Свобода через гідність-3 - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Свобода через гідність-3

Свобода через гідність-3

Ігор Сюндюков

Закінчення. Початок
    Між відданістю людини певним доктринам, ідеологічним постулатам, теоріям та її, людини, особистим неповторним життєвим досвідом існує безпосередній, хоч і не завжди явний, прямий зв’язок. Історія людства має безліч підтверджень цього. Непередбачувана школа життя вчить глибше й наочніше, ніж будь-які офіційні університети, хай найвищого рангу.

Доля Джона Стюарта Мілля (1806 — 1873) є яскравим свідченням, що це справді так. Ми вже коротко розповідали («День», №145-146) про те, як виховував майбутнього видатного англійського філософа та економіста його батько, Джеймс Мілль: нещадна вимогливість, суворий ригоризм, гранично звужене коло спілкування, книги, книги, книги... Життя героя цього допису, ймовірно, склалося б зовсім інакше, якби не драматичне, несподіване кохання. Саме це яскраве почуття зміцнило в душі Мілля повагу до жінки як до Людини, до Особистості та зробило його переконаним (одним із перших у Британії взагалі) прихильником цілковитої рівноправності чоловіків та жінок. Яким був реальний стан справ у цій сфері (винятково важливій для прогресу людства) за часів Мілля — про це трохи далі.

Його обраницю звали Гарріет Тейлор. Блискучий біограф Мілля, український та російський економіст Михайло Туган-Барановський, писав про неї так: «Вона була напрочуд гарною — бліда, красива, з великими сумними очима... Без сумніву, вона була винятково розумною й видатною жінкою, бо в іншому разі вона б не змогла виплекати в душі такої людини, як Мілль, відлюдника та скептика, майже релігійне, побожне ставлення до себе. Мілль прямо стверджував, що зобов’язаний їй всіма найкращими думками, що тільки є в його творах... Таке ставлення не можна пояснити засліпленням закоханої людини, тому що впродовж 27 років його схиляння перед нею не лише не слабшало, а, навпаки, дедалі більшою мірою посилювалося». Додамо до цих слів Туган-Барановського ще одну обставину, схоже, найважливішу: коли ці двоє зустрілись у 1830 році (Джону Стюарту було 24, Гарріет була на два роки старша), між ними стояла, здавалося, непереборна, фатальна перешкода — вона вже перебувала у шлюбі із заможним лондонським бізнесменом. І закоханим довелося чекати 19 років (!) — лише тоді, після смерті чоловіка Гарріет, Мілль нарешті зміг одружитися зі своєю обраницею...

Не варто аж так дивуватися, що з плином часу визначний філософ перейшов, так би мовити, «від конкретного до загального», від яскравих особистих якостей (в тому числі інтелектуальних) коханої жінки до глобальної проблеми — стану жінок, їхніх прав та рівноправності з чоловіками взагалі. Зараз, коли ця рівноправність сприймається як річ самозрозуміла (через що колосальне історичне значення цього здобутку усвідомлюється далеко не всіма), нам дуже важко уявити, який вигляд мала ця проблема у «ліберальній» та «цивілізованій» Англії середини ХІХ століття. Про інші країни промовчимо.

Лише декілька дуже коротких прикладів. Акт про реформу парламенту (1832 рік) прямо, відкритим текстом позбавляв жінок (усіх!) виборчих прав (ці права мали тоді й далеко не всі чоловіки — але то вже тема для іншої розмови). Право голосу англійські жінки здобули тільки у 1920 році. (!) Перша профспілкова організація жінок була утворена в Англії лише 1879 року, хоча жінки, нарівні з чоловіками, брали участь у демонстраціях протесту, страйках, пікетах тощо. Ще 1792 року вийшла друком знаменита книжка Мері Уолстонкрафт «На захист прав жінки», проте тільки у 1857 році, після вкрай запеклих зіткнень, парламент ухвалив закон «Акт про шлюби і розлучення», який гарантував дружинам отримання аліментів з чоловіків, котрі залишили їх. Тільки 1874 року Емілі Девіс відкрила при Кембриджському університеті спеціальний Гіртон-коледж для дівчат й жінок (що викликало бурю ворожості й глузувань, а власне в Кембриджський університет жінки були офіційно допущені лише 1946 року). У 1859 році Елізабет Блеквел отримала в Америці диплом лікаря (перша з жінок). Вона повернулася на батьківщину, в Англію, проте тільки через 10 років, після тяжких принижень, їй вдалося домогтися професійного визнання.

Все це — тільки «верхівка айсберга», найбільш відомі в історії приклади. Звісно, Мілль міг би втішатися тим, що «кріт історії» копає повільно, але невблаганно.

Проте у праці «Поневолення жінок» (1869) — про неї мова далі — він узагальнив ці факти.

«Ідеться про те, — пише філософ, — що головний принцип, який визначає теперішні соціальні стосунки між двома статями — власне правова підлеглість одній статі іншій — сам собою хибний і сьогодні є однією з головних завад удосконаленню людства; його мусить замінити принцип цілковитої рівності, котрий не надаватиме жодного привілею чи влади одній стороні й не допускатиме жодного утиску іншої» (додамо, що саме цю тезу Мілль неодноразово виголошував тоді й з трибуни парламенту, що мало значний резонанс).

«Було б помилкою вважати, — веде далі Мілль, — що складність проблеми зумовлена браком чи недостатністю логічної аргументації, на якій тримається моє переконання. Труднощі тут ті ж самі, що й у кожному випадку, коли доводиться змагатися з великою силою почуттів. Якщо якийсь погляд глибоко закорінений у почуттях, він не втрачає сили, а скоріше міцніє під тиском спрямованих проти нього поважних аргументів». Ставлення до поневолення жінок в Англії, тим більше в інших європейських країнах, доводить Мілль, належить саме до «поглядів, глибоко закорінених у почуттях» — поглядів архаїчних, допотопних, проте надзвичайно стійких, бо «традиційних».

Мілль, як він сам пише, сподівається насамперед на ту «здатність самостійно зважувати аргументи, коли людина спроможна відкинути практичні принципи, в яких вона народилася й була вихована і які сьогодні значною мірою слугують фундаментом світового порядку, — і відкинути після першої ж логічної атаки, аргументам якої немає чого протиставити. І тому я дорікаю людям не за те, що вони мало довіряють аргументам, а за те, що надто довіряють звичаям і загальним почуттям».

«Прийняття цієї системи нерівності, — підкреслює автор «Поневолення жінок», — аж ніяк не було наслідком наміру, замислу, якихось соціальних ідей чи взагалі будь-яких понять про шляхи поліпшення життя людства або організації суспільства. Це випливає безпосередньо з того простого факту, що від найдавніших часів існування людського суспільства кожна жінка, залежно від того, як поціновували її чоловіки, та з огляду на меншу потужність її м’язів, мусила бути прив’язаною до певного чоловіка як рабиня» (є підстави думати, що в давній історії українців це було не так або не зовсім так. — І.С.). І далі: «Закони і системи державного устрою завжди починаються з визнання тих відносин, які вже існують між індивідами; вони перетворюють те, що було простим фізичним фактом, на законні права, дають їм санкцію суспільства». Саме тому, на думку Мілля, «рабство, яке раніше було справою суто силових стосунків між власником і рабом, упорядковується і стає предметом угоди поміж власниками; власники ж, зобов’язуючись один перед одним задля спільного захисту, гарантують своєю колективною силою недоторканність приватної власності (включаючи рабів) кожного з учасників угоди». Мілль додає (ця думка непопулярна зараз, бо не належить до праволіберального «мейнстриму»): «...за давніх часів рабами була величезна більшість представників чоловічої статі (зокрема, і в уславлених Афінах! — І.С.) і всі жінки. Спливло безліч віків, деякі з них позначені яскравим розвитком культури, але філософам довго ще не вистачало мужності порушити питання про справедливість або соціальну доцільність того чи іншого рабства. Та поступово такі сміливці почали з’являтися, і, зрештою, в руслі загального суспільного прогресу, принаймні в країнах християнської Європи, рабство чоловічої статі було заборонено; що ж до статі жіночої, то воно поступово перейшло у м’якшу форму залежності». Але ця залежність, жорстко відзначає Мілль, «у теперішньому вигляді... є примітивним станом задавненого рабства. Жіноча залежність так і не втратила брутальних ознак первісного походження (згадаймо приклад з наших днів: завойований талібами Афганістан. — І.С.). А тому і ніякої презумпції на її  користь не можна вивести з самого лише факту її існування. І пересічній людині справді дивно чути твердження, що нерівність у правах між чоловіками і жінками не має іншого походження, окрім права дужчого».

***

«Люди не розуміють страшенної живучості інституцій, у підвалини яких закладено право сильного; не розуміють, як важко від них відмовлятися; як добрі й погані нахили та смаки можновладців ототожнюються з самою владою та її тривкістю; як повільно, одна за одною, ці недобрі інституції відступають». Це застереження Мілля, схоже, виявилося пророчим. Але не тільки цим відзначається інтелектуальна вага його творів для сьогодення. Цей мислитель, який не втомлювався писати про «тиранію більшості» як пряму загрозу демократії та людській гідності, який водночас підкреслював, що необхідно, аби людина ставила за мету не лише свій особистий добробут, а й «суму спільного щастя всіх», який чудово вмів розпізнавати «задавнене рабство» у зовні цілком благопристойних інституціях, який, зрештою, розумів, що основою основ демократії є компетентність, — по праву може вважатися одним із засновників західного громадянського суспільства.

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар