Про велику енциклопедію полтавської діаспори - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Про велику енциклопедію полтавської діаспори
   

Про велику енциклопедію полтавської діаспори

Олексій Нестуля, Ірина Петренко

Огляд цікавої  й ґрунтовної книги доктора права Олександра Панченка про  полтавців на чужині

 Щойно у полтавському видавництві «Гадяч» побачила світ історично-краєзнавча книга професійного адвоката, нашого колеґи-краєзнавця д-ра Олександра Панченка, що натепер замешкав в колишньому сотенні місті Лохвиці на Полтавщині, яке має назву «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія. -  Лохвиця, Полтавщина, Україна, Европа, Австралія, Америка. - Українці, московити, євреї… Біографічні інформації, нариси, статті, рефлексії, есеї, довідки, листи». - Це дійсно ошатне, ґрунтовне, змістовне, добре вдокументоване й, як нам видається, - дуже цікаве видання великого формату з багатьма світлинами (ISBN 978-617-567-137-5).

Цю свою книгу про полтавців на чужині О.Панченко присвятив   правдивим українським патріотам полтавського роду св.пам. Іванові Павловичу Багряному,   св.пам. Федору Павловичу Габелкові, Олексієві Григоровичу Коновалу та всім членам  Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП-УДРП), Демократичного Об’єднання Бувших Репресованих Українців Совєтами (ДОБРУС), Союзу Українців – жертв російсько-комуністичного терору (СУЖЕРО), Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), Леґіону імені Симона Петлюри, Товариства Сприяння УНРаді, Товариства Одумівських Приятелів (ТОП) та Фундації  імені Івана Багряного.

Обкладинка книги доц. д-ра Олександра Панченка - Полтавська діяспора. - Велика енциклопедія...

Автор й упорядник книги Олександр  Панченко - доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен, ФРН), член Національної спілки журналістів України, Національної спілки краєзнавців України, Асоціації українських письменників, науковець, дослідник, письменник,  автор 20-ти книг політичної публіцистики та україністики, упорядник 22-ох книг споминів і збірок статей про визначних діячів українського національно-визвольного руху. Книги О.І.Панченка є у багатьох бібліотеках цілого світу, зокрема,  у Бібліотеці Конґресу США та Українській бібліотеці імені Симона Петлюри (Париж).

Як нам видається, наразі ще гостро відчувається нагальна потреба більш повної інформації про вихідців із теренів історичної Полтавщини, які в різні роки опинилися на чужині та окремих з їхніх нащадків, що не забули про своє полтавське коріння.  Книга О.І.Панченка книга складається із окремих частин, зокрема: 1) нариси, статті, рефлексії, есеї; 2) біографічні інформації українців; 3) спомини, архіви; 4) біографічні інформації  представників московитського роду, т.зв. «малоросіян» та інших інородців,  які походили чи мешкали на історичній Полтавщині; 5) біографічні інформації  представників єврейського народу,  які народились або мешкали на історичній Полтавщині; 6) оповідання, інформації, спогади полтавців; 7) долю  полтавців на чужині на тлі визвольної Доби;  8) джерельна база.

Книгу  «Енциклопедія полтавської діаспори. – Лохвиця, Полтавщина, Україна, Европа, Австралія, Америка… – Українці, московити, євреї…». –    Біографічні інформації, нариси, статті, рефлексії, есеї, довідки, листи» присвячено  700-річчю старовинного міста Лохвиці Полтавської області, яке ми відзначили у  вересні минулого року.

Присвята О.Панченка членам УРДП, ОДУМ, ТОП...

Серед «краєзнавчого доробку» Олександра Панченка,  вже відомими є такі  книги - «Полтавщина: Лохвицький край» (2004), «Армянский легион. Факты, размышения, реконструкции, архивные материалы и воспоминания» (2013), «Українська Австраліана. – Полтавщина, Галичина, Боснія» (2014) «Біографічно-історичний народний календар-альманах «Лохвиця, Посулля, Україна…» (2015), «Лохвицьке Товариство сільських господарів та повіт. - Історія, наука і долі  на зламі Доби» (нариси, біографії, документи, світлини) (2017). О.Панченко впорядкував, підготував до друку та видав окремими книга Збірку праць нашого земляка-полтавця Поля Половецького (Полікарпа Порфировича Плюйка), яка має назву «Трагедія поневоленого народу. Розмірковую... Аналізую. Викриваю!...» (2012) та перевидав  (2012) знаменитий «Лохвицький історичний збірник», раніше відомий як «Лохвицкій историческій сборник», издание Лохвицкаго уезднаго земства, Кіев, тип. Т-ва Н.А.Гирич, Трехсвятительская ул.14., (1906).

Від часу появи короткого біобібліографічного довідника авторства українського поета і літературознавця Петра Ротача (*1925-†2007)  під наголовком «Розвіяні по чужині: полтавці на еміґрації», який побачив світ вже тепер далекого 1998 року в полтавському видавництві «Верстка» швидко промайнуло вже понад два десятки років. Передмовлюючи свою книгу Петро Ротач у березні 1998 року зазначав, що «…друга хвиля еміґрації (т.зв. «Великий ісход»), крутіша за першу, винесла з України вже не десятки, не сотні, а тисячі й тисячі людей різного фаху, які остаточно розчарувалися в системі насильницького будівництва соціалізму. Рятуючись від «жорстокої російсько-комуністичної окупації» України, в еміґрації опинилися значні творчі сили, письменники непересічного таланту, такі як Тодось Осьмачка, Іван Багряний, Петро Одарченко, Анатолій Гак, Григорій Костюк, Василь Барка, Михайло Орест, Василь Гришко. Багато молодих тоді літераторів розправили творчі крила лише на чужині. До них належать і вихідці з Полтавщини В.Онуфрієнко, М.Степаненко, Л.Богуславець, М.Ситник, О.Ізарський, Д.Нитченко, Л.Полтава, Л.Лиман та ін. У 1942-43 рр. німецька окупаційна влада вивезла з України на каторжну працю до рейху мільйони людей, особливо молоді. У німецьких таборах опинилося немало талановитих початкуючих літераторів, що до війни встигли опублікувати свої перші твори або почали писати в таборі під впливом пережитих страждань і ностальґії за Україною. І коли на початку 1943 р. українські патріоти налагодили випуск кількох газет і журналів для невільників, туди потягнулися ці молоді сили в надії на підтримку їх творчого пориву… Українці, які не побажали знову йти в рабство, знайшли притулок в американських таборах Ді-Пі (тобто неповерненців). Інтеліґенція згрупувалася в містах Західної Німеччини: Новий Ульм, Реґенсбурґ, Авґсбурґ, у таборі ім.Лисенка в Ганновері. Тут заснувалися літературно-мистецькі організації, почали виходити українські газети, журнали і книжки, діяли українські гімназії (в них працювали наші земляки Д.Нитченко, Г.Вишневий, навчалися Л.Богуславець, О.Коновал, Н.Фесенко та ін.). Минуло кілька років, і океанські пароплави повезли наших «неповерненців» за океан, де їм було дозволено оселитися. «По морській по дорозі широкій - пароплава далекий димок...», - бідкався понад два десятиліття тому у той час наш поет-лірик Василь Онуфрієнко. Осідали втікачі в Америці і Канаді, Бразилії і Арґентині, в далекій Австралії - там, куди не могла дотягнутись кривава рука більшовицького деспотизму…». - А далі св.пам.Петро Ротач слушно, ніби пророче, зазначав: «…Творча діаспора буде жити доти, доки Незалежна Українська Держава стане по-справжньому захищати свої національно-культурні надбання. Матеріали цього довідника, навіть в неповному обсязі, мають дати читачеві уявлення про обсяг і цінність творчого доробку розвіяних вітрами злої долі по світових обширах українців, в т. ч. наших земляків. Без цих знань не буде повної і правдивої картини духовних багатств українського народу, його загальнокультурних надбань, не буде й усвідомлення того, що українська діаспора з честю виконала свою історичну місію: в часи панування жорстокої тоталітарної системи на батьківщині вона зберегла рідну культуру, мову, церкву, разом з тим додала до них нові духовні надбання і пронесла чужиною свою незламну волю до перемоги і віру в Незалежну Українську Державу. Можемо пишатися, що в цій благородній місії брали участь і сини та дочки рідної Полтавщини...».

Коновал Олексій Григорович

У своїх листах до Олександра Панченка Петро Петрович Ротач, український поет, письменник, Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців та Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім.Т.Шевченка, який відійшов на Вічну ватру у 2007 році, зокрема повідомляв: «Полтава, 07.06.2002 р… Буду рекомендувати Вас для включення до Енциклопедії Сучасної України (ЕСУ). На мою думку, Ваш творчий доробок заслуговує на те. Прошу переглянути текст біографіч. довідки, який Вам посилаю, уточнити його, а головне – дати повний список всіх Ваших видань, що виходили окремо. Додайте своє фото…».  «Щиро дякую за дві гарні книжки. Справжня несподіванка!... Не сподівався, що у Гадячі можуть так ошатно видавати книжки. Збірка спогадів і есеїв В.Томківа видається мені цінною з боку документалістики, оприлюднення фактів, що мають історичне значення. Виявляться, що повесні 1945 р. в Австрії ми були десь рядом і, можливо, були свідками один і тих же подій того час. Ваша «Лохвиччина» винятково цінна, насичена багатою інформацією і написана цікаво… Поки що вітаю Вас з виходом цих цінних праць і бажаю подальших успіхів. Приємно думати, що на Лохвиччині працює такий ерудований і активний літератор, правник і краєзнавець, як Ви. Ви, здається також співпрацюєте з Енциклопедією Сучасної України… Я подав до редакції ЕСУ статтю про Вас, але коли то ще з’явиться відповідний том?!.. Дозвольте побажати Вам, окрім міцного здоров’я, ще й успішної творчої діяльності, - шанобливо до Вас… 14.12.2004 року, Полтава».

Наразі ж, на наше переконання, відчувається нагальна потреба ще більш повної інформації про вихідців із теренів історичної Полтавщини, і не лише українців з походження, але й представників інших народів, які в різні роки опинилися на чужині та окремих з їхніх нащадків, що не забули про своє полтавське коріння. Оскільки, з одного боку, попереднє видання Петра Ротача на цю тему хоча й було тоді унікальним, а під сучасну пору є не досить повним, а з іншого боку – дослідники з інших українських теренів, як, наприклад, тернополяни, франківці та  львів’яни, а подекуди – у їхніх райцентрах,  вже видано низку праць про свою вужчу діаспору.

Родина Бойків, - Франція, 1956 рік

Як пише в передньому слові О.Панченко, він поставив собі за мету подати не лише різносторонні відомості з різних ділянок життя полтавців та чужині, але й запропонувати читачеві частину довільних нарисів та есеїв свого авторства про уродженців історичної Полтавщини.  Він, як бачимо, не намагався дотримуватись суворої  наукової методи, однак подавав у своїх дослідах лише перевірені факти, інколи сягаючи до архівних джерел праць та часто використовуючи інші енциклопедичні праці. Попередня книга О.Панченка у цій площині п.н. «Українська Австраліана», яка побачила світ ще на початку московсько-української війни у 2014 році,  була присвячена виключно вихідцям з України, які оселилися на «зеленому континенті». За епіґраф до цього літопису історії поселення українців та початків організованого українського життя в Австралії від 1950-их  років мною було обрано, як на мене, дуже вимовний вислів президента Головної Ради Наукового Товариства ім.Шевченка професора Романа Смаль-Стоцького: «Українці їдуть до Австралії» - скільки горя й розпачу у цих холодних словах… Але й скільки залізної волі, рішучости, відваги й завзяття мітиться в них: це постанова не скапітулювати перед московськими гнобителями України, а йти шукати волі за «семи горами та семи морями», щоб у волі, з гідністю людини й її правами, почати нове життя на далекім, чужім континенті Австралії…».  Ці вимовні слова знаменитого професора Романа Смаль-Стоцького написані й у новій книзі-енциклопедії  О.Панченка про полтавців на чужині.

Як нам видається, під сучасну пору ситуація в материковій Україні дещо змінилася: у розпалі розв’язана Кремлем понад три року тому т.зв. ґібридна війна, йде нарощування військового потенціалу Московщини в анексованому Криму, де порушення прав людини та переслідування, заґратування та тортури кримсько-татарських та українських активістів стало «нормою» життя на півострові, з іншого боку – українці отримали безвізовий режим для поїздок до Европи, створено ряд антикорупційних органів, які, на жаль, поки що лише сваряться між собою,  з іншого боку - є чимало проблем у налагодженні міжнаціонального діалогу, - тому поява подібних книг, як та, яка яку написав і видав друком О.Панченко, в якій йдеться про жертовну працю багатьох поколінь не лише українців, але й представників інших народів, що походили з історичної Полтавщини, - є доволі актуальною. -  Як згадує автор нової книги «Полтавська діаспора. – Велика енциклопедія…»  (2021) д-р Олександр Панченко, 15 березня 2007 року св.пам. Павло Йосипович Пундій (*1922-†2015), лікар, історик медицини з Чікаґо, член Українського Лікарського Товариства Північної Америки, дійсний член НТШ в Америці та меценат передав йому два томи «Лікарського Збірника» з дарчим написом: «Подаровано для проф. д-ра О.Панченка на добру згадку та повне користування». - З цих книг пан Олександр, як видно,  взяв чимало біографічних інформацій про багатьох українських лікарів, що походили з історичної Полтавщини, біографії яких, здебільшого, не ввійшли до Збірника авторства Петра Ротача, як, наприклад, - Богаєвський Овксентій, Букшований Микола, Ключко Петро, Лук’яненко Антін, Нездійминога Микола, Равич Микола, Равич-Плітас Зоя, Равич-Янішевська Ганна, Радзимовська Валентина, Ростун Тетяна, як також - Білик Кирило, Заславець Юрій, Личик-Маркевич Наталія, Личик-Шерстюк Неоніла, Луценко Леонід, Прокопець Вадим, Самохин Тамара, Сверстюк Андрій, Ткаченко Дмитро, Фещенко-Чопівський Юрій та інші.

Базилевський, oтець Юрій, з президентом ЗСА Р.Рейґаном у Білому Домі, зустріч з нагоди 1000-ої річниці Хрещення Руси України у 1988 році

Як стало нам відомо з різних джерел, в травні 2016 року у Нью-Йорку в приміщенні  Фундації Українського Вільного Університету за сприяння відомого громадського діяча й правника Аскольда Лозинського, а пізніше - у церковній залі церкви Святого Миколая УГКЦ  у Пассейку, а згодом вже у Чікаґо у творчій майстерні Володимира Дуди відбулася презентація іншої цікавої книги Олександра Панченка, яка з’явилась у його співавторстві з д-ром Іваном Буртиком (Кліфтон, Н.Дж., США)  п.н. «Друга Дивізія УНА. - Енциклопедія воєнної  доби. УНК, УНА, 2-га Дивізія УНА, Протипанцерна бриґада  «Вільна Україна», УВВ, УВК, Українська допоміжна поліція у боротьбі за Волю України в подіях, персоналіях, спогадах, реконструкціях, версіях та інформаціях. - Історія».  Цю нову книгу-енциклопедію її авторами було присвячено всім тим, які в часі воєнного лихоліття останньої світової війни, у трагічний період визвольних змагань українського народу, сповнені віри у краще його майбуття, були за цю віру гнані й переслідувані, - які зранені та знеможені впали у боротьбі проти кремлівських комуністів, тим, що знайшли свій останній спочинок у боротьбі та у вічній тузі за своєю милою поневоленою батьківщиною Україною на землях непривітної чужини, в пам’ять про відважну боротьбу проти московського большевизму й велику жертву командирів та вояків Другої Дивізії й усієї Української Національної Армії. Серед командирів та вояків цих формацій  було чимало вихідців з полтавських теренів, які з об’єктивних причин також не ввійшли до   біобібліографічного довідника Петра Ротача «Розвіяні по чужині: полтавці на еміґрації» (1998). - Командувач УНА, що був одночасно головою Українського Національного Комітету (1945), генерал Павло Шандрук, життя якого та його родини, між іншим, пов’язане з Лубнами, пізніше писав:  «….Дивізія вишикувалась для Божої служби у парадній формі. Посередині квадрата стояв чудово прикрашений вівтар (з прапорами та тризубами). Я вислухав рапорт полковника Дяченка (Автори допису  – полтавця з походження), оглянув шеренґи. Більш як 1900 солдатів стояли струнко. У відповідь на мої вітання підрозділи відповідали: «Слава Україні!». - Ці слова лунали для мене чарівною музикою, бо їх промовляли наші славетні вояки, які так багато страждали….». - До речі, у цій книзі її авторами д-ром Олександром Панченком й д-ром Іваном Буртиком було  подано не лише стосовні статті про Другу Дивізію Української Національної Армії, яка під командуванням полковника Петра Гавриловича Дяченка, уродженця Полтавщини, прийняла Присягу на вірність українському народові наприкінці березня 1945 року, але й про попередні військові формації українства - Армію УНР, УГА, Українське Визвольне Військо, Українську допоміжну поліцію в контексті біографічних інформацій особового складу, серед якого було чимало полтавців. На особливу увагу, думається, заслуговують реконструкції зі споминів командувача 2-ої УД УНА полк.Петра Дяченка «Протипанцерна бриґада «Вільна Україна», як також докладні біографії очільників, членів штабу, організаторів та окремих вояків  2-ої УД УНА, її окремих бриґад та підрозділів,  як також  чолових осіб  Українського Національного Комітету (УНК), Штабу УНА,  Українського Визвольного Війська (УВВ) та Українського Вільного Козацтва (УВК), що діяли в часі Другої світової війни, інформації про інших українських військових та громадських діячів, так чи інакше причетних до творення УПА-«Поліська Січ», Українського Леґіону, УВВ, УНК та УНА й інших українських військових підрозділів та громадських інституцій українства, серед яких полтавці – Дяченко Петро, Гудима Федір, Голуб Андрій, Дяченко Віктор, Китастий Григорій, Крат Михайло, Самутин Петро, Чабанівський Василь та інші наші земляки, докладні інформації про яких також подано в пропонованій нами для читання новій книзі Олександра Панченка про полтавців на чужині.

Родина Волинців (Австралія), з права - дружина і мати Тетяна (з дому Черевань (12.02.1924-†22.01.2017))

Важливими джерельними матеріалами для автора книги про полтавців на чужині О.Панченка стали новіші розвідки сучасних українських істориків. Ось визнаний вчений Ярослав Тинченко, перемовлюючи свою книгу «Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921) Книга II», зокрема, писав: «…Протягом багатьох століть воєначальники та офіцери українського походження здобували славу іншим арміям, зокрема російській. На полях світових битв вони не раз доводили, що вміють вправно воювати, не відступають перед небезпекою та наполегливо йдуть до перемоги. 1917 р. Їм випала нагода підняти зброю за власну державу — Українську Народну Республіку. Зважаючи на поразку у Визвольній війні, хтось може сказати, що вони — офіцери колись ворожих армій — не змогли використати дарований історією шанс. Але на цю ситуацію можна подивитись і з другого боку: з лав денаціоналізованого та деполітизованого російського офіцерства виокремилися тисячі старшин, що вирішили служити під українським прапором до кінця свого життя — розділяючи з ним долю та недолю. І тепер, коли Україна мирним, цивілізованим шляхом здобула собі незалежність, ми можемо гордо стверджувати, що в нас були свої герої, які гідно боролися, вмирали та перемагали в ім’я власної вільної держави, — старшини Армії УНР…». - У цій та інших своїх працях д-р Я.Тинченко зібрав якомога повніший біографічний матеріал про героїв та командний склад Української Народної Республіки та гетьманської Української Держави, серед яких є чимало уродженців історичної Полтавщини, які по закінченню перших визвольних змагань опинились на чужині. Це, зокрема, -  Базилевич Олександр Михайлович, Базилевський Павло Михайлович, Бокій Євген Антонович, Бокитько Володимир Михайлович, Бракер Борис Олександрович, Виноградов Хрисанф Олександрович, Вовк Андрій Михайлович, Гнойовий Іван, Голуб Андрій, Гончаренко Аверкій Матвійович, Гудима Віктор Авксентійович, Гудима Федів Авксентійович, Деркач Михайло, Димар Федір Олексійович, Дядюша Сергій Іванович, Дяченко Віктор Гаврилович, Дяченко Петро Гаврилович, Калинович Іван Олександрович, Климач Юрко Олександрович, Крат Михайло Миколайович, Лазуренко Степан Савич, Лоба-Лобів Терентій Федорович, Лорченко Микола Іванович, Мацак Юхим (Яким) Тихонович, Навроцький Володимир Миколайович, Нагнибіда Іван Лукич, Нагнибіда Сергій Лукич, Неїлов (Неїло) Борис Васльович, Нестренко Опанас Андрійович, Никонів Наум Архипович, Омельченко Тиміш Петрович, Ордановський Юрій Іванович, Остроградський (Апостол) Михайло Михайлович, Петрусь Яків Самойлович, Самійленко Степан Андрійович, Самутин (Самутін) Петро Зотович, Сахно-Устинович Олександр Олександрович, Сварика Василь Михайлович, Стасенко Іван Михайлович, Татарулів (Таратуля) Микола Іванович, Тисаревський (Тис-Тисаревський) Юрій Тимофійович, Трибрат Пилип Наумович, Туркул (Туркало) Олександр Олександрович, Тютюнник Василь Никифорович, Христич Яким, Цурканов Костянтин Костянтинович, Чабанівський Василь Федорович, Чайковський Анатолій Олександрович, Чеботарів Микола Юхимович, Чижевський Григорій Павлович, Шаповал Олександр Андрійович, Шестопал Ларіон Петрович, Шпилинський (Шпілінський) Олександр Опанасович, Яновський (Гоголь-Яновський) Микола Львович, Янчевський Микола Олександрович, Янченко Володимир Ананінович. Щоправда, раніше у своєму Збірнику Петро Ротач раніше  вже подавав біографії Доценка Олександра,  Петлюри Симона Васильовича, Скрипника Степана (Патріарха Мстислава) та інших.

Родина Воскобійників. - Діти й онуки (світлина із книги О.Воскобійника)

Іншим важливим й ґрунтовним джерелом про полтавців стали для д-ра Олександра Панченка три книги авторства Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія  Юзича «Подєбрадський полк» Армії УНР». У першому томі цієї енциклопедії було вміщено 400 біографій вояків реґулярних та ірреґулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина, 1922-1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. У другому томі ен¬циклопедії Визвольної бороть¬би «Подєбрадський полк» Армії УНР» який побачив світ у 2017-ому році у видавництві «Орієн¬тир», вміщено ще 325 біо¬графій вояків регулярних та ірре¬гулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. — студентів і випускників Україн¬ської господарської академії в Подєбрадах. До речі, якраз у другому томі цієї енциклопедії Визвольної бороть¬би можна прочитати біографії не тільки прекрасних українців — кубанців, галичан, буковин¬ців, волиняків, чернігівців, слобожанців, наддніпрянців, подільських козаків, тавричан, а й дорогих нам чужинців, оборонців української волі, — німця Віль¬ґельма Лутца, білоруса Уладзіміра Куровського, єврея Юрія Лінде¬мана, вірменина Якова Осканова, а також українізованої поль¬ки Харитини (Тіни) Пекарчук та українізованої білоруски Марини Нестеренко. Вони перевтілилися в українок на полях битв за сво¬боду нашого народу. Один із героїв другого то¬му Євген Маланюк назвав подєбрадську академію «лабораторією, де культивувався тип новітнього українця». - «…Друзі, огляньмося назад і піз¬наймо з радістю «подєбрадське диво» української військово-політичної і науково-мистецької еміґрації. Ми й творимо цю ба¬гатотомну енциклопедію світлих людей, щоб дати приклад нашо¬му поколінню… Звертаємось до історії Українських січових стрільців, Богданівсько¬го та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сі¬ рої, 1-ї Синьої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного ко¬зацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Дирек¬торії, Леґії українських націона-лістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії «Галичина», …вояків регулярних та ірреґулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. — студентів і випускників Укра¬їнської господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина, 1922-1932) — і тих воїнів, які прагнули навчатися в Подєбрад¬ській академії. Серед них було чимало творців української куль¬тури — письменників, художни¬ків, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, дер¬жавних, громадських і театраль¬них діячів…», - зазначає прес-служба Історичного клубу «Холодний Яр».

Досить, щоправда, фраґментарно д-р Олександр Панченко подав між іншими відомості й про окремих українських діячів «Зеленого Клину», переважно полтавців з походження. Відомо, що таку назву мала колись українська південна частини Далекого Сходу нинішньої Московщини, що натепер охоплює території Приморщини та Амурщини, де на межі ХІХ–ХХ ст.ст. компактно заселені українськими переселенцями. Первісно ця назва стосувалася лише південної частини Приморської області – Південно-Уссурійського краю, що частково збігається з територією сучасного Приморського краю Московщини. Перші українці – вихідці з Полтавщини прибули на терен Амурської области в 1860–61 рр., а вже в 1863–64 роках вихідцями з Полтавської губернії тут було засновано перші українські села – Троїцьке (1863), Середнєбільське та Новотроїцьке (1864) на річці Голубій. На цьому етапі переселенці пересувалися валками через весь Сибір, тому шлях до Зеленого Клину тривав декілька років. До Амурської области за цей період прибуло 81.571 переселенців з України (51,1%). Поміж них переважали вихідці з Полтавщини (26,3% від усіх). Мною при написанні цієї праці широко використано книгу укладача Вячеслава Чорномаза «Зелений Клин. Енциклопедичний довідник» (Владівосток, 2011), в якій її укладачем у цікавий спосіб й досить ґрунтовно подано історію формування та сучасний стан українського населення Далекого Сходу Московщини,  його  громадського та культурного життя, як також  йдеться про персоналії українських діячів та науковців.

Принагідно зазначимо, що слово «клин» О.Панченком вживається не лише у значенні певної частини земного обшару (земельний клин). Відповідно подібні назви застосовуються до інших реґіонів компактного поселення українців на колонізованих ними територіях поза межами етнічних земель (Малиновий Клин – Кубань, Жовтий Клин – Надволжя, Сірий Клин – південь Західнього Сибіру та північ Казахстану). Дещо менший масив інформації мною подано про полтавців, які походили або мешкали у  «Малиновому Клину» - місці компактного проживання українців на Кубані (тепер - Краснодарський край Московщини) та західні терени Ставропольського краю Московщини).  Це, здебільшого, - кобзарі, бандуристи та інші люди мистецтва  й творчости.

Українська капела бандуристів, Вашінґтон, 1983 рік - Марко Фаріон, Михайло Невмержицький, Юліан Китастий, Микола Дейчаківський та інші, крайній з права маестро - Григорій Китастий, праворуч від нього - В.Мішалов

Як видно, важливим джерелом інформацій цієї книги стало для О.Панченка стало його листування з видатними полтавцями та їхніми нащадками, які опинилися на чужині. Особливо вдокументованими, як видно, є нариси про славетний рід священиків Базилевських, які написані О.Панченком, ймовірно, слідами спогадів отця Юрія Базилевського та стосовних історично-документальних довідок й матеріалів. Власне, пошуки О.Панченка за Базилевськими продовжились ще на за океаном у травні 2016 року, коли він на запрошення д-ра Івана Буртика із Кліфтону вперше в своєму житті відвідав США, де зокрема побував також й при місці Вічного спочинку багатьох славетних українців на православному цвинтарі  у Саут Бавнд Бруці. Відомо, що отець Володимир Базилевський скінчив свій життєвий шлях у Ню Йорку 22 грудня 1997 року, де понад двадцять один рік, від 1976-го по 1997-ий, служив настоятелем катедрального собору св.Володимира в Ню Йорку  та очолював Діловий комітет полтавського земляцтва у цьому місті.  Як зазначає О.Панченко у своєму передньому слові до своєї книги, син священика Володимира отець Юрій Базилевський у листі до нього від 9 травня 2019 року, зокрема, писав: «…Рід родини Базилевських був священичим. Мій прадід, ієрей Потапій Базилевський був священником в селі Свиридівка, Лохвицкого повіту на Полтавщині. В 1994 році я поїхав разом з моїм татом, о.Володимиром Базилевським, до села Свиридівки. Дім де жив о.Потапій і де мій тато приїзжав  4-літнім хлопчиком до свого діда, тепер - сільська рада. Ми поїхали на місцевий цвинтар, щоб знайти могилу о.Потапія. Шукаючи, поблизу ми побачили стареньку жінку з двома костилями і запитали її - чи знає вона, де похований о.Потапій. Ця жінка, ім’я якої я, на жаль, не запам’ятав, сказала, що о.Потапій вінчав її в 1924 році. Могила о.Потапія є четверта від могили її тепер вже покійного чоловіка. Хрести на могилі о.Потапія, як рівнож її чоловіка, були залізні й комуністи позрізали їх, бо їм потрібний був метал «для розбудови соціалізму». Я замовив хрест в Харкові, де жив мій кузин Георгій Базилевський. За два роки, уже по смерті мойого тата, о.Володимира, я з моєю дружиною, Оксаною, та з моїм кузином Георгієм, і його дружиною, Олександрою, привезли новий хрест і поставили на могилі прадіда, о.Потапія й паніматки Вікторії. Я поставив і освятив цей пам’ятник. Люди, що жили тоді через дорогу від цвинтаря сказали, що та жінка, яка показала нам могилу о.Потапія, - вже померла. Нас запрошували ці люди до їхньої хати на обід. Ми ж, подякувавши за гостину, відмовились, бо дуже поспішали до Києва…». - І далі: «…При кінці 1950-их років українська православна молодь створила Товариство Православної Молоді. Це  Товариство видавало місячний журнал, обладнало собі домівку при церкві св.Трійці при Брум стріт. Тут відбувалися періодично релігійні доповіді, як також вечірки з танцями й забавами. Духовним капеляном був о.Тимофій Міненко, а головою Товариства був я, Юрій Базилевський. Я також прислуговував  як іподиякон Владикам Ігорю, Паладію й Антонію. Після виходу на пенсію я продовжив богословську науку в семінаріях антіохійської митрополії св.Стефана і в українській семінарії св.Софії. Після закінчення семінарії св.Софії Митрополит Української Православної Церкви в США Антоній висвятив мене в диякони 16 лютого 2003 року, а в священики - 8 березня 2003 року.  Спочатку я служив в церкві Всіх Святих в м.Нью-Йорку, як сотрудник о.Андрія Кулика. Потім я почав служив церкві св.Апостолів Петра і Павла в м.Керчонксон (Н.Й.). Цю церкву св. Петра й Павла побудував полковник Петро Войновський, батько моєї дружини Оксани. Полковник Войновський був провідником Буковинського Куреня. В 1942 році полковник зі своїми вояками обороняв собор св. Андрія Первозванного в Києві від німців підчас висвяти Владики Мстислава, Ігоря, Генадія й інших єпископів Української автокефальної православної церкви. Висвята відбувалася в секреті від німців, бо вони не хотіли, щоб була в Україні УАПЦ. В літніх місяцях я служу святі Літургії в каплиці Святого князя Володимира на оселі Союзівка. Влітку на оселі Союзівка відбуваються молодечі табори, як рівно ж приїжджають українці на відпочинок. 7 жовтня 1967 року я одружився з українською балериною Оксаною Войновською. У нас народилося троє дітей  - Богдан і Христина (близнята) 2 січня 1969 року та  Андрій, який народився 23 вересня 1977 року.  Христя вийшла заміж 28 червня 1994 року за Росса МекМікена. У них народилося троє дітей – Андрій,  13 травня 1997 року народження, Вікторія,  15 липня 1999 року народження та  Наталія, 7 березня 2004 року народження. В 2016 році Христя розвелась з Россом.  Богдан одружився з Христею Луцькою 31 липня 1999 року.  У Богдана й Христі, народилося двоє дівчат – Ганна,  8 вересня 2003 року народження й Александра,   1 червня 2005 року народження. Богдан працює в фінансових Інституціях  м.Нью Йорку. Багато разів він представляв свою компанію в International Monetary Fund для фінансової допомоги Україні. Син Андрій одружився з Анною Назаренко 3 жовтня 2015 року. В них 27 квітня 2018 року  народився син Лев.  Андрій наразі працює в фінансовій компанії Brownstone Investments.   Сестра Інна вийшла заміж за Артура Соломона в 1965 році У них є один син Терентій. Терентій одружився з Христею, в них є двоє дітей - Анніка та Юліян…». - Повний текст цього допису, як і переважної частини усіх статей, поміщених у новій книзі О.Панченка,  можна прочитати на шпальтах Всеукраїнської газети «День» та на сторінках часопису північноамериканських українців «Час і Події» (Чікаґо).

З ліва д-р Павло Пундій, Мих. Дмитренко, Ляриса і Дарія Пундій, - 25-го квітня 1971 року

Надзвичайно цікавими й ґрунтовними є поміщені в розділі «Спомини» книги-енциклопедії авторства О.Панченка роздуми полтавки з походження  Галини Бойко (Грушецької), п.н. «Відлуння страждань: Герої мого життя», які мають кілька розлогих й добре вдокументованих розділів - «Без коріння», «Чотири кукурудзяні качани», «Мужність виявляється в малоймовірних місцях» (Джон Р.Р. Толкін)», «Колгосп тварин» /Джордж Орвелл. - «Прометей Іван Багряний.1947», і, зрештою, - «Бойки з Храпачівського Яру». - В останньому розділі своїх спогадів Галина Грушецька (з дому – Бойко), зокрема, -  пише : «….Про рід мого діда Прохора Бойка та бабусі Марти Бережної-Бойко майже нічого не знаю. Родина була бідна й жила у Храпачівському Яру. Дітей в родині було багато. Саме перед т.зв. революцією Російської імперії 1917 року, та її наслідки й переворот большевиків, мій батько, в 14 років, став круглим сиротою. Старші брати, захоплені політичними змінами, покидають хату й скидають на сестру Марфу опіку молодших дітей. Про ці важкі часи батько не говорив. Але, про брата Василя з гордістю розповідав. Однієї зимової ночі, десь вже в 1920-ті., щось тяжке грюкнуло, звалилось в сінях. На підлозі, лежало, обтіпане тіло людини: «Це я!», - почулося.  Марфа з каганцем приступила і крикнула; «Це ти! Василю?».  Замотані в шмаття, вона відразу побачила глибоко обморожені ноги. Він втік із заслання, щоб прийти додому і розказати меншим, перед смертю, що з ним було від коли він покинув хату. Хоч дуже ослаблений, Василь поспішав розказати негайно про себе хвилюючись, що може хтось його бачив, як він до хати добирався і йому не вдасться розказати. По дорозі до Києва, де все відбувалося, на думку Василя, він зупинився переночувати в одному селі де саме молодь веселилась. Гулянка раптово перервалась, коли молодь, огорнуло коло військовиків: «Не бійтеся! Ми свої! Із Запорізької дивізії Армії УНР!», -  прийшли хлопці вас вписати до війська Української Народньої Республіки, щоб разом, ми вибороли українську державу зі столицею в Києві!». З гурту молоді посипались нарікання і обвинувачення: що уряд УНР хоче їх, як невільників, силою забрати до війська; що УНР не думає ділити землю так, як большевики обіцяли. Сотнику не в перший раз було чути ці докори. «Ви ж діти української землі, хто ж буде її боронити, як ви тікаєте в ліс коли дивізії Армії УНР по селах видають призов в армію і з’являєтесь в село тільки на гульки!». «А що до большевиків та ділення землі. А чия ж це земля? Большевиків чи ваша, українського народу? Визволитель той хто визволить поневолений народ і вернеться на свою землю, а той, що залишається, той окупант-поневолювач, так, як Московська імперія була, так і большевики!».  Василь зголосився до Армії УНР. Його національне дозрівання пройшло вже в Києві. Новий світ відкрився перед ним і він хотів це конечно передати ще Марфі, Степанові й Грицю поки не було запізно. Звичайно, що був донос, що Василь повернуся. Родина його переховували в хаті, бо не міг ходити. Моєму батькові тоді могло бути десь близько 19 років. Тому, що він не хотів Чекістам показати де Василя сховали, його почали сильно бити, так, що сорочка й рани злилися. Батько вважав, що цим він не зрадив свого брата ні Україну. Це стало його дороговказом на все життя… Єдине, що батько не міг, це згадувати, говорити про Голод. Цей кремезний козарлюга, тільки почувши слово Голод, ставав, як мокра ганчірка. З нього лився піт, поклавши голову на стіл він хлипав і ридав: «Не можу, не можу, дитино!».  Батько є той, що був при дітях коли мати була в тюрмі й не бачила їхні страждання. Навіть тоді коли в 1986-1987 роках, Джеймс Мейс став виконавчим директором «Комісії Дослідників Голодомору в Україні -1932-1933 при Конгресі США», і забракло грошей на її завершення, я стала ініціатором та організатором «Чіказького Комітету» для фінансової допомоги  «Комісії Дослідників при Конґресі США. Рівночасно очолила в Чікаґо Гарвардську програму «Усна історія Голоду 1932-1933 рр.».  Багато свідків Голоду боялися свідчити; деякі свідчили під зміненими прізвищами. Вдалося мені навіть прослухати свідчення двох українців-євреїв з Києва і Одеси, які саме у 1980-ті роки еміґрували до США. Прослухала не одне трагічне й хвилююче свідчення, тільки не почула свічення про своїх найрідніших, батько так і не міг розказати. Ці свічення були використані у праці « Комісії США про Голод в Україні - 1932-1933 років» та видані у двотомнику у 1990-тих роках. «Подвиги творять звичайні люди, які йдуть за покликом свого серця» (народна мудрість). В яких країнах наша родина Бойків не перебувала, батько - сирота, селянин з трьома місяцями освіти виникав своєю національною поставою, громадською зрілістю й безмежною любов’ю до України. Він був членом Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП), яка постала 1946 року в Німецьких таборах переселенців з втікачів з підсовєтської України в час,  коли шаліла примусова репатріяція до СССР тих же самих біженців, в кожній зоні поділеної переможеної Німеччини, всіма державами-союзниками Совєтського союзу, насамперед, США та Велика Британія. Батько рятує родину постійними переїздами з таборів всяких національностей переселенців. Дістає харчі, восьмирічна Параска продає в тих таборах оселедці й яблука. В цей час між життям і смертю, для біженців з підсовєтської України, Іван Багряний, не тільки був організатором партії УРДП та преси, він був провідником боротьби насильного повернення до СССР, із своїми однодумцями. Мій батько, Степан Прохорович Бойко, який пройшов комуністичне пекло, еміґрував до Америки вже в старшому віці і став предметом есею свого правнука Зоряна на конкурсі «Money Smart Kids Contest» (Конкурс творів учнів на тему: Обачні інвестиції). Дванадцятилітній учень, описав як його прадідусь з трьома місяцями освіти, без знання англійської мови, заощадив досить грошей, щоб перше купити одну хатинку, а пізніше - дві ферми з хатами. Прадіда успіх – це великий приклад не тільки для правнука Зоряна, але й для майбутніх ґенерацій. На великому маєтку землі Української Православної Парафії Св. Андрія, в Блумінґдейл, штат Ілліной, (США), також засновано парафіяльне кладовище. Мої батьки поховані там на горбочку при доріжці й кущі калини. Батько помер 2 серпня, 1980 року. Мамочка 18 червня, 1983 року. Від того часу горбочок вкрився могилками й квітами. Більшість похованих на цьому горбку, це жертви штучного Голоду українців. Хоч куща калини вже немає при могилі батьків, на зворотному боці їхнього пам’ятника вибито взір калини з дерев’яної полтавської тарілки. А під калиною наші жертви – «ДІТИ УКРАЇНИ»: Оксанка; Маруся; Тарасик; Галинка та Федір. Хай Господь їм створить спільну молитву і спокій. Упокой, Господи, душі спочилих рабів Твоїх там де всі праведники спочивають! І сотвори їм вічную пам’ять!...». - Й насамкінець, ніби запитує себе Галина Степанівна Бойко-Грушецька: «Звідки Я?» - «Я - з мого дитинства!» - Антуан де Сент Екзюпері: «… Не думалось ніколи, що 50 + років життя промине в громадській відданій праці. Почалося, як вияв вдячності й пошани до дитячих письменників з чиїх творів я вчилась української писемності. Кожен раз, що відкривала якусь постать мені по душі, відразу мусила поклонися їй: Великомученику Митрополиту Василя Липківському; Голові Директорії Симона Петлюри; Олену Пчілку - мого ідеалу жінки, матері й громадянки. Вивчення української писемності вважаю своїм найбільшим досягненням в житті. До сьогодні продовжую вивчати історію й культуру України. Історії української православної церкви, стала моїм найбільш дослідженим предметом. Її славне й трагічне минуле, віддзеркалює історії України. Рівно ж і відношення її сусідів, та інших поневолювачів, щоб її підкорити. «Переможці не вірять у випадковість» (Фрідріх Ніцше).  Чи жалію, запитаєте, що мабуть більше половини свого життя присвятила громадській діяльності? Маючи трьох дітей, кінчаючи в той сам час університет, Бакалавр з французької мови та літератури. Пізніше, як діти закінчують свої вищі студії, другий університет - відділ бібліотекарства з маґістерським дипломом. Мені здається, що доля вирішила за мене. Знайте, що все, що так гладко описане мною вище не так легко вдавалося. Немає сумніву, що громадська праця, з різноманітними людьми, нелегка буває. Але, перш ніж впливати на суспільство і пробувати змінити його, треба змінити самого себе і свій підхід. Саме, громадська діяльність, яка вчить дипломатії, і толерантности,  ба, навіть політичного хисту, виявляється найкращим учителем. На храмовому празнику парафії Святої Тройці в Блумінґдейл, Ілліной, 16 червня, 2019 року, мене несподівано нагородив архієпископ Західної єпархії Української православної церкви в США, екзарх Вселенського Патріарха в Україні Даниїл «Орденом святого Петра Могили»  Українська Православна Церква - За відданість Богові та Його Церкві. Дуже зворушливе для мене признання, бо відноситься до утвердження Вселенського Православ’я. Завдячую початок, зародок любови до мови, і до всього українського моєму чоловікові Дмитрові. За 51 років подружжя, він ніколи не спиняв мій лет до освіти чи громадської діяльності. Навпаки, він завжди був поруч мене з допомогою. Переважно секретарем, який ще й виправляє мову, друкує листи і розсилає. Батькам, завдячую моє і моєї сестри життя. Навіть, в ті непевні часи війни і репатріяції, ми діти не знали, що це страх чи голод. Вони, царство їм небесне, вважали, що виконують батьківський обов’язок. Але в душі моїй відчуваю, що вони перевищили цей обов’язок понад усе. Вони подарували нам Свободу. Донечці Орині, письменниці та перекладачеві: дякую за слушні зауваги і поправки. Летючому Артемі, із села Артеморястівка, де я родилася, також вдячна, що передав мені деякі гени допитливості й рішучості: ніколи не здаватись і завжди закінчити, що почала….»

Голова Національної спілки краєзнавців України проф. Олександер Реєнт вручає диплом та відзнаку лауреата Всеукраїнської премії імені Дмитра Яворницького д-ром Олександрові Панченку (зліва), - Київ, 25.11.2016 р.

Привертає до себе увагу  й поміщена О.Панченком у його книзі велика стаття відомого українського правника з полтавським корінням Віктора Рудя п.н. «Ще один», в якій Віктор Васильович Рудь, зокрема, пише: «… У дитинстві я був захоплений думкою, що можу тримати в руці частинку слона. Йшлося про інкрустоване ікло, що служило держаком старомодної небезпечної бритви, тієї дрібки мізерного скарбу, що його моїм батькам вдалося прихопити з собою, коли вони після Другої світової війни втекли до США. Стрімку дитячу уяву посилювало попередження мого батька ніколи не торкатися, навіть не дивитися на лезо бритви. Тільки через багато десятиліть я збагнув справжню причину такого попередження, що, на щастя, так і не збулася. Мій батько  Василь Сидорович Рудь походив із села Нехвороща Полтавської області. А мати – з харківського передмістя. Їхній досвід російської та німецької окупації не надто різнився від досвіду десятків мільйонів співвітчизників. Однаковий біль і небажання про це говорити. Такі, як мої батьки, зазвичай дещо розбалакувалися лише з тими, хто пройшов крізь таке саме пекло; їхні нащадки часто дізнавалися тільки про якісь уривки та фрагменти жахливих сцен і болісних рішень. Хоч як повільно, історія мого батька розкрилася через десятиліття. Це розповідь про життя у заснованій на терорі типовій державі терору. Розповідь, у центрі якої, посеред інших жахіть, стоїть історія про Голодомор. Це розповідь, що розвіює вбивчу брехню, яку поширюють запеклі та новоспечені опоненти Голодомору. І ставить перед усіма українцями – і в Україні, і в діаспорі – питання «а що далі?» - Переживши сталінський, а потім гітлерівський режими, мої батьки, що мріяли про свободу, побачили порятунок у США. Не напевно… не відразу. Спершу їм довелося пережити третє переслідування, цього разу з боку американських вояків, яким було наказано повертати до Радянського Союзу розпачливу, тремтячу масу третьосортних людей, що вже зазнали безмежних гонінь. Коли два деспоти спіткнулися, Америка свідомо підхопила кийок у смертоносній естафеті, хапаючи біженців, що в 1939 році жили «під совітами». Це стосувалося всіх українців, які пройшли Голодомор. Не задовольняючись простим дипломатичним визнанням законності дій Сталіна під час Голодомору, США ще винагородили його, збираючи всіх, хто залишився живим. Наказ Штабу Збройних сил США в Європі від 4 січня 1946 року був чітким: «в разі необхідності – силоміць». У таборах для переміщених осіб почалися масові самогубства. - Разом зі своїм приятелем Славком мій батько роздобув мотоцикл більш-менш у робочому стані (він порахував, що це дрібна плата за його рабську працю в Німеччині), й вони проїхали Баварією, знищуючи дорожні знаки – робили, що могли, аби зашкодити пересуванню загонів американських вояків та їхніх ляльководів з НКВС. Мій батько поклявся, що його не візьмуть живцем ані американці, ні енкавеесівці. Інкрустована бритва мала стати для нього останнім порятунком. Він скрізь носив її таємно з собою протягом кількох років у Німеччині. Кінець кінцем відкрито поклав її до решти своїх речей, коли  мої батьки сіли на судно, що вирушало до Америки. І більше ніколи не торкнувся бритви. - Якось, порушивши звичне мовчання, мій батько розповів, як його батька, мого діда, заарештували й кинули до сільської буцегарні, а тоді перевезли до сумнозвісної Луб’янки в Москві. Більше він не повернувся. Роками раніше його батько та дядько боролися проти загарбницької Червоної армії. Саме тому ім’я мого діда, сільського поштаря, потрапило до чорного списку. - Коли мій батько прокрався вночі до заґратованого віконця, за яким, гадав, перебував його батько, то почув зойки іншого «ворогу народу», жінки, руки якої засунули в казан з окропом і тримали там, доки з них злізла шкіра. «Зняти рукавички» - такою була улюблена розвага героїв Путіна. Настю Іванівну, вчительку початкових класів мого батька, заарештували за «розпалювання ворожнечі на національному ґрунті» - вона наполягала на тому, щоб учні розмовляли українською. Масова інфекція обірвала її життя. Зручна епідемія стала поясненням у свідоцтві про смерть. - Коли батько розміняв восьмий, а тоді дев’ятий десятки, минуле почало дедалі більше мордувати його. Майже безперестанно, лютіше й лютіше. Він кричав ночами вдома чи в шпиталі, кликав своїх батьків, плакав, не в силах позбутися кошмарів. - Одного разу, коли батька перевозили до його кімнати в шпиталі, він почав так сильно тремтіти, що під ним захитався візок. Медсестра та санітари ошелешили. Батько був тепло накритий, але крутив очима від страху. Він прошепотів до мене: «Біжи додому і візьми грошей. Беруть мене казнити. Мушу відкупитися». - Іншого разу адміністрація шпиталю, щоб розв’язати проблему поганого знання батьком англійської, запропонувала призначити до нього російськомовних (зрештою, яка різниця?) медсестру, доглядальницю та лікаря. Почувши російську, мій батько знову затремтів і мовчки вирячив очі. Мені довелося звично пояснювати працівникам шпиталю про різницю між Росією та Україною, перш ніж вони, зрештою, втямили. - Напередодні Дня подяки, в ніч з вівторка на середу, мій батько знову пережив епізод, свідком якого був у дитинстві вдома, коли енкавеесівці оточили їхній будинок, щоб заарештувати його батька. Протягом кількох годин він совався хатою від підвіконня до підвіконня, визирав за фіранки й бачив привидів, які не були його марами. Серед ночі він вислизнув з будинку і зник. Ми знайшли його в середу ранком на вулиці, в калюжі, промоклого під крижаним листопадовим дощем, неспроможного звестися на рівні. - Але найжорстокіше його переслідували спогади про Голодомор, більше ніж про зустрічі з енкавеесівцями, смертельно небезпечні втечі від німецьких есесівців, працю остарбайтером у Німеччині, свідоцтво огидної змови між американськими вояками та радянськими спецслужбами. Спершу, це було терпимо… відносно. Я пам’ятаю з дитинства, як у відповідь на запитання, чи він голодний, або й без запитання він міг поцікавитись: «А чи є кусок хліба?» І край. Тільки хліба. Нічого більше. Постійно. Не просто після вечері на Пасху, Різдво чи День подяки. - Повільно, але невпинно страхіття ламали захисні бар’єри. Я мимоволі підслухав, як мій батько переповідав один життєвий епізод другові нашої родини. На той час йому було 16 років і він разом з двома старшими братами визирав із драбини, приставленої до горища, на якому вони спали. Якось уночі вони побачили сусіду, що зайшов до їхньої хати з полотняною торбиною, в якій, схоже був качан капусти. Сусіда поклав торбину на підлогу, притуливши до лави біля стіни. Поступово торбина посунулась і впала. Звідти викотився не качан, а людська голова. - Край, де кожен, здавалося, мріяв про те, щоб стати співаком-солістом чи поетом, раптово перетворився на край живих мерців. Людей викрадали на їжу. Стояла весна 1933 року, і Голодомор був у розпалі. Труп, що лежав за кільканадцять метрів від батьківської хати, став поживою нашого сусіди. Рештки були геть понівечені якимись тінями, що з’являлися нізвідки й так само таємничо зникали. Сусіда вважав, що йому пощастило, і невдовзі забрався геть зі своєю здобиччю. А проте, через два тижні таки сконав з голоду. - Два місяці потому, як батька шпиталізували після його «втечі» на День подяки, я годував його на вечерю спаґетті з м’ясною приправою. Раптом він застиг, закотивши очі. «Що таке?», - спитав я. Раніше він часто їв спаґетті, і вони йому подобались. Але цього разу майже нечутно він прошепотів: «Навіщо ти дав мені людське м’ясо?». - Щоб сказав би мій батько, що б він міг сказати про національну кампанію з подолання світової невіри, часом навіть глуму та зневаги до Голодомору? Ми все це вже чули раніше: «Цього насправді не було. В дійсності це було не так жахливо. Це трапилося, і справді було жахливо, але таке сталося з усіма. Насправді це було ненавмисно. Це була – чому, невідомо – «помилка». Політичні потреби заробити валюту для фінансування індустріалізації і т. ін. і т. п.». Чи може життя мого батька, схоже на життя багатьох мільйонів, пролити світло на ці питання? Що б він сказав, що б міг сказати про «суперечки» щодо геноциду, як назвав би «гру в цифри» навколо Голодомору?  - На його думку, весь той період російського панування в Україні був суцільним апокаліптичним воєнним злочином…».

Славні нащадки знаменитих полтавців в Австралії - внук Марка Мішалова - Віктор (з ліва) та син Федора Деряжного - Петро (з права на світлині)

Вражають спогади про Голодомор українців, які також були включені О.Панченком у його книгу, що були надіслані з далекої Австралії, які написала зі слів свої мами Захаряк (Черевань) Тетяна, Сідней (Австралія): «… Наша Мама - Тетяна Черевань (Волинець) (*12.02.1924-†22.01.2017) народилася у старовинному селі Глинськ, у Полтавській Області у 1924 (році), доня найстарша патріотичним батькам Матвійові та Хемійці Черевань - з козацьких родин. Народилися у родині ще дві доні Галя i Соня та сини Гриць та Іван. Про мамині молоді літа можна дуже багато сказати, бо вона мала 8 і 9 років коли стала живим свідком Голодомору 1932/33.   - Мама багато разів публічно розказувала про цей ґеноцид. Вона вірила, що Бог її залишив на світі, щоби вона могла про Голод розказувати. Скороченю про це згадаю, хоча багато чого потрібно сказати. Матвій Черевань, мій дідусь, та його родичі не погодилися вступити до колгоспу і так на Свят Вечір у 1933 комуністи призначили цілy родину на знищення. Мали арештувати Тата Тетяни – Матвія, а він втік на Донбас де почав працю у вугільних викопах. Вважав, що зможе звідти посилати гроші та пакунки для родини. - Прийшла до хати буксірна бригада на Свят Вечір. З хати забрали все, усю живнiсть, навіть з печі витягнули пиріжки, які Хемійка пекла на Свята, і маленьке горнятко з зернятками а з стайні забрали корову, телицю і свиню й все зерно. Хемійка просила, щоби хоча б корову не брали, щоби було чим дітей годувати, на це один з катів вдарив її в груди крісом. Вона впала на сніг непритомна. З живністю стало чим раз гірше. Вони їли травичку, буряни, троха закопаної картоплі і лушпиння від картопллі, смоктали кісточки і що могли знайти. З початком червня 1933-го року вмирає Cоня, а тоді - Іван. А тоді Хемійка дуже захворіла і не мала силу далі шукати їжу, а мама наша була дуже напухла й немічна,  так як і її сестра Галя, вони сиділи на порозі чекаючи на смерть. 11-ого липня Хемійка вмирає з голоду, а незадовго – й Грицько.  Якось мама і її сестра вижили цю страшну подію. Батьки Матвія також померли з голоду i  його дядько. Матвій пізніше був арештований. НКВД тортурувало його один рік. Він знов одружився зі вдовою,  котрої уся родина загинула від Голоду, і вони мали ще одну дочку Олю. - Пізніше Мама наша перейшла короткий курс виховательки для праці в дитячім садочку тому, що її побажаний Курс трикотажу вона відкинула,  бо треба було говорити російською мовою. Її батьки усе говорили, щоб вона незабувала свою рідну українську мову. - В1942 році Німці установили насильницький набір робітників на працю до Німечинни та Австрії. Кожне місто й село мусіли дати призначену кількість робітників для примусового вивезення. Маму приділили на транспорт до Австрії ще з п’ятьма людьми з її села. Везли людей в товарових вагонах.  По дорозі набирали більше й більше людей. Уявіть собі, подорож від Полтави до Лінцу тривала один місяць! А батько її у той рік попав у німецький полон,  звідки він пізніше утік. – Побіч прикрих обставин, тяжкої роботи тa бомбування, Мама пізнала свого любимого чоловіка Осипа у Вельсі, Австрія, де вони й побралися. Осипа примусово забрали до Польської армії з його села Остров біля Тернополя. Він опинився в Австрії, де працював під час війни як шлюсер. Мама була преділена йому до помочі. У 1944 році народилася їхня доня Галя. -  В 1949 році вони припливають на кораблі «Вустер Віктор» до Австралії, до Аделайди, в Порт Аделайд, де у 1951 році  нарoджується друга донька Тетяна,  а у 1952 році третя донька - Марія Ярослава. - Після табору для біженців у Вуцейд, де  мама стала Хресною Мамою Наталії Іванів Моравської, та відпрацювання татового контракту на Райвальсі, тато збудував барак на Кройдон Парку з допомогою українських сусідів, де ми жили у трьох кімнатах,  аж поки ми перенеслися на тім самім блoці до мурованoї хати,  яка була збудована у 1958 році.  - Мама дуже хворіла в тих перших роках, вона мала ревматизм, недокров’я та наслідки фізичні та психологічні з Голоду та війни. Побіч цього вона нас діточок прекрасно доглядала, пильнувала нашу науку й завдання, вишивала, шила нам і іншим однострої та чудові суконки, стала доброю кравчинеюю на своїй швейній машинці «Зінгер» («singer pedal sewing machine»), та кухаркою і кожного тижня у ней з’являлося якесь смачне печиво - пухкенькі пампушки, хрустики, медівники, тістечка, пиріжки. Мама вчила нас разом з татом любити родину, українські звичаї та Бога й Україну і бути вдячними за наше життя в Австралії. І так вони в повністю включилися в українське життя - Церква, Громада, АБН, СУМ, ЛВУ, Союз Українок, Українська Школа, і ми з ними. - Вони раділи, коли Галя вийшла заміж за Дмитра Моравського, Тетяна - за Романа Захаряка, а Славка - за Любомира Лаврівського. Але батьки сумували без них,  коли вони усі перенеслися до Мельборну. І тому вони також переїхали до Мельборну y 1985 році. Велику радість дали внуки Сименка, Любомир, Уляна і Тетяна. А тоді Сименка вийшла заміж за Михася Дудія і стала ще більша потіха, коли народилися правнуки Александер і Микола, а Тетяна вийшла заміж за Петріка Гриґорія. - Скільки безчисельних разів ми усі сходилися у батьків на  Mill Park на обіди, вечері, чаювання  та всілякі свята, разом ходили до церкви, на демонстрації, на всілякі концерти та засідання  й збори. - Коли тато помер після 65 років зразкового подружнього життя y 2007 році,  у мами, як мовиться, просто вирвалося з грудей серце. Але вонa продожувала передавати нам усім безмежну любов i ми далі ходили до церкви, на демонстрації, на всілякі концерти i збори аж майже до кінця. Вона ще була в Церкві на Службі Божі в Неділю перeд її смертю.  - Наша Мама була скромна, спокійна, лагідна і мила. Як немжона її любити. Ми знаємо, що наша дорогенка мама у Божих руках, та з своїм любимим мужем Осипом. (-)Тетяна Захаряк від родини».

Маємо у книзі О.Панченка й спогади полтавця з походження Леоніда Ліщини п.н. «В Україні після 47-ми років», які надійшли вже з іншого кінця світу – Канади: «…21 листопада. 1991 Р. Я в літаку. Політ - Торонто-Київ. Рояться думки. Мелькають головні етапи життя: дитинство на Донеччині; війна і евакуація; табори в Німеччині; перші роки в Канаді; 35 літ професійної і громадської праці; відхід на пенсію. Пригадую безжурне раннє дитинство: ходжу босоніж по теплих, польових дорогах; сплю на соломі під зоряним донецьким небом. - Але як минуло в 1939 році 9 років, я часто переживав. Боявся, що арештують тата. Мій тато Андрій  роз¬казав мені: що три його брати — Касян, Іван, Павло (14 років) та сестра Марія (12 років) з батьком і матір’ю були вислані в 1929 році до Вологди; що господарство забрали в колгосп; що дві сестри — Софія (26 років) і Марфа (24 років), які не були вислані, бо жили окремо від батьків, бояться за своє майбутнє; що брата Василя (теж не був висланий) переслідували, і що він 15 березня 1934 року, маючи 29 років, згинув у загадкових обстави¬нах, попав під потяг на якім працював машиністом; що брата Феодосія, 21 лютого 1921 року, розстріляли біль¬шовики, на 22 році життя. Розстріляли в рідній Готівці, 40 км на північ від Кривого Рога. Він як телеграфіст-залізничник був мобілізований і служив у Петлюри. Ціль розкуркулення була зломити хребет працьови¬того і чесного українського селянина. Зробити з нього послушного раба. Накази про конфіскацію майна і висилку йшли з Москви. Виконавцями часто були місцеві яничари. Якщо таких не знаходилось, Москва слала своїх. - Розкуркулення диктатору не було досить. У 1932-¬1933 роках він забрав у селян зерно, закрив кордони і виморив голодом 8 мільйонів людей. Замість мітичної загірної комуни він збудував варварську, тоталітарну державу.  - Тато теж розказав що у 1929 році, маючи 19 років і будучи вчителем, він втік у село Чорбівку на Полтавщині, 45 км на південний схід від Полтави. Там рік вчителював. Познайомився з молодою, місцевою вчителькою Вірою, одружився. Та не почувався безпечно. У 1930 році, зі мною на руках виїхали в Донбас. Тут вчителювали в малих селах Гришинського і Добропільського районів. Розказав це тато мені, щоб я знав про його родинну трагедію, якщо б його забрали. - Війна 1941 року принесла горе, страх і переживання: боялись що тата більшовики візьмуть до війська, хоч він і мав звільнення через хворобу спричинену нервовими перена¬пруженнями; фашисти забирали молодь на роботу в Німеч¬чину; багатьох безвинно розстрілювали і нищили голодом в концтаборах, хоч обіцяли, що визволять від комуністичної тиранії; більшовики і їх партизани мстилися на тих, хто не тікав від німців; село кілька разів переходило від червоних до фашистів; постійно гуркотіли гармати. - У 1943 році німці відступають. Ми теж їдемо на захід бо комуністи розстріляли б тата, або послали в ҐУЛаґ. Бо він під час німецької окупації деякий час працював головою районової управи. Наглядав за школами і ліка¬рнями. (Сільським господарством, поліцією керував фа¬шист.) Цю позицію німці накинули татові. Відмовитись було небезпечно. Тато теж хотів боронити селян перед фашистським свавіллям. Особливо після того як нацисти повісили 14-літнього хлопця, за те, що він нібито пере¬різав військовий кабель зв’язку. Більшовики, ще під час німецької окупації присилали агента, щоб вбив тата. Аґент-місцевий чоловік — приходив, але не вбив. Мабуть совість не позволила, бо тато вчив його пасерба. Про це тато довідався пізніше. - Шостого вересня 1943 року залишаємо Добропілля. їдемо через Дніпропетровськ, Первомайськ, Кам’янець-Подільськ, Івано-Франківськ, Новий Самбір, Турку, - у Сло¬ваччину. До міста Кошиці. Разом коло 1500 кілометрів, їдемо не поспішаючи, бо свідомі того, що в Німеччині чекає рабська праця. Їдемо з надією, що нацистів пере¬можуть і що ми попадемо до американців. - Серпень 1944 року. У Кошицях німці забирають коні і вози, грузять нас в товарні вагони і везуть у Німеччину. У вересні ми у містечку Генгерсберґу Баварії, 90 км на північний схід від Мюнхену. Консервуємо на фабриці овочі і фрукти. Працюємо по 10 годин денно. По шість, іноді сім, днів на тиждень. Я вожу тачкою кольрабі. - Травень 1945 року. Кінець війни. Приходять амери-канці. Більшість з тих, кого німці взяли на роботу повер¬тається назад. Але багато з них, як рівнож і ті, хто самі тікали від комуністів, хочуть залишитися. Їх аме¬риканці ловлять і, згідно Ялтинської угоди, репатріюють силоміць. Щоб уникнути репатріації багато людей із східньої України кажуть, що вони з Галичини, яка до 1939 року не була частиною СССР. Тата зловили теж і при¬везли до табору звідки мали вислати «на родіну». З табору йому пощастило втекти. - Згодом, після багатьох самогубств і інших родинних трагедій, після втручання Червоного Хреста і головноко¬мандуючого альянтськими військами генерала Айзенґауера, примусову репатріацію було припинено. - Листопад 1945 року. Ми в таборі для переміщених осіб біля Мюнхену. Після 4-ри річної перерви я знову вчуся, в таборовій українській гімназії. - Червень 1948 року. Пливемо на кораблі «Морський сокіл» в Канаду працювати на цукрових буряках….».

Про тяжкий шлях українців з-під полтавської Нехворощі-Алексополя,  що біля річки Орелі, до берегів Західньої Австралії, майже під Антарктидою розповідає у своїй новій книзі О.Панченко у нарисі « Мовчани - Наум, Іван, Микола та інші…»  «….Уродженці ж нехворощанської Мовчанівки Іван і його батько Наум Мовчан, ще в часі Другої світової війни, втікаючи від ненависних Совітів,  перейшли у напрямку на Захід майже всю Україну, зупинившись ненадовго в Західній Україні в селі Нагуєвичі, вужчій батьківщині Великого Каменяра Івана Франка,  звідки вони пізніше правдами й неправдами пробралися аж до переселенського табору Аусберґ, в Німеччині, де й жили, як переміщені особи,  до закінчення Другої світової війни. Іван розпочав середню школу в Західній Німеччині, де виявився чудовим учнем, але його навчання було перервано при кінці світової війни. Наум Мовчан, побоюючись репатріації «на родіну» для себе та свого сина, «оформив» документи, що вони буцімто народились не в Нехворощі, а в… Нагуєвичах (!?), бо деякі літери географічних назв обох цих сіл співпадали й тому легко було дещо «виправити». Лише таким чином вони могли залишитися в Західній Німеччині та мати шанс на переселення далі, в Европу, чи навіть за її кордони, оскільки багато переміщених осіб були примусово повернуті «на родіну»,  в підсовєцьку Україну, а тоді даної - до Сибіру, за Полярне коло, як казати московитські большевики - «Сєвєрний край», як також - на далекосхідну Колиму, до вітряних казахських степів та на відбудову шахт українськогоДонбасу, ГЕС, або були заакатовані большевицькими вурдалаками із «Смершу», НКВД й МҐБ  по тюрмах та ізоляторах. - Поки нехворощанські Мовчани Наум з сином Іваном, мешкали в Аугсбурзі, батько Івана Наум заприятелював із родиною Олійників, яка походила із міста Шполи, що на Черкащині. Коли ж війна вже остаточно  закінчилася й українських втікачів почали переселяти до інших країн Европи та за океан, - Надія, гарна дівчина з родини Олійників, та Наум Мовчан одружилися…   - «…Я хотів би вірити, - писав пізніше їхній спільний син, теперішній очільник громадського життя українців у Західній Австралії Микола Мовчан, - що вони справді любили один одного, але їхнє одруження  був також практичним планом виходу та переселення з Европи до інших країн та континентів. Чому? Бо самотніх чоловіків залишали в Европі, але подружні пари мали можливість переселитися в Арґентину, США, Канаду і навіть до Австралії.  Науму, Надії та Івану повідомили, що їм таки дозволено еміґрувати аж до Австралії.   - Згодом вони й  відпливли з Неаполя, що в Італії, 24 січня 1949 року на пароплаві Nea Hella, який прибув до Мельборна, Австралія 23 лютого 1949 року.  Наум i Надія вирушили до табору в Олбері-Водонґа, табору Бонеґілла (Albury Wodonga, Camp Bonegilla), який був табором для багатьох переміщених осіб. Мій батько Наум вступив до хору на концерті Тараса Шевченка. Але незабаром після цього їх знову перевезли до Західньої Австралії. Ви можете собі уявити поїздку на поїзді в чужій країні без мови! - Наум і Надя були відправлені в хостел Ґрейлендс (Graylands Hostel), і відразу після цього вони отримали лист про переїзд до Дженнакубіну (Jennacubine) за якихось 120 кілометрів від Перту для роботи на залізничній лінії. Там вони працювали, поки Надя не захворіла, і їм довелося приїжджати в Перт. Це було в січні 1949 року. Івана відправили до Каланґаду (Kalangadoo) в Південній Австралії, де він 2 роки працював лісорубом, а потім приїхав до Перту, щоб об’єднатися зі своїм батьком…».  Правдиве світло на подробиці переселення Наума, Надії та Івана Мовчанів, як власне й інших українських повоєнних втікачів-скитальців, що пливли пароплавами до берегів Австралії,  які раніше відмовились повертатись «на родіну, - проливає надзвичайно цікавий, детальний рукописний щоденник пересічного українця з-під полтавської Нехворощі св.пам.Наума Мовчана, що був дуже уважно прочитаний О.Панченком, передрукований та з дозволу його сина Миколи зі збереженням особливостей тодішньої, такої яскравої й самобутньої української народної мови й стилю автора «Щоденника»… - …Далекий (із-за відстані між нашими материками) приятель О.Панченка, але, мабуть, такий близький йому по духу, із теренів Західньої Австралії Микола Мовчан, син Наума і Надії (з дому – Олійник), з дитинства також виявився чудовим учнем й продовжив навчання після закінчення ним середньої школи, ставши дипломованим дизайнером електротехніки, - пише О.Панченко. Коли Микола був ще  юнаком, то регулярно відвідував службу Божу в Українській православній церкві разом зі своїм батьком Наумом, і навіть його просили бути священиком. - Однак Микола вирішив одружитися, а не виконувати це покликання.  Від того часу, коли пан Микола також вийшов на пенсію, то одним із його обов’язків стала підготовка богослужінь до тієї ж самої Української Православної Церкви, яку він, будучи ще хлопчиком та юнаком, відвідував разом з батьком Наумом та братом Іваном. Важко було б уявити, що родина Мовчанів не була б причетна до діяльності Української Громади Західньої Австралії, як це було з Миколою. Він приєднався до Комітету Аасоціації (УГ ЗА) в 2001 році, організовуючи масовий захід до Дня Незалежности України та протягом останніх 16 років виявив себе як її голова, і чи не єдиний із тамтешніх українців православного віровизнання (!), що очолює українську громаду цього стейту в Австралії. Між іншим, Асоціація (УГ ЗА) також керує українською школою (у суботу), і завдяки своїй участі як в Асоціації, так і в церкві, Микола Мовчан заснував шкільну філію в залі Української православної церкви.

На особливу згадку заслуговує інший видатний полтавець Олексій Григорович Коновал,  нинішній скарбник Фундації імені Івана Багряного (США, стейт Флорида), життєопис якого такоє подає д-р О.Панченко в своїй новій книзі. - «…Я народився, - читаємо в уривках із автобіографії Олексія Коновала, - в селі Петрівці Миргородського району на Полтавщині. Я маю шкільне свідоцтво свого батька, в якім пишеться, що він син козака, так що я козацького роду. Ми належали до буржуазних націоналістів, згідно СРСР. Батько був засуджений й просидів 5 років на Колимі. Повернувся перед війною. Його батько був застрелений на пасіці, бо не хотів іти в колгосп. Пасіку забрали в колгосп. В 1933 році моєї матері батьки, брати й сестри та дядьки на іншому хуторі на Полтавщині 9 осіб умерло з голоду. В Німеччині я ходив в гімназію в двох таборах, в однім з них в Новім Ульмі де жив Іван Багряний й там я його бачив і читав газету, яку він редаґував. Як приїхали до Америки я належав до Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ) й ми з Чікаґо робили старання, щоб йому дали Нобелівську премію за його «Тигролови» та «Сад Гетсиманський». Але Багряний помер ще перед тим як давали премії, тому та справа припинилася. Бо мертвим не дають премій. В 1959 році Іван Багряний приїздив до США і Канади. Як приїздив до Чікаґо, то я їздив на потягову станцію його забирати з групою осіб, а також в той час я мав шкільні вакації в університеті й мав авто, то возив його своїм авто до редакцій газети та журналу та на оглядин Чікаґо… А до Америки, до столиці Арканзасу Літтел-Року, прибула наша родина восени 1950 року. Українців там було лише дві родини нових еміґрантів. Були ніби ще кілька осіб – українців, які рахували себе проґресистами й вважали, що нам треба їхати в Україну, а не в Америку. Старанням однієї з тих родин нових еміґрантів й вислано було нам афідавіт. Я і мій старший брат відразу знайшли працю. А батькові, без знання мови, маючи 50 років, було тяжче знайти постійну працю. З газети «Свобода», яку ми передплатили, довідалися, що в Чікаґо є багато українців, що там в Кучера можна купити українські платівки й легше знайти працю. Спершу в Чікаґо вирушає брат, а в скорому часі й решта родини. В Німеччині, в Ельванґені, я був в Пласті. Але, як переїхав до школи в Новий Ульм, там в Пласті почувався чужим, зайвим, непотрібним. Виходить, що багато молоді батьків «східняків» почувалися так, як і я. В Нью-Йорку 1950 року створено Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), до якої в більшості належала молодь, яка не знаходила собі місця ні в Пласті, ні в СУМ-і – тобто православна молодь. В Чікаго створено філію ОДУММ – у. Запрошують й нас, братів, стати її членами. В Німеччині закінчив я п’ять класів гімназії. Своїми роками в Америці «гайскул» переріс, а щоб піти до університету, знанням не доріс. Їду на підготовчі курси разом з багатьма молодими американцями, які вийшли з армії й також мають подібні до моїх проблеми. Після трьохмісячного курсу здаю вступні іспити до Іллінойського університету й починаю навчання в Неві Пієр. Батьки купують хату коло Ґумбольт парку. Брат одружується. В 1954 році американська економіка має проблеми. Звільнення багатьох з праці. В тім числі й мого брата, а за куплену хату треба платити моргедж. Між перервами в університеті я працюю. Щоб допомогти батькам фінансово, вирішив один семестр попрацювати. А в той час мене, як не студенти, забрали в армію. Два роки перебув в Німеччині. Відвідав країни Європи під час вакацій. Завітав й до Нового Ульму, де ходив до української школи. Там мене учили української мови Дмитро Нитченко та Анатолій Юриняк. Там жив Іван Багряний та виходила газета «Українські вісті», яку я отримував в армії і знав, що діється в українському житті. Редактором газети тоді був Віталій Бендер, автор книги «Марш молодості» та інших. Просить, щоб написав за свою подорож до Італії та Швейцарії. Повертаюся з армії. Маю безкоштовне навчання в університеті, який закінчую в 1961 році. В скорому часі одружуюся з одумівкою. ОДУМ купує свій дім, проявляє особливу активність. Творить оркестру, струнний ансамбль, танцювальну групу та співочі групи. Я веду кореспонденцію з Григорієм Китастим й запрошую його очолити тут бандуристів. В ОДУМ-і я увесь час брав активну участь. Редаґував одумівські сторінки при «Свободі» та «Українських вістях», а в «Українському житті! Вів «Куток одумівця». Нашими стараннями був запрошений до Америки Іван Багряний. Ми робили старання, щоб йому було дано Нобелівську премію. Члени ОДУМ-у вчили в школі українознавства, а їх діти були учнями. Ми з дружиною вчили понад десять років в школі Святого Володимира, а п’ять років я був директором школи. Наші діти, син і дочка, були активні в ОДУМ-і, ходили до школи українознавства впродовж десяти років. Через те, що околиця, де жили ми, стала гіршати, а фінансово ми були забезпечені, домовилися з контрактором, що побудував в Арлінґтон Ґайтс нам нову хату, недалеко від американської школи, по тягової станції та дороги до Чікаґо. Звичайно, приходилося виїздити рано в суботу, а вертатися додому пізно після школи, сходин та проб в ОДУМ-і. Син і дочка здобули вищу освіту. Син інжненер – хімік, а дочка після закінчення студій в Іллінойському університеті в Урбані–Шампейн, де вона була головою студентської української громади, пішла на медичні студії. Тепер вона є очним лікарем. Хоча я політикою цікавився з давніх давен, але до політичної партії записався вже після смерті Івана Багряного. В грудні 1967 року, до партії УРДП, Української Революційно-Демократичної Партії, партії до якої належали в більшості особи з східних та центральних земель з України. Так як я був активний в одумівському житті, в скорому часі втягли мене в провід партії Багряного. І до цього часу я у ній активний. Я також є в Фундації Івана Багряного, яка є власником газети «Українські вісті». Видали ми багато вартісних книжок…. Перша подорож в Україну від 19 серпня до 1 вересня 1992 року на Перший Всесвітній Форум Українців. Зупинилися перший тиждень в готелі «Русь». Були в Маріїнському палаці на імпрезі передання вповноважень від екзильного уряду УНР президентові Кравчукові та Івану Плющеві – голові Верховної Ради України. Літали лінією «Lufthansa». Друга подорож в Україну від 11 до 25 травня 1995 року. Були в Києві, Полтаві, Каневі, на Харківщині, В Петрівцях та інших місцях. Літали лінією «Air Ukraine». Третя подорож в Україну (1996 рік) осінню на відзначення 95 річниці Івана Багряного. Були в Охтирці, Сумах та інших містах. Літали українською лінією «Air Ukraine». Четверта подорож в Україну відбулася від 28 червня до 23 липня 2000 року. З нами їздили Василь і Наталя Коновал. Їздили Дніпром до Севастополя, Чорним морем кораблем, потягом до Львова та автобусом Галичиною. Літали польською лінією «Lot». П’ята подорож в Україну була від 21 до 29 жовтня 2002 року. Їздили на презентацію «Листування Багряного». Ночували в помешканні О.Скопа. Літали лінією «Lot». Шоста подорож в Україну була від 16 до 28 листопада 2004 року. Їздили як спостерігачі виборів президента України. Ночували в помешканні О.Скопа. Літали літаком польської лінії «Lot». Сьома подорож в Україну була від 26 квітня до 9 травня 2007 року. Їздили на відзначення сотої річниці Івана Багряного. Ночували на помешканні Скопа. Відвідували місця, де народився Тарас Шевченко….».

Уродженка Лохвиці Ємець (Капустянська) Лідія, - яка натепер замешкала у США, Мерсед (Каліфонія) писала в часописі «Помісна Українська Православна Церква Київського Патріархату в США» у числі 333 від 14.03.2014. Рік XV (цей допис повністю також подає О.Панченко в своїй ноій книзі: «Любити Бога і любити Батьківщину – це є найбільша чеснота. Служити Українській Церкві і Батьківщині - це є найбільший обов’язок, (Митрополит Василь Липківський). - «Немає більшої від тієї любови,  як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін.15,13). -  По всій Україні, по всьому світу свідомі українці моляться за спокій душ спочилих новітніх ГЕРОЇВ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ – НЕБЕСНУ СОТНЮ. Хочу поділитися з Вами словами, які лунають з небесного простору, Вірного Сина Українського Народу:

«Мамо, не плач, я повернусь весною.

У шибку пташинкою вдарюсь твою.

Прийду на світанні в садок із россою,

А, може, дощем на поріг упаду.

Голубко, не плач.

Так судилося, Ненько.

Вже слово, матусю, не буде моїм.

Прийду і попрошуся в сон твій тихенько

Розкажу, як мається в домі новім.

Мені колискову ангел співає

І рана смертельна уже не болить.

Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває

Душа за Тобою, рідненька щемить.

Мамочко, вибач за чорну хустину

За те, що віднині будеш сама.

Тебе я люблю. І люблю Україну,

Вона, як і Ти, була в мене одна.

Колосальні жертви кращих дітей українського народу, які своїм життям, своєю власною кров’ю окропили Волю України, щоб усі українці жили і вільній, демократичній європейській державі. -   Симон Васильович Петлюра, під час визвольних змагань, майже сто років тому сказав: «Що в боротьбі, за Незалежність України, будуть нові і нові жертви, але Незалежна Україна таки буде». - Господь Бог дав для кожного з нас таланти по нашій здібності, тож ми повинні не закопувати Дар Божий, а поповнювати скарбницю Небесного Царя. - В честь Героїв України жертвую $1,000 (тисячу) доларів на потреби Євромайдану. Одночасно, хочу згадати, і про свої рідних, які по своїй здібності вклали свої внески в розбудові і закріпленні Державности України. - Мій тато, ОЛЕКСІЙ ЗАХАРОВИЧ КАПУСТЯНСЬКИЙ родом з Полтавщини і син священика все своє життя підтримував Визвольний Рух Української Нації. Мій довголітній чоловік, бл.п. ЯКІВ СЕМЕНОВИЧ ЄМЕЦЬ, з молодих літ був Головою СОЮЗУ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ (СВУ) на Полтавщині, український редактор, видавець, учителював, редагував газету «Вісті Лохвиччини» і літературний додаток до неї. Автор брошури «Таємниці Кремля та ДПУ» (1942). З 1944 р. у Німеччині, перебував у таборі імені Лисенка у Ганновері. У 1950 р. еміґрував до США. Відкрив видавництво «Батурин» і книгарню у Клівленді. У 1960-х рр. переїхав до Лос Анджелесу, працював у «Рідній школі» (1950–1971). Відійшов у вічність 5 листопада 2007 р. у Мерсед (Каліфорнія)…».

Нова книга д-ра О.Панченка про полтавців на чужині хоча й поділена на окремі розділи, однак вона складає одне ціле, об’єднане одною темою дослідів, міркувань та глибших роздумів.  Йому, як він пише, ніхто не нав’язував способу насвітлення тем чи життєписів окремих осіб, він не дотримувався якихось усталених методів, обмежившись тільки загальними напрямками свого дослідження. Такий метод, можливо, й має якісь недоліки, у першу чергу – небезпеку повторень, але його позитивна вартість полягає в тому, що О.Панченко писав про різні відтинки життя полтавців на чужині та висловлював своє бачення на ті чи інші події, в яких були заанґажовані наші земляки-полтавці.

Відома полтавська журналістка Ганна Дениско понад два десятки років тому наголошувала, що «.. Друга хвиля, значно чисельніша, це ті, хто мусив еміґрувати на Захід після падіння Української Народної Республіки. Полтавці становили значну частину, тож багатьом нашим землякам довелося пити гірку чашу поразки до дна. Але ці люди і на чужині зробили для України величезну справу, вони створили Державний центр УНР в екзилі, вони пронесли естафету державотворення і передали наступним поколінням борців за Волю України, вони налагодили на еміґрації українське книговидавництво, заснували українські школи, університети, церкви, написали чесні й високохудожні твори про свою Добу. Будівничий Української держави і талановитий публіцист Симон Петлюра, його племінник Патріарх Мстислав, ад’ютант Головного отамана і мемуарист Олександр Доценко, герой і літописець Холодного Яру Юрій Горліс-Горський, діячі УНР Віктор Андрієвський, Борис Мартос, Валерія О’Коннор-Вілінська, Іван Липа, о.Іван Власовський - автор чотиритомного «Нарису історії Української православної церкви», Лівицькі - Марія, дружина Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького, її син, теж Президент УНР в екзилі Микола Лівицький та донька Наталія Лівицька-Холодна, письменниця й громадська діячка яких дивовижних людей народила чи надихала на працю, творчість полтавська земля! Освічені, всебічно обдаровані, неймовірно працелюбні, вірні ідеалам «двадцять других січнів» — такими вони постають за скупими рядками словникових статей. А ось і та найчисельніша хвиля літераторів-еміґрантів, з котрою й автора
словника зовсім юним занесло на чужину, щоб потім чорні круки з КҐБ чотири десятиліття мали й у Полтаві, вишкребеній до останнього «ворога народу», поживу — клювали серце тихого полтавського інтеліґента…  За кожним ім’ям цього словника — цілий світ ідей, мистецьких образів, добрих діянь в ім’я незалежності України і розвою української державності та культури. Іван Багряний — йому передусім мусимо завдячувати тим, що керівники західних держав зрозуміли, що українські «неповерненці» — не колаборанти, а втікачі від сталінського Ґулаґу, нічим не кращого, ніж гітлерівські концтабори: Юрій Клен — цей великий поет «сподобився» сидіти у полтавській в’язниці; Михайло Орест, поезія й переклади якого — перлина не лише в українській літературі, а й у світовому літературному процесі; Олег Зуєвський — таємничий сфінкс біля золотих воріт Держави слова; Леонід Полтава — поет, прозаїк, драматург, публіцист, перекладач («Україна моя ікона, до якої щодня молюсь»); великі самітники Василь Барка і Олекса Ізарський, котрі відкрили нові можливості української прози, ще нами гаразд не усвідомлені й не освоєні; Яр Славутич — нащадок полтавського полковника Федора Жученка, вірний лицар української поезії; Володимир Старицький — дивом вцілілий пагінець старокиївсько-князівського роду; отці Демид Бурко й Микола Степаненко, котрі залишили нам чисті криниці свого поетичного й пастирського слова; Леонід Лиман, який гідно проніс через усе життя почуття «духовного аристократизму й рівноваги»; Михайло Коргун, різьбою якого мали нагоду милуватися і полтавці; Дмитро Соловей — історик, публіцист, статистик, куль турний діяч (його «Розгром Полтави» вже зайняв місце в книгозбірнях всіх справжніх полтавських інтелігентів); його донька Оксана — письменниця, перекладачка, етноґраф; великий педагог Григорій Ващенко і такий же невтомний трудівник на ниві українського шкільництва й красного письменства Дмитро Нигченко та донька його Леся Богуславець; Петро Гетьманець (Волош-Василенко) — боєць і редактор підпільних видань УПА, котрий героїчно загинув у бою з польсько-большевицьким військом; Микола Лазорський — автор романів «Кирило Розумовський», «Степова квітка», «Патріот»; Сергій і Богдан Шемети — лубенські гетьманці, що уособлюють дух «Лубенської республіки»; Федір Габелко — громадський діяч, літератор і художник, правдивого слова якого, як засвідчило недавнє перебування п.Федора на рідній землі, й досі боїться «п’ята колона», що окопалася в козацькому граді Лубнах; Олексій Коновал — публіцист і громадський діяч, член дирекції (скарбник) Фундації ім.Івана Багряного; Іван Кошелівець — багаторічний редактор дорогої щирим українцям «Сучасності»; Микола Неврлий — словацький україніст, чиї дитячі ноги, виявляється тупцяли вулицями мого ж ріднонелюбого Зінькова; Петро Одарченко - селянський син з Римарівки Галицького району, що став дійсним членом УВАН та НТШ у США, авторитетним критиком і літературознавцем; Ольга Косач-Кривинюк, Марія Кривобок-Заславець, Галина Коваленко-Плужнік, Надія Фесенко, Ганна Черінь, Зоя Когут, Діма (Діамара Камілевська), Галина Корінь, Ангеліна Греккі — ці шляхетні жіночі душі горіли й горять як великодні свічки, перед престолом Українського Слова…».

Олександрові Панченку, як він пише, дуже хотілось написати ще про плинність, конечність та сенс життя кожної людини, кожного пересічного українця чи українки, а особливо про тихе, ніби непомітне, життя наших матерів, сільських жінок українок-трудівниць, які більшості з нас дали життя і які тихо й щодня відходять у Вічність…  І тут йому, мабуть, пригадалися щемливі слова Галини Пагутяк: «..Сільські жінки вмирають як квіти. Без метушні, без істерики, тихо і гідно. Вони працюють, доки можуть, а коли вже геть ослабнуть, серце починає готуватися до зустрічі з незвіданим краєм, «де немає ні смутку, ні печалі, тільки життя вічне». Складають гроші на похорон, готують одежу, кажуть, який образок вкласти їм у натруджені руки. Діти починають приїжджати частіше, кликати до себе, але вони воліють померти у старенькій хаті. Їх дуже цікавить, коли саме, в який день вони помруть. Бог простить їм цей невинний гріх. Сусіди щоранку дивляться, чи йде дим з комина, приходять щодня. У них є телефон дітей, про все домовлено. Рідко яка жінка йде зі світу на самоті. Завжди хтось коло неї, якщо діти далеко і не встигають, або не вірять, що матері дуже погано. Вона ніколи не скаже, що їй дуже погано. Старі жінки не ходять по лікарях, не просиджують в чергах. Рідко яку з них побачиш у сільській лікарні. Вони знають, що час йти і хочуть самі, щоб життя скінчилось. Жартують з такими самими старими: «Коли йдем на черешні, Ганно?» Це такий евфемізм смерті. Вони намагаються не тримати навіть курей, а за кота чи пса домовляються, хто з сусідів забере до себе. Спершу вони перестають ходити до крамниці, тоді до церкви, тоді до сусідів.  Дехто з них вміє висловити всю свою мудрість, назбирану за багато років. Небо їм розвидняється, вони відходять все далі від життя, бо вже слабнуть руки, щоб тримати все в порядку. Вони знають, що ніхто не буде битися за їхній скромний спадок. Запишуть його тій дитині, якій живеться найгірше, яку найбільше жаліють. Вчинять справедливо і мудро.  На похорон прийде небагато людей, діти сидітимуть самі дві ночі коло тіла. Ніхто вже не голосить на похороні, не зомліває. Люди стали байдужіші, серце у них б’ється вже невлад зі Всесвітом. У хаті три дні й три ночі горітиме свічка. У порожній хаті. Її поставлять у миску з водою, щоб не спалила усе. Хоча для хати ліпше було б, аби вона вмерла разом зі своєю господинею. Йдеш по селі і впізнаєш порожні хати по траві на подвір’ї, зарослому городі, по вибитих шибках і хвіртці, закрученій іржавим дротом.  Легко не любити село тому, хто ніколи не знав цих стареньких жінок, запнутих вицвілими турецькими хустками, ніколи не говорив з ними, не бачив їхньої доброї посмішки, що розквітає від найменшого знаку уваги. Хто не дивився на село з космосу, хто не читав Гесіода і пророцтв святої Михальди, переписаних в учнівському зошиті. Хто хотів, аби українського села ніколи не було, бо то шароварщина і хуторянство. Але без села не було б давно уже України, і в тих порожніх хатах висять досі у павутинні простесенькі образи і Шевченко. Вчора ще одна хата стала порожньою. Я збирала золото осені – горіхи – під дощем і снігом коло нашої, теж порожньої хати. Давно вже порожньої. А та вистигла лише вчора…». - Думається, зовсім не випадково на початку нової книги Олександром Панченком подано дещо з біографічних інформацій та його статей про чолового члена багрянівської  УРДПартії  Федора Павловича Габелка, уродженця хутора Гуляївки, що колись був поблизу лубенської Березоточі, який спочив в австралійському Мельборні 25 липня 2017 року, і який до кінця свого довгого, насиченого й стражденного життя згадував якраз про свою матір Явдоху, що спочила у большевицькому ярмі, так і не побачивши по закінченню війни свого улюбленого синочка Федька.

Як виняток, частина біографічних інформацій цієї книги - московитів чи т.зв. «малоросів» або ж євреїв чи інших інородців,  всупереч знаменитому  ґаслу незабутнього Миколи Міхновського «…Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів…», як зазначає О.Панченко, подані ним, за його ж визначенням, «московитською мовою», не лише для прикладу впливів Московщини на громадське й культосвітнє життя українських полтавських теренів, але й з метою кращої ідентифікації осіб, уникнення можливих неточностей перекладу та відповідно до первинних джерельних матеріалів й з огляду на те, що ці люди не відносили себе до тієї малої патріотичної  частини  свідомого українства кін. ХІХ – поч. ХХ ст.,  а здебільшого свідомо чи несвідомо поповнювали формальну групу  т.зв. великоросійських,  малоросійських дворян, московськомовної української шляхти, міщан, купців, науковців та священників та по причині того, що більшість джерел того періоду в первинних матеріалах подані все тією ж таки московитською  мовою.  В книзі автором доц. д-ром О.Панченком широко використано роботи видатного українського мистця,  уродженця Лохвиці Михайла Сергійовича Дмитренка та генія українського народу Тараса Григоровича Шевченка.

Для нас, полтавців, дуже цікавими є, наприклад, унікальні спогади полтавця з походження Романа Костьовича Шерстюка про святкування Вознесення у його рідному селі Новий Тагамлик у Полтавській губернії на початку ХХ століття, які також подані О.Панченком у його новій книзі за текстом з часопису Ukrainian Orthodox Word», Vol. LV Issue V-VI, May-June, 2005, p.7, а вперше були оприлюднені св. пам.  Романом Шерстюком в Чикаґо (ЗСА) у 1952-ому році п.н. «Недалеке минуле…- Вознесення на Полтавщині»: - «…Я народився і виріс на селі і мені пригадалось дитинство і храмове свято, що було в нас на Вознесення. Це було найбільше свято в нашім селі. До цього свята відбувалась найбільша підготовка. В цей день, крім храмового свята, був ще і ярмарок, на який з усіх околиць навкруги 10-15 кілометрів сходилась молодь, приїжджали  і всі родичі. До цієї зустрічі готовилось село. Всі хати як зокола, так і всередині білувались, вікна, двері і призьби підводились охрою.  Сараї і вся обора мазались звичайно глиною. Направлялись тини, ворота, забори. В середу двори на чисто замітались, і кожен господар замітав із вулиці свого двору.  Вже в середу увечері село виглядало, як писанка і мало святочний вигляд. На ярмарковій площі коло церкви закінчилась тоже клопітлива робота, вже крутились колиски, гончарі стояли рядами з виставленим своїм торгом: горшки, макітри, глечики, миски череп’яні, і білі полив’яні. Дрібні торговці понапихали ятки, під якими повикладали свої товари. Чого там тільки не було: ріжна матерія, картузи, пояски, ріжні с-г (сільськогосподарські) дрібні речі і ріжні ласощі: бублики, франзолі, цукерки з великими китицями.  С Ми бігали по  площі з широко розкритими очима, які найбільше впивались у принадливі речі: сопілки, свистуни, в великі цукерки, пояси з китицями і інші примани. Ніч проти четверга була ніччю великих мрій. І це не сон. В четвер рано вже всі на нога, виглядали родичів. Хвилини здавались годинами.  І ось дочікувались. Приїжджали дядьки, тітки, давали ярмаркового, хто копійку, хто дві, а хто п’ятака, а ті, хто приїжджали  з Полтави, це були найрідніші, бо давали, як не по 10, так 20 копійок.  Гуртом ішли всі до церкви. Служба Божа відправлялась урочисто за участю благочинного і священників  з сусідніх сел. По службі Божій був громадський обід, а більшість ішла обідати додому зі своїми гостями. Нам було не до обіду.  Ми мали гроші і вже пробували слящони, бублики, соломку (так називався вироб цукерок) і, тримаючи в руці велику цукерку з китицями, весело підстрибуючи, висвистували у сопілки і свистуни. На ярмарку – співи, музика, танці, сміх і веселі розмови. Кожен хотів чимсь хвастнути. Молоді співали, танцювали. З ріжними приказками грають на скрипці, балалайці, гармонії і кожен виконує свою ролю з усіма своїми здібностями і енергією. Ті, що відчували, що вони найкраще вбрані, поважно ходили по ярмарку від одного веселого гурту до другого, чи від колиски до колиски.  Кожен з господарів теж хотів доказати, що в нього найкращої породи коні чи корови, вівці чи то найкращий віз, чи бричка на ресорах. Господарі з батогами, весело розмовляючи, поважно ходили між возами, оглядали коней, корів, вози чи інші які господарські речі, і кожний з них прихвалював.  Дехто, розіславши рядно під возом, перехиляючи чарку, закусував ковбасою або сухою таранею, весело щось прихвалював або розповідав якусь пригоду тим, що сиділи, попідгинавши ноги,  кругом рядна.  А молодіж, як море,  колихалась.  Дехто мав і накази з дому.  Ти ж, синку, йди та придивляйся там! Воно ж? Мати слаба, а жнив багатенько! В’язальниці треба». Тай дівчата не промахи, хоч без таких наказів була якась сила до бадьорости і зближення.  Раділи всі. Навіть обижені-обездолені сліпі, як їх називали старці, ходячи між возами, на повні груди співали старі козацькі пісні, приграючи на кобзі чи то на лірі, весело улибаючись, коли до їх мисочки брязкотіла копійка. Треба було лише вслухатись у цю ярмаркову мелодію, в цей спів, музику, танці, сміх і веселі розмови, гру дітей на сопілки, свистуни, викрик продавців, хвальби своїх товарів, що перемінювались з гиржанням коней, лошат, ревом корів і маленьких телят. Це це вливалось в одну красиву мелодію, що линула в широкий зелений степ і звивалась зі співом жайворонка і хававканням перепела. І все це покриває гул церковного дзвону (бо в цей день цілий день дзвонили усі дзвони)., що линув далеко до інших  сел. І ніс зі собою ту Божу благодать, що була над нашим село». – Ці спогади свого батька доповнює сама др. мед. Неоніла Шерстюк-Личик: «Народилася я 1-го квітня 1925 р. в родині Романа Костянтиновича та Тіни Федорівної (з дому Рябуха) Шерстюк в с.Новий Тагамлик Мало-Перещепинського району на Полтавщині. Від 1932 р. родина проживала в районовому містечку Нові Санджари.  Тут ми пережили Голодомор 1932-33 рр. (написала спомини) та німецьку окупацію під час Другої cвітової війни.  Тут я закінчила десятилітку. У 1943 р. змушені залишити Україну, їдемо на Захід. В Австрії працюємо на примусовій роботі у фармера. Після закінчення війни зупинилися у Баварії у Мюнхені.  Родина моя жила у таборах для переміщених осіб (у таборах «DP»).  В Мюнхені я жила в українському студентському гуртожитку разом з 800 студентами.  Належала до Української Студентської Громади та до Об’єднання Українських Православних Студентів.  Медичні студії закінчила в Мюнхенському Університеті. В 1951 р. переїжджаємо до Сполучених Штатів Америки і зупиняємося у місті Чикаґо.  Тут я спеціалізувалася в галузі анестезіології, в якій працювала до кінця лікарської кар’єри.  Була відзначена у книжці «Who’s Who in the Midwest» та дістала нагороду від видання «Personalities of the West and Midwest».  В Чикаґо наша родина належала до Катедри св. кн. Володимира, першої в Америці (чи навіть в діаспорі) незалежної Української  Православної Церкви.  В той час св.п.Владика Мстислав називав її твердинею православ’я.  Чоловік мій, інж. Святослав Личик, довгі роки був головою управи парафії, а я видавала пропам’ятні катедральні книжки та пропам’ятні книжечки парафіяльного Сестрицтва св. кн. Ольги.  У 2016 р. видала пропам’ятну книжку «Столітній Ювілей Собору св. кн. Володимира»… - З благословення Блаженнішого Митрополита Мстислава була заснована при УПЦ в Америці «Комісія Зв’язку з Україною» з метою допомагати відновленню Української Автокефальної Православної Церкви в Україні.  Наша філія в Чикаґо, де я була заступником голови, усердно долучилася до цієї праці висилаючи всебічну матеріальну допомогу, різну техніку та релігійну літературу.  - Було проведено багато зустрічей з ріжними представниками України. Рада була почути, що Собор УАПЦ в Києві першим патріархом УАПЦ України проголосив нашого полтавця Блаженнішого Митрополита Мстислава. Я одружена з інж.Святославом Личиком. Маємо двоє дітей, Віктор - доктор філософії, Наталя - дентист.  Маємо внучку Ганночку, яка закінчила університет і студіюватиме медицину і внука Олександра, який вчиться на останньому році університету.

…Олександр Панченко у своїй передмові до нової книги «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія….», думається, не випадково приводить цитату зі знаменитого памфле¬ту «Чо¬му я не хо¬чу вертатися до СРСР?» Івана Баг¬ря¬ного:  «Я вер¬нусь до сво¬єї Віт¬чиз¬ни з міль¬йо¬на¬ми сво¬їх бра¬тів і сес¬тер, що пе¬ре¬бу¬ва¬ють тут, в Єв¬ро¬пі, і там, по сибірських кон¬цта¬бо¬рах, то¬ді, ко¬ли то¬та¬лі¬тар¬на кри¬ва¬ва біль¬шо¬виць¬ка сис¬те¬ма бу¬де знесена так, як і гіт¬ле¬рів¬ська. Ко¬ли НКВС пі¬де вслід за ґес¬та¬по, ко¬ли чер¬во¬ний російський фа¬шизм щез¬не, як щез фа¬шизм ні¬мець¬кий. Ко¬ли нам, ук¬ра¬їн¬сько¬му на¬ро¬до¬ві, бу¬де поверне¬но пра¬во на сво¬бо¬ду і не¬за¬леж¬ність в ім’я хрис¬ти¬ян¬ської прав¬ди і спра¬вед¬ли¬вос¬ті», бо ж його книга виходить в часі, коли в Україні ніби вже й щез навічно  «червоний російський фашизм» та ще, на щастя, настала сумна пора послідовників новітнього московсько-путінського аґресивно-кривавого імперіалізму, який анексував український Крим і розв’язав криваву аґресію на Донбасі, однак, на превеликий жаль, переважна частина населення нашої незалежної держави послуговується, за визначенням О.Панченка, - «московитською  мовою», немає єдиної української помісної церкви, а політичні діячі у своїй більшості або відверті корупціонери чи недолугі політики, а не українські державники, які мають становити тверду провідну верству – свідому національну еліту.

Прикметно, що в тексті нової книги збережено лексичні та правописні особливості авторської мови доц. д-ра О.Панченка, а прізвища та імена у тексті книги виділено її автором жирним шрифтом для кращого прочитання. У деяких споминах та текстах автором О.Панченком виправлено русизми, полонізми та галицизми, інколи певним чином змінено структуру речення, подекуди впорядковано пунктуацію та вставлено літеру «ґ», замість слів «Росія», «Російська імперія», «Російська» (крім позначення мови москвинів) автором довільно й майже повсюди вживано слова - «Московія» та «Московщина», «московська»,  як також слова:  «совєцька» замість «радянська», а замість абревіатур «СРСР», «НКВС», «МДБ», «КДБ» та ін., вживано скорочення - «СССР», «НКВД», «МҐБ», «КҐБ»  «красная армія» та «РККА» замість «РСЧА»,   слова «Бриґада», «Дивізія», «Леґіон» та ін. написані інколи з великої літери. Автор книги д-р О.Панченко, наприклад, вживає замість назви штату (стейту) «Іллінойс»,  назву – «Ілліной» - (англ. Illinois) —  стейт (штат) на Середньому Заході США (ЗСА). – Ця назва, які він пише, походить від дієслова irenwe·wa мови маямі-іллінойс, що означає «він говорить правильно». Це слово перейшло до мови оджібве, де перетворилося на ilinwe· (у множині ilinwe·k). Французи запозичили це слово та перетворили закінчення на -ois, згідно з орфографією французької мови. Поточне написання назви латинкою, Illinois, почало з’являтися на початку 1670-х років. Самоназва племені іллінойс, як підтверджують усі три французькі словники, складені місіонерами, була Inoka, хоча походження цього слова невідоме. Крім того, для назви різних стейтів (штатів) ЗСА (США) О.Панченко довільно вживає, «Тексас», - замість «Техас», «Кароляйна», - замість «Кароліна», «Кентакі», - замість «Кентуккі», та ін.

…Ми переконані, що у зв’язку з глибинним опрацюванням автором теми та широким залученням маловідомого фактичного матеріалу із вітчизняних й зарубіжних джерел та його особистих контактів з багатьма представниками української (полтавської) діаспори нова книга нашого колеґи-краєзнавця доктора права, приват-доцента Українського Вільного Університету (Мюнхен) Олександра Панченка, адвоката з міста Лохвиці Полтавської області, яка має назву «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія. -  Лохвиця, Полтавщина, Україна, Европа, Австралія, Америка. - Українці, московити, євреї… Біографічні інформації, нариси, статті, рефлексії, есеї, довідки, листи», - безперечно сприятиме заповненню маловідомих сторінок історії не лише нашого полтавського краю, але й усіх українських теренів…

Олексій Нестуля, - голова Полтавської обласної організації

Національної спілки краєзнавців України, доктор історичних наук, професор

Ірина Петренко, - секретар Полтавської обласної організації

Національної спілки краєзнавців, доктор історичних наук, професор

Теги:
2021-05-20 14:05:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар