Василь та Лілі Коваленки – українські «Кубанські Козаки» - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Василь та Лілі Коваленки – українські «Кубанські Козаки»
   

Василь та Лілі Коваленки – українські «Кубанські Козаки»

«Beat of Ukraine – Kuban Cossacks» із Австралії – неперевершені й знамениті амбасадори української культури в цілому світі
Олександр Панченко

Це Василь та Лілі Коваленки, а ще раніше - із Сашком й Миколою Кумпанами ті ж таки «Кубанські Козаки», віртуозно обтанцювали всю земну кулю виступали по всіх континетах для авдиторій, зібрань та громад різних країн,  як також - для членів англійської королівської родини й були нагороджені Золотим ключем в Північній Америці...

Про українців, які в різний час опинилися на чужині, зокрема, на австралійському континенті, можна довідатись із наступних книг - «Українці Австралії. Енциклопедичний Довідник»,  «Вільна думка» і Товариство Збереження Української Спадщини в Австралії, Сідней, 2001 рік; «Енциклопедія української діяспори», том 4 (Австралія – Азія – Африка),  спонсор видання Наукове Товариство ім.Шевченка в Америці та Фундація приятелів енциклопедії українознавства, Київ-Нью-Йорк-Чікаґо-Мельборн, 1995);  «Українці в Австралії. Матеріяли до історії поселення українців в Австралії». Накладом Союзу українських організації Австралії (СУОА), Наукове товариство ім.Шевченка в Австралії. Бібліотека Українознавства ч.15, Мельборн-Австралія, 1966; «Українці в Австралії», том ІІ, Союз українських організацій Австралії, Мельборн, 1998; як також багатьох книг споминів та мемуаристики. - Про полтавців же з походження український материковий читач може дізнатися також із моєї книги «Українська Австраліана. – Полтавщина, Галичина, Боснія»,  яка побачила світ у київському видавництві імені Олени Теліги у 2014 році. За 10 років до цього, у 2004 році, мною було упорядковано та видано спомини св.пам. інж. Мирослава Болюха «Оглянувшись в минуле...»,  дружина якого Марія (з дому Глуховера) походила з полтавської Карлівщини.

Маестро Василь Коваленко - український кубанський козак

  У книзі, що вже, мабуть, стала певним раритетом, «Українці в Австралії. Матеріяли до історії поселення українців в Австралії», яку було видано в 1966 році накладом Союзу українських організації Австралії (СУОА), Наукового товариства ім.Шевченка в Австралії як ч.15 Бібліотеки Українознавства (Мельборн-Австралія) у розділі «Наші культурно-мистецькі сили», що його упорядкував тодішній керівник культ-освітнього відділу Союзу Українських Організацій в Австралії (СУОА) юрист і журналіст, уродженець Буковини Володимир Білинський (*1910-†1967), який по закінченню Другої світової війни був головою української делеґатури суспільної служби у французькій окупаційній зоні у Форальберґу,  - є лише якихось півсторінки тексту на с.664 п.н. «Кубанські Козаки», де читаємо: «Кубанські Козаки  - співаки, танцюристи, інструменталісти – земляки з Австралії, з’єднавшися сім років тому в акторську групу, дослівно обтанцювали все земну кулю. Василь Коваленко, керівник групи, і брати Микола та Олександер Кумпани виказали незвичайне зацікавлення в атлетиці, національному танцеві і українській пісні та музиці. При цьому, їх, молодих і динамічних – австралійські глядачі зразу прийняли з гарячим етузіязмом. За короткий час їх слава докотилася до Европи, і їм запропоновано виступати в програмі «Снип унд Снеп» в Амстердамі в Голляндії, де на цей час та програма славилася, як одна з першорядних… Описуючи Кубанських Козаків, европейські критики підкреслюють, що їхня справність в українському танці стоїть на межі віртуозности».

В пізнішому ґрунтовному й ошатному виданні «Українці в Австралії», том ІІ, Союз українських організацій Австралії, Мельборн (1998), яке налічує 1004 сторінки тексту зі світлинами, -  на с.с.322-323 поміщено невеликий допис Василя Коваленка «Кубанські козаки», в якому, зокрема, йдеться, що «єдиний поза межами України професійний козацький ансамбль був заснований у 1956 р. в такому  складі: Василь Коваленко  - постійний керівник по сьогодні, Микола Кумпан (1956-73), Олександер Кумпан (1956-73), Леонід Ященко (1956-59).  Від 1974 р. ансамбль складається з Василя та Лілі Коваленків. Спочатку ансамбль висупав як «Кубанські козаки-танцюристи». А далі як «Кубанські козаки», оскільки, крім козацького танцю, їхня програма довший час включала також інструментальні й вокальні частини. Повна назва англійською мовою звучала: «Beat of Ukraine – Kuban Cossacks»…».

Кубанські козаки… Що відомо про них, як спільноту, у нас, материковій Україні, та на чужині, з яких навіть за совєцьких часів понад 80 відсотків із них були нашого українського роду.  Значна частина кубанців, більш відомі під назвою «Кубанське козацьке військо», перебувала на службі Московської імперії, вони населяли території сучасного Краснодарського краю, західної частини Ставропольського краю, а також Республік Адиґея й Карачаєво-Черкесія. Центр — місто Єкатєрінодар — сучасний Краснодар. Це військо офіційно було створене в 1860 році на основі Чорноморського козацького війська і частини Кавказького лінійного козацького війська, за правління  московитського імператора Алєксандра ІІ. Військо управлялося наказними отаманами, що призначалися імператором з Московщини. Тоді т.зв. «Кубанська область» була розділена на 7 відділів, на чолі яких стояли отамани, що призначалися наказним отаманом. На чолі станиць і хуторів стояли виборні отамани, що затверджувалися отаманами відділів. - До кінця XVIII століття після численних загарбницьких походів та політичних інтриґ Московської імперії докорінно змінилися й пріоритети розвитку південної України, що перебувала тоді під московською окупацією. Українські козаки, що були на Запорізької Січі за Кючук-Кайнарджійським договором (1774) опинилися під диктатом Москви, імперська Московщина  таки дістала вихід до Чорного моря та Крим.  За даними Вікіпедії, після неодноразових погромів сербських поселенців, а також у зв’язку з підтримкою козаками повстання Ємельяна Пугачьова, московська імператриця Єкатєріна II наказала знищити Запорізьку Січ. За наказом одного із її фаворитів Грігорія Потьомкіна про «втихомирення» запорозьких козаків московитські імперські війська, на чолі із генералом Петром Текелі, зруйнували Січ у червні 1775 року. Це відбулося, щоправда, вже після того, як близько п’яти тисяч козаків переселилися у гирло Дунаю, започаткувавши Задунайську Січ під протекторатом османського султана Абдула-Гаміда I, було також пороблено кілька спроб інтеґрувати дванадцять тисяч українських козаків, що залишилися, в московитську імперську армію й авторитарне  суспільство майбутньої т.зв. «Новоросії», проте козаки не бажали підкорятися вимогам суворої дисципліни…  Водночас Османська імперія, набувши додаткових сил в особі дунайських козаків, загрожувала Московщині новою війною. 1783 року із числа колишніх запорожців, за підтримки того ж таки Грігорія Потьомкіна, було сформовано Військо вірних запорожців та Чорноморська козацька флотилія. 1784 року Московщина захопила Кубань, яка була стратеґічно важлива для розширення впливів Московщини на Кавказі. 1792 року сумнозвісна московська цариця Єкатеріна II запропонувала військовому отаманові Антону Головатому переселити своє військо, (перейменоване у Чорноморське від 1791 року), на новий кордон. Так, до 1793 року чорноморці у складі 40 куренів (близько 25 тисяч чоловік) переселилися в результаті кількох походів на Кубань... В 1860 році Кубанське козацьке військо налічувало 200 тисяч козаків й виставляло 12 кінних полків, 9 піших (пластунських) батальйонів, 4 батареї і 2 ґвардійських ескадрони. Переселенці з України становили більшу частину козацтва в Єйському, Єкатерінодарському і Темрюкському відділах т.зв. Кубанської області. До 1920-х років XX століття, коли навчання в школах було переведене на московитську, кубанські козаки розмовляли переважно українською мовою, здебільшого на полтавському мовному діалекті. Ще й досі в усній мові, що найперше в станицях та хуторах, зберігається багато українських слів. Кубанські козаки  завжди намагалися бути вільною воєнізованою сільськогосподарською людністю. На чолі Кубанського козацького війська стояв наказний отаман, який у військовому відношенні користувався правами начальника дивізії, а в цивільному — правами губернатора, щоправда, під московською окупацією. Кубанське козацьке військо виставило у Першій світовій війні 37 кінних полків й 1 дивізіон, 2,5 ґвардійські сотні, 22 пластунські батальйони, 6 батарей, 49 різних сотень і 6 півсотень, 12 команд (загалом близько 90 тис. осіб). В 1917-1920 роках значна частина козаків на чолі з Кубанською Радою підтримала ідею Незалежности Кубані, а також т.зв. «добровольчєскую армію  юґа Рассіі» генерала Антона Денікіна. У 1918 році керівництво козаків підтримало також ідею про об’єднання Кубані з Українською Державою Ясновельможного гетьмана Скоропадського на правах федерації… 28 січня 1918 року Кубанською Радою на землях, що називалися Кубанською областю, була проголошена незалежна Кубанська Народна Республіка зі столицею в Єкатерінодарє, яка проіснувала до 1920 року, того ж року ця Республіка і Військо ліквідовані. В 1920-1930-их роках почалася т.зв. колективізація, репресії й «розкуркулення». Від початку 1920-их років проти московських большевиків діяли окремі загони повстанців, відомі під загальною назвою «Кубанської повстанчої армії», відомими діячами якої були М.Пилюк, В.Рябокінь та ін. У 1932-1933 роках на Кубані, заселеній переважно етнічними українцями, також лютував Голодомор, почалися масові виселення й денаціоналізація, як також розпочалися масові переселення на Кубань москвинів північних районів большевицької тиранії, які суттєво змінили національний склад населення краю…. - В часі Другої світової війни кубанські козацькі частини, серед вояків яких було багато етнічних українців, воювали як на боці  «рабочє-крестянской красной армії» «совєцькаго союза», так і на боці вермахту німецького «третього райху». За деякими даними, на Кубані діяли навіть окремі загони УПА, які на знак тяглості з повстанським рухом 1921-1925 років прибрали собі назву «Козача повстанська армія».

За кілька років по закінченню Другої світової війни, в 1949 році, московитський режисер Іван Пир’єв за сценарієм іншого москвина Нікалая Погодіна зняв знову ж таки на московській «ордєна Лєніна» кіностудії «Мосфільм» фільм  «Кубанскіє казаки», який був щедро прикрашенаий просталінськими совєцькими ідеологами мильними сценами із  «соціалістічєского раю». В цій московитсько-большевицькій музичній комедії йшлося про псевдоромантичну історію кохання голів колгоспів та «героєв соціалістічєского труда» - Гордєя Ворона і Галіни Пересвєтовой, яка розгорнулася на тлі дуже бурхливого й насиченого та нібито надзвичайно щасливого й радісного колгоспного життя, в якому і праця, і свята (точніше - «празднікі») виглядали як псевдояскраве, повне лжеоптимізму видовисько.  Прикметно, що музику для цього московсько-большевицького фільму «Кубанськіє казакі» написав уродженець моєї родинної Лохвиці, совєцький композитор єврейського походження, автор багатьох творів  й засновник т.зв. «совєцької  оперети», народний артист совєцької Рассії Іцхак-Бер бен Бєцалєль-Йосеф Дунаєвскій, більш відомий як Ісаак Осіповіч Дунаєвскій (*1900-†1955) - син заможного лохвицького службовця-єврея Цалі Дунаєвського. За цей фільм виходець із полтавської Лохвиці Ісаак Дунаєвскій, він же автор серед інших пісні «Ех, харашо в странє совєцкой жіть!», отримав (до всіх інших своїх численних відзнак та нагород) ще й сталінську премію. Хоча насправді це була, як написав один із критиків:  «…міфологізація дійсності, утопія на екрані ставала тільки зовнішньою формою, за якою глядачі намагалися побачити майбутнє чудове повоєнне життя…».

Коваленко, пан Василь (світлина із ЕД-Українці в Австралії)

Цікаві відомості про життя українців Кубані подав український альманах в Австралії «Новий обрій» (в-во «Ластівка», Мельборн, 1999), число 11 якого було присвячено будівничим австралійської України в 50-ліття поселення українців на п’ятому континенті. В своїй статті «Українська літературна традиція кубанських козаків» її автор В.К.Чумаченко (м.Краснодар на Кубані), яка є була скороченою московитсько-мовною доповіддю (переклад – Дмитра Нитченка-Чуба) на відзначенні 200-ліття Краснодару, - зокрема, зазначав: «…Українська колонізація Кубані почалась восени 1792 року. Шукачі козацького щастя переважно походили з Полтавської, Чернігівської і Харківської губерній. їхній приплив значно збільшився після грабіжницької реформи 1861 року, яка позбавила землі переважну більшість селян. А потім край зазнав напливу «іногородніх». «Ці переселенці, - як свідчив Ф.Капельгородський, - не дають зникнути українській мові навіть в тих куточках, де живуть козаки-лінійці й горці. Через це українець і почуває себе своїм на Кубані: він знайде тут своїх земляків, побачить рідні звичаї, рідний одяг, почує рідні пісні, думи, казки, приказки». Процес міграції населення підсумував перший радянський перепис 1926 року. За його даними, на Північному Кавказі жило три  мільйони 106 тисяч 852 українці, переважно на терені сучасного Краснодарського краю. Така велика концентрація українського населення, а також переважна орієнтація Чорноморії на культурні центри тюзв. Малоросії стали передумовою для формування на Кубані самобутньої літературної традиції. Література Кубані дуже швидко пройшла фолькльорний шлях розвитку й долучилась до розв’язання загальнонаціональних художніх завдань, ставши рівноправною частиною українського літературного процесу. Бурлескна поема «Енеїда» І.П.Котляревського і його драма «Наталка Полтавка», які зміцнили народні основи літературної мови, спонукали до творчости основоположника української літературної традиції на Кубані Я.Г.Кухаренка. В п’єсі «Чорноморський побут» (1836) він зумів далі розвинути творчі принципи, закладені Котляревським-драматургом. Його поема «Харько, запорозький кошовий» (кінець 1930-х років) стала першою спробою створення національної поеми українською мовою. Вся суспільнополітична діяльність Кухаренка і його однодумців у 1940-50 рр. була підпорядкована ідеї виховання в Чорноморії національної інтеліґенції, придатної продукувати творчо обдарованих людей. В його домі створюється літературний гурток, осяяний ідеями першого реґулярного літературного українського журналу «Основа» (1861-62 рр.), що виходив у Петербурзі. З тих, кого з різною мірою вірогідности можна зарахувати до кубанських «основ’ян», вирізняється талановитий поет і драматург В.Мова-Лиманський, поет й журналіст І.Подушка, автор оповідань в стилі а-ля Квітка В.Варенник, драматург, поет і актор Д.Дмитренко-Бут, поет Ф.Бойчук, публіцист С.Шарап, драматурги М.Стеценко-Нордега та К.Головатий. Ці письменники закарбували для нащадків клясичні типи і характери чорноморських козаків, закріпили, поруч з літературною, діялектну традицію письма, так званою «чорноморською мовою». Наприкінці століття в Єкатерінодарє формується новий літературний гурток, що увійшов до історії під назвою «Кубанська Громада». Громада не мала єдиної суспільно-політичної програми, але розробляла широкий спектр проблем національного відродження. Традиційне політичне козакофільство Н.Канівецького, Г.Доброскока та І.Півня, орієнтація на клясику В.Потапенка та Я.Жарка, авангардистські пошуки М.Вороного та В.Самійленка, революційний патос Ф.Капельгородського - все це сприяло формуванню єдиного літературного процесу, як різноголосого діялогу талантів і думок. Широка діяльність «Просвіт», розвиток приватного і книговидавничого діла, знесення різних дискримінаційних обмежень щодо української мови все частіше провокували місцевих письменників до творчости рідною мовою. Короткий період існування буржуазно-демократичної республіки Кубанський край (1917-1920) позначився визнанням української мови, як однієї з офіційних, бурхливим зростом українських навчальних закладів, появою перших семи українських газет. Був виданий повний «Кобзар» Т.Шевченка, було почате видання повної збірки творів Я.Кухаренка. Проте, майже цілковито вигнана з рідної землі, чорноморська інтеліґенція не розчинилась в загальному потоці біженців. Центром культурного життя кубанських українців стала Прага, де одночасно діяло двоє книжкових видавництв, виходили журнали «Вільне козацтво», «Кубанська думка», «Кубанський край», «Наш край», «Хвилі Кубані», «Чорноморець», кожний з яких мав багатий літературний відділ. Першу хвилю кубанської літературної еміґрації (А.Півень, А.Шевель, С.Савицький, Г.Омельченко, К.Плохий) щедро поповнювали вихованці вищих навчальних закладів Чехо-Словаччини (А.Медяник, П.Покотило, Г.Таманець, С. Полікша та ін.). Літературне відродження на Кубані 1920-х-початку 1930-х рр., яке почалося спонтанно, дістало потім партійно-державну підтримку, що виявилась в політиці «українізації Кубані». Уже в 1921-23 рр. невелика група літераторів об’єдналась навколо машинописного журналу «Зоря» (станиця Старокорсунська). Естафету підхопив кубанський відділ пролетарських письменників «Гарт», що діяв у 1923-25 рр. на базі Кубанського українського педагогічного технікуму (станиця Полтавська). Нова організація «КубфільСіМ» («Село і Місто») була філією Всеросійського Союзу українських пролетарських і селянських письменників (1924-27 рр.). Після її ліквідації українські культурні сили зосередились в Полтавськім (мається на увазі станиця Полтавська на Кубані – *примітка  перекладача Дмитра Нитченка) об’єднанні українських пролетарських письменників (ПОУПП) і в ростовській групі «Нова Кубань». А потім всю роботу в справі об’єднання краю взяв на себе український відділ Північно-Кавказької асоціяції пролетарських письменників, що діяв до кінця 1932 р. За роки українізації Кубані (1925-32 рр.) було видано кілька сотень книжок, друкувалось більше десяти українізованих газет, журнали й альманахи: «Новим шляхом», «Ленінським шляхом», «Поступ», «Нова Кубань», «В ногу з мільйонами» та ін. Вихована велика генерація талановитих письменників: О.Розумієнко, І.Луценко, Ю.Коржевський, М.Чайка, Ф.Прийма, І.Дорожний, Ю.Литовченко, М.Сало (він ще живий і живе в Краснодарі), І.Костенко, Сп.Добровольський - почата кампанія у справі масового залучення до літератури «початківців». «Деукраїнізація Кубані», що розпочалась у 1933- их роках, супроводжувалась жорстоким терором проти діячів літератури, мистецтва і освіти. Невелика частина письменників, які вціліли, або перейшла на російську мову (А.Кирій, Б.Крамаренко, К.Катаєнко), або змушена виїхати геть. Творчість кубанських письменників другої хвилі еміграції: В.Барка, Д.Гуменна, В.Чапленко (США), Н.Щербина (Канада), Дм.Чуб-Нитченко (Австралія) - свідчать про значний потенціял, якому в умовах тоталітарного режиму не судилося втілитися всіма своїми можливостями….».

Але в цьому дописі йтиме мова здебільшого зовсім про інших, направду українських, кубанських козаків, що замешкали по закінченню Другої світової війни… в далекій Австралії.  Про них вперше я вже давненько прочитав у патріотичному часописі «Юнак» (ч.5, 1966 рік), що його видавало на чужині пластове видавництво, де, зокрема, йшлося, що: «…Уже більше як сім років минає, відколи з далекої Австралії прибули до США три молоді українці - кубанські козаки: Василь Коваленко, Микола Кумпан і Олександер Кумпан. Скоро Америка заговорила про них: вони створили танцювальну групу, яка своїми скорими танками українських кубанських козаків завоювала серця глядачів від метрополітального Нью-Йорку, де вини надзвичайно успішно виступали в одному з найкращих і найдорожчих клюбів «Летін Квотер» до екзотичного «Ляс Вегас», де вони дали рекордове число — 783 виступи в одному з найкращих клюбів «Тропікана». І на телевізії вони виступали: останньо на серії «Голівуд Пелес». Упродовж цілого року виступів у касіно «Тропікана» наші кубанські козаки користувались таким неперевершеним успіхом, що дирекція клюбу підписала з ними контракт, знову ж майже на 12 місяців. Отже їх чекає ще один рік тріюмфу і гучної слави, ще якихось 700-800 виступів перед добірною публікою….».  – Дописувач до часопису «Юнак» Микола Верес далі продовжував: «…А потім? Потім — далека подорож. Кубанських козаків запросила на кілька місяців до себе Австралія, власне та сама країна, гостинні береги якої вони залишили 7 років тому, щоб із молодечою завзятістю і пієтизмом гордо понести на інші континенти буряне ім’я волелюбної Батьківщини-України та її невід’ємної частини — Славної Кубані! Кубанці доконали свого. Із брязкотом їхніх шабель незламно-могутній дух нашої давнини, козацький дух Богдана Хмельницького й Івана Мазепи, Богуна і Нечая, Кривоноса, Байди і Сірка на протязі десяти років носився понад багатьма столицями й великими містами вільного світу, а тепер уже другий рік літає над обширами Невадської пустелі. Українська музика, український танок, українська пісня, краса мальовничих козацьких костюмів, поєднані з надзвичайним хистом, бравурною майстерністю, нестримним розгоном поривної юнацької снаги та високомистецьким, віртуозно-подивугідним виконанням, полонили серця й душі десятків мільйонів чужонаціональних европейсько-американських глядачів. Притаманні українцям упертість, наполеглива праця над собою, безперервні вдосконалювання та широкогінний полет гнучкої творчої думки зробили з кубанських козаків зірок світової слави. Такими вони прибудуть десь перед кінцем б.р. на австралійський материк, який напевно зустріне їх широкорозкритими обіймами дружности і привіту. Коли ж закінчиться турне по Австралії, то, можливо, їхні шаблі задзвенять у Вашінґтоні і Ню Йорку, у Філядельфії і Сан-Франціско, в Оттаві й Торонті, у Вінніпезі й Ванкувері — всюди, де є наші спільноти; може, ще й українці США й Канади матимуть рідкісну нагоду побачити в акції своїх унікальних краянів-артистів, з осягів, успіхів і слави яких усі ми можемо бути гордими….». - За цим йшла репліка пластового часопису про зустріч українських кубанців з актором Михайлом Мазуркевича: «…Пишуть кубанські козаки: Лише на Новий Рік дістали ми тиждень заслуженого відпочинку і тоді «чкурнули» у світ. Завітали до Голівуду, де, між іншим, відвідали відомого українського фільмового артиста Михайла Мазуркевича. Він саме закінчив працю над фільмом «Сім жінок», у якому грав ролю монських артистів. М.Мазуркевич вибився на одного із найпопулярніших характеризаторів-артистів Голівуду. Колись він був чемпіоном — у дужанні. Тепер його величезна постать не раз домінує у сценах пригодницьких фільмів. Ось. наприклад, в одному із недавніх його фільмів «Сім жінок» він грає ролю ватажка монгольських розбишак, мав також вільний час. тож спільне дозвілля було використане й проведене якнайкраще. Про українського фільмового артиста Михайла Мазуркевича знаного під псевдонімом «Майк Мазуркі», ми вже писали в «Юнаку» останнього року у статті про українських голлівудських розбишак. Своєю силою він домінує в усіх сценах цілого фільму, а за його майстерну гру в цій важкій ролі він здобув багато похвал. (Цей йільм випродукувала компанія Метро-Голдвин Маєр). Інші його недавні фільми: «Шаєн Отумн» та «Булвіп Гріффін» — фільм випущений славним Волт Діснеєм…».

Подружжя Лілі та Василь Коваленки (світлина із книги споминів Федора Габелка)

Після цього я почав ретельніше шукати різні згадки про українських «Кубанських Козаків» з Австралії під керівництвом Василя Коваленка, як знову тому ж таки Альманасі «Новий обрій» література, мистецтво, культурне життя (Tht New Horizon Almanac, - Literature, art, cultural life) (ч.2, 1960), який вийшов з підназвою «Десять років нашого життя і праці в Австралії» за упорядкуванням та загальною редакцією – полтавця з походження Дмитра Чуба (Нитченка), редколеґія: П.Вакуленко, Г.Чорнобицька, Дм.Чуб, що його було друковано накладом Української Висилкової Книгарні в Австралії, натрапив на коротке повідомлення: «..Три українці Василь Коваленко, Микола та Олександр Кумпани, що раніше як досконалі танцюристи виступали в наших програмах на українській сцені в Мельборні та в програмах театру Тіволі в Мельборні та Сіднеї, тепер з великим успіхом, як українські кубанські козаки виступають в Голляндії в театрі Каре в програмі нідерландське рев’ю. Їхні виступи публіка зустрічає бурхливими оплесками. Дякуючи такому успіхові, їх уже заанґажовано на 8 років праці різними театрами Англії, Франції, Бельґії і Америки. На світлині момент з їхнього виступу в Амстердамі…».

Дещо пізніше, вже на сайті про найкращих співаків, композиторів й поетів-піснярів 1950-х – 1990-х п.н. «Золотий Фонд української естради» я знайшов коротку згадку про творчість та дискографію ансамблю «Кубанські козаки» (Мельборн, Австралія): «Ансамбль «Кубанські козаки» (Kuban Cossacks) організований Василем Коваленком у 1956 році в Мельборні (Австралія). Цікаві українські народні танці в традиційному вбранні кубанських козаків скоро принесли ансамблю популярність та міжнародне визнання. До 1989 року він дав 13 тисяч виступів в 30 країнах, а також приймав участь у 160 телевізійних шоу. Учасники ансамблю були не тільки талановитими танцюристами, але й гарними музикантами, зокрема брати Микола і Олександр Кумпани, Віктор Свірд. Тому мистецька програма «Кубанських козаків» складалась не тільки з танців, але й з виконання традиційної української музики. Пізніше до виступів ансамблю були долучені три співачки Marien, Magie та Peta,  (О.П. – за уточненими даними, не завжди всі одні й ті самі дівчата, так би мовити, «підспівували» знаменитим українським кубанцям. На самих початках й на платівці знову ж таки спочатку були - Maureen, Judy, Audrey. До речі, цікаво знати, що лише Judy і Audrey були сестрами, а Judy пізніше співала в  Covent Gardens Opera (London),  в той час, коли  Maureen  й  Audrey були відомі як  Session singers - Vocal Backing),  які також брали участь у запису пісень до першого альбому «Кубанських козаків». Всього ансамбль записав три альбоми: «Ритм України!», «Beat of the Ukraine!», «Колись і тепер». Остання платівка виявилася найбільш цікавою – це досить рідкісний випадок, коли гурт з діаспори випустив диск виключно власних творів, а не народних пісень та хітів радянської України. В ролі соліста виступив Олександр Кумпан (він же автор текстів), а Микола Кумпан грав на акордеоні і був автором музики. Альбом записаний у 70-х роках у Франції, автором аранжувань є французький композитор Жан-Клод Нод…».

Але справжньою несподіванкою для мене була коротка, але дуже мила й вимовна записка, адресована мені в полтавську Лохвицю від... згаданих мною вище видатних мистців Василя та Лілі Коваленків аж із далекої Австралії: «Привіт! Шановний пане Панченко! - Пишемо дещо раніше,  бо може-може нас тут не буде скоро, а так само через цю пандемію чим скоріше,  то так і краще…Надіємося, що наші рядки не «загубляться» десь по дорозі та що наш електронний лист таки завітає у Вашу хатку і привітає Вас і всю Вашу родину! - З нашої сторони, як Ви собі можете уявити, то менш-більш те саме як і коло Вас. Цей «незапрошений гість-пандемія»… То краще було б якби він обминав нас всіх!  - Дякувати Богові, тепер вже у штаті Вікторія позбулися його. Після багатьох місяців і дотримання жорстокого режиму – от і є позитивний результат. До цього всі люди мусіли «сидіти дома» і не вільно було ходити дальше, ніж 5 км від хати і то лише одна людина від родини … - То ж ми і трималися на нашій «резервації» поки все не пройшло!.. Ми нашим друзям все нагадуємо носити ті маски, триматися відстані і часто добре мити руки!.. - Зате за цей час кругом хати не бракувало роботи що роками просилася і кричала особливо на мене:  та, хоч і зроблено багато, але ще поки що не все… Тож будемо старатися далі… - А як там коло Вас? Надіємося що все гаразд! Ми частенько і мило про Вас згадуємо, особливо,  коли читаємо Ваші дописи. Наші плани бути в Лондоні і в Україні цього року так і не сповнилися, але все є надія на близьке майбутнє. Як завжди, слідкуємо за подіями в Україні. Нам здалека виглядає не все так, як мусіло б бути. Не ясно: як можна тратити гроші на дороги, замість на ліки? - Головне не тратити надії на краще майбутнє! От 16 січня в Україні буде величезна перемога справедливості (про мову) і головне щоб дотримувалися цього і розвивали далі в добрий спосіб. Забув ще сказати,  що через цю пандемію і наше громадське життя при нашій громаді затихло. Всі заплановані заходи відклалися і, напевно,  не так скоро знову все вернеться. Одна гарна й цікава несподіванка: в серпні в Англії по телебаченю показали наш виступ,  який ми зробили ще в 1974 році на «Sunday Night at the London Palladium» TV… - Як для артистів,  то це найбільш престижне місце у світі шовбізнесу.  (Між іншим, моя група «Кубанські козаки», за всі роки, то там аж 6 разів прославляли УКРАЇНУ. А на загал і то лише в Англії по телевізійних екранах не менше як 30 раз розважали. Подібне було і в Америці… ну, це так собі написав та нагадав,  бо думаю,  що буде просто цікаво)… - На такій гарній новинці і будемо кінчати. - Ми шлемо Вам наші найтепліші вітання та що б радісно провести всі свята!  Щиросердечні побажання Радісних Свят Різдва Христового! З Новим Роком і з добрим здоров’ячком! - Обнімаємо з далека! - Ваші друзі, (-) Василь і Лілі. - Слава Україні! - грудень/січень 2020/2021. – P.S. May the most wonderful things possible happen to you at Christmas and onwards!!!».  - Ось таким був чудовий лист на початку цього 2021-го року в полтавську Лохвицю від направду знаменитих українських мистців Василя та Лілі Коваленків з далекої Австралії!

Щоправда, я вже мав й раніше неперіодичне листування з панством Коваленків – Василем та Лілі, час від часу пишучи їм короткі записки, в яких дякував їх обох, коли,  зокрема, писав статтю про панство Федора та Філонілу Габелків, пригадуючи як вони люб’язно надіслали мені СД-диск з певними інформаціями. Але я дуже хотів дізнатися про їхню творчість й життєвий шлях набагато більше, й далі шукав за інформаціями, біографіями та світлинами.  Між іншим, якраз у книзі мого щирого приятеля й земляка-полтавця св.пам. Федора Павловича Габелка, відійшов у Вічність в австралійському місті Мельборні 25 липня 2017 року п.н. «Тернистим шляхом: спогади, статті, роздуми, вірші», яка налічує більш як півтисячі сторінок, що була видана вже по його смерти, а саме - до 100-річчя автора книги, Українським центром гуманітарної інформації «Світогляд», з передмовою дисидента і політв’язня часів «тюрми народів» СССР, а пізніше - Героя України, політика й громадського діяча, народного депутата України й письменника Левка Лук’яненка, була поміщена чудова світлина Лілі та Василя Коваленків, які публікую в цьому своєму дописі.

Між іншим, «Коваленко» - це українське прізвище, що походить від слова «коваль» при допомозі суфікса «-енко», є характерним для наддніпрянської та східної України, також південно-східних областей Бєлорусі, здебільшого з витісненням та заміною білоруських суффіксів «-ёнок» і «-еня»:  Ковалёнок, Коваленя - Коваленко), змосковщений варіант - Ковалєнков. Родові прізвища: Коваль, Ковальов, Ковалік, Ковальчук, Ковальчик, Ковалевич, Ковалевський, Ковальський  та ін.  Станом на 2013 рік прізвище «Коваленко» займало третє місце за поширенням в Україні та перше в багатьох районах нашої держави, за винятком, можливо, західної частини нашої країни. В історії українського визвольного руху відомим є військовий та громадський діяч, хорунжий Армії УНР, учасник бою під Крутами  Коваленко Василь Остапович (*1899, Карпилівка — †після1932).  Згідно з інформаціями з книг «Визвольні змагання очима контррозвідника (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва)». — Київ: Темпора, 2003;  Моренець В., «Земляки Миколи Міхновського в боротьбі за Українську державність». — Київ-Вінниця: Історичний клуб «Холодний Яр», ДП «Державна картографічна фабрика», 2012 та  Тинченко Ярослав, «Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921). — Кн. 2. — Київ: Темпора, 2011, - родина Василя Коваленка мала 10 десятин землі, а він спочатку навчався в гімназії та на педагогічних курсах, пізніше закінчив 1-шу Українську військову школу. У Богданівський полк зголосився ще на стадії його формування — 15 квітня 1917 року, був учасником бою під Крутами. - «В українській армії в складі 1-го Кінного полку Чорних запорожців (1-ї Запорозької дивізії) був у боях і походах проти армій большевиків і денікінців аж до інтернування Польщею» 21 листопада 1920 року. Василь Коваленко  учасник Першого зимового походу. Лицар Залізного хреста Армії УНР (1920). Згідно з наказом по Війську УНР ч.72 від 10 серпня 1921 здобув старшинське звання. Ось текст: «За великий активний патріотизм, хоробрість, неустанну енергію та відданість Батьківщині бувші юнаки 1-х Українських старшинських шкіл 1917 р., що першими стали до лав рідного Війська на боротьбу за незалежність України, підвищуються в хорунжі: (…) По кінноті: (…) Кінного полку Чорних Запорожців — Бензик Михайло, Коваленко Василь (…). Всі зі старшинством з 1 листопада 1917 року з зарахуванням на дійсну Українську військову службу». Василь Коваленко перебував у таборах міст Пикуличів, Вадовиць і Стшалкове. 1 квітня 1923 втік з Польщі до ЧСР з метою вчитися. Скінчив середню господарську школу в Горжицях та вищу господарську школу в Рудинці, був членом Української селянської спілки, в анкеті якої зазначив, що його політичні переконання — «республіка з широким представництвом селянської кляси». Пан Василь Коваленко був також дійсним слухачем хіміко-технологічного відділу інженерного факультету Української Господарської академії в Подєбрадах (1927-1932), захистивши свою дипломну роботу «з успіхом дуже добрим», здобув фах інженера-технолога. Нагороджений Хрестом Симона Петлюри. У своїх спогадах Микола Чеботарів згадує сотника Василя Коваленка, начальника розвідувального відділу штабу Дієвої Армії УНР, не вказуючи його побатькові, рік та місце народження. Між іншим, дослідник Володимир Мороз стверджує, що сотник Василь Коваленко народився в Петербурзі, відтак це різні особи.

Московитський дослідник Владімір Кузьмін у 2018 році написав доволі цікаву, як на мене, статтю «Доля кубанського козака - нащадка запорожців» про такого собі Миколу Коваленка, якій він пише про «Ніколая» Коваленка, що також замешкав в Австралії, в якій він пише: «…Буває так, знаєш людину багато років, обговорюєш при зустрічі якісь поточні справи й не підозрюєш, яка незвичайна доля випала на його частку. І не тільки його, а й мільйонів московитських (О.П. - в усьому тексті – «русскіх») людей, розсіяних по всьому світу в результаті трагічних подій, що сталися в Московщині в 1917 році і розкололи країну на два табори. Відлуння цього розлому відчуваються досі, через 100 років після цих подій. Розбалакаєшся з людиною про його дитячі роки - і ось на прикладі однієї сім’ї відкриваються сторінки такої різноманітної історії нашого народу. - Я знайомий з Миколою (Ніколаєм) Івановічєм Коваленком  більше 10 років, в 1950-і роки він був одним з тих волонтерів, який стояв біля витоків «Єдіненія», допомагав випуску перших номерів цієї московитської («русской») газети в Мельборні, але сьогодні ми говоримо про інше, він розповість історію своєї сім’ї, і як це сформувало його характер, принципи і ставлення до життя. Мій батько, - говорить Микола (Ніколай) Коваленко, - Іван Денисович, кубанський козак зі станиці Незамаєвской, Єйського відділу Кубанської області (нині - Краснодарського краю). Його предки волелюбні запорізькі козаки не захотіли підкорятися Єкатерінє II і перебралися на Кубань (О.П. – тут і далі курсив мій).. Батько розповідав, що вступив добровольцем в «бєлую армію», коли йому було 19 років. Мета була очевидна в той час - боротися «за єдиную і нєдєлімую Рассєю» проти «красного» ярма. Закінчилося все евакуацією з Криму «бєлой армії» на чолі з генералом Пєтром Ніколаєвічем Врангєлєм. Мій батько виявився в Королівстві сербів, хорватів і словенців. Тут він закінчив водійські курси, працював шофером, пізніше купив власне таксі, на якому пропрацював до Другої світової війни. Батько одружився, і в 1931 році народився я, в 1932 - моя сестра Тамара, а в 1936 - брат Володя. Незабаром наша мати померла. Тому мене і сестру батько визначив в московитський («русскій») притулок для дітей-сиріт при «русском» православному жіночому монастирі в Хопово. Мій батько був найстарший в родині з 12 осіб. Більшість залишилися в Московщині, родину потім розкуркулили. Листування з родиною батька довелося припинити через побоювання викликати на них чергові репресії. Під час Другої світової війни молодший брат батька Микола («Ніколай») був у армії і потрапив в полон до німців. Щоб вижити, він виявився в козачих частинах РОА (Російська визвольна армія генерала Андрєя Власова) з ідеєю боротьби «за родіну» - проти Сталіна. Пізніше він загинув в бойових діях проти тітовської партизанки. Батько підтримував зв’язок зі своїми станичниками і козачої організацією, які не визнавали «самостійників» і прагнень відділення «Козаки» від Московщини… Під час війни батько служив в «Русском охранном корпусє» в Юґославії. Потім багато еміґрантів з Московії, з наближенням «красной армії», покинули цю країну. Разом з «Первим русскім кадетскім корпусом Велікого князя Констянтіна Констянтіновича», що знаходився в Бєлой Церкві в Юґославії, я опинився на кордоні Австрії та Чехословаччини, в єгерів. Сестра перебувала в совєцькій зоні окупації в Німеччині. Мачуха з братом були в Лієнці, де були сім’ї козаків, і відбувалася насильницька видача «союзниками» совєцьких громадян в СССР. Батько евакуювався в Клаґенфурт в Австрії. В кінці війни я опинився в Зальцбурзі, в американській зоні окупації. Незабаром війна закінчилася. Почали організовувати табори Ді-Пі (Displaced Persons - переміщені особи) за національностями. Таким був «русскій лагєрь» в Парше (Зальцбурґ, Австрія). Під час війни це був табір для східних робітників. Я в нього потрапив, і незабаром, за допомогою Міжнародного комітету Червоного хреста, вся наша сім’я зібралася в Зальцбурзі. У цьому таборі організували церкву, «русскую начальную школу» і гімназію. Історію Московії викладав Н.Д.Тальберґ, автор в майбутньому декількох книг по історії «русской православной церкві», був лектором семінарії в Джорданвілі в США. У таборі («лагерє») було багато колишніх совєцьких громадян, які переховувалися там від насильницької видачі в СССР. Члени антисовєцької організації НТС (Народно-Трудовий Союз) готували їм посвідчення особи старих еміґрантів з Юґославії, навчали їх сербської мови. Міжнародна організація у справах біженців, створена в 1947 році, почала переселяти біженців в різні частини земної кулі. У табірній гімназії довелося вчити шість мов: русская (московитська), латинь, англійська, французька, іспанська та португальська - адже ми не знали, куди потрапимо. Подавали прохання до всіх країн, куди брали Ді-Пі. Зрештою, нас взяли в Австралію. У Неаполі повантажили на теплохід Fairsea… У 1949 році ми приїхали за контрактом з австралійським урядом і повинні були відпрацювати два роки. У Мельборнському порту завантажили всіх на потяги і відвезли в колишній військовий табір Бонеґіллу (Bonegilla) на кордоні штатів Новий Південний Вельс і Вікторія. Почали розподіляти по роботах. Мене послали в Мельборн на ремонт доріг в місцевому міському управлінні. Потім працював на скляному заводі на конвеєрі, потім креслярем, збирачем автомобілів. Там мій контракт з урядом Австралії на роботу і закінчився. Батька направили в Аделаїду, сестру - до Канберри, а мачуху з братом - в сімейний табір в штат Новий Південний Вельс. Політика уряду була спрямована на роз’єднання сімей еміґрантів, щоб вони швидше асимілювалися. Однак деяким сім’ям вдалося з’єднатися до закінчення контракту… Мій батько помер в 1989 році, він був ровесник століття, прожив 89 років. 45 років тому ми одружилися з Любою. (*Від редакції «Єдіненія». - Люба розповіла нам, що перша зустріч з Ніколаєм у неї сталася після війни, в Зальцбурзі, коли вона була ще зовсім маленькою. Поки її батько грав в футбол, Коля, що був тоді підлітком, качав коляску з Любою). У нас двоє дітей – Ніколай (Микола) та Наташа, і троє онуків. По суботах ми возили дітей до викладача з Московщини (Россії) по музиці, а його дочка, учитель, навчала їх московитській мові. Коли у одного була музика, в іншого російську мову. Син Микола (Ніколай) закінчив музичний факультет в університеті Монаш, продовжив освіту з диригування, він вивчав також московитську мову (в тексті - «русскій язик»). Отримав стипендію в МҐУ на рік, вивчав слов’янську філологію  та давній церковно-слов’янський хороспів. Співав в Свято-Троїцької Сергієвої Лаври у леґендарного архімандрита Матфея Мормиля, який 30 років був беззмінним реґентом братського хору Лаври. Микола (Ніколай) співав також в Святковому хорі Свято-Данилова монастиря. А сам Микола (Ніколай) - реґент церковного хору в Покровському соборі РПЦЗ в Мельборні. В університеті він подружився з австралійкою Катею, пізніше вони одружилися в православної церкви. У них троє дітей - Миколка, Софочка і Петрик. Всі вони говорять «по-русскі», по неділях ходять до церкви. По стопах батьків займаються музикою. Наша дочка Наташа вісім років працює у В’єтнамі, викладає англійську в елітній школі… Тільки недавно вдалося побувати в місцях, де я народився і виріс, відвідали монастир, школу в Бєлґрадє. Особливо зворушливо було знайти збережені записи в архіві про своє навчання в Кадетському корпусі в Бєлой Церкві. Після т.зв. «пєрєстройкі» перебудови кожні два роки ми їздили в Россію (Московщину). Бачили, які великі зміни відбулися в країні. Зустрічалися з людьми, яким за  совєцьких  часів посилали антисовєцьку літературу, потім релігійну. У 2016 році ми полетіли до знайомих в Краснодар (Єкатєрінодар). Попросили їх відвезти нас на батьківщину батька, на Кубань в станицю Незамаевскую. Там познайомилися з місцевим істориком А.І.Бессчетновой, яка вивчала 215 років історії станиці після прибуття туди запорізьких козаків. В її книзі вказані прізвища тих запорожців, і серед них - три прізвища Коваленко. Раніше в станиці жило 30000 козаків. Земля - чорнозем, родючий. Після розкуркулення, голодомору, нікого з родичів батька в станиці не залишилося. Тепер я зрозумів, звідки у мене запорізькі гени волелюбності і небажання підкорятися будь диктатурі. Хто не знає свого минулого - той не має майбутнього (О.П. – довільний переклад статті Владіміра Кузьміна з журналу «Єдінєніє» та підкреслення в крайній її цитаті мої)... 

Що мені стало ще відомо про знаменитого Василя Коваленка, засновника українських ансамблю «Кубанські Козаки»  в Австралії?   - Я вже маю, як на мене, дуже цікаві біографічні інформації про нього:  В 1941 році німецькі нацисти вивезли його родину до концтабору Дахав, а потім – до Еґарден. У Мюнхені  він відвідував й навчався в українській гімназії в СС Казарне на Фраймані. Прибув до Австралії в 1950-ому році. На початку 1950-их років працював як дискжокей на радіостанції 3 DB/LK   й там провадив щосуботи (можливо, першу) одногодинну українську програму. Отримав диплом радіотехніка від RMTS (1957). Першим його вчителем українських народних танців при Українській Громаді Вікторії був уродженець  села Григорів Рогатинського повіту Галичини інженер Ярослав Булка.  (*21.04.1906-†09.09.1973), який в Австралії  був пресовим референтом та членом управи Союзу Українських Організацій в Австралії, Української Громади Вікторії, Української Центральної Шкільної Ради та НТШ-Австралії. Якраз св.пам. пан Ярослав Булка  (псевдо у пресі – «Мелькор»)  був свого часу керівником пластових та сумівських танцювальних ансамблів  Далі лекції з танців Василь Коваленко брав у знаменитого балетмайстра – Олександра  Карасьова, лекції співу - у Баранович в Мельборні, а потім лекції – у маестро Джюзеппе  Ботта в італійському місті Трієсті.  Гру на гітарі  Василь Коваленко опанував від  музичного дириґента  Дмитра Мошняги.    Наприкінці 1950-их років пан Василь успішно виступав у театрах «Тіволі» у Мельборні, Сіднеї, Гобарті, Брізбені та інших театрах. У 1959 році Василь Коваленко виїхав з Австралії на світові  гастролі у складі   ансамблю «Кубанські козаки», як його керівник, давши 13 тисяч виступів у 30-ти країнах світу, 153 разом – по телебаченню. Одружився пан Василь з пані Лілі у 1975 році в Лас Веґасі, виступав разом з дружиною  Лілі в програмі світової слави  «Лідо». Дружина пані Лілі теж опанувала гру на українській бандурі. В 1977 році подружжя Коваленків мало виступи  в Wrest Point Hotel Casino, а далі – Сіднеї,  Surfers International, а також виступи в Европі  в Castello di Gorizia та інших місцях. Пан Василь Коваленко - «Кубанські Козаки» за свою культурно-просвітницьку та громадську працю був нагороджений Хрестом Симона Петлюри, Золотим ключем у стейті Ню Йорк (ЗСА) , Золотою медалею Тараса Шевченка, він також став акредитованим перекладачем української мови  «NAАTI» та входить до складу Українського Вільного Козацтва.

З «Енциклопедії української діяспори», том 4 (Австралія – Азія – Африка),  спонсор видання Наукове Товариство ім.Шевченка в Америці та Фундація приятелів енциклопедії українознавства, Київ-Нью-Йорк-Чікаґо-Мельборн, 1995) мені пощастило дізнатися дещо ширші відомості про очолюваний паном Василем Коваленком чудовий ансамбль. «Кубанські Козаки» (англійською мовою – «Kuban Cossaks») – це професійний танцювальний  ансамбль, створений 1956 року  австралійському Мельборні за ініціятиви Василя Коваленка, постійного очільника цього ансамблю. При створенні ансамблю було чотири  танцюристи – Василь Коваленко, Олександер і Микола Кумпани (1956-73), Леонід Ященко (1956-59); від 1973 року ансамбль складається з Василя  й Лілі Коваленків. До 1989 року  «Кубанські козаки» мали понад 13 тисяч виступів, головним чином в казино, клубах та готелях і майже 160 виступів на телебаченні в Австралії, США, Канаді, Англії, Франції, Німеччині, Швайцарії, Еспанії, Ізраїлі та інших країнах. Виступали «Кубанські козаки» у лондонському «Палладіюмі», «Палаці Голлівуд», тричі брали участь у концертах для членів англійської королівської родини (Royal Command Performances) і те ж саме - двічі в Монте Карло.   Українці з «Кубанських козаків» мали довгі сезони своїх виступів у Лас Веґас, США (Лідо, Тропікана, Сендс, Рів’єра касінах), у Монте-Карло, Монако. Вони здійснили турне на користь Українського Наукового Інституту Гарвардського Університету. Українці - Коваленки Лілі та Василь з «Кубанських козаків»  свою хореографічну програму в пізніших роках збагатили інструментальними та вокальними елементами, музичним керівником був Дмитро Мошняга, а концертували з українською тематикою в кабаретному жанрі.

До речі, відомості про згаданого вище хореографа Олександра Васильовича Карасьова я знайшов для себе несподівано знову ж таки на ресурсі «Русская  Австралія» в дописі авторства дослідника такого собі Андрєя Ніколаєвіча Кравцова «Далекий материк - Про русскую еміґрацію в Австралії очима дослідника А.Кравцова» в главі 10 «Русская культура на зеленому континенті», в якому, зокрема, йдеться -  «…Інший цікавий музичний колектив - Козачий ансамбль пісні і танцю під керівництвом А.В.Карасьова - явище непересічне і знаменна в культурному житті Австралії. Засновник ансамблю - блискучий артист і професійний хореограф Олександр Васильович (О.П. – в оригінальному тексті - Алєксандр Васільєвіч) Карасьов - народився 22 червня 1906 року в Читі. Там же закінчив приватну гімназію. У студентські роки вечорами він працював в Сибірському експериментальному театрі імені  Буторіна, виконував ролі в драмах Островського. Захоплювався також виконанням народних танців. Вже в 1927 році його ім’я – ім’я артиста балету і спортсмена - було відомо всьому Забайкалью. Ним зацікавилися в Москві. Майстер спорту Алєксандров і представниця інституту Лезґовта Войкова приїхали в Читу, щоб побачити і оцінити нову зірку Забайкалля - А.В.Карасьова. До їх приїзду він підготував постановку «У русі мірошник повинен бути» (О.П. - в оригінальному тексті – «В движеньи мельник должен быть» (музика Шуберта), в якій танцюристи показували рухом своїх тіл роботу жорен та інших частин млина. Постановка викликала подив та захоплення у них й у місцевих жителів, які прийшли в парк міста на виставу. Фахівців вразила унікальна хореографія Карасьова, а також танець «Ковалі» - «Кузнєци»), який справив на глядачів незабутнє враження. Незважаючи на те що батько Карасьова, як розкуркулених, знаходився в ув’язненні, молодому таланту дозволили організувати на Україні ансамбль пісні і танцю. Перед Другою світовою війною він зайняв перше місце на Олімпіаді народних національних танців в місті Краматорську. А під час війни, під час відступу «красной арміі», А.В.Карасьов потрапив в окупацію. Ті, що прийшли німці провели реєстрацію населення, що залишилося і, дізнавшись про знаменитого артиста, доручили йому організувати театральну групу. До неї увійшли артисти з циган, українців, московитів та інших національностей. По закінченню війни А.В.Карасьов опинився в Баварії, в американській зоні окупації, де організував новий ансамбль з концертами для біженців Ді-Пі і американських солдатів. Приїхавши до Австралії, він організував тут Козачий ансамбль пісні й танцю. Але потрібно було працювати на фізичній роботі з обов’язкового контракту: копати ями для водопроводу і каналізації у доріг та на вулицях. Тільки після роботи і в кінці тижня можна було репетирувати і вчити ще не досвідчених в мистецтві майбутніх танцюристів. У 1953 р ансамбль вперше виступив в одному із залів Мельборна. У танцях Карасьова не було наслідування (О.П. – в тексті - «подражанія»). Хореографія була його власною, унікальною, будь це циганський табірний танець зі співом, козацький танок, сибірський танок або сибірський танок  «З ведмедем», лезґінка, «Полька», «Яблучко» або еспанські танці, китайський зі стрічками, навіть англійський стен. Особливо публіку вражали такі ориґінальні номери, як танець зі змією і танець під музику з фільму «Зорба». Виступи ансамблю зазвичай йшли в супроводі роялю, акордеону, гітари та ударних інструментів й за участю співаків. Ансамбль виступав у багатьох театрах і кабаре Мельборна, об’їздив з гастрольними турне всі штати Австралії, брав участь в постановках опер та оперет. Газета «Єдінєніє» повідомляла, що «недарма керівники хору Жарова під час перебування в Мельборні (1956 р) були вражені високим мистецтвом Ансамблю і заявили, що« за 35 років в еміґрації вони не тільки не бачили такого ансамблю, але і не підозрювали, що в умовах еміґрантського життя можливо створити що-небудь подібне…» (О.П. – довільний переклад цієї цитати та витягу із московитської газети «Єдінєніє» №34, 23.08.1957 року - мій). Надзвичайно цікавий, як мене, факт: коли йде мова про Олександра Васильовича Карасьова, то  тут, мабуть, варто уточнити, що його справжнє прізвище було «Хаснетбіне».  Він дійсно навчався у Батюріна в Чіті,  в Сибіру. Коли ж Батюріна розстріляли большевики, а далі настало ще й розкуркулення совітами  родини Олександра, то О.Хаснетбіне, втікаючи відпереслідувань большевицької тиранії, в дорозі зустрів якогось українця на прізвище «Карась» та й купив у нього його паспорт, а далі це прізвище «перехрестили» на московитський лад як «Карасьов», хоча насправді він був татарином за національністю, і аж ніяким не «русскім». Про це й інше він якось розповідав у приватній розмові. До речі, в Олександра Васильовича є донька Неля, яка одружена з Валіком Коваленком.

Між іншим, за кілька років після наведеної мною вище публікації, вже й в українському часописі «Вільна Думка» (ч.14, 1960 рік, с.5) з’явилася стаття «Три українські козаки (танцюристи Василь Коваленко, Олександр і Микола Кумпани)».

У своєму розлогому дописі «Кубанські Козаки» сам пан Василь Коваленко   зазначав: «Декілька років після Другої світової війни доля закинула наших людей по різних кутках земної кулі. Так склалося, що і мої родичі завезли мене в цей далекий і чарівний край - Австралію. Буду говорити лише пре те, що стосується мистецтва. По деяких роках я почав навчатися народних танців при нашій громаді. Тоді це був найкращий і найвеселіший спосіб зустрічатися з друзями і проводити з ними вільний від школи час. Наш учитель танців був пан інженер Ярослав Булка, мила і гарна людина, яка ніколи не шкодувала свого часу, щоб навчати нас робити той чи інший крок, чи танець. Тут вперше я побачив наші барвисті строї та почув захоплюючі мелодії, під які ми «танцювали», чи вірніше «скакали», як хто міг, і як кого Бог нагородив талантом. В ті часи для австралійців всі «ново-австралійці» (як нас називали) були якимось дивом. Нас і наші національні групи запрошували на різні імпрези виступати. Всі радо брали участь у дружній і веселій атмосфері. І так минали роки... Мені дуже сподобались народні танці, і я все хотів більше знати і навчатися нових кроків. Через це, стежка повела мене до нового вчителя: Олександра Карасьова. Це вже був справжній учитель і хореограф за фахом щодо різних танців. Тут я приєднався до «Козачого ансамблю Карасьова», в якому були також гарні хлопці і дівчата. В цьому ансамблі я познайомився ближче з двома братами: Миколою і Сашком Кумпанами, з якими пізніше ми заснували групу в Мельборні під назвою «Кубанські Козаки». Все, що робилося і діялося - було не пляноване. Тепер, дивлячись на всі ці минулі роки, а особливо на початки, здається, що якась невидима сила нам у всьому помагала... Тут мушу зазначити, що завдяки панові Карасьову, я отримав знання не лише наших танців, бо він вчив нас також і татарських, молдавських, російських, циганських, польських, грузинських і навіть китайських танців, з якими ми всі часто і успішно виступали. Пан Карасьов - людина великої якости і великого знання танкового мистецтва. Будучи студентом технічної школи, треба було якось заробити «копійку», щоб себе утримувати, от і виникнула думка: затанцювати на якихось там вечорницях, бо ми чули, що за такий виступ щось там платять. І так один виступ «зачепився» за другий, що помагало нам дещо заробити. Саме десь тоді почалося в Австралії «телебачення», і я звернувся до певних кіл з питанням: чи зацікавлені вони козаками-танцюристами? Виступили! Заплатили! На другий день прийшла телеграма від директора театру «Тіволі», в якій стояло: «Бачив вас на телебаченні і запрошую взяти участь в естрадній програмі». В той час це був єдиний в Мельборні театр, де виступали славні розвагові артисти з усього світу. Так воно й почалось: увесь день у школі, а вечорами в театрі на сцені. Після багатьох місяців сезон закінчився і вся програма переїхала до Сіднею на схід Австралії, а з нею й ми. Далі - турне по інших містах Австралії. В театрі виступали з нами ще інші артисти з Европи й Америки, і вони нам радили написати до імпресарій в інших країнах, що я й зробив. Незабаром надійшли запрошення (контракти). Ми вибрали Голляндію, куди і прибули кораблем влітку 1959-го року на 10-ти місячні виступи. Та повернусь на хвилину до початків: де б ми не виступали, нас завжди запитували: як вас реклямувати, чи як ваша група називається? Ми відповідали: «Ну, ми козакки-танцюристи». Але одного разу в якомусь місті власник не був задоволений нашою відповіддю і порадив нам знайти специфічну для нас назву. Ми думали, думали - але нічого не придумали... Тоді в розмові з братами Сашком і Миколою він запитав: «Звідкіля ви і хто ви?».  Вони відразу «відрубали»: «Ми з Кубані! Ми справжні козаки!».  Власник ударив в долоні з захопленням і сказав: «Ось вам і ваша назва!». Це був шотляндець в Мельборні Томі Бюст. Закріпивши себе ім’ям «Кубанські козаки-танцюристи», ми зробили ще одни крок: за звичаєм і традицією вибрали «отамана», яким став я. Треба ж було писати листи, шукати чергових виступів, або, коротше сказавши, нести всю відповідальність. Правда, ми й далі радились всі разом, але коли були розбіжні погляди, то я мав право на останнє слово. Хтось же мусив рішати! Часто було більше добрих думок, ніж треба... От і вибирай! Та, дякувати Богу, все було якось «о’кей!». Так, як ми прибули до Австралії - так і вирушили в наше перше турне: кораблем. Пригадую, як нас проводжали в «далекий світ» наші рідні і друзі. Була і радість, були і сльози... На прощання пан Кумпан сказав: «Благослови вас, Боже, в далеку путь! Не забувайте, хто ви є і ніколи не засоромте себе між чужими людьми. Пам’ятайте, що ви - Кубанські Козаки, і ніколи не зрікайтеся і не соромтеся, що ви є українці!». А мій батько ще додав: «...і не танцюйте їм «за сухарики»!». Ми дотримувались батьківських заповітів. Наше перше европейське турне почалося в Амстердамі в славному «Каре театрі», де ми виступали 5 місяців, а далі ще 5 місяців їздили по цілій Голляндії, де й дали 342 виступи. Про наші виступи досить скоро розійшлося в «мистецькому світі», бо в пресі було багато відгуків на них. З Парижу та Лондону прилетіли два імпресаріо і підписали з нами контракти на дальші виступи. І так почала стелитися наша доріжка, перше до Брюселя на 4 тижні, потім - до Блекпул (Англія) на 22 тижні, і після 243-х виступів там ми помандрували до Парижу, Мадріду, Барсельони, Монте Карло і т.д. Під моїм керівництвом десь від 1956-го року «Кубанські Козаки» виступили в більш, ніж 30-ох різних країнах і майже в усіх головніших містах світу на п’ятьох континентах. По сьогоднішній день можна нарахувати понад 13,000 виступів, а до цього ще треба додати 153 виступи на телебаченні. «Кубанські Козаки» була і є одинока українська група в повному професійному значенні. Точно описати, де і коли ми виступали, забрало б забагато місця. Але хочеться згадати деякі з виступів, наприклад: ми були одинокою в світі групою, яка дістала запрошення 19 разів виступати в чарівному Монте Карло і навіть дали нам двічі так звані… «Виступи за королівським бажанням». Були і тріюмфіяльні виступи (6 разів) в «Лондон Паладіум», що уважається найвищим досягненням на телебаченні. Так само виступали в естрадній програмі, яка належить до «вершин». 1963-му році нас побачила вже й Америка, а ми її, як Чікаґо, Нью-Йорк і т.д. Не минули нас тоді такі славні програми по телебаченні, як «Голівуд Палас» (6 разів) та «Ед Суліван» (2 рази), ну й деякі інші. В місті розваг Лас Веґасі бували так само не раз, виступаючи з найславнішими «зірками», як з Голлівуду, так і з цілої Америки. Під час одного перебування ми дали 1506 виступів підряд, без одного вихідного дня. (Світовий рекорд - казали газети). А всіх разом виступів там було вище 3-х тисяч. Щоб допомогти «Центру Українських Студій» при Гарвардському університеті, «Кубанські Козаки» дали 16 концертів по більших містах східньої Америки і на ту ціль зібрали понад 240,000 долярів (О.П. – а на сьогодні це складає майже півтора мільйони долярів США (ЗСА)!).

…Протягом всіх років склад групи часом збільшувався, часом зменшувався, все залежало від обставин і від вимог контрактів. Славний український поет Олександер Де з Лондону висловився одного разу в його дописі до газет: «Кубанські Козаки» під керівництвом Василя Коваленка зробили більше для прославлення українського мистецтва, ніж всі організації за останніх 40 років...». Велика подяка і шана за всі наші виступи належить панові Дмитрові Мошнязі. Це дійсно ґеніяльна людина і наш музикальний директор. Наша довгограюча платівка є доказом його вкладу праці. Між іншим, на закінчення платівки пішло 4 роки... І все через брак часу. На платівці 37 музикантів, дівочі голоси - велика робота! Може варто додати, що за всі роки, в різний час, в групі співали, або як ми казали: «підтягали» не менше 30-ти дівчат. Не можна не згадати і нашого вірного та довголітнього товариша, директора «реклями» (пропаґанди) за останніх 30 років, пана Джеймса Гартлі. Він все нам підказував: «...Ніколи не зупинятися, коли досягнеться якоїсь висоти, а все працювати, все далі й далі поліпшувати і удосконалювати. Ніколи не бути задоволеним з досягнень!».  Стараємось! Ще одним уквітченням і хіба чи не найбільшим досягненням був виступ знов таки в Лас Веґасі (четвертий раз) в найславнішій програмі в світі «Лідо». Там я виступав з Лілею, ми там і одружилися в час наших виступів. Як бачите - наше весілля справляли по-нашому і за нашими звичаями та традицією. Одружилися в козачих одностроях, і так само вдягнута була «почесна варта» та «друзі козаки». Як багато мистецьких груп світової слави, так не минула доля і нашої (в 1973 р.): брати Сашко і Микола Кумпани пішли своєю дорогою, а я з дружиною Лілі продовжуємо традицію «Кубанських Козаків». Де ми лише з Лілею не виступали!... Італія, Портуґалія, Німеччина, і знову Монте Карло, а далі - Іран, Ірак та Ізраїль, Далекий Схід і т.д. Варто ще згадати наші довші контракти і в Австралії (два з половиною роки), і в Тасманії, в Гобарт-касіно. Наші останні концерти в Европі відбулися в Будапешті (56 виступів) при кінці 1989 року. Отак вже приблизно 17 років Василь та Лілі Коваленки прославляють далі по світі українську козачу славу! Часто люди дивуються з нашого артистичного життя, часто питаються порад. Ми все відповідаємо: «Спробуйте!» Незадоволені питають далі: «А що є найтрудніше виконувати?»  Лілі, жартуючи, відповідає: «...Після виступу - чоботи знімати!». Як виглядає наша програма? Ну, в принципі «більш-менш» те саме: спів і танці. Наш славний козачий танець виконуємо вдвох (як на знімці), а перед тим я співаю. Може бути й довша або коротша, або й інша точка в програмі, все залежить від вимог контракту. Якщо «точка» є довша, то більше пісень, а між ними й пожартую словами на тій мові, в якій країні виступаємо, а Лілі виконує сольо-танці (народні). Але завжди кінчаємо нашим козачим танком. Отак назбиралося повний сундук вирізок з преси (декілька тисяч) - посвідок про діяльність «Кубанських Козаків» - амбасадорів нашої культури…».

Слід зауважити, що згаданий паном Василем Коваленком «славний український поет Олександер Де з Лондону», - це був дійсно знаменитий український поет, драматург, видавець й щедрий підприємець Барчук Олександр Іванович (*1925, с.Заячківка Христинівського району Черкаської області пом. †05 липня 1998, Лондон, похований у с. Коржовий Кут біля могили матері), який у часі Другої світової війни був вивезений як «остарбайтера» на роботи до Третього Райху (Німеччини). У повоєнний період Олександр працював на німецьких заводах та навчався в Українському Вільному Університеті в Мюнхені. 1948 року переїхав до Великої Британії, закінчив Лондонську школу драматичного мистецтва та школу журналістики, згодом організував власну торгову компанію, якою керував понад 25 років. У 1975 році покинув комерційну діяльність, присвятивши себе літературній творчості й роботі на фермі. Перша збірка поезій Олександра Де (Барчука) «Пісня серця» вийшла у 1964 році. Після чого були видані поетичні збірки «Живі леґенди», «Хвотій, або Наш Фауст», «Учитель» (1970), «Вогонь Трояндний» (1970), «Пророк» (1972), «Роздуми», «Вагомість весни» (1976), збірки оповідань «Під чужим небом», «У двох кольорах» (1973), драма «Персона нон грата» тощо. Писав прозу українською та англійською мовами. Написав повість «Червона рута», присвячену В.Івасюкові, роман «Діти степу». В 1991 році Олександр Де побував в Україні. До річниці Незалежности України підготував драму «Коли птахи повертаються з вирію».

Тут, напевно, слід згадати й про українську письменницю, журналістку, поетесу, педагогиню, громадську діячку з Австралії на прізвище «Коваленко» - Боженна Полікарпівну Коваленко (Радзієвська) (англійською - Bozhenna Kovalenko, *22.01.1924, Київ — †06.02.2016, Мельборн) - членкиню Об’єднання українських письменників «Слово», яка творила під псевдонімом — «Олена Рябченко». Вона народилася 22 січня 1924 року в Києві, який був вже тоді під большевицькою окупацією, у сім’ї службовця Полікарпа Григоровича Радзієвського та гувернантки Олени Микитівни Бородавко. Предки по батьківській лінії походили з козаків села Чорногородка на Київщині, по материнській лінії далеким пращуром був гетьман Війська Запорозького Яків Бородавка-Нерода. Спочатку панна Боженна проживала у Києві при вулиці Жилянській, потім - Саксаганського та Пирогова. Протягом навчання була змушена часто змінювати школи, так як батько наполягав на навчанні в українській школі, а в той час київські школи масово переходили на московитську мову викладання. Боженна студіювала фізику та математику у Київському університеті, але Друга світова війна перервала її студії. Вир війни відніс молоду Боженну через Польщу (1944 р.) у Німеччину (Ерлянґен), звідки вона у 1950 році виїхала до Австралії (Мельборн) і тут отримала вищу журналістську освіту у 1957 році. Пане Божена Коваленко учителювала у «Рідній школі» (учителька української мови в Нобл Парку), виконувала обов’язки секретаря Української Центральної Шкільної Ради Австралії (1974 р.), була членкинею управи Союзу Українських Організацій в Австралії СУОА (від 1986 р.) та членкинею  редакційної колеґії «Інформаційно-методичного листка». У 1973 році вона  очолила відділ Союзу Українок Австралії у Мельборні, була членкинею  об’єднання українських письменників «Слово». Працювала в українському радіомовленні (1975-78 рр.). Писати вірші й друкуватися в українських часописах та альманахах («Слово», «Нові дні», «Новий обрій» і т.д.) почала у 1965 році. Авторка оповідань, репортажів, поезій. Тематика віршів різноманітна, але переважає лірика. Вийшла її збірка «Гомін Дніпра» (1983 р.). Деякі поезії українські композитори Австралії поклали на ноти. Окремими виданнями Боженни Коваленко є - «Вірші». Збірник 9 (Едмонтон: ОУП «Слово» (1981)), «Гомін Дніпра: Вибрані поезії» (Мельборн: Просвіта, 1983), «Вірші // З-під евкаліптів. Поезії» (Мельборн: Просвіта, 1976), «Вірші // Рідні голоси з далекого континенту: Твори сучасних українських письменників Австралії» (К.: Веселка, 1993), «Микола Гоголь і його доба» (Новий обрій. Альманах. — Мельборн, 1999, ч. 11), «На межі двох світів» (К.: Ярославів Вал, 2010).

На Ювілеї Федора Павловича Габелка (сидать в центрі знимки з дружиною Філонілою) - Василь Коваленко (перший з ліва), Лілі Коваленко (сьома з ліва), - Мельборн, 2013-ий рік

У згаданому вище числі 11 Альманаху «Новий обрій», який вийшов друком 1999 року у мельборнському видавництві «Ластівка», й був присвячений будівничим австралійської України в 50-ліття поселення українців на п’ятому континенті, українська поетеса Боженна Коваленка у своєму вірші «Возвеличаю» натхненно писала:

«Возвеличаю тих, хто рідне слово

Доніс до австралійських берегів,

Хто в чужині плекає рідну мову,

Щоб український корінь не зотлів.

Возвеличаю тих, хто свою душу

Не розміняв на дрібні срібняки,

Хто будував громаду нашу дужу

І працював для неї крізь роки.

 

Возвеличаю тих, хто покоління

Виховував в любові до Христа,

Знання свої, усі свої уміння,

Передавав нащадкам крізь літа.

І славлю тих, у кого дух не гине

Далеко від прапрадідівських нив,

У кого б’ється серце України,

Хто все життя їй вірно прослужив.

 

Возвеличаю й тих, хто в Україні

Працює чесно на її ланах,

Хто у містах прапори жовтосині

Несе звитяжно по її шляхах.

Хто мову українську солов’їну

Не проміняв на мову москалів,

Хто любить незрадливо, до загину,

Шевченків край, як Він нам заповів!»

 

В іншому своєму вірші, присвяченому українським поселенцям у 50-ліття Боженна Коваленко писала:

«Коли в муках здригалась земля

Від комуни й фашистів жорстоких,

Залишали ви рідні поля

І, подужавши води глибокі,

На чужій австралійські землі

Розпочали епоху маркантно,

Політичні... і так, взагалі,

Українці - нові еміґранти.

Прокладали дороги й мости,

У копальнях, в лісах працювали,

Виглядали із краю листи,

Батьківщину свою прославляли.

Будували громадські доми,

Виростали церкви величаві,

По дорогах глухих чужини

Про ярмо України кричали.

Про красу її пишних садів,

Про її непоборную силу,

Проклинали усіх ворогів, -

Через них же її залишили.

Відзначали Державности дні,

Святкували знаменнії дати,

Покоління навчали нові

Рідну мову і край наш кохати.

Так, чекаючи волі весну,

На шматочку чужої країни

Збудували твердиню міцну —

Невеличку свою Україну.

Зігрівали родинним теплом,

Чепурили квітчастим чар-зіллям,

Засівали родючим зерном,

Невмирущим козацьким насінням.

І боролись... боролися всі

В поєдинках за ті ж ідеали,

«Ще не вмерла...» та інші пісні

На усіх перехрестях співали.

Боронили ідеї мужі,

Суперечка точилася жвава:

Чи потрібні нам зайди чужі,

Щоби вільно розквітла держава?

Не радянська, а рідна, своя,

Без чужого облудного слова,

Незалежна соборна земля —

Своя правда, і віра, і мова!

Освітилася рабства пітьма,

Надійшла довгождана година,

Розвалилась народів тюрма,

Із руїн піднеслась Україна.

І омріяна воля прийшла,

Білим птахом упала на ниви,

Україні й народу несла

Наші думи й бажання щасливі!

Свою долю торує сама,

Береже прапори перемоги,

Та комуни червона чума

Устеляє ще й нині дороги.

А в Австралії сходить зерно,

Що посіяли зміні новітній,

Українське несе знамено,

Шле цілунки землі заповітній!»

Я переконаний, що зміст обох цих текстів з віршів цієї української поетеси Боженни Коваленко повністю  стосуються життя й творчості маестро Василя Коваленка, українця з Австралії, вірною супутницею якого довший час є його дружина Лілі Коваленко, за духом, переконаннями й своєю поставою - щира й свідома українка,  - ці неперевершені й знамениті амбасадори української культури в цілому світі, які знаменито й віртуозно обтанцювали всю земну кулю, виступали по всіх континетах для громад різних країн, як також для членів англійської королівської родини й були нагороджені Золотим ключем в Північній Америці...

…Хай же тепер і в материковій Україні знають про яскравий творчий шлях й високі здобутки Василя та Лілі Коваленків – цих направду леґендарних українських «Кубанських Козаків», разом із Сашком й Миколою  Кумпанами - «Beat of Ukraine - Kuban Cossacks» із далекої Австралії, де, як видно, ще й досі шанують українську мову й нашу національну культуру – народний танок, сучасну хореографію, традиційну музику й пісню!

…А у призабутій пісні «Гей та на Кубані» на слова й музику музичного  директора українських «Кубанських Козаків» пана Дмитра Мошняги, яку він написав спеціально для цих славних нащадків запорізьких козаків, яка записана на платівці, є такі слова:

«Гей та на Кубані, Гей та на Кубані, були Козаки!

   Вміли воювати, шаблею рубати, Славні Козаки!

                                                                   Приспів:

                                                      Гей, Гей, Гей

                                                      Вміли воювати, світом панувати, Славні Козаки!

                                                     Гей, Гей, Гей

                                                    Вміли танцювати, пісню заспівати, Славні Козаки!

Тай здобули слави, Українські діти, Славні Козаки!

Нема щей не буде, тай в цілому світі, Кращих вояків!

                                                           Приспів:

Слава та Козацькая, слава та Кубаньськая, щей досі живе!

Доки світ стоятиме, доки існуватиме, повік не помре!

                                                            Приспів :

                                                     Гей, Гей, Гей

                                                    Вміли воювати, світом панувати, Славні Козаки!

                                                    Гей, Гей, Гей

                                                   Вміли танцювати, пісню заспівати, Славні Козаки!»

Автор допису Панченко, др.Олександр, - Мельборн, 2012-ий рік

Олександр Панченко, - доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету, адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

Теги:
2021-05-12 14:05:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар