Кайзерівське урядування на півдні України - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Кайзерівське урядування на півдні України

Кайзерівське урядування на півдні України

Георгій Папакін

Період та обставини тривалого (майже рік) перебування військових контингентів Австро-Угорської й Німецької імперій на території України після укладення Берестейської мирової угоди на сьогодні є однією з суперечливих проблем нашої історії. Уряд УНР, який підписав угоду з державами Центрального блоку і тим вивів Україну з Першої світової війни, оголосив обидві імперії своїми союзниками. Отже, їхні війська вступили на українські терени офіційно для виконання взаємних союзних зобов’язань. Такі зобов’язання на той момент полягали у наданні українською стороною продуктів і сировини державам Центрального блоку. Натомість ті своїми військами мали гарантувати нашу державну незалежність, вигнати звідти російських та місцевих більшовиків, тиснути на Радянську Росію задля визнання нею України, домагатися невтручання у справи сусідки.

Проте дуже скоро сторони цього союзу відчули взаємну недовіру і, більше того, неможливість забезпечення виконання взятих на себе зобов’язань. Народні міністри УНР, які належали до лівих соціалістичних партій УПСР та УСДРП, не дуже бажали, а фактично не могли забезпечити постачання потрібної кількості продовольства для порятунку голодуючих підданих обох кайзерів, їхніх армій, що воювали на Західному фронті. Влада УНР практично не поширювалася далі Києва. Австро-угорські та германські з’єднання армій досить легко впоралися з більшовиками. Але надалі вони стали заручниками ситуації, що склалася. Статус союзних військ не передбачав втручання у місцеві справи. Натомість безсилля української адміністрації, від Києва до міст і волостей, небажання співпрацювати із закликаними союзниками робило таке втручання неминучим.

Перший сигнал небезпеки надійшов з півдня України. 22 березня 1918 р. вибухнуло масштабне повстання міських робітників та демобілізованих солдатів у Миколаєві. Його спровокували більшовики, загони яких 17 березня у паніці залишили місто, але зберегли свою агентуру. Не можна скидати з рахунку також суспільні настрої миколаївців. Вони виступали не стільки проти самого факту присутності іноземних військ, обурення було пов’язане з вивезенням продовольства з міста, що перебувало на межі голодової кризи, розрахунками за товари й послуги «реквізиційними квитанціями» замість грошей, кроками з встановлення повного контролю над суднобудівними заводами й матеріальними цінностями, що перебували там, складами військового майна у місті. Протест викликали арешти місцевих громадських і партійних активістів.

Придушення повстання саксонськими піхотинцями та баварськими кавалеристами призвело до численних жертв серед міського населення і німців. Після того стало очевидним, що забезпечення спокою й порядку у великому промисловому місті, розташованому на перетині кількох стратегічних суходільних і морських шляхів, з розвинутою індустріальною й тиловою інфраструктурою Чорноморського флоту — надважливе завдання.

Для його виконання було створено унікальну для України військово-адміністративну установу — німецьке губернаторство «Миколаїв». Аналогічну інституція була лише в Криму — губернаторство «Севастополь». Вочевидь ці два міста були пов’язані Чорноморським флотом (перше — тилова і суднобудівна база, друге — база перебування й штаб-квартира). Перед тим таку управлінську структуру на сході Європи німці використали лише у Балтії (губернаторства Рига та Усть-Двінськ; Либава; Езель, Моон і Даго). Але ці землі було відібрано у Російської Республіки 1917 р. внаслідок військових дій — останніх операцій на Східному фронті.

За відсутністю німецьких джерел про діяльність губернаторства «Миколаїв» воно, як і постать його очільника, виглядає доволі таємничим. Найбільша таємниця — практично повна відсутність будь-яких згадок про нього в існуючий історичній літературі. Ані українські, ані радянські, сучасні російські, німецькі, американські тощо дослідники навіть не згадували про нього жодним словом. Лише минулого року з’явилася перша і єдина на сьогодні стаття миколаївського історика Лариси Левченко про губернаторство, яка стала справжнім науковим відкриттям. Адже там порушено проблеми не лише існування до того не відомої військово-цивільної інституції, а йшлося про її завдання, функції, керівників.

Розв’язати ці проблеми можливо лише шляхом дослідження відповідної джерельної бази. На жаль, це практично неможливо, адже архіви саксонського війська часів Першої світової війни загинули у квітні 1945 р. через бомбардування британською авіацією Потсдама. Тому наразі невідомі структура інституції, завдання, функції, взаємини з військовою комендатурою, також розташованою у місті. Дещо можна зрозуміти з документів міської думи, газет, спогадів, але залишається багато загадок, які слугують більшому втаємниченню.

Почнемо зі самої постаті її очільника, який прибув 3 травня 1918 р. і «залишиться у нашому місті в якості губернатора», як повідомлялося на шпальтах «Николаевского вестника». Йоганн Макс Фердінанд Морґенштерн-Дьорінґ (1858-1931) походив із заможної саксонської буржуазної родини. Батько його був відомий місцевий фабрикант Германн Морґенштерн-Дьорінґ. Майбутній губернатор народився у Ляйпцигу, де отримав гарну гуманітарну освіту. Вступив до військової служби у 1880 р., сподіваючись на отримання офіцерського звання. Між 1881 та 1914 роками він пройшов кар’єрними щаблями від лейтенанта 107-го (8-го королівського саксонського) піхотного полку до командувача 181-м (15-м саксонським королівським) піхотним полком у Хемниці. Перша світова війна сприяла його службовому просуванню на Західному фронті: на Марні (1914), під Верденом (1916), на Соммі (1916), під Камбре (1917).

Наприкінці лютого 1918 р., вкотре повернувшись на Східний фронт, у чині генерал-лейтенанта він очолив 212-ту (9-ту королівську саксонську) піхотну дивізію. Саме тоді дивізію відправили на територію України, де вона своїми підрозділами обіймала весь південний фланг — від Миколаєва до Севастополя. Військову службу залишив у березні 1919 р., після повного виводу німецьких солдатів з України. Нагадаємо, що саме Миколаїв був їхнім останнім форпостом, звідки колишніх кайзерівських вояків вивезли вже морем.

Миколаїв вочевидь надзвичайно вабив німецьке командування. Йшлося насамперед про переваги його географічного розташування, значний потенціал суднобудівної промисловості, розгалужену структуру тилових служб Чорноморського флоту, запаси стратегічних матеріалів на складах. Взяти їх під контроль, використати для військових цілей для німців було дуже бажаним. З Миколаївського порту (навіть краще, ніж із Севастопольського) можливо було напряму зв’язатися з турецьким Причорномор’ям, а звідти — з німецькими військовими частинами на Малоазійському та Месопотамському театрах військових дій. З іншого боку, факт повстання робітників і колишніх фронтовиків під більшовицьким проводом у березні 1918 р. засвідчував необхідність пильного контролю над політичними силами, що діяли у місті. Отже, за конкретно не з’ясованих обставин, з невідомими на сьогодні повноваженнями на початку травня 1918 р. у Миколаєві було створено унікальну військово-цивільну установу — імператорське німецьке губернаторство. Завданням його було організувати співпрацю з місцевими органами влади, населенням, підтримувати порядок і спокій у місті, не допускати нових вибухів насильства.

Для України це були непересічні дні, адже саме тоді відбувся державний переворот, унаслідок якого до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. 3 травня було остаточно сформовано уряд Української Держави, на першому засіданні якого за головування гетьмана було вирішено питання долі діячів попереднього режиму, встановлено modus Vivendi з представництвами обох імперій насамперед у фінансовому питанні (виконання економічних умов Берестейської угоди).

За цікавим збігом обставин події у Києві відгукнулися у Миколаєві у такий спосіб, який історик Л. Левченко назвала «певною пародією» на вторгнення німецького загону до будівлі Української Центральної Ради 28 квітня. Йдеться про розгін 8 травня 1918 р. германським комендантом соціалістичної міської думи, поновлення за наказом губернатора гласних, обраних за цензовими списками 1916 р. Проте пародія виявилася успішнішою за оригінал: у Києві діяв німецький загін на чолі з фендриком (за іншими свідченнями — взагалі фельдфебелем), який заарештував кількох міністрів, провів обшук у службовому кабінеті голови УЦР М. Грушевського. Але для зміни влади був потрібний державний переворот. У Миколаєві на засідання міської думи прийшов сам комендант у званні генерал-майора зі взводом солдатів. Унаслідок такої акції сталася ліквідація міської думи з гласними-соціалістами, відновлення дореволюційної думи. А ця інституція місцевого самоуправління на той час була чи не єдиним реальним органом влади у Миколаєві.

Варто згадати ще одну значну акцію німецької військово-цивільної адміністрації. У місті знаходилися військові склади, власність колишнього Румунського фронту російської армії. Наявні там амуніцію, зброю, матеріали губернатор у травні оголосив військовою здобиччю. Склади було опечатано і взято під охорону. Тільки за дозволом губернатора з них відпускалося наявне майно, про що було повідомлено навіть у київській пресі (газета «Нова Рада»).

Імператорське німецьке губернаторство розміщувалося у будинку Маріїнської жіночої гімназії (вул. Нікольська, 34). Це може свідчити про певний штат його урядовців, для розміщення яких було призначено таку досить велику будівлю. Проте нічого не відомо про особовий склад губернаторства, його кількість, засади формування.

Наостанок — чим запам’ятався жителям Миколаєва німецький губернатор? Його акт щодо заборони страйків викликав різку одповідь з боку українського комісара міста, члена УСДРП інженера С. Чапківського (призначеного ще за Центральної Ради). Той звернув увагу губернатора на необхідність дотримання консенсусу в стосунках української й німецької влади, запропонував скасувати розпорядження, в наступному прийти до порозуміння з представниками робітників, підприємців та української влади. Цей протест був актом громадянської мужності комісара, який невдовзі змушений був піти зі своєї посади. Але навряд чи він справив враження на губернатора.

Не могли вибачити німецькому губернатору його дії розігнані ним гласні-соціалісти міської думи. Вони не заявили офіційного протесту, як Чапківський. Але під час суперечок зі своїми наступниками-попередниками кожного разу згадували про цей акт Морґенгтейн-Дьорінґа, підкреслюючи його силовий, не правовий характер.

Наведені факти дозволяють зробити висновки, пов’язані з особливостями створення і функціонування німецького губернаторства «Миколаїв». Командування пішло на такий крок у винятковій ситуації, що склалася на півдні України. Губернаторство було створено за зразком аналогічних інституцій, уже випробуваних на території балтійських земель колишньої Російської імперії. Очевидно, затверджених завдань діяльності, окреслених меж повноважень губернаторства не існувало. Його створення можна віднести до тих «імпровізацій», про які писали австрійський історик В. Дорнік та німецький вчений П. Ліб щодо військових дій: «...німці протягом усієї кампанії мусили імпровізувати, щоб компенсувати недостатній рівень підготовки операції». В будь-якому іншому місті або регіоні (окрім Севастополя) існування таких установ не зафіксовано.

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар