«Цяпка», «Грізний» та інші українські повстанці з рамени УПА в… Австралії - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » «Цяпка», «Грізний» та інші українські повстанці з рамени УПА в… Австралії
   

«Цяпка», «Грізний» та інші українські повстанці з рамени УПА в… Австралії

Олександр Панченко

Роздуми про долі, працю й досягнення колишніх вояків відділів УПА на різних континентах з нагоди 100-річчя від дня народження св.пам Дмитра Грицька-Цяпки, який повсякчас жив Героїкою боротьби за Державну Самостійність України.

Про українців, які в різний час опинилися на чужині, зокрема, на австралійському континенті можна довідатись із наступних книг - «Українці Австралії. Енциклопедичний Довідник»,  «Вільна думка» і Товариство Збереження Української Спадщини в Австралії, Сідней, 2001 рік; «Енциклопедія української діяспори», том 4 (Австралія – Азія – Африка),  спонсор видання Наукове Товариство ім.Шевченка в Америці та Фундація приятелів енциклопедії українознавства, Київ-Нью-Йорк-Чікаґо-Мельборн, 1995);  «Українці в Австралії. Матеріяли до історії поселення українців в Австралії». Накладом Союзу українських організації Австралії (СУОА), Наукове товариство ім.Шевченка в Австралії. Бібліотека Українознавства ч.15, Мельборн-Австралія, 1966; «Українці в Австралії», том ІІ, Союз українських організацій Австралії, Мельборн, 1998; як також багатьох книг споминів та мемуаристики.

Однак у довідкових виданнях ми, на жаль, не знаходимо ширших біографічних інформацій про колишніх вояків відділів Української Повстанської Армії (УПА), які діяли проти усіх окупантів та різних поневолювачів нашого народу – німецьких, совєцьких, мад’ярських, чеських та польських,  в часі Другої світової війни та по її закінченню на етнічних українських землях, а згодом опинилися на чужині.

Про  життєвий шлях та боротьбу члена ОУН(р), довголітнього очільника станиці Вояків Української Повстанської Армії  (УПА) на терені Австралії, знаного громадського діяча на різних нивах суспільно-громадської та політичної праці, поета й письменника-мемуариста,  який  народився понад 100 років тому, 29-го жовтня 1921 року,  на українських землях Перемищини, в селі Вапівці, Дмитра Грицька-Цяпки,  а відійшов у Вічність – 18-го січня 2016 року, - ми дізнаємось із кількох цікавих книг його споминів, віршів та міркувань. 

Мало кому з материкових українців відомо, що Станиця вояків УПА (Veterans of Ukrainian Insurgent Army) в Австралії була заснована понад 70 років тому, ще у 1949 році,  в Сіднеї невеликою групою колишніх  бійців УПА, що прибули до цього міста й околиць з рештою еміґрантів із Европи. Членство станиці зросло до кільканадцяти, а згодом постали організовані групи в інших містах «зеленого континенту»  - Мельборні, Аделаїді й Перті. Першим очільником  Станиці вояків УПА став Григорій Балух-Довбуш, пізніше її очолив колишній провідник ОУН Ярославщини Зенон Грабик-Жан. Члени станиці проявляли активність в різних громадських і політичних акціях і менше провадили окрему працю в станиці. У 1972 році сіднейську Станицю воояків УПА було відновлено, коли вона нараховувала 14 членів, в тому числі з деяких інших міст Австралії. Головами Станиці були -  Іван Гарасимів-Палій, Юрій Борець-Чумак, Дмитро Грицько-Цяпка (від 1982). 1979 року виникла окрема станиця й в Аделаїді, але вона була в тісному зв’язку зі Станицею вояків УПА в Сіднеї. Станом на 1990-ий рік усіх організованих вояків УПА налічувалось близько двадцяти п’яти, а точніше - 28 осіб, що були зареєстровані. Станиця співпрацювала з іншими комбатантськими та громадськими  організаціями, видала кілька публіцистичних брошур, в тому числі англійською мовою, вела допомогову акцію колишнім  в’язням і воякам УПА в Польщі та Україні, була колективними членом Світового Братства УПА в Америці та політично діє в рамках організацій Визвольного Фронту (ОУН С.Бандери).

Дмитро Грицько-Цяпка, - Сідней, 2013-ий рік (світлина Ярослава Думи)

Згідно з даними св.пам. Дмитра Грицька-Цяпки, які від подав в ґрунтовній, як на мене, книзі «Українці Австралії. Енциклопедичний Довідник»,  «Вільна думка» і Товариство Збереження Української Спадщини в Австралії, (Сідней, 2001) до складу Станиці вояків УПА в Австралії входили Полк. Кость Гіммельрайх-Кий. Командир Особливого Призначення, прибув з Німеччини до Австралії в 1950. Помер у Мельборні;  Хорунжий Григорій Балух-Довбуш. Командир Чоти Спеціяльного Призначення, прийшов Рейдом до Німеччини, до Австралії прибув в 1949 р. Голова Станиці УПА до 1972 року. Засновник Станиці УПА в 1949 р.; Старший Булавний Юрій Борець-Чумак. Ройовий сотні Громенка. До Німеччини прибув Рейдом з сотнею Громенка; учасник Підстаршинської Школи УПА в 1945 р. До Австралії прибув в 1949 р. Голова Станиці Вояків УПА 1974-1982; Старший Булавний Іван Гарасимів-Палій. Ройовий сотні Бродича. До Німеччини прибув Рейдом, до Австралії — в 1949 р. Голова Станиці УПА 1972-74. Помер в 1991 р. Учасник Підстаршинської Школи УПА «Олені»; Старший Булавний Володимир Костка-Чумак. Ройовий сотні «Бурлаки». До Німеччини прибув Рейдом, до Австралії — 1949 року; Старший Вістун Дмитро Грицько-Цяпка. Учасник Підстаршинської Школи УПА ім. полк. Коника. До Австралії прибув 1960 року з Польщі по виході з тюрми. Голова Станиці з 1982 по сьогоднішній день; Старший Вістун Стефан Козак-Хомик, кул. сотні «Бурлаки». До Німеччини прибув Рейдом, до Австралії — в 1949 р.; Старший Вістун Іван Янківський-Вороний. Стрілець сотні «Бурлаки». До Німеччини прибув Рейдом, до Австралії — в 1949 р.; Старший Вістун Євген Заєць-Гандзя, ройовий сотні Лисенка. До Австралії прибув в 1949 р., помер в 1999 р. в Сіднеї. Старший Вістун Роман Костик-Пісня. До Німеччини прибув Рейдом, до Австралії (Аделаїди) — в 1949 році; Старший Вістун Роман Любченко-Воробець. До Німеччини прибув Рейдом, до Австралії — в 1949 р., помер 1996 року в Джілонґу, Вікторія; Старший Вістун Іван Кулик-Дороцький-Капя. До Німеччини прибув Рейдом. До Австралії (Мельборну) — 1949 року; Старший Вістун Володимир Шумський-Заяць. До Німеччини прибув Рейдом , до Австралії 1949 року; забитий автом в 1961 році; Вістун Стефан Маркевич-Мурин. До Австралії (Сіднею) прибув 1959 року з Польщі; Вістун Стефан Медвідь-Деркач. До Німеччини прибув Рейдом, до Австралії — 1949 р. Помер у Сіднеї в 1998 році; Вістун Михайло Лівчанин-Семенко. До Австралії прибув з Польщі 1980 року, помер у Сіднеї 1996 року; Вістун Михайло Гевко-Хміль. До Австралії (Аделаїди) прибув з Польщі 1959 року; Вістун Василь Чемний-Чех. До Австралії (Аделаїди) прибув з Англії 1957 року; Вістун Теодозій Андрушко-Фенікс. До Австралії (Аделаїди) прибув з Англії 1957 року; Вістун Ігнатій Городецьий-Горох. До Австралії (Перту) прибув з Німеччини 1949 року; Вістун Роман Бойко-Куля. До Австралії прибув з Німеччини 1949 року. Помер в Аделаїді 1993 року; Іван Панилик-Лев. До Австралії (Сіднею) прибув 1949 року; Володимир Фігурка. Прибув до Австралії з Англії. Помер у Сіднеї в 1998 році; Михайло Кучерка-Лоза. До Австралії (Канберри) прибув з Німеччини 1949 року; Провідник Терену Зенон Грабик-Жан. До Німеччини прибув Рейдом, до Австралії — 1949 року. Помер 1974 року; Стецюк Яків-Коваль. До Австралії прибув з Німеччини 1949 року. Помер у Сіднеї 1979 року; Теодозій Дмитришин -Хрін. Прибув до Австралії з Німеччини 1949 року; Іван Контек-Грізний. До Австралії прибув з Німеччини 1949 року.

Про останнього з них колишнього вояка УПА Івана Контека-Грізного, я вже писав раніше: «….Із далекого австралійського Мельборну до рідних українських земель прилетіла сумна звістка, що 27-го вересня 2020 року тихо відійшов у Вічність довголітній член Української Громади Вікторії, колишній вояк УПА на псевдо «Грізний» пан Іван Контек, більше відомий на австралійських теренах як John Kontek … Що в Україні знають про нього? – Та, думається, що зовсім ще небагато… Хоча Іван Контек був направду леґендарною людиною, спочатку - українським вояком з рамени ОУН та УПА, а пізніше - успішним бізнесовцем в Австралії. - Я вже колись писав про нього. Так, 24 березня  2017 року часопис американських українців «Свобода» (Ню Джерзі, Парсиппані) у розділі «Постаті» помістив мою невелику статтю  «Старшина УПА став підприємцем», в якій,  між іншим, йшлося, що в Австралії кожен українець знає Івана Контека, відомі багато фірм, у назвах яких є словосполучення «John Kontek». У 2013 році англійською мовою з’явилась друком книжка «The Story of John Kontek» з розповідями та численними світлинами про життя Івана Контека, яку мені пізніше за його дорученням та з його авторським підписом надіслали поштою з Австралії. Пізніше я багато читав про Івана Контека, але кращого допису, ніж як з-під пера талановитого журналіста Богдана Рудницького не знайшов.…У одному із вересневих чисел 2004 року українського часопису Австралії «Вільна думка», що його редаґує Марко Шумський, я прочитав: «Під щасливою зорею народився 10 грудня 1927 року Іван Контек у селі Маковисько. Як і всі сільські діти, ходив до рідної школи. Згодом навчився грати на скрипці і був членом шкільної оркестри, співав у хорі. Коли йому виповнилося 16 років, разом з двома сестрами вступив до підпільної ОУН, а уже невдовзі і в ряди УПА». - І.Контек згадував, що доводилося часто віч-на-віч зустрічатися з ворогами, виконуючи бойові завдання чи працюючи у підпіллі. І.Контек був старшиною Служби безпеки УПА та ОУН, виконував доручення провідника ОУН Ярослава Стецька, його бойової подруги й дружини Слави, провідників націоналістичного руху Омеляна Коваля, Володимира Леника та інших. І.Контекові доводилося не раз долати кордони Чехії, Німеччини й інших країн, де завжди і у будь-яку мить можна було втратити життя. - Після Другої світової війни І.Контек спочатку деякий час залишався у Німеччині, а 1951 року вирушив до Австралії. Розпочав новоприбулий українець свій трудовий стаж звичайним робітником. Був кухарем, водієм таксі й автобуса, перукарем. У Мельборні спочатку працював аґентом з купівлі-продажу землі, а згодом, у 1963 році, відкрив своє бюро у Саншайні. Невеличке бюро розрослося сьогодні на цілий концерн. Були часи, коли у його 24 бюрах працювало 160 людей. - І.Контек з дружиною Наталею, з двома синами та дочкою уже зійшли на висоту, з якої можна спокійно дивитися на пройдений шлях. У Австралії І.Контек став членом клюбу «Lions» та Асоціяції промисловців-підприємців. Його зарахували до 200 найбагатших осіб у штаті Вікторія. Наступного року ширше коло українських читачів у новій книзі українською мовою дізнається про шлях повстанця, тяжку працю підприємця, його успіхи в громадському житті та благодійні вчинки для української громади…».

Довголітній же Голова Станиці Вояків УПА в Австралії (Сідней), Дмитро Грицько-Цяпка як я вже писав вище, був  народжений в Перемищині в селі Вапівці 29-го жовтня 1921 року, навчався в народній школі «панської Польщі». Ще юнаком вважав себе, як і більшість української молоді тих років, послідовником Миколи Міхновського і Дмитра Донцова, видатних постатей українського націоналізму, у 1944 році вступив до організованої на терені Сяніччини Української Повстанської Армії (УПА), спочатку до сотні Лиса, потім куреня Бурлаки – Володимира Щигельського, а відтак до куреня командира Рена – Василя Мізерного, пізніше здобув вояцький вишкіл на Буковій Берді, повернувся в свої сторони і протягом трьох років зі зброєю в руках захищав українське населення на так званому Закерзонні. 1946 року Дмитро Грицько-Цяпка закінчив успішно підстаршинську школу УПА ім.полковника Коника зі ступенем старшого вістуна та виявив себе надалі в рядах Служби безпеки (СБ). Потрапивши у полон в результаті зради, він був засуджений до кари смерті, яку, в результаті амністії, замінили на досмертну тюрму. По дев’яти роках в’язниць, був амністований 1956 року, оселився на так зв. «Зємлях Одзисканих». На чужині, в далеків Австралії, св.пам. пан Дмитро став автором книги «Горить ліс», яка була видрукувана у Видавничій Спілці в Лондоні 1975 році, пізніше написав книги - «Вчора-Нині-Завтра», «Ліс - наш Батько», «Україна в очах Цяпки», «Без героїв нема України». «Партизанськими стежками Закерзоння», частина з яких дбайливо зберігається й у моїй хатній книгозбірні в місті Лохвиці на Полтавщині.

Дмитро Грицько-Цяпка. 1999 рік

Досить вимовним, як на мене, є спогад Дмитра Грицька-Цяпки про повстанську коляду: «…Сідаємо до святково накритого столу, що так нагадує нам Свят-вечір у рідній хаті, а між нами розміщується цілий рій «вуйкових» дітей. Господиня, «Чміль» і дівчата вносять полумиски з різдвяними стравами, провідник просить усіх встати до молитви. Врочисто відмовляємо «Отче наш» і «Богородице Діво», а тоді беремось споживати Божі дари. Господиня, «Чміль» і дівчата, що обслуговували нас, також сіли з нами. - На столі появилась пляшка самогону, яким наповнились маленькі чарки. Провідник «Потап» підніс чарку і побажав нам усім святкувати наступне Різдво вже у вільній Українській державі. Щиро подякував господарям за вечерю, а нам дозволив колядувати, незважаючи на те, що ми близько прикордонної застави.

– Ми ж на своїй землі! – він повторив слова командира «Ластівки».

Після кількох колядок, провідник звернувся до мене:

– А тепер, друже «Цяпко», заколядуйте своєї.

Мене не треба було просити, я почав, за мною підхопили інші бойовики:

По Україні весела новина,

Там виряджає до УПА мати сина –

Хрестом хрестить і каже биться

Йому з ворогами.

Іди, сину, битись за Україну,

Щоб в ній вітали Божу Дитину,

А Ірод клятий, Сталін вусатий,

Піде до пекла панувати!

Була глибока Різдвяна ніч, що наповняла нас своїм незбагненним чаром. Повстанці йшли від хати до хати і колядували – веселі й щасливі, надхнені вірою в кращу майбутність. Вона ж мусить прийти, не даремно стільки крови проллялось за святі ідеали українського народу…».

Дмитро Грицько-Цяпка з дружиною Стефанією. Австралія

Василь Галаса-Орлан, один із керівників визвольного руху на Закерзонні (1943-1947), зокрема, писав, що, спомини Дмитра Грицька-Цяпки – це складова частина історії драматичних та героїчних подій, що відбувались на цих землях упродовж 1944-1947 років. Українське населення разом із місцевими воїнами УПА та членами підпілля ОУН не підкорились рішенням московських окупантів про виселення, не покинули з рабською покірністю споконвічних українських земель, а стали зі зброєю в руках у її обороні, в обороні своєї людської і національної гідності. Активним учасником цієї боротьби був і автор оцих споминів – Дмитро Грицько-Цяпка. Він пройшов повстанськими стежками довгий шлях у важкій борні з ворогами. Розпочав свій повстанський маршрут у липні 1944 р. у сотні УПА командира Кріса, далі у рейді в Карпати в складі чоти командира Крилача – Ярослава Коцьолка, пройшов військовий вишкіл на горі Букове Бердо в повстанському з’єднанні під командуванням Рена – Василя Мізерного, бої в Карпатах, повернення у Перемищину в жовтні того ж року, обслуговування зв'язкових ліній між провідними осередками, участь у боївці окружного референта СБ Летуна – Івана Мандрика, а після його загибелі – у боївці надрайонового СБ Потапа – Василя Цап’яка, курсант підстаршинської школи УПА ім. полк. Коника, часті перебування при відділах УПА очолюваних Бурлакою – Володимиром Щигельським, Крилачем – Ярославом Коцьолком, Ластівкою – Григорієм Янківським, участь у боях, проривах з оточення, головним чином під час акції «Вісла», постійна участь у повстанських стежах, бойовій розвідці, здобуванні харчів, постійне спілкування з населенням. Таке багатозначне й обширне поле діяльності вістуна УПА Цяпки. А територія його діяльності – Лемківщина-Перемищина-Ярославщина-Любачівщина, тобто дві третини всього Закерзоння. -  Найвпливовішими його учителями, як він сам відзначає на сторінках споминів, – були курінний командир Рен та окружний референт СБ Летун. Перший навчив його, в тому числі і власним прикладом, яким повинен бути український повстанець, а другий – навчив тонкощів підпільної роботи. Все інше Цяпка завдячує власній природі та самовихованню. - Читаючи сторінка за сторінкою його спомини, пересвідчуєшся, що він володів природними здібнощами, був у кожній найскладнішій ситуації винахідливим, активним і цілковито відданим визвольній справі. Його кмітливість, сміливість давали йому змогу пробиватись із важливою підпільною поштою скрізь ворожі блокади, застави, обминати засідки, а бувало, що прориватись під ворожими кулями. Крім того, Цяпка своєю культурною поведінкою, дружелюбністю, веселою вдачею прихиляв до себе людей – повстанців-підпільників, населення, особливо симпатизували йому дівчача. Його популярність була безмежна. Всі його знали, всі його чекали. Його оптимізм та іскрометний гумор робили його бажаним у всякому товаристві, у будь-якій ситуації. У боях, як характеризували його вояки і командири багатьох відділів УПА, був розумно сміливим, завжди виручав вогнем своєї десятизарядки друзів, якщо хтось із них попадав під час бою у загрозливу ситуацію. Особливо це видно в картинах боїв під час акції «Вісла», в умовах цілковитого виселення населення, в умовах постійних блокад, облав, прочісування лісових масивів великими ворожими силами із застосуванням всіх родів військ, включаючи танки та авіацію. - Поряд із виснажливими боями докучав і голод. Нерідко доводилось боєм роздобувати харчові продукти, переважно картоплю, залишену населенням у селах, де повсюдно стояли ворожі гарнізони. Автор споминів наводить популярну в той час серед повстанців поговірку: «Здобудеш картоплю, або згинеш у боротьбі за неї». - У своїх споминах Дмитро Грицько присвятив багато уваги своїм бойовим побратимам, записавши їхні імена, описавши їхню діяльність і боротьбу, їхню геройську смерть. Зі сторінок книжки звучить їхня мова, їхні розповіді про себе, про свої родини, про друзів. В уяві читача зі сторінок книжки постають їхні постаті. - Багато картин відтворив автор із повстанського побуту, картин святкування релігійних і національних свят, особливо тих, що припадали на літній період: Свято Героїв – 23 травня, Свято Зброї – 31 серпня. А в якій піднесеній святочній атмосфері відбулась присяга курсантів під старшинської школи УПА, учасником якої був також наш вістун Цяпка. Воскресла ця велична подія і в моїй пам’яті. - Характерною рисою споминів Дмитра Грицька є те, що події трьох років боротьби у рядах ОУН та УПА заповнили майже всю книгу, а муки і страждання у польських тюрмах упродовж десяти років тільки невеликий останній розділ. Отже, автор поставив собі за мету відтворити, головним чином, боротьбу українського народу за свою державність на цій невеличкій частині української землі і свою участь у цьому змагу. - Як видно із розповідей автора споминів, більшість ув'язнених повстанців та заарештованих цивільних, прихильників українського визвольного руху із населення, поводились гідно і мужньо. Боротьба за волю Батьківщини підняла на високий рівень моральні якості її учасників, заґартувала їхню витривалість і мужність. - Цінність споминів Дмитра Грицька заключається у тому, що вони написані за свіжої пам’яті. Отже, місце, час, учасники й обставини подій заслуговують на повну достовірність. Є дрібні неточності, але вони не применшують вартості цілого. Позитивною рисою споминів є щирість і простота викладу подій, думок, відтворених почуттів. Мовні діалектизми лиш підсилюють колоритність написаного.


Покладання вінка до пам’ятника борцям за Волю України. Аделаїда (Австралія)

Оскільки Дмитро Грицько-Цяпка потрапив  у лабети польських спецслужб у повоєнний час внаслідок підступної зради, а пізніше, як відомо, був засуджений до кари смерті, яку, в результаті амністії, замінили йому на досмертну тюрму, - тому досить цікавим, як  на мене, є й епілог до його «Партизанськими стежками Закерзоння», підписаний - «Із записника Едварда Кухара», в якому йдеться про зраду «Зенона» (Леона Лапинського)… Була «чота» «сформована» з УБП і КБВ на зразок відділів УПА, спеціально створена для ліквідації проводу ОУН на терені Польщі і провідника Стяга (Ярослава Старуха), до якої долучили і зрадника Вишинського (Ярослава Гамілку). Другим таким зрадником був Зенон (Леон Лапинський), колишній провідник СБ в околицях Грубешова. Як довго він співпрацював з УБП, бувши в наших рядах, поляки не признаються. Після відходу відділів з Закерзоння – одних в Україну, інших у великий рейд на Захід – офіцери НКВД і польське УБП рішили «виручити» ОУН-УПА і створили контрольовану ними організацію. Вони сподівались, що через її руки переходитимуть таємні дії ОУН-УПА. Створення цієї мережі мусило виглядати настільки правдивим і дійсним, щоби провідник ОУНб С.Бандера не міг без неї обійтись. І до того діла втягнули Зенона (Л.Лапинського). Цю операцію назвали С-І, а очолив її сам Зенон. Зенон за допомогою НКВД зв’язався з С.Бандерою в Мюнхені. Той знову інформацію про створення нової мережі передав шефові військових справ і зв’язків Аскольдові (Богданові Підгайному)… В Мюнхен було відправлено рівнож дві групи із зізнаннями, переданими Зеноном. В Німеччину вернулися з України Пімста і Славко. В наступному році англійці вирішили перекинути українських підпільників літаком. УБ, боячись зміцнення мережі свіжими людьми, знищили цілу групу. - В травні 1951 року чотири парашутисти приземлилися в Синявських лісах недалеко Любачева. Як згодом засвідчили польські органи безпеки, парашутисти загинули за, винятком одного, псевдо Сокіл, якому вдалось втекти з оточення. Пізніше він загинув у Чехословаччині. - Всю працю Зенона контролював і апробував польський майор УБ Станіслав Врублєвскі, а над цілістю наглядало всезнаюче НКВД… По невдачі з літаками і підводними човнами англійці застосували повітряні кулі. Випускали їх з швидких кораблів. - 1953 року здійснено дві успішні висадки. Завдячуючи тим висадкам, Зенон нав’язав контакт з центром ОУН в Мюнхені через радіо. Тепер Зенон мав повний контроль над переданою інформацією. Дон почав підозрювати Зенона у зраді. В грудні 1953 року він доносить до центру ОУН, що 12-го листопада УБ затримало на 24 годин одного члена мережі, а Зенон про це нічого не сказав Донові… - На початках квітня 1954 року на цілій території Польщі проведено арешти членів ОУН-УПА. - … - Під час допитів члени мережі здогадувались, яку підлу роль відіграв Зенон, хоч УБ за всяку ціну хотіло це приховати. Зенон направду не застрілився, а ще довго користувався між убеками довір’ям. -  Ось так до історії зрадників України, до кочубеїв, носів, іскор, треба ще додати Вишинського (Ярослава Гамілку) і Зенона (Леона Лапинського)….».

У своїх спогадах Дмитро Грицько-Цяпка згадує серед інших   й мого уславленого та леґендарного земляка майора УПА «Байду»-Миколенка, про якого я написав розлогу статтю з нагоди його 100-річчя на початку 2021 року, який, за спогадами його сучасників (Модест Ріпецький-Горислав):  «…мав риси нової української людини, яку совєцький режим не зломив, а загартував на опанування життя, на реалізацію власної особистости в жорстокому змаганні за свободу своєї батьківщини, і то людини видатної…». Уродженець полтавського села Березова Лука св.пам. Микола Лаврінович Савченко,  члена Місії УПА за кордоном, Закордонного Представництва УГВР та автор дописів до еміґраційного журналу «До Зброї»,  я ще раніше писав  у своїх книгах «Українська Головна Визвольна Рада. – ГС ЗС УГВР – ЗП УГВР – Середовище УГВР. Документи, інформації, словник імен (2002), «Організація Українських Націоналістів за кордоном в контексті українського державотворення. Науково-популярний нарис (2003), «Українська Головна Визвольна Рада. – ГС ЗС УГВР – ЗП УГВР – Середовище УГВР (2004), й особливо детально в книзі «Краєві позиції та фінанси ОУН і УПА. Допомога українським політв’язням (Із архіву Зиновія Марцюка)» (2006). У моєму хатньому архіві та книгозбірні у полтавському місті Лохвиці, між іншим,  є майже всі числа часописів «Український Самостійник» та «Сучасність», всі томи «Літопису УПА», окремі числа газети «Сучасна Україна», майже повний архів «ОУН за кордоном», в яких є різні згадки про Петра Миколенка (Байду), а точніше - Миколу Лавріновича Савченка,  хоча якраз таке ім’я, по-батькові  та прізвище майже не зустрічається.  Мій же перший короткий  допис про свого земляка-полтавця Петра Миколенка-«Байду» з’явився друком ще тоді, коли в Східній та Центральній Україні  навіть абревіатуру «УПА» вживали ще доволі рідко й досить обережно, не знаючи правдивої історії про цю героїчну повстанську армію та про її запеклу боротьбу як проти большевиків, так і проти німців, - цих обох поневолювачів України. - Моя коротка стаття понад  10-річної давнини називалася «Уродженець Полтавщини – один із найуспішніших командирів в Українській Повстанській Армії», й починалася такими словами: «…З початком німецько-совєцької війни, коли голова Революційного Проводу ОУН Степан Бандера, був заарештований німцями, а створене зусиллями ОУН-Бандери (ОУН(б) 30 червня 1941 року Українське Державне Правління (УДП) на чолі із першим заступником Ст.Бандери Ярославом Стецьком, – було розв’язане окупантами у Львові і майже всі члени УДП – ув’язнені, – українські націоналісти з під стягу ОУН(б) через боївки цієї ОУН та відділи УНС продовжили свою боротьбу глибокому підпіллі, а вже 14 жовтня 1942 року, якраз в День Покрови, зорганізований Проводом ОУН(б) – один із перших відділів УПА відбув свій перший свій бій проти німців. - Московські посіпаки, прибічники комуністів та їхні поплентачі без перестану твердять, що УПА не була масовою ірреґулярною підпільною армією (хоча налічувала десятки тисяч добре вишколених вояків), проти німців не воювала й була складена виключно з галичан чи волиняків. Але це далеко й зовсім не так, оскільки значний відсоток в УПА становили уродженці наддніпрянських теренів.

Ліс - наш батько (1996)

Достеменно відомо, що Петро Миколенко, (а правдиве його прізвище та ім’я – Савченко Микола Лаврінович, псевда – «Байда», «377»), народився також понад 100 років тому, 20 лютого 1921 року, в селі Березова Лука (тепер - Миргородського району Полтавської області) у селянській родині. Закінчив десятирічку та керамічний технікум у Миргороді. В «рабочє-крестьянской красной арміі» (РСЧА) він отримав звання лейтенанта, під час відступу цієї армії залишився на Полтавщині. При кінці 1943 року він зголосився до УПА в Карпатах, призначений командиром підрозділу ВО «Маківка» на Дрогобиччині, частини охорони Великого Збору УГВР у липні 1944 року. В серпні 1944-го очолив сотню «Східняки», в якій служили колишні  красноноармєйци, уродженці центральних та східних областей України. 15 вересня 1944 року сотня «Байди» входить до Лемківського загону ВО «Сян», після зміни лінії фронту – залишається в Лемківському курені, впродовж жовтня-листопада рейдує по Станиславівщині та Дрогобиччині. В поворотному рейді на Лемківщину його сотня зводить 17 листопада 1944 року завзятий оборонний бій в околиці с.Сторонна Дрогобицького району, сотня відбиває численні атаки ворога. - У січні 1945 року сотня переходить згідно наказу Головного Штабу УПА (головком УПА – ген.Тарас Чупринка (Шухевич)) на північно-східню Тернопільщину вже без Петра Миколенка, який тяжко захворів на запалення нирок. Однак, восени цього ж року «Байда» був покликаний на посаду курінного ад’ютанта й підвищений до старшого булавного з датою старшинства від 1 січня 1946 року. У лютому 1946 року «Байда» був призначений заступником командира 26-го (Лемківського) ТВ «Лемко» та командиром Перемиського куреня. Від весни цього року він діяв зі своїми сотнями якраз на Перемищині й був підвищений у званні до хорунжого з датою старшинства від 22 січня 1946 року. В серпні 1947 року відділ УПА під керівництвом «Байди» успішно йде рейдом на Захід. А у 1948 році Петро Миколенко (Савченко) Старшинським Збором був обраний командиром частин, що рейдували на Захід, згодом призначений заступником шефа Місії УПА за кордоном, членом ЗП УГВР у 1948-1950 р.р. Підвищений ЗП УГВР до майора з датою старшинства від 1 липня 1949 року. - Микола Савченко (Петро Миколенко) еміґрував до США у 1950 році, де закінчив студії механічного інженерства, працював за фахом. Був активним в УАПЦ, громадському житті, комбатантських організаціях. Петро Миколенко став одним із організаторів Об’єднання колишніх вояків УПА в США, обирався кілька разів його Головою. В 1973 році виявив себе з-поміж з ініціяторів створення торонтського Видавничого комітету «Літопис УПА», став його засновником, членом та співробітником. - Помер леґендарний командир УПА «Байда», уродженець Березової Луки Микола Лаврінович Савченко (Петро Миколенко), 1 січня 1979 року у Детройті (стейт Мічіґан, ЗСА). - Спростовуючи політичну маячню Москви та істерію їх українських лакуз та поплентачів, ми, полтавці, маємо лише гордитися, що невелике село Березова Лука на Полтавщині, дало світу й українському визвольному рухові не лише леґендарного командира Чорних Запорожців Петра Гавриловича Дяченка, але й одного із найуспішніших командирів в УПА майора «Байду» – Миколу Лавріновича Савченка (Петра Миколенка)…». - У часи, коли Президентом України був Кучма, цей мій допис в різних версіях з’явився у газеті «Незборима нація», сайті «Майдан», як також у часописі американських українців «Свобода» (Н.Дж., ЗСА) п.н. «Полтавець — один з командирів УПА» у числі газети від 16 квітня 2010 року.

Цяпка Д. Ліс горить! Спомини колишнього вояка УПА (Лондон, УВС, 1975)

Св.пам Дмитро Грицько-Цяпка писав до мене у полтавське місто Лохвицю у справі моїх пошуків додаткових матеріалів про майора УПА Байду-Миколенка ще у 2008 році: «…«Станиця вояків У.П.А. – Головна Управа – Сідней (Австралія), квітень 11-го 2008 року. – Вельмишановний пане О.Панченко. Щиро дякую за Вашого листа, якого одержав вже скорше. Скорше не зміг відписати, причин багато, зараз маю хвилину часу, то скреслю тих кілька слів до Вас. На жаль, в мене нема більше даних про сп. К-ра Байду, він жив в Америці, тож шукайте матеріялу, напевно, Вам не відмовлять. Прошу мені вибачити за спізнення з відповіддю. Остаюсь з вояцьким привітом – Слава Україні! – Героям Слава! Прошу прийняти від нас брошурку «З серцем і з перцем» та Великодні побажання від мене і друзів Станиці УПА в Австралії. – Голова Станиці Вояків У.П.А. в Австралії (-) Д.Грицько-Цяпка»

У своїм споминах «Партизанськими cтежками Закерзоння»  св.пам. Дмитро Грицько-Цяпка детально описав події зі свого життя, вже після звільнення з в’язниці, та обставини при яких він писав свої книги в Австралії; «…Восени 1956 року я оженився з Мироновою сестрою Стефкою. У 1958 році дістаю з Австралії листа від сестри Дарки, яка мене відшукала через мадярський консулят у Варшаві, бо польський відписав, що я не живу. Прошу її, щоби мене стягала з родиною до Австралії. Почались старання. Літом того ж року їду до Перемишля, щоби відвідати тету, яка була мені родиною по десятім колі в плоті, але маю намір дістатись в Турницю і відкопати свої записки, сховані 12 років тому. - І так я через 12 років простую знову вулицями міста Перемишля. Так як тета мала мужа з Риботич, намовляю її, щоби туди поїхати. Ніхто з них не мав поняття, що я вийшов недавно з тюрми. Вона погодилась, але він не хотів їхати, був шевцем і мав якесь замовлення. Поїхали ми обоє з тіткою. Щоби не викликати підозри, даю гроші теті, щоби купила ковбаси, літру горілки, бо ж їдемо у відвідини до родини. Вона рівнож купує квитки в Перемишлі на станції, звідки відходив автобус на Риботичі. Вона не знала теж; що я вже вчора був у Перемишлі з мамою жінки, мого брата Стефана, яка походила з Бахова. В автобусі вибираю місце на задній лавці і приглядаюсь до пасажирів, чи де нема когось знайомого. Не впадає в око ніхто. Минаєм Германовичі. Ось подвір'я Марусі, але на подвір’ї не видно нікого. Даровичі, і виринають в пам'яті постаті тих, що тут жили, тих, що нас годували, переховували, але їх нема вже, а є поляки, які обсіли українські землі. Ось і Угники, які минаємо, і ми вже в Риботичах. Хоч я тут бував часто ночами, знав мало людей, а ще менше знали тут мене, та і так всі, кого знав, були вивезені як не в Україну, то в Польщу, осіли лише ті, що наїхали, заблукані, як і родина тітчиного мужа… - До Австралії я виїхав з Битоя Оджанського, то під Новою Солею, 14 грудня 1959 р., два місяці пізніше, як в Мюнхені московський а’ент вбив провідника ОУН, світлої пам’яті С.Бандеру. 21-го січня 1960 р. я висів в Сіднеї з корабля «Лорд Трістіно» з жінкою і трьома дітьми. Наймолодша Ганя, що мала 8 місяців, захворіла на легені і мусила залишитись в Мельбурні у шпиталі разом з жінкою. Там їй зробили операцію легенів. - Тимчасово ми затримались в сестри, і відразу треба було закасати рукави, щоби заробити на прожиток. Праці не бракувало ніде. Зараз з першого дня, у вільних хвилинах, як жінка з дітьми ішла спати, я сідав і розвивав збутнілі листки записок та переписував собі у новий зошит. Збутнілі листки розсипались прямо в пальцях. Росли рядки минулого з записаного раніше, пригадував собі розмови в тюрмі з друзями, які записались в пам’яті. Це було як доповнення того, що збутніло і не можна було вже розшифрувати. З тим, як росли записки, росли і домашні клопоти, треба було думати про власну хату. Почав розпитувати людей про членів УПА, які повинні бути в Австралії. Одної неділі пішов до австралійського костелу, бо своєї церкви ми ще не мали, і мені пощастило. Стрінув не кого іншого, як мого першого ройового Палія з сотні Лиса (Івана Гарасимового з с.Бортники), і від нього довідавсь, що тут є станиця УПА, до якої і він належить. - Ось я і не є сам. Наступної неділі я запізнав майже всіх друзів, а між ними і мого односельчанина Хомика з сотні Бурлаки (Стефана Козака), як і ройового сотні Бурлаки Чумака, котрий мене доглядав перед моїм арештом. Та життя не складалось рожево. Діти підростали, треба було послати їх до школи, як австралійської, так і української. Отже, треба було нам обом закочувати рукави, і не тільки до праці, щоби заробити на хліб насущний, але і до праці громадської. Будувались церкви, школи, домівки, треба послати дітей і до молодіжної організації СУМ, де сам є секретарем краєвої управи, і до молодіжного хору. Треба було часто брати дітей за руки і жінку під паху, але не на прогулянку, а на демонстранції під московську амбасаду, і протестувати проти поневолення України. Треба було розтлумачувати австралійцям, що, і як, і чому. Тож, як виявилось, нелегка була доля політичного еміґранта, який був свідомий, за що карається по чужім краю, бо не має притулку в своїй рідній Батьківщині. - Будувалось свою хату, і треба було робити і по 16 годин денно, щоби заробити на видатки. Жінка йшла на роботу по обіді а я ішов рано або рівнож по обіді, і часто не бачив жінки цілими днями. Треба, крім того, сидіти ще довгі години і писати протокол якоїсь організації, писати книжку, щоби принесені записки побачили світ. Ось в таких умовинах народилась перша моя книжка «Горить ліс», видана Видавничою Спілкою в Лондоні 1975 року. Хоч як було тяжко в’язати кінці з кінцями, доля мого народу ні на мить не сходила мені з серця, а замінявши автомата на перо, я написав пару книжок та дві збірки віршів. І хоч не все побачило світ, це давало мені насолоду і не дало ржавіти мозкові…».

Відомий діяч української спільноти в Австралії Степан Дума писав кілька років тому: «…Дмитро Грицько-Цяпка, - це типовий галицький хлопець з селянського оточення, котрого доля кинула у вир подій 1940-1947 років на західноукраїнських землях... Ще юнаком уважав себе, як і більшість української молоді тих років, послідовником Миколи Міхновського і Дмитра Донцова, видатних постатей українського націоналізму. Природна інтеліґенція не являлася, однак, паспортом до науки за часів «Речі Посполитої» - Польщі, режим якої бажав далі тримати окуповану Галичину та західні українські землі в цілому у постійному феодальному поділі на хлопа і пана. Тож Дмитро Грицько прямо зі шкільної лавки після сьомого класу, переходить до господарювання на батьковій ріллі. В цей час він вступає до трійки юнацтва Організації Українських Націоналістів (ОУН), а згодом стає членом ОУНб (бандерівців). В липні 1943 року, з наказу ОУНб, Дмитро Грицько вступає до Української поліції і, прослуживши в ній більше року, вступає зі своїми однодумцями до організованої на терені Сяніччини Української Повстанської Армії (УПА), спочатку до сотні Лиса, потім куреня Бурлаки – Володимира Щигельського, а відтак до куреня командира Рена – Василя Мізерного. Він переходить вояцький вишкіл на Буковій Берді, повертається в свої сторони і протягом трьох років зі зброєю в руках захищає українське населення на так зв. Закерзонні. - 1946 року Дмитро Грицько-Цяпка закінчує успішно підстаршинську школу УПА ім. полковника Коника зі ступенем старшого вістуна та працює надалі в рядах Служби безпеки (СБ). Протягом свого перебування в УПА Дмитро Грицько зводив бої з німецькими окупантами, а коли їх не стало, повернув зброю проти нашого відвічного ворога, якими були і є Москва та Варшава. Головним полем бою Дмитра Грицька-Цяпки був терен Закерзоння. Там УПА боролася проти поляків, які виконували волю Сталіна, намагаючись виселити українців з їх віковічних земель. Під час так званої акції «Вісла» поляки повелися зі скаженою лютістю проти українців. Потрапивши у полон в результаті зради, Дмитро Грицько-Цяпка був засуджений до кари смерті, яку, в результаті амністії, замінили на досмертну тюрму. По дев’яти роках тюрми, амністований 1956 року, оселився на так зв. «Зємях Одзисканих», де його відшукала рідна сестра. Відтак почались гарячкові старання про виїзд до Австралії. Ці старання коштували автору не менше нервів, як тюрма, а також долярів, які слала сестра. І врешті 1960 року Дмитро Грицько з родиною виїжджає до Австралії, де проживає під своїм іменем в Сіднеї. Тут, на матеріалі чудом збережиних записок, які йому вдалось врятувати після десятка років їхнього перебування у тимчасовій криївці, Дмитро Грицько-Цяпка видає свою першу книгу «Горить ліс», яка була видрукувана у Видавничій Спілці в Лондоні 1975 р. Дмитро Грицько-Цяпка, дуже активна постать в громадському житті українських австралійців, жив героїкою боротьби за самостійність України, брав участь в кожній протестаційній акції проти поневолення України, відкидаючи всіляке колаборантство...»

Автор допису Панченко, др.Олександр та кол.вояк УПА Іван Контек-Грізний, - Мельборн, 2012-ий рік

Св. пам. колишній вояк УПА Дмитро Грицько-Цяпка відійшов у Вічність  в австралійському Сіднеї 18-го січня 2016 року. - Вічна йому пам’ять і слава…

Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), - адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

Теги:
2021-12-08 09:45:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар