Підпільник з рамени ОУН(р), політв’язень й вчений-правник Борис Вітошинський - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Підпільник з рамени ОУН(р), політв’язень й вчений-правник Борис Вітошинський
   

Підпільник з рамени ОУН(р), політв’язень й вчений-правник Борис Вітошинський

Олександр Панченко

Підпільник з рамени ОУН(р), політв’язень й вчений-правник в царині міжнародного публічного права св. пам. професор д-р Борис Вітошинський в інформаціях, документах та спогадах його сучасників

«…Український визвольний рух, наша національна революція є міцна та незнищима саме завдяки ідеалістам й жертовним борцям… ». - Ці слова належать видатному українському вченому-правникові, талановитому науковцю й досліднику, здібному журналісту й публіцистові, провідному діячеві ОУН й політв’язневі Борисові Вітошинському, який народився у княжому місті Перемишлі 18 серпня 1914 року. У цьогорічному грудні минає 30 років як з-поміж нас його немає, бо ж спочив він  9 грудня 1991 року в польському місті Олява, після чого був похований у Перемишлі. В юнацькі роки Борис викінчив українську чололовічу гімназію у місті свого дитинства  Перемишлі, згодом студіював право у Варшаві. За свою громадську, політичну й підпільну діяльність він був неодноразово ув’язнений у польських і німецьких  концтаборах, у міжвоєнний період -  в роках - 1935–36, 1938 та в часі Другої світової війни від 1941-го по 1945-ий рік. По війні, закінчивши правничі студії, працював на посаді професора в Українському Вільному Університеті (УВУ) в баварській столиці Мюнхені. Від 1948-го по 1954-ий рік замешкав в Арґентині (Буенос-Айрес). У 1954 році оселився поблизу Парижа, працював від 1956-го по 1960-ий рік головним редактором газети «Українець–Час», а згодом –  у знаменитому часописі Закордонних Частин ОУН «Шлях Перемоги». Св.пам. Борис Вітошинський був фахівцем у царині міжнародного публічного права, став автором надзвичайно цікавих й досі актуальних наукових досліджень у цій галузі права й міжнародно-правових аспектів визвольної боротьби поневолених народів, як от -  «Визвольна боротьба у світлі міжнароднього права», «Повстанські рухи і визвольні війни під час і після ІІ світової війни» (1972), «Тероризм чи визвольна боротьба – проблема міжнародного права» (1982), «Міжнароднє публічне право», «Самовизначення – потоптаний принцип міжнароднього права», «Право на самовизначення народів і Україна» (усі у 1983-ому році), які, на жаль, не опублікував. Св.пам. професор Борис Вітошинський плідно співпрацював з часописами «Українець-Час» (Франція), «Українська трибуна», «Шлях Перемоги» (Мюнхен),  «Ukrainian Toiler» («Український робітник», Канада), «Наш клич», з радіостанцією «Station of the Nations» (м.Клівленд, США), входив до Ліґи українських політичних в’язнів.

Вітошинський, професор Борис

Окремо, слід зауважити, що в перший постсовєцький період правники незалежної України розглядали міжнародне публічне право здебільшого, як просту сукупність юридичних принципів та норм, що відображали узгоджені позиції суб’єктів і призначені для регулювання відносин між державами та іншими учасниками міжнародно-правових відносин. Під сучасну пору міжнародне публічне право має певні особливості, які відрізняють його від класичного міжнародного права та від внутрішньодержавних правових систем.  До найголовніших таких особливостей належать -  загальниковість, оскільки це право регулює відносини між будь-якими країнами, незалежно від їх соціально-економічного устрою, економічного та оборонного потенціалу тощо, право має координаційний характер, в його основі лежать положення Статуту ООН як міжнародного договору особливого характеру. Основними ж суб’єктами міжнародного права є держави, хоча останнім часом дедалі більше зростає роль міжнародних міжурядових організацій,  норми міжнародного права утворюються безпосередньо його суб’єктами, які забезпечують функціонування специфічного механізму їх реалізації, у структурі міжнародного публічного права наявна особлива групи норм, які називаються основними принципами міжнародного публічного права.

Чи не вперше, як правник, який до цього здобув класичну на той час юридичну освіту й вивчав право переважно в рамках «імперії зла» - совєцького союзу, я вперше згадав написав про міжнародне публічне право, як таке, у своїй книзі, яка була розлогішою версією моєї докторської дисертації, яку я захистив в Українському Вільному Університеті у Мюнхені в 1998 році. Книга мала наголовок  «Українська Головна Визвольна Рада», вона вийшла друком понад два десятки років тому, в 2000-ому році,  у двох видавництвах Полтавської області. В книзі на сторінці 187, зокрема, зазначено «…У випадку поневолення кожен народ «має повне право на самооборону перед окупантом, тож його визвольна боротьба є понад усякий сумнів леґальна…» (Б.Вітошинський, «Міжнародне публічне право», 1983, с.173) Цю ж тезу я повторив у своїй наступній праці «Українська Головна Визвольна Рада  – ГС ЗС УГВР - ЗП УГВР Середовище УГВР (Правно-політичний аспект)» (в-во «Гадяч», 2004).  Й лише за десять з гачком років після цього, у 2014 році, Українська видавнича спілка видала друком Збірник праць  «Війна і міжнародне право» авторства юриста-міжнародника, юриста-міжнародника, викладача УВУ, провідного діяча Організації Українських Націоналістів (ОУН) Бориса Вітошинського (1914-1991), базованих на багатому фактологічному матеріалі. До книги увійшли наукові дисертації «Міжнародноправна охорона цивільного населення в часі війни і окупації» (1968) та «Повстанські рухи і визвольні війни під  час і після Другої Світової війни у світлі міжнародного права» (1973), дослідження на тему тероризму, визвольної боротьби, національного самовизначення, ґеноциду, спогади про боротьбу в лавах ОУН. Книгу було рекомендовано  дослідникам міжнародного права, викладачам і студентам юридичних навчальних закладів, історикам та політологам. Однак, про автора Збірника св.пам. професора Бориса Вітошинського в материковій Україні відомо ще, на жаль, вкрай мало.

Перемиські пластуни в обласному пластовому таборі на Соколі

Справжнім же поштовхом ля написання цього допису про св.пам. професора Бориса Вітошинського стала стаття іншого відомого правника з українським корінням Аскольда С. Лозинського із Ню Йорку, яка була поміщена на с.7 у ч.42 часопису «Свобода»  (Н.Дж., ЗСА) від 22 жовтня 2021-го року, в якій він, зокрема, пише, що «…Міжнародне право найслабше діє у світі. 100 років дискутується, хто є суб’єктом міжнародного права, і хоча деякі спеціялісти твердять, що колись були тільки держави, а тепер є міжнародні організації та навіть фізичні особи, це все – байка, бо основи міжнародної юрисдикції залежать виключно від держав, а практично – від сильніших держав. На думку приходить спеціяліст з міжнародного права, який закінчив право у Варшавському університеті, а опісля здобув ступені маґістра і доктора в УВУ. Це – Борис Вітошинський. Темою його маґістерської праці була «Міжнародна охорона цивільного населення в часі війни і окупації», темою докторської дисертації – «Повстанські рухи і визвольні війни під час і після Другої світової війни у світлі міжнародного права». Він писав ці праці через 25 років після війни, тому було чимало не тільки матеріялу для дослідження, а й досвіду українського патріота і націоналіста. Б.Вітошинський помер у вирі своєї політичної та наукової праці через кілька місяців після проголошення Україною незалежности. Його праці – не закінчені, досі не закінчена і тема міжнародного права. Чому твори націоналістичного юриста Б.Вітошинського такі важливі сьогодні? Бо ми знаходимось в ері ґльобальної політики. Немає сьогодні нічого місцевого, все має світове насвітлення і міжнародне право, яке має найменше практичного втілення, стає з кожним днем дуже важливим. Для нації, зокрема для довго поневоленої і такої що перебуває у постійній тривозі, міжнародне товариство і його норми – дуже важливі. Юристи, а тим самим і студенти права мають перед собою ще більші обов’язки, як і політики, дипломати, та і сама держава. Це тема не тільки для академічної дискусії, але також для спроб практичного втілення….».

Матуральне табло 8-А кляси Української державної гімназії в Перемишлі, 1932 рік

Між іншим, у своїй статті  п.н. «Дмитро Донцов», що була поміщена у часописі «Клич Нації» за травень 1973-го року (с.с.8-12) член Закордонних Частин ОУН д-р  Борис Вітошинський, зокрема, писав, що «...Посмертні згадки пишуть про звичайних, смертних людей. Але неможливо писати їх про духовних велетнів, що сталися частиною історії нації тим, що генієм своїм зуміли творити її, стали непроминальними дороговказами для майбутніх поколінь. - Від нас відійшов у вічність Дмитро Донцов. Відійшла в Пантеон українських Безсмертних Людина, що на протязі близько шістдесяти років своїм пламенним словом мобілізувала український народ до боротьби за свою самобутність і державність. Людина, яка, пропаґуючи світлі традиції нашої давнини, була одержима тою самою великою фанатичною вірою в Правду України та її перемогу, якою були пройняті і Шевченко, і Леся Українка, і Іван Франко. - Дмитро Донцов – творець ідеології українського революційного націоналізму. Ідейний Батько Організації Українських Націоналістів, яка постала на ґрунті націоналістичних догм, видвигнених і пропаґованих Донцовим. Без «Націоналізму» Донцова (1926), без його незлічимих писань, ледве чи постала б вже кілька років пізніше ОУН, чи тодішнє молоде покоління України було б знайшло так швидко єдино правильний шлях служіння визволенню українського народу, шлях національної революції. - Ніхто так основно не проаналізував творчості Пророка України – Тараса Шевченка, як це зробив Дмитро Донцов. Ніхто так виразно і ясно не представив героїчної постаті Лесі Українки, як Донцов. Ніхто не зумів (без того, щоб не попасти в загумінки партійних розумувань) так правильно насвітлити постать українського Мойсея – Івана Франка. У тих українських Велетнях бачив Донцов велич української нації. Бачив незламних борців за українську Правду, носіїв ідеї самостійності та державності України, а в першу чергу людей мужнього світогляду, без присвоєння якого український народ не міг би мати ні сили, ні волі боротися за здійснення своїх прагнень. - І тому, впродовж цілого свого життя, Донцов з невичерпаною енергією, з пориваючою вірою в слушність голошених Правд, промощував їм шлях, ніколи не йдучи на ніякі компроміси з ворожими силами, чи на тактичні уступки…». – «…Але, як і в Шевченка, – душу Донцова сповняла гаряча, ніколи незгасаюча любов до України, до українського народу. В усіх своїх писаннях Донцов відкликається до світлих традицій України і наказує їх плекати, перебрати сучасному і майбутнім поколінням. Бо так само, як він глибоко ненавидів рабів, що допомагали ворогові катувати Україну, – так само глибоко любив, подивляв, давав за приклад усіх тих, що мужньо відстоювали Правду України, усіх лицарів, і тих із сивої давнини, і нинішніх, що в рядах Української Повстанської Армії, чи революційної ОУН своєю кров’ю окуплювали волю і державність українського народу. Він дуже точно і постійно відмежовував дві породи людей, які бачив теж і в нашому народі: Тих, на яких неволя витиснула своє рабське п’ятно, та тих незламних, нескорених, що боролися, мучилися, каралися, але ніколи не каялися, ніколи не підписували ворогові «заяв», воліючи краще накласти своїми головами, як скоритися катові України…» - «…Так, як частина сучасників Т. Шевченка його не розуміла, як не розуміли численні земляки Лесі Українки, як не вміли доцінити Івана Франка, – так само цілі десятиріччя Донцов був в перехресному вогні не тільки ворогів українського народу, але і тих його земляків, що не розуміли, бо не могли, з огляду на свою іншу психічну структуру («свинопасів»-рабів), лицарського світогляду Донцова. - Проминуть роки, десятиріччя, сторіччя. По нас, сучасниках Дмитра Донцова, не остане й сліду, пропадуть сьогоднішні політичні угрупування, згинуть сучасні полеміки і спори. Але житиме українська нація своїм многогранним життям. І тоді Дмитро Донцов, як одна з епохальних і геніальних постатей українського народу, буде побіч інших великих постатей України безспірною власністю та гордістю усіх українських патріотів, що черпатимуть із книг його – мудрість та силу для розбудови та скріплення лицарської України!...».

Учні 8-А кляси Перемишльської гімназії біля залишків стародавнього муру, 1932-ий рік. З права до ліва – Б.Вітошинський, Я.Ошудляк, О.Антонович, В.Федак, Б.Козак

 

За кілька років після цієї статті авторства Б.Вітошинського про українського літературного критика, публіциста, філософа, політичного діяча Дмитра Донцова (*1883-†1973, Канада) коротко про д-ра Бориса Вітошинського та його  родину згадав видатний український педагог, діяч «Просвіти», мемуарист, дійсний член НТШ Степан Шах (псевдо – «Степан Перський») (*1891-†1978, Австралія), колишній поручник УГА, професор Академічної гімназії у Львові (від 1920), пізніше - директор української гімназії в Перемишлі (1932–1939), секретар Головного Виділу Товариства «Просвіта» у Львові (1920–1932), - в своєму історичному нарисі державної української гімназії в Перемишлі п.н. «Де срібнолетний Сян пливе», який з’явився накладом Товариства «Рідна Школа» в Західній Німеччині у 1977 році, що його було виконано офсетом в Українській Друкарні в Брюсселі: «…Першою абітурієнткою перемиської української гімназії в 1908 р. була Іванна Фільц (нар. 1886 р. в Кракові), яка згодом здобула ступінь доктора медицини у Відні й була діяльною лікаркою в Перемишлі, головно серед шкільної дівочої молоді. Замужня вона була за адвокатом д-ром Мироном Вітошинським, а опісля як вдова - вийшла вдруге заміж за суддю Василя Коченаша в Перемишлі. Три її сини відвідували українську перемиську гімназію. У суспільному житті перемиської громзди відограла вона важливу ролю. Від 1945-го року жила у сина д-ра Івана Коченаша на Шлеську, у Польщі. Два сини — Борис і Олег Вітошинські - живуть у Німеччині. Померла 22. жовтня 1976 р. у Раціборжу на Шлеську і померлу перевезено до Перемишля… /Ст.Шах: «Відійшла у вічність». «Пам’яті др. мед. Іванни Вітошинської-Коченаш, у «Христ. Голосі» з 26.ХІІ.1976 р. ч.52(1457).

Група українських студентів у Берліні. 1940-ий рік. – М.Качмар (Миханьо), О.Антонович, М.Кравців, дві невідомі студентки, М.Прокоп (Мірко), Б.Вітошинський (Беріц).

А ще раніше, у ґрунтовній  книзі «Нарис історії ОУН. - 1920-1939», т.1 (Мюнхен –Лондон - Нью-Йорк, 1968) український політичний діяч, історик й журналіст д-р Петро Мірчук (псевдо - «Залізняк») (*1913-†1999,США), довголітній член ОУН, що редаґував періодичні націоналістичні видання «Молоде Село», «Наш світогляд», був референтом Краєвої Екзекутиви ОУН, пізніший в’язень концтабору Авшвіц, а по війні - співредактор часописів «Визвольний шлях», «Український Самостійник», «Українська трибуна», «Гомін України», зокрема, зазначав, -  «…Дня 5 липня 1934 року такий табір відкрито в порожніх будинках колишнього російського монастиря, а потім російських касарень у малій місцевості Береза Картузька* на Поліссі, 92 км. на північний схід від Берестя, при залізничному шляху Берестя-Барановичі…З літератури про концентраційний табір у Березі Картузькій заслуговує… коротші спогади друкували в українській пресі: Борис Вітошинський («Українець-Час», Париж, липень, 1954…». І далі, - ..У роках 1934-1936 в Березі Картузькій були ув’язнені українці (поазбучно)… Вітошинський Борис, студ., Перемишль (лип. 35 – трав. 36)..» (с.430, 431-432), «…В делятині відбулася в серпні 1935 р. перед городським судом розправа на нелеґальний перехід чехо-словацького кордону проти студентів Бориса Вітошинського та Василя Барицького (повішений тітовськими партизанами в Заґребі в 1945 році), яких суд звільнив від вини і кари…» (с.469) - «…1 липня 1937 року в Перемишлі й околиці арештовано студентів: Бориса Вітошинського, Вол. Полянського, Вол. Ґоцького, Р.Домарадського, Петра Ґенгала,  Вол. Павлика, С.Павлика, Я.Демчука, Маслчника, Вол. Стахіва, і В.Барицького, закидаючи їм протидержавну діяльність…» (с.473), «… Вечором 20 березня 1939 року, коли Конґрес (О.П.- Конґрес Союзу Український Студентських Організацій у Польщі (СУСОП), який відбувся у Львові 20 березня 1939 року в будинку, що належав до Національного Музею) вже закінчився, поліція панцерними автами оточила будинок, в якому зібралися студенти. Сотня озброєних поліціянтів увірвалася до залі нарад і під загрозою зброї звеліла всім учасниками піднести руки вгору і стати обличчям до стіни…. Після того заарештувала всіх – приблизно 80 – учасників Конґресу і відвезла їх спочатку до поліційної, а згодом судової в’язниці, закидаючи їм підготовку проти польської революції. Серед заарештованих тоді учасників студентського Конґресу були такі особи: Арсенич Микола, Білинський Андрій, Білинський Клавдій, Боцюрків Богдан,  Боцюрків Марія, Вітошинський Борис….» та інші (с.566). 

Борис Вітошинський, табірний №49744

Між іншим, у т.зв. «клопотанні» http://kremed.te.ua/books/zatebe/files/assets/basic-html/page75.html про видання постанови про примусове відправлення до концентраційного табору в Березі Картузькій, зокрема, йшлося: «Вітошинський Борис-Мирон, Львів,  30.08.1935 року,  (ф.393, оп.1, с.12, л.33)  - Клопотання про видання постанови про примусове відправлення до концентраційного табору -  До пана Вільґельма Кардимовіча судді слідчого округу в Бресті над Бугом Згідно з розділом №2 наказу Президента РП з дня 17.06.1934 р., вношу клопотання про видання рішення про примусове відправлення до концтабору Вітошинського Бориса-Мирона Народився 18.08.1914 року. Син Мирона і Йоанни-Юзефи. Проживає у Перемишлі, на період трьох місяців. Внесок обґрунтовую наступним чином: Вітошинський є комендантом повітового проводу ОУН у Перемишлі. Є також керівником «Юнацтва». Отримує, розділяє і розповсюджує нелегальну літературу між комендантами гуртків, районів ОУН в повіті. При цьому працює у легальних українських товариствах, де на таємних зборах виголошує ворожі для держави промови. Декілька разів голова зібрання, призупиняв його промови, бо боявся, що за це можуть ліквідувати товариство. Видаляли його також із залу. Він небезпечний і здібний до виконання саботажних актів. Необхідно його направити до концтабору. Вищевказаного затримано та направлено до концтабору у Березі-Картузькій до диспозиції пана судді. Воєвода В. Беліна Пражмовський (ф.98, оп.1, с.376, л.1) Обліковий листок - Прізвище і ім’я Вітошинський Борис–Мирон Ім’я батьків - Мирон і Юзефа.  Місце проживання - Перемишль, вул.Шопена, 10. Національність і віросповідання - українець, греко-католик Дата і місце народження - 18.08.1914 р. в Перемишлі.  Освіта - студент права. Сфера політичної - суспільної і господарської діяльності: ОУН. Детальна діяльність  - 1.Є діючим і активним членом ОУН. Є членом «Молодої Громади» в Перемишлі і входить до складу секції культурно-просвітницької секції «Молодої Громади» (6.11.1933); 2.Є комендантом повітової екзекутиви ОУН в Перемишлі, підтримує контакти з  Володимиром Федаком і Володимиром Стахівським  (О.П. – ймовірно, - Володимиром Стахівим-«Меком») з Перемишля, через Вужего Михайла був виключений з «Сокола», оскільки є активним членом ОУН (5.12.1933); 3.На початку лютого 1934 р. виїхав до Варшави, звідки повернувся 20.02.1934 р. в Перемишль (5.03.1934 р.); 4.24.03.1934 р. проведений домашній обшук, в результаті якого не знайдено нічого підозрілого (4.04.1934 р.);  5.7 червня 1934 р. виїхав з Перемишля до Варшави з метою складання іспиту за 1 курс права в місцевому університеті (17.06.1934 р.); 6.29.06.1934 р. повернувся з Варшави в Перемишль (9.07.1934 р.); 7.3.08.1934 р. після обіду як член ОУН разом з Ярославом Ожерудляком збирали гроші в будинках на вул. Грюнвальдській серед українців для політичних в’язнів (7.08.1934 р.); 8.Є членом української студентської громади у Варшаві (24.09.1934 р.); 9.Контактує з членом ОУН Доморадським Романом-Тарасом і Ожерудляком Ярославом (3.10.1934 р.); 10.28.09.1934 р. був у Львові у членів ОУН і хотів отримати для Перемишля свіжу літературу ОУН, проте не отримав, оскільки сказали йому, що такої літератури в Львові немає (6.10.1934 р.); 11.31.10.1934 р. виїхав до Львова до одного з членів ОУН за літературою в редакцію «Вісті» до члена ОУН Богдана Кравціва. Цю літературу з Львова не привіз, оскільки такої не отримав (29.11.1934 р.); 12.6.11.1934 р. говорив аґентові, щоб 7.11.1934 р. привіз йому з Львова з редакції декілька примірників не конфіскованого журналу «Вісті» (5.12.1934 р.); 13.19.12.1934 р. бачили його в товаристві Ольги Гриців з Вільча. (20.12.1934); 14.Говорив, що буде потрібно 23.12.1934 р. в роковини страти Біласа і Данилишина приготувати в Перемишлі свято; 16.2.1934 р. член ОУН Володимир Ковальський, студент медицини у Варшаві, приїхав до нього і знаходився до 19.12.1934 р. (29.12.1934 р.); 15.Контактує з членом ОУН Марією Стахів (15.01.1935 р.); 16.18.01.1935 р. прогулювався в товаристві Єреми-Любомира Любовича тривалий час і розмовляли про організаційні справи (6.02.1935 р.); 17.6.02.1935 р. виїхав з Перемишля до Варшави на подальше навчання (15.02.1935 р.);  18.30.03.1935 р. приїхав з Варшави в Перемишль на святкові канікули (2.04.1935 р.); 19.19.05.1935 р. з Перемишля до Варшави для подальшого навчання (26.05.1935 р.); 20.5.07.1935 р. повернувся з Варшави в Перемишль на канікули і 7.07.1935 р. його бачили в товаристві Романа-Тараса Доморадського і Ольги Гриців з Вільча (10.07.1935 р.); 21.6.07.1935 р. ночував у Вітошинського Ковальський Роман з Либохори повіт Турка і Качмар Михайло, член ОУН з Черняви повіт Мостиська. Качмар розповів, що «Заграва» на території Ніцишиці не діє явно через те, що місцева влада несхвально до цього відноситься (10.07.1935 р.); 22. 30.07.1935 р. був арештований прикордонниками у Ворохті за нелеґальний перетин кордону з Чехословаччиною разом з Василем Барицьким, сином Катерини, народ. 13.08.1913 р. в Пікулицях, що живе в ( нерозбірливо) повіт Грубешів (18.08.1935 р.); 23.10.08.1935 р. повернувся в Перемишль сам, а Василь Барицький – 4.08.1935 р. (14.08.1935 р.); 24.31.08.1935 був зарештований і відправлений до М.І. у Березі-Картузькій (10.10.1935 р.);  Прибув в табір 1.09.1935 р., вибув 5 березня 1936 р.;  6 покарань, 3 фотографії, 1 лист (загальний від дядька, матері, брата),.1 – від брата.

Борис Вітошинський

У контексті подій міжвоєнної доби та катувань українських патріотів у польському концтаборі Береза Картузька принагідно згадати доброго приятеля Бориса Вітошинського журналіста, голову Союзу українських студентських організацій під Польщею (СУСОП, 1932-33), провідного діяча ОУН Дмитра Штикала (*1909-†1963, Мюнхен), який  від червня 1934 року до квітня 1936 року  відбув своє друге ув’язнення в Березі Картузькій. - Саме тут він написав один зі своїх найкращих творів — «Дума про Березу Картузьку» (1938). У цій поемі, яку знали напам’ять майже всі українські політичні в’язні та яка в 1941-му вийшла друком у видавництві «Вісті», що діяло тоді в Сокалі, він яскраво змалював ідейну та моральну стійкість своїх друзів по боротьбі у Березі Картузькій, з-поміж яких був і Борис Вітошинський:

«...У таборі за дротами,

День за ніччю, ніч за днями,

Там все лютився над нами

Скаженів-пінився кат.

Бо хоч віком гнутий, дертий,

Українець волів вмерти,

Як упасти перед катом…»

Після ув’язнення Дмитро Штикало написав ще чудовий політичний есей, точніше - ідеологічно-політичний трактат - «Над небом сяє хрест меча» (1937). Для назви своєї праці він взяв рядок авторства Євгена Маланюка, де він цілком прямо сказав про те, що націоналізм є релігією, при чому релігією такого ж масштабу і такого ж характеру, як християнство. Власне зміст цієї праці — це співвідношення між націоналізмом  і християнством, можливість на певних умовах союзу між ними. Д.Штикало писав: «Хрест і меч — символ церкви і нації! Хрест — що є мечем, меч — що є хрестом! Хрест меча — ось гармонія і синтеза християнізму й націоналізму! Під цим знаком й Україна йде назустріч своєму Завтра. Іде назустріч своїй історичній долі, своєму історичному післанництву (місії). Це історичне післанництво України — це і є на сумежі Заходу і Сходу, на пограниччі двох світів — творити нове життя». «...Націоналізм – це відвічна воля нації бути нацією. Нація – це найвища органічна людська спільнота. Нема націоналізму без нації і немає нації без націоналізму. Націоналізм існує відколи й доки існує нація. І тому про націоналізм якогось народу приходиться говорити вже від народження цього народу, від перших днів його приходу на арену історії. Бо вже тоді цей нарід хотів жити як нарід, як окрема від інших, йому подібних, спільнота. Вже тоді отже була оця воля народу бути народом – цебто націоналізм. Це бо вже отой принцип життя, що каже дубові рости і бути дубом, леву бути левом, людині бути людиною. Нарід – це організм, і то організм найвищого роду і в ньому діє оця, тільки що згадувана засада (принцип) життя. Нарід хоче жити і рости – могутніти та повсякчасно бути собою. Нарід хоче бути народом! А оце його «хочу», оця його відвічна незмінна воля бути собою – це і є націоналізм… І щойно цей новітній націоналізм є отою новою релігією, що на наших очах зводить рішаючий, безоглядний та геройський бій за виключне право формувати обличчя світу, за виключне право творити життя…». Як і Борис Вітошинський, Дмитро Штикало за деякий час опинився у Франції, де став співредактором газети ОУН «Українець-Час» (1951 рік), яка виходила друком у Парижі, свою журналістичну діяльність він продовжив у виданнях ОУН «Визвольний шлях» у Лондоні, «Український самостійник» і «Шлях Перемоги» (від 1956) у Мюнхені.

Світлина з похоронів Провідника ЗЧ ОУН Степана Бандери на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф-1, - жовтень 1959- го року

Св.пам. Борис Вітошинський у своєму нарисі «Дмитро Штикало – націоналіст-революціонер», який був поміщений у журналі молодих «Фенікс» (зошит 12, 1962-ий рік, Ню Йорк – Мюнхен, с.55-58), зокрема, писав: «…Було це тридцять років тому. «Українська Студентська Громада» у Варшаві, яка гуртувала молодих українців з усіх західноукраїнських земель, належала до найрухливіших осередків студентської молоді. Її провід був практично постійно в руках українських націоналістів, ба більше — членів ОУН. Серед чужого і ворожого польського моря наша громада студентів жила своїм українським життям, а очі її були спрямовані до Львова, де був центр нашого студентського та взагалі національного життя. - Приїзди д-ра Д.Донцова до нас із рефератами були подіями, що підтримували нас та підбадьорювали до дальшої праці. Але частішим поштовхом до активної і безкомпромісової діяльності були пресові видання, які теж надходили зі Львова. Це був «Вісник» Д.Донцова, «Студентський Шлях», та «Наш Клич», пізніше «Голос Нації». Зокрема в названих тижневиках ми знаходили прізвища авторів, наших товаришів студентів, які студіювали у Львівському університеті. Саме одного разу, читаючи наш «Студентський Шлях», який так дуже зовнішньою формою та ідейним змістом пригадує мені «Фенікс», — я зустрів прізвище Дмитра Штикала. Його статті я читав з великим зацікавленням. Мені навіть на думку не прийшло, що вже невдовзі трапиться нагода пізнати його особисто. Це сталося рік пізніше, коли і я, як багато інших студентів, попав до польського концентраційного табору в Березі Картузькій. - Був це хмарний осінній ранок. В’язні вибігли на площу перед «блоком арештованих» та стали в лави. Надворі ще було темно. Я стояв у ряді та пильно прислухався до вигуків наглядачів поліціянтів, які, — як це пізніше виявилося, — кожного дня ділили арештантську громаду на групи, що діставали окреме призначення для праці. Поруч мене стояв в’язень, одягнений в грубу блузу, а на плечах його було нашите велике число «45». Взутий він був у великі гумові чоботи. Здається, я «шевелився» та несвідомо притягав на себе біду, бо він скрито стиснув мою долоню та шепнув: «Не крутіться, бо обірвете!» Я пробував щось відповісти, вдячний за дружнє слово, але черговий рух руки числа «45» дав мені до пізнання, що слід залишити всякі «сальонові» манери. Ще того самого дня я довідався, що «арештований» ч.45 — це Дмитро Штикало, або «Пуньо», як ми всі його дружньо звали. - Знайомство з визначним провідником української студентської націоналістичної молоді мене дуже обрадувало. Але в Березі невільно було ні зустрічатися, ні говорити. За це грозив карцер-темниця, а в кращому випадку — арешт. Не знаю чому, але мені легше було звикнути до березівського режиму, як до того, щоб не пробувати до когось заговорити. Не дивно, що незабаром довелося попасти в карцер. Була це камера без вікон в кінці довгого коридору, на другому кінці якого знаходилася арештантська кухня. Попав, та готовився до голодного відбуття п’яти днів, під час яких одного дня давали половину порції харчів, а другого — половину порції хліба та воду. Здається, вже на другий день несподівано двері моєї темниці відчинилися і я побачив обличчя Пуня. Він прихапцем устромив у мої руки миску з найбільшим присмаком Березової кухні: гречаної каші наполовину із звареною бараболею. Ці несподівані відвідини, які могли коштувати мого друга важкої кари, сповнили моє серце великою радістю. Я забув про їжу і думав про те, що варто було попасти в Березу, щоб так безпосередньо пізнати дружні ставлення співв’язня, який майже мене не знав. Ось так розпочалася моя дружба з Пуньом, яка ніколи не знала ніякого послаблення. - Таборове життя не раз зводило нас разом. Ми працювали кілька разів в кухні, і я міг переконатися, з якою увагою та дбайливістю Пуньо приготовляв з нужденних припасів харч для в’язнів, щоб він був смачний та справедливо розподілений між усіма. Я з непослабною увагою слухав розповідей Пуня про його працю в студентській громаді у Львові, а пізніше, коли ми вже стали цілком близькі, з захопленням слухав його віршів, що їх він творив у Березі. Ті вірші, як і інші його твори, я вивчав напам’ять, щоб пізніше, як знову опинимося на волі, їх записати. Пуньо казав: «Ти в Березі є «цувакс», а я прийшов перший та останній вийду… Я маю ключ від брами»… - На жаль, це не були тільки жарти. Його справді тримали найдовше в таборі та звільнили щойно з останніми українцями. - Пройшли роки. Коли ми знову зустрілися, тим разом уже на волі, на якомусь рефераті в Академічному Домі у Львові, я зважився запросити Пуня приїхати з доповіддю на свято Крутянських Героїв «на провінцію» до мого родинного Перемишля. Дмитро радо погодився. В залі «Народного Дому», заповненій українським громадянством, зокрема великою кількістю молоді, Дмитро виступив з промовою. Він не читав її, а говорив з пам’яті. Спокійним і рівним голосом, самовпевнено та з якоюсь глибокою вірою, що уділялася кожному слухачеві, він говорив про посвяту та героїзм Крутянців. Ми, молодші його товариші, із запертим віддихом слухали його слова, неначе переживали подію героїв з-під Крут. Ми шкодували, що живемо в таких, — як нам тоді здавалося — спокійних часах, бо ж ні підпільну працю в ОУН, ні постійний ризик бути ув’язненим, ніхто з нас не хотів і не вважав за якусь небезпеку. Свято закінчилося відспіванням національного гімну, що його перервали поліцаї, та хмарою летючок, що посипалися з порожнього балкону залу… Ніколи поліція не могла схопити на «гарячому» друга, що виконував це завдання організації. А коштувало б воно напевно кілька років тюрми. - Цього вечора Дмитро був моїм гостем. У вигідних фотелях, на яких так часто засідав вузький гурток друзів членів ОУН під час сходин, що відбувалися в моїй хаті, — тим разом сиділо нас тільки двоє: Дмитро і я. Ми ділилися враженнями з відбутого свята, а пізніше Дмитро оповідав про свої плани на майбутнє. «Перед нами життя, — говорив він. — А справжнє життя — це боротьба. Я хочу рости, боротися. Український націоналізм переможе. Кільканадцять років тому було тільки триста Крутянців, сьогодні їх уже було б три тисячі, а завтра — сотні тисяч… Тільки не сміємо перервати плекання націоналістичних традицій, не сміємо забути, що історію творять чини свідомих свого завдання членів нації. Організація нас кличе до чину, і вона має стати змістом нашого життя. Я не можу собі уявити мого існування без революційної роботи…». -  Дмитро говорив тихо і спокійно. Так, наче б оповідав перебіг звичайного дня. Коли б я його не знав протягом років, коли б не бачив, як він мужньо зносив ворожі переслідування, з якою погордою зустрічав небезпеки, — я міг би вважати його слова звичайною декламацією. Але я знав, що він говорить те, чим сповнена його душа, те, в що він вірить, за що готовий посвятити своє життя. У нічній теміні, на тлі вікна, я бачив силует його обличчя. Я глибоко вірив і був переконаний у щирості слів мого гостя, в його готовності піти накресленим життєвим шляхом. - І знову пройшли роки. З Дмитром знову мене розділили то тюремні мури, то кордони і простори. Щойно в радісні і сонячні дні, що прийшли після незабутнього 30 червня 1941 р., я несподівано зустрів Дмитра у Львові, в Інституті Народної Творчості. - Дмитро Штикало, як і всі інші друзі націоналісти, першим став до будови проголошеної української держави. Він працював над виданням ряду книжечок, що їх масово видавав ІНТ для поширення на східноукраїнських землях. Велика була радість із нашої зустрічі та, на жаль, вона тривала коротко. Кінець їй поклали масові арешти. Наші шляхи знову розійшлися. Дмитро пішов у підпілля, як і тисячі інших друзів, щоб продовжувати боротьбу з окупантами. - Щойно після довгих років розлуки ми знову зустрілися. Тим місцем зустрічі був Париж. У щоденній виснажливій праці над редаґуванням часопису «Українець» Дмитро Штикало доказував, що важкі роки боротьби та еміґрації ні на крихітку не зуміли зламати його юнацького запалу, зламати його твердого характеру. Часто в дуже незавидних матеріальних умовинах він працював непослабно, не обмежуючись тільки до редакційної роботи, але навантаживши себе теж і політичною та культурно-громадською працею. Незмінно товариський, працьовитий, скромний та без решти відданий справі Української Національної Революції, — він залишився в Парижі аж до моменту, доки його покликано на інший пост у Лондоні. - Останні роки життя Дмитро Штикало провів при редаґуванні «Шляху Перемоги». Не було праці, яку він не вмів би бездоганно виконати. Тому він був усіма друзями незвичайно цінений та люблений як друг і працівник. - «А ми сивіємо… — обізвався він до мене. Тільки я ні за чим не шкодую, що сталося в моєму житті… Коли б ще раз народився, то пішов би тим самим шляхом». - Я мовчав. Мені було відомо, що Дмитро незвичайно важко переживає трагічну розлуку з рідними на Батьківщині, але саме в тому моменті я нагадав собі його слова, сказані в 30-их роках у Перемишлі. - І я подумав: український визвольний рух, наша національна революція є міцна та незнищима саме завдяки таким ідеалістам і жертовним борцям, яким був Дмитро Штикало…».

Між іншим у своєму короткому нарисі розвитку «Визвольного шляху» і «Української Видавничої Спілки», що був оприлюднений в журналі «Визвольний шлях» за 1962иий рік (Кн.4-5/100. – с.516-529) його автор український політичний діяч, голова ОУН(р) (1987-91), один із очільників Антибольшевицького Бльоку Народів (АБН) інж. Василь Олеськів (*1924-†2016, Велика Британія) подає повний список співробітників і авторів статей «Визвольного шляху», з-поміж яких є також Степан Бандера, Борис Вітошинський і Дмитро Шикало: «…На протязі свого 15-тирічного існування  «Визвольний Шлях» подав нашим Читачам дуже багато матеріялів з різних ділянок – визвольної політики, науки, історії, економіки, мистецтва й культури, літератури, критики і т. п. Це праця багатьох Авторів і саме завдяки їм «Виз. Шлях» осягнув відповідний рівень справжнього суспільно-політичного й науково-літературного місячника. Відзначаючи 15-тиріччя журналу, подаємо список Авторів, що друкувались на його сторінках. Не всі з поданих Авторів, постійно співпрацюють у нашому журналі, але більшість із них упродовж довгих років були і є його Співробітниками. Обмежуємось лише списком тих Авторів, що друкували в журналі свої оригінальні праці, пропускаючи Авторів, праці яких були лише передруком у »Визвольному Шляху«. Не подаємо також авторів крайових матеріялів, бо вони також були передруком. Зазначимо лише, що цих вибраних авторів, праці яких ми передруковували — є понад 80. Щойно на основі списка наші Читачі зможуть зорієнтуватися, скільки Авторів дало свій вклад в розбудову журналу. Список Авторів подаємо абетковим порядком: Алетіяно-Попівський Євген, проф. Андрієвський Віктор, д-р філос. Аркас Микола, Балицький Федір, Бандера Степан (+), єпис. Бачинський Євген, д-р Бачинський Леонід, Бедрій Анатолій, інж. Биковський Лев, мгр. Боднарук Іван, Бора Богдан, мґр. Борковський Роман, Буряківець Юрій, д-р Бучинський Дмитро, проф. Бойко Юрій, полк. Вальтер-Пенінський Микола (+). Інж. Вараниця І., Василенко Володимир, д-р Васькович Григорій, проф. Ващенко Григорій, проф. Величківський Микола, д-р Винар Любомир, Вітошинський Борис, Волинський Микола, Володимир Р. (літ. псев.), д-р Воропай Олекса, Воскобійник П. Інж. Гаврилів Ярослав, май. Галайда Юхим, Галичко Микола, Верес Микола, інж. Гласков В., Глід Степан (псев.), проф. Глобенко Микола (+), д-р Горак Степан, д-р Гриневич Ярослав, проф. Гирняткевич Дам’ян, проф. Григоріїв Ю., Ґеркен-Русова Н. Данис Текля, Донський О., проф. д-р Державин Володимир, д-р Донцов Дмитро, Дорожівський Григорій, Драбат Григорій, Дуда М. Проф. Єндик Ростислав, Ждан Михайло, проф. Сергій Жук, Журливий Ігор, Заблоцький Юліян, д-р Завадович Григорій (+), проф. Заверуха А., інж. Задорожний П., д-р Заклинський Мирон, Іванчук В. Капітанчик А., Керч Оксана, проф. Килимник Степан, Кирпич Андрій, полк. Кисіль І., Кізко Петро, д-р Климишин Микола, Кобрин Юрій, д-р Княжинський А. (+), проф. Кованківський П., Корибутяк Степан (+), д-р Коропей Ярослав, Косик Володимир, Коцик Роман, Кравців Меланія, Кропив’янський Теодор, д-р Куликовський Дмитро, проф. Кульчицький О., о. д-р Курилас Богдан, проф. Курінний Петро, мгр Кухар Роман, д-р Кушнір Михайло, д-р Кушпета Омелян, інж. Кущинський А. Лавриненко Михайло, мгр. Левкович Ізидора, Легіт Андрій, проф. Ленкавський Степан, інж. аґр. Лисенко Лука, мгр Листок А., проф. д-р Лисько 3., Лозовий І., проф. Ломацький Михайло, Лубська Ольга, Лукіяненко Марія (+), д-р Луців Василь. Магома А., Мак Ольга, проф. Манайло А., Марунчак Петро, д-р Мелешко Ф., Мечник М., д-р Микулович Марія, Мироненко М., о. д-р Михальський А., проф. Міллер Михайло, проф. д-р Мірчук Іван (+), протоієрей М., проф. д-р Міщенко М., д-р Могильницький Роман, проф. Москаленко Андрій, Мурович Лариса, проф. Мухин Михайло. Нагай С., Наддністровий І., Наумович Софія, проф. Оглоблин Олександер, Одрач Федір, проф. Олежко Юрій, д-р Олексіюк-Олесевич, Олійник П., проф. Олійниченко Панас (+), проф. Орелецький В., Орест Михайло, Орлигора Лев, Орестович Ф., ліц. екон.-фін. наук Ощипко Григорій. Павлюк Михайло, Пеленський Зенон, проф. Плющ Василь, абс. акад. мист. Перебийніс Василь, Петляр О., проф. Полонсъка-Василенко Н., Полтава Леонід, о. Прийма Василь, Приходько С. Радіан Степан, Ріпецький Нестор, проф. д-р Розгін Іван, інж. екон. Романюк Леонід, д-р Русов Юрій (+). Савчак Володимир, проф. Савчук Павло, Самодин П., канд. екон. наук Селегень Галина, д-р Сенда К., інж. Сесь П., проф. Січинський Володимир, інж. Скрипник Микола, Славутич Яр, інж.-архіт. Сластіон Юрій, д-р Смалько Є., Степанківський 3., д-р Соколевич О., Стецько Ярослав, Стецько Слава, Стиранка Мирослав, Стюарт Дж. Ф., Терещук Петро, інж. Тис-Крохмалюк Юрій, проф. Титаренко Кость (+), кн. Токаржевський-Карашевич Іван (+), Трихрест Михайло. о. протоіер. Фалько П., Федорченко В., ген. Фуллер Дж. Ф. Ц., Фурман Артур, Хміль Іван, Чайковський Данило, Чакабуко Дон (літ. псев.). Інж. Шалдій Д., проф, Шанковський Лев, проф. Шаян Володимир, о. д-р Шевців Іван, Шпиль Іван (літ. псев.), Шептицька Софія з Фредрів, інж. Штепа Павло, Штикало Дмитро, мгр. Штогрин Дмитро, Шульга Лідія, Шульмінський Юрій, доц. д-р Шумелда Я., Шум Аріянда (літ. псев.). Проф. д-р Щербаківський Вадим (+), проф. Янів Володимир, Яхненко Н. - Разом усіх Авторів — 182…».

Коченаш Іван (1926-2006) - брат Б.Вітошинського

Пригадується мені, як десь на початку 2000-их років у Києві під час особистої зустрічі меценат  український правник, громадський діяч й доктор права (1943), Почесний громадянин міст Львова та Долини Омелян Миколович Антонович (*06.02.1914-†28.02.2008), який ще до початку німецько-совєцької війни навчався в Академічній гімназії у Львові, разом з Борисом Вітошинським в гімназії у Перемишлі, католицькому університеті в Любліні, Вищій торговій академії в Познані, Торговій академії в Берліні, на юридичному факультеті Українського Вільного Університету в Празі, який був членом ОУН ще з довоєнних часів, три роки відсидів у польській в’язниці, а також у концтаборі Саксенґаузен, подарував мені свою книжку «Спогади»  (Київ-Вашінґтон, 1999) з передмовою Івана Дзюби «Літопис одного життя». Між іншим, у цій, як на мене, дуже цікавій книзі є кілька згадок й про Бориса Вітошинського, від часу, коли 28 червня 1930 року Омелян Антонович «був прийнятий в гімназію в Перемишлі до сьомої кляси» (с.127), «уже наприкінці сьомої кляси п’ятеро з нас, однокласників,почали дружити і ця дружба зміцніла до кінця гімназійного часу і залишилась ще надовго після того. Окрім мене, це Богдан Козак,.. Михайло Качмар,.. далі був Борис Вітошинський (Беріц), його батько загнув у війні, а мама з дому Фільц була лікаркою, мала двох синів Вітошинських, вийшла вдруге заміж за суддю Коченаша і мала з ним одного сина, мала лікарську практику в Перемишлі; п’ятий був Володимир Федак із передмістя Вовче, Козак і Качмар мешкали на станції у баби Вітошинського, пані Фільцової, і там також мешкав він сам. Всі ми були учнями однієї кляси і вчилися добре.  Коли б поділити клясу по половині і по одній стороні поставити гірших від пересічного, а по другій ліпших, то всі ми були на боці ліпших, і навіть Беріц, хоч трохи слабкуватий, утримувався разом з нами. Та ні один із нас не був відмінником. Я часто заходив на квартиру моїх колеґ у пані Фільцової, ми всі були співзвучні духовно і настроєні націоналістично…» (с.135). -  «…Я вже згадував, нас у восьмій «а» клясі було 27 учнів. Всі, за винятком, здається, трьох, склали іспит зрілості. У мене разом з іншими документами також зберігалася відбитка нашого табльо, ьо кожний із нас її одержав на пам'ять. Список колеґ з моєї кляси за абеткою був такий: Антонович Омелян, Барицький Василь, Беч Любомир, Блюй Гриць, Бучак Мирон, Вітошинський Борис…» (с.143). І далі – «…в Польщі влаштовано концентраційний табір в Березі Картузькій, … куди без суду і покарання висилали, в першу чергу, український націоналістів… Тути попав також цілий ряд моїх товаришів – Вова Федак, Беріц Вітошинський та сотні інших націоналістів і просто українських патріотів…» (с.188).

Вітошинська, д-р Ольга-Любомира (світлина ЕСУ)

Інший уродженець Перемишля, мій давній і добрий приятель, видатний діяч українського підпілля на Донбасі, в Маріуполі й у місті Луганську в часі Другої світової війни, визначний борець за Незалежність України у ХХ сторіччі, батько відомого американського вченого-дослідника, лауреата Нобелівського премії д-ра Євгена Зенона Стахіва – св. пам. Євген Павлович Стахів (*15.09.1918-†26.01.2014), що спочив у США,  який від 1932 року був разом з Борисом Вітошинським учасником українських шкільних та молодіжних організацій Галичини, потім - член ОУН (від 1934 року), який в 1938 році опинився на терені Підкарпатської Русі, вступив до Карпатської Січі, а у 1940 році працював разом зі своїм старшим братом Володимиром Стахівим («Меком») в «Українській пресовій службі», а в 1941–1943 роках був членом Південної Похідної групи ОУН (б), став організатором нових осередків ОУН (б) у Східній Україні (Кривий Ріг, Дніпропетровськ, Маріуполь, Краснодон), після здобуття Незалежности Україною, у 1995 році, написав дуже цікаву книгу «Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя» (Київ, «Рада»).  У своїх відгуках на мої книги св.пам. Євген П. Стахів, зокрема писав: «…Монографія д-ра Олександра Панченка «Українська Головна Визвольна Рада» - це піонерська праця, в якій автор розглядає УГВР.... передовсім як структуру державно-правового характеру. Він аналізує історичні передумови постання УГВР, юридичні принципи її творення, організаційну побудову, устрій, плятформу, порівнює її з попередниками в періоді української демократичної революції 1917 і наступних років, а також формаціями типу екзильного уряду УНР, Українського Державного Правління 1941 року та інших… У праці О.Панченка багато ілюстрацій про діяльність окремих органів і членів УГВР в умовах большевицького поневолення…. Студії права, а відтак познайомлення з документами визвольної боротьби України в 1940-их і 1950-их роках, привели Панченка, як юриста, до бажання ближче вивчити феномен УГВР… - Газета «Народна Воля», 26.07.2001 р.». - «Монографія Олександра Панченка «Микола Лебедь. Життя, діяльність, державно-правові погляди», видана видавництвом «Кобеляки» Полтавської області, важлива не тільки тим, що докладно розповідає про організатора і керівника самостійницької підпільної боротьби проти німецьких окупантів у 1941-43 роках, яка лягла в основу формування УПА і створення УГВР, а й тому, що книжку видано у східній частині України. Цікавою особою є автор монографії д-р Олександр Панченко, уродженець Полтавської області. Колишній офіцер на підводних човнах СССР у Заполяр’ї, він здобув юридичну освіту і став відомим українській громаді в Україні і діяспорі як дослідник історії України…- Часопис «Свобода» (Н.Дж, США), 27.07.2001 р.». На книзі «Останній молодогвардієць» Євген Стахів написав: «О.Панченко – найкращий дослідник боротьби нашого народу під керівництвом Української Головної Визвольної Ради, - 9 липня 2004 року».

Вітошинська, д-р Зірка-Ірина (світлина ЕСУ)

У згаданій мною вище книзі «Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя» (Київ, «Рада», 1995), яка дбайливо зберігається у моєму хатньому архіві у Лохвиці з дарчим написом її автора «Олександру Панченку, автору книги про УГВР і Миколу Лебедя, від Евгена Стахіва, 7. листопада 2000», йдеться, зокрема, що «…Багато учнів Перемишльської гімназії стали визначними людьми. І більшість з них я знав особисто… «…Мирослав Прокоп – провідник ОУН Перемишлянської округи після Качмара в 1933 р. з ним разом пішов до тюрми. Омелян Антонович, Борис Вітошинський – випускники 1932  року…» (с.23), і далі, - «…То були дуже активні роки в Перемишлі, життя вирувало. На вакації приїжджали мої товариші – Борис Вітошиський з Варшави, Володимир Федак з Кракова. Ми створили маленьку дискусійну групу і проводили таємні зустрічі, на яких Федак, Вітошинський, Богдан Козак і я  говорили про політику, ідеологію.  Федак робив виклади про націоналізм, різні ідеологічні напрямки. Це не було в рамках ОУН. Федак і Вітошинський – члени ОУН, мали якесь непорозуміння з крайовим проводом  у Львові. Пізніше, вже 1941 року, коли відбувся розкол на бандерівців і мельниківців, я довідався, що вони були в опозиції до ПУНу (Проводу українських націоналістів) і шукали контактів  до Стецька, який тоді був у Римі. З тої причини вони опинились поза рамками місцевої організаційної сітки ОУН у Перемишлі…» (с.28). Між іншим, в часі подій, ймовірно, на початку 1939 року,  в Карпатській Україні Євген Стахів  у розмові з Ярославом Барановським (О.П. - Барановський Ярослав («Макар») (*1906-†1943) — український націоналіст, від 1933 року — секретар Проводу ОУН, довірена особа Євгена Коновальця. На його пропозицію взяв участь у I Конґресі Українських Націоналістів. У Празі брав участь у житті секції «Зарево», душею якої був Олег Кандиба-Ольжич. У лютому 1933 на 9-му з’їзді ЦЕСУС у Празі обраний президентом цієї української світової студентської організації, на чолі якої він був до 1939 року), на запитання останнього: «А яке ставлення в краю до Федака і Вітошинського?» - «Останнім часом є наказ їх бойкотувати». Барановський сказав, що чув ніби Вітошинського арештували, - чи знаю, чому?». «Бо в Перемишлі мала бути демонстрація, і поліція приїхала його арештувати», Але Вітошинський не був арештований за підготовку демонстрації в Перемишлі – з тієї причини, що там його просто не було. Його арештували у Варшаві і вже звідти привезли до Перемишля. Мені сказав Равлик  (О.П. - Равлик Іван (псевдо - «Марчак») (*1909-1942, Львів) - член Революційного Проводу ОУН, заступник референта СБ ОУН, пластун, навчався в Перемиській гімназії, де став членом 6 куреня ім. полковника Івана Богуна, згодом член 10 старшопластунського куреня «Чорноморці», активний член ОУН, неодноразово заарештовувався польською поліцією, 13 жовтня 1932 року разом з 16 іншими студентами заарештований польською поліцією під час проведення повторної ревізії в Академічному домі у Львові, був засуджений на Львівському процесі 1936 до 5 років ув’язнення, 20.03.1939 рок був заарештований поляками за участь у Конґресі українського студентства у Львові, один із організаторів Українського національного комітету у Кракові 1941 року) у Львові, що Вітошинський їздив з Варшави до Ґданська телефонувати Мекові (О.П. – «Мек» - псевдо брата Євгена Стахіва - Стахіва Володимира Павлович (*1910-†1971) — українського громадсько-політичного діяча, журналіста і публіциста, активного члена ОУН (від 1929), міністра зовнішніх справ в уряді Українського Державного Правління (1941), пізнішого співредактора журналів «До зброї» і «Сучасність») в Берлін, і його арештували, вірогідно, саме через те, що підслухали ту розмову. Равлик просив переказати Мекові, що Вітошинський в криміналі. Так що я здогадувався, чому Барановський так допитується про Вітошинського…» (с.47). В іншому місці своїх спогадів Є.Стахів пише й про Олега Вітошинського: «… Я поїхав до Києва разом з Олегом Вітошинським та Андрієм Пащуком – поїздом через Лубни, Ромодан. Вийшов у Дарниці… Я шукав у Києві контакту до бандерівського підпілля…» (с.95). - Стосовно Закордонних Частин ОУН Євген Стахів писав: «Десь 20 лютого (О.П. – 1946 року) відбулася перша нарада  провідних членів ОУН, здається, вона проходила на мешканні Богдана Рибчука. На тій нараді створили формацію – Закордонні частини ОУН… Отже, створили ЗЧ ОУН і мали вибирати провід… Подальші події розвивалися скорим темпом. Бандера призначив проводи в різних країнах Європи і повисилав людей: до Франції – Вітошинського, Нестора Процика, Тетяну Терлецьку, Павла Шевчука…». (с.с.218, 219-220)… І далі, - влітку 1946 року, десь при кінці червня,  у Мюнхені – «…Прокоп порадив  мені їхати до Франції і я поїхав. Це була одна із моїх найбільших ескапад. Їхати мали втрьох: Павло Шевчук – волиняк, колишній в’язень Освенціма, Ярослав Сидор і я.  Павло мав бути за старшого…  Сіли на поїзд до Парижа… Зайшли до Бориса Вітошинського. Чекали кілька днів. В Парижі зібралася чимала група українців… Невдовзі до Парижа прибув і він сам (О.П.- Мирослав Прокоп) разом з Мирославом Стиранкою. Прокоп приїхав, бо почалася конференція по підписанню мирного договору з країнами, що бути сателітами гітлерівської Німеччини…» (с.224, 225-226).

Як відомо, при кінці 1944 року за кордон виїхала частина членів Української Головної Визвольної Ради (УГВР)  й там оформила Закордонне Представництво (ЗП УГВР), головою якого став о. Іван Гриньох. Зовнішні зв'язки та інформацію провадив генеральний секретар закордонних справ ГС УГВР  Микола Лебедь, який у 1945 встановив зв'язки з альянтами в Італії. Ще на початку 1944 року представники визвольного підпілля, що діяли від імені Ініціятивної комісії УГВР, вели розмови та досягли деяких узгоджень (взаємний ненапад на спільній території дій) з польським підпіллям (Армія Крайова) та урядовими і військовими представниками Румунії й Угорщини. Уже в еміграції вислано низку меморіалів, серед інших на Мирову конференцію в Парижі (спільно з представником екзильного уряду УНР), ведено інтенсивну інформативну діяльність (Українська Пресова Служба), організовано допомогу рейдуючим на захід відділам УПА та утримувано контакти з підпіллям в Україні. При ЗП УГВР діяла Місія УПА. - Уродженець Перемишля, провідний український учасник визвольно-революційної боротьби, політичний і громадський діяч, науковець й публіцист, член УГВР (1944) доктор права Мирослав Прокоп (*1913-†2003, США), який також  закінчив гімназію у Перемишлі, був членом ОУН з молодих років. 12-річним хлопцем арештований польською поліцією і в 1934 засуджений на 7 років ув’язнення за приналежність до ОУН. завдяки амністії був звільнений в травні 1937 року написав свою знамениту книгу «Напередодні незалежної України.  Спостереження і висновки», (Наукове товариство ім.Шевченка. Бібліотека Українознавства, т.62. Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто – Львів, - 1993)  на якій є досить вимовний для мене запис її автора «Дорогому Олександрові Панченкові  зі щирими вітаннями і побажаннями найкращих успіхів у науковій праці. – Мирослав Прокоп, Ню Йорк, 2 липня 2000 р».   Між іншим, в листах до мене у Лохвицю св.пам. Мирослав Прокоп, зокрема,  писав із Ню Йорку: «…Я дуже радий, що Ви, як молода людина та ще й юрист, вивчаєте УГВР. Вона на це заслуговує, передусім ті з нас, які керували нею і загалом визвольним рухом на батьківщині. А вони репрезентують не тільки високої наснаги патріотизм української людини, але також концепцію будування нації і держави в умовах максимальної тоталітарної контролі імперських властей. .. – 31.10.1997 р.». - «…Ваш привіт цінний і щирий для мене передусім тому, що він приходить зі славної полтавської землі, з серця нашої України, а також тому, що Ви, молода професійна людина, вивчаєте історію та діяльність УГВР, з якою нерозлучно пов’язане все моє творче життя. Крім того, я приймаю Ваш привіт як рівночасне признання для тих моїх друзів, членів-засновників УГВР, яких вже в живих немає, а разом з ними – для сотень тисячі учасників організованої української підпільної і повстанської боротьби, для членів ОУН і вояків УПА, яким не пощастило радіти державному відродженню України, але які в боротьбі за її постання склали великі жертви…- 22.04.1998 р.». - «…Вашу працю про УГВР я прочитав з великою увагою і приємністю. Передусім радує мене те, що тема УГВР знайшла компетентного і серйозного автора та що цю тему Ви розглядаєте з позицій державно-правного характеру, а це в основному співпадає з розумінням УГВР в мисленні її творців-засновників. Всі ми були учасниками організованого вольного руху, але в його керівництві прагнули створити установу з юридичними прерогативами державного типу, яку можна було протиставити урядові УРСР, яка не репрезентувала волі народу…- 31.05.1998 р.». - Передмовлюючи мою першу книгу «Українська Головна Визвольна Рада» (1998), член-засновник та член Президії УГВР Мирослав Прокоп (1913-2003) зазначав, що  «особлива вартість праці Олександра Панченка в тому, що він розглядає Українську Головну Визвольну Раду не тільки як верховне політичне керівництво організованої визвольної боротьби українського народу під час Другої світової війни, отже, як формацію революційного типу, про що вже існує деяка література, - але передусім як структуру державно-правного характеру і визначує її місце в історії держави і права України 20 століття, - а цей аспект УГВР досі досліджений дуже мало…. Конкретно автор аналізує історичні передумови постання УГВР, юридичні принципи її творення, організаційну побудову, її устрій і плятформу, її місце серед діючих українських сил, її подібність і відмінність в порівнянні із її попередниками періоду української демократичної революції 1917 й наступних років та часово ближчими формаціями як екзильний уряд УНР і його Українська Національна Рада, Українське Тимчасове Правління 1941 року, УНРада 1948 року. Завжди однак в центрі тих аналіз поставлене питання присутности чи неприсутности державно-правних атрибутів тих формацій. З таким основним критерієм автор підходить також до УГВР. Це дуже вимовне, бо воно вказує наскільки тепер при кінці 20 століття і п’ять десятиліть від часу постання УГВР, мислення дослідника сходяться з основними спрямуваннями творців УГВР. А в тім засновники УГВР у 1944 році уявляли її іменно як установу державно-правного характеру. Вони були свідомі, що тисячі організованих кадрів визвольного підпілля і повстанці, які вели боротьбу проти німецьких окупантів, будуть продовжувати її також проти окупаційної совєтської влади і що ця боротьба проти дуже переважаючих сил буде довго тривати хай тільки на обмеженій території України, та що вона вимагатиме об’єднаного керівництва…». - «… Дуже приємно дізнатися, що в наступному році Ви завершите Вашу працю про УГВР. Вона справді на часі. Важливо, щоб нею мали змогу позначитися ширші кола української суспільності… - 28.12.1998 р.». - «…Вдячний Вам за Ваше вітання…, бо воно приходить з моєї далекої батьківщини та ще від людини молодого покоління, точніше – тієї частини того покоління, яке нав’язує до традицій минулого, а це найістотніший елемент в існуванні нашої нації, у будові її держави… Дякую також за статут Асоціяції Українських Правників, при народженні якої Ви, як я бачу, один із перших. І акценти, покладені при народженні цієї установи на конечності відроджувати традиції української школи права також дуже вимовні. Не все ж таки вспіли комуністи знищити першоджерела в українській правосвідомості…». - «…Вашу добру волю я дуже ціную, тим більше, що Ваша праця справді піонерська і надіюся, що вона відкриє дорогу для інших дослідників молодшого покоління… - 22.02.2000 р.» - «…Вчора одержав 14 прим. Вашої книжки про М.Лебедя. Ґратулюю з успіхом і, звичайно, подивляю Вашу ефективність.. – 08.06.2001 р.». - «…Дякую за оцінку моєї дисертації про аналогію в карному праві. Ясно, що я не маю ніяких заперечень проти того, що Ви писали з цього приводу в порівняльному аспекті з карним правом у сучасній українській державі. Це збільшувати проєкт. Д-р Сергійчук заінтересований у Ваших працях про УГВР і Миколу Лебедя. Позичав у мене і повернув, як ми домовилися. Обидві книжки хоче одержати також проф.Олексій Гарань. Він півроку перебуває у Вашінґтоні на «ґранті» і повертається до Києва на початку вересня. Хоче з Вами познайомитися і просить переслати на його адресу для Могилянської Академії обидві Ваші книжки…- 09.08.2001 р.». У згаданій же мною вище книзі «Напередодні незазалежної України.  Спостереження і висновки» (1993) у статті «Меморіял УНР і УГВР на Мировій конфренції в Парижі» св..пам. д-р Мирослав Прокоп, зокрема, пише:  «…Проте вже на початку червня (О.П. – 1946 року) мені пощастило створити комісію для справ конференції з місцевих осіб. Крі мене, до неї входили: Павло Шумовський, науковий співробітник Ветеринарного дослідного інституту в Парижі, також член УГВР, Богдан Галайчук, дослідник в галузі міжнародного права, журналісти Мирослав Стиранка і Борис Вітошиський, фізик Микола Мостович. Членом нашої комісії був також Станіслав Фроляк і Канади, юрист за професією…   Технічно-організаційну допомогу надавав нам Нстро Процик, пізніше лікар, який у Франції був тоді відповідальним за організаційну мережу ОУН. Процик, Мостович і Вітошинський були недавніми в’язнями німецьких концтаборів в Авшвіці та Скасен’авзені... Вітошинський, який найбільше брав участь у контактах з пресою,  мусів також користуватися французькою мовою, хоч спочатку також мав труднощі… « (с.616). 

Борис Вітошинський (з лівап) і Дмитро Донцов. - Канада, 1972-ий рік

До речі, у грубшій книзі, яку зредаґував  Михайло Г.Марунчак, що її видала у 1990 році Світова Ліґа Українських Політичних В’язнів  (Вінніпеґ-Париж-Мюнхен-Ню Йорк-Дітройт-Торонто) п.н. «В боротьбі за Українську Державу. – Есеї, спогади, свідчення, літописання, документи Другої світової війни», яка налічує 1294 сторінки тексту, є ширший допис авторства політв’язня Бориса Вітошинського «Українсько-польські відносини в німецьких тюрмах і концтаборах», фраґмент якого  26 жовтня 2010 року передрукував часопис канадських українців «Гомін України» ( ч.49 (3380), с.17), в якому її автор пише: «…Треба зазначити, що цифри «поляків» чи «руских» суто умовні, наприклад, наша група українців була зарахована до поляків, і українців німці в Авшвіці «не знали». Подібна справа була з «рускими», серед яких, без пересади, було 75% наших земляків зі східніх земель, які переважно попали в концтабір за спротив їхати до Німеччини на роботи, або втечу з тих робіт. Отже під цифровим оглядом, Авшвіц не був «польським» табором. Але коли враховувати внутрішні впливи польського елементу, опанування керівних місць у таборовій адміністрації, то безперечно треба полякам признати перше місце. Найкращим того доказом факт, що в Авшвіці польська мова, поза взаєминами з німцями, була, так би мовити, «урядовою». В Авшвіці була велика кількість не тільки членів польського підпілля, але інтеліґенції взагалі. Тут були й прості польські робітники, але й колишні працівники державної адміністрації: лікарі, професори університету і т.п. Це, очевидно, витискало відповдне п’ятно на обличчя табору. На жаль, так часто неґативне!.. Приїзд нашої групи (першої) українців-політв’язнів, ще в додатку загальновідомої як «Бандераґруппе», викликав в Авшвіці велику сенсацію. Ми їхали разом з нашими колеґами-поляками з Монтелюпіх, з якими пережили не одну важку хвилину тюремного життя. Перед полагодженням вписових формальностей (які в таборі виконували самі в’язні в т. зв. «Шрайбштубе» і «Шрайбштубе дер політішен Абтайлюнґ»), нас, українців, відділили від решти групи. Рівночасно ми зараз завважили, що нас відділюють з метою трактувати гірше, бо посипалися погрози й лайка на українців «гайдамакуф». «Наші» поляки з Монтелюпіх, у тому моменті, перестали нас знати... Як відомо, перші більші арештування українців, членів ОУН, або співпрацівників з підпіллям, німці перевели вже у вересні 1941 року. Ціла акція арештувань стояла в тісному зв’язку з німецькою акцією ліквідації державного розвою на західньо-українських землях після проголошення Акту 30 червня. У дуже скорому часі німецькі тюрми, й так повні в’язнів (посполитих і політичних поляків, жидів), почали ще більше переповнятися новими політв’язнями, українцями. Так, наприклад, було в тюрмі на Лонцького, в маленьких келіях якої, призначених на одну, найбільше дві особи, тісно стоячи один при одному, дусилося й двадцять осіб... Поляки, які для нас виготовляли всі формуляри, призначені для свіжих в’язнів, скакали до нас як осатанілі. З-поміж багатьох в’язнів, що чекали на полагодження вступних формальностей, польські «шрайбери» (писарі) і «капо» (старші над в’язнями), наказали групі українців стати окремо. Ми зараз зорієнтувалися, що це «відзначення» має на меті облегшити їм спеціяльні побої й шикани супроти нашого гурту. Після кількох годин, під час яких нас передягнули й записали, всім нам казали перейти на т. зв. ізоляційний (11-й) бльок. Там-то почали над нами щойно знущатися й бити до крови. Побої йшли під «патріотичними» кличами: «То ви хцєлісьцє Польскен валіць? Ви мордерци Пєрацкєґо! Ктури то єст тен Бандера, цо забіл міністра?». З нами приїхав Василь Бандера, брат провідника ОУН, який теж уже рік сидів у в’язниці в Кракові. Польська розшаліла голота кинулася мордувати на наших очах цього нашого друга. Це було для нас жахливо болюче видовище, а найбільше тому, що ніхто з нас не був у силі помогти Василеві. Кожний з нас побитий, деякі до крови, оточений бандою горлорізів, що добвеньками й п’ястуками давали волю своїм звіринним інстинктам, навіть не міг думати про якийсь спротив. Серед побоїв і криків, серед шикан і погроз проминула ця перша страшна ніч в Авшвіці, в якій головну ролю катів відіграли не гітлерівські бандити, але польські «політичні в’язні». Заки нашу групу перевели у звичайні таборові бльоки, проминуло декілька днів. Цілий час поляки знущалися над нами усіма політичними в’язнями, а зокрема над Василем Бандерою. У тому часі вже йому були зломили декілька ребер, вибили зуби, змасакрували обличчя. Під час апелів, польські погоничі викликали його з ряду, щоб дальше над ним знущатися. Ми бажали сховати його, кажучи, щоб ставав у задні ряди, але це було безуспішне. Бандити завзялися на нього й завжди викликали на дальші катування. Крім В.Бандери поляки «присвятилися» Л.Дякову (здається, абсольвентові богословії й працівникові консисторії св. Юра у Львові). Його теж скатували так сильно, що він не прийшов до себе і невдовзі помер у таборовій «лікарні». Минуло кілька страшних днів. Нас призначили на працю при будові нового бльоку в таборі. По-німецьки говорилося: на працю при «нойбав». Саме в той час треба було заливати стелі тої будови цементом. Польські погоничі, під претекстом, що того роду робота мусить іти дуже швидко, бо цемент «засихає», досягали, в своїх звірствах над нами, останніх меж… Бути при роботі до смерти побитим. Тільки чудом треба рахувати факт, що врятувалися від смертельного катування Б.Рибчук і проф. С.Ленкавський. Але сл.п.Яворова побили так, що він кілька днів пізніше помер. Василь Бандера мимо страшних скалічень ще тримався рештками сил. Узагалі треба було подивляти, скільки він міг перенести, при тому не тільки не жалуючись і не випрошуючись у катів, але навіть не скаржучись перед нами. «Вони мене вб’ють, я це знаю» — це було все, що говорив в останні дні свого життя В.Бандера. Під час того, як треба було залізними тачками везти цемент на перший поверх будинку, якийсь бандит так сильно його вдарив, що він далі не міг втриматися на ногах. Того дня його віднесли на «кранкенбав» («лікарня» — що не була нічим іншим, як місцем остаточного знищення людини) і там по кількох днях він помер. Але в міжчасі окремим транспортом ґестапо привезло другого брата, д-р Олександра Бандеру. І з ним почалася та сама історія. Правдоподібно, Олександер був слабшого здоров’я ніж Василь, бо вже на другий або третій день побуту в таборі, побитий, ледве волік ногами. Остаточно поляки закатували його теж при «нойбав». При цій будові, побіч звалищ цегли, стояла велика скриня для розроблювання вапна й цементу, така, яку звичайно приготовляють при всяких будовах майстри-мулярі. Олександрові польські «політичні в’язні» наказали піднести штани повище колін, скинути черевики та ногами місити цемент з вапном. Це було різнозначне з остаточною його загладою. Під час того, коли він виконував цю роботу, побої не кінчалися, а посіпаки кілька разів його цілого кинули в цемент і вапно. Чорний від побоїв, скривавлений, з піною на спалених устах, він просив дозволити напитися йому води з бочки, що стояла під краном. Посіпаки схопили тоді його за ноги і кинули в бочку. Майже неживого витягнули щойно по хвилині. Ніхто з нас не міг йому ніяк помогти. Моральні терпіння, які ми всі мали з того приводу, казали нам забути про побої, яких нам усім поляки не щадили. Все ж таки, користаючи з догідного моменту, один з нас підступом подав Олександрові води. Було це так: Коли він черпав відром воду і носив її до збірника з вапном, один з нас, вдаючи поляка, голосно «вилаяв» його і закликав: «ти мисьліш, же ми, поляци, жалуєм ці води? Пій, гайдамако!». З тими словами подали йому миску води. Він жадібно випив її, дякуючи поглядом за цю, так гірко окуплену допомогу. Чергового дня Олександер Бандера не прийшов до праці. І його вислали на «кранкенбав», де й він незабаром закінчив життя. Вже багато пізніше ми довідалися, що Олександер помер на декілька днів скоріше за свого брата Василя. Ми з розмислом згадуємо ширше про смерть обидвох братів Бандерів, бо саме найгіршим катуванням їх, бажали поляки символічно підкреслити свою ненависть до українців в Авшвіці. Пізніше про той ганебний, подвійний злочин-морд, вони не радо з нами говорили. Переважно намагалися зіпхати вину, на «шумовиння», яке, мовляв, мордувало теж поляків. Була це очевидна брехня. Убивства обох Бандерів справді доконали покидьки суспільства, але серед польського суспільства вони втішалися симпатією й пошаною. «Капо» Юзеф Краль і Сташек Подкульські, два головні бандити, що вели згадану акцію, рахувалися серед всіх польських в’язнів, за «добрих хлопцуф» і «патріотуф», а доконане ними вбивство, як теж постійні катування нас усіх, знайшли повне признання й вислови задоволення серед загалу польських в’язнів. Ніколи після того ганебного вчинку поляки не зайняли до нього становища і його не осудили. Не зробили вони цього ні в таборі, ні, тимбільше, не згадували про це пізніше, після виходу на волю. А все ж нам видається, що полякам прийдеться за цю справу ще відповідати й вона, поміж іншими масовими й індивідуальними злочинами супроти українців, не «забудеться». Про це ми, колишні політичні в’язні-українці з Авшвіцу, будемо добре пам’ятати! ... Під кінець 1944 року, а можливо вже на початку 1945 року, ми довідалися з уст кількох наших приятелів-українців, які прибули до Авшвіцу першими транспортами й рахувалися поляками, що керівні польські підпільні чинники в таборі рішили, на випадок евакуації Авшвіцу й залишення всіх в’язнів на місці (така евентуальність була дуже можлива!), нас, українців, т. зв. «Бандераґруппе», фізично зліквідувати. Ті самі пляни мали й в’язні-большевики, яких у таборі теж було чимало. Ми надто добре знали життя в таборі, щоб того роду можливості легковажити. У нашій залі, ми зібрали для першої оборони більшу кількість порожніх пляшок від води та палиці й дошки, які тримали під сінниками. Рівночасно обдумали плян прориву через дроти, коли б у таборі не стало вже німців, а нас заатакували б поляки, чи москалі. Сьогодні можуть видаватися наші приготування надто примітивними, щоб могли пригодитися. Про це й тоді ми знали. Але навіть ці найпростіші охоронні приготування зміцнювали нашу моральну силу в тодішній нашій, справді незавидній, ситуації. Далі прийшла евакуація табору Авшвіц. Смертний марш у напрямі табору Мавтгавзен. Нові жахи смерти в таборах Мельк і Ебензе. Врешті, 6 травня 1945 року всміхнулась до нас усіх воля. Ні! Не до всіх. Багато, багато з нас закінчили життя за електродротами. А велика частина з тої кількости, яким не всміхнулося щастя свободи, впали жертвою не тільки гітлерівського, але також польського…».

Олеся Ісаюк, докторка гуманістичних наук (Люблін, Польща), наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху, наукова співробітниця Національного музеюмеморіалу «Тюрма на Лонцького» у своєму дописі «Організація взаємної допомоги українських політичних в’язнів у концтаборі Аушвіц як продовження протинацистського спротиву (1942-1944 рр.)», зокрема, пише, що у серпні 1942 р. до Аушвіца прибула друга група українських в’язнів, серед якої був український політичний діяч, учасник українського визвольного руху 1920—1950 років, член УВО та ОУН, доктор наук з літературознавства, дійсний член НТШ Микола Климишин (*1909-†2003, США), який у Варшавському процесі (1935-1936) був засуджений поляками на довічне ув’язнення, а 7 вересня 1941 року в Україні, коли німецька окупаційна влада розпочала попереджувальні арешти активних діячів ОУН(б), був затриманий, як керівник північної Похідної групи й після року тюрми знову ув’язнений на 2,5 роки, пройшов через концтабір Аушвіц, - «…Відразу після прибуття їх майже випадково розшукав Борис Вітошинський і повідомив, що Миколу Климишина, який був у цій групі, розшукують поляки, щоб убити, як винуватця у загибелі міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, убитого внаслідок оунівської операції в липні 1934 р. Завдяки цьому Микола Климишин зумів продумати план самопорятунку, який полягав у якнайдовшому приховуванні інформації про те, хто він є насправді. Але й це не допомогло, оскільки під час реєстрації необхідно було подати про себе всю інформацію. Ситуацію врятував один з в’язнів-поляків, який повідомив землякам — кри мінальним злочинцям, які, власне, й планували розправу, що, за його версією, Микола Климишин не був безпосередньо причетний до замаху, про також згадвав у сам М.Климишин, у своєї спогадах «В поході до волі».

У своєму інтерв’ю п.н. «Ви звідси не вийдете! Тільки через комин!» довголітній член ОУН(р) та Проводу ЗЧ ОУН,  політв’язень концтабору «Авшвіц»  Омелян Коваль (псевда - «Дир», «Дем’ян») (*1920-†2019, Львів) — український громадський діяч, пізніше - Почесний громадянин Долини який 1 липня 1941 року керував проголошенням Акта відновлення Української Держави в прикарпатському місті Долині, був арештований німецькими окупантами під час масових арештів оунівців 15 вересня 1941 року й через в’язниці Львова і Кракова відправлений до концтабору «Авшвіц-І», а у січні 1945 року його разом з іншими в’язнями евакуювали до концтабору «Мельк», а відтак – до «Ебензеє» (філії «Мавтхаузена»), - яке він дав 2012 року Володимирові В’ятровичу і Руслану Забілому у Національному музеї «Тюрма на Лонцького» розповідав: «… Нас було дві групи бандерівців, яких відправляли з тюрми Монтелюпіх у Кракові до «Аушвіца». Я був у першій групі, в липні 1942 року… . Нас було 20 чоловік [точніше, 24], всі провідні члени ОУН. Коли ми приїхали до «Аушвіца», нас зупинили при вході, щоб записати всіх, хто прибув. На реєстрації помічником був карлик, 30-40 років, раніше знаний в Польщі. Він кричав, лякав в’язнів, які прибували: «Ви звідси не вийдете! Тільки через комин!». Тобто, що нас спалять у крематорії. Ці крики справляли макабричне враження. Як ми прийшли, то нас, поки пустили всередину, всіх перевірили і кожному зареєстрували (але ще не причепили) номер за абеткою. Бандера Василь дістав перший номер 49721, я маю 49730, після мене був професор Степан Ленкавський, а Борис Вітошинський був останній за латинською азбукою….». 

Український юрист, громадський діяч, журналіст, мемуарист Степан Петрович Галамай (*1913-†2004) у своїй книзі «У боротьбі за Українську Державу. Спогади» (Львів, в-во «Мс», 2003), зокрема, пише: «…Коли я повернуся до Праги, то вже чули про Акт відновлення Української держави, проголошений 30 червня 1941 р. у Львові. Від імені українського уряду я отримав завдання своєрідної «дипломатичної місії» - прихилити державних і політичних діячів доби Національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. до визнання УДП у Львові. Радіомовлення полегшувало мені розмови з ґенералом В.Петровим, з останнім прем’єром Ісааком Мазепою та підпоручником гетьмана д-ром Д.Дорошенком…  Тоді мені треба було поїхати до м.Брна, де жив ґен. Всеволод Петрів (мабуть, нащадок шведської родини), який  був українським ґенералом під час Визвольних змагань 1918-1921 рр… Треба було спокійно (я за вдачею не був загонистий, як, наприклад, Борис Вітошинський з Перемишля) виясняти наше прагнення до політичної консолідації.  (с.155). «…Нижче подаємо далеко не повний список в’язнів концентраків і тюрем, частина з яких скоріше, а більшість щойно після капітуляції вийшли з ув’язнення. Сміливо можна твердити, що їхня постава була героїчною…  Список не складений за якимсь принципом добору. Ось деякі імені: Ярослав Стецько, Степан Ленкавський, Осип Тюшка, Микола Климишин,… Вололодимр Стахів, що був міністром закордонних справ у Державному правлінні Я.Стецька в 1941 р., Іван Кашуба, Степан Мудрик-«Мечник»,… Борис Вітошинський….» (с.221)    

Заступник командира воєнної округи УПА ВО-2 «Буг», в’язень німецьких концтаборів, керівник розвідки ЗЧ ОУН (від 1951), Голова Головної Ради ОУН, заступник президента Світового конґресу вільних українців (СКВУ) в Европі Степан Мудрик (псевдо - «Мечник») (*1919-†2004, ФРН), який у липні 1942 року був затриманий ґестапо на Білоцерківщині, втік з попереднього арешту, але знову був заарештований ґестапо в листопаді 1943 року, був в’язнем Ґросрозена і Саксенґавзена, Ревенсбурґа і Дори  у своїй книзі «Закордонні Частини Організації Українських Націоналістів (Причинки до історії)», «Галицька Видавнича Спілка» (1995), на авторському примірнику якої, що зберігається в моїй хаті в Лохвиці, є такий напис:  «ВШановному Панові Олександрові Панченко від Степана Мудрика-Мечника. 12.01.2001», - пише: «…Ряд членів ОУН-бандерівців різними шляхами дісталися до Франції, а відтак виїжджали до інших країн. Такою дорогою до Парижа приїхали Нестор Процик, Зеновій Матла, Юліян Забоцький, сот. УПА Вернигора, Борис Вітошинський, Володимир Косик. Всі вищезгадані створили провідний осередок ОУН-бандерівців… Перші організаційні кроки діячів ОУН-р. почалися при секції французьких християнських синдикатів як Об’єднання  Українських Робітників Франції (ОУРФ. В 1948 р. створено Об’єднання Українців Франції (ОУФ). У 1965 р. виник конфлікт між ОУН-р. і ОУН, так що після деякого часу ОУРФ переслало існувати…» (с.104). До речі, в іншій своїй праці п.н. «З приводу книжки «Микола Лебедь» (Новий Ульм-Львів, 2001) Степан Мудрик-Мечник зазначав: «…Ми зупинимося точніше на особі д-ра О.Панченка, який народився і виховувався в режимі московського комунізму, але зберіг українську національну душу, включився в українське національно-державне життя та зацікавлений минулим свого народу й його боротьбою за державність». У листі до мене у Лохвицю з Новому Ульму  від 22 липня 2003 року св.пам. Степан Мудрик-Мечник, між іншим, згадував й про Бориса Вітошинського-Беріца: «22.07.2003. ВШановний Пан др.О.Панченко! Сьогодні ствердити, хто з членів ОУН під яким псевдо виступав не належить до легких справ. Вас цікавить час від 1940 до 1950, отже ходить про час воєнний і опісля. Треба мати на увазі, що часто можна було зустріти чоловіка з песвдом у Луцьку таким самим, як також у Києві чи Кракові. Домоміжними може бути точніше про котрий рік йде мова, про який терен та про які події. Дуже час було, що на вишколах, нарадах користувалися зовсім іншими псевдами, як в згаданий час  були організаційні псевдо. Знаю, що під псевдо «Урич» число Вами подане 3, був інж. Євген Гарабач, пізніше св’ященник грек.-кат. церкви, що помер у Мюнхені. Число 4 «Беріц» - Борис Вітошинський, - журналіст, др.-права УВУ жив і помер у Парижі. 11 – «Аскольд» - Богдан Підгайний, що працював у крайових зв’язках з проф.А.Камінським, помер у Канаді. 14 – «Славко» - Славко Федик, довірений Миколи Лебедя, помер у Мюнхені. 16 – «Дмитро» - Іван Глуховецький, що жив під прізвищем Іляшевський, помер в Канаді. 18 – «Юст» - під таким псевдом деякий час був Іван Івашко, який потім змінив прізвище на «Іво Полулях», точніше про него можуть сказати п.Ірена Козак, також проф.А.Камінський. 19 – «Беркут» - інж.Василь Безхлібник (провідник ОУН-Б на терені гітлерівського Райху). Помер у Канаді, Торонто. Це все що може сказати. В справі фото книжки проф.В.Андрієвського з проф.Шафовалом мені не зручно говорити, може, п.Ірена Козак? Якщо в інших питаннях можу бути Вам корисний, то це зроблю дуже радо. Вітаю і Здоровлю, (-) Степан Мудрик.  П.С. – «Михайло» - Микола Арсенич, - шеф СБ в Україні, в роках 1949-51 таким псевдо користувався Степан Мудрик (я)».

До речі, інший член ОУН згаданий у вказаному вище листі Степана Мудрика-Мечника до мене інж.Євген Гарабач («Урич», «Ґенко») (*1915-†1994, Мюнхен) народився в родині отця Степана Гарабача та Марії з роду Бориславських у Відні своє гімназійне навчання закінчив в Перемишлі 1933-го року, де став членом Юнацтва ОУН, очолював в тому часі спортивний клуб «Сянова Чайка» і був пластуном куреня ім.Івана Богуна, пізніший в’язень польських кацетів у Тарнові і Березі Картузькій, член Студентської Громади  Товариства «Січ» та вояк Леґіону ДУН «Ролянд», в часі війни заарештований ґестапо і ув’язнений в тюрмах Відня та Лінцу, звідки був переправлений у концентраційні табори Дахав, Бухенвальд та Ордрув, який прийняв священичі свячення з рук Патріярха Йосифа 15 листопада 1978 року в Кастель-Ґандольфо та був призначений на душпастирську працю у Великій Британії (Лондон і околиця), служив теж душпастирем при Церкві св.Івана Хрестителя в Ґантері (США) якрез два літні сезони на запрошення Владики Лостена. 1985 року о.Євген повернувся до Мюнхена і був призначений Владикою Платоном Корниляком на душпастиря в Штудґардті.  Св.пам. отець Євген Гарабач,  є автором допису про матір професора Бориса Вітошинського п.н. «Замість квітів на могилу сл. п. д-ра мед. І.Вітошинської Коченаш», текст якого був поміщений  у часописі «Америка» (Філядельфія, ЗСА) 19 квітня 1977 року,  та  «Лікарського Збірника». Засновний Євгеном Озаркевичем у 1898 році. Нова серія, том ІІ. (Львів-Чикаґо, 1994), який був надісланий мені поштою його автором   св.пам. д-ром Павлом Пундієм іх Чикаґо з дарчим написом «Подаровано для ВШ. проф. д-ра О.Панченка для повного використання. Щасти Вам Боже! (-) Павло Пундій (автор збірника), Чикаґо, 23-го лютого 2007 р.Б.»: «Фільц-Вітошинська-Коченаш Іванна народилася 7 лютого 1886 р. у Перемишлі в шанованій родині. Екстерном закінчила тут гімназію. Медицину студіювала у Відні. Повернувшись до Перемишля, вийшла заміж за д-ра права Мирона Вітошинського. Під час Першої світової війни працювала лікарем у таборі втікачів у Ґмінді. Після відступу  російських військ повернулася до рідного міста, відкрила лікарську практику як спеціалістка з внутрішніх і дитячих недуг. Її чоловік, який працював у дипломатичній місії ЗУНР, був заарештований поляками, захворів і помер. У 20-30-і рр.  у Перемишлі мала постійну лікарки й одночасно вчителювала в українській жіночій гімназії, українській вчительській семінарії. Приділяла постійно увагу допомозі численним сиротам у робітничому захисті, а пізніше опікувалася бурсою. Під час вакацій виконувала обов’язки лікаря у пластових і відпочинкових осляха молоді в Карпатах. У 1935 р. була співвласником і членом управи філії УЛТ (Українського Лікарського Товариства) в Перемишлі, викладала на курсах провідниць дитячих садків. Перед Другою світовою війною вийшла вдруге заміж за суддю Коченаша, якого пізніше більшовики кинули до в’язниці, де він помер. Була вивезена в Казахстан. Там лікувала вигнанців, місцевих людей зіллям, за що здобула велику симпатію і пошану. Після закінчення Другої світової війни пощастило їй повернутися до молодшого сина в Польщу. На 80 році життя змогла відвідати своїх синів на Заході. Померла 22 жотвня 1976 р. у Ратіборі (Польща), Похована у Перемишлі (с.с.236-237 Збірника…).

У Збірці праць на пошану 80-річчя Романа Олійника-Рахманного «Публіцист мислі й серця» (Київ, «Четверта хвиля» (2002) (О.П. - Рахманний Роман Дмитрович (справжнє прізвище - Олійник, псевдо - «Роман Рахманний», «Роман Хміль», «Romain d'Or», «Ромен Дор») (*1918-†2002, Канада) — український публіцист, літературознавець та радіокоментатор, член УВАН, НТШ, Національної спілки письменників України, Міжнародного ПЕН-клубу, Спілки українських письменників в екзилі, Спілки українських журналістів у Канаді, на еміґрації в Західній Німеччині, редаґував бюлетені «Український Інформатор» та «Наш шлях» (1945-1946), керівник Української пресової служби (1946-48), співредактор і співвидавець часописів «Час» (Фюрт-Нюрнберґ, 1945-1948), «Українська трибуна») з передмовою Івана Дзюби, один із авторів цієї Збірки доктор політології, професор Василь Маркусь (Чикаґо, США) у своїй статті «Українська пресова служба мюнхенського періоду», зокрема, писав, що «…Складовою частиною кожного визвольного руху є, крім інших форм праці і боротьби, його інформаційна та пропаґандистська діяльність…   Періодичне видання «Українська пресова служба», перше число якого з’явилося 1 лютого 1946 р. Редактором 2-3 випусків був Мирослав Стиранка…». Згодом «обов’язки головного редактора «УПС» перебрав  Роман  Олійник  (псевдонім – Рахманний), який прибув до Мюнхена з міста Фюрт, де разом із Романом Ільницьким, Романом Галібеєм, Андрієм Стецюком та іншим зорганізував тижневик «Час», що був також під впливом Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН) та ЗП УГВР…  У Мюнхені  постійними співробітниками УПС 1946-1948 рр. були: Володимир Стахів, Орест Питляр, Михайло Сосновський, Лев Шанковський, Борис Вітошинський, Роман Борковський…». (с.10, 11, 12).

У довідниках та енциклопедичних даних, на жаль, чомусь немає згадки й про участь д-ра Бориса Вітошинського  діяльності знаменитого Українського Патріярхального Товариства, як  громадського угрупування, яке було створене на теренах США у 1965 році  з метою домагатися патріярхального устрою Української Католицької Церкви на чолі з Верховним Архієпископом Йосипом Сліпим. УПТ серед іншого висилало петиції, влаштовувало маніфестації і пропаґувало серед українців і чужинців ідеї патріархату і помісности, почалом видавати журнал «За Патріярхат» (від  1977 року -  «Патріярхат») та інші видання. - У своїй статті «Журналові «Патріяхат» сповнилось 50 років», що була поміщена в газеті «Свобода» від 22 грудня, 2017 року мій давній приятель  Микола Галів, зокрема, писав, що журнал «Патріярхат» почав виходити у 1967 році унаслідок особливих подій, які у той час розвивались на релігійно-церковному форумі, після появи глави Української Католицької Церкви (УКЦ), Києво-Галицького Митрополита Йосифа Кобирнецького-Сліпого у центрі Католицької Церкви – Римі. - Вселенський Ватиканський Собор ІІ, що відбувся з волі Папи Івана ХХІІІ‚ став великою подією, яка визначала майбутнє Христової Церкви. Католицька і Православна Церкви‚ які довгі віки не визнавали одна одну, стали сестрами. Папа Римський Павло VІ і Вселенський Патріярх Атенаґорас обнялись поцілунком миру. - Собор у 1962 році ствердив, що Католицькі Церкви східнього обряду утішаються патріяршою формою правління і доручив‚ щоб у майбутньому Апостольська Столиця утворила нові патріярхати там‚ де для цього зайде потреба. УКЦ є одною з найбільших Церков східнього обряду, яка не втішається патріяршою гідністю. На прохання Й.Сліпого Апостольська Столиця привернула УКЦ історичну гідність верховного архиєпископства. Кожний владика, що буде на престолі Києво-Галицької Митрополії стає верховним архиєпископом і має всі права, які посідає патріярх, за винятком титулу патріярха. - На другій сесії Вселенського Собору у 1963 році Й.Сліпий висунув актуальну ідею Патріярхату. Його виступ 2‚500 учасників собору прийняли оплесками. - На жаль, не всі владики підтримали ідею Й.Сліпого, бо це не вписувалось у пляни Східньої Конґреґації…». Незалежний дослідник й викладач, який раніше був науковим працівником Коледжу Кестона (нині - Інститут Кестона, Велика Британія), Українського наукового інституту Гарвардського університету, де редаґував журнал «Harvard Ukrainian Studies», відділу навколишнього середовища та природних ресурсів Департаменту юстиції США у Вашинґтоні, автор статтей про право та історію Церкви в Україні та редактор праць «A Millennium of Christian Culture in Ukraine» (1988), «A Thousand Years of Christianity in Ukraine: An Encyclopedic Chronology» (1988), дійсний член НТШ, редактор-упорядник доволі ґрунтовних «Матеріялів до історії українського патріярхального руху (1963–2001)» (Львів, 2009) Андрій Сороковський, зокрема, пише, що «…у травні 1967 р. відбувся з’їзд крайової ради ТПУ УКЦ в Нюарку…  У травні у Філядельфії вийшло перше число квартального бюлетеню ТПУ УКЦ «За Патріархат». Його видає крайова управа товариства, що її вибрали  загальні збори. Крайова управа призначає головного редактора та адміністраторів (однак в перших роках редактора радще вибирали загальні збори… Першим редактором був Степан Процик…» (с.35)… І далі - «…У місті Нью-Йорку 13 червня 1970 р. відбулися ІІІ звичайні загальні збори ТПУ УКЦ в ЗСА, Зиновій Ґіль обраний головою, почесним головою – о.Володимир Білинський, а заступниками голови – Степан Процик, Володимир Палідвор і Ярослав Крив’як…» (с.38). І трохи далі автор продовжує: «… Товариство було створене 29.11.1970 р. під час звичайної сесії Головної Центральної Репрезентації як «Комітет за Патріяхат Української Помісної Греко-Католицької Церкви», залежний від президії Головної ради УЦР… 5 липня 1977 р. товариство скликало перші загальні збори, на яких прийнято статут товариства та вибрано нову управу у складі: голова – мґр. Антін Хлопецький; містоголова – Осип Кузьмич; секретар – Ярослав Назарик; містотосекретар – Іван Жибак; скарбник – дир. Богдан Яхно; містоскарбник – Борис Вітошинський…» (с.81).

Слід згадати й про родину професора Бориса Вітошинського.  В «Енциклопедії українознавства» («ЕУ», 1955, т.1, с.290) читаємо короткий запис «Вітошинський Мирон (1886-1920), галицький громадський діяч, соціал-демократ, 1918-19 - повітовий комісар ЗУНР у Збаражі». Ширші відомості про Мирона Вітошинського є у відкритих джерелах. - Громадсько-політичний діяч, адвокат, військовик, редактор Мирон Вітошинський, син Станіслава,  народився  25 серпня 1884 року у Збаражі, закінчив Львівський та Віденський університети, у 1914 році став доктором права, був хорунжим австрійської армії, а пізніше - Збаразьким повітовим комісаром ЗУНР помер у віці 35 років 17 січня 1920 року в Тернополі, похований у Збаражі. Відомо, що він  1904 року закінчив цісарсько-королівську гімназію у Тернополі, згодом вивчав право у Львівському та Віденському університетах. У 1910 році видавав і редаґував часопис «Молода Україна» у Львові, пізніше провадив адвокатську практику в рідному Збаражі, потім — у місті Перемишлі. Від серпня 1914 року воював у австрійській армії, мав військовий ранґу хорунжого. З листопада 1918 до березня 1919 року — повітовий комісар ЗУНР у Збаражі, де також видавав і редаґував газету «Збаразьке слово» — друкований орган української влади. Після цього воював у лавах УГА, з армією перейшов у Велику Україну. У Кам'янці-Подільському працював директором департаменту загальних справ Міністерства праці УНР. Від жовтня 1919 року був представником Українського Червоного Хреста у Варшаві. Під час дороги до Польщі заарештований польською владою 7 листопада 1919 року в Тернополі та ув’язнений. Помер 17 січня 1920 року в тернопільській тюрмі від епідемічного висипного тифу, похований у рідному місті Збаражі

Мати Бориса Вітошинського -  Іванна Осипа Фільц (Вітошинська, Коченаш) народилася у Кракові 6 лютого 1886  року в родині Івана Фільца та Пелагеї (з дому – Волинець).  За деякими даними, крім неї в родині були ще її брати народжені в селі Вовче Перемиського повіту Михайло Фільц (*1888-†1943) пізніше одружений з Ярославою Рудницькою,  Омелян Фільц (*1890-†1962), одружений з Єленею Ґурою;  Костянтин Фільц (*1895-†бл.1930, Прага), Володимир Фільц (*1897-†1984), одружений з Іванною Гамчикевич й народжений у Перемишлі, Тарас Фільц (*1901-†1918). Як я вже писав вище, панна Іванна Осипа була першою абітурієнткою перемиської української гімназії в 1908 році, згодом здобула ступінь доктора медицини у Відні й була діяльною лікаркою в Перемишлі, головно серед шкільної дівочої молоді. Стала першою українською лікаркою, яка брала участь у Першій світовій війні. Одружена була з адвокатом д-ром Мироном Вітошинським, а опісля як вдова - вийшла вдруге заміж в Перемишлі за суддю Василя Коченаша (*23.01.1888, Підбуковина-†1941,загинув у Дрогобицькій тюрмі). В другому шлюбі у 1926 році народився син Іван Коченаш, який помер 18 листопада 2006 року в Рацібужі (ПНР, Польща).

У часописі польських українців «Наше слово» №43 від 23 жовтня 2011 року автор статті Степан Заброварний, пишучи про історію народження української початкової школи імені Маркіяна Шашкевича в Перемишлі, серед іншого, пише, що «…За часів німецької окупації (1941-1944 рр.) Перемишль перебував у складі Краківського дистрикту Ґенерального Ґубернаторства. Семикласна школа ім. Шашкевича містилася в більш просторому правому крилі будинку, що до війни належав українській гімназії. Директором школи був Олександр Прокоп, а з учителів, які запам’яталися (на жаль, не збереглася документація школи з того часу), викладали о. Юліян М’ягкий, Ольга (Марія) Патроник, Іванна Вітошинська, Марія Мілерівна, Людвика Мацюрак, Софія Чехович, Софія Котисова, Марія Дучинська, Степан Ганчук. Кількість учнів не була більшою, ніж до війни. Хоч класи були переповнені, то тільки V і VІ класи поділялися на відділи. Крім школи ім. Шашкевича, тоді в Перемишлі існували ще дві початкові школи: ім. св. о. Миколая та ім. Т. Шевченка. У школі організовано харчування на довгій перерві між лекціями…».

Докладніші відомості про св.пам. докторку медицини Іванну Вітошинську-Коченаш подав, зокрема, часопис Союзу Українок Америки «Наше Життя» у ч.3 з березня 1977 року, де було опубліковано посмертну таку згадку: «…Крізь нашу пресу перейшла вістка, що 22 жовтня 1976 р. померла у Польщі др Іванна Вітошинська-Коченаш у віці 91 років. Проживала у домі свого наймолодшого сина в Рацібожу на Шлеську. Молода Іванна Фільц (таке було її дівоче прізвище) склала іспит зрілости у 1908 р. у Перемишлі, як «приватистка», бо дівочої гімназії тоді ще там не було. Медичні студії закінчила у 1913 р. у Відні та й відкрила лікарську канцелярію у Перемишлі з спеціяльністю дитячих недуг. Тут також вийшла заміж за адвоката д-ра Михайла Вітошинського. Вже під час 1 світової війни народились її сини Борис і Олег. її чоловік не пережив визвольних змагань, помер у 1919 р. у тюремному шпиталі в Тернополі. Для молодої лікарки накреслився нелегкий особистий і фаховий шлях. Виховання синів і розбудова лікарської праці зайняли її всю. Вона стала опікуватись молоддю в Укр. Дівочому Інституті, дівочому семінарі, та українських народніх школах у місті. Це наблизило її до молоді і в тому часі була однією з найбільш популярних жіночих постатей у місті. Згодом вийшла заміж за суддю Василя Коченаша, колишнього гімназійного товариша. З цього подружжя народився третій її син Іван. Та доля судила др. Іванні перейти ще одну важку життєву пробу. З приходом большевиків арештовано її чоловіка, що згинув у тюрмі в Самборі. Її вивезено разом з іншими українськими родинами в Казахстан, де вона перебула довгих і трудних 6 років. З закінченням війни її звільнено і вона могла повернутися до Польщі, де прожила останні 20 років разом із наймолодшим сином лікарем. Отак відійшла зі світу одна з перших наших лікарок, що була виховницею і громадянкою. Доля судила їй нелегке життя але дала силу це перетривати. Л.Б (с.22)

У Літописі «Червоної Калини» за 1930-ий  (ч.9, вересень, 1930, с.10) є допис Мирона Баленка п.н. «Гусаківський мішок», в якому йдеться, що у бою з поляками 19 листопада в селі Яксманичі (тепер територія Польщі) загинув Тарас-Богдан Фільц – уродженець Перемишля і учень місцевої гімназії. Його позоронили в Перемишлі на цвинтарі біля Успенської церкви при вул.Вовчанській (могила з таблицню «За волю Вітчизни» - збережена). 

Відомим є прізвище іншого лікаря на прізвище «Фільц». Це Фільц Орест Володимирович (*1928-†2005) — український лікар, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри хірургії факультету післядипломної освіти ЛНМУ імені Данила Галицького, який також народився в Перемишлі 13 травня 1928 року в родині інженера лісового господарства рідного брата Іванни Осипи Фільц (в шлюбі - Вітошинська, Коченаш) Володимира Фільца(*1897-†1984) і його дружини Іванки Гамчикевич. Більша частина його дитинства пройшла в родині батьків матері. Дідусь Ореста Володимировича, Гамчикевич Роман, був вчителем іноземних мов, перекладачем і упорядником словників, професором і директором державної гімназії з українською мовою навчання. Українська, німецька, французька і латина звучали у цьому домі. Саме дідусь мав великий вплив на становлення особистості трьох онуків — Фільців Ореста і Романа і Созанського Олександра, які у подальшому продовжили традиції сім’ї та стали професорами. Перебував у Перемишлі до 1935 року, відтак переїхав з батьками в м. Вільно, у 1938 р. — у Варшаву, де закінчив 5 класів початкової школи. Під час німецької окупації проживав в містах Цеханув та Ярослав (тут 1944 року закінчив навчання в гімназії). Після звільнення Польщі від нацистів проживав у Перемишлі, де 1945 року закінчив перший клас ліцею і разом з батьками був виселений в Україну в часі совєцької  «репатріації».

Не менш відомою є й українська композиторка та музикознавчиня й докторка філософії мистецтва Богдана Михайлівна Фільц, яка народилася 14 жовтня 1932 року в місті Яворові, що на Львівщині, в родині Михайла Фільца, адвоката й активного громадського діяча, активіста діяч «Просвіти», ініціатора створення багатьох культурно-мистецьких закладів, мати — Ярослава Романівна (дівоче прізвище - Рудницька) — навчалася на філософічному факультеті Львівського державного університету. Вона знала декілька мов, добре грала на фортепіано та навчалася у філії Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка в Яворові. «…З раннього дитинства Богдана Фільц почала серйозно навчатися музики завдяки діяльності Вищого музичного Інституту імені Миколи Лисенка.  В Яворові засновником музичної школи — філії Вищого музичного Інституту були батьки композиторки. Також тут навчалися і її брат, Роман, старші сестри Христина та Іванна, а вона грала на фортепіано і скрипці…. У 1939 році як і багато українських патріотів, в тому числі і батько Богдани був заарештований органами НКВД та засуджений до ув’язнення. Згодом сім’ю «ворога народу» було заслано в Казахстан…».

У журналі «Країна»  від 8 жовтня 2019 року автор матеріалу  «Жінки за кілька днів насилу видовбали в мерзлій землі могилу. Весь цей час ми спали на одному ліжку з мертвою мамою» Тарас Давидяк подає спогади пані Богдани Фільц, що народилася 14 жовтня 1932-го в місті Яворів на Львівщині, що входило до складу Польщі,  в яких та говорила, що «…батько Михайло Фільц був родом із Перемишля. Мав чотирьох братів і сестру. Всі хлопці були в лавах Січових стрільців або в УГА. Всі мали вищу освіту – були юристами. Їхня сестра Іванна вивчилася на медика у Відні. Стала першою українською лікаркою, яка брала участь у Першій світовій війні….». - У вказаному матеріалі «Країни» докторкою Богданою Фільц подано трагічні обставини висилки «совєтами» її родини до Казахстану та виживання українців в цьому далекому краї: «…Нас загрузили у вагон-телятник із двома ярусами нар. Вікна були заґратовані й обмотані дротом. Дихати нічим. У кутку вагона зробили дірку в підлозі, натягнули простирадло – таким був наш туалет. Їхали понад три тижні. Люди між собою майже не спілкувалися. Кожен думав, що з ним далі буде. - Казахи показували на нас пальцями й вигукували: «Паляк! Паляк!». Із вокзалу нас повезли на ферму №3 Магаджановського м’ясозаводу в Новоросійському районі за 200 кілометрів від Актюбінська. Це був голий степ. Для нас напередодні збудували барак. Працювали в городничій бригаді весь день. Вирощували огірки, цибулю, картоплю, редиску та інші овочі. Дещо могли взяти собі. З дому рідні та знайомі висилали нам цукор, чай, борошно й крупи. Чай вважався найціннішим товаром – його можна було продати чи обміняти в казахів на яйця й масло… Оскільки батько був арештований на тодішній території Польщі, вважався громадянином цієї країни. Коли вийшов на волю, знайшов нашу адресу. У листі написав, що їде. Мати просила дочекатися весни, бо взимку небезпечно. До нас він так і не доїхав. Його слід пропав десь у казахських степах. - Зимою мати почала пухнути. Померла, коли був сильний холод. У селі столяр із поламаних дверей і дощок збив труну. Жінки-виселенці за кілька днів насилу видовбали в мерзлій землі могилу. Весь цей час мертва мама лежала на нашому ліжку. Ми спали поряд. - Про смерть матері написали тітці Іванні Коченаш у Кустанайську область. Її теж вислали, працювала там лікарем. Весною вона надіслала спеціальний виклик – без нього ми нікуди не могли виїхати. Забрала до себе й стала нашим опікуном. Коли побачила нас, жахнулася – одні кості і шкіра. Не дозволяла їсти багато, а потрошку. - До України ми поверталися восени 1944-го в загальному вагоні. Тітка Іванна їхала в окремому – у поїзді її призначили лікарем. Навідувалася до нас. Їжу готували під час зупинок. Розпалювали вогонь і щось варили в казанку. Поїзд міг стояти по декілька годин – пропускали військові ешелони. - У вагонах було холодно….».

Перші ж книги про лікарів українського роду мені подарував лікар, історик медицини, Почесний член Українського Лікарського Товариства Північної Америки (УЛТ ПА) (1995), дійсний член НТШ в Америці (1996), Doctor Honoris Causa Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького (1996), почесний член СФУЛТ (1997), меценат і дійсний член Українського історичного товариства, мій давній приятель і респондент св.пам. Павло Йосипович Пундій, який спочив 25 серпня 2015 року  в північноамериканському місті Чікаґо. Як відомо, тривалий час пан Павло входив до складу Управи УЛТ ПА, виконував обов’язки скарбника, потім — очолював архів та бібліотеку товариства. На основі архівних документів він підготував і видав 14 томів «Українського медичного архіву», які присвячені історії української медицини, видатним українським лікарям і медичним установам в Україні і діяспорі. Крім того, Пайло Йосипович був автором численних статей про історію і діяльність УЛТ ПА, підготував й видав тритомний бібліографічний довідник «Українські лікарі». У ґрунтовній книзі доктора Павла Пундія «Українські лікарі. – Біобібліографічний довідник. Книга 2. Лікарі діяспори та їх діяльність для рідного краю» (Львів - Чікаґо, - 1996), головним редактором якої був Ярослав Ганіткевич, на трьох сторінках від 155-ої до 156-ої, м.і., читаємо, що Коченаш Іван – лікар-педіятр у Польщі.  Народився 23 грудня 1926 р. у Перемишлі (нині Польща). Батько Василь Коченаш, родом з с.Підбуковина поблизу Перемишля, за професією юрист (адвокат), 1940 р. заарештований НКВД і розстріляний у Дрогобичі. Мати Фільц Іванна, родом з Кракова, за професією лікар, знана й шанована, національно свідома й активна серед української громади Перемишля, у 40-х роках заарештована і разом із сином Іваном депортована більшовиками у Казахстан.  Початкову школу Св. Миколая сестер Василіянок у Перемишлі закінчив у 1939 р.  Середню (9 класів) – у Казахстані 1944 р., випускні іспити склав 1948 р.  у Перемишлі. Медичну освіту завершив (1953) у Медичній академії у Вроцлаві (Польща),  З 1853 по 1959 рр. працював у Першій педіатричній клініці у Вроцлаві. Перший ступінь спеціалізації у 1956 р. другий – у 1959 р. Спеціялізувався з педіатрії. З 1960 р. працював у міській лікарні в Рацібужі. Був ординатором дитячого відділу міської лікарні в Рацібужі. У 1971 р. захистив докторську роботу. З 1960 по 1970 рр. – член управи Польського лікарського товариства в Рацібужі.  Брав участь у з’їздах педіатрів в Ополє (Польща) і Дрездені (Німеччина). Виступив там із цікавою доповіддю «Мальтреновані діти». Нагороджений Золотим Хрестом  Заслуги (1972). Одружений. В родині двої дітей. Відомо тако, що д-р Іван Коченаш помер 18 листопада 2006 року.

Дружина Бориса Вітошинського - громадська діячка, журналістка, письменниця й перекладачка д-р Ольга-Любомира Вітошинська, яка писала здебільшого під псевдонімом «Софія Наумович» народилася 27 листопада 1908 року також у Перемишлі. У 1930-их роках Ольга-Любомира працювала у редакції львівської газети «Українські вісти», з приходом «перших совєтів» на початку  1940-х років була ув’язнена органами НКВД, перебувала під «слідством» у Львівській тюрмі. На Захід еміґрувала у 1944 році, де у  Мюнхені закінчила Український Вільний Унвверистет, а пізніше, в 1970 році, в Парижі -   Національний інститут східних мов й цивілізацій та Сорбонну. Пані Ольга Любомира читала лекції, виступала з науковими доповідями на теми української мови та літетарури, ініціювала наукову конференцію «Україна і Франція у 19 ст.», «Іван Франко», «Леся Українка», «Козаччина», була членкнинею-засновницею Союзу Українок у Франції, членкинею Міжнародного руху матерів. Ольга-Любомира Вітошинська («Софія Наумович») стала авторкою  книг «Подорожі Блаженнішого Кир Йосифа VII, 1968–70: У світлі чужої преси» (Рим, 1972), «Непереможний Лев» (Л., 1991), «Сусіди і меншини» (Л., 1994), «Petite histoire de la littérature ukrainienne» (1996). Вона переклала з французької  мови книну «Гетьман» П.Дерулєда, а французькою мовою  переклала українські твори  – «Камінний господар» Лесі Українки, власну історичну повість «Забута королева» – «La Reine oubliée: Anna Yaroslavna – reine de France» (Paris; Munchen, 1990). Св.пам. Ольга-Любомира Вітошинська, яка спочила 30 червня 2000 року у французькому місті Мелан, дописувала до українських часописів «Шлях Перемоги» (Мюнхен), «Визвольний шлях» (Лондон), «Слово» (Торонто), «Сучасність» (Нью-Йорк), а в Україні – «Шлях Перемоги» (Львів), «Народна газета» (Київ) здебільшого та теми в царині культури, історії та політики.

Донька д-ра Ольги-Любомири та д-ра Бориса Вітошинських – Зірка-Ірина Вітошинська, яка народилася у столиці Арґентини Буенос-Айресі 20 квітня 1954 року, також, як і її мати Ольга-Любомира, закінчила  Національний інститут східних мов й цивілізацій  (1984) та Сорбонну (1986). У 1980-96 роках Зірка-Ірина Вітошинська була консультантом з українських питань кількох французьких радіостанцій, телеканалу «France–3»; одночасно у 1985–96 роках була очільницею голова Товариства україністів «Амікаль», а у 1988–89 роках – кореспонденткою радіостанції «Europe–2», у 1990–91 роках  – головною  редакторкою журналу  «La Vie Claire», у 1991–96 роках  – першою західною позаштатною   кореспонтденткою Українського радіо у Франції, у 1992–93 роках  – кореспонденткою  радіо «Свобода». Від 1996 року Зірка-Ірина Вітошинська замешкала у Києві, співпрацювала в англомовному тижневику «Eastern Economist», від 1998 року була  головною редакторкою французько-українського журналу «Le kaléidoscope ukrainien» («Український калейдоскоп»), є авторкою численних репортажів, статей, досліджень українською, французькою та англійською мовами з проблем відродження і розвитку української культури у контексті сучасної глобалізації суспільно-культурних явищ у світі, зокрема,  з питань українсько-французьких взаємин, історії й охорони довкілля. Про Зірку-Ірину Вітошинську чи не вперше написала Всеукраїнська газета «День» у репортажі від 20 листопада 1998 року (ч.223) п.н. «Перший український журнал французькою – міст між Києвом і Парижем». Тоді пані Зірка стверджувала, що «Потреба в такому журналі є дуже великою. Адже досі 110 мільйонів франкомовних читачів світу не мали змоги глибше познайомитися з Україною доступною для них мовою. Молоді й не дуже молоді французи, які активно відвідують акції Товариства україністів при Інституті східних мов у Парижі просто наполягали на тому, що вони задихаються від браку інформації про Україну. Дуже цікавляться цією новою країною на мапі Європи французькі бізнесмени. Підтримує наш проект і президент Франції Жак Ширак…». - За деякий час, а саме 12 жовтня 2001 року, на шпальтах цієї ж газети Зірка-Ірина Вітошинська дала розлоге інтерв’ю «Будь-яка влада боїться свідомого суспільства», в якому, зокрема, говорила, що «… Кожний може щось зробити для української мови, а це значить — і для злагоди в суспільстві. Можна почати з передплати, дарування україномовних видань. Частіше користуватися українською мовою. Адже стільки чужинців вивчають її, бо полюбили її милозвучність... Але, хочу зауважити, що в мовних, як і в інших питаннях, багато залежить від законослухняності — усіх! Щоб знейтралізувати тих, хто зробив собі із влади «професію» замість служіння народові, на мою думку, є єдиний вихід: рівновага терезів «влада — громадськість». І над цим треба працювати, починаючи з себе. Необхідно ознайомитися зі своїми правами, особливо про приватну власність! Не давати себе обманювати мішком зерна, а голосувати, добре придивившись, що дійсно зробив для народу цей політик чи урядовець; завдяки кому, наприклад, виплачуються пенсії, зарплати… На виборах вимагати громадського нагляду за урнами тощо. Гуртуватися в недержавні орґанізації (у єдності ж сила!): повірте, будь-яка влада у світі боїться свідомого суспільства! Слідкувати за роботою свого депутата; при труднощах слід вдаватися до закону — адже він житиме, якщо його застосовувати (для тих, хто зневірився: саме на це розраховує нечесна влада). Водночас не думати, що всі при владі погані. А якщо хтось там, «на горі», розчарував, піти до іншого, нехай між ними запрацює конкуренція… Влада волі не дає, волю треба виборювати на підставі Конституції (хай ще недосконалої). Із цього приводу влучно висловився французький духовний діяч XIX сторіччя Анрі Лякордер: «І сильного, і слабого пригнічує свобода, а звільняє закон». І далі – «…Можна дійсно дивуватися з того, що оргкомітет такої важливої події, якою є Всесвітній форум українців, складений з недержавних організацій, очолив Президент держави, та з того, що до нього увійшли державні службовці. Адже досі не вирішено принципові питання — без чого не зможе запанувати добробут, — порушені ще на Першому форумі, серед яких: введення в життя української мови, створення єдиної помісної Української Церкви, визнання ОУН-УПА воюючою стороною у Другій світовій війні. Мабуть, увійшовши до оргкомітету, державні службовці нарешті вирішили виконати ці необхідні кроки щодо зміцнення Української держави, що звучало у доповідях….» - «…Коли у відповідь на запитання: «А ви звідки?» чують: «Я покинула Париж заради Києва», дехто не може цього зрозуміти. Але коли йдеться про мою пристрасть до журналістики, про мою любов і повагу як до Франції, так і до України, про те, що, обравши цей шлях, я ні хвильки не шкодую, люди задумуються…». Д-р Зірка-Ірина Вітошинська, як її знаменитий батько професор Борис Вітошинський - український вчений-правник, талановитий науковець й дослідник, здібний журналіст й публіцист, діяч з рамени ОУН й політв’язень,  з тих патріотів, хто завжди вірив в Україну, й повсякчас діяв... –

Св.пам. Бориса Вітошинського, якого з-поміж нами немає майже 30 років, можна віднести до  числа незламних Борців за українську Незалежність й Самобутність, до провідних носіїв ідей Самостійности та Державности України у ХХ-ому столітті,  Людей мужнього чину з коґорти членів революційної ОУН, які своєю кров’ю здобували  Волю і Державність нашого народу*

Автор допису Панченко, др. Олександр при місці Вічного спочинку св.пам. Дмитра Донцова, - Саут Бавнд Брук (Н.Дж., ЗСА), 2016-ий рік

Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), - адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

 

*Примітка. - Опис збірних світлин:

2-Перемиські пластуни в обласному пластовому таборі на Соколі. – З ліва  до права. Сидять - Богдан Козак, Михайло Качмар. Стоять - Орест Мартинович, Любомир Полянський, Степан Фік, Ярослав Полянський, Любомир Врецьона, скавтмастер Іван Чмола, М.Ісаїв, Любомир Беч, Мар’ян Малиновський, Л.Пелех, Борис Вітошинський. - 1929 р. - Світлина була опублікована у книзі «Дрогобиччина – земля Івана Франка» (Дрогобич, 1997, – с.271).

4-Матуральне табло 8-А кляси Української державної гімназії в Перемишлі, 1932 рік - (фото із книги Омеляна Антоновича «Спогади»  (Київ-Вашінґтон, 1999))

5-Учні 8-А кляси Перемишльської гімназії біля залишків стародавнього муру, 1932-ий рік. З права до ліва – Б.Вітошинський, Я.Ошудляк, О.Антонович, В.Федак, Б.Козак - (фото із книги Омеляна Антоновича «Спогади»  (Київ-Вашінґтон, 1999))

6-Група українських студентів у Берліні. 1940-ий рік. – М.Качмар (Миханьо), О.Антонович, М.Кравців, дві невідомі студентки, М.Прокоп (Мірко), Б.Вітошинський (Беріц) - (фото із книги Омеляна Антоновича «Спогади»  (Київ-Вашінґтон, 1999))

9-Світлина з похоронів Провідника ЗЧ ОУН Степана Бандери на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф-1, - жовтень 1959- го року

Теги:
2021-11-07 06:30:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар