглі ХІ ст.

ПОДАЛЬШИЙ ВІДХІД ВІД ВІЗАНТІЙСЬКИХ ТРАДИЦІЙ

Останній етап у розвитку давньоруського зодчества почався в роки миру і спокою (1181 — 1194 рр.), коли Руссю спільно правили два представники ворожих угрупувань — великий князь київський Святослав Всеволодович від Ольговичів і великий князь руський Рюрик Ростиславович від Мономаховичів. Наслідком тривалого припинення усобиць стало повернення певною мірою Русі до свого золотого віку. У будівництві відбувався подальший відхід від візантійських традицій. За Святослава зверталися до архітектурної спадщини часів Ярослава Мудрого. Зодчі Рюрика, серед яких був відомий архітектор Петро Милоніг, творчо переосмислювали архітектурні досягнення сусідніх країн. Тому храми часто бували не схожі між собою. Здебільшого це були невеликі чотиристопні тринавові або однонавові будівлі, що споруджувалися по всій Русі. Завдяки новим конструктивним прийомам — триступінчасті склепіння, розташований на піднятому четверику барабан — верхня частина більшості культових споруд набувала пірамідальної форми.

Визначною спорудою тих часів стала згадана під 1200 роком кам’яна підпірна стіна, що захищала Михайлівський храм Видубицького монастиря від підмивання Дніпровими водами. Цим роком, на жаль, закінчився Київський літопис. Пізніші літописні записи, найімовірніше, загинули у 1240 р. Тож розкопані археологами залишки будівель першої пол. ХІІІ ст. часто залишалися безіменними. В цей час був обнесений мурами Печерський монастир, збудована церква Богородиці Гнилецького монастиря в урочищі Церковщина. Характерні для архітектури цього періоду риси носять розкопані залишки ротонди — загадкової кам’яної будівлі в центрі Дитинця діаметром 20 м із масивним стовпом у центрі, а також храмів на Копиревому кінці, Андріївському пагорбі та на Подолі. Це були останні кам’яні будівлі головного міста Русі.

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар