Поразка УНР: причини, застереження, висновки - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Поразка УНР: причини, застереження, висновки

Поразка УНР: причини, застереження, висновки

Ігор Сюндюков

Важкі історичні поразки дають нащадкам шанс надалі уникати їх. Але за однієї неодмінної умови: попри те, що приємніше, зручніше, ба навіть «солодше» згадувати й читати сторінки переможні, славетні, «сонцедайні» — насправді життєво необхідним для грядущого України є знати, причому якомога глибше, не поверхово, а в деталях (у котрих, як відомо, доволі часто прихована сама суть справи), причини — незрідка неявні, такі, що не впадають у вічі, — минулих невдач і прорахунків. «Переграти» заново історію, звісна річ, не можна, трагедії 100-річної давнини залишаться назавжди саме трагедіями, але й можливо, й конче необхідно засвоїти відповідні, вкрай жорсткі уроки. В іншому разі історія, за влучним висловом Василя Ключевського, каратиме несумлінних учнів різками — аж ніяк не двійками в її «школі». І, з великим ступенем імовірності, каратиме ще й великою кров’ю.

Запекла боротьба, натхненні перемоги та, зрештою, драматична, гірка поразка Української Народної Республіки в 1918 — 1921-х роках дає величезний, навіть колосальний матеріал для таких уроків. Здобуття державності здавалося часом цілком реальним, осяжним, близьким — проте не судилося... Чому? Чому, здавалося, все і вся об’єдналося проти УНР — і недалекоглядність (м’яко кажучи) провідників, і ненадійні партнери та союзники (включно із вкрай несприятливою для України геополітичною ситуацією на мирній конференції у Версалі, ускладненою до того ж  пихатістю та зрадою провідних держав-переможців), і мимовільне (а то й свідоме) порозуміння армій «червоної» та «білої» Росії щодо «українського питання» на суто імперсько-шовіністичній платформі (ось що занадто пізно збагнули керманичі національно-визвольних змагань, надто галичани!), і хвороби (тиф), голод, нестача зброї, гармат, набоїв, і ліві, соціалістичні погляди «вождів».

Олександр Доценко — особистий ад’ютант Симона Петлюри, згодом історик, праця якого «Літопис Української революції» є невичерпним джерелом для вивчення перебігу національно-визвольних змагань 1919—1922 рр.

Все це — і не лише це — стало фактором, що спричинив трагічну поразку. Але тим більшої ваги набувають праці безпосередніх свідків подій, тим більше тих людей, які перебували в «епіцентрі» ухвалення рішень. В цьому сенсі на особливу (першочергову) увагу заслуговує багатотомна історична праця Олександра Доценка (1897—1941), активного учасника національно-визвольних змагань, військового діяча, публіциста, підполковника армії УНР, і, головне, впродовж трьох років (1919 — 1922) особистого ад’ютанта Головного отамана Симона Петлюри. Доценко був людиною надзвичайно обізнаною та поінформованою. Полтавчанин родом, учасник Першої світової війни (в російській армії мав звання підпоручника), Доценко 1918 року свідомо став до лав борців за самостійну Українську державу, потім, коли Петлюра очолив УНР, практично щоденно спілкувався з ним, виконував його накази, а після поразки УНР, опинившись на еміграції в Польщі, вирішив, що саме він як людина, яка знала дуже багато фактів, деталей подій, таємниць та секретів, просто зобов’язаний із максимальною повнотою, всеохопністю й добросовісністю відтворити епічну панораму боротьби УНР впродовж 1919 — 1922 рр.

І він виконав це винятково складне завдання. 1923 року у Львові з’явилися друком два вражаючі фоліанти (700 сторінок кожен) величезного формату, названі Олександром Доценком «Літопис Української Революції. Матеріяли й документи до  історії». Цей колосальний твір певною мірою виправдовує свою назву: справді, на сторінках «Літопису» послідовно, день за днем, трапляється, навіть і година за годиною, подається перебіг подій Української революції (і визначальних, досі широко відомих, і, здавалося б, менш важливих, але це тільки на перший погляд). Безумовно, фундаментальна праця Доценка також підлягає критичному розгляду, проте просто, одверто кажучи, дивує, чому цей двотомник (який тривалий час був не дуже відомий навіть у колах української діаспори) досі не перевиданий в Україні, явно не достатньою мірою введений у науковий обіг. А тим часом історична цінність твору Олександра Доценка — знову підкреслимо, унікального свідка доленосних подій — є такою, що без ретельного вивчення цього «Літопису» навряд чи можливо відтворити реальний перебіг подій в Україні доби УНР. Цей невеликий допис ставить за мету бодай частково заповнити цю прогалину.

Одразу звертає на себе увагу те, що вкрай важлива, четверта частина «Літопису» названа Доценком «Брат проти брата», а епіграфом автор обрав такі слова: «Отечество на язиці, а в серці облуда» (чи не є це однією з фундаментальних причин поразки Української революції — при тому, що Доценко немало сильних сторінок присвятив опису наслідків більшовицької та денікінської інтервенції в Україні!).

Доценко повною мірою усвідомлює, що, використовуючи його ж слова, «тяжко бути об’єктивним. П’ять років (так у автора, точніше — чотири. — І.С.) безперервної роботи при Головнім Отамані самі за себе говорять, але, що б там не було, об’єктивність має бути вище всього, вище всякого почуття» (слід визнати, що Доценко прагнув, хай і не скрізь, дотримуватись цієї настанови — у праці знаходимо іноді доволі критичні зауваження про Петлюру). І далі автор зауважує: «Часто історичні події освітлюються суб’єктивно у відношенню до окремих осіб і угруповань, а з цього пізніше складаються сторінки історії, які таким чином розминаються з дійсністю. Тому людина, яка займається освітленням історичної правди, повинна бути об’єктивною. І от про цю об’єктивність я й пам’ятав під час усієї моєї праці, аби усунути навіть тінь підозріння, що я підтасував події в угоду особам, а тим самим представив би ситуацію не одповідно дійсності, хоч документи залишаються документами і завжди самі за себе говорять».

Про які документи йдеться? Доценко згадує, по-перше, «архіви Ставки і Центральних Установ», далі «мій власний архів та щоденники», «мої власні спостереження характеру військового та політичного», «розмови з відповідальними громадськими та військовими діячами», а також пресу: «наша періодика (газети й журнали) та книжки, в яких висвітлюється боротьба українського народу за самостійність», окрім того, «ворожа преса (більшовиків та Денікіна), їх розвідочні звіти про нас та радіозвіти», і, нарешті, «закордонна преса».

Як бачимо, коло історичних джерел Доценка доволі широке. Проте автор робить суттєве застереження: «З огляду на сучасні прикрі політичні обставини для України і її законного Уряду мені мимоволі приходиться пропускати багато цікавих моментів закулісової натури у цій внутрішній і закордонній політиці, хоча не раз саме від цих моментів і залежав розвиток державно-політичних подій на Україні». І, що є не менш важливим, Доценко вдається також і до широких узагальнень історії визвольних змагань, часом навіть біблійних і доволі влучних. Наприклад, «мушу сказати, що керманичам української зовнішньої і внутрішньої політики в своїй роботі прийшлось іти «через поле чоловіка лінивого.., воно скрізь заросло кропивою і терни покрили ґрунт його, і розвалився мур кам’яний» (Книга Притч, 24, 30)». Слова далеко не архаїчні — цілком застосовні й сьогодні!

***

Розпочнемо наше знайомство з «Літописом» Олександра Доценка, мабуть, із подій серпня 1919 року. То був воістину переламний момент для Української революції: момент блискучих успіхів об’єднаних військових сил УНР та галичан (державне утворення останніх Доценко йменує не інакше, як «диктатурою»!). Справді, як пише автор, «армії наддніпрянська і наддністрянська непереможно йшли все вперед і вперед проти одного ворога — червоного москаля. 9 серпня 1919-го року падає Жмеринка, що надзвичайно підносить дух війська й командування. 12-го серпня українське військо уже в Вінниці, а 14-го — в Хмельнику, Янові і Калинівці... А в цей самий час 2-ий корпус нашої армії (полк. Вольф), зайнявши Староконстантинів, підходив до Шепетівки — Полонного... 19 серпня упав Бердичів... Третій корпус (ген. Крауз) підходив уже до Хвастова... Наддніпрянська армія зайняла: Ямпіль — Вапнярку — Тульчин — Брацлав — Липовець — Погребище».

Доценко згадує: «Війська, упоєні побідами, самі рвалися до бою. Ворог, розбитий по частям, утікав, залишаючи полонених, зброю, амуніцію, обози та величезне інтендантське й санітарне майно. Більшовики самі говорили, що наступала 400-тисячна армія.

Тріумф був повний. Успіхи на фронті трохи примиряюче вплинули на відносини між представниками Диктатури З.У.Н.Р. і Правительства У.Н.Р.. Партії насторожилися. Для України було велике свято... Ще до цього часу остаточно не могли наші військові фахівці прийти до однієї думки — де має бути головний удар, а в зв’зку з тим і більше скупчення сил — на Київ чи на Одесу. Нарешті спільне засідання військових 10 серпня остаточно вирішило, що з упадком Києва падає й Одеса».

За спогадами Доценка, «всі — мале, доросле і старе — напружено чекали захоплення Києва і зустрічі з Денікіним (який тоді енергійно просувався до міста на Дніпрі зі сходу та південного сходу. — І.С.). Штаб Головного отамана спішно вироблював директиви для дальшого наступу». Автор «Літопису» підкреслює, що «наступ на Київ приваблював усіх, як наддніпрянців, так і галичан, через те, що захоплення Києва мало би величезне політичне значення. Та зараз же висувалися й аргументи проти: з захопленням Києва потрібно зоставити там велику залогу, що не було в наших інтересах, та ще прийдеться битися разом і з Денікіним, і з більшовиками, не кажучи вже про трудність забезпечення такого великого міста всім необхідним. Та в якім же напрямі можна не спіткатися з Денікіним і з більшовиками? Всюди, куди б не пішли!».

Як же події розвивалися потім — після тріумфального взяття Києва 30 серпня 1919 року й військово-політичної катастрофи, що настала наступного дня і фатально вплинула на весь перебіг подій? І що думав і що робив Головний отаман Симон Петлюра? Про це поговоримо далі.

Продовження

Теги:
2022-01-14 10:15:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар