Живемо понад рік без св.пам. Романа Маца (*26.04.1932-†06.04.2020) - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Живемо понад рік без св.пам. Романа Маца (*26.04.1932-†06.04.2020)
   

Живемо понад рік без св.пам. Романа Маца (*26.04.1932-†06.04.2020)

Погляд на постать українського патріота крізь призму спогадів, роздумів, інформацій й спостережень
Олександр Панченко

Вкотре перечитуючи спогади українського патріота, бізнесовця, мецената й письменника св.пам. Романа Маца, який спочив на північно-американському континенті у ЗСА 6 квітня 2020 року, -  я натрапив на знаменитий  й вимовний, як на мене, його вислів:  «….Незламна віра народу здатна змести всі барикади задля здобуття перемоги. З вірою у святе і велике він незнищенний і вічний. Як незнищенний і вічний цей світ…».

У своєму відгуці у Всеукраїнській газеті «День» від 8 грудня 2006 року «Хто «нагріє» Америку?» Роман Мац, коментуючи статтю Миколи Сірука «В’ячеслав Iгрунов: Iнтереси України та Росії дуже розходяться», (газета «День», №202, вівторок, 21 листопада 2006), зокрема, писав: «…Важко заперечити, що Голодомор не був актом ґеноциду. В американських провідних бібліотеках є зібрані про це документи та зізнання ще живих свідків. Також Українська Вільна Академія Наук в Америці зібрала та опублікувала вичерпні джерела українського ґеноциду. Перекричати ці факти буде нелегко. Відносно нафти, після останніх американських виборів, то ціна на неї поступово спадає. Адміністрація президента Буша в 2003 р. підтримала лише фірми енергоносіїв, вони тепер навіть сплачують менші податки. Ціни на пальне в Америці стали максимальними. На цьому, очевидно, щось втратила Америка, як і новостворені самостійні країни на пострадянському просторі, де паливо вживалось як інструмент імплементації певних політичних ініціатив з боку постачальника. «Тойота» випускає машину «Пріюс» вже третій рік, і цього року її продаж збільшився на 24%. Багато установ в Америці приділили «Тойоті» нагороди за її успішну іновацію, а американські заводи зазнали збитків на продажу своїх машин. Відколи Росія намагалась «перекрити» Україні доступ до газу, світ кинувся шукати нові джерела енергії. Перш за все, з’явилося багато виробів для її збереження. Це зрештою є актуальним в Америці від 1972 р.: голландська фірма проголосила, що буде «наглядати» за нафтою на західному узбережжі Гренляндії, а американська — в Мексикансьлій затоці. Крім цього, уряд Америки дав дозвіл на витиснення нафти з певних гірських прошарків каміння у штатах Колорадо та Вайомінґ. Геологи стверджують, що цих залишків нафти Америці вистачить на 100 років. Психологічно, народ сподівається на те, що нафту видобудуть якнайшвидше. Вчені працюють над проєктами, які б дозволили найдешевше відділити водень від різних сполук. Хоч до тепер альтернативне паливо заступило мінеральне лише на 2%, все ж таки, всі довіряють першому….». - Під сучасну року, коли підтримка Держави України з боку ЗСА (США) виглядає, як на мене, ще більш нагальною, особливо, коли це стосується не лише енергетичних чи інноваційних, але й політичних, ба, більше, - військових аспектів співпраці цих двох сторін, - міркування св.пам. Романа Маца кільканадцятирічної давнини набувають іншого забарвлення й ще більш гострої актуальності.

Мац, св.пам. пан Роман (1932-2020) (світлина - НТШ-А)

...Вже майже рік тому, а саме - 28 травня 2020 року,  чи не найпрестижніша й найчитабельніша газета американських українців «Свобода» (Ню Джерзі, ЗСА)  помістила написану мною коротку посмертну згадку  «Згадуючи Романа Маца, патріота України», а перед цим дуже поважна Всеукраїнська газета «День» подала мій ширший й більш вдокументований допис про нього. – Час швидкоплинний й ніби непомітно, але промайнуло вже понад півроку… В згадці йшлося, що я дійсно був «…дуже засмучений вісткою від своєї приятельки на Фейсбук Мотрі Мац: «6 квітня пішов з життя наш коханий тато Роман Мац. Нашому горю немає розради…». Далі вона подала: «Він народився 26 квітня 1932 року в українському селі Молодич, служив в Українській Повстанській Армії, в 1948 році йому вдалося втекти до табору переселенців у Німеччині, в 1950 еміґрував до Сполучених Штатів Америки і відбув службу в Армії США. Наш тато закінчив Колюмбійський університет у Ню Йорку, де здобув ступінь з музикознавства. Пізніше він навчався в аспірантурі Ню Йоркського університету, де темою його дослідження було порівняння клясичної музики з російською літературою. В 1968 році він одружився з нашою мамою Анною Мац (уродженою Федак), розпочав свій бізнес і заснував фірму RDM Enterprises, яка виготовляла частини для струнних інструментів. - Наш тато палко любив свою рідну Україну, підтримував багато ініціятив задля її процвітання та був меценатом Української спілки композиторів. Свої спогади про втечу від комунізму він опублікував у книжці «The Winding Path to Freedom», яка була опублікована англійською, українською і російською мовами. Через обставини, що ми не можемо контролювати в зв’язку зі світовою епідемією, поминальна служба відбудеться дещо пізніше. Наш тато завжди буде у наших серцях. Наша любов до нього нескінченна. Вічная пам’ять!..».

Мац Роман (псевдо - Малий) однострої відділу УПА

Я знав особисто св.пам. пана Романа Маца з добрий десяток років, раніше він частенько телефонував із американського Бетлехему до мене, в полтавське місто  Лохвицю, завжди мило вітаючись й щоразу бадьоро промовляючи: «Дай Боже, щастя й здоровля, пан доктор Панченко!..». - У 2008 році пан Роман, передмовлюючи мою книгу «Мала енциклопедія Лохвиччини. - Мій рідний край та тлі української історії в персоналіях», зокрема, писав: «…У теперішній час розгорнутої дискусії про УПА хотілося б щоб мій голос як члена цієї військової формації був почутий в Україні. Тим більше, що правда про неї, її джерела та причини виникнення до сьогоднішнього дня достатньо не розкрита, особливо у Східній Україні. Перш за все хотів би сказати, що вже лише самі життєві обставини, не беручи до уваги національно-політичні й ідеологічні чинники, змусили мене, мою родину і всіх близьких і далеких однодумців всіма засобами боротись за своє існування. Так, коли я був першокласником, я грав роль хлопця у п’єсі «На старості літ». Під час вистави польські поліцейські увірвались в театр і прикладами гвинтівок били всіх на сцені, а мене схопили за руку і кинули в зал. «Нє можеми допусьціць до бунту русінуф», — кричали вони. У 1940 році команда НКВД покликала мого батька до Любачева і наказала йому палити церкви і проводити антирелігійну пропаганду. Очевидно, він на це не погодився, за що був сильно побитий, і від цього за кілька місяців помер. Зимою 1943 р. ґестапо оточило нашу хату, вигнали мене босого на сніг, стріляли з револьверів мені під ноги і, сміючись, кричали: «Танце юнґе». Це лише декілька заподіяних кривд, які змусили мене добровільно включитись в ряди ОУН і УПА і боротись проти всіх вищевказаних ворогів. Одначе найбільшими джерелами моєї національної свідомості, які кликали мене до боротьби за незалежність України, були впливи національної культури зі сходу. Я і моє оточення її любили і приймали як свої духовні скарби. Крім постановок п’єс корифеїв українського театру, які дуже часто без дозволу влади виконувались у приватних хатах, також щорічно ми святкували роковини Шевченка. До речі, доцільно тут пригадати, що перший концерт в пошану Тарасові Шевченку був влаштований у Західній Україні, у Перемишлі в 1850-их роках, а вже в 1873 р. у Львові було засновано наукове Товариство імені Шевченка, в що багато праці вклав киянин Олександр Кониський. Також зі Східної України в Галиччину плинули і політичні ідеї. Згадати б лише розмови Драгоманова з русофілами у Львові, клич Міхновського до самостійності України, як і самого ідеолога українського націоналізму, Дмитра Донцова, уродженця Запорізької області. У філософсько-політичній площині наш народний мудрець Григорій Сковорода втілював у народі любов до свободи і переконував його, що кожна людина є найбільшою цінністю у світі. Не хто інший, а Тарас Шевченко своєю творчістю збудив український народ, який проголосив незалежність України в 1918 р. Як наслідок, у Західній Україні повстала Українська військова організація, яка перетворилася згодом на ОУН і УПА. І не перший український патріот відібрав собі життя в рядах Армії УНР, Галицькій Армії чи навіть в ОУН і УПА, але приклади такі були ще за життя Шевченка, коли він був на засланні. Згідно з дослідженнями, українці, солдати царської армії, з пієтетом ставились до нього, і коли з’явилася небезпека для їхнього улюбленого творця української літератури, прапорщик Левицький здійснив самогубство, щоб не потрапити живим до рук царських сатрапів і не зрадити Тараса. Це була одна з перших жертв зарада українства. Участь східних українців у ОУН і УПА ще повністю не досліджена. Особисто пам’ятаю поета Волошина і талановитого ілюстратора підпільних видань під псевдо Айстра, про якого говорили, що його батько був полковником НКВД в Любачеві, з походження татарин, а мати — українка. Він загинув у 1947 р. на захід від лінії Керзона у бункері коло Рави-Руської разом з провідником Стягом. Під час створення Української Головної визвольної ради у липні 1944 р., стверджують очевидці, «східняки» перебрали все керівництво у свої руки. Саме вони написали ідейно-політичні основи боротьби УПА, а одного з них, Кирила Осьмака, навіть було вибрано президентом УГВР. Різно можна пояснювати культурні та політичні зв’язки, які єднають український народ. Одні кажуть про відсутність різких географічних кордонів українських земель, інші покликаються на Карла Юнґа, який пояснює подібні феномени «колективною підсвідомістю», але ми всі, й на Сході, й на Заході, відчуваємо, за словами Лесі Українки, «одержимість» любові до своєї країни. Багатьом в Україні доля ще не дала тієї сили «одержимості». І я буду молитись, щоб вони прорвали павутинну огорожу своєї «зони» чи вийшли із «футлярів» і не лякались, «щоб з цього щось не вийшло». Навіть тут, у США, куди мене закинула доля, українська мова і культура завжди були моїм вікном у світ. «Розрита могила» Шевченка, «Роберт Брюс» Лесі Українки та «Вічний революціонер» Івана Франка я декламував собі при кожній нагоді. Не менше впливали на мою українську гордість виступи в Америці українських радянських мистецьких колективів, таких, як колектив народних танців Вірського і народний хор імені Верьовки. І я вдячний, що доля покликала мене в юнацькі роки боротись за Україну в рядах ОУН і УПА, творцями яких насправді були вітри українства, які віяли з Великої Східної України….».

Провідник СБ ОУН в 4-тому районі надрайону Бескид - на псевдо Беркут, з ліва від нього - Роман Мац, - 1948 рік (2)

Відразу по отриманню моєї книги Роман Мац тоді був написав мені: «…За книжку «Мала енциклопедія Лохвиччини» ґратулюю! Це – кольосальна праця. Я собі можу тільки уявити скільки Ви стратили часу і енергії, щоб то все зібрати і уложити у книжку. Ви зробили велику прислугу односельчанам, бо це залишаться в історії Лохвиччини для грядущих поколінь. Думаю, що, напевно, всі Ваші односельчани будуть Вам дуже дякувати і будуть задоволені Вашою працею… Дуже добре знав Михайла Дмитренка, навіть кілька разів був в нього в його хаті, досить часто стрічалися. У Вашій книзі Ви згадуєте проф. Бориса Мартоса, а він був моїм директором університету Українська Економічна Висока Школа у Мюнхені, в Німеччині… Полтавська вимова найкраща і дуже милозвучна – гармонійна… Не знаю чому Ви вживаєте слово «митець» замість «мистець». Москалі увели те слово в українську мову і його треба позбутися. Таке саме слово «євреї», то не українське слово, а московське. Його я почув як прийшли большевики до нас. Ми завжди вживали слово «жид»… - 09.10.2008 р.». Дещо пізніше, 31 грудня 2008 року, пан Роман додав до своєї попередньої записки:  «..Ґратулюю Вам, що Ви поставили чотири пропам’ятні дошки з чорного ґраніту Михайлові Дмитренку, братам Андрієвським, Антонові Кущинському та Полікарпові Плюйку. Це дуже культурний і патріотичний жест з Вашої сторони. Я особисто знав Б.Андрієвського, Плюйка й Дмитренка. Це надзвичайно шляхетні люди, ще до того – великі патріоти. Честь Вам і слава…».

Мац Роман в однострої вояка відділу УПА

Як написав мені пізніше відомий львівський видавець й дослідник Ігор Гомзяк: «…Михайло Бохно-«Крутянець», автор  книги про українське підпілля на Закерзонні 1944-1947, земляк Романа Маца, уродженець села Радава Ярославського повіту, який був «…від березня 1946 р. у збройному підпіллі – помічник районового референта пропаґанди району №2 у надрайоні «Батурин» (Ярославська округа ОУН)... З нелеґальними документами переїхав до Східної Прусії, де була виселена його родина, і переховувався в околиці м.Пасленк... У складі групи 3-х підпільників перейшов до Західної Німеччини…  Еміґрував до США, проживав у м.Клівленд, штат Огайо. Згодом здобув університетську освіту і до виходу на пенсію працював у Бібліотеці Конґресу США у Вашінґтоні. Член Видавничого Комітету «Літопису УПА» (1973-2018) Михайло Бохно, - підтверджує біографічні інформації Романа Маца на псевдо «Малий», зазначаючи, що «..в підпільних матеріалах, коли згадувалося його ім’я, то подавалося Ромко-Малий. На еміґрацію прийшов у 1948 р. з групою сот. Миколи Тарабаня – «Тучі». Перебував у таборах Ді-Пі в Реґенсбурґу і Міттенвальді. У 1950 р. еміґрував до США. В 1950-1953 рр. мобілізований до Армії США, ветеран війни в Кореї. Після демобілізації навчався в Колумбійському Університеті, який закінчив у 1960 р. Талановитий музикант і підприємець, в США налагодив підприємство з виробництва музичних інструментів. Написав спомини «Крутими стежками до волі», які виходили друком двічі у 2005 і 2006 рр., а теж були видані російською мовою для поширення на сході України…».

Роман Мац в пластунському однострої

У передньому слові до книги спогадів від видавництва «Мс» зазначено, що автор спогадів «Крутими стежками до волі (2006) Роман Мац є вихідцем зі споконвічної української землі Ярославщини, що після Другої світової війни опинилася поза кордонами України. Підлітком він добровільно влився в УПА для захисту сім’ї, родини і всього українського населення Закерзоння від поневолення та фізичного знищення. У нашій мемуаристиці майже нема видань, котрі належать перу його тодішніх однолітків, де так чесно, щиро, без прикрас і апологетики йдеться про героїчну повстанську боротьбу в 40-50-х рр. XX ст. на найзахідніших теренах українських земель. Микола Кравців, генерал-майор Армії США у відставці, передмовлюючи це видання споминів Романа Маца  3 червня 2006 року назвав їх «цінним свідченням історії визвольної боротьби», при цьому зауважуючи, що  історична правда в її найкращому прояві визначається не лише переліком імен, подій, дат і назв місць, а й духовим станом та світоглядом заанґажованих дійових осіб. Лише взявши до уваги всі ці прикмети, автор може відкрити правдиві переживання і прагнення народу на його рідних землях. Спомини Романа Маца доповнюють історію визвольної боротьби Української Повстанської Армії (УПА) на захід від лінії Керзона, на Ярославщині. Його книжка «Крутими стежками до волі» дає нам змогу духовно відчути зусилля українських селян у боротьбі проти жорстоких і потужних ворогів від 1938 до 1948 року. Як живий свідок цих подій на своїй рідній землі й учасник знаного рейду частин УПА на чужину, Роман Мац описує свою роль в її лавах скромно, але з військового погляду цікаво та докладно. Читаючи кожний розділ його твору, можна відчути і біль, і горе, і терпіння, але також і радість, і звуки пісень, і запал до життя і до перемоги. А ще любов автора до України та бажання добра для всього українського народу. Подальший розвиток України до певної міри залежатиме від історичного досвіду її громадян. Спомини Романа Маца передають сьогодні українським людям та їх нащадкам важливу частину цього досвіду. Книжка Романа насичена справжнім духом УПА, а це водночас і дух недавнього київського Майдану, тобто це прагнення народу до волі, до справедливості, до честі… Спогади Романа Маца, безумовно, стануть ще одним вагомим арґументом для встановлення історичної правди про роль УПА в національно-визвольних змаганнях українського народу. Повстанці заслуговують на те, щоб урешті-решт Україна визнала їх героїчну самопожертву в ім’я побудови незалежної держави. А що найгірше, український народ мало, а то і зовсім не знає про своїх героїв, бо у противному випадку прославив би їх так, як, наприклад, італійці звеличили свого героя Джузеппе Ґарибальді чи американці Джорджа Вашинґтона. При цьому треба прислухатися до патріотів своєї землі, а не до чужинців та їх поплічників, які тільки протягом останнього століття шляхом насильницької смерті позбавили Україну таких визначних її синів, як Симон Петлюра, Євген Коновалець, Тарас Чупринка, Лев Ребет, Степан Бандера, В’ячеслав Чорновіл, Вадим Гетьман та ін…

Група українських підпільників з рамени ОУН і повстанців з відділів УПА, - перший з ліва - Роман Мац, - Західна Німеччина (повоєнна світлина)

Колишнім воїнам УПА в Україні навіть не поспішають надати мінімальну допомогу на прожиття, тоді як убивці Алли Горської, Василя Стуса, композитора Володимира Івасюка, гнобителі братів Горинів, Івана Світличного і багатьох інших втішаються всіма державними привілеями. Особиста заувага. Коли я запізнав Романа Маца в гімназії у Реґенсбурзі в 1948 р., його оповіді справили на мене і моїх ровесників глибоке враження. У Пласті я подивляв його знанню теренознавства і лісової практики і був вдячний Романові за те, що він ділився з нами своїми переживаннями та досвідом. Сьогодні я йому вдячний за його цінний внесок в історію України і військову історію УПА.

Мац Роман, повоєнна світлина, - Західна Німеччина

Я думаю, що Роман виклав те, про що писав мій батько Богдан, якого Роман запізнав у Реґенсбурзі, у своєму творі «Під чужими зорями» ще в 1941 році:

Під зорями чужими - тож одним

Тривожим Бога, молимось ясному:

Щоб вволив нам не дужим, молодим

Зустріти зриву мить невідому!

У своїх заувагах  до другого й третього видань своїх спогадів «Крутими стежками до волі», які він присвятив світлій пам’яті усіх борців за Волю України, - Роман Мац писав, що  особливо нелегко було писати про боротьбу ОУН і УПА, в якій дійові особи виступали не під своїми іменами, а під псевдонімами, до того ж назви теренів, на яких вони таборували, часто іменувались кодами. І тоді, і тепер також виринають і непорозуміння щодо учасників ОУН і УПА, які виступали під однаковими псевдами. Наприклад, на моєму терені діяло кілька бійців, які називали себе «Беркутом», «Дубом», «Вільхою», «Вітром», «Хмарою» тощо. У моїх споминах я свідомо користувався тільки назвали дійових осіб і місць, на яких відбувалися бої, щоб цим найкраще образно відтворити читачам трагізм змагань українського народу і його синів за волю. Як мені заявили в редакції «Літопису УПА», навіть 60 томів цього ексклюзивного видання — це лише причинки до історії про ОУН і УПА, і я сподіваюся, що ці мої скромні спомини стануть малою цеглинкою в майбутньому монументальному творі. Притримуючись вислову Ламартіна «Історія вчить усього, у тому числі й майбутнього» у передмові до видання своїх спогадів  Роман Мац писав,  що літературні критики вимагають від авторів споминів точности, правдивих назв місць і подій, а також бути щирим, себто виявити свою душу, за що читацький світ висилає їх часто на Голготу. Мої однокласники з Реґенсбурзької гімназії все просили, а то й наполягали, щоб я написав спомини про мою участь в ОУН і в УПА. Особливо вважали це за доцільне організаційний голова наших щорічних з’їздів др. Василь Лучків, як і рівно ж і др. Любомир Курилко. Фактично вони й причинилися до того, і цо я з пером у руці нарешті почав сходження на неї. Протягом чотирирічної праці над споминами неначе з імли оживала і відроджувалась пам’ять та образи моїх незабутніх співучасників боротьби в УПА, котрі згинули в боях, і між ними — двоє моїх братів. Цією скромною книгою надіюся зберегти їх дорогі імена від забуття.  Також я ніколи не забуду свою маму. Вона ні разу не докоряла мені за участь в УПА, а то навіть крізь сльози говорила: «Ну що ж, синку, бережи своє життя, як вважаєш». Ми з нею навіть краще розумілись без слів, ніж словами. Вдячний я своїй близькій і далекій родині за підтримку в цій праці, дружині Анні, синові Андрієві і доньці Мотрі… 

Українські пластуни в Західній Німеччині (повоєнна світлина)

В моїй пам’яті постійно звучали рішучі й переконливі слова товаришки з підпілля і рейду на Захід Ірини: «Друзю, струнко стань і гордо дивись!». У цих словах до мене містилось багато позитивних порад. При написанні споминів я старався виявити моє минуле через погляд тодішнього юнака, і нехай уже читач розсудить, наскільки це мені вдалося. Від себе заявляю, що я духово залишився юнаком на ціле життя, бо життєві обставини не дали мені природно прогресувати в дорослий вік. Одначе юнацькі враження завше застановляють мене знаходити небувале в щоденному житті. Навіть банальність не відштовхує мене, а радше спонукає знайти причину її вияву. Шануючи увагу і час читачів моїх скромних споминів, я взяв собі за ціль розказати про пережиті події правдиво, об’єктивно, без ідеологічного наповнення і так знаного в моїх рідних околицях вислову «гура на мазура». Не вважаю, ніби цілковито всі прізвища людей, подій і місць вказані точно на сто відсотків, бо пам’ять має невиліковну властивість з віком слабшати. Та відхилення від точності дуже незначне. Мене часто запитують, чи не шкодую, що юнацькі роки я присвятив не навчанню в школі, а боротьбі в ОУН і УПА. Ні, не шкодую. Я і мої співучасники розуміли: тоді нам лишався тільки один вихід — боротися за своє фізичне існування і надіятись, що цим рівно ж здобудемо кращу долю для України. Без огляду на час, життя було для нас дорогим, і прожити в цій боротьбі ще принаймні один день природно сприймалося за щастя. Боротьба для мене була самоціллю. У ній я почувався духово найкраще за всі мої роки. Коли я в Америці вступив до університету, то лише для того, аби через його ворота легше знайти дорогу на Олімп і поговорити там з мудрецями на тему «Що є що», «Що робити» і «Куди йти». Менше я був зацікавлений здобути добру освіту для кращих матеріальних здобутків чи посісти поважне місце в суспільстві. Боротьба в лавах УПА допомогла мені без особливих труднощів знайти всі життєві можливості при різних обставинах, як рівно ж усвідомити, що навколишній світ поржавів через дію відблиску всесвітньої правди. Іншої подібної школи життя не знає і не надає. Нехай зі сторінок моїх спогадів вона прийде в душу кожного читача.

Через океан на кораблі до ЗСА

…У перших двох розділах своєї книги споминів Роман Мац зазначав, що його село Молодич переважно розташоване на пісковім ґрунті. Не було через це багатим, бо селяни могли сіяти в більшості жито, трохи овес і ячмінь. Були місцями сприятливі умови для вирощування бараболі, брукви і ріпи. Молодичани тільки працювали на ріллі. Фабрик ніяких не було. Молодич починався недалеко від лісу Ручкальки і тягнувся на південь до присілка Гойсаки. Паралельно по обох сторонах села плили річки в полудневому напрямі: Бег — зліва і Зарадава — справа. Вони вливалися у ріку Любачівка коло Радави. Присілки Молодича—це Мачуги, Бучина, Варцаби, Воля, Старина, Пискорі, Храпи і Гребля. Село нараховувало 704 номери, себто 704 сім’ї. Говорили жителі українською мовою, яку поляки називали русинською. Близько 25 відсотків населення, найбільше скупченого на присілку Гребля, складали поляки. Там стояв і їх костел. Вони польської мови не знали, говорили українською. їх прапрадіди, що прийняли римо-католицьку віру, переповідали, нібито робили це лише за келишок горілки. Цікаво, але співали вони польський гімн під мелодію «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Молодич також мав греко-католицьку церкву, школу і читальню, в якій відбувались забави, концерти й театральні вистави. За збільшеним мірилом Молодич був розміщений у лісах трикутника міст: на схід—Любачева, на південь — Ярослава, а на захід — Синяви. Головні дороги (гостинці) ішли з Любачева до Синяви, ще одна дорога з Молодича провадила до Ярослава. У вересні 1939 р. відступаючі польські війська залишали на піщаних дорогах свої гармати, а самі зникали в навколишніх лісах. Під кінець жовтня 1939 р. прийшла радянська влада. Появилось українське військо, яке щоранку будило молодичан українськими піснями. У той час я почув їх найбільше. До нас з України приїхали учительки, а на плебанії стала команда погранзастави. Границя Німеччини і Союзу проходила в лісі за три кілометри на захід від Молодича. Скоро в моєму селі появився секретар райкому і призначив мого батька головою сільради. Політична рада містилась у Любачеві, і до неї його викликали. Це була кам’яниця НКВД, де містився також окружний політвиховний центр. Моєму батькові доручили спалити церкву і намовляти людей проти релігії. На це батько не погодився, за що вернувся додому зі зламаним ребром і кровотечею. Помер він 15 квітня 1940 р. На місце батька секретар райкому призначив головою сільради мого найстаршого брата Михайла. Коли ж він не погоджувався, йому сказали: «Або Сибір, або голова сільради!». Хата моєї сім’ї була після плебанії найбільшою в селі. Ми перші в селі мали ровери, а також радіоприймач. У нас містилась невелика бібліотека в більшості з українських книжок. Не бракувало також і добірних струнних інструментів, навіть був патефон «Victorola» і плити українських пісень. Селяни збиралися у нас для розваги, обміну думками і послухати по радіо новини зі світу. Була в нас кооператива, до якої навезли багато текстильних товарів і прерізних алкогольних напоїв. Скоро приїжджали покупці з Києва і на запитання, чому так здалека, відповідали, що в Києві цих товарів не було, а поки Галичина голосуватиме за прилучення до УРСР, то ще більше появлятиметься їх у магазинах. Політвиховна діяльність стала пріоритетом райкому. До села привезли стодолу від одного польського поміщика і зробили з неї клюб. Молодь найбільше захоплювалась спортом і радо брала участь у змаганнях.

Українське юнацтво повоєнної доби на чужині в Европі, - перший з ліва - Роман Мац

Школярів возили до райцентру виступати на самодіяльних музичних концертах. Я співав соло пісню «Броня крєпка, і танкі наші бистри», за що одержав у нагороду пару полотняних мештів. Вони були на мене завеликі й обидва па праву ногу. У райцентрі пояснили мені, що вже будується завод на випуск взуття і для лівої ноги. Це виявилось невеликою втратою. Улітку ми всі ходили босі, а взимку було нікуди ходити по снігу в «полотняках». До літа 1940 р. з Молодича ночами зникли до десяти родин. Ходили чутки, що це акція усунення контрреволюціонерів…».  - І далі: «…Раненько 22 червня 1941 р. постріли гармат і скорострілів започаткували нову добу. Погранзастава залишила все і перша втікла з села. Вздовж р. Сян, що була частинно границею між німцями і Союзом, добре влаштовані застави в окопах також спротиву німцям не чинили, лише тікали. - Молодичани були щасливі, що в їх селі не відбулось битви і ніхто не потерпів. В інших селах, як Сталева Воля і Жапалів, погинули люди і залишились знищені хати. Коли існувала німецько-совєтська границя, то ще Молодич і інші приграничні села вважались зацікавленими теренами. Через них переходили границю німецькі шпійони, а совєтські погранзастави їх ловили й за це одержували вищі військові ступені. Коли ж це все пролетіло із наступом німців, терен знов залишився глухим, відтятим на 25 кілометрів від міст закутком. Німецькі війська лише декілька разів переїжджали через нього для перевірки, чи не скривалися залишки розбитих совєтських військ. - Окупаційні німецькі війська почали спроваджувати поляків для обсадження адміністративних місць. Українці скоро зрозуміли цілі окупанта і, будучи здібними і працьовитими, відіпхнули поляків та самі зайняли впливові пости не лише в селах, але також у недалеких містах, як Любачів, Ярослав, Перемишль і на північ — Синяву. Мабуть, особисто урядовці поліпшили своє економічне життя, хоч заробітні плати були мізерні. Але й для громади вони принесли немало користі. Відкрилась церква, школа, обсаджена українськими вчителями. Сільський хор підкріпили дириґентом-професіоналом, продовжував діяти театр. Витворилося враження, що, мабуть, Україна постає. - У Львові проголосили відновлення державної самостійности України, а місцева молодь вписувалась у юнацькі організації, які ранками марширували з синьо-жовтими прапорами і співали маршові та патріотичні пісні… …Коли мій батько помер, я почув раз уночі, як моя мама молилась, плакала й просила Бога, щоб їй допоміг. У нашій сім’ї було шість братів і дві сестри. Молитва і плач матері збудили в мені рішучість їй допомогти боротись за життя. Після школи і в дні, коли її не було, а це траплялось часто, я пішов челядником до місцевого шевця. Звали його Іваном Дяковим, в дійсності він писався Бурштика. Цей чоловік вважався одним з кількох найрозумніших людей у Молодичу. До гімназії не ходив, але бібліотека, яку він собі зібрав, допомогла йому логічно, з широким знанням говорити авторитетно на будь-яку тему. З великим розумінням до мене допоміг він мені ознайомитись з основами направки взуття, так що вже за два місяці я навчився сукати дратву, робити кілки з березового дерева і виконувати основні направи взуття для цілої родини. - Як мені сповнилося 11 років, я мав уже стаж старшого челядника і міг робити що-небудь коло чобіт, включно з розкроєм шкіри на всі види взуття, і пошити їх гарно й геометрично дратвою до підошви включно. Навіть я навчився (а то і мусив) робити собі сам копита. Це резолютне рішення допомогло в житті актуалізувати всі можливості, дані мені Богом, для затяжної боротьби за існування і не зменшило своєї сили в мені донині. Якщо хтось вірить в ангела, то це — мій ангел. - Ночами часто приходив до нас жид Йосько, приятель мого батька. Ховався він від німців зі своєю сім’єю далеко в лісі за Ручкалькою, і моя мама все тримала для нього буханку хліба, а коли могла, давала сиру й масла. Це було дуже небезпечно для цілої нашої сім’ї. На присілку Пискорі німці зловили жидівську сім’ю і випитували, звідки мали хліб. Коли не признавалась, загрозили розстрілом двох їх дітей. У трагічний момент мати цих двох дітей прийшла з німцями під хату, де дістала хліб. Вмить зігнали всіх на подвір’я і розстріляли. З німецького полону втікали красноармійці, затримуючись недалеко від нашої хати. Хтось доніс німцям, і ґестапо розстріляло полонених і сім’ю, яка прийняла їх до себе на ніч. Національне і культурне життя повільно заглушувалось. Провідників ОУН ґестапо заарештувало, а місцеві адміністрації примушувало виконувати воєнні завдання. Коли місцева поліція не дуже охоче бралась до виконання всіх німецьких акцій, привезли з-під Любліна польських «шуцманів», які беззастережно грабували в селян увесь їх мізерний продовольчий запас. Щоби вповні забрати якнайбільше збіжжя від господарів, німці заборонили мати жорна. Польські «шуцмани» всюди їх забирали, щоб зерно возити до млина, а там уже поліція ділилась дуже щедро межи собою награбованим борошном. - Народ дуже збіднів. Тяжко було прохарчуватись. Була ще закопана в землі бараболя, ріпа і буряки. Мало хто мав курку на великі свята. З насіння конопель і льону витискували олію… Одного сонячного зимового дня я перебував сам удома, коли прийшло ґестапо з пістолями в руках. Я вмить босоніж вискочив надвір у сніг. Ґестапівці стріляли поперед моїх ніг, сміялися й кричали: —Tanze, Junge! - Ніхто мене в житті не переконав, що мистецтво і музика ушляхетнюють людину. Гітлер був художником і дуже любив слухати серйозну музику, особливо Ваґнера. Водночас він залишився в історії як один із найлютіших тиранів людства. Музика, як інші галузі мистецтва, лише пробуджує емоції, але їх не конкретизує. Це також підтверджували своєю поведінкою багато високого ранґу німецьких військових старшин, які співали арії з опер Ваґнера і рівночасно практикували свої здібності цільного стріляння зі зброї, вбиваючи селян, які працювали на полі. Взимку 1943 р. молодичани стали свідками того, як ґестапо з присілка Волі зчинило стрілянину по совєтських партизанах, коли ті їхали на конях гостинцем від Олешичів до Синяви. Два партизани впали убиті. Я з сумом дивився, як селяни стягали з них чоботи. Один забитий був з Полтави і мав не висланого листа до мами. Його багаторазово читали мами по хатах і плакали. На початку травня 1943 р. село розбудило ґестапо гарячковою стріляниною.

Роман Мац у Форті Бенніґ (стейт Джорджія, ЗСА), 1950 рік

Воно приїхало з Ярослава, бо хтось доніс, ніби в дубовому гаю спустились на парашутах совєтські десантники. Дійсно, їх було дев’ять чоловіків і одна жінка. Ніч рішили переспати в місці, на яке сіли, — при головній дорозі й недалеко від хат. За всіма правилами партизанської тактики і конспірації вони повинні були піти в глибину лісу. Коли ґестапо їх атакувало, вони вибігли на чисте поле і лише один із них утік живим. Розповідали очевидці, що жінка передавала по радіо: «Поґібаєм!..». - Молоді в селі ставало чимраз менше. Забирали її до Німеччини на роботу. Мами деяких хлопців і дівчат ніколи вже їх не дочекались, бо вони згинули на фабриках під час бомбардування або вмирали від туберкульозу. - Дивізія «Галичина» мала складатись виключно з охотників. У моїм і сусідніх селах цього не помічалось. Був згори накинений вибір: іти у військо або на працю до Німеччини. Більшість вибирала військо, бо думали, що там є кращі шанси зберегти життя. - Верхом страху для всіх став приїзд одного вечора кількох підвозок під наше подвір’я, з яких висипались ґестапівці і обступили хату. Всередину увійшов майор і проголосив, що забирають нас до Синяви в єврейське ґето. Мій найстарший брат Михайло не один раз був затриманий німцями і навчився, як з ними говорити. Він покликав усіх до хати, посадив їх коло столу і поставив фляшку коньяку та закуску. Цей вчинок зняв з їх облич рішучу ворожу настанову. Опісля Михайло запитав, чому хочуть забрати нас у ґето. Майор походив з Шлеська і відповідав по-польськи, вибачливим тоном: мовляв, де вогонь горить, ще бензин у нього доливають. Казав, що на нашу родину сусіди донесли, ніби ми - жиди, бо прізвище Мац гей-би має щось з ними спільного. У таких випадках не потрібно було формального письмового доносу. Вистачало лише вказати пальцем, і це приймалось за доказ правдивости. - Подібних випадків у моїм селі сталося декілька, і люди тримали напоготові метрики хрещення з католицьких церков. Мій брат також показав майору метрики хрещення, які сягали четвертого покоління. Це ще не був вирішальний доказ, бо вимагались метрики до сьомого покоління. Але тому, що, як признався майор, його прізвище також було Мац, він прийняв наші докази за правду, бо інакше й він сам мусив би виправдовуватися перед своїми зверхниками. - Два роки німецької окупації народна школа в селі існувала формально. Одначе дуже часто приїжджало німецьке військо і займало її приміщення для свого постою. Не раз військовики сиділи там тижнями. За півтора року навчання, включаючи совєтський період, я міг писати по-українськи короткі речення, опанував арифметику включно з множенням і діленням. Вчили пас також географії і німецької мови. Найбільше я навчився говорити нею, коли приходив відповідати на запитання німців. Я розумів багато щоденних службових слів, і не раз вони мене кликали як перекладача. - Вечорами вдома багато не можна було робити, бо нафта для освітлення була стратегічним воєнним мінералом. Свічок не було, бо господарі не мали бджіл, і бракувало воску. Крім того, існував суворий наказ німців заслоняти вікна. Дуже карали, коли світло пробивалося крізь них. - Але коли людині щось захочеться, то все вона знайде. Хтось приніс до села карбід. Знайшлися майстри і зробили лямпи з гарматних гільз. Доливали трошки води до карбіду, і яскраве полум’я добре освітлювало хату. В домашній бібліотеці був «Лис Микита» І.Франка, якого ми читали щовечора, і я знав його майже напам’ять. Між іншим, деякі риси «хитрого лиса» допомогли мені пізніше в житті вийти з дуже критичних ситуацій, навіть врятувати своє життя. - Також ми читали журнал «Малі друзі», деякі альманахи, уважно слухали оповідання Марка Вовчка, байки Є.Гребінки, навіть напам’ять деклямували Т.Шевченка. Тоді ж почалась моя музична освіта. Попала мені в руки видана в Коломиї «Теорія музики». Була це тоненька книжечка, але довідався я з неї про різні гами і скалі, мінорні та мажорні акорди й інтервали. Коли пас корів, брав з собою мандоліну і вивчав їх напам’ять. Без інструменту важко було їх запам’ятовувати, але пригодився мені співаник українських пісень, і в їх початкових мелодіях знаходив я всі інтервали….».

В лавах армії США (ЗСА)

Згідно з даними Вікіпедії,  Молодич (польською мовою -  Mołodycz) — село в Польщі, у ґміні В’язівниця Ярославського повіту Підкарпатського воєводства. Населення — 632 особи (2011), у тому числі 320 жінок та 322 чоловік. У 1977-1981 рр. в ході Кампанії ліквідації українських назв сіл називалося Млодзіце (пол. Młodzice). В 1944-46 роках 41 сім’я (152 особи) української громади були виселені до населених пунктів Тернопільської області УРСР. У 1975-1998 роках село належало до Перемишльського воєводства. Польща. Підкарпацьке воєводство. Ярославський повіт. Молодич, село належало до Сенявського деканату Перемиської єпархії. - Mołodycz (w latach 1977-1981 Młodzice) – wieś w Polsce położona w województwie podkarpackim, w powiecie jarosławskim, w gminie Wiązownica.   На сході Польщі спаплюжено другий за цей тиждень пам’ятник воїнам УПА (22.08.2015), - подав пізніше ресурс radiosvoboda.org. У селі Молодич Ярославського повіту Підкарпатського воєводства невідомі осквернили пам’ятник воїнам УПА та жителям села, які трагічно загинули. Таблиця була встановлена в 2002 році. У  2014 році на греко-католицькому цвинтарі в с.Молодичі Ярославського повіту Підкарпатського воєводства сплюндровано пам’ятник українській громаді села. У  2015 році осквернено пам’ятний знак воякам УПА у с.Молодич Ярославського повіту Підкарпатського воєводства. У 2016 році 5 березня знищено частину пам’ятника, що присвячений українській громаді села у Молодичах Ярославського повіту Підкарпатського воєводства....

Діти Романа Маца та Анни ( дому - Федак), - Мотря та Андрій (з ліва)

З різних джерел дізнаємося про українсько-польське протистояння в селі Молодич та його околицях  в  часі Другої світової війни та перші повоєнні роки. Так в книзі, «Польсько-українські стосунки.  1942-1947», між іншим читаємо, -  «…№367 - Витяг із «Вістей з терену» про антиукраїнські акції поляків на Грубешівщині в березні 1945 року 18 квітня 1945 р. Грубешів 18.IV.45. Вісті з терену… *.3.45 р. Пол[ьська] банда вбила в Молодичі 6 осіб. - № 69. Інформація про антиукраїнські акції на теренах Ярославщини та Любачівщини 25 квітня 1945 р. Вісті з терену: Ярослав — Любачів 1.IV. — 15.IV.45 - Дня 11.IV.45 пол[ьська] міліція з бандою напали на присілок села Сурмачівки — Мачуги. Тут спалили 21 господарство і замордували 5 осіб: Вохно Михайла, літ 67, Вохно Катерину, літ 65, Куріль Ганну, літ 45 і її дволітню дочку, Пширко Онишка, літ 69. Цього самого дня спалили присілки села Молодич  — Варцаби, спалили 8 господарств і Волю — тут спалили 26 господарств. 11.IV.45 пол[ьська] міліція спалила в с.Молодичі 28 господарств і замордувала три особи, а саме: Брунько Василя, літ 51, Брунько Марію, літ 54 і Пискор Михайла, літ 60. Останнього порізали ножем на шматочки… 3.3.IV.45 пол[ьська] міліція з Радави приїхала рабувати село Молодичі. Тут попали на засідку. Вив’язалася стрілянина, вбито 3 поляки, решта у великій паніці втекла, залишаючи машинову зброю (Максим, МҐ).

У «Літописі УПА, т.9, «Українська Головна Визвольна Рада. – Документи, офіційні публікації, матеріяли. - Книга друга: 1946-1948. - З англійським резюме. – Торонто, видавництво «Літопис УПА», 1982 рік, дослідники нашого національно-визвольного руху на підставі документальних даних писали, «..15.4.46 р. Підвідділ УПА зробив засідку б. с.Молодич (пов. Ярослав) на ВП, що попереднього дня палило українські хати у цьому селі. Із засідки знищено 10 бандитів, здобуто кулемет «Максим», кулемет МҐ та іншу зброю...» (с.355). 

Мац Роман на еміґрації в Америці

У «Пропам’ятній Книзі «1947», яку зібрав та друку подав Богдан Гук (Варшава, 1997, видавництво «Тирса» Т-во з о.в., що була видана за сприяння Фундації Дослідження Лемківщини в Америці), між іншим зазначено,   «…Губинок: 16-20 червня 1947 року. Спогад Василя Сподарика, народженого 1929 року в Губинку Рава-Руського… «Цей спогад про родинне село Губинок, де я народився  й виріс, та про акцію «Вісла», яка обняла наше село й причинила багато терпінь його мешканцям…» пише далі (на с.175) У 1947 році головний командип УПА в Закерзонні Ярослав Онинкевич-«Орест» перебував у селі Карчовиськах коло Любіня…. На початку зими 1947 року УБ арештувало шістьох українців (походили вони з губинського маєтку Дубини) з Тошовиць і одного губенчанина з Ґожеліна. Засуджено їх у співпраці з УПА і перевиховуванні «Ореста» і «Малого». УБівці літаком перекинули на Дубину Григорія Сподарика, щоб показав їм маґазини УПА. Вони справді там були. Містилося в них збіжжя. Маґазинував його влітку 1946 року чотовий «Листок» з чотою з сотні «Шума»….». -  «…Пискоровичі: 16-20 червня 1947 року. Спогад Анни Сороки, народженої в Пискоровичах Ярославського повіту (с.471-472): «…Тато прийшли на  Пасху, то від 7 березня, як була та різанина, трохи минуло.  Забрали мене на другі села, де ми ходили на жебранім хлібі. Ходило нас так по добрій і Молодичу 13 родин.  На Добрій поселились ми в школі. Одного разу назбиралося там наших партизанів! Як трави зеленої! Казали, що підуть на польські села чи кудись, щоб наших рятувати…».  - «…Спогад Анни Ожеховської (дівоче прізвище - Ходань), народженої в Ришковій Волі Ярославівського повіту (с.478-479): «…Саме цей присілок Ходані став жертвою польських банд. Було це весною 1945 року  Весна ця взагалі була трагічною для багатьох українських сіл Ярославівщини…. Найскорше і найтрагічніше зазнало трагедії  українське село Пискоровичі, де замордовано 1400 осіб. Опісля горіли села і присілки Мачуги, Молодич, Воля Молодицька, Бучина, Лихачі, Качмарі, Пержили, Варцаби. Польська банда, очолювана радянською міліцією, після нападів на вищезгадані місцевості, рушила на сусідні Заставні, Храпи й Пискорі…».  – «…Спогад Чеслава Поленика, народженого в Цитулі Ярославського повіту: «…У ряди УПА пішло з села 39 осіб. Були вони до цього зміщені, хотіли боронити вони свою рідню й свою хату. Усі вони є нашими героями і богатирями. То були такі люди….  Шабат Дмитро, убитий ЧА під час розвідки в Молодичі,… Максисько Володимир, згинув від ЧА в бою в селі Молодичі…» (с.532-533).

В НТШ-А промовляє Роман Мац

Мені також  вдалося віднайти пригадки про Романа Маца та  його участь в діяльності відділів УПА. Так, Петро Й. Потічний у своїй праці «Пропагандивний рейд УПА в Західну Європу» (вид-во «Літопис УПА», Торонто-Львів, 2014),  пише, що  у зведеному реєстраційному списку архіву Літопису УПА, про людей підпілля, які прибули на Захід в 1947-50 роках (с.30) - «...Псевдо - Ромко Мац (26.04.1931)  Мац* - Дата народж. - 26.04.1932 -  Іден. число – 40H – Число протоколу – 208 Ім’я і прізвище справжнє – Мац, Роман...», і далі (с.52) доповнено - «...Відділ/частина: «Батурин», - Функція: «Місцевий кур’єр». – «Підпільний терен, з якого прибули на Захід – Ярославщина, - Окр. ІІ Батурин, - Відділ/група – ОУН, Число 21...» (с.60). У книзі «Бастіон і Батурин. УПА та підпільна адміністрація ОУН в Ярославщині, Любачівщині та Томашівщині в рр. 1944-1947: Документи і матеріяли», яку було видано у 2012 році (Торонто-Львів), авторами й упорядниками якої є Мирослав  Іваник та Михайло Бохно на c.535 знаходимо також запис: «…Ромко - Мац Роман - NN - Сітка – ЦС,  Район – ІІ, Посада -  юнак. -  Дата народження - 26.04.1932. - Доля – Захід…».

Рівно 9 років тому, у квітні 2012-го року, напередодні 80-річного ювілею Романа Маца, я написав про нього короткий допис «Роман Мац – вояк УПА зі скрипкою в руках», який було опубліковано у багатьох виданнях в Краю та на чужині, де подавав дані про його діяльність: «…протягом кількох останніх років було видано кілька книг його споминів. Це, власне, чотири видання, які вийшли друком у Дрогобичі, Львові та США, – ошатні книжки в твердій обкладинці, з добре документованими та ілюстрованими свідченнями фраґментів з історії нашої національно-визвольної боротьби 1940-50-х років, є в цих книгах чимало фото з життя та діяльности їх автора. Останнє ж видання споминів Роман Мац написав англійською мовою; вона стало на американських теренах майже бестселером. У самій Америці він є часто запрошуваний на літературні вечори, де читає уривки, після чого слухачі ведуть жваву дискусію. Багато разів пан Роман виступав у бібліотеках, куди чимало студентів були запрошені на презентацію його споминів, а у січні цього року він мав цілу годину інтерв’ю на одній із поважних радіостанцій США, що буває доволі рідко, коли йдеться про нашу визвольну боротьбу. З огляду на те, що він трохи пізніше одержав з польських архівів цікаві світлини про відділи УПА з його околиць, то тепер він планує їх помістити у п’ятім виданні в Амазон Kindle. До речі, спомини Романа Маца репрезентовано також у Ню Йорку та в українській амбасаді у Вашинґтоні. Однак, як на мене, досить вдалим є те, що одне із видань Романа Маца побачило світ мовою північного сусіда (!), тобто московитською, що, як мені видається, являє собою досить ориґінальний підхід до вивчення проблеми для російськомовної частини населення в Україні, на Кубані, в Криму, Далекому Сході та Тюмені, де замешкало чимало вихідців із наших теренів, які, очевидно, трохи позабували нашу мову калинову та мало знають про правдиву українську історію й особливо про діяльність та бойові дії клітин ОУН та відділів УПА, які боролися не лише проти німецьких чи польських, але й супроти московсько-большевицьких зайд. Мною раніше вже було надіслано книги Романа Маца до дослідників світової та української найновішої історії, як також до краєзнавців і небайдужих осіб до Ханти-Мансійська та Ноябрьска в Західному Сибіру, до Москви та Санкт-Петербурґа, українських міст із поки що московитськомовного Криму. Надзвичайно цікавою й насиченою подіями та пригодами видається й біографія самого автора споминів. Роман Мац народився 26 квітня 1932 року в селі Молодич Ярославського повіту (тепер у складі Польщі). У сім’ї було шестеро братів і дві сестри. Від самого початку Другої світової війни він став свідком жорстокого бомбардування німцями його села. Коли ж у 1939 році туди прийшла совєцька влада, то бачив вивезення нічим не винних селян на Сибір. Часто вночі його будила стрілянина на совєцько-німецькому кордоні, який проходив лише за три кілометри на захід від центру села. До школи малий Роман почав ходити в 1938 році, а продовжив навчання вже під час совєцької окупації. Протягом 1942–1944 рр. школа працювала, як згадує автор, час від часу, а потім була взагалі закрита. Влітку 1944 року після вигнання німців «красною армією» селяни мусили боронитися від грабіжницьких нападів озброєних польських банд. Для цього в селі створили самооборону, до якої включився пізніше й зовсім ще юний Роман. Через кілька місяців обласний провідник ОУН Лунь прийняв хлопця за його бажанням виконувати підпільні доручення, а від весни 1945 р. – розвідчі завдання для сотень УПА Шума і Калиновича, а також для надрайонового провідника Корнійчука. В 1947 році Корнійчук доручив Романові виїхати разом з депортованим населенням за кордон, щоб підготувати умови для леґалізації членів боївок ОУН і вояків відділів УПА. За рік сотенний Туча через свого посланця запропонував юному Романові Мацу долучитися до його групи з метою перейти до Західної Німеччини. У серпні 1948 р. його група, в якій також були дві жінки і троє чоловіків, прибули до Тішенройта. Після двотижневої затримки американськими військовими чиновниками їх перевезли до переселенчого табору в Реґенсбурзі. Там хлопця прийняли до таборової української гімназії. Через рік він переїхав до табору в Міттенвальді. Для нас, мешканців Полтавщини, спогади Романа Маца цікаві тим, що автор зустрічався з багатьма нашими земляками в таборах для переміщених осіб у Західній Німеччині – лікарем проф. Борисом Андрієвським, викладачем математики проф. Полікарпом Порфировичем Плюйком (пізнішим письменником та поетом Полем Половецьким, Збірку праць якого мною було видано у 2012 році), як також із видатним громадсько-політичним діячем і дипломатом інж. Дмитром Андрієвським, близьким співробітником Полковника Євгена Коновальця (прах нашого земляка нещодавно було перепоховано на Личаківському цвинтарі у Львові). Очевидно, УП-івець Роман Мац знав також і про творчість художника світового рівня, мистця-лохвичанина Михайла Дмитренка, і про інших вихідців з полтавських теренів – хорового дириґента Нестора Городовенка та діяча гетьманського руху й публіциста Антона Кущинського. Коли ж влітку 1950 року табір для переміщених осіб Ді Пі ліквідували, то чимало його поселенців вивезли до Америки. У Ню Йорку Роман працював й продовжував навчання у вечірній школі. Під час Корейської війни був покликаний в американську армію. У 1960 році пан Мац закінчив музичний факультет Колумбійського університету. Працював дириґентом і вчителем, згодом відкрив підприємство з виробництва аксесуарів для музичних інструментів, яке діє й дотепер... Раніше він вже передав свій бізнес іншим, отже відтепер у нього є усі можливості зосередитися більше на написанні споминів, благодійній допомозі та сприянні українознавчим і просвітницьким заходам у материковій Україні. Принагідно зазначу, що ще від 1991 року його фірма налагодила торговельні зв’язки з українськими підприємствами. Працюючи на музичному полі, Роман Мац десятки років матеріально підтримував Міжнародний музичний фестиваль у Києві, допомагав своїми музичними виробами школі ім. С.Крушельницької, музичній академії ім. М.Лисенка, Одеській філармонії, багатьом музичним училищам та дитячим музичним школам Полтавської області, у тому числі й у Лохвиці… І знайте, що правдиві українські патріоти шанують Вас і будуть пам’ятати і про Вашу боротьбу, і про жертовність!».

Протягом останнього часу мені також вдалося відшукати майже усі дописи, статті та відгуки на публікації, які написав Роман Мац до Всеукраїнської газета День. Ось вони – «Вітри зі Сходу», 2 вересня, 2005; «Без нації немає держави», 10 вересня, 2005; «Тріумф націоналізму в опері»,  4 листопада, 2005, - №164, 2005; «День» і кристалізація Української держави,  19 вересня, 2006 №203; «Коментар до публікації «До читачів, творців, видавців» Лариси Івшиної, №156, 15 вересня 2006; «Самопізнання крізь призму інших»,  №157, (2006); «Відгук на статтю Дмитра Десятерика «Стівен Спілберґ: «Це стало можливим, тому що люди дозволили це», №180, п’ятниця, 20 жовтня 2006; «А ви знаєте, хто такий Кошиць?», - №185, (2006)» «Відгук на статтю Олени Сірук «Нашого цвіту по всьому світу», №192,  7 листопада 2006; «Два мотиви — два сценарії,  №195, (2006); «Відгук на статтю Миколи Сірука «Вільям Тейлор: Ми б хотіли бачити, як усі заяви Януковича втілюються у життя», № 224, четвер, 21 грудня 2006; «Про американський диктат в Iраку,  №3, (2007); «Коментар до публікації «На черзі — Iран?», №15, 30 січня 2007); «Невизнана історія, №19, (2007); «Коментар до публікації Тетяни Мосенцевої «Володимир Семиноженко: «Незважаючи на появу нових партій, політична історія продовжує рухатися по колу», №24, 10 лютого 2007; «Усе в наших руках. - Відгук на статтю «Враження» членів «Острозького клубу», №50, 23 березня 2007; «Народні пісні по-новому.  Відгук на матеріал Маші Томак «Коло джазу», №188, 1 листопада 2007; «Духовно краще в Україні... - Відгук на статтю «Українці показали характер», - №189 від 19.10.2010; «Глобальні норми та російські амбіції; - «Коментар до статті Віталія Княжанського «Таємниці спільного підприємства», №16, 4 лютого 2006); «Досить мовних експериментів!»; «Довіряй, але перевіряй, - Відгук на статтю Дмитра Десятерика «Кінець світу скасовується», №71 25 квітня 2007; «Красивий» жест», - Відгук на статтю Дмитра Павличка «Вибачаємо і просимо пробачення», №73, 27 квітня 2007; «Маємо те, що маємо, - Відгук на статтю Тараса Ткаченка, Олександра Буковського «Дорогою українців», №67,  19 квітня 2007; «Коментар до статті Віталія Княжанського «Таємниці спільного підприємства», №16, 4 лютого 2006); «Досить мовних експериментів!»; «Хто «нагріє» Америку? - Відгук на статтю Миколи Сірука «В’ячеслав Iгрунов: Iнтереси України  Росії дуже розходяться», №202, 21 листопада 2006, - яку я зацитував на початку свого допису.

...У  своїй  статті «Духовно краще в Україні...», який був поміщений у числі 192 Всеукраїнської газети «День» 22 жовтня 2010 року, яку Роман Мац вважав «…органом, який дає нагоду різним вдумливим авторам висловлювати свої думки, що спричинили до відродження і підвищення українського політикуму, як і взагалі до кристалізації і розбудови Української самостійної держави», - він наголошував: «…І я був в УПА. Мені було тоді 12 років і носив в своїй пам’яті кривду, яку спричинила польська поліція в 1938 р., скинувши мене зі сцени сільського театру, де я грав роль хлопця у п’єсі Тобілевича «На старості літ». Річ Посполита забороняла тоді вживати публічно українську літературну мову і мене міліціянт скинув зі сцени в авдиторію. У 1939 р. НКВД покликало мого батька і наказали йому палити церкви, на що він не погодився. Тоді його на місці піддали тортурам. До шести місяців він помер. У 1943 р. ґестапо вигнало мене зимою босого на сніг і, стріляючи мені під ноги, кричали «Танцюй, хлопче». Правдою є те, що НКВД організували між поляками банди, щоб стріляти українське населення, і цим зворушити самознищуючу боротьбу між двома націями. І я пішов до УПА. Духовно краще почувався ніж тут, в Америці, де вже живу 60 літ. Я любив свою хату, город та сад, де зривав із землі свіжу моркву, ріпу чи зривав яблука і наїдався досхочу. Це найкраща була моя їжа в УПА. Знаєте, я здоровий. Лікарі дивуються, що у мене навіть не підвищений тиск. Так, бо у вирішальні роки мого життя я їв усе природне, зі своєї землі. Природа була для мене немов церковні співи, які впливали на мою високу духовну силу. А взагалі, милуючись лісом, у мене з’являлася віра у мою боротьбу. А моїм пілотом життя являвся цей самий Творець, який все створив. У 1948 р. я пішки із друзями прийшов до Західної Німеччини. За Україною надалі пильно слідкував. Читав все — і добре, і зле, написане в радянській пресі. Написав я спомини, які вийшли у двох виданнях українською мовою, третє — російською, четверте — англійською, і п’яте вже готове тією ж мовою. Мій website WINDINGPATHTOFREEDOM. Моя книжка продається на 75% більше за інші. Не думайте, що тут діаспора розумніша за вас. Я думаю, що це є навпаки, бо чому ж тут високоосвічені професори не пустили мене на свій з’їзд? Мабуть, тому що мої спогади з’явилися також і російською мовою. Україна тепер мужньо боронить свої права. Слава Українському Народу…».

В епілозі до одного із видань своїх споминів «Крутими стежкми до волі» св.пам.Роман Мац писав: «…У день 28 листопада 2004 р. наш син Андрій подзвонив з Києва і радісно сказав: —Тату... Ти не повіриш... Тут, на Майдані, розбудився український нарід! Чуєш, співають твою пісню «Лента за лентою»! За мене не бійтесь. Нас тут багато на Майдані. Крім великої присутности людей із-за океанів, є тут представники демократичної молоді з Росії, Польщі і Білорусі... Звітував нам також родинний репортер, що, живучи у квартирі лише за крок від Майдану, він і сотні тисяч учасників Помаранчевої революції днювали і ночували на Майдані в морози і сніговії, щоб домогтись справедливих виборів Президента України. - Репортаж сина Андрія відтворив мою пам’ять, коли селяни, одержимі відвагою, завзятістю і щедрістю, роками допомагали УПА так, як відчиняли свої двері і кияни героям революції, героям Майдану. - Сучасній молодій українській еліті волею Божою і долі пощастило поставити крапку над «і» в справі своїх попередників — борців за самостійність своєї нації, хоч існувала реальна загроза нападу на Майдан і появи ще одної кривавої хвилі скошеного цвіту українського народу. - Боротьба ОУН і УПА — це був, мабуть, перший ідейно найстійкіший симбіоз корінного народу України і перш за все — його дітей зі зброєю в руках відстояти право на власне існування. їх боротьба не могла матеріально і фізично знищити своїх гнобителів і добитися омріяної перемоги. Але вона давала їм право і мужність проголосити ідеал про волю людини і волю народу врешті-решт зажити «як хазяїн домовитий у своїй хаті і на своїм полі». - Поневолювачі України зі своїми наймодернішими арсеналами зброї виявилися безсильними протиставитись цій священній ідеї. Вона грімко прозвучала на весь світ і до сьогодні впливає на боротьбу з диктаторськими режимами всюди, де і в якій формі вони не існують. - Естафета УПА і ОУН могутньо прозвучала на Майдані. Його учасники радо ділилися між собою розмовами про приналежність їх родичів до визвольних змагань, а деякі навіть давали про це інтерв’ю для преси. Режисер Помаранчевої революції Тарас Грималюк дуже слушно зауважив, що український нарід не складав пісень про Червону Армію. Натомість він створив сотні, тисячі пісень про УПА, і з них яскраво видно, що нарід відчуває, хто є його правдивим оборонцем. - Президент України Віктор Ющенко у своїх виступах перед народом нагадував: хоч Україна і самостійна, але немає в ній свободи людині і свободи народу. Ці ж гасла «Свобода людині! —Свобода народам!» були головними в боротьбі ОУН і УПА. Президент Ющенко закінчив свою промову на Майдані так: «Слава Україні! — Героям слава!» Рівно ж і Юлія Тимошенко закінчила ними свою промову. Цей привіт «Слава Україні! — Героям слава!» народився і постійно лунав у лавах ОУН і УПА. Факт історії і сьогодення, зате який промовистий і щирий! - Яскраво вимальовується ще одна паралель між борцями за полю України в часі моєї юности і тепер. Упісти завжди покладались на силу Бога, тому при кожній нагоді до Нього молились, Його іменем освячували свої бункри, криївки та могили. На Майдані молились за успіх Помаранчевої революції служителі п’ятьох або й більше релігійних конфесій, а її переможці тепер освячують Божим іменням свої кабінети. - Від часу першого видання моїх споминів минуло більше року. Тільки тепер я можу об’єктивно оцінити, як Майдан з його невимірним розміром своєї духової сили, універсальними людськими ідеалами і завзятістю довершити розпочату справу вплинув на зміну моїх поглядів на життя і дав поштовх для повнішої реалізації Богом даних мені здібностей та засобів для самовияву. Я ще раз згадав всі ті якості, які врешті дозволили мені гідно пройти важкі воєнні роки та збудувати своє життя тут, в Америці. - Ще перебуваючи в рядах УПА, я був переконаний, що зберегти своє щоденно загрожене життя і здолати ворогів можна лише суворим, вічно інтелектуально виміреним і багато разів перевіреним психологічним настроєм. Для «ахкання і охкання» не сміло бути місця. Вважалося, що сентиментам немає місця в революції. Коли гинули друзі чи родичі, ми з суворим виглядом старалися сплести вінки, поставити березові хрести і металічними голосами проспівати «Вічная Пам’ять». Плакати ніколи не годилось. Усі жалі десь губились у великому збірнику на самому дні душі. - Як прибув я на Пруси Східні, всі мої бажання зводились до потреби помагати всім, хто не міг або і міг помогти собі. Пріоритетом стало зберегти всіх від загрози страти життя і здоров’я. Так, як і в Україні, ночами копав криївки, а що залишалося ще сили на день, обов’язково працював, щоб придбати хоч би елементарні засоби для життя. - Дорога до Західної Німеччини також планувалась із розрахунком і холоднокровністю, щоб усе реалізувалось точно згідно з наміченими планами, і ми дотримувалися цього наставлення через цілий перехід Чехословаччини. - Тож у всі часи здійснення свого природного прагнення жити згідно зі своїм уподобанням дає народу незламну волю і сміливість стати, як це було в УПА чи на Майдані, і заявити про свої людські права на цілий світ. Незламна віра народу здатна змести всі барикади задля здобуття перемоги. З вірою у святе і велике він незнищенний і вічний. Як незнищенний і вічний цей світ..». - За один сумний рік після відходу у Вічність св.пам. Романа Маца, ці його пророчі слова, написані ним понад півтора десятка років тому, в нинішніх жорстоких умовинах московитської аґресії та розв’язаної путінським Кремлем підступної ґібридної війни супроти нашого народу, - звучать, як на мене, особливо пророче, гідно й актуально. – Українські ж патріоти в Краю та на чужині ще довго пам’ятатимуть вояка УПА, бізнесовця, письменника, мецената, чудову людину й приятеля Романа  Маца, бо він за своє життя дуже багато зробив для розголошення історичної правди про нашу національно-визвольну боротьбу й особливо відзначився в царині підтримки нашого знедоленого народу… - Вічна йому Пам’ять!

Автор допису Олександр Панченко, - Ню Йорк (ЗСА), - 2016 рік

Олександр Панченко, - приват-доцент, доктор права Українського Вільного Університету (Мюнхен),  адвокат з міста Лохвиці  Полтавської області

Теги:
2021-04-06 14:05:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар