Роман Павлишин – архітектор церков й споруд та один із будівничих українського життя в Австралії - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Роман Павлишин – архітектор церков й споруд та один із будівничих українського життя в Австралії
   

Роман Павлишин – архітектор церков й споруд та один із будівничих українського життя в Австралії

Олександр Панченко

Спогади, інформації, рефлексії…

Промовляючи в Українському  Народньому  Домі в австралійському місті Брізбені 24 квітня 1986 року з нагоди  Архиєрейських відвідин цих теренів, найдальше віддаленої частки його УГКЦеркви тодішнім очільником Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішим Патріярхом і Кардиналом Мирославом-Іваном Любачівським, один із засновників й керівників української громади Квінсленду архітектор за фахом, українець з походження Роман Павлишин, між іншим, сказав: «...Уважаємо незаперечною правдою, що найбільше надійним засобом збереження цієї субстанції є оновлена батьківська віра із скріпленням церковними традиціями і поглибленою релігійністю мирянства. Найважливішим завданням Української Католицької Церкви як організації, відповідальної за свою паству, розкинуту по усіх частинах світу, є зберегти себе, свою сутність і добитися релігійної обнови згуртованого біля себе вірного люду. - Перед нашою Церквою стоїть завдання небувалої ваги і складности. І коли моральну силу ієрархії, духовенства і мирянства треба рахувати передумовою успішної ролі цієї Церкви, є ще деякі особливі потреби, конечні для її життєздатности. - Щоб виконати цю Богом дану місію, нашій Церкві необхідна струнка, справна, централізована організація. Як рукотворне тіло, ця організація мусить бути співмірною до тих вимог, які випливають з її обов’язком служити Богові і до Нього провадити свій нарід у розсіянні. З завданням тим Українська Католицька Церква буде спроможна справитися на довшу мету тільки тоді, коли здобуде в рамках Вселенської Христової Церкви свою повну помісність, завершену патріяршим устроєм. Не йдеться тут про престиж і зовнішні ознаки достоїнства, але про саму суть, про права, привілеї і владу, необхідні, щоб вдержати єдність і структурний зв’язок Української Католицької Церкви як неподільного тіла, спроможного на існування у вічності...».

Роман Павлишин, 1985 р.

І ось вже минулого, 2020-го, року в іншому австралійському місті Мельборні побачила світ, як на мене, надзвичайно цікава й дуже змістовна та доволі вдокументована книжка споминів видатного архітектора українського роду, який більшу частину свого життя прожив в Австралії, - Романа Павлишина під наголовком «Спогади», яка налічує 245 сторінок тексту й має чимало світлин, як також містить чимало цікавих інформацій про осіб, факти та події не лише українською, але й англійською мовою. Цю книжку люб’язно переслав мені у полтавське місто Лохвицю зовсім нещодавно син автора книжки св.пам. інж.Романа Павлишина - професор Марко Павлишин, коротко написавши на поштівці із зображенням ошатного годинника, яку він вложив між сторінками книжки свого батька:  «20/01/2021 - Шановний  пане Докторе. З найкращими побажаннями шлю екземпляр батькових спогадів. – Марко Павлишин». - Свого часу й св.пам. архітектор пан  Роман Павлишин також писав до мене до Лохвиці у своїх листах із австралійського Брізбану: «…Я радію Вашою позитивною оцінкою двох перших розділів моїх споминів. Хоч не тішить Вас мій сумнів щодо моєї спроможності «довести справу до кінця», але це реальність, з якою мені треба годитися, незважаючи на мій намір чи настанову... Щодо правопису і мовної коректи, мій коментар такий: в основному я додержувався дотепер харківським правописом і словником Голоскевича. Рівночасно я схильний вжити для публікації сучасний правопис, який буде більш звичним для сучасного читача… З цим листом посилаю третій розділ… Квінсленд, - 04.06.2008 року». - «…Дякую за позитивну оцінку мовного аспекту першого розділу. Думаю, що матеріял, який є тепер у Вас на руках, дає уяву про характер і тон пропонованого тексту. Мені йдеться про те, щоб показати, як я реагував, з плином часу на події кругом мене, як я на них впливав і як вони визначали мою долю…, Брізбан, 14.04.2008 року». - «…Згадуєте, що готуєте нову книгу про полтавчан, які живуть, або жили в діяспорі. Йдеться Вам зокрема про адреси рідні та фота покійних уже Якова Федоровича (Гвоздецького) та Пилипа Ґріна… Повертаючи до справи моїх спогадів: я закінчив розділ шостий і перешлю Вам його пізніше… - Брізбан, 20 березня 2009 року».

Роман, Текля та Осип Павлишини в Тернополі, друга половина 1930-х років.

Слід нагадати читачеві, що народився Роман Павлишин 3 жовтня 1922 року в селі Чернихівці біля Тернополя, отримав освіту архітектора у Відні та завершив її у Дармштадті, Німеччина.  У 1948 році разом з дружиною Олександрою Павлишин (з дому - Чушак) переїхав до Австралії й поселився у Брізбані. Нострифікувавшись (1950), став співробітником федерального (1951-1958), пізніше квінслендського (1958-1964) міністерств публічних праць. У 1964-1967 роках він був співвласником фірми «Бек і Павлишин», яка здійснила найбільший на той час індустріальний проєкт у Квінсленді (завод Дженерал Моторс Голден в Акація Рідж). В 1967-1985 роках, у період найінтенсивнішого розвитку державного будівництва у Квінсленді, Роман Павлишин керував технічними відділами міністерства праці штату, від 1976 року - з титулом директор будівництва. На чолі бюра з 400 працівниками та річним бюджетом у понад 200 млн дол. він запровадив новий тип будівництва й відповідав за проєкти, які змінили характер центральної частини Брізбану.  Йдеться про квінслендський культурний центр (ґалерея мистецтв, оперний і концертний театри, музей, державна бібліотека), верховний суд, нові будівлі парламенту, тощо. Як найдовше діючий голова Палати Архітекторів Квінсленду (1972-1987) й активний член крайових австралійських професійних комісій св.пам. Роман Павлишин сприяв підвищенню рівня планування та раціоналізації будівельної індустрії в країні. 1982 року Королівський Інститут Архітектів Австралії визнав за ним своє довічне дійсне членство. Св.пам. Роман Павлишин справляв визначальний вплив на українське життя у Брізбані. Будучи співзасновником УГ Квінсленду і впродовж 18 pоків її головою (1951-1967, 1980-1982), він розвивав, зокрема, зовнішні зв’язки та культурно-освітню діяльність й змагався за незалежність громади від партійної політики. Викладав у Рідній Школі, був станичним Пласту (1967-1976), співорганізатором і першим головою дирекції кредитової спілки «Єдність» (від 1982), заступником голови Добросусідської Ради в Брізбані (Good Neighbour Council). Проєктував українську католицьку церкву св. Покрови (1961), Святопокровську церкву УАПЦ (1969).

 Роман Павлишин, другий зліва в передньому ряді, учасник Похідної групи, 1941 р.

Думається, що перед тим, як подавати свої враження про спогади архітектора Романа Павлишина, читачеві слід дещо знати про заснування клітин та діяльність української спільноти на зеленому континенті, зокрема, у стейті Квінсленд та місті Брізбені, де й замешкав знаменитий українсько-австралійський архітектор, якому судилося більшу частину свого життя прожити й творити на чужині.  Св.пам. пан архітектор Роман Павлишин виявив себе як активний громадський діяч, співзасновник й багаторічний голова  Української громади Квінсленду.  –  В «Енциклопедії української діяспори», том 4 (Австралія – Азія – Африка),  спонсор видання Наукове Товариство ім.Шевченка в Америці та Фундація приятелів енциклопедії українознавства, Київ-Нью-Йорк-Чікаґо-Мельборн, 1995) докладно описано місто Брізбен та Українську Громаду Квінсленду, які протягом більш як 18 років (з перервами) очолював  Роман Павлишин.  Як бачимо з його ж допису, - Брізбан (англійською - Brisbane) – це портове місто на східному  побережжі Австралії, столиця стейту Квінсленд, транспортний й промисловий  (важке й легке машинобудування, харчова та хімічна промисловість, нафтові продукти, цемент, дерево), а також науково-культурний й адміністративний центр - три університети, англіканська й католицька катедри, парлямент, верховний суд, міська рада, ґалерія мистецтва, оперний театр, концертна заля, музей, стейтова бібліотека (до речі, цей комплекс реалізовано у 1973-87 роках за провідною участю якраз українця з походження Романа Павлишина). Перші ж українці з’явилися в Брізбені ще на початку 20 століття. Більша група поселилася в 1948-51 роках. Основи організованого громадського й церковного життя закладено ще у 1949 році, коли постала Українська Громада Квінсленду, яка 1954 року придбала Народний дім у дільниці Савт Брізбан. Українська Громада Квінсенду створила філію в передмісті Окслей, яка від 1963 року є окремою громадою. При Українській громаді існував драматичний гурток та оркестр «Смерічки», дівочий хор, товариство  старших громадян, станиця Пласту, танцювальний  ансамбль «Калина», радіотовариство «Дніпро» з українською програмою на станції 4ЕБ, як також - суботні школи, в Окслей  від 1954 року (в 1960-их pp. 50-60 учнів) і в Савт Брізбані (в 1960-их pp. бл.70-80 учнів). У 1982 році було засновано кредитову кооперативу «Єдність». - До речі, у своїх споминах св.пам. Роман Павлишин про свою участь в зорганізуванні українського кооперативного руху на австралійських теренах написав дуже докладно:  «… Користуючись вказівками державного реєстратора кооператив у стейті Квінсленд, я взявся за підготовку проєкту статуту. 12-го січня 1983 р. відбулися основуючі загальні збори «Єдності» і почала діяти наймолодша українська кредитова кооператива в Австралії. Зразу записалося більше шістдесяти членів, і «Єдність» відкрила двері в новому приміщенні на нижньому поверсі Народного дому. Урядові години були в суботу до полудня. Водночас відкрито урядування кожної неділі у прицерковній залі української греко-католицької церкви Покрова Пресвятої Богородиці, щоб уможливити членам вживати послуги кооперативи після участі в Богослужбах. -  У початковій стадії своєї діяльності «Єдність» одержувала допомогу від РУКА. Особливе значення мали інформаційні брошури та ощадні книжечки, які нам постачала РУКА. Кооператива швидко ввійшла в ритм роботи і в короткому часі стала виказувати значні успіхи. У 1985 році «Єдність» стала позичати гроші своїм членам, діловодство перейшло на комп’ютерну систему, а фінансові активи сягли двох мільйонів доларів. Кооператива стала сповняти помітну ролю в житті української спільноти. Обслуга рідною мовою та знання потреб свого членства мали особливе значення для людей старшого віку. Кожного року «Єдність» приділяла субсидії на потреби спільноти. При кінці 1980-х років ці субсидії доходили до п’яти тисяч доларів річно. - Як голова дирекції я брав активну участь у діяльності РУКА і був двічі головою з’їздів РУКА в Мельбурні. У січні 1995 року в промові на святковому відзначенні 20-ліття РУКА я вказав на зв’язок між історичною ролею кооперації на рідних землях та її значними досягненнями в діаспорі. Я звернув особливу увагу на її ролю в змаганні за збереження ідентичності української діаспорної спільноти, наголошуючи при тому на зростаючому процесі її, спільноти, асиміляції і втрати самобутності. Промова коментувалася в газеті «Вільна думка», і її було передруковано в ювілейній публікації кооперативи «Карпати» у Сіднеї з нагоди відзначення її 25-ліття.  - П’ятий з’їзд РУКА в 1987 році, в якому я брав участь у ролі голови з’їзду, був визнаний як особливо успішний. Це був період «гласності» у Радянському Союзі, коли зменшився тиск режиму і стало можливим посилати в Україну гроші та пакунки. Почала зростати допомога, яку надсилали з діаспори в Україну індивідуальні особи та організації. Я читав на з’їзді РУКА доповідь на тему: «Якою має бути наша допомога Україні». Визнаючи, що допомогу треба вважати нашим моральним обов’язком, я наголошував, що вона повинна бути раціональна і координована, звертаючи водночас увагу на ролю в ній наших центральних організацій діаспори, зокрема української кооперації. - Так склалися обставини, що через рік, у листопаді 1988 року, я мав змогу брати участь як один з делегатів від РУКА в з’їзді Української Світової Кооперативної Ради (УСКР) в Торонто в Канаді. Делегатами теж були голова РУКА Мирослав Болюх та член її дирекції Юрій Венгльовський. Ми троє були теж делегатами від СУОА на з’їзді Світового Конґресу Вільних Українців (СКВУ). Я сам брав ще участь від Крайової Пластової Старшини Австралії у Пластовому Конґресі Третьому, який відбувся в Торонто в місяці жовтні, напередодні з’їздів УСКР і СКВУ. - На з’їзді кооперації мене було вибрано головою резолюційної комісії. Будучи на практиці автором проєкту резолюцій, я поклав наголос на допомогу Україні, зокрема у справі віднови кооперації на її території. Це стало особливо актуальним після проголошення незалежності, коли в 1992 році Україну відвідала місія УСКР зі завданням сприяти відродженню кредитово-кооперативного руху в Україні. Як голова РУКА, Мирослав Болюх був одним із трьох членів місії. - Як іде мова про «Єдність», то її початковий успіх переріс наші сподівання. Водночас я повністю усвідомлював, що нашій кредитівці необхідно здобути ширшу фінансову базу і перейти на постійне урядування. Послуги, які задовольняли людей першого покоління, не могли задовольняти їхніх нащадків. Наша кредитівка в її тогочасному виді не була спроможна повністю модернізувати свої послуги, зокрема щодо електронних фінансових трансакцій. Я підтримував на форумі з’їздів РУКА думку поєднання усіх наших кредитівок з найбільшою нашою кредитівкою «Дністер» у Мельбурні. Це дало б спроможність нашій кооперації здобути фінансову базу, необхідну для того, щоб зрівнятися з іншими фінансовими інституціями. Хоч делегати погоджувалися з цією концепцією, не було серйозного зусилля її реалізувати. - У «Єдності» обставини змінилися, коли до дирекції приєдналися два молоді члени, Анатоль Столяр і Анатолій Жуківський. Коли я несподівано вдруге захворів і переніс 1 го червня 1991 р. складну і загрозливу операцію мозку, мені довелося пристосовуватися до нового стану мого здоров’я. Хоч операція виявилася більш успішною, ніж можна було сподіватися, і хірург, провіряючи через місяць рентген, оголосив мій стан повністю задовільним, знак цієї операції назавжди залишився на моєму здоров’ї і самопочутті.  - З датою 29-го вересня 1991 р., на дев’ятих загальних зборах «Єдності», я залишив пост голови дирекції. За мої заслуги перед кооперативою збори наділили мене грамотою подяки і проголосили мене патроном «Єдності». - Головою дирекції став Анатоль Столяр, і «Єдність» увійшла в новий період свого існування. Потреба перейти на постійне урядування стала ще більш відчутною в результаті змін, занесених до акту парламенту про фінансові установи. Стало необхідним шукати поєднання з більшою кредитівкою. Переговори велися спочатку з Квінслендською кредитовою спілкою, яку раніше зорганізували члени голландської спільноти у Брізбені. Пізніше переговори продовжувалися з нашою кредитівкою «Карпати» в Сіднеї. Вкінці, на зборах 14-го лютого 1999 р., прийшло до приєднання «Єдності» до «Карпат»…..».

Екскурсія викладачів Віденського політехнічного інституту, їхніх дружин та студентів архітектури до монастиря в Мельку, Австрія, 1942 або 1943 р. Стоїть, перший справа: Роман Павлишин

Принагідно зазначу, що релігійне життя українців Брізбану забезпечували від початку 1950-их років кілька церков. Брізбан став осідком парафій УКЦ (св. Покрови, проголошена 1968 року, першу українську  католицьку церкву в Австралії збудовано в 1961 році, УПЦА (св. Миколая, від 1954, церква - 1972) і УАПЦ (св. Покрови, від 1951, церква - 1966). - Українська Громада Квінсленду (Ukrainian Association of Queensland), яку тривалий час очолював Роман Павлишин,  мала основний осідок у місті Брізбані була своєрідною надбудовою українського громадського життя у стейті Квінсленд, членом-засновником Об’єднання Українців Австралії (ОУА), згодом - СУОА. Громаду було створена 27 грудня 1949  року заходами ініціативного комітету із провідною ролею Володимира Винницького й Романа Павлишина та раніших еміґрантів Марка Мережаного й Григорія Бодні, які прибули з України через Китай. Окрім ініціяторів, до першої управи увійшли – Cергій Горський, Ярослав Гембатюк, Василь Голояд, Яків Багайлюк, Петро Чорненко і Василь Денес; священик Сергій Шумський очолив контрольну комісію. Головами Української Громади Квінсенду були -  В.Винницький (1949-51), Р.Павлишин (1951-67 і 1980-82), П.Приступа (1967-68), Вадим Калкатино (1968-70), ГІ.Гупало (1970-72 і 1983-85), Г.Самійленко (1972-75 і 1976-77), Антон Столяр (1975-76), О.Сухарський (1977-80), Анатолій Жуківський, молодший (1982-83 і від 1987) та І.Бринза (1985-87). Упродовж першого періоду, до 1954 року, коли Українська Громада Квінсленду користувалася приміщенням католицької школи св. Луки у передмісті Бюранда (Buranda), стали діяти громадський хор, театр, трупа, танцювальний та спортовий гуртки. Встановлено традицію відзначування національних свят і запроваджено щонедільні сходини та програму товариських зустрічей і забав. Другий період, до 1967 року, збігається з тривалим урядуванням голови цієї Громади Романа Павлишина, коли було закуплено й розбудовано Народний дім (1964). Управа під головуванням Романа Павлишина сприяла заснуванню станиці Пласту, підтримувала зв’язки з Добросусідською Радою (Good Neighbour Council). У наступній декаді (1967-77) УГ Квінсленду, зокрема, через В.Калкатина, співпрацювала з організацією «Громадяни за свободу» (Citizens for Freedom), брала участь у популярному Брізбанському фестивалі «Варана» (Warana), де відзначилися П. і Марта Гупали. У 1975 році вперше головою  УГ Квінсленду став уродженець Австралії Антон Столяр. Серед членів управи активізуються представники молодого покоління Петро Струк і С.Піскор, що дало, на думку Р.Павлишина, запоруку довшого існування організованого життя Громади. У 1979-83 роках спостерігалося помітне підсилення діяльности Громади за участю молодих сил - Наталії Керик (О.П. - мати якої була з походження полтавкою, називалася - Катерина Керик (з дому - Бреус)), новоприбулий до Брізбану Анатоль Жуківський (молодший). У 1981 році оформлюється при УГ Квінсенду самостійний танцювальний  гурток «Калина» і оркестр «Смерічка». У 1982 році, як я вже зазначав вище з посиланням на певний розділ споминів Романа Павлишина, постала   кредитова кооператива «Єдність» з помітним впливом на скріплення української спільноти.  Як вже я зазначав вище, ініціяторами цієї кооперативи були Р.Павлишин, О.Сухарський і С.Піскор. У 1992 році «Єдність» налічувала 215 членів, активи становили  2,8 мільйонів доларів , позички членам - 1,3 мільйони доларів, пожертви українській спільноті - 5 тисяч доларів. - Про це, зокрема, пише Роман Павлишин Збірнику «Українські кооперативи діяспори» в своїй статті «Кредитова спілка «Єдність» в Брізбані.  Під редакцією Романа Павлишина від 1981 року, між іншим, ще виходив «Інформаційний листок» (8-10 чч. річно; від 1991 року - квартальник). В 1985 році при радіостанції 4ЕБ організувалося українське радіо товариство «Дніпро» на чолі з Анатолем Жуківським і Г.Гуцалом (від 1987), це товариство нараховувало 166 членів. Про це також пише Роман Павлишин у ґрунтовному Збірнику «Українці в Австралії». На особливу увагу слід звернути на існуючі в різний час у Брізбані   українське футбольне товариство (Dnipro, Ukrainian Soccer Club), яке було засноване у 1953 році  на базі баскетбольної команди юнаків-українців, які гуртувалися на початку 1950-их pоків довкруги поліцейського спортивного клюбу молоді в дільниці Педдінґтон. Коли 1976 року квінслендська футбольна федерація відмовилася визнавати членство товариств з етнічними назвами, «Дніпро» прийняло назву - футбольне товариство «Тризуб» (Soccer Club Trident). Із зростанням неукраїнської частини членства, товариство стало називатися у 1984 році як «Тризуб Велей» (Trident Valley - за назвою передмістя). У той час в «Тризубі» діяли команди у 5 сеньйорських і 3 юнійорських дивізіях, а членство доходило до 200 осіб.  А ще «Дніпром» називалося українське радіотовариство станції 4 ЕБ (Dnipro, Ukrainian Broadcasters Group of Radio Station 4EB) в Брізбані,  яке було засноване у 1985 році за ініціятивою його першого голови Анатолія Жуківсього (молодшого). У 1990 році це товариство нараховувало 163 членів і подавало три 45-хвилинних  і одну 60-хвилинну програми на день. На окрему увагу заслуговує ансамбль українського танцю «Калина» в Брізбані (Каlуnа, Ukrainian Dance Ensemble), який був засновний у 1950 році при Українській громаді Квінсленду, де спочатку діяв гурток українського народного танцю. Серед його членів були дорослі люди й  старша молодь,  провідними учасниками ансамблю були Іван Ковтан, Іван Биків, А.Новицький і Роман Синенко, який від 1955-го до 1969-ий рік вчив народних танців й очолював гурток. У 1970-их pоках гургок працював під проводом Євгенії Осташ-Бобешко, а у 1981 році зорганізувався як окрема мистецька одиниця під назвою «Калина». Громада спонсорувала періодичні відвідини майстра народного балету Н.Тиравської з Сіднею; під її керівництвом ансамбль «Калина» підвищив свій рівень. Інструкторами в ансамблі працювали Є.Бобешко, Алла Бринза, Наталка Шост, Микола та Марія Дмитерки. Ансамбль «Калина», кількість учасників якого складав в середньому 20 осіб, виступав на всіх українських імпрезах, а також перед австралійською публікою, зокрема, на щорічних фестивалях Спадщини (Heritage Festivals) в м.Долбі (Dalby), Квінсленд. Найуспішнішим став його виступ на концерті всесвітньої виставки у Брізбані World Expo 88 у 1988 році. У 1983 році в Квінсленді був заснований оркестр «Смерічки», який свій останній виступ провів у 1989 році. Згідно з інформаціями Романа Павлишина, оркестр «Смерічки» організував і провадив І.Джуфер, раніше діяльний у Мельборні. Складався оркестр із 8 пластунів, провідними членами були - Маркіян Гуцало й Степан Хомин. Оркестр виступав самостійно на громадський концертах й національних святах, а також виконував музичний  супровід для хорових колективів і вокалістів…

Олександра і Роман Павлишини, 1950-ті роки.

Уривки зі «Спогадів» (2020) св.пам. архітектора Романа Павлишина (*1922-†2019) з доданими О.Панченком деякими поясненнями та стосовними інформаціями

Фраґмент 1

«…Як комендант першої сотні куреня Осип (Павлишин) (1) бере участь у складних операціях УГА, що були долею засуджені на невдачу. Ув’язнений поляками в тюрмі «Бригідки» у Львові, втікає зимою 1920 року через Карпати на Чехію. Через табір інтернованих частин УГА в Німецькому Яблонному дістається на освітню роботу в Українській робітничій сотні в Тренчанських Теплицях на Словаччині. Тут організовуються навчальні лекції, постає хор, влаштовуються концерти, відзначуються національні свята. Йому допомагає дружина Текля, що напівлегальною дорогою переходить кордон і прилучається до Осипа. Осінню 1922 року їй доводиться повертатися в рідне село Чернихів (2) до матері. Тут 3-го жовтня народжується син Роман, себто я, автор цих рядків. Зимою 1923 Пилип Гудима, чоловік старшої маминої сестри Насті, мій хресний батько, відвозить саньми маму з новонародженим сином до тещі Марії в село Товстолуг (3) . Теща радіє внуком, і її ставлення до невістки, спочатку стримане, поступово стає теплішим. - Тим часом поляки проголошують амністію. Батько не бачить іншої розв’язки для своєї родини, як повернутися до рідного Товстолуга. Роботу вчителя пропонують йому коштом переходу на римо-католицьке віровизнання, що було рівнозначним зі зміною національності. Не могло бути сумніву щодо його рішення. Про державну роботу для мами теж не могло бути й мови. Так у житті молодого подружжя починається період спільної долі в Товстолузі. Вони посвячуються просвітянській роботі в одному з найбільш занедбаних сіл у цілій окрузі. Водночас доводиться їм обом боротися з особливо важкими матеріальними обставинами. - Мати мала деякий вишкіл з шиття – це був обов’язковий предмет для дівчат в учительській семінарії. В хаті була стара швейна машина. Мама купувала публіковані викрійки. Спочатку вона шила одяг для себе, а згодом для своїх «клієнтів», якими були ближчі й дальші сусіди, головно молоді жінки і дівчата. Прихід з цієї роботи був мінімальний, але вона мала ту добру сторону, що давала змогу пізнати село і ввійти в близький контакт з його молодшою генерацією.  - Батько не займався господарством, а присвячував увесь свій час культурному, а то й економічному відродженню села. Постає споживча кооператива з крамницею, а згодом молочарня. Постає хор, який дає власні концерти і співає кожної неділі в церкві. Організовується драматичний гурток, який починає ставити популярні п’єси наших корифеїв театру. Для вистав театру є своя «заля»: священик, що постійно жив у сусідньому селі Кип’ячці, відпустив стару, невживану стодолу на плебанії. Її пристосовано до нових потреб села. Але назріває необхідність придбати власний будинок, де були б приміщення для кооперативи, бібліотеки й читальні, а також відповідна заля зі сценою. Невеликий кусень громадської землі при головній дорозі в центрі села якраз відповідав потребам. Виготовлено плян у нашого інженера в Тернополі і розпочато будівельні роботи. - Тим часом роки мого дитинства пливли своїм руслом. Пригадую, коли молоді дівчата приходили до мами шити одяг, головно вишивані блузки, які в селі ввійшли «в моду». Першою помітною подією, яка запам’яталася мені, були мої відвідини з батьками села Глубічок Вижній (4) (сьогодні Великий Глибочок) недалеко від Чернихова. Це було з нагоди вінчання молодшої маминої сестри Марусі з Федором Білецьким. На весіллі я зустрів молоду дівчину, мою племінницю Ярину Гудиму, яка приділила мені малому свою повну увагу. З сином тітки Марії, моїм двоюрідним братом, який був на п’ять років молодший за мене й теж називався Романом, я пізніше близько подружив, коли приїздив до Глубічка під час шкільних ферій. Він поліг у рядах Української Повстанської Армії в 1947 році і його поховано потайки у гробі діда Василя і бабці Катерини.  - Запам’яталася зима 1928 року. Вона була жорстоко холодна. Як я пізніше довідався, температура доходила до 42 градусів нижче нуля. Пригадую, що сніг покривав землю шаром одного з половиною метра, і на наше подвір’я біля хати саньми заїжджали поверх в’їзної брами. Обабіч стежки до хліва й двох наших корів сніг лежав рівно мені з головою…»

Управа Української Громади Квінсленду, 1950-ті роки. Сидять посередині: д-р Сергій Горський, Роман Павлишин (голова), Володимир Винницький.

(1)- Павлишин Осип-Лев Іванович (*18.09.1882-†08.07.1942) — український вчитель, вояк УГА, громадсько-політичний діяч. Встановив український стяг на будівлі Тернопільського староства під час Листопадового чину 1918 року. Народився 18 вересня 1882 року в с.Товстолуг (Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорська імперія, нині - Тернопільського району, Тернопільська область, Україна). 1912 року закінчив Тернопільську чоловічу учительську семінарію, після чого учителював у селі Івачів Долішній. Воював у лавах армії Австро-Угорщини під час Першої світової, потрапив до московитського полону, звідки в 1917 році зумів утекти. У 1918 році вступив до лав УГА (воював у складі сотні Івана Леня). Брав участь у Листопадовому зриві — встановленні влади української держави — ЗУНР — у Тернополі, зокрема, встановив український стяг на будівлі Тернопільського староства при тодішній вулиці Міцкевича (нині - бульвар Тараса Шевченка).  Пізніше став командантом першої сотні другого куреня УГА. Від 1924 року вчителював у рідному селі, де також став співорганізатором читальні українського товариства «Просвіта», кооперативи, відділення спілки «Маслосоюз», хору, драматичного гуртка, будівництва одного з найкращих у краї приміщень Народного дому. Від 1933 року працював у Тернополі бухгалтером кооперативи «Будучність», також став членом дирекції кооперативної фабрики «Калина». За цю діяльність його переслідувала польська влада, зокрема, під час так званої пацифікації, пізніше запроторила до концтабору «Береза Картузька». 1939 року заарештований большевицькою владою, до червня 1941-го перебував у тернопільській в’язниці. Під час нацистської окупації перебував на посаді окружного команданта Тернополя. За офіційними даними, важко поранений випадковим пострілом під час вишкільних вправ. Помер 8 липня 1942 року у шпиталі в Тернополі, де й похований на Микулинецькому кладовищі на ділянці могил Українських Січових Стрільців.

З відкритих джерел відомо про поховання українців, що мешкали по закінченню Другої світової війни у 4-ьох таборах для переміщених осіб у місті Ашаффенбурґ - Ляґарде, Артілері-казерне, Піонір-казерне та Буа-Бріле. Загалом, у цих таборах мешкало білш ніж 7000 українців. Роки смерті - 1946 - 1948, багато написів - трагічно загинув, один - помер трагічною смертю від кулі зі свої руки. Тут, зокрема, похований Аркадій Животко - український громадсько-просвітницький діяч, журналіст, редактор, видавець, дослідник історії української преси, один із фундаторів національного дошкільного виховання, як також Текля Павлишин – дружина Осипа Павлишина, українського вчителя, вояка УГА. Під час Листопадового чину 1918 року він встановив український прапор на будівлі Тернопільського староства. Мати Романа Павлишина, архітектора, засновника Української асоціації у Квінсленді, Австралія, бабуся Марка Павлишина, професора i очільника Школи мови, культури та лінґвістики в університеті Монаша в Мельборні.

 Роман Павлишин, 1964 р.

Павлишин Текля з Голубів

30.7.1894 в Чернихові

Тернопіль - Зах. Україна

+29.10.1947 в Ашафенбурзі

Thekla Pawlyschyn

aus der West Ukraine

2- Чернихів — село у Тернопільської області, розташоване на річці Серет, в центрі району, населення — 383 осіб (2019). До 2018 — центр сільської ради. Від 2018 року ввійшло у склад Тернопільської міської громади. Поблизу села виявлено археологічні пам'ятки пізнього палеоліту, ранньої залізної доби та давньоруської культури. Перша писемна згадка — 1213 року як Чернече на р. Серет. 8 квітня 1437 року село згадується в документах галицького суду як Czernichow. 25 травня 1908 року в Чернихові відбулися сутички селян із жандармами, так звана Чернихівська трагедія (внаслідок стрільби жандармів у людей загинули 5, важко поранені 10 селян, про що видав однойменну книжку Дмитро Чернихівський. Діяли філії українських товариств «Просвіта», «Луг», «Сокіл», «Союз українок», «Рідна школа» та інші. У березні 1946 р. внаслідок бою з совєцькими спецслужбами загинуло 7 вояків УПА. У 1952 році під час бою поблизу Чернихова загинув голова Крайового проводу ОУН ОСУЗ Василь Бей. У селі є пам’ятник Тарасові Шевченку, церква Різдва Пресвятої Богородиці (1782, кам’яна). Споруджено пам’ятники воїнам-односельцям, полеглим у нацистсько-совєцькій війні (1965, на братській могилі, пам’ятник у вигляді обеліска), Тарасу Шевченку (1994), 2 пам’ятники на місці боїв вояків УПА та діячів ОУН (1997), насипано символічні могили жертвам 1-ї світової війни і Борцям за волю України (1990). У Чернихові  народилися відомі люди священик, фольклорист, історик Петро Білинський, письменник, науковець, громадський діяч Олег Герман, народний поет В.Карачок, вчений Олег Шаблій, керівник церковного хору в Чернихові, дяк Григорій Кметь, живописець, скульптор В.Косовський, педагог, письменник, етнограф Я.Косовський, архітект, громадський діяч в Австралії Роман Павлишин, літературознавець, письменник Любомир Сеник. Працювавали, проживали - Керничний Данило — посол до Галицького сейму 2-го скликання в 1867—1869 роках,  громадський діяч, історик, краєзнавець, літератор Дмитро Чернихівський,  релігійний діяч, парох села в 1927-1940 роках о. Йосиф Грицай

(3) - Товстолуг — село в Україні, Великогаївської сільської громади у Тернопільській  області. Донедавна було центром сільської ради, якій підпорядковувалося с.Застінка. Від вересня 2015 року ввійшло у склад Великогаївської сільської громади. Населення — 715 осіб (2014). Розташоване на річці Гнізна, лівій притоці річки Серету басейну Дністра, в центрі району за 12 км на південний захід від міста Тернопіль та 6 км на південь від найближчої залізничної зупинки Дичків. Площа села становить 3,1 квадратних кілометрів. Кількість дворів становить 350. У селі є вулиці -  Богдана Хмельницького, Глиняна, Застіноцька, Лесі Українки, Набережна, Невідома, Центральна, Центральна та Шевченка. Поблизу Товстолуга виявлено археологічні пам’ятки давньоруської культури. Давньоруський могильник розміщений в урочищі «Могилки». На могильнику наявні курганні та підплитові поховання. Кургани розкопав в 1877 році А.Кіркор. Антропологічні дослідження провів І.Коперницький. Перша писемна згадка походить з 1482 р. згідно з актами гродськими і земськими як власність Якуба Ворони. Назва походить, найімовірніше, від місця розташування – серед розлогих, «товстих», багатих сінокосами лук. У 1760 році відбулося селянське повстання. У 1832 році в Товстолузі була дерев’яна церква, працювало дві каменоломні. Село славилося роботами місцевих каменярів, які виготовляли фіґури і надгробки. Окрім рільництва, частина населення займалася видобутком та обробкою каменю з місцевих каменоломень; працювали династії майстрів-каменотесів, які виготовляли «фіґури», пам’ятники, здебільшого надгробні. 1890 року в селі працювали каменеломні та корчма. У 1913 році споруджено костел (згорів за радянської влади). 1915 року велика земельна власність належала Мохнацькому. Перед Першою світова війною діяли дві читальні «Просвіти» та одна москвофільська. В УСС і УГА воювали Григорій Гуцал, Ярослав Дупак, Василь Жминда, Василь, Іван і Петро Назарки, сотник УГА Осип (Йосип) Павлишин (*1892–†1942), Михайло Терний, Іван Томків, Василь, Іван і Степан Шайнюки, За сприяння педагогів-просвітян Товстолугу О.-Л. i T.Павлишиних у 1920-1930-ті організовано протиалкогольне товариство «Відродження», відновлено діяльність «Просвіти», утворені товариства «Січ», «Союз українок», «Рідна школа», кооператива, «Маслосоюз», хор, драмгурток. Народний Дім ім.Стефана Баторія Товариства Народної Школи в Товстолузі. Фотографія у газеті «Схід» («Wschód») №9 30.04.1936 р. У 1930-ті роки завершено будівництво триповерхового Народного дому — одного з найкращих на Тернопільщині. У полі на схід від села серед поля є пам’ятка історії та культури України — Козацька могила XVI століття. На кургані зростає ботанічна пам’ятка природи — Товстолузький дуб. Є церква святого Георгія Побідоносця (1900 р., кам’яна) збудована на місці колишньої дерев’яної. Не дарма церква мурована — місцеве населення здавна професійно займалося видобутком та обробкою каменю з навколишніх каменоломень. Про майстерність місцевих династій каменотесів свідчать численні скульптури на старому цвинтарі, а також древня, як на око, кінця XVIII ст. «фігура» святого Яна Непомука край дороги. Стилістично — динамічна, бароково-вигнута, з майстерно виконаними складками тканини одягу. Фігуру приписують або самому Іванові Георгію Пінзелю, або комусь з його учнів. Є хрест на честь скасування панщини. У 1967 році встановлено монумент жителям села, що загинули в Другій світовій війні (високий бетонно-кам’яний пам’ятник авторства тернопільського скульптора В.Панчишина). В 1992 р. з’явився пам’ятник Тарасові Шевченку (скульптор Т.Шулик). Насипано символічну могилу Борцям за волю України (1991 р.)

Художник і архітект: Мирон Левицький, автор запрестольного стінопису та ікон у церкві Покрова Пресвятої Богородиці у Брізбені, та Роман Павлишин, 1968 р.

(4)-Великий Глибочок — село Білецької сільської громади. Тернопільського району Тернопільської області. Розташоване на річці Нестерівка, притоці Серету, на північному заході району. З 17 січня 1940 до кінця грудня 1962 районний центр. У 1985–1989 — селище міського типу. До села приєднано хутір Під Гаєм. Населення становить 2455 осіб (2002). До 2018 — центр сільської ради. Від 2018 року ввійшло у склад Білецької сільської громади. На околицях села виявлено стоянку періоду Ашель (300–100 тис. р. тому), середні палеолітичну та пізньопалеолітичну стоянки (40-20 тис. р. тому), поселення пізньої бронзової доби, могильник і поселення періоду раннього заліза, розкопано 3 кургани періоду Київської Русі. В урочищі Попова Долина розміщене поселення трипільської культури. Матеріали археологічних розвідок зберігаються у наукових архівах. Перша писемна згадка відноситься до 1529 року: згідно з описом Чернихівського замку. Частина назви «Великий» відома від XVIII століття. 1546 року власник Тернополя Ян Амор Тарновський захопив Глибочок, що належав Беаті Острозькій. Село зазнавало нападів татар у 1544, 1575, 1629, 1653 і 1694 роках. Під час Національно-визвольної війни 1648–1657 років під проводом Богдана Хмельницького багато жителів Великого Глибочка вступило в загони Максима Кривоноса. 1772 року Великий Глибочок згідно з Першим поділом Речі Посполитої відійшов до Австрії. У 1810–1815 роках із усім Тернопільським краєм входив до Московської імперії, 1815 повернений до Австрії. 1870 року через село проклали залізницю, що з’єднала його зі Львовом і Тернополем. На початку XX століття діяли товариства - «Просвіта» (від  1903), «Січ» (від 1905).  1910 році було засновано чотирикласну школу. У серпні 1914 року Великий Глибочок зайняли московитські  війська, працював госпіталь. У листопаді 1918 село увійшло до ЗУНР. Від вересня 1920 — до Польщі. 17 вересня 1939 року в село увійшла «красная армія». У січні 1940 створено Великоглибочецький район (існував до кінця 1962, коли Великий Глибочок перейшов до Зборівського району, від 8 грудня 1966 року — до Тернопільського району). Від 30 червня 1941 до 23 березня 1944 року Великий Глибочок перебував під німецькою окупацією, від 3 серпня 1941 року в селі діяв концтабір. З 1944 року село знову під владою СССР. 1991 року Великий Глибочок увійшов до складу України. У селі є мурована церква Різдва Пресвятої Богородиці (1846 р.), дві каплички, «фігура» Пресвятої Богородиці (1961 р., відновлена 1991)

Зліва: Роман Павлишин; Мирослав Болюх, голова Союзу Українських Організацій Австралії; Дмитро Нитченко, голова Української Центральної Шкільної Ради Австралії. Брізбен, середина 1960-х років.

Фраґмент 2

«….У першій клясі старого типу було нас біля двадцяти п’яти: хлопців, переважно селянського походження, і дівчат, здебільшого з Тернополя. Останні надавали тон у клясі. Між ними, пригадую, були Оксана Цегельська, Оля Майка, Люба Хома, Марійка Ратич і Марійка Івахів. Хлоп’ячий склад, хоч чисельно такий же, був менш помітний. Зразу став популярним Олег Чумак, не так завдяки його походженню з відомої в Тернополі родини, як через товариське ставлення до одноклясників. Скоро вибився Павло Гладкий з компанією, і я серед неї. З учнів першої кляси пригадуються Петро Кметь, Юрко Болюх, Ярослав Стасюк, Влодко Майка, Федь Ракочий, Сильвестер Когут, Микола Якимчук і Мартин Перс. Троє або четверо були з Волині. Різниці у ставленні до школярів на підставі суспільного статусу не відчувалося ні з боку самих учнів, ні вчителів. Якщо й витворилася серед нас певна еліта, так це на базі природних здібностей та успіхів у навчанні. - Мабуть за ініціативою деяких матерів, активних тоді у громадському житті, стали відбуватися з різних нагод товариські зустрічі у вузькому крузі в приватних домах. Окрім Олі Майки і Люби Хоми, матері яких були ініціаторками, тут брали участь учні з різних кляс. Між ними вирізнялися брати Данилюки. Звали їх Данусь і Палюсь. Високі й елегантні, вони завжди звертали на себе увагу. Їх, уродженців Америки, привезла на батьківщину мати, щоб дати хлопцям рідну освіту. Пригадую одну таку різдвяну зустріч у «салоні» багатої купецької родини Майків на площі Ринок. Тут були і великий перський килим, і концертне фортепіано, і важкі люстри, і величезна ялинка з барвистими прикрасами. Пізніше організовувалися дуже популярні забави з танцями як головні події зимового сезону.  - З переходом до першої кляси нового типу створилися нові обставини. До гімназії прибуло багато нових учнів, які закінчили сьому клясу початкової школи. Треба було розділити клясу на два відділи. У відділі «А» залишилися учні колишньої другої кляси старого типу, а відділ «Б» складався з новоприбулих. Появилися нові, здібні учні, між ними Мирослав Лисобей, Зенко Салій, Богдан Габлевич, Зенко Лошній, Северко Данилевич, Антін Мединський, а наступного року приєднався Борис Захарків. З дівчат запам’ятались Люба Зазуля і Стефа Шевадзуцька. Це був особливо цікавий колектив, і в ньому я знайшов нових приятелів. -  Кількість учнів упродовж наступних років поступово зменшувалася. Відходили, як правило, менш успішні учні. Витворилося здорове суперництво, а водночас добра й дружня атмосфера. Поза програмою у школі діяли хор, оркестр, драматичний і спортивний гуртки. Організовувалися спортивні змагання різних команд та чемпіонати з легкої атлетики. Учні музичного інституту постачали виконавців для шкільних концертних програм. У гімназії пульсувало життя.  - Однак, державна влада використовувала кожну нагоду, щоб утруднити працю школи й учителів. Втручалася поліція. Відбувалися допити. Через позбавлення гімназії «права прилюдності», себто права видавати посвідчення про закінчення середньої освіти, четверта кляса мусіла складати вступний іспит перед державною комісією, щоб могти вступити до першої кляси ліцею. Це дуже негативно вплинуло на атмосферу в школі. Якщо йдеться про участь учнів гімназії у підпільних організаціях, мені про це не було відомо з першої руки. Наскільки я знав, ніхто з моїх одноклясників не мав до них прямого стосунку. - Не залишилося без змін і моє становище. Після того, як батько повернувся з концентраційного табору, ми перенеслися жити на нове помешкання біля ботанічного саду в будинку Степана Кордуби. Був він учителем ботаніки й зоології в польській державній гімназії. Його донька Софія, лікарка за професією, була одружена з Василем Гладишем, теж лікарем, уродженцем села Товстолуг, що продовжував діловий контакт з моїм батьком.  - На новому помешканні нам не довелося, однак, довго жити. Батьки закупили поблизу, при вулиці Веселій, ділянку землі і, продавши на селі поле, збудували будинок з двома помешканнями, віддаючи одне із них в оренду. Йдучи назустріч моїм бажанням, прийняли «на станцію» двох моїх товаришів-одноклясників – Зенка Салія і Бориса Захарківа. Обидва походили з родин священиків. Знання за нижчі кляси Борис здобув удома за допомогою двох старших сестер, випускниць нашої гімназії. Дружба між нами ще більше затіснилася, хоч вдачею ми значно відрізнялися один від одного. Зенко був «богемою». Він цікавився сучасною українською поезією, вивчав її й часто з захопленням цитував із «Соняшних кларнетів» Павла Тичини. Борис був особливо серйозної і вдумливої вдачі та надзвичайно здібний до точних наук. Я, мабуть, займав середнє місце між ними.  - Найвищий ступінь середньої освіти – ліцей – було створено внаслідок реорганізації державою середнього шкільництва. Наш рідношкільний ліцей  (5) мав статус гуманітарно-природничого. Склавши «малу матуру» перед державною комісією, ми з Зенком перейшли до першої кляси ліцею, а Борис, під впливом свого брата-інженера, перенісся до державного математичного ліцею, де здобував перші місця з математики, фізики та хімії. Його викладач, професор Осип Хома, був гордий зі свого нового учня, а Борис гордився своїм новим, далеко не пересічним вчителем. Жити продовжували ми разом. Долучився до нас наш одноклясник Зенко Лошній, теж священичого роду. З ним ми щиро подружили. Високий, лагідної, ліричної вдачі, дуже привітний, товариський і згідливий, він умів цікаво розповідати й радо співав приємним баритоном під власний акомпанемент на гітарі. Знав безліч пісень різного жанру. - Це був  час, коли ми часто збиралися в міському парку. До гурту належали теж Богдан Габлевич, Павло Гладкий, Олег Чумак і на рік старші за нас Зенко Брикович та Орест Скородень. Не раз прилучалися й інші, зокрема Влодко Заворотюк. У нього був гарний голос, і він виступав на різних шкільних оказіях як диригент невеликого чоловічого хору. - До учнів зі старших кляс, що мали помітний вплив на характер рідношкільної спільноти, належали Ігор Вонс, Петро Палашевський, Богдан Будурович та Всеволод Будний. До кляси, на рік старшої за нашу, належали, крім уже згаданих, Остап Хоміцький, Мирослав Болюх, Теофіл Шандрук, Влодко Безкоровайний, Степан Кравченюк, Юрко Гірняк і Роман Топольницький. З одноклясників ще згадаю Генка Леня і Северина Данилевича, а з нижчих кляс Осипа Кравченюка, Степана Балка, Маркіяна Онуферка, Володимира Махобея, Любка Стебельського, Ігоря Гірняка, Любка Литвина і Миколу Крушельницького. - Модним звичаєм того часу було проходитися центральною Панською вулицею міста, часто в товаристві з дівчатами. Це був ритуал товариських зустрічей і контактів, якого я пізніше ніде не зустрічав. Ставлення до дівчат переважно було природне і невимушене. У першій клясі ми, малюки, користувалися доброзичливим, поблажливим ставленням найстарших дівчат. Запам’яталась мені популярність, якою я втішався в тих колах, коли впевнено заграв в одній короткій п’єсці ролю капризного підлітка. - У спілкуванні хлопців з дівчатами старших кляс переважали розмови з серйозним змістом. Контакт з молодшими дівчатами часто набував прикмет флірту. До старшої групи належали Мирослава Гребенюк, Оля Сліпа, Ніля Безкоровайна, Надя Заворотюк, Зюта Никифорук, Люба Крохмалюк, Оксана Олійник, Дарія Дяків і Нуся Кунько. З одноклясниць мали успіх, окрім вищезгаданих, Галя Литвин, Люба Зозуля і Лариса Сеник, а серед молодших – Славця Гринкевич, з якою дружили Зенко Салій, Ляля Грицай, Ася Цегельська, Зоня Бойко і моя симпатія – Даня Ратич. - Атмосфера мішаних кляс була позначена товариською чемністю й взаємною зацікавленістю хлопців та дівчат. Не було випадків грубіянства чи морально сумнівної поведінки. Нагляд учителів був завжди пильний, але воднораз сповнений розуміння до молодих людей. - Коли згадувати переживання й досвід гімназійних років, треба призначити місце окремим незвичним подіям. До них належали одноденні, а то й довші прогулянки, як теж відпочинкові «оселі» під час літніх ферій у Карпатах….»

Роман Павлишин, Брізбен, середина 1970-х років.

(5)-Гімназія товариства «Рідна Школа» — колишній приватний заклад освіти для дівчат Українського товариства «Рідна школа», який став самостійною шкільною одиницею у 1921 році в Тернополі. Діяв у приміщенні колишньої руської бурси при вулиці Качали, 13. У липні 1921 року Українське товариство «Рідна школа» отримало дозвіл на організацію приватної гімназії, яку спочатку відкрили для дівчат. Відтак дівоча гімназія стає самостійною шкільною одиницею. У кінці навчального року учениці першого та другого класів отримували свідоцтво у власній школі, а учениці третього і четвертого класів складали іспит в українській чоловічій гімназії. Єдиним штатним вчителем після початку діяльності був Никифор Гірняк, усі інші вчителі працювали за сумісництвом. У 1923-1924 навчальному році учительський склад поповнив ще один штатний вчитель математики і фізики та хімії — Осип Хома. У 1928-1929 навчальному році гімназія стала 6-класною дівочою гімназією з IV–VIII класами, у такому вигляді діяла до 1931. Із закриттям української державної гімназії керівництво товариства «Рідна школа» стало домагатися перетворення дівочої гімназії у змішану (коедукаційну). 27 серпня 1931 було дозволено відкрити перший-другий коедукаційні класи гуманітарного типу. В час перетворення школи на змішану відбувалася реформа. Гімназія стає чотирикласною гуманітарного типу з випускними іспитами — так званою малою матурою і двокласним ліцеєм, що закінчувався іспитом зрілості — матурою. Остання матура давнього типу відбулася у 1938 році. У 1935 році в гімназії сформувався підпільний осередок юнацтва ОУН. Із 1927 по 1939 рік працювала фахово-доповняльна школа для ремісників. Курс навчання тривав три роки. Заняття відбувалися у вечірні години 3-4 рази на тиждень. У 1921-1926 роках навчання проводилося у другу зміну в приміщенні Тернопільської української гімназії. З лютого 1926 року навчально-виховний процес здійснювався у приміщенні бурси Андрія Качали (тепер - вулиця Степана Качали)… Спочатку гімназія займала тільки частину інтернату, а з 1937-го користувалася цілим будинком. Гімназія утримувалася за кошти батьків: місячна плата становила 40 злотих. Але у багатьох випадках ця сума була меншою, а певна кількість дітей звільнялася від плати. Дефіцит покривався за рахунок коштів Українського педагогічного товариства «Рідна школа» — власника навчального закладу, а також добровільних пожертвувань. На початку 1930-х створено батьківський комітет, що опікувався діяльністю гімназії, та Марійську дружину, отці редемптористи якої проводили для учнів редколекції. У 1930 році постало питання про будівництво нового приміщення гімназії «Рідної школи». Місцеве «Міщанське братство» організувало великий добродійний ярмарок зі збору коштів на будівництво. 3 листопада 1935 року знову відбувся рідношкільний ярмарок. Закуплено площу, розпочато підготовчі роботи. Початок Другої світової війни перекреслив ці наміри. Діяли читальня, шкільна каса ощадливості, шкільний кооператив «Самопоміч», музичний гурток, бібліотека, історико-географічний, природничий та фізичний кабінети, майстерня для практичних занять. Здоровому вихованню молоді сприяли спортивно-патріотичне товариство «Пласт» (опікун Никифор Гірняк — сотник Українських січових стрільців). У 1932 році педагоги Яким Ярема та Іван Олексишин заснували краєзнавчий музей (понад 3000 експонатів), який знаходився у будинку т-ва «Просвіта».

 Квінслендський культурний центр, Брізбен. Зліва від моста – театри та концертна заля, справа – галерея мистецтв та музей. Фотографія з 2018 р. This 2018 image by Kgbo is reproduced under the Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International licence.

Фраґмент 3

«…Як я вже згадував, моїм пріоритетом було скласти матуру як передумову вступу в університет. У той час діяли дві українські гімназії на терені Генеральної Губернії, себто нашої Холмщини і Засяння (6). Одна була в Ярославі, друга в Холмі. - У місяці лютому 1941 року я виклопотав відпустку з роботи і вибрався в Ярослав через Берлін і Краків. У Берліні я задержався два дні. Моїм гідом був Анатолій, який перенісся туди на нову роботу. Краків я теж трохи оглянув, але не затримувався, бо кожний день був дорогий. -  До Ярослава я прибув під кінець тижня. Моє прохання прийняти мене до восьмої кляси заступник директора не розглядав. Велів чекати на директора. Тим часом у гуртожитку я знайшов спільну мову з восьмиклясниками. Запросили на гімназійну забаву, і я провів дуже приємний вечір у дружньому середовищі. Я зауважив, що заступник директора неприхильно поглядав у мій бік. Наступного дня він випередив мене в зустрічі з директором і вступ до гімназії мені відмовили. - Я залишив Ярослав до краю розчарований і зневірений. Повернувшись у Краків я вирішив звернутися до д-ра Никифора Гірняка, який працював в Українському Центральному Комітеті, як я довідався пізніше, на посту референта шкільництва. Д-р Гірняк прийняв мене дуже щиро і зразу запевнив: «Не турбуйся, ми це полагодимо». Наступного дня ми дістали побачення з Антоном Ґаселіхом, керівником справ шкільництва при окупаційному правлінні. Мені стало в пригоді добре знання німецької мови. Ґаселіх дав мені записку до директора гімназії в Холмі з простим зверненням: «Прийняти до восьмої кляси». Крапка. - У Холмі я відразу знайшов контакт з восьмиклясниками в гуртожитку. Казали, що різні спроби вступити до восьмої кляси були в минулому безуспішні. Секретарка навіть не хотіла мене допустити до директора. Але записка від Ґаселіха припиняла всяку дискусію. «До котрого відділу хочете, А чи Б ?» – запитав директор…»

  (6) - 1939 рік поділив українців Холмщини. Частина влилася в склад польського війська. Найбільше українців служило в 54 полку піхоти в складі 12 дивізії піхоти. Кількість українців у ній становила понад 40 %. Проте зупинити німців полякам не вдавалося. Вже 18 вересня 1939 р. німецькі війська зайняли Красностав. 25 вересня утворено Люблінський дистрикт нового окупаційного утворення на території Польщі — Ґенерального Ґубернаторства. Цього ж дня після двогодинного бою Холм на два тижні потрапив до рук союзників німців — совєтів (до ранку 7 жовтня 1939 р.). З боку поляків місто боронили два батальйони поповнення 35-го полку піхоти та група поштарів. 27 вересня 1939 р. в околицях міста діяла польська група «Холм» полковника Владислава Плонки з підлеглими відділами полку кавалерії ппк. Фелікса Копця і групою кавалерії ротмістра Франтишка Флатая. Група «Холм» входила в склад групи військ полковника Тадеуша Зеленевського і разом з нею капітулювала. Скільки в складі цих військ було українців, не відомо. - Вперше на Холмщині й Підляшші навчання в народних і фахових школах (серед них середня промислова школа в Холмі) перейшло на українську мову. У Холмі діяла українська гімназія (найбільше число учнів — 625). Навчання в середніх школах було уможливлене заснуванням бурс-інтернатів для молоді. Заочну освіту організували Українські Освітні Товариства (У.О.Т.), масово засновувані замість «Рідних хат». Кооперативи підлягали українським повітовим союзам й Українському Обласному Союзові в Любліні. Укр. життя зосереджувалося в У.Д.К. в Холмі, Грубешеві, Білій Підляській, Замості, Терногороді (для Білгорайської округи), Красноставі; сильна делеґатура діяла у Володаві. Значне число українців перебувало в Любліні. Представником УЦК при люблінському губернаторі був В.Тимцюрак, з 1941 — В.Голейко. Визначніші діячі У.Д.К., крім названих: Б.Глібовицький і Є.Пастернак (Біла Підляська), М.Струтинський (Грубешів), Р.Перфецький (Замостя) та ін. Після поразки центр. держав Холмщину й Підляшшя окупувало польське військо. Влітку 1920 вони короткочасно були окуповані совєцьким військом. Остаточно Холмщина й Підляшшя увійшли до складу Польщі на підставі Ризького миру між Польщею й РРФСР (18 березня 1921). До 1922 більшість втікачів повернулася на Холмщину й Підляшшя, хоч польська влада утруднювала їх повернення, зокрема української інтеліґенції; тому частина холмщан і підляшан залишилася в СССР. Можна припускати, що через переселення українці втратили яких 120000 осіб. У жодній іншій частині українських земель, які опинилися по першій світовій війні під Польщею, не був польський тиск такий сильний, як на Холмщині й Підляшші. Школи були винятково польськими, більшість православних церков поляки перетворили на костьоли. Однак холмщани розвинули успішну національну працю, серед іншого заснували культурно-освітню організацію «Рідна хата», об’єдналися в кооперативах, які підпорядковувалися Ревізійному Союзові Українських Кооператив у Львові, закладали філіяли та доми молитов (влада не давала дозволу на відкриття церков). Доказом української сили було те, що при перших виборах до польського сойму 1922 (ці вибори, на відміну від наступних, були проведені дійсно вільно) холмщани перемогли у виборчій кампанії і провели до сойму та до сенату 5 своїх представників. Але незабаром поляки застосували нові репресії: ліквідовано «Рідні хати», заборонено інші вияви культурного життя (театр, преса тощо), кооперацію ізольовано від Львова, введено гострий поліційний нагляд; про вільні вибори не було вже й мови. Сотні громадян арештовувано часто під вигаданими обвинуваченнями в комунізмі. Холмщанам залишилася тільки православна церква, але поляки почали нищити й церковне життя. Урядовою мовою православної церкви стала польська, обов’язкова для навчання релігії і проповідей у церкві. Священики були під поліційним наглядом, багатьох з них усунено, зате підтримувано ревних полонізаторів і москвофілів. Наприкінці 1937 поляки почали масове нищення церков, як «непотрібних об’єктів». З 389 православних церков, що діяли на Холмщині й Підляшші 1914, залишилося 51 (149 перетворено на костьоли, а 189 — зруйновано). За останніх довоєнних років поляки вдалися ще до іншого засобу нищення українців: озброєні польські боївки (так звані кракуси) нападали на українські хати і нищили все майно. Кампанія під назвою «ревіндикація» (з польської — «повернення майна»), досягла свого апоґею в 1938-му, коли за два місяці — з середини травня до 16 липня, за даними Люблінського воєводського уряду  було знищено 91 церкву, 10 каплиць, 26 молитовних будинки, загалом 127 святинь. Окрім цього, 3 церкви передано Католицькій церкві, 4 храми використовували в якості моргів. Серед зруйнованих було 50 діючих церков, а також цінні пам’ятки церковної архітектури. Ревіндикація найбільше зачепила Холмщину й південне Підляшшя, заселені переважно українцями… Вже за 2 тижні після вибуху польсько-німецької війни німецьке військо захопило всю Холмщину й Підляшшя. За нім.-сов. договором 23 вересня 1939 у Москві устійнено границі сфер інтересів обох держав на лінії Сяну-Бугу. Разом з тим Холмщина й Підляшшя увійшли до складу Ґенеральної  Ґубернії і становили в ній східну частину Люблінської області (дистрикту). Німецька влада ставилася до українського культурного життя на Холмщині й Підляшші толерантно. Вже за перших тижнів під німцями по більших осередках виникли під різними назвами українські громадські організації. Вони розпочали допомогову акцію для втікачів, організували українське населення і захищали його перед німецькою владою; заснували низку українських шкіл, відновили «Рідні хати», українські повітові кооперативи і перебрали низку православних церков, перетворених поляками на костьоли. Місцевим українцям допомагали втікачі з західно-українських земель, які захопили совєти, і випущені з польських тюрем та концентраційних таборів політичні в’язні. Кількість тих і тих на Холмщині й Підляшші сягала 1500-2000 осіб. Вони скупчилися майже винятково в містах Холмщини й Підляшшя та в Любліні, працювали в німецькій адміністрації, кооперації, у керівництві комітетів і в шкільництві; 1940 чимало священиків, втікачів з Буковини, поповнили духівництво православної церкви. Комітети діяли в Білгораї, Терногороді, Томашеві, Замості, Грубешеві, Холмі, Володаві, Красноставі й Білій Підляській. У Холмі постав також Центральний Холмський Комітет, який мав керувати національним життям, хоч насправді опікувався тільки Холмським і Володавським повітами

 Олександра і Роман Павлишини під час відзначення 45-ліття Української Громади Квінсленду, Брізбен, 1994 р.

Фраґмент 4

«…Юліяна Шепаровича, з сином якого я запізнався ще в таборі в Лодзі. Я рішив їх відвідати перед тим, як продовжувати свою подорож на захід. Це був час великих емоцій і сподівань. Німецька армія швидким маршем стала окупувати територію Галичини. Вістка про проголошення у Львові 30 го червня 1941 р. незалежної української держави мала потрясаючий вплив на мене, як і на велику більшість моїх сучасників. ОУН під проводом Степана Бандери здобула рішучою акцією загальне визнання. Я формально не приєднався до жодного українського політичного середовища, та в розколі, який наступив в ОУН у половині 1940 року, мої симпатії були радше по боці Андрія Мельника як законного, як я розумів, провідника Організації (7) Такий погляд закріпився був у мене ще в Ротенбурзі в результаті розмов з одним активним членом ОУН, на яких десять років старшим за мене, який знайшовся тоді в нашій групі біля Ротенбурґу. Такій точці зору сприяла теж розмова з д-ром Гірняком під час моєї зустрічі з ним у Кракові. - Водночас, як я міг судити з пізніших принагідних розмов, фракція ОУН під проводом Бандери зуміла опанувати більшу частину організаційної мережі в Галичині, а проголошення незалежної держави у Львові, з Ярославом Стецьком на чолі уряду, я розцінював як рішучий крок, що відповідав потребі часу. Вістка про проголошення дісталась мені в Любліні і до краю мене зворушила. - У неділю в церкві греко-католицької парафії я довідався, що наступного дня раннім ранком збираються учасники похідної групи перед відходом на схід. Про завдання похідних груп була інформація в окремій брошурі. Як я справу розумів, ОУН приготовляла групи членів зі завданням входити в контакт з населенням теренів, окупованих німецькою армією, допомагати в його самоорганізації та впливати на скріплення його національної самосвідомості. Водночас заповідалося, що до групи можуть приєднатися особи з передумовами і бажанням служити добрій справі в час великої потреби. - В мене зразу зродилася думка: чи мені не відгукнутися на цей заклик? Треба було вибирати: чи йти далі на захід, на роботу в Німеччину, чи повернутися на рідну землю, щоб служити її потребам – як я сподівався, допомагаючи розбудовувати державну адміністрацію в дусі українських національних інтересів, якими вони в даний час не були б.  - Після недоспаної ночі я встав на зорі, спакував наплечник, що був у мене в багажі для потреб того часу, написав нотатку шановним господарям, дякуючи за гостинність і вибачаючись за непередбачене і спішне рішення, та вирушив в дорогу. Був погідний ранок. Місто пробуджувалося зі сну. На збірному пункті я відрекомендувався у провідника групи з інформацією про себе і про обставини мого рішення і з його благословенням приєднався до групи. - Як я побачив, у групі було біля двадцяти осіб. Це були члени бандерівського середовища. Походженням були вони з різних частин Галичини, віком у двадцятих і ранніх тридцятих роках. Я був одним із молодших. Як я побачив, окрім мене не було, мабуть, нікого, хто останнім часом приєднався до групи. З приємністю я знайшов у групі Ігоря Вонса, якого я знав з гімназії. Він був на три роки старший за мене; ми зустрічалися з ним у гімназійному драматичному гуртку. З похідної групи він вибув досить рано, спрямовуючись у Львів. За інформацією в Ювілейній книзі гімназії, він загинув у рядах УПА на Жовківщині в грудні 1945 року. - У групі я не знайшов близького контакту з будь-ким і, в основному, стояв осторонь від поточних рішень. Маршрут був заздалегідь заплянований, і ми посувалися бічними дорогами на схід, минаючи головні шляхи. Зголошувалися в сільрадах і ночували в господарів, звичайно в стодолах. Харчування організовували індивідуально. Провіант закупляли, використовуючи валюту Генеральної Губернії. У мене було ще трохи заощаджених німецьких марок.  - На українській етнографічній території на Волині наші відвідини сіл мали характер приємних зустрічей….»

Великодній обід у домі Павлишиних, Брізбен, 1998 р. Зліва: Євгенія Міхновська, Маркіян Домбровський, о. Мартин Арнольд, Олександра, Роман, Дам’ян, Марко та Оля Павлишини, Людмила Машталір, Лідія Домбровська.

  (7) - Похідні групи ОУН — були створені ОУН («мельниківцями») та ОУНР («бандерівцями») з метою організації зі свідомих українців на українських землях органів місцевого самоуправління під час Другої світової війни. Організацією Похідних Груп ОУН (р) та їх керівництвом займався штаб на чолі з В.Куком (псевдо: Коваль, Леміш). Діяльністю ОУН на Наддніпрянщині керував Олег Кандиба (Ольжич). Бандерівці створили три похідні групи: Північну (Микола Климишин), Середню (Микола Лемик) і Південну (Зенон Матла), діяльність яких координував Дмитро Мирон («Орлик»). Загальна кількість учасників похідних груп налічувала близько 5000 осіб. Похідні групи ОУН(р) під проводом Степана Бандери були сформовані в Надсянні та Лемківщині і наприкінці червня — на початку липня 1941 вирушили в центральні та східні українські землі. Вони входили до складу трьох великих груп — «Північ», «Південь» та «Схід». Група «Північ» спрямовувалася до Києва і мала надалі координувати підпільну діяльність у Правобережній Україні. До складу групи входили Дмитро Мирон та Дмитро Маївський (керівники), а також Микола Климишин, П.Сак, Я.Хомів, М.Кравс, Т.Онишкевич, Д.Корінець та інші. Разом з цією групою в район Києва прибули В.Кук, Мітрінґа, В.Ривак, Б.Левицький, М.Турманович, Р.Паладійчук. Пізніше до складу групи долучився Мирослав Прокоп. Уже у вересні 1941 гестапо почало масові арешти членів похідних груп ОУН(р). Зокрема, у жовтні в Миргороді були схоплені і страчені керівник та інші 4 члени групи «Схід». Арешти пройшли також у Житомирі, Василькові, Бердичеві, Вінниці, Полтаві, Херсоні та Миколаєві.  Протягом вересня 1941 в житомирській друкарні було видрукувано перші 17 чисел газети «Українське слово». Однак у Житомирі планам ОУН було завдано першого тяжкого удару. 30 серпня 1941 члени Проводу українських націоналістів Микола Сціборський та Омелян Сеник-Грибівський трагічно загинули від пострілів у спину. - За даними дослідника Івана Ковальчука… «…Оскільки вся подальша діяльність бандерівців на Житомирщині була суворо законспірована, керівниками обласного поводу, як і раніше, ставали вихідці з західних областей України, а наявна на даний час інформація вкрай обмежена та неточна, тому скласти на її основі соціально-політичний портрет вищого керівництва ОУН(Б) практично неможливо… Діяльність українських націоналістів на Житомирщині розпочалася відразу після приходу німецьких окупаційних військ. Так, уже 10 липня 1941 р. до Житомира прибули очільники бандерівської похідної групи «Північ». Серед іншого, ними було організовано Житомирське обласне управління, першим головою якого став Іван Луцюк («Рудящий»). Він був уродженцем Волині, вчителем за фахом, в структурі ОУН «дослужився» до Корецького районного провідника. За націоналістичну діяльність відбув тюремний строк у польській в’язниці. Упродовж 1939-1941 pp. перебував у волинському бандерівському підпіллі, де і став емісаром похідної групи... Протягом 10-11 липня 1941 р. був призначений очільник Житомирської обласної екзекутиви бандерівців - Микола Шевчук, колишній повітовий провідник оунівців на Грубешівщині... Осередок бандерівців у Житомирі розташовувався по вулиці Лермонтовській, 13…. Одночасно з обласним було створене і Житомирське міське управління... Бурґомістром Житомира спочатку був Юрій Орищенко, який наприкінці липня 1941 р. залишив цю посаду. До нацистської окупації він працював у Житомирському кооперативному технікумі викладачем української мови та літератури. Після захоплення німецькою армією Житомира, його призначили директором відкритої у нових умовах Житомирської технічної школи… Ю.Орищенко у кінці липня 1941р. очолив Житомирський міський провід мельниківців, роботу якого координував до кінця листопада 1941 р. За активну участь в організації і проведенні вшанування 20-річчя Баварської трагедії його з дружиною 6 грудня 1941 р. стратили німецькі каральні органи...  На Житомирщині фактично паралельно була створена потужна мережа місцевих осередків ОУН(Б). Саме бандерівці прибули до Житомира уже 10 липня 1941 p., що певним чином пояснює масштабність їхньої практичної роботи. Кандидатом на посаду голови обласного управління, замість призначеного І.Луцюка, про що йшла мова вище, був місцевий житель, викладач інституту Юрій Джулай… Діяльність бандерівських похідних груп була припинена нацистськими каральними органами у вересні 1941 p., коли розпочалися перші широкомасштабні арешти їхніх активістів... До 5 вересня в Україні нацисти заарештували 80% вищого керівного складу ОУН(Б)... У Житомирі 7 вересня 1941 р. був заарештований керівник похідної групи «Північ» бандерівської Організації Микола Климишин («Непоборний»), який прибув із Кракова 6 вересня 1941 р. По закінченню слідства він був ув’язнений у концтаборі Аушвіц. На волю з німецьких в’язниць М.Климишин вийшов у грудні 1944 р….»

Роман Павлишин, 2015 р.

Фраґмент 5

«…Варто тут згадати, що товариське спілкування членів віденської «Січі» (8) відбувалося окремими групами. Члени факультетів часто творили свої групи. Спільні зацікавлення, як ось участь у хорі, сприяли назріванню тривалих товариських зв’язків. Між студентами політехніки найчисленнішу групу творили студенти факультету хімії. До неї належали студентки Ірина Кушнір, Марійка Паук-Кліш, Віра Вах-Федевич та Ірина Кериця-Костик. Зі студентів на факультеті хімії були Роман Федевич, Левко Кушнір і Богдан Костик. До товариства приєднувалися з інших факультетів Дарця Курилович-Билов, Славко Чипак, я, Влодко Дячук, Стах (Євстахій) Ярош і Василь Балабан, обидва з інженерного факультету, і Тусько Кліш з торговельного. Деколи приєднувалися Євген Пизюр та Ірина Паламарчук-Пизюр, Ахіль Хрептовський і Віра Юркевич-Хрептовська. В різний час були й інші. - Мої особисті дружні зв’язки були в той час головно зі Славком Чипаком та, з дівчат, з Любцею Мелех і, останньо, з Таїсою Лучаківською. Деякі із дружніх зв’язків того часу продовжувалися в пізнішому житті. - Розповім про ще одне моє зацікавлення того часу, а це мандрівки Альпами. Зокрема запам’яталася мені одна із них, з літа 1943 року, малою групою з чотирьох: Дарця Курилович, Любця Мелех, Славко Чипак і я. Залізницею ми доїхали до містечка Бішофсгофен, переночували, а звідтіля раннім ранком наступного дня рушили в гори в напрямі вершини Гохкеніґ. Це особливо гарна й мальовнича частина Альп. Підхід довгий, але не особливо важкий. Наш плян був продовжувати в напрямі озера Кеніґзе, а звідтіля йти з другого боку колишньої границі з Баварією до славного курортного містечка Берхтесґаден. Вибраний маршрут ішов через славнозвісне Кам’янисте море (Steinernes Meer), і ми розпитували по дорозі в зустрічних туристів про умови дальшої мандрівки. Нас остерігали, що маршрут довгий, нелегкий і погано позначений. Ми довго радилися. Дарця мандрувала не вперше, але й Любця заповідалася непоганим мандрівником….»

(8) -  «Січ» у Відні - «Січ» віденська, одна з найстарших українських студентських організацій, заснована 9 січня 1868 у Відні. Засновниками й першими голови «Січ» віденської були А.Вахнянин і Ю.Целевич; у наступні pоки товариство очолювали М.Подолинський, І.Пулюй, І.Горбачевський, Я.Окуневський, І.Куровець, М.Кордуба, В.Старосольський, Р.Перфецький, З.Кузеля, О.Бачинський, Р.Залозецький, Д.Равич, Б.Лончина, А.Мельник та ін. Кількість членів «Січі» віденської змінювалася залежно від політичних подій: 1868 — 27, 1880 — близько 38, 1890 — 40, 1898 — 30, 1901 — 02 — понад 70, 1915 — 16 — бл. 200, 1922 — 327, на початок 1930-х pp. — 46, 1941 — понад 100, 1943 — понад 200; чимало членів «Січі» віденської стали пізніше відомими вченими та суспільно-політичними діячами. «Січ» віденська, як перше українське студентське товариство народовецького напряму, відіграло видатну роль в історії української національного відродження під Австрією. У 1870-х pp. «Січ» віденська брала активну участь у поширенні ідей М.Драгоманова, а за головування О.Терлецького — соціалістичного руху, за що й була тимчасово розв’язана (1877); згодом «Січ» віденська відстоювала майже завжди загально-українські політичні позиції. З ініціативи «Січі» віденської, як професійної студентської організації, 1881 року у Коломиї відбулося перше загальне віче галицького і буковинського студентства. У 1901–1902 роках «Січ» віденська активно підтримала сецесійний рух крайового студентства.  З початку 1900-х pp. «Січ» віденська діяльно включилася у боротьбу за український університет у Львові; 1913 — організувала Стрілецьку Дружину для підготовки у військовій справі, у 1914–1918 рр. — допомагала в акціях Союзу Визволення України та Бойової Управи УСС; 1917 — проголосила ухвалену загальними зборами резолюцію з вимогою об’єднання всіх українських земель в одну українську державу, внаслідок чого знову була тимчасово розпущена. На початок 1930-х pp. «Січ» віденська розгорнула широку протестаційну акцію проти польских погромів і пацифікації у Східні Галичині. З кіл «Січі» вийшла ідея створення централі українських студентських організацій, що нею став заснований 1922 року ЦЕСУС. «Січ» віденська вела, крім праці в ділянці самоосвіти, також культурно-освітню роботу серед українців у Відні і під час воєнних подій харитативну працю серед поранених вояків українців і депортованих з українських земель робітників. «Січ» віденська розгорнула невелику видавничу діяльність у 1870-х pp. (популярні книжечки для народу) і у 1920–1924 (журнал «Молоде Життя», журнал Драгоманівської Громади при «Січі» віденської «Наш Світ», гумористичний журнал «Єретик»); заходами «Січ» віденської були видані для відзначення річниць товариства окремі альманахи під назвою «Січ» (1898 і 1908) та «Над синім Дунаєм» (1932).  Упродовж свого існування «Січ» віденська провела велику працю для ознайомлення чужинців з Україною і помноження її прихильників.  Проіснувала до 1947 (1941 її перетворено на філію Націоналістичної Організації Українського Студентства — НОУС, але назву «Січ» збережено), коли після совєцької окупації Відня був вивезений на Сибір останній голова С.Наклович, і майже всі члени товариства покинули Відень

З ліва до права - проф.Марко Павлишин, син Романа, пан Іван Контек, др.О.Панченко, -Мельборн, серпень 2012-го року.

Фраґмент 6

«…Як дипломну роботу я підготовив для професора Ґрубера проєкт гімназії середньої величини для приблизно двох тисяч студентів. Хоч початкову концепцію довелося мені суттєво міняти після одної дозволеної консультації з професором, закінчений проєкт випав непогано і знайшов позитивну оцінку професорського колективу. З розбудови інтер’єру я мав як дипломну роботу для професора Тідемана виготовити плян репрезентативної залі в парламентському комплексі, що випало теж доволі успішно. - Курс студій я закінчив 12-го грудня, а з датою 18-го грудня 1946 р. було видано мені диплом, що засвідчував закінчення з добрим результатом студій на архітектурному факультеті політехніки в Дармштадті (9). -  Професор Тідеман запросив мене до кабінету в своєму помешканні і показав деякі з його проєктів. Я побачив частину доробку справжнього майстра. Це були проєкти широкого діапазону, представлені з подиву гідною ерудицією. Воднораз, як я міг судити, не було ознак реалізованих, «живих» плодів його творчого духу. Ця обставина давала мені теж тему для подальших роздумів. - Не менше зворушила мене пропозиція професора Нойферта прийняти пост молодшого асистента при його катедрі. На жаль, довелося відмовитись з причин, які будуть темою моєї подальшої розповіді. - 1946 рік приніс мені особливо важливі події, які визначили моє подальше життя. Мої дружні стосунки з родиною Билових продовжувалося, а водночас зміцнилися наші взаємини з Люсею – Олександрою – Чушак (10). Вперше виринула в мене й закріпилася в нас двох з Люсею думка про одруження. В довшому листі до матері з половини грудня я повідомив її про мої пляни щодо цього. Коротко після того Люся відвідала маму у Ротенбурґу. Реакція мами не була зовсім неочікуваною. Вона мала одне застереження: Люся була на три роки старша за мене. Моя відповідь була, що якраз ця обставина мабуть допоможе мені вистерігатися моєї потенційної схильності до домінування. В цьому я не бажав іти слідами батька, як я матері й сказав. - Тим часом життя йшло своїм руслом і приносило зі собою щораз-то нові події. Люся записалася на студії славістики в університеті у Гайдельберзі. Студії славістики почала ще в 1942 році в університетах Карловому і Українському Вільному в Празі. Дисертацію, яку почала ще в Празі, стала тепер продовжувати з професором Ярославом Рудницьким. Перенеслася на постійне помешкання в гуртожитку в Гайдельберзі, хоч продовжувала свою приналежність до табору в Ля Ґарде в Ашаффенбурзі і приїздила туди мало не кожного тижня під неділю. У Гайдельберзі заприязнилася в гуртожитку з латишкою Тамарою Рімша, з якою продовжувала контакт, коли та емігрувала до Австралії, одружилася і стала жити в Мельбурні. - З початком місяця березня 1947 року я дістав роботу архітектом у бюро Людвіґа Дельґера. Шеф Людвіґ був віком у половині 50-х років, і його архітектурне бюро було єдиним в Ашаффенбурзі, адміністративному центрі, населення якого нараховувало приблизно 50 тисяч….». 

  (9) - Дармштадтський технічний університет (нім. Technische Universität Darmstadt) — вищий навчальний заклад технічного спрямування, що розташований у німецькому місті Дармштадт (земля Гессен). Університет входить до числа провідних технічних університетів країни, зокрема, він є членом асоціації TU9.  Історія Дармштадтського технічного університету ведеться від моменту, коли у 1877 році Великий герцог Гессена Людвіг IV надав Вищій технічній школі Дармштадту статус університету. 25 листопада 1899 за сприяння Великого герцога Гессену Ернста Людвіга університет отримав право видавати звання докторів. Це допомогло Дармштадтскому університету наблизитися до рівня інших німецьких університетів. 8 березня 1902 року були надані перші звання докторів наук. На початку XX століття університет став однією з передових установ у авіапроектуванні та конструюванні літаків. Був збудований аеродром, який нині вважається найстарішим у Німеччині. В 1913 році було відкрито новий напрям у навчанні — «Авіація і льотні технології». Професорсько-викладацький склад університету активно залучали до проектування нових аеродромів та підготовки фахівців авіаційної промисловості. До складу університету входять 13 факультетів за п’ятьмя навчальними напрямами, в т.ч. факультет архітектури

(10)—Павлишин Олександра Надія (Pavlyshyn Alexandra), з роду Чушак, педагогиня, пластова діячка, народилася 18.10.1919 року у Бориславі Дрогобицького повіту, Галичина. Середню освіту здобула в Інституті для дівчат у Перемишлі, студіювала славістику й музикологію в Карловому Університеті в Празі (1942-45) і в Гайдельберзі, Німеччина (1946-48). Приїхавши 1948 року з чоловіком Павлишиннм Романом до Австралії, поселилася в Макаї (Mackay), північний Квінсленд, від 1949 року замешкала у Брізбані. Від заснування пластової станиці Квінсленду (1960) входила до її проводу (від 1961 року була секретарем) та займалася виховною роботою з новацтвом і юнацтвом. Від 1956 року стала учителькою, головним чином  співу, в українській школі у Брізбані

Фраґмент 7

«…Мені пощастило пройтися вулицями Фрімантлу (11). Мене здивував вигляд і характер цього невеликого портового міста. Воно робило враження середземноморського порту. Вулички з цегляними одноповерховими будинками надавали йому своєрідний, привітний тон, і я відчув себе неначе на рідній землі. Як показалося згодом, Фрімантл не можна назвати типовим за своїм характером малим містом Австралії. А ще пригадую, як дуже смакували мені помаранчі у Фрімантлі – найкращі, які я будь-коли пробував. - До мельбурнської пристані ми причалили у вівторок 2-го листопада 1948 р. Тут ми зразу запізналися з Австралією як країною контрастів. Нас висадили з багажем для митного контролю у великому ангарі. Був парний, спекотний день з температурою майже 100 градусів за Фаренгайтом (38 Цельсія). Довелося довгенько чекати в черзі. Аж тут, нагло й несподівано, температура впала на яких двадцять градусів і зчинився несамовитий барабанний гуркіт. Ми всі, незвиклі до ексцесів австралійського клімату, гляділи одне на одного з дозою переляку, доки не переконалися, що причиною шуму було те, що на бляшаний дах ангару ринув град величиною голуб’ячих яєць. - Незрозумілою і несподіваною для нас була ще одна обставина. Був перший вівторок місяця листопада, коли ціла країна обходить день Мельбурнського кубка. Не можна було дістати приміщення в готелі, квитки на залізницю до Сіднею були випродані, і на все була відповідь: «Та ж це день кубка». Нам було вияснено, що це день кінних перегонів, який відзначує ціла країна як національне свято, відоме кожному, хто хоч трохи знає австралійський побут.  - На щастя, Люсина мама, за порадою людей, ознайомлених з тим побутом, заздалегідь домовилася з добродійною релігійною організацією «Армія спасіння», щоб вони зайнялися нами після нашого прибуття до мельбурнського порту. Вони нас зразу віднайшли й допомогли в нашій дорозі поїздом з Мельбурну до Макаю, маминого міста на побережжі Квінсленду, дорогою, яка рівняється відстані від Києва до Парижа. -   Перша частина маршруту була поїздом під назвою «Дух поступу» і кінчалася в місті Олбюрі, на половині дороги до Сіднею. Модерний і добре обладнаний поїзд розвивав респектабельну швидкість і викликав у нас здивування своїм стандартом, зокрема в порівнянні з розбитими поїздами післявоєнної Європи.  - Коли нас пересадили в Олбюрі на границі між штатами Вікторія та Новий Південний Велс, ми не могли з дива вийти від неймовірної метаморфози. Тут нас зустрів зовсім інший тип поїзда, рівень якого нагадував часи перед Першою світовою війною. Він складався з коротких вагончиків з дверима до кожного купе з обох боків. Перехід з одного купе до сусіднього відбувався за допомогою вузької дошки, що пробігала впродовж вагона нижче порога дверей. Нею послуговувався кондуктор, посуваючись уздовж поїзду для контролю квитків. Це була моя єдина зустріч з транспортною технологією того типу. Можливо, що десь ще зберігся такий вагончик як музейний екземпляр. - Протягом цілої дороги ми з Люсею приглядалися краєвидам обабіч залізничного шляху. Домінантну ролю відігравали тут евкаліпти. Згодом я привик до картин австралійського краєвиду і бачив ніжну красу евкаліптових лісів, але навіть коли евкаліпти з негустим, сіро-зеленим листям і білою корою стали для мене звичними, вони завжди наводили на мене тужливий настрій. Так я їх сприйняв під час першої зустрічі з ними в дорозі крізь австралійський простір. Це почуття було особливо гострим на тлі ще свіжої пам’яті про насичено зелені європейські краєвиди.  - Дорога поїздом з Олбюрі до Сіднею була для нас з Люсею пам’ятною ще з одної, іншої, обставини. Поїзд зупинявся на кожній залізничній станції, і недалеко від Олбюрі всіли до нашого купе двоє людей немолодого віку: фермер з дружиною. Між нами розгорнулася розмова. Ми розказали, наскільки могли, хто ми, звідкіля, і куди їдемо. Ми відчули зацікавлення й теплоту, і час нашої подорожі швидко минав….»

(11)-Фрімантл (англ. Fremantle) — портове місто у австралійському штаті Західна Австралія, розташоване за 19 км на південний захід від Перту, столиці штату. Знаходиться у гирлі річки Свон на західному узбережжі Австралії. Є першим поселенням на території колонії Свон-Рівер. Засновано 1829 року. 1929 року отримано статус міста (англ. city). Відповідно до перепису 2006 року, чисельність населення міста становила 7459 осіб, а однойменного району місцевого самоврядування — 24 835 осіб. Місто названо на честь капітана Чарльза Фрімантла, англійського морського офіцера, що заявив про суверенітет Британії над Західною Австралією. У Фрімантлі збереглась велика кількість споруд XIX століття та інших об’єктів культурної спадщини

Фраґмент 8

«….При тому, мало не всі обчислення робив у пам’яті. Приміром, завжди провіряв, чи сходи між двома рівнями будинку мають правильне число ступенів і чи ступені правильного розміру. Тоді не тільки не було електронних калькуляторів, а й не вживалося навіть популярних в Європі логарифмічних лінійок. Ото ж дуже допомагало вміння швидко виконувати арифметичні операції в пам’яті. Я не зустрічав нікого, хто міг би Кенові в цьому дорівнювати.  - Я досить скоро посувався нижчими щаблями професійної драбини, але коли згодом здобув класифікацію на один щабель нижчу від рівня старшого архітекта, Фінлейсон остеріг мене, що це останнє моє підвищення на довгий час, якщо не назавжди. Я собі добре запам’ятав ці його слова як пересторогу на майбутнє. - Треба тут повернутися до середини 1949 року, коли я вперше ввійшов у контакт з українцями, які опинилися в той час на терені Брізбену. Не пригадую як саме, але мабуть через когось зі знайомих мами Нусі мені дісталася адреса «старого» емігранта Григорія Бодні. Ще при кінці 20-х років він емігрував з дружиною й малим сином через Китай до Австралії. В 1948 році, коли Австралія відкрила двері для масової імміграції з таборів переміщених осіб в Німеччині й Австрії, Бодня рішив допомогти одній українській родині приїхати до Австралії, запевнивши їм помешкання і проживання. Через канадську українську газету, яку він передплачував, Бодня зв’язався з Володимиром Винницьким і допоміг йому емігрувати з дружиною і малими дочкою й сином до Брізбену та примістив їх у своїй хаті при вулиці Квін Бесс у районі Бюранда.  - Коли я відшукав і відвідав Боднів, у їхньому будинку вже жила родина Винницьких. Володимир Винницький, за професією середньошкільний вчитель, був людино енергійною і підприємливою, і йому треба завдячувати перші організаційні кроки серед українців, які знайшлися при кінці сорокових років у Брізбені. Дім Боднів став осередком, довкруги якого стали гуртуватися новоприїжджі українці. У більшості випадків вони попадали до Брізбену з таборів іммігрантів у передмістях Колмслі, Еноґера і Вейкол або переносилися туди, закінчивши контракти на плантаціях цукрової тростини чи в лісовій індустрії. - З початком липня постала ініціативна група з завданням організаційного оформлення українців стейту Квінсленд. Сходини групи відбувалися в хаті Боднів. Головою групи став формально Марко Мережаний (12), хоч ініціатива залишилася в руках Винницького, який взяв ролю секретаря. - Марко Мережаний, родом з Одещини, приїхав до Квінсленду ще 1938 року. У першому томі книги «Українці в Австралії» є згадка про те, що в 1920-х роках він був членом нелегальної організації в Українській ССР. Коли її було викрито, Мережаний утік через Далекий Схід до Манджурії в Китаї, де належав до Українського комітету. - Зразу на початку виринула проблема: якого характеру має бути наша організація і які мають бути її завдання? Мережаний був найкраще ознайомлений з місцевими обставинами і обстоював думку, що організація національного, неавстралійського характеру може викликати негативне ставлення не тільки місцевого населення, але теж і урядових чинників. На його погляд організація під такою назвою, як «українсько-австралійське товариство», була б відкрита теж для членів місцевого населення і не викликала б антагонізму. - Винницький стояв на тому, що наша організація має заступати інтереси української спільноти і зберігати українські традиції, і тут не може бути компромісу. Я поділяв думку Винницького, але водночас не міг не брати до уваги побоювань Мережаного. Щоб почути авторитетну думку щодо ставлення урядових чинників, я звернувся до місцевого відділення міністерства імміграції. Справами небританських іммігрантів займався старший урядник Роберт Аннанд. Згодом я довідався, що він під час війни працював в австралійській службі безпеки. Я мав з ним довшу розмову…»

(12) – Мережаний Марко (Merezany Markо), громадський і церковний діяч; народився 6.11.1906 року в м.Любашівка на Одещині, помер 10.01.1983 року у Брізбані. Україну залишив 1924 року. Через Зелений Клин і Китай дістався у 1938 році до Квінсленду. У 1949 році, з приїздом нових еміґрантів, взяв участь в організуванні українського громадського життя у Брізбані. Був головою ініціятивного комітету, заходами якого постала Українська громада Квінсленду. Перший дириґент громадського хору (від 1949,  з перервами до 1959) і провідний член та проповідник української євангелицької церкви у Брізбані

Фраґмент 9

«…Моя інтенсивна участь у громадській роботі для української спільноти в Брізбені тривала від половини 1949 року, починаючи участю в ініціативній групі, до відзначення 50-ліття Української Громади Квінсленду в половині 2000 року. Найбільш навантаженим був період на посту голови Громади в роках від 1951 до 1967 та, вдруге, від 1980 до 1982.  - Рік 1952-ий, мій перший на посаді голови, був особливо успішним. Наголос ми поклали на культосвітню ділянку. Постала культосвітня рада, організувалися вечірні курси українознавства, відзначено свято Державності 22-го січня і Шевченківські роковини, як теж річниці Крут, Листопадового чину і Базару. Організовано віче з походом головною вулицею міста при масовій участі молоді з прапорами як відповідь на образливу статтю в газеті «Дейлі мейл» («Daily Mail»), що очорнювала особу отамана Симона Петлюри, голови Української Народної Республіки. Постановка з того часу п’єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка» була найбільш успішною за час діяльності театральної групи, яка, хоч була незалежною від Громади, з нею близько співпрацювала. - Шкільний будинок у дільниці Бюранда продовжував служити для сходин членів та проб хору і танцювального гуртка. Стали відбуватися теж періодичні забави з танцями, для яких винаймалася заля в будинку муніципальної бібліотеки в дільниці Південний Брізбен. - Водночас, уже при кінці 1952 року, почалися події, які принесли тяжкі удари для Громади. Унаслідок нещасливого випадку на будівельній роботі помер диригент громадського хору Василь Голояд. Помер співзасновник Громади Григорій Бодня. До Канади емігрував секретар Ярослав Ґембатюк. Там він одружився і став брати живу участь у діяльності української спільноти в Торонто. Я вдержував з ним зв’язок до його смерті в 2003 році. До Мельбурну перенісся член управи Василь Денис та ще декілька передових членів хору. Найболючішим було, однак, те, що Громада втратила дозвіл на вживання приміщення у шкільному будинку. - Рівночасно виринуло ще одне ускладнення. У гармонійну дотепер атмосферу співпраці в управі закралися конфлікти і суперечки. Нові члени управи, прихильники політичного середовища Івана Багряного, внесли в її роботу партійно-політичний конфлікт. Вони бачили своїм завданням критикувати мало не кожну ініціативу в управі. Засідання стали проходити в атмосфері протистояння. Мені доводилося щораз нейтралізувати напругу і, незважаючи на обставини, спрямовувати увагу на конкретну роботу. - Для своїх потреб Громада стала винаймати залю при англіканській церкві св. Трійці в районі Вулунґаба, недалеко від центру міста. Завдяки новому диригентові Маркові Мережаному відновив свою діяльність громадський хор. Мережаний закінчив був у свій час диригентський курс і хором диригував не вперше. Стали знову відбуватися проби хору й танцювального гуртка, та поступово проходила повна програма громадських святкувань. - Важливою подією 1953 року було відзначення двадцятої  річниці Голоду в Україні. У залі муніципальної бібліотеки відбулося громадське віче з відповідною програмою хору. Було запрошено гостей з австралійського середовища. Я читав англомовну доповідь, яку підготував на підставі доступного тоді матеріалу. Хоч доповідь зробила помітне враження на присутніх, не можна було зацікавити її темою будь-кого з журналістів місцевої преси…»

Фраґмент 10

«…У серпні 1958 року відбулися основуючі збори філії Української Громади Квінсленду в Окслеї. Головою філії став Іван Панасюк. Ми з Горським репрезентували на зборах Громаду. Ми зустрілися з висловами признання і вдячності членів новоствореної організації та були номіновані, поруч з новоназначеним греко-католицьким парохом, о. Степаном Маслом, першими почесними членами філії. Будинок філії було повністю закінчено в половині 1961 року. - Водночас справи школи в народному домі у Брізбені не залишалися позаду. У травні 1955 року створився батьківський комітет, головою якого став Олександер Сухарський, а у вересні того ж року почала діяти українська школа при народному домі у Брізбені. Обов’язки вчителя перебрав Станіслав Слободян, людина з довголітнім досвідом учителя в Україні. У червні 1956 року організувалася, за моєю ініціативою, шкільна рада для українського шкільництва Квінсленду. До неї увійшли вчителі і священики, які навчали в обох школах, голови батьківських комітетів та по одному представникові Громади і філії. - Головою шкільної ради став знову ж таки Сергій Горський (13). Він був незвичайною появою в нашому середовищі, і треба тут розказати про його рідкісне минуле. Він народився 22-го жовтня 1893 р. у Катеринославі. Був випускником старшинської школи в Москві. Закінчив юридичний факультет Московського університету. Під час Першої світової війни брав участь у боях Богучарського полку царської армії і був двічі ранений. Потім був капітаном Армії УНР, за Директорії служив у Херсонській та Волинській дивізіях у штабі генерала Михайла Омеляновича-Павленка. У 1921 році перейшов нелегально в Чехословаччину. У Карловому університеті в Празі здобув ступінь доктора в галузі соціології. Згодом працював асистентом при катедрі психології. У 1930-х роках був учителем на Карпатській Україні; там став одним з організаторів Карпатської Січі та брав участь у боротьбі з диверсантами. У таборі ДіПі в Ерлянґені, в Німеччині, працював учителем і директором української гімназії. Від 1949 року був робітником у Брізбені.  - Проблемою Сергія Горського стало те, що він емігрував до Австралії на підставі підроблених документів. Щоб обминути репатріацію і здобути дозвіл на виїзд в Австралію, він подав у своїх документах фіктивне місце народження в Галичині і дату народження на десять років пізнішу, ніж справжня. Виглядав молодим на свій вік і успішно пройшов перевірку імміграційної комісії. У Брізбені влаштувався робітником на фабриці. Невдовзі йому минув пенсійний вік (65 років), а за документами треба було ще довго працювати, щоб здобути пенсію. Продовжувати на фізичній роботі йому ставало щораз важче. Положення ставало дедалі критичнішим. -  Коли я звернувся за порадою у справі Сергія Горського до Роберта Аннанда, він поінформував мене, що біда не в тому, що Горський іммігрував на підставі фальшивих документів, а в тому, що він прийняв громадянство нової країни, не виправивши особистих даних – незважаючи на перестороги з боку імміграційних чинників. Не знаю, як саме Аннанд полагодив справу, але Сергій Горський дістав нові документи з правильною датою народження і пішов на пенсію. - На цьому, однак, важке положення Сергія Горського не закінчилося. Ставши пенсіонером, він закупив малий житловий будинок, трохи підремонтував його з допомогою своїх людей, і виглядало, що нарешті він причалив до спокійнішого берега. Саме тоді в нього показалися перші ознаки недуги Альцгаймера, на яку, судячи за симптомами, про які він розказував, терпіла і його мати. Забігаючи наперед, скажу, що свою наймолодшу сестру Софію Павлівну він віднайшов у Костромі в РСФСР і записав їй у заповіті половину свого невеликого майна, віддаючи другу половину на добродійний фонд Громади. Останні роки свого життя він провів у домі для немічних. Помер 11-го грудня 1979 р…»

(13)- Горський Сергій (Ногsky Serhij), громадський і освітній діяч, учасник визвольної боротьби; народився 22.10.1893 року в Єкатерінославє (Січеславі), помер 11.12.1979 року в Брізбані. Закінчив юридичний факультет Московського університету (1914) і студії соціології докторською дисертацією в Карловому Університеті у Празі (1929). Випускник військової старшинської школи в Москві, у ранзі капітана брав участь у боях українського Богучарського полку і був двічі поранений. За Директорії УHP служив у Херсонській та Волинській дивізіях і старшиною окремих доручень у штабі гененерала Михайла Омеляновича-Павленка. Інтернований в Польщі; 1921 року перейшов нелеґально до Чехословаччини. Працював асистентом при катедрі психології в Карловому Університеті і в УВУ у Празі, де брав участь в українському культурному й політичному житті. В 1930-их pp. був учителем на Закарпатті. Один із організаторів Карптської  Січі та учасник боротьби з диверсантами в Березнянській і Воловецькій округах. У таборі ДП в Ерлянґені, Німеччина, працював у культосвітній ділянці та вчителем і директором української гімназії. Від 1949 року в Австралії, був робітником у Брізбані. Відіграв провідну ролю в організації місцевого українського  життя, зокрема, як співзасновник Української громади Квінсленду та фундатор українського шкільництва в Брізбані

Фраґмент 11

«…Я брав участь у громадянських конвенціях як один з делегатів від Квінсленду в 1956, 1961 й 1963 роках. Делегацію очолювали звичайно Вейнрайт та секретар Ради доброго сусіда Давид Вотгем. Якраз на початку шістдесятих років почав змінюватися безкомпромісно асиміляційний характер державної політики Австралії стосовно іммігрантів. У цьому була значна заслуга Чарльза Боєра, голови Австралійської комісії радіомовлення. Боєр був головою конвенції в 1956 році. Він, мабуть, першим наголосив у своїй промові, яку я мав щастя слухати, що до іммігрантських спільнот зі старими культурними традиціями треба відноситися як до партнерів у процесі становлення австралійської нації. Щонайменше це була моя інтерпретація його пам’ятної промови, яка зробила на мене тривале враження. Зміну курсу імміграційної політики уряду в тому напрямку заповів прем’єр-міністр сер Роберт Мензіс, який був почесним гостем конвенції в 1963 році. - Відчувалося, що у ставленні урядових чинників до національних спільнот зайшли зміни. В найбільш позитивній інтерпретації можна назвати це визнанням двостороннього впливу в стосунках між місцевим населенням і спільнотами іммігрантів, але часто висловлювання на цю тему були порожніми риторичними прийомами.  - Для ілюстрації розкажу про один випадок з мого власного досвіду. Мою участь у конвенції в 1963 році я використав, щоб запропонувати розгляд справи участі в наступних конвенціях делегатів від визнаних національних організацій як речників їхніх етнічно-культурних груп. Зразу на початку дискусії над внеском виринула пропозиція авторитетної особи відложити розгляд питання до наступної конвенції, що було однозначним із відмовою питання узагалі розглядати. Мій виступ зустрівся з різко критичною оцінкою Вейнрайта, який від того часу став мене відверто ігнорувати. Моя участь у громадянській конвенції 1963 року була останньою. Водночас закінчилося теж і членство Громади в Раді доброго сусіда. - Моя участь у конвенціях мала значний вплив на формування моїх поглядів на ролю і завдання української національної спільноти в Австралії і на те, якими засобами можна зберігати її ідентичність. Так склалося, що в 1961 році мені довелося їхати прямо з національної конвенції в Канберрі на VIII З’їзд делегатів СУОА. Я побачив, що це були два різні світи, які мали мало спільного один із одним.  - Занепокоєний проявами швидкої асиміляції та відходу від активної участі в житті української спільноти багатьох її членів, зокрема освічених людей і молоді, я прийшов до висновку, що нам необхідно шукати нові вихідні позиції для діалогу з новими поколіннями. Я зрозумів, що ми не маємо морального права вимагати від цих поколінь продовжувати жити у двох світах, страждаючи від психозу вічних емігрантів. - І так я розробив і вніс до СУОА в липні 1963 року пропозицію реформи організаційної системи спільноти і концепцію осучаснення її ідейних засад. В основному йшлося про центральну громадську організацію, яка б об’єднувала членів української спільноти – людей українського роду зі спільною культурною й духовною спадщиною, але водночас в якійсь мірі позначених новим середовищем реальної другої батьківщини.  -  В організаційній площині я бачив структуру спільноти як сурогат структури держави. Центральна організація мала б індивідуальних членів, які б вибирали її провід. У цій структурі стейтові громади були б філіями такої центральної, юридично визнаної організації. - Мій внесок до СУОА складався з трьох документів: «До концепції української спільноти в Австралії і її ідеологічних основ», «До проєкту організаційної форми спільноти» та «До проєкту першого Конґресу спільноти як форуму для її формального проголошення». Документи я вислав на руки голови СУОА Мирослава Болюха (14), з яким я держав контакт від деякого часу. Я ділився з ним думками щодо потреби реорганізації та її основних форм, знайшов у нього згідність з моїми поглядами і надіявся, що він їх підтримає в управі СУОА та зіграє ролю у введенні їх у життя. - Реалізацію ж я уявляв як поступовий і тривалий процес, центральну ролю в якому мала б відіграти плянувальна комісія. Тим часом, як про це звітував голова СУОА ІХ З’їзду делегатів у березні 1964 року, документи мого проєкту дісталися спочатку членам Президії, а згодом були розглянуті на пленарному засіданні управи СУОА, при чому не було конкретної рекомендації з боку управи до з’їзду. З’їзд виніс рішення покликати Комісію плянування під керівництвом голови СУОА з участю членів управи СУОА та делегатів від громад і організацій-членів СУОА. Однак комісія не була покликана, а зацікавлення справою виявив тільки голова Об’єднання Українських Громад Нового Південного Велсу в Сіднеї, Володимир Островський, громадський діяч старшого покоління. Мабуть за його ініціативою було скликано конференцію голів громад та організацій у липні 1965 року.  - На цій конференції було зачитано доповідь Мирослава Болюха «До теперішньої громадської ситуації в Австралії» і мою: «Українська спільнота в Австралії і її організаційна форма». Болюх дав критичну оцінку сучасного стану, але не зайняв конкретного становища до пропонованих змін. У своїй доповіді я уточнив концепцію української спільноти і визначив для неї організаційну форму, яка, на мій погляд, могла б якнайкраще запевнити її тривале існування. Я пропонував юридично оформлену центральну установу – «Об’єднання», основане на індивідуальному членстві, з центральними органами, що їх вибирали б члени, з постійним секретаріатом та з автономними стейтовими громадами-філіями….»

  (14) - Болюх Мирослав, син Василя, — довголітній член ОУН, Закордонного Представництва (Середовиша)  Української Головної Визвольної Ради, член НТШ. Народився 12 січня 1921 року в с.Кутківці, нині в межах м.Тернополя (Україна). Його батько — Василь Болюх — сотник УГА, в 1935-1939 роках — посол до польського сейму, голова «Українбанку». У 1931-1937 роках навчався у Тернопільській ґімназії товариства «Рідна школа», поступив в ОУН, був провідником юнацтва ОУН в гімназії. 1937 року арештований у «Справі Василя Охримовича і товаришів», змушений був залишити гімназію. 1939 року виїхав до Холма, там влився в українське підпілля, 1940 року почав студії у Відні. 1941 року — в складі ДУН «Ролянд» — вступив разом з з Ахілем Хрептовським, Євгеном Гарабачем та Яньом Шухевичем. Пройшов бойовий шлях до Нововоронцовки — біля Кривого Рогу, контактував із сіткою ОУН — Василь Стих. Після розформування ДУН «Ролянд» включився у працю ОУН в Тернополі — бойова ланка Юліяна Охримовича. За завданням ОУН працював у Відні, Празі та Кракові. 1945 року в Мюнхені закінчив освіту у Технічно-господарському інституті за фахом інженера-агронома. Того ж року з родиною виїздить до Австрії, там був головою Українського Центрального Комітету Австрії. 1949 року родина еміґрувала в Австралію. Протягом 1951-1952 років — перший голова Об’єднання Українців Австралії, голова управи УГВР. У 1959-1971 роках знову був головою Союзу Українських Організацій Австралії, від 1967-го по 1972-ий рік  — заступник президента секретаріяту Світового Конґресу Вільних Українців. 1972 року очолив Комітет оборони національних і людських прав в Україні, 1989 року став організатором та мужем довір’я Фонду допомоги Україні. Очолював дирекцію Української кредитової кооперативи «Дністер» та будівельну кооперативу «Одеса». Був серед засновників в Австралії фондів на видання «Енциклопедії українознавства». Фінансував діяльність Українського народного дому та українознавчих студій в університеті Монаша. Був редактором: місячника «Кооперативне слово», тижневика «Церква і Життя», англомовного збірника СУОА «Людська відвага і гідність» — 1968, збірника документів Української Ґельсінкської Групи «За права народу» — 1980, співредактор книги «Українці в Австралії» — 1966. - Після здобуття Україною Незалежности зміг разом з дружиною Марією, полтавкою з походження (з дому – Глуховера) відвідати Україну. Був жертводавцем та одним із авторів «Ювілейної книги Української гімназії в Тернополі». 2004 року вийшла його книга споминів Мирослава Болюха «Оглянувшись у минуле…» з передмовою Олександра Панченка. - Спочив Мирослав Болюх 10 серпня 2012 року  в Мельборні

Фраґмент 12

«….Спільні з Марком пластові зайняття були водночас найбільш ефективним засобом прихилити його до тих ідеалів, за якими стояв Пласт.  - Марко ступав слідами батьків, нашими слідами, і поступово перебирав нашу функцію пластового виховника і провідника. Після мене, з перервою небагатьох років, Марко був двічі комендантом табору над Кедровим потоком. Він довший час був виховником, а пізніше займав провідні пости в найбільшій пластовій станиці Австралії у Мельбурні. - Спілкування з Марком ішло за буквою неписаного закону. Відповідальність щодо цього приймали ми з Люсею індивідуально і колективно як обов’язок, але теж як нагороду. Коли Люся повела його до садочку, який, разом із початковою школою, вели римо-католицькі монахині на нашій таки вулиці, малий Марко відмовився від участі. Не переставав плакати, доки його відтіля не забрали. Через рік він був уже відважнішій. Але хоч англійської удома не чув і спочатку не розумів, коли діти до нього зверталися, він швидко підучився і за досить короткий час став першуном у клясі. Особливо полюбив одну зі своїх учительок, сестру де Сейлс. Вона пізніше зайшла до нас до хати і сказала Люсі: «Ваш синочок – дуже здібна дитина і ви маєте його забрати із нашої школи і перевести до кращої і більшої». Отець настоятель, вочевидь, не знав про несубординацію монахині і заходив до нас декілька разів, переконуючи, що треба сина залишити, доки не закінчить школи. - Державна школа в центрі нашої дільниці, до якої ми дев’ятирічного Марка перевели, була одною з кращих у Брізбені. Спочатку Люся водила його туди кожного ранку, і це був час їхнього цікавого спілкування. Марко захопився своїми вчителями. Між товаришами знайшов одного, з ким дружить по сьогодні. Мартин Арнольд був з Марком у тій самій клясі, але в іншому її відділі. Запізналися на лекціях з ручних робіт. Обидва співали в шкільному хорі, який виступав на міжшкільних змаганнях. -  Мартин згодом закінчив теологію і став священиком Англіканської церкви. Однак його цікавив східний, візантійський обряд і, без сумніву під впливом спілкування з Марком, він перейшов у нашу, греко-католицьку церкву. Згодом вивчив українську мову, прийняв дияконські та ієрейські свячення від Владики Івана Прашка і служив деякий час парохом нашої брізбенської парафії. Це діялось більше, ніж двадцять років пізніше, але мало свої корені у хлоп’ячих роках Марка й Мартина. - Готуючи домашні завдання, Марко бездоганно виконував усякі карти, таблиці, схеми, та збирав матеріал для шкільних «проєктів» – нарисів на різні теми, головно з географії та історії, ілюстровані картинками, повирізуваними з брошур та журналів. «Проєкти» були незнайомою для мене частиною шкільної практики, але я бачив їхні добрі сторони і допомагав Маркові їх удосконалювати.  -  Одного разу Марко приніс зі школи поламаний макет корабля «Санта Марія», на якому Христофор Колюмб доплив до Америки. Ми взялися з Марком та ще з кількома його друзями за його реставрацію. Це було немале завдання. Кінцевий результат був непоганий, і Марко був гордий, коли макет знову зайняв почесне місце в шкільній бібліотеці.  - Люся давала в той час приватні лекції з музики, і в нашій «великій» кімнаті стоїть донині фортепіано. Люся вчила Марка гри на цьому інструменті. Але послідовного зусилля, потрібного для прогресу в грі на музичному інструменті, в Марка не знайшлося. Він зацікавився музикою в ролі не виконавця, а слухача. Він зібрав чималу колекцію грамофонних пластинок класичної музики. Напевно під впливом мами, Марко давав цій музиці рішучу перевагу перед популярною серед молоді рок-музикою.  - Це був теж час, коли Марко став учнем української суботньої школи. Вчив його певний час Вадим Калкатино, родом з Київщини, який якраз тоді став відігравати значну ролю в Громаді і згодом став її головою. Калкатино чітко вимовляв слова і звертав увагу на вимову учнів. На мову нашого сина вплинули передовсім ми з Люсею, але теж наш частий гість Сергій Горський (який, без сумніву, мав вплив на становлення Маркової ідентичності) і таки Вадим Калкатино. Марко здобув певну компетентність рецитатора і часто декламував вірші на шкільних та громадських концертах. Це й був елемент виховання, на який особливий наголос клала Люся, підготовляючи участь шкільних дітей у програмах громадських і шкільних концертів та свят.  - Коли довелося вибрати для Марка середню школу, ми з Люсею стали перед альтернативою: приватна чи державна гімназія? Наш вибір упав на стейтову державну гімназію в Південному Брізбені. Це була найкраща державна гімназія у Брізбені і дістатися до неї не було легко. Коли Марко став її учнем, більшість товаришів у його клясі були першунами своїх кляс у їхніх попередніх школах. - Ми з Люсею рано переконалися, що наше рішення вибрати ту саме гімназію було правильне. Марко увійшов у ритм нових обставин і знайшов групу товаришів з подібними зацікавленнями. Конкуренція за оцінки не перешкоджала їм у дружньому спілкуванні….»

(15)-Павлишин Марко – народився 7 липня 1955 року у Брізбені (Австралія) — австралійський літературознавець, українець з походження, професор i багатолітній куратор українських студій у Школі мов, культур та лінґвістики в університеті ім. Монаша в Мельборні. -  Навчався у Квінслендському університеті (1973-76), у Марбурзі, Німеччина (1977-78) та в Університеті ім. Монаша у Мельборні (1978-82), де здобув докторат із германістики (1983). Того ж року став першим викладачем української мови та літератури в Лектораті ім. М.Зерова Монашського університету, почав готувати молодих фахівців з україністики, здійснювати пошук фондів для українських дослідницьких проектів, розвивати наукові зв’язки, зокрема з науковими осередками в Україні. У 1992 р. М.Павлишин обійняв посаду голови відділу славістики університету ім. Монаша. У 1998-2003 рр. він був президентом Асоціації славістів Австралії та Нової Зеляндії. У 2000-2005 і 2014-2018 рр. очолював Центр Европи та ЕС, а в 2005-2010 — значний структурний підрозділ факультету мистецтв університету ім. Монаша, а саме Школу мов, культур, літератур та лінґвістики. До 2019 року — директор Центру українських студій ім. М.Зерова, куратор українських студій у Школі мов, культур, літератур та лінґвістики. Нині — професор-емерит університету ім. Монаша, член Австралійської академії гуманітарних наук. Марко Павлишин є ініціатором створення і першим головою Асоціації україністів Австралії, головою осередку Наукового товариства ім. Шевченка у Австралії та водночас — осередку у штаті Вікторія, дійсним членом НТШ (філологічна секція). У 2010-2018 рр. був одним із незмінних організаторів щорічного міжнародного конкурсу знавців української мови ім. Петра Яцика в Австралії. Його дослідницька спеціалізація та пріоритетне коло тем для керування студентськими і аспірантськими роботами охоплює нову та сучасну українську літературу, постколоніальні підходи до вивчення слов’янських літератур та культур, проблему національної ідентичності. Професор Марко Павлишин — автор книжок «Ольга Кобилянська: Прочитання» (Харків, 2008; найкраща книга в галузі гуманітаристики за версією рейтингу «ЛітАкцент року–2008»), «Канон та іконостас» (Київ, 1997), понад 80 книжкових розділів та статей у авторитетних фахових журналах, зокрема «Slavic Review», «Slavonic and East European Review», «Slavic and East European Journal», «Journal of Postcolonial Writing», «Journal of Ukrainian Studies», «Harvard Ukrainian Studies», «Australian Slavonic and East European Studies, «Сучасність», «Слово і час», «Кур'єр Кривбасу» та ін. У своїх наукових текстах пров.Марко Павлишин вивчав українську літературу ХІХ-ХХІ ст. (зокрема, творчість Івана Котляревського, Миколи Костомарова, Марка Вовчка, Григорія Квітки-Основ’яненка, Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської, Василя Стуса, Ігоря Калинця, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, Олеся Бердника, Валерія Шевчука, Павла Загребельного, Юрія Андруховича, Юрія Іздрика та ін. авторів), також досліджував українську літературу Австралії, німецький літературний романтизм. Переклав низку текстів клясичних та сучасних українських письменників. Також він звертався до фахового розгляду проблем літературної політики, театру, становища української діяспори в Австралії, української національної ідентичності, вивчення української мови та ширше україністичних студій за кордоном. Марко Павлишин був редактором низки фахових видань, зокрема збірників «Ukrainian Settlement in Australia» (Mельборн, 1986, 1993), «Glasnost in Context» (Ню Йорк, 1990), «Стус як текст» (1992), як співредактор долучився до підготовки «Slavic Themes» (Нойрід, Німеччина, 1988), «Ukraine in the 1990s» (Mельбурн, 1992), «Енциклопедії української діяспори» (Том 4, Київ-Нью-Йорк-Чікаґо-Мельборн, 1995), «Ukraine and Europe: Cultural Encounters and Negotiations» (Торонто, 2017). Організатор та учасник славістичних конференцій, симпозіумів, круглих столів у Австралії, Італії, Канаді, США (ЗСА), Україні (зокрема неодноразово брав участь у заходах Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Львівського університету ім. Івана Франка, Міжнародної асоціації україністів). У 2019 році професор Павлишин отримав відзнаку Академії наук України, а також орден «За заслуги» ІІІ ступеня. У 2020 році вийшов збірник наукових статей англійською та українською мовами на пошану професора Павлишина, «Козаки у Ямайці, Україна на Антиподах». Його авторами стали колеги, друзі та учні, майже пів сотні провідних дослідників у ділянках українських та славістичних студій із Австралії, Австрії, Італії, Канади, Німеччини, Нової Зеляндії, Польщі, США (ЗСА), України та Швайцарії. У виданні вміщена бібліографія праць професора Марка Павлишина.

...Від себе додам, що св.пам. Роман Павлишин написав багато стосовних статтей до видання «Енциклопедія української діяспори» (гол. ред. Василь Маркусь; Наукове Товариство ім. Шевченка, Національна академія наук України. — К.: ІНТЕЛ, 1995. — Т.4, Австралія, Азія, Африка),  з яких я користав при підготовці цього допису, як також став автором праці «Українські церкви в Австралії» (Мельборн: Університет ім.Монаша, Відділ славістики, 1993.  Професор Прикарпатського національного університету ім.Василя Стефаника Богдан Тимків писав з цього приводу: «….Знаний на теренах Австралії, архітектор Роман Павлишин найбільшого успіху досяг в царині сакрального мистецтва, зокрема в проектуванні іконостасів. Окрім проектної діяльності (іконостаси церкви Івана Хрестителя в Мейлендсі, церкви Пресвятої Богородиці в Брісбені) він займався і дослідженням обємно-просторового вирішення українських храмів Австралії. Результати досліджень знайшли своє відображення у праці Р.Павлишина «Українські церкви в Австралії»…».

Архітектор Роман Павлишин із дружиною Олександрою та іншими доброчинцями фінансово сприяв та долучився до видання монографії «Іван Франко. Життя і творчість (1856-1916)», яка побачила світ 2009 року у Пряшеві, місті, що поряд зі Свитником стало центром українства на сході Словаччини, рецензентами цієї монографії  стали доктор наук Антон Еліаш та академік НАН України Іван Дзюба.

Від  2005 року в Тернопільській Українській гімназії ім. Імені Франка, серед випускників якої були Павло Джуль (ЗСА), Богдан Габлевич, Степан Ярема (Львів), - за ініціятиви колишнього гімназиста Романа Павлишина запроваджено дві Премії імені його батька Осипа Павлишина, педагога, старшини УГА, громадського діяча, активіста українського кооперативного руху в Тернополі - для гімназиста «За особливі успіхи в олімпіадах з гуманітарних предметів» та для викладача «За особливі досягнення у роботі з обдарованою молоддю». Премія становить 600 австралійських доларів щорічно кожному гімназисту та викладачеві, що перемогу в конкурсах…

  Крайній уривок із споминів: «…Багато чого Роман Павлишин зробив для штату Квінсленд. Пам’яткою цього, передовсім, є південний берег річки Брізбен напроти центру міста, де зосереджено головні культурні установи штату. Його вклад, концептуальний та організаційний, у реалізацію Квінслендського культурного центру було достойно відзначено в новіших історичних дослідженнях та в державному пляні, ухваленому 2017 року, для збереження будинків та оточення Культурного центру як об’єкту історичного значення. - Рівночасно, і з не меншою відданістю, Роман Павлишин безупинно працював на добро української діаспорної громади. З нагоди Романового 90-ліття 2012 року голова Союзу Українських Організацій Австралії Стефан Романів у вітальному листі написав: «Управа СУОА усвідомлює Ваші невтомні й успішні зусилля, протягом  майже шістьох десятиліть, як ініціатора та провідника у багатьох галузях українського життя у Квінсленді, а теж в Австралії та поза її межами. Зокрема віддаємо шану Вашому вкладу в розвиток Української Громади Квінсленду, головою якої Ви були протягом 18-ти років…; Вашим концептуальним роздумам над темою структур та провідних принципів української спільноти в Австралії…; Вашій активній участі у з’їздах СУОА; Вашій праці в Статутовій комісії Світового Конґресу Вільних Українців та в складі австралійської делегації на п’яте скликання СКВУ у 1988 році. Ми не менш свідомі Вашої вагомої діяльності як архітекта церкви Покрова Матері Божої у Брізбені, як ініціатора української кредитної кооперативи «Єдність» у Квінсленді та як діяча Пласту. Ваші заслуги перед українською спільнотою Австралії великі. Ваша праця для неї тим більш цінна, що Ви змогли поєднати її зі значними професійними відповідальностями та досягненнями у сфері  австралійської архітектури». - Це був урівноважений і справедливий підсумок суспільної праці українця, який, переїхавши зі старого світу в новий, у рівній мірі віддав свій талант і свою енергію обом. В обох він послідовно керувався цінністю гуманного устрою людського життя. Як архітект він прислуховувався до потреб людини перебувати в естетично й практично задовільному фізичному оточенні. Як громадянин і людина українського роду він намагався в невеликій українській спільноті, розташованій далеко від українського материка, створити умови для плекання української історичної й культурної пам’яті та почуття солідарності з українським народом… - 16-го грудня 2019 р., після шеститижневої недуги, Роман відійшов у вічність. Його було поховано в Брізбені, де він з дружиною Олександрою прожив майже сімдесят років. Ховали його з церкви Покрова Пресвятої Богородиці, яку він сам проєктував. На парастасі в Мельбурні та похороні в Брізбені його прощали члени української громади та колеги-архітекти, шанувальники його вкладу в життя як української діаспорної спільноти, так і країни його поселення, Австралії…».

...Не забули про св.пам. Романа Павлишина, архітектора церков й споруд та одного із будівничих українського життя в Австралії, й тут, в Україні, і не лише на Тернопільщиі, але й на Полтавщині. - Новим же поштовхом для вивчення й популяризації його здобутків на довгому й плідному життєвому шляху, переконаний, стануть його надзвичайно цікаві спогади, щойно видані окремою книжкою

Підготував Олександр Панченко,  - приват-доцент, доктор права Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області, приятель св.пам. архітектора Романа Павлишина

 

*Примітка: Усі світлини для цього допису взято із книги «Споминів» (2020) св.пам. арх. Романа Павлишина

Теги:
2021-05-16 06:30:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар